Гомерова Одиссея,

Одіссеї Α. ПІСНЯ ПЕРША

Рада богів. Афіна заступається за Одіссея і наущає його сина Телемаха.

Музо! повідай мені про бувалого лицаря того,
Що наблукався по світу, столицю Троян зруйнувавши,
Що й на всіляких людей надивився й спізнав ввесь їх побит,
В морі ж біди натерпівся та горя, як тілом так духом,
Щоб і себе й товариство спасти і вернути до дому;
Та не вхранив товариства, хоч сильне об тім побивався:
Марне загинули всі од свойого ж розсудку дурного,
Бо пережерли биків Геліоса, що ходить над нами,
І за сю кривду їх їм не судилось вернуться, –
От про се все й розкажи нам, богине, Зевесова дочко!
Лицарі другі усі, натерпівшися горя у Трої
Та од війни і од моря утікши, вернулись до дому,
Лиш Одіссея одного, од жінки й від дому далеко
Німфа панянка, богиня з богинь, Калипсо все держала
В гарних печерах, силкуючи надто, щоб бути їй мужем.
Тай опісля, як настала година за кілько там років,
Що йому боги присудили вернутись в Ітаку
В дім свій, ні він, ні його товариство біди не збулися.
Боги усі, опріч лиш Посидона, його милували;
Сей же, сердитий раз-в-раз, вельми ремствував на Одіссея
Богоподібного, доки в свій край Одіссей не приїхав.
Раз Посидон якось з моря полинув аж до Ефіопів,
Котрі жили собі окрім ген-ген на край світа,
Інші, де сонце встає, а другі, де воно спочиває;
І, виглядаючи там гекатомби з биків та з теляток,
Бенкетував, забавлявсь, веселився, а другі безсмертні
Всі на Олимпі в палатах Зевеса зібравшись, сиділи;
Їм-то й почав говорити і богів отець і народів,
В мислях своїх спом’янувши зухвалого в кривдах Егіста,
Вбитого ремстливим Агамемненком, Орестом преславним;
От, спом’янувши про нього, почав говорить до безсмертних:
«Що то за люди, – гай, гай! вони богів раз-в-раз виноватять,
Кажуть нібто від нас усе злеє на світі, а врешті
Всякі халепи їх та від них же самих і бувають.
Хоч би тепер-от: Егіст самовласно без нашої волі
Жінку Атрида – чужую – присвоїв, самого ж Атрида,
Лиш повернувсь той, убив, хоч і знав свою певну погибель.
Ми ж ще давно гострозорого їм посилали Ермія
Та заказали й того не вбивать і не брати чужої
Жінки, бо кара приспів от-от так від Атрієнка,
Лиш підросте, та орудовать схоче своєю землею.
Так і Ермій наказав та не зміг уламати Егіста, –
От же тепер той бідою за все й поплатився.»
Зевсу в одвіт синьоока богиня Афіна сказала:
«О! Кронієнку панотче, владико, й царю над царями!
Той бо влучив собі долю лихую таку по заслузі;
Так хай загинув би кожний, хто кривду такую ж вчинив би.
В мене ж от серце вельми розривається за Одіссея,
Що безвинно терпить муки від дому й родини далеко,
Там десь на острові дикім, де пуп і середина моря.
Острів ввесь лісом заріс, там богиня живе у палатах,
Атланти того всезнайки дочка, що й бездонного моря
Глиб постачає, і сам на собі вічно держить високі
Тії стовпи, що стоять на землі, а впираються в небо;
Ся-то й держить нещасного і не вважав на сльози
М’якими надто й солодкими все улещав речами,
Щоб позабув він Ітаки, але ж Одіссей не таківський:
Диму бажаючи хоч би понюхати з рідного краю,
Певної смерті він тільки і хоче... Чому ж твоє серце,
Боже Олимпський! Таке не податливе? Чи Одіссей пак
Не догоджав тобі, жертви даючи на човнах аргівських
В Трої широкій? За що ж ти так гнівен на нього, Зевесе?»
Їй одвічаючи, хмари збираючий Зевс так промовив:
«Доню моя! Яке слово тобі пролетіло крізь зуби?
Де ж таки я богорівного так і забув Одіссея?!
Люди повсюди шанують його, поважаючи розум,
Й жертви давав він безсмертним, що небом владіють широким.
Тільки отой, бач, державець землі Посидон за Циклопа
Дуже на нього сердитий за те, що він виколов око
Синові, се б Полифиму, котрий між Циклопами всіми
Славився силою й хистом; його породила Феоса
Німфа, Форкина дочка, що бездонного моря пильнує,
В гарних печерах злучившись якось з Посидоном в замужстві.
То ж то за нього державець землі Посидон Одіссея,
Не убиваючи, держить далеко від рідного краю.
Ми ж от, давайте тепер, поміркуємо всі, скільки єсть нас,
Як би йому спорудить возворот; Посидон же то мусить
Гнів свій змінить, бо не в силі він буде один сперечатись
З нами безсмертними всіми і йти проти нашої волі.»
Знов синьоока богиня Афіна йому одвічала:
«О! Кронієнку, панотче! владико й царю над царями!
Ну, коли так, що на раді вже зволили боги блаженні,
Щоб Одіссей, лицар славний, запевне до дому вернувся;
Зараз давайте меткого пошлемо Ермія, посланця
Богів, на остров Огигію, щоб якомога скоріше.
Німфі в’явив кучерявій про нашу незмінную волю й рішинець,
Щоб Одіссей-бідолага, не гаючись, плив до господи.
Я ж помандрую в Ітаку до сина його Телемаха,
Щоб науськать молодого й відвагою душу наповнить:
Хай на майдані збере кучерявих Ахейців
Та прожене женихів, що псують так невбачливо й ріжуть
Дрібну скотину йому і биків полових круторогих.
Потім у Спарту і в Пилос піщаний пошлю його зараз,
Щоб про отця там провідав, коли дещо вчує від кого,
Та щоб і слави собі між людьми там гаразд роздобувся.»
Так от сказавши, вона підв’язала під ноги сандалі
Ковані злотом, вони то її і носили повсюди
Разом з вітрами по твердій землі по безкраєму морю;
В руки взяла з наконечником мідним, блискучим та гострим
Списа великого та довгого, щоб ним під час зупиняти м
Тих джигунів невгамучих, що так на обиду охочі.
Потім пильненько з Олимпа високого скоком спустившись,
Миттю вона опинилась в Ітаці на самім порозі,
В сінях надвірних палатів широких царя Одіссея,
Держачи списа в руках, вона постаттю дуже вдавалась
На чужостранця Ментеса, володаря славних Тафійців.
Там загордящих знайшла женихів, вони гралися в кості,
Сидячи біля дверей на простелених шкурах ще свіжих,
Що поздирали з биків і телят, задля них же забитих.
Так забавлялись. Проворнії джури вино розбавляли
В кухвах і губками шпарко столи шаровали
Та розкладали пред кожним і м’ясом усіх обносили.
Першим її Телемах запримітив, бо і сам він сидів тут
Між женихами, недолею та їх наругою вбитий,
А його думки далеко літали. «Якби повернувся
Сам панотець, розігнав би усіх заразом непотрібників
Й знов би над всім господарить почав, як і перш господарив.»
Сидячи між женихами і такії кохаючи думки,
Він запримітив Афіну і зараз пустився до неї
В гніві великім, що гість його довго стоїть за порогом;
Він поспішив до Афіни і, правую руку подавши,
Списа прийняв і ласкаво до неї почав говорити:
«Здрастуй! Ну, просим до хати, як гостя тебе привітаєм
А після їжи розкажеш ти нам задля чого прибув ти.»
Так привітавшись, повів у покої Палладу Афіну,
Списа й притулив до стовпа, підпиравшого стелю
З різними геть навкруги візерунками гарними дуже,
Де панотцева була порозвішана броня.
Дзиґлика к ній підкотивши, він гречно прохав й сісти;
Килимом дзиґлик квітчастим заслав і під ноги підставив
Стільчик, а поруч із нею для себе фотелю поставив
Од женихів в стороні далеченько, щоб гість його любий,
Сидячи окрім гульвісів, не чуючи галасу п’яних,
Страви у смак попоїв і як слід відпочинув з дороги,
Та щоб то лучче було й про отця розпитать на єдині.
Наймичка глечик внесла золотий, щоб на руки
Воду зливать їм над срібною мискою; стіл перед ними
Новий, обтесаний гарно, складний розложили, принісши,
Потім ввійшла стара клюшниця з хлібом у кошику, страви
Всякої досить принесла і всього, що було в господі.
(Страва була все м’ясная та все на полумисках срібних,
Задля вина ж постановлено їм по злотому келишку.)
Потім явився гонець і почав їх вином частувати.
Тут незабаром ввійшли й женихи невгамущі; ввійшовши,
На оксамитових вряд почали політронах моститься;
Й їм гонці бравії з глечиків воду на руки зливали,
В кошиках кожному хліб підносили рабині пригожі;
А жваві джурі в келишки вина наливали до верху, –
Ті ж на готовую страву – знай – руки свої простягали.
Потім, як вже і наїлися досить і в смак напилися,
Іншая п’яним гульвісам скотилась на думку забава –
Пісні. і танці, без них бач і бенкет не в бенкет виходить...
Зараз тут кобзу гонець голосную, мережану гарно,
Фимію руки подав, і той мусив їм грати й співати.
Тільки лиш Фимій почав свою пісню і вдарив по струнах,
Як Телемах, головою схилившись близенько к Афіні,
Щоб не почули гульвіси, почав синьоокій казати:
«Гостю мій любий! не сердься; будь ласкав, що я тобі скажу:
Їм от ца думку легеньке спадає – музика та пляси,
Бо не своя, а чуже безкарно добро пожирають,
Того чиї, може, білі кістки десь у полі безкраїм
Дощ поливає, а може і хвиля по морю гойдає.
Ох як би всі вони вздріли його, що вернувсь от в Ітаку,
Всі б до одного й від зайців прудчіше пустились би в ноги,
Кинувши геть усе добре – багатство і навіть одежу...
Ох! а тепер, як погиб він в далекому краю, розваги
Нам вже не буде по вік, хоч би хто з земляків і божився,
Що він повернеться. Ні, вже пропав його день повороту І
Ну а тепер мені, гостю! скажи та по правді по щирій:
Хто ти такий? звідкіля? де твій дім? хто отець твій і мати?
Як і на човні якім ти приїхав? якії матроси
Везли тебе на Ітаку і що то за люди вони єсть?
Вже ж пак не пішки, та ще й по воді, ти прибув на наш острів,
Так розкажи досконально усе, щоб я відав запевне.
Перший ти раз тут у нас, чи мо’ давній отця ти знаємий?
Перебувало, бач, в нашому домі всілякого люду;
Бо панотець мій любив, щоб з людьми хліба-соли ділити.»
І синьоока богиня йому на сю річ одвічала:
«Все досконально й по правді по щирій тобі я розкажу,
Звуть мене Ментес, я син Анхіяла, славетного всюди,
І над Тафійцями веслолюбивими здавна царюю.
Се ж ненароком прибув я сюди з товариством на човні,
Ідучи з дому по чорному Понту у страни чужії,
Аж у Темесу за міддю, – везу ж я залізо блискуче.
Човна свого з товариством лишив я відсіль далеченько, –
В Ратрі, лимані Неї, що лісом густим вся поросла,
Ми з панотцем твоїм здавна приятелі дуже,
От хоч піди та для віри спитайся в Лаерта старого,
Лицаря, що вже, як кажуть, ніколи і в город не ходить,
А десь далеко на хуторі віку свого доживає.
Нянька старая ж, така як і він, його поїть годує,
Як розболяться розслаблені здавна сустави і бідний
Мусить навколішки повзати завш по саду-винограду.
От я й заїхав у гості в надії, що дома давно вже
Твій панотець; його ж боги в дорозі тримають і досі;
Бо не помер Одіссей богорівний в чужині далекій:
Жив та здоров, десь блука по безкраєму морю, а може
Де-небудь проти волі загаявсь на острові й люди
Дикі та злії нещасного держать насильне.
Я от віщую тобі, – що безсмертнії боги рішили,
Що доконечне і збутись повинно, як я собі мислю,
Знахарем та характерником певним не будучи овсім:
Довго баритись йому не прийдеться в далекій чужині,
Хоч би його найміцнішії пута залізні скували,
Видума, як утікти, на те він Одіссей хитромудрий.
Ке-лиш тепер, брате, от що скажи мені і щиро повідай:
Справді ти син Одіссея самого і так отсе виріс?
Дуже, пак ти і очима і видом на нього походиш,
Саме таким я його пам’ятаю: видав його часто
Перше, нім в Трою поїхати мав він, куди і другії
Славні Ахейці поплили на човнах своїх скороходних,
І от з тієї пори ми вже з ним і не бачились більше.»
Знов їй на се Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Гостю жаданий! про все достеменно тобі я розкажу.
Мати говорить, що я Одіссеїв Єсть син, але сам я
Певне не знаю; ніхто, бач, не віда, де і як він родився.
Я б таки й овшем хотів би буть сином щасливого того
Мужа, которого старість в багатстві та в славі настигла.
Той же, чиїм мене сином зовуть, коли хочеш вже знати,
Самим нещасним од всіх людей смертних тепер оказався.»
І знов-от сказала йому синьоока богиня Афіна:
«Ні, не забули напевно ще боги безсмертні твій знатний
Рід, коли сина такого, як ти, Пенелопа родила.
Ще ж мені, братику, от що скажи і достеменно повідай:
Що се за свято у вас? що за люди зійшлися й до чого?
Чи не весілля? На бенкет хазяйський воно не похоже!..
Бо отсі гості, як бачу, гармидер підняли нікчемний
В царських покоях, і всяк, хто б не п’яний сюди навернувсь,
Бачачи встидство велике, від гніву не зміг би вдержаться.»
Їй Телемах, дуже сумно і важко зітхнувши, одвітив:
«Гостю! цікавий, як бачу, ти знати усе, як приятель.
Я Був би повік отсей дім і почесний і вельми багатий
Миру на славу, як би заправляв їм, та жив сам господар;
Нині безсмертні, замисливши злеє, інако рішили
І по їх волі отець мій з землею простився на віки;
Вже не діждатись мені його, вже не побачить живого;
Лучче як би був загинув він в Трої, хоч і на чужині,
Та на руках товариства, страшенну війну перебувши;
Певне, йому б там насипали всі Панахейці високу
Й чесну могилу та й сину лишив би він славу велику,
Ох! а тепер його Гарпії злії безславно злизали:
Щез він од миру без вістей, без слави і сину зоставив
Плач та ридання. Але ж це за ним, пак, одним я вбиваюсь,
Бо й опріч сього біди мені боги багато послали:
Скільки по островах тут навкруги єсть володарів славних –
В Дуліхіосі, у Самі, в Закинті, порослому лісом,
Та скільки їх набереться і в самій Ітаці гористій, –
Всі мою матір волають в замужство й добро псують марне;
Мати ж ні вигнать їх з дому не сміє, ні щоб відказати,
А своєвільні що дня, мов голоднії пси, об’їдають
Дім мій; того і гляди, що й самого розірвуть в шматочки.»
З гнівом тоді Телемаху сказала Паллада Афіна:
«Горе та й годі! тут справді таки Одіссей сам потрібен,
Щоб женихів поздолать безсоромних своїми руками.
Як би отсе він вернувся додому, та став на порозі
В броні, з щитом, в шишаку, з двома списами з міді,
Так як його перший раз я у нашому домі побачив,
Як з панотцем моїм він за столом пив вино й веселився,
Йдучи вже із Ефири від Іла царя Марморенка;
Їздив він, бачиш, в Ефиру на човні своїм скороходнім
Яду достати смертельного, щоб ним намащувать стріли
З мідними все наконечниками; але Іл царь
Яду не дав Одіссеєві, богів боявся безсмертних, –
Мій же отець йому дав, бо вельми поважав Одіссея.
Я ж то й кажу-от, як би женихам отаким він явився,
Гірке-прегірке усім би їм скоїлось разом весілля...
Так, пак, не в нашій же силі, лежить се у божих колінах, –
Що б, повернувшись назад, відомстив він за все непотрібним
В домі своєму. Тобі ж я велю: поміркуй собі добре,
Як би самому прогнать женихів із палатів.
Так-то! Тепер же послухай, та добре, мойого ти слова:
Завтра збери на майдані всіх лицарів славних ахейських,
Все розкажи їм доказно, а боги хай свідками будуть.
Прав, щоб ішли женихи собі кожний у власну господу,
Ненька ж, коли їй замужство припало, нехай іде зараз
В пишні палати отця многосильного; там їй к весіллю
Пишно-багате зготують придане і все, що дається
Любій дочці; спорядять, як дочку виряджають хазяйську.
Дам і самому тобі я совіт, коли схочеш послухать:
Вибери човен найлуччий, як слід оснасти, посади в нім
Двадцять гребців та й їзжай, про отця за морями розвідать;
Може хто з смертних що скаже тобі, або може почуєш
Оссу від Зевса, котра вісті певні людям приносить.
В Пилос самперед заїдь та у Нестора там розпитайся,
Потім у Спарту, – білявого там запитай Менелая,
Він, бач, з Ахейців усіх повернувся до дому посліднім.
І як почуєш, що жив панотець і прибуде в Ітаку,
Жди його рік лиш один; потерпи через силу знущання;
А як довідаєшся, що в живих вже нема Одіссея,
Зараз вертайся, не гаючись в милую рідну Ітаку;
Тут ти могилу високу насип і як слід похорони
Пишні вчини йому; неньку ж оддай кому-небудь в замужство.
Все спорудивши як слід, поскінчивши ввесь обряд жалібний,
Сядь та гарненько таки поміркуй і придумай способу,
Як би – ото женихів повбивать в твоїх власних покоях, –
Чи то потайно, зрадливо, чи просто таки у відкриту;
Боязким буть не пристало тобі, бо ти вже не дитина.
Певно ти чув, яку славу по людях Орест богорівний
Має, убивши Егіста за те, що сей капосний злодій
Смерть заподіяв його панотцю. І ти, друже мій любий!
Гарний ти, бачу, і виріс нівроку, – уже в такій силі,
Щоб об тобі говорили в нащадках далеких. Прощай же!
Час мені вже й на човен вернутися свій скороходний
Тай к товариству, що десь, мабуть, жде мене, жде, не дождеться.
Ти ж об собі потурбуйсь та гляди не забудь мого слова.»
Знов Телемах на сю річ синьоокій богині промовив:
«Гостю мій! любе мені твоє теплеє слово: говориш
Мов отець рідний своєму дитяті, й ніколи совіту
Я не забуду твого. Ну, посидь же тепер і не квапся
Їхати, поки скупаєшся та заспокоїш з дороги
Втомлене тіло і душу. Тоді подарунок почесний
Маю я дати, як водиться то у приятелів близьких;
Спомин то буде від мене і вернешся потім до човна.»
І Телемахові знов синьоока богиня сказала:
«Ох! не задержуй мене, бо я кваплюся дуже в дорогу;
Свій подарунок почесний, що маєш тепер мені дати,
Після даси, як, вертаючись, знову до вас я заїду;
Спомин твій в дім завезу і приятеля тим же віддячу.»
Сеє сказавши, Паллада Афіна в хвилину де й ділась,
Мов би в крок ока полинула птиця, в душі ж Телемаха
Силу й одвагу вселила і він, як ніколи ще, хіттю
Ввесь загорівся тепер по отцю: якось чудно й дивовно
Серце в йому ніби з жаху забилось; вгадав, бач, що гостем
Бога приймав і пішов зараз до женихів богорівний.
Славний кобзар серед них там співав, а ті мовчки сиділи
Й слухали пісню; співав він про той поворот не знарошний
Славних Ахейців, що їм загадала з під Трої Афіна.
Пісню ту дивную з верхніх покоїв дочка Ікарія,
Мудрая вельми жона, Пенелопа, зачула і зараз
З верху по сходах високих спустилася в низ, а за нею,
Дві молоді покоївки. Ввішовши у нижні покої,
Де женихи забавлялись, жона богорівная тихо
Біля стовпа підпіравшого стелю мережану, стала,
Лик невеселий наміткою з веби тонкою закривши;
А біля неї по сю и по ту руч її покоївки.
Гірко заплакавши, так почала говорить кобзареві:
«Фиміє! знаєш ти інших багато пісень дуже гарних:
Скомпоновали їх все кобзарі про діла та про славу
Богів і смертних людей, заспівай з тих пісень яку-небудь.
Сидячи між женихами, вони ж нехай слухають мовчки
Та п’ють вино, а сієї жалібної вельми, будь ласкав,
Більш не співай; вона рве мені серце, мені над всіх смертних
Горе найбільшеє випало, тяжко мені, як згадаю
Мужа такого, що славою і Арґос покрив і Елладу.»
І Пенелопі на се Телемах вельми мудрий одвітив:
«Пене! на що зборонять кобзареві свій дух звеселяти
Тим, що спадає на думку? кобзар ні один тут не винен,
Винен Зевес, що по волі своїй і на кого лиш схоче,
З неба високого силу таку насилає. Не сердься ж
На кобзаря ти, що він поворот той нещасний Ахейців
В пісні повідає; нова отся пісня для всіх і того ж то
Всі її слухають: всіх вона горне чарами до себе.
Й ти приневоль своє серце послухати пісні тієї;
Вже ж не один Одіссей повороту в отчину позбувся
В Трої широкій: погибло там лицарів інших багато.
Лучче йди у нагорну світлицю собі і за кужель
Сівши, або біля кросен справляй свою певно роботу
Та накажи й покоївкам, щоб діла свого пильнували,
Всякі ж розмови – то річ не жіноча, мужчинське то діло;
Я говоритиму з ними, бо я єсть тут в домі господар.»
Вельми вона здивувалась, почувши від сина такую
Сміливу річ і розумну, і вийшла повагом з світлиці,
Вийшли за нею й рабині. І там вона довго і гірко
Плакала за Одіссеєм, – своїм чоловіком, аж поки
Сну не наслала на неї синьоока богиня Афіна.
Вже вечоріло в палатах і от женихи усі разом
Галас підняли; бо всяк забажав собі ліжка здобути.
От – Телемах вельми мудрий до них так почав говорити:
«Слухайте-но! женихи гордовитії неньки моєї!
Ну-мо тепер веселиться, не тра сперечатись:
Лучче такого послухаєм кобзаря, як отсей – от
Голосом рівня богам. На майдані ми завтра зберемся
Всі і я там перед всею громадою сміло вам скажу.
Дім мій покинуть: вигадуйте інші собі ви забави
Їжте своє, не чужеє добро в своїх хатах по черзі.
А якщо вам пак здасться задаром безкарно
Мужа одного добро пожирати, то жріть на погибель:
Богів на поміч собі вічно сущих на вас приволаю,
І справедливий Зевес вас скарає за всі ваші кривди:
Всі пропадете, загинете тут таки в сім самім домі!
Так він промовив, женихи здивувались, з досади зубами
Заскреготіли, що блазень так сміливо й грізно говорить.
Перше за всіх на сю річ обізвавсь Антиной Евпитенко:
Певне тебе, Телемаха, безсмертні самі наущають
Буть таким гордим і сміливі речи такі говорити.
Буде біда, як тебе Кронієнко в Ітаці над нами
Всіма поставить царем, ти ж як раз на те й право імієш.
І Телемах мудрий син Одіссеїв йому так одвітив:
Ти, Антиною! не сердься на мене за те, що я скажу.
Царства діждатись я й сам би хотів, як би боги то дали.
Чи царювати, по твоєму, зло саме більше на світі?
Ні, буть царем – річ велика і дім царя скоро повніє
Всяким багатством та й сам він у більшім почоті буває.
Та на Ітаці й без мене багацько князів єсть ахейських,
Як молодих, так старих і от з них то хто-небудь полупить
Царство, як що Одіссей богорівний помер на чужині,
А доки що пануватиму я в своїм домі й рабами,
Що Одіссей, панотець, роздобув мені, правити буду.»
Знов йому так Евримах Полібенко почав говорити:
«То, Телемаче! залежить від волі богів, – хто з Ахейців
Буде царем на Ітаці, з отвсюду, водою облитій;
Будеш своїм заправляти добром А господарити в домі;
Поки ще житимуть люди на острові нашім, напевне
Що не знайдеться такий, хто б добро твоє в тебе заграбив
Без твоєї волі, насильством. – Тепер же тебе, препоштенний,
Маю спитати за гостя отого, що був тут: з якої
Єсть він землі, де родина його, як зоветься і хто він?
Може він звістку приніс про отця, що в дорозі бариться,
Чи, мо, по нужді своїй він у сторону нашу заїхав?
Спішно одкланявся так, що й не дав розпитати за себе,
А по лицю він, здається, не простого роду людина.»
І йому знов Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Ні, Евримаче! по вік вже мені повороту отця не діждатись,
Й віри не йму вже я, звідкіль не йшли б мені вісті про його;
Тай речам те ж не віру отих ворожбитів, которих
Мати раз-в-раз у палати ззива й ворожить заставляє.
Гість мій, то давній приятель отця, він із города Тафа,
Ментесом зветься, єсть син Анхіяла, розумного вельми,
Й над Тафійцями веслолюбивими здавна царює.»
Так от сказав Телемах, хоч і знав, що була то богиня.
Знов прийнялись женихи за свого кобзаря: веселили
Піснями й плясами душі, та ждали, щоб повечеріло;
От-як наближилась ніч і стемніло в покоях високих,
Кожен поплентавсь до дому, щоб смачно всю ніч спочивати.
Скоро і сам Телемах те ж пішов у будинок високий,
Що в стороні від палатів царських красувавсь між садками;
Йшов він спочити, а думки, мов чорнії хмари, вставали.
Нянька стара, клопотуха журлива, йшла попереду
Й Телемаху світила походнею; то Евриклея,
Опса дочка була Писеноренка: її ще малою
Взяв до покоїв Лаерт, заплативши за неї ціну добру –
Двадцять биків – і так само любив, як любив і царицю.
Мамкою була вона Телемаху й його ще з пелюшок
Грудьми кормила й любила найбільш з усіх челядинців.
Двері в будинку високім і пишнім вона одімкнула,
І Телемах увійшовши, на ліжко своє опустився.
Скинувши хітон тонкий, він оддав його няньці у руки,
Та ж, – разів кілько струсивши, гарненько у троє зложила
Та на кілочку повісила біля брусленого ліжка,
Потім тихенько вийшла з будинку і двері засовом
Срібним замкнула, а засов міцним ремінцем зав’язала.
Тут Телемах і пролежав всю ніч, кожушиною вкрившись
Та про далеку оту розважаючи в мислях дорогу,
Що загадала йому синьоока богиня Афіна.

Одіссеї Β. ПІСНЯ ДРУГА

Рада Ітакійців. Виїзд Телемаха.

Тільки лиш рання рожева Зоря занялася,
З ліжка піднявсь Телемах, любий син Одіссеїв;
Плаття вдягнувши і гострую шаблю до боку вчепивши
Та підв’язавши під ноги сандалі вельми дорогії,
Вийшов з будинку високого, станом на бога похожий.
Зараз гонцям голосним повелів по Ітаці гукати,
Щоб кучеряві Ахейці усі на майдан поспішали...
Чуло гукали гонці і швиденько Ахейці збирались.
От як зійшлась на майдані уся городянська громада,
Рушив туди й Телемах, взявши мідного списа у руки,
Та не один, а побігли за ним і прудкії собаки.
Дивною дуже красою його наділила Афіна;
Вельми тут всі здивувались, уздрівши його, громадяни.
Сів на царському стільці, підступили до його старшини,
Й першим почав говорити до них лицар славний Египтій,
Був, бачте, й розумом він і літами між ними найлучший.
Старший синок, його те ж з Одіссеєм давно вже під Трою,
Кіньми багату, поїхав на човнах нових та просторих,
Антифом звавсь; загубив його дикий Циклоп у печері,
З бідного там сіромахи останню вечерю собі зготувати.
Ще зоставалося троє скнів у старого й один з них,
Те ж з женихами гуляв, Еврином, а ті другі обоє
Завш пильнували роботи отцевій; а все ж пак Египтій
Плакав-вбивався за сином погибшим і от що промовив:
«Речи моєї послухайте ви, Ітакійська громадо!
Вже кілько років ніякої ради у нас на майдані не було,
З самої тої години, як цар Одіссей із Ітаки поїхав.
Хто ж отсю раду сьогодні збирає? Кому і яка нужда припала?
Чи з молодих хто, чи може старіші се діло спиняють?
Може почув новину хто, – що війско до нас підступав
І се прочувши, найперше од всіх нам повідати хоче?
Чи про громадськеє пильне нам діло яке розказати?
Чесний то єсть чоловік і нехай йому Зевс помагає
Добреє діло, що городу зичить, щасливо скінчити.»
Так він сказав, і по серцю пришлась Телемаху похвала:
Довше усидіть не зміг, бо замислив і сам говорити;
Став він посеред громади, і Писинор, гонець вельми мудрий,
Берло подав йому в руки, як водиться завше на радах,
Й Телемах так почав говорити найперш до старого:
«Старче! відсіль не далеко, як сам незабаром побачиш,
Той, хто зібрав отсю раду: мене-то напасті постигли.
Звістки ж, щоб вражеське війско до нас підступало, не чув я
І городянам про се я нічого не маю сказати
Та і про діло громадське нічого сказать те ж не маю:
Єсть то моя свійська нужда і горе домівське двояке.
Першеє горе – отця я позбувсь, що царем був над вами
Тут на Ітаці, а був він до кожного щиро прихильний!
Другеє ж горе ще гірше, воно незабаром ввесь дім мій
Знищить і майно моє рознесе, як полову по вітру.
Неньку мою женихи проти волі в замужство волають:
Все б то хазяйські сини, що найлуччого роду в Ітаці.
Боязко їм до Ікарія вдатися, матері-батька,
Щоб сам старий, наділивши дочку свою щедро посагом,
Видав в замужство тому, хто по серцю миліший прийдеться.
От же пак – ні! що день божий вони у мій дім учащають,
Ріжуть биків та ягнят та годованих кіз, бенкетують
Й смачнеє чорне вино, не жалкуючи, знай, попивають.
Сила добра пропада, бо не має в господі такого,
Як Одіссей, щоб від дому отую біду відвернути.
Сам по собі я не можу се діло спорудить, та й потім
Гірко прийшлось би мені, не гаразд, бачте, я й нема сили.
Певне я сам, коли б духу мені, міг би впоратись з лихом;
Сил не стає вже, щоб дальш терпіти: пропав ні за віщо
Дім мій увесь. Схаменіться ж самі; повстидайтесь сусідів,
Божої кари побійтесь, щоб боги, здивовані вашим
Ділом непутнім, на вас не звернули правдивого гніву.
Я от молюся і Зевсу Олимпському та і Феміді,
Що на майданах на раду старшин і громаду збірає.
Ей! схаменіться, поштенні! покиньте мене, нехай сам
Гіркеє горе терплю. Чи ж декого з вас міднобронні,
Славні Ахейці, чим-небудь отець Одіссей приобидив,
Й ви от за кривду отця на мені відомщати захтіли
Тай підуськаєте сіх грабувати мій дім? Задля мене
Лучче б було, як би нищили ви мої скарби і майно;
Бо як би ви от мене зграсували, була б ще надія,
Що коли-небудь таки відібрать своє добре прийдеться:
Я раз-у-раз походжав би із вулиці в вулицю й словом
Правив би з вас свого скарбу, аж доки б всього не віддали.
Се ж от ви з серця мого і останню прогнали надію.»
Так от сказавши, во гніві він берлом торохнув об землю;
Ринули сльози з очей і від жалю усі засмутились.
Довго мовчала громада, не квапивсь ніхто Телемаху
Дати відвіт на його таку сміливу мову вразкую.
Тільки один Антиной поосмілився так одвічати:
«Що ти сказав, Телемах, необачний та гордий? Подумай:
Пеню зваливши на нас, ти й соромом ще нас хочеш покрити.
Не винуваті ні в чім женихи тут ахейські,
Винна лиш мати твоя, бо на хитрощі всякі горазда:
Три от роки уплило, пішов отсе рік вже четвертий,
Як вона водить усіх нас за ніс та кепкує над нами;
Всім подає нам надію і кожному з нас обіцяє,
Вісті до нас засилає, а думки то інші кохає у серці;
Хитрощі ось які вигадала, щоб нас усіх ошукати:
Кросна великі в світлиці доставивши, здумала ткати
Довгу тонкую намітку, а нам усім от що сказала:
“Хлопці, мої женихи! вже помер Одіссей богорівний;
Ви підождіть поспішати з весіллям, аж поки намітку
Я поскінчу, щоб основа моя не пропала даремне;
Сяя намітка Лаерту старому на смерть покривало, –
Смерть бо з косою стоїть невгамуща над лицарем славним,
Щоб Ахеянки по людях мене не могли попрікнути,
Що от багатий, та без покривала поліг в домовину.”
Так то вона нам сказала, і ми їй повірили весно.
Що ж з того вийшло? По дню вона ткала, в ночі ж ту основу,
Скалку собі засвітивши, до нитки щораз собі розпускала,
Цілих три роки оттак облещала вона нас Ахейців;
А як настав рік четвертий, одна от з її ж покоївок
Нам і одкрила сю штуку, – вона, бач, одна тільки й знала.
Раз ми й застали її, як вона розпускала основу:
Мусіла тут по неволі свою таки кінчить роботу.
От що тобі женихи одвічають, щоб знав вен й відав
Сам своїм розумом, відали б те ж і всі славні Ахейці.
Матір пішли ти до батька й в замужство піти накажи їй
С тим, хто по серцю і їй і її панотцеві прийдеться.
А як вона буде довше з сивів кепкувати Ахейських...
Розумом певним її наділила ще змалку Афіна:
Дуже дотепна вона до роботи усякої й знав
Хитрощі всякі, яких ще од віку ніхто з Ахеянок
Наших оттих кучерявих, розумних, які от: Алкмена,
Гарна Тира, або дивно вінчана царівна Микена, –
З них ні одна не знавала того, що твоя Пенелопа.
Тільки дарма! не поможе той розум твоїй паніматці:
Будем псувати добро і скотину твою будем різать,
Доки вона не покине тих мислей, що боги на серце
Їй положили. Для неї, то правда, великая слава,
Ти ж за своїм господарством гіркими заплачеш сльозами.
Ми й на роботу не підем, ні в деяке іншеє місце,
Поки вона не звінчається з тим, котрий з нас їй припаде.»
Речи почувши такі, Телемах вельми мудрий промовив:
«Ні, Антиною! не слід виганять проти волі а господи
Матері, що породила мене й згодувала, отець же далеко;
Жив, чи помер він – не знаю; коли ж сам по собі я з дому
Матінку випхну, то як мені глянуть Ікарію в вічи?..
Кара постигне мене від отця, та і демон ще інший
Біди на мене нашле; бо паніматка, виходячи з дому,
Страшних накличе Бримній, і люди з мене насміються.
Ні, не скажу я ніколи такого їй прикрого слова!
Ви ж, як що совість в вас є і ворушить вона вашу душу,
Йдіть геть із дому мойого та бенкети інші справляйте,
Кожний добро своє власне вживаючи в хатах по черзі.
А як вам ліпше і вигодніш здається, щоб їсти й псувати
Скарб чоловіка чужого, то їжте; а я от на поміч
Богів безсмертних покличу і дасть мені Зевс Олимпійський
Всім відомстить вам за вашії кривди в сіх самих палатах,
Вами ограблених: тут ви й загинете всі до одного!»
Так говорив Телемах і йому тут Зевес тучегрімний
З верху високої дуже гори двох орлів посилав.
Спершу орли, поза вітром впоруч літали високо,
Близько один біля другого, крилами ріжучи хмари;
Потім, спустившися низше в середину бучної ради,
Стали навколо літати й сердито махали крилами,
Лихо віщуючи, грізно на голови всіх позирали,
Далі, подряпавши груди і шві собі пазурями,
Линули в правую руку до свого гнізда й до кубла.
Вздрівши очима орлів, ізжахнулися всі громадяни
Й кожен собі міркував розважав, – що то станеться з того?
Виступив тут на середину зух, Алиферс Масторенко,
Він, бач, один з громадян був гаразд віщувати по птицях,
Знав він і те, що було, і що буде, умів відгадати.
Він же, як найрозумніший од всіх, так почав говорити:
«Ну, Ітакійці! послухайте, що я вам буду казати!
Річ моя буде найбільше до вас, женихи своєвольні
Вам, бач, найперше біда прилучиться, бо цар Одіссей – от
Довго не буде баритись в чужині від другів далеко;
Він десь тут близько і смерть женихам та недолю готує
Всім заразом; та не мало і всім іншим припаде,
Що по Ітаці живем тут багатій і здалека видній.
Ну-те ж давайте, мерщій поміркуєм, – як нам зупинити
Сіх своєвольців; нехай зупиняться й самі божевільні;
Лучче й пригодніш для них же самих, щоб вони схаменулись.
Щирую правду вам кажу, бо відаю все достеменно
Я і тому віщував, як Ахейці в поход виїжджали
В Трою, а за ним і наш Одіссей хитромудрий.
Я віщував, що біди він натерпиться в морі й загудить
Все товариство, й невідомий всім по двадцятому року
Вернеться в дім свій і от все поправді збувається ниньки.»
Тут Евримах Полібенко в одвіт так почав говорити:
«Старче! піти б тобі лучче до дому й своїм таки дітям
Там віщувать, щоб якої біди не прийшлось їм зазнати;
В ділі ж отсім то дотепніший я, аніж ти віщувати;
В небі багато літа попід сонечком всякої птиці,
Тільки не всі вони правду віщують; загинув в чужині
Цар Одіссей, як пропасти б було і тобі з ним укупі,
Страхів таких не прийшлось би тобі нам отут завдавати
Та роздратовувать гнів в Телемаху, щоб грошей за сеє
Від козаренка, або й подарунок який роздобути.
Я тобі от що скажу і побачиш, як все те поправді
Сповниться; як що оттак ти все будеш на гнів приклоняти
Сього молодшого, розумом сам і лігами старіший,
То Телемахові перш, ніж кому, воно в горе складеться,
(Сам він нічого не вдів без нас і проти нашої волі);
Що ж до старого тебе, завдамо тобі кару велику:
Будеш ти нас пам’ятати й слізьми обіллєшся гіркими.
Я Телемахові сам дам пораду від щирого серця:
Матері хай повелить, щоб в господу отця повернулась;
Зроблять весілля їй там і багато зготують посагу,
Як те бува у хазяйській сім’і для дочки дорогої;
А вже без сього здається мені, що ніхто із Ахейців
Од сватовства не відступиться; не боїмось ми нікого!
Ні Телемаха, що так вже гаразд говорити, ні твого
Ми не злякались, старий, віщування: не статочне діло
Речи твої, лиш спротивляєш нам ти усім і ще гірше.
Марне страчатимем ми все добро, поки буде водити
Всіх нас весіллям оттим Пенелопа; ми кожний день божий
Все сперечатися будем зза шлюбу, – кого вона візьме.
Свататись ми не підемо за других, щоб взять у замужство
Кожному з нас собі пару, як скрізь то бува по закону.»
І Евримахові знов Телемах так почав говорити:
«О! Евримаче! і ви, женихи Ітакійські поважні!
Більш об сім ділі просить вас не буду й не скажу вже й слова.
Відомо єсть то безсмертним богам, та й усім Ахеянам.
Дайте тепер ви мені скороходного човна й на нього
Двадцять гребців, щоб возили мене по усіх геть усюдах;
Маю поїхать я в Спарту, а потім у Пилос піщаний,
Щоб возвороту отця там довідатись, що так бариться;
Може хто-небудь з людей мені скаже, а може й про Оссу
Зевса прочую, що людям певнішії вісті приносить
Як що прочую, що жив панотець і прибуде до дому,
Рік лиш єдиний чекать його буду з тугою на серці,
А як почую, що вмер і вже більш між людьми не вітає,
Зараз до дому вернуся у рідную, милу Ітаку;
Справлю почесні йому похорони й могилу насиплю,
Все, як поводиться й матір, щоб заміж ішла, приневолю.»
Сеє сказавши, він сів, після нього з громади піднявся
Ментор той самий, що був Одіссеєві здавна приятель:
Дім йому свій поручив, од’їжджаючи в Трою на човнах,
Щоб і добра пильнував, шанував би й старого Лаерта.
Сей то премудрий вельми так почав говорить громадянам:
«Отже тепер і мого ви послухайте слова, громадо!
Ні, вже ніяв не приходиться, бачу, щоб цар берловладця
Був задля кожного щирим, ласкавим, прихильним; повинен
Милость із серця прогнати, буть жорстким і капості діять:
Бачте, як скоро всі Одіссея святого забули,
Свого царя, що для всіх був отцем таким щирим, ласкавим.
Вас женихи гордовиті корить я не буду за ваші
Кривди й неправди, що чините, пакісним мислям піддавшись,
Нищачи дім Одіссея в надії, що той ніби вмер вже,
Лихом задумали граться й свої підставляєте карки!
Ні, я сердитий на всіх Ітакійців, що їм так байдуже:
Руки сидять поскладавши, замість щоб то словом і ділом
Всею громадою кілько там тих женихів зупиняти.»
Ментору Евиноренко Леокрит на сеє промовив:
«Що? Яке слово сказав ти, безглуздий і капосний Ментор?
Нас зупинять підмовляєш! не так то воно, пак, і легко
Нас побороти при бенкеті, хоч би й цілій громаді,
Та хоч би й сам Одіссей, не нароком вернувшись в Ітаку
Й нас женихів захопивши за бенкетом, силою здумав
Вигнати з дому свого, то не рада б була й Пенелопа
Возворот вздріти його, хоч за ним побивається сильне:
Склалося б лихо найперш йому, коли б справді замислив
Нас стільки душ сам один побороть... Не до ладу сказав ти!..
Ви, громадяни! розходьтесь, беріться усяк за роботу,
Ментор отсей з Аліоерсом у двох Телемаха в дорогу
Хай виражають, вони йому здавна приятелі дуже.
Тільки я мислю, що довго ще він на Ітаці просидить,
Ждучи вістей, побувать же в дорозі, йому не прийдеться.»
Так прокричавши, Леокрит прогнав усю раду з майдану:
І розішлись громадяни, пішли собі мовчки до дому,
А женихи таки знову поплентались в двір Одіссеїв.
От Телемах засмучений пішов по над берегом-морем,
Руки умивши у морі, почав так молитись Афіні:
«Зглянься на мене, богине! що вчора мій дім посітила
І по безкраєму морю на човні плисти повеліла,
Щоб возвороту отця, що так бариться довго, провідать.
Сю іо дорогу мені запружають Ахейці, найбільше ж
Пакості діють мені женихи загордящі, прокляті.»
Так він моливсь, і небавом до нього богиня Афіна,
Ментора постать принявши, явилась і стала близенько
Тай почала йому зараз крилатії речи казати:
«Ну, Телемаче! коли хоча й крапля великої сили
Крапнула в тебе отцевої, то вже плохим ти не будеш;
Будеш, як він був, гаразд на слово, та й до діла дотепний.
Підеш в далеку дорогу й щасливо повернешся в дім свій,
Будь ти не син Пенелопи премудрої і Одіссея.
Мало я мав би надії, щоб міг ти скінчить, що задумав.
Мало на світі по сім’ях синів є на тебе похожих;
Більш нерозумних, а щоб були луччі родителя – мало.
Так-то: великую силу в собі Одіссея ти маєш,
Будеш розумний повік і до всякого діла дотепний;
Все, що лиш маєш на мислі і що загадав поскінчаєш.
Кинь женихів непотрібних, зневаж ти їх мислі і гадки;
Дуже вони нерозумні і правди не відають овсім.
Їм не втямки, не гадають вони ні про смерть, ні про кару,
Що підступав до них день-у-день, щоб всіх стратити разом.
От незабаром поїдеш в дорогу, котрої бажаєш.
Я тобі давній отцевий приятель і дам тобі човен
Легкий, новий да і сам те ж пущуся з тобою у море.
Йди ж-но тепер от додому і там забавляйсь з женихами,
Слуги ж нехай наготують харчів, хай складають у тлумки
Хліб, а вино у баклаги, крупу ж і муку задля їжи
В міхи ремінні, нові хай насиплють, а я от тимчасом
В город метнусь, щоб гребців там набрати охочих та бравих.
Що ж от до човнів, то є їх в Ітаці – старих та й нових те ж,
З них тобі виберу – там вже побачу – я човен найлуччий;
Злагодим миттю ми човни та й спустим на море широке.»
Так говорила Зевеса дочка, синьоока Афіна.
Голос богині почувши, не гаючись син Одіссея
С тугою в серці важкою пустився чимдуж до господи;
Там у палатах застав женихів загордящих, безпутних.
Кіз білували вони у світлицях, свиней же смалили
Серед подвір’я. Кепкуючи, тут Антиной підступав
До Телемаха і, взявши за руку, йому так промовив:
«Ну, ти балако сердитий, вже годі тобі, невгамущий,
Словом і ділом потайно у серці біду нам кувати;
Лучче от сядь, пий вино та їж м’ясо, як перше бувало;
Човна Ахейці тобі спорядять і гребців дадуть бравих,
Щоб ти безпечно у Пилос піщаний скоріше доїхав
Звістки почуть про отця, чом так довго і де забарився.»
От Телемах Антиноєві в гніві скрізь сльози одвітив:
«Ні, Антиною! мені не пристало між вами сидіти
Тут за столом, хліба-соли вживати без позву на бенкет.
Чи не доволі ж ще ви попсували добра та скотини
В домі моїм за той чає, як я був ще малая дитина?
Виріс вже я й від розумних людей вже довідався всього;
Сили у грудях мені прибуло й раз-у-раз прибуває,
От я й попробую, чи то з Пилоса, чи тут таки в домі,
Скоро смерть наглу та люту накликать на голови ваші,
Іду сьогодні в дорогу і іду на човні чужому,
Бо задля мене вже й човна й гребців на Ітаці не стало...
Так вам завгодно було, Ітакійці, і так ви вчинили.»
Се от сказавши, він руку з руки Антиноєвій вирвав;
А женихи, не вважаючи, знай, веселились в світлицях
Та глузували з хазяїна й дуже вад ним кепкували.
От один блазень з між них загордящих став їх дратувати:
«Ой товариство! нам смерть Телемах замишляв напевне;
С Пилоса може піщаного він привезти кого-небудь,
Чи таки з Спарти, собі на підмогу, щось квапиться дуже...
Може пак мав на думці поїхать в Ефиру багату,
Щоб звідтіля привезти нам якого смертельного зілля,
Та поналлє того зілля в келишки і всіх нас потруїть.»
Другий же з тих блазнюків загордящих так от що промовив:
«Хто знав? може і сам він, блукаючи в човні по морю,
Десь пропаде, як пропав Одіссей, у далекій чужині,
Отоді клопоту він наробив би усім нам багато:
Мусили б ми його майно ділить проміж себе, палати ж
Мусили б неньці вернуть і тому, хто її взяв ба заміж.»
Так женихи говорили, тим часом в отцеву скарбницю,
З дахом високим, спустивсь Телемах, де у скринях лежали
Міді і золота купи, одежи її пахучого масла;
Кухви солодкого й дуже старого вина там стояли,
Трунку міцного, дивовного здавна було в них налито;
Вряд попід стінку ті кухви стояли про тую годину,
Як Одіссей, натерпівшися горя, знов вернувся в дім свій.
Двері в скарбниці двойнії з дубових дощок замикались
Дуже міцними замками; скарбницю і денно і нічно
Ключниця ту вартувала і всього добра пильнувала
Опоса Писеноренка, дочка Евриклея премудра,
Їй-то й почав говорить Телемах, у скарбницю зазвавши:
«Мамко! візьми й націди у баклаги вина і в барила
Трунку оттого смачного, що тут бережеш у скарбниці,
Завше чекаючи того нещасного – може от-от пак
Вернеться рівний богам Одіссей, як спасеться від смерті,
Цілих дванадцять баклагів налий, та заткни їх кріпенько
Потім насип мені круп і муки у реміннії міхи,
Щоб в кожнім міху було всього мірок не менше як двадцять.
Тільки сама вже се відай, най все в тебе буде готове;
Я вечірком прибіжу все забрати, тоді вже як піде
Ненька моя Пенелопа в світлицю свою спочивати;
Іду я в Спарту, а звідтіль подамся у Пилос піщаний,
Щоб про отця там провідать, чи жив він, чи може загинув.»
Так він сказав і гіркими залилась слізьми Евриклея
Любая мамка його й почала говорити скрізь сльози:
«Що се за вигадки, серце мов, тобі спали на думку?
Хочеш поїхать і ти у далекую землю чужую,
Ти моя втіха єдина?! Погиб у далекому краю
Рівний богам Одіссей серед люду і миру чужого.
Тільки лиш ти-от поїдеш, вони і почнуть замишляти,
Щоб тебе з світа звести й господарством твоїм поділиться.
Ні ж бо, не ідь і свойого пильнуй тут добра; а блукати
Десь по безкраєму морю, біду терплячи, тобі личне...»
Їй на сю річ Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Мамко! не бійсь! дорога отся не без волі безсмертних;
Тільки, прошу, побожись, що ні слова, не скажеш ти неньці
Раньше, як днів не прийде одинадцять, або і дванадцять,
Доки сама не згадав про мене, або хто їй скаже,
Що б, побиваючись, білого личка свого не зв’ялила.»
Так він сказав, побожилася тут Евриклея богами,
Клятьбу велику дала і лиш тільки клятьбу ту скінчила,
Зараз вино почала у баклаги цідити й барила,
І у ремінні міхи муку та крупи насипати.
А Телемах у покої пішов з женихами балакать.
Інше тим часом нагадала собі Паллада Афіна:
Постать і вид Телемаха прийнявши, богиня оббігла
Город увесь і, кого де зустріне, давай підмовляти
Кожного, щоб то на човен прудкий всі збирались під вечір,
Потім пішла до Ноїмона, до Фронієнка й просила
Доброго човна їй дати і той без сперечи згодився,
От вже сонце спочило і вулиці всі потемніли.
Вже вони й човна прудкого на море спустили й на нього
Все, що належить, поклали і щоглу, і парус, і весла,
Браві гребці вже зібрались, – богиня їх всіх заволала, –
Раптом взялися і човна на сам врай лиману пригнали.
Знов собі інше тут вигадала синьоока Афіна:
Миттю метнулась вона у палати царя Одіссея
Й п’янії очі усім женихам кріпким сном засклепила;
Розум у них помутила й попадали з рук в них келишки,
Всі почали позіхать і не довго в покоях сиділи,
Зараз пішли всі до дому, бо сон налягав їм на очі;
А Телемахові так почала синьоока казати,
Визвавши з пишних покоїв на двір, сама Ментором вдавшись,
Постаттю всею і видом, і ростом, і голосом навіть:
«Ну, Телемаче! твоє товариство усе вже на човні
В зборі сидить, дожидаючи твого і мого приходу.
Отже не гайся, ходім: тут нам нічого довго баритись.»
Так-от сказавши, Паллада Афіна пустилась до моря,
Пильно за нею слідом поспішав Телемах богорівний.
От як спустилися к морю вони і наблизились к човну,
Все кучеряве застали на березі там товариство,
Й сила свята Телемахова так ото всім їм сказала:
«Браття! давайте ж тепер всю поклажу на човен зносити;
Все там в палатах готово і ненька нічого не знав
Тай рабині не знають нічого, окрім лиш одної.»
Так от сказавши, пішов уперед, а за ним товариство;
Що приготовлено було, позносили все і на човні
Вряд поскладали, як їм повелів мудрий син Одіссея.
Першою в човен Афіна вступила, а поруч із нею
Сів Телемах в задняку1, потім вже і гребці-товариство
В човен ввійшли, відв’язали кодоли і в ряд посідали
Кожен, як слід біля свого весла на ослонах широких.
Тут синьоока богиня вітер послала попутний,
Свіжий, Зефіром він звався і дуже ревів по над морем.
Все спорядити на човні звелів Телемах товариству,
І товариство послушне було Телемаховій волі:
Щоглу соснову з дна човна піднявши, вони засадили
В дірку й міцними верьовками в боки човна прив’язали;
Потім ремінними пугами паруси білі підняли;
Вітер у парус подув і червонії хвилі під човном
Сильне заграли, і човен понісся по морю стрілою.
Все обрядивши на чорному човні, як слід по-морському,
Чаши налляли до верху вином, потім ставши у ряд всі,
Жертви творили всім богам безсмертним, од віку живущим,
Більше ж од всіх синьоокій дочці бога Зевса Афіні,
Так цілу ніч до зірниці вершив свою човен дорогу.

Одіссеї Γ. ПІСНЯ ТРЕТЯ

В Пилосі.

Геліос-сонце, покинувши море блакітнеє, встало
І на мідяному небі зійшло, щоб світити безсмертним
Й людям, що в долі й недолі живуть по землі плодовитій,
Наші ж тим часом приїхали в Пилос, у город Нелея.
Люди на березі там біля моря офіри творили;
Чорних палили биків Посидону чорнявому в жертву.
Дев’ять стояло лавок, перед ними ж лежало по дев’ять
Чорних биків й по п’ятсот на лавках чоловіка сиділо.
Люди вже кендюхи з’їли і стегна палили в честь бога,
Як от на човні підплили вони, паруси поздіймавши;
Човен на якір поставивши, вийшли із човна на землю.
Першою вийшла Афіна, за нею у слід богорівний
Син Одіссея; йому то найперше богиня й сказала:
«Ну, Телемах! не пристало тобі вже несміливим бути,
Ти ж бо і море проїхав за тим, щоб за морем провідать,
Де твій отець, в якім краю й якую влучив собі долю.
Йди ж от до Нестора прямо, що їздить так славно на конях,
Хай-но побачим, які в його мислі на серці і думки;
Гарно його попроси, щоб сказав тобі щирую правду,
Він же неправди не скаже, бо єсть він володар правдивий.»
І Телемах богорівний промовив отак до богині:
«Менторе! як підійти і яким привітать його словом?
Я ще не так то гаразд, щоб розумні з ким бесіди вести
Тай не пристало якось молодому розпитувать старших.»
І Телемахові знов синьоока богиня сказала:
«Інше ти й сам, Телемаче, зумієш сказати,
Іншеє ж демон прокаже тобі; не без волі ж ти певне,
Богів безсмертних, – я мислю – на світ народився і виріс.»
Сеє сказавши, Паллада Афіна пішла попереду,
Пильно за нею слідком поспішав Телемах богорівний.
Скоро вони до Пилосців достались, де свято справляли,
Там сидів Нестор з своїми синами, кругом громадяни,
Бенкет готуючи, м’ясо пекли, на спички настромивши,
Тільки лиш странників вздріли, всі разом пішли зустрічати.
Дуже ласкаво обох привітали і сісти просили.
Перший з усіх привітать підійшов Пизистрат Несторенко;
Взявши за руки обох, посадив на м’яких кожушинах,
Та на міленькім пісочку до страв, де всі люди сиділи,
Біля отця свого Фрасімеда, найстаршого брата,
Дав по частині їм кендюха з’їсти и, почав наливати
Сам в золотії келишки вина; до Афіни Паллади,
Зевса дочки синьоокої, випив найперше й промовив:
«Гостю! тепер от і ти помолись Посидону владиці,
Бо на трапезу почесну його надішли ви обоє:
Потім, як створиш отсю релігійну винову офіру,
Дай і товаришу келих з вином дорогим та солодкам –
Тую ж офіру вчинити, бо й він, як мислю, безсмертним
Молиться; люди пак всі ударяються в нужді до богів;
Він єсть молодший від тебе, мені ж буде рівня по літам:
От задля чого тобі я й підношу сей келих найперше.»
Сеє сказавши, він келих подав їй у правую руку.
Вчинок правдивого мужа прийшовся по серцю Афіні;
Рада вона була тим, що найперше їй келих подали,
Й зараз молитись отак почала Посидону державцю:
«Вислухай, боже, державче землі, Посидоне! молитву!
Не одвернися від нас, і бажання ти нашеє сповни;
Боже! найперш пошли Нестору з дітьми великую славу,
Потім Пилосцям усім прояви свою милость за славну
Сю гекатомбу2, що от на офіру тобі учинили;
Дай Телемаху й мені повернутись до дому, скінчивши
Діло своє, за яким ми на човні приїхали в Пилос.»
Так помолившись, Афіни офіру святую створила,
Потім дала Телемахові келих дводонний і гарний;
Сей же молитву ту саму створив і Офіру ту саму.
Люде, тим часом печеню з вогню поздіймали,
Всіх обнесли й прийнялися усі за обід вельми знатний.
Потім, як всі вже наїлися досить і в смак напилися,
Першим почав говорить до громади сам Нестор Геренський:
«От тепер можна і бесіду вести й гостей розпитати,
Хто вони єсть, бо трапезою вже вони в смак вдовольнились.
Странники! що ви за люди? звідкіль пливете ви по морю?
Єсть у вас діло яке, чи без діла снуєте по світу,
Як розбишаки оті, що по морю геть скрізь сновигають?»
Нестору так відвічав Телемах вельми мудрий,
Духу набравшись: сама, бач, Афіна вселила відвагу
В серце йому, щоб він міг про отця, що збаривсь розпитати
(Тай щоб і доброї слави собі між людьми роздобутись).
«Несторе, сину Нелея, великая слава Ахейців!
Хочеш ти знать, відкіля ми і я тобі зараз от скажу:
Ми із Ітаки приїхали, що під горою Ніоном;
Діло я маю своє, негромадське і ось яке діло:
Їзжу я, певної звістки шукаю, коли де почую
Про Одіссея, нещасного мого отця, а ви, кажуть,
Вкупі воюючи з ним, зруйнували столицю Троянців;
Чув я другії усі, що під Троєю билися славно,
Там і загинули, кожний на битві, у муках великих;
Пагубу ж може отця і від мене хова Кронієнко.
Де він загинув – ніхто, бач, запевне сказати не може!
Чи то на твердій землі-де погиб серед дикого люду,
Чи, може в морі, у хвилях пропав Амфитрити богині.
От ради сього тепер я твої обіймаю коліна:
Зглянься, скажи про гіркую недолю його, може бачив
Сам ти своїми очима, а може чував від другого,
Де забаривсь панотець; на біду його мати родила. –
Я не похнюпа який і вразить мене жалем не бійся;
Щирую правду повідай мені, як сам бачив на ділі,
Ну ж бо, молю, розкажи; може деколи став у пригоді
Словом, чи ділом тобі панотець Одіссей богорівний
В Трої, де горя такого ви всі натерпілись, Ахейці,
От спом’яни все тепер і скажи мені, щирую правду.»
Лицар Геренський, цар Нестор в одвіт Телемахові мовив:
«Друже мій! Ти нагадав мені горе, яке претерпіли
В краї далекому ми, сини браві Ахейські:
То ми на човнах блукали прудких зза добичи
За Ахиллесом у слід по безкраєму темному морю,
То воювали під Троєю, городом славним Пріяма:
Там то найбільше із нас полягло найхрабріших Ахейців.
Там і Аякс вельми храбрий поліг і Ахил скороходець,
Там і Патрокл спочивав, безсмертним по розуму рівня;
Там і толубчик мій, син Антілох непорочний і бравий,
Бистрий на ноги і ворогам страшний у січах вояка;
Та і других натерпілись багато ми бід, і хто в світі
Зміг би із смертних людей розказать про всі тії напасті,
Хоч би ти років розпитував п’ять, або й шість про ті біди,
Що притерпіли преславні Ахейці в тім краю далекім, –
Так би поїхав до дому, зовсім не провідавши діла.
Дев’ять ми билися років, на хитрощі всякі пускались,
Щоб звоювати Троянців; й на силу поміг Кронієнко.
З нами ніхто сперечатись не міг, як на хитрощі піде:
Всіх ошукав, за пояс заткне Одіссей богорівний
Всякими хитрощами твій отець, коли справді єси ти –
Син Одіссея; – дивлюсь я з повагою часто на тебе:
Бо і речами на нього походиш й не скажеш ніколи,
Щоб молодий та розмовою був так на його похожий
І на війні з Одіссеєм – твоїм панотцем ми ніколи,
Не сперечались в совіті воєннім і в радах громадських;
Мислі і думки у нас одинакові були, й Ахейцям
Завше ми раяли те, що для всіх мало бути найлучче.
Після ж, як город Пріяма високий уже зруйнувавши,
Сіли Ахейці на човни, – нас боги на вік розлучили,
І от-тоді-то й замислив Зевес добру хльору Аргівцям
Бо сказать правду, вони спотикались і в мислях і в правді;
От за те саме і встигли багато з них лютую кару
Від розгнівленої дуже дочки синьоокої Зевса:
Сварку велику вона поселила в обох Атрієнках.
Ох, у не добру годину зібрали Ахейців на раду,
Вже як спочинуло сонечко, – ну і Ахейці зійшлися
Слухати раді, та ба до одного, як ніч, усі п’яні.
От почали вони в двох виясняти, для чого та рада:
Тут Менелай став кричать і наказувать, щоб всі Ахейці
Як найскоріше до дому плили по безкраєму морю;
А Агаменону сяя рахуба прийшлась не по серцю:
Бо він хотів задержати людей, та вчинить гекатомбу,
Щоб то отсею офірою гнів заспокоїть Афіни.
Дурень! А того й не знав, що миритись не схоче богиня.
Думки безсмертних не дуже то зараз пак так ізміняться!
Так проміж себе обидва брати сперечались на раді,
Прикрими надто словами, та й прочі голінні Ахейці
Крик підняли за незгодою в мислях; – ми всі сперечались
Цілу ту ніч, а Зевес готував нам усім халазію.
Вранці ж одні – давай човни на море блакитне спускати
Та усе майно складати – жінок, начиння й все проче
Другі ж інако рішили: зістаться на місті й пристати
До Агамемнона, до Атрієнка, привідця громади.
Сіли ото ми на човни і човни стрілою понеслись
В море, а море нам гладкою скатертю боги встелили.
От в Тенедос ми приплили й офіру створили безсмертним,
Щоб нас до дому вернули, а ремстний Зевес і не думав
Сього дозволить; він нову сварку між нами посіяв.
Декотрі човни свої повернувши назад, потяглися
За Одіссеєм, царем мудрим вельми й на вигадки хитрим,
Щоб Агамемнонові догодить, та щоб знов покоритись,
А я з човнами, які в мене були, ударивсь тікати,
Бо постеріг, яку халепу демон Ахейцям готовив.
Разом зо мною поплив Тидієнко з своїм товариством,
А Менелай кучерявий останнім в дорогу пустився.
В Лесбосі він нас настиг: розважали ми, де б його їхать?
Чи то понизше у бік від Хіоса на острів Исирію,
Щоб вона в ліво од нас зоставалась, чи то, плисти вище,
Повз кам’яного Миманта, що вкутаний хмарами вічно.
Бога прохали ми, чудо виявить нам і бог незабаром
Чудо в’явив, повелівши як раз по середині моря
Човни в Евбею держать, щоб від халепи певної спастись.
Вітер піднявся попутний, подув, полетіли стрілою
Човни по рівному морю і ніччю Гереста достигли,
Там Посидону багато спалили ми стегон бичачих,
З лихом, з бідою в душі попомірявши море широке,
Так пройшло три дні і аж на четвертий Димид Тидіенко
Човни свої з товариством спинив у Аргойськім лимані.
Я ж все на Пилос держав і ні разу той вітер не стихнув,
Не перестав, а дув завше, раз посланий богом.
Так то, мій сину! достався я в Пилос без жадної звістки
Й досі не знаю – хто спасся з Ахейців, а хто з них загинув.
А що почути мені довелось таки тут в сіх покоях,
Все розкажу тобі зараз, як слід і ти будеш все знати.
Кажуть щасливо назад Мирмидони вернулися храбрі
Вів їх до дому хисткий Ахилещенко, будучий лицар
Тай Филоктит Пеантенко, як кажуть, вернувся беспечне.
Ідоменей теж до Криту довів все своє товариство;
Всі утікли од війни і нікого з них море не взяло.
Про Атрієнка ж то чули й самі ви в чужині далекій,
Як він вернувсь і якую Егіст йому пагубу вдіяв,
Але ж Егіст по заслузі од сина здобув злую кару.
Щастя, коли чоловік, умираючи, сина зоставить
Доброго, що й за смерть панотця відомстити зуміє,
Як і Орест відомстив по заслузі Егісту катузі,
Сильним і ти станеш, друже; я бачу, який ти великий,
Гарний який та й праправнуки будуть тебе прославляти.
Знов Телемах вельми мудрий до Нестора так промовляє:
Несторе! сину Нелея! великая славо Ахейців!
Страшно Орест відомстив, – таки й славу про його широку
Скрізь рознесуть по землі Ахеяне во віки і віки.
О! як би боги безсмертні й мені стільки сили послали,
Щоб відомстити я міг женихам за їх тяжкії кривди!
Скільки безчестя зробили мені, та ще й смерть замишляють.
Тільки шкода: мені долі такої безсмертні не дали,
Ні панотцеві моєму й от мушу терпіти й терпіти.»
І Телемахові знов Нестор, лицар Геренський, промовив:
«Друже! своїм отсім словом ти мені нагадуєш от що:
Кажуть, ніби в твоїм домі багато збирається люду,
Матері б то женихи і вчиняють згнущення великі.
Отже скажи мені: чи ти їм сам піддаєшся, чи може
Ремствують люди на тебе по волі богів невмирущих.
Хто знає? може і сам Одіссей, повернувшись, скарає
Їх за неправду один, або й всіх приведемо Ахейців.
Як би схотіла й тебе полюбить синьоока Афіна
Так, як любила колись Одіссея, Славуту хисткого.
В Трої широкій, де ми натерпілися горя Ахейці, –
Я, сказать правду, ще зроду не бачив, щоб боги безсмертні
Так у одкриту любили, як та заступалась за його, –
Я ж то її кажу: коли б так полюбила й тебе синьоока,
То з загордящих отих всяк і думать забув би об шлюбі.»
Нестору знов Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Старче! Не думаю я, щоб отсе твоє сповнилось слово.
Слово велике сказав ти, аж страх мене взяв, та не бути
Сему, хоч я і бажаю й хоча б того волили боги.»
Тут Телемахові так синьоока богиня сказала:
«Слово яке, Телемаче! крізь зуби тобі пролетіло?
Бог як захоче спасти, то спасе і в чужині далекій.
Лучче ж по моєму от що: вже хай би я й бід натерпівся,
Тільки б но знов повернутись до дому і жити щасливо,
Ніж повернувшись, не бачивши лиха і в рідній господі,
Марне загинути, як Агамемнон від жінки своєї.
Тільки шкода, бо від нашої смерті то навіть і боги
Милого їм чоловіка не можуть укрити, коли вже
Доля лихая холодної смерті його захотіла.»
Їй у одвіт Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Менторе! годі вже нам про се лихо гнітуще балакать.
Я вже й надії не маю, щоб мій панотець повернувся;
Смерть йому боги блаженні судили і чорную долю.
Іншую бесіду хочу тепер я повести й спитати
Нестора; висше він других і правдою й розумом певним.
Кажуть, бач, люди, що він вже на світі процарствував втроє
І по сій самій причині мені він здається безсмертним.
Несторе, сину Нелея, скажи мені щирую правду!
Як Агамемнон помер Атрієнко, володар славетний?
Де ж Мене лай був? Який такий спосіб для того придумав
Клятий Егіст, що зумів от від себе сильнішого вбити?
Чи у Аргосі Ахейськім не було його, а блукав він
Десь між людьми по чужині, а той і відваживсь убити?»
І Нестор, лицар Геренський, на сеє до його відповів:
«Зараз от, сину, тобі розкажу, як все теє лучилось.
Справді оттак би воно і лучилось, як сам здоров мислиш,
Як би з-під Трої білявий вернувсь Менелай Атрієнко
Та захопив у палатах братерних Егіста живого,
Певне йому не прийшлось би лежати в землі та в могилі:
Гнив би він так десь у полі за городом, без домовини,
Й хижії птиці й собаки його б у шматочки порвали,
Навіть ніхто б не поплакав, таке його діло страшнеє!
Всі ми у Трої широкій були і там билися славно,
Той же собі на слободі, у кіньми багатім Аргосі,
Хитрими, знай, улещав Агамемнона жінку словами.
Спершу таке от не статечне діло було Клитемнестрі
Дуже противне, бо мислей срамотних вона не кохала;
Той чоловічок співака при ній був надежний, котрому,
Ідучи в Трою, Атрид наказав, щоб жони пильнувати.
А як по волі богів їй судилося в гріх поступити,
Взяв він співаку того та й завіз десь на острів пустельний,
Та і покинув; там хижії птиці його й розірвали,
А Клитемнестру вблагавши повів до своєї господи.
Там він спалив на святих божих олтарях стеген багато
Та і другої офіри багато безсмертним він справив, –
Золота й сукон за діло таке несподіване овсім.
Ми ж з Атрієнком у двох з попід Трої назад до господи
Плили любенько, один до другого на віки прихильні.
А як до Сунія міста святого Афін ми підплили,
То Аполлон ото стерника на Менелаєвім човні
Вбив ні за віщо своїми легенькими з неба стрілами,
Фронтія Онеторенка; сей стерно на човні прудкому
Міцно руками держав, бо він правити човном гараздіш
Був над усіх, як що сильна фортуна було налітала.
Так Менелаю, хоч і поспішав він, прийшлось забариться,
Щоб учинити товаришу там похорони почесні.
Потім, як знов він пустився на човнах у темнеє море
І проїжджав по під саму Малейськую гору високу,
Зевс гострозорий замислив йому ненависну дорогу.
Буйнії вітри ревучі наслав він на море і хвилі
Скрізь розвивав, та такії страшенні, неначе б то гори;
Човни урозтіч поплили й одні аж до Криту прибились,
Де проживали Кидони, де й річка Ярдан протікає.
Єсть там високая скеля на самім краєчку Гордини,
В синеє море безкрає далеко вона видається;
Тут то, де Нот наганяє на скелю страшеннії хвилі,
В Фесті і скеля ті хвилі назад одпихає у море.
Човни його опинились і поквапом тільки й спаслися
Люди од смерті, а човни об гострії кручі розбито
Хвилями; п’ять же останніх човнів синьоносих та бистрих
Вітром сердитим й водою в Єгипет далекий занесло.
Так-то по людях чужих Менелай, поблукавши на човнах,
Золота й іншого силу добра понавозив до дому.
Дома ж тим часом Егіст непотрібнеє діло спорудив,
Вбив Атрієнка і злодію люди усі покорились.
Цілих сім років про царствував він у Микені багатій
Золотом. Тільки на восмім йому на біду повернувся
В дім свій назад із Афін богорівний Орест й душегубця,
Злого Егіста зрадливого, стратив за смерть панотцеву;
Потім і матір убивши зрадливую, справив Аргівцям
Всім похоронний обід і по матері та й по Егісту,
Стільки привізши з собою добра, скільки човни вміщали.
Отже і ти, любий сину, не довго барись на чужині,
Бо ти покинув і майно на божую волю і в домі
Дуже шкодливих людей, щоб вони не розграбили скарбів
Та щоб і сам не даремне ти їздив в далеку дорогу.
До Менелая тобі я велю і совітую їхать;
Він, бач, отсе лиш недавно з чужими до дому вернувся
Од тих людей, од яких чоловік і надії не мав би,
Щоб то спастися, як би його буйнії вітри занесли
В море такеє безкрає, котрого навіть і птиці
В рік долетіти не можуть, таке страшне море й велике.
Їдь же на човні прудкому своїм та з своїм товариством!
Чи то по суху ти хочеш, так-от тобі коні і бричка;
Діти мої те ж поїдуть з тобою в дорогу, проведуть
До Лакедемону, де Менелай проживає білявий.
Сам попроси ти його, щоб сказав тобі щирую правду;
Та він неправди не скаже; бо єсть то володар премудрий.»
Так він сказав; тут і сонечко сіло і вечір нависнув,
Їм почала говорить синьоока богиня Афіна:
«Старче! до діла сказав ти як раз своє слово розумне,
Ну-те ж, наріжте тепер язиків, та й вина нацидіте,
Щоб Посидону і другим безсмертним офіру вчинивши,
Поміркувати нам всім і про сон, бо пора вже і спати.
Вже, бачте, й сонце сховалось під землю і довш не годиться
Тут забавлятись на бенкеті сім, а вже час розійтися.»
Так говорила Зевеса дочка, і її всі послухались слова.
Зараз всім воду на руки зливать почали челядинці,
Джури ж налили до верху вина в череп’янії кухлі
Та обносили усіх, зачерпаючи з кухлів келишком.
Потім кидати в вогонь почали язики і вином поливали;
Далі, як сюю офіру скінчили і випили, скільки хотів хто,
То Телемах богорівний, а з ним і Афіна богиня,
Разом обоє до човна просторого хтіли вернутись,
Нестор же знову задержувать став їх такими словами:
«О, не дай, батьку Зевесе, та й прочі всі боги безсмертні,
Щоб ночувати на човен свій скорий пішли ви од мене
Так ніби, як од якого бідняки, що й плаття не має,
В кого нема, ані вкритися чим, ані що постелити,
Де і самому поспати м’ягенько не можна, ні гостям
Ні; єсть у мене і ковдри і гарнії простирадла;
І любий син Одіссея, товариша мого, не ляже
Спати на голому човні, поки іще живу я на світі,
Поки ще й діти мої зостаються в світлицях високих,
Всіх я прийматиму, хто б не приїхав до мене у гості.»
Нестору знов почала говорить синьоока Афіна:
«Добре й до ладу сказав ти се слово, мій старче шановний!
І Телемахові варт тебе слухать, бо лучче так буде.
Хай же ото він з тобою іде, та хай спати лягає
Тут у світлицях твоїх, а я піду на човен наш чорний,
Щоб товариство забавить та й дещо пильненьке сказати.
Я, бач, один межи ними удався найстарший літами,
Другі ж усі, що на човні приїхали з нами, молодші;
Всі однолітки таки з Телемахом, великим душею.
Там то на човні просторім і чорнім сю ніч буду спати,
Завтра ж, як стане світать, поспішаю до Кавконів смілих,
Там мені грошей давно вже належить од них і не мало.
Ти ж, Телемаче, коли він прибув до твоєї господи,
З сином на бричці пошли та і дай йому коней, якії
В тебе найлуччі по силі, які і біжать найпрудчіше.»
Так от сказавши, полинула геть синьоока Афіна,
Неначе орел той, і сеє ввидавши, усі здивувались
Та здивувався і Нестор старий, догадавшись, в чім діло,
Взяв Телемаха за руку, назвав поіменно й промовив:
«Друже! коли от з тобою, таким молодим, в товаристві
Ходять безсмертні в дорогу, то єсть в тобі хист і одвага.
Сей твій товариш не другий хто-небудь єсть з богів Олимпських,
Як синьоока Зевеса дочка, Тритогенія3 славна,
Що й панотця між Аргівцями твого вельми поважала,
Будь же, царице, прихильна й до нас, пошли добрую славу
Всім моїм дітям, мені і моїй господині шановній!
Я ж тобі в жертву заб’ю молоду, однолітку теличку,
Чисту і вільну, яка ще ніколи в ярмі не ходила, –
Сю задля тебе я вб’ю, обліпивши їй золотом роги.»
Так він моливсь, і Паллада Афіна молитву почула,
Потім пішов Нестор, лицар Геренський, з синами й зятями,
Сам попереду, і всіх запровадив до славних покоїв;
Гості ж лиш тільки вступили в розкошні палати царськії,
В ряд посідали, на диванах, то на м’якеньких фотелях.
Тут старий Нестор, наливши у келих вина дорогого
Старого, що на року одинадцятім, їм наточила
Ключниця з кухви, тепер лиш у перший раз покришку знявши.
Сим то вином частував їх старий і в офіру Афіні,
Зевса-егидодержавця дочці, возливав і молився.
Потім вчинивши офіру й як випили, скільки хотів хто,
Кожний собі до господи своєї пішов спочивати;
Нестор же, лицар Геренський, поклав таки тут Телемаха,
Милого сина царя Одіссея, на точенім ліжку,
В гарній, просторій світлиці; рядком біля нього послався
І Пизистрат Несторенко, привідця людей і вояка;
Він із дітей в нього був наймолодший і ще не жонатий;
Сам же старий пішов спати в окрімну кімнату на ліжко,
Що постелила для нього сама господиня-цариця.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Нестор старий, славний лицар Геренський, підвівсь з свого ліжка,
Вийшов з ванькиру та й сів на обтесаних гарно каміннях,
Білих, блискучих од лаку, що тут недалеко лежали
Біля високих дверей; на них перше було садовився
Несторів батько, Нелей, що був розумом рівня безсмертним.
Та вже давно він, підкошений смертю, пішов до Аіду.
Там-то в сей день з булавою сидів, оборона Ахеян,
Нестор Геренський; навколо ж сини позбирались і стали
Всі, повиходивши з пишних палатів: Стратій і Ехефрон,
Потім Персей і Арит, а за ним Фрасимед богорівний;
Після ж усіх забіяка прийшов Пизистрат наймолодший;
Він Телемаха привів і просив біля Нестора сісти;
А Нестор, лицар Геренський, почав так до них говорити:
«Любії діти! прошу вас, – не гайтесь, вчиніть мою волю:
Перше – найперше я маю на мислі вблагати Афіну,
Бо вона вчора на бенкеті, бачу, сиділа між нами.
Зараз хто-небудь ідіть за теличкою в поле; скажіте,
Щоб найскоріше скотар приганяв її з поля до дому;
Другий нехай поспішає на човен скоріш Телемахів,
Все товариство нехай проведе, тільки двох там зоставить.
Третій нехай позолотника зараз покличе Лаерка,
Щоб він прийшов та телиці поклав позолоту на роги;
Другії ж всі оставайтеся тут і скажіть там в палатах,
Щоб готували рабині скоріше нам бенкет почесний,
Дров і стільців наготовили та і води щоб принесли.»
Так він сказав і усі прийнялись за роботу: теличку
С поля пригнали; прийшло Телемахове все товариство
С човна прудкого, а далі прийшов і Лаерк позолотник
І ремества свого начиння все поприносив з собою,
Як-то: кліщі і клепало й молот коштовний прегарний,
Чим він виковував золото; потім прийшла і Афіна,
Жертви бажаючи. Золота дав старий Нестор Лаерку;
Сей же тим золотом роги теличці оббив, покувавши,
Щоб вдовольнилась богиня, офіру такую ввидавши.
Стратій і божий Ехефрон держали теличку за роги;
Виніс в квітчатім полумиску воду Арит із світлиці
Руки вмивати й ячмінних посолених круп у кошільці.
Поруч з Аритом стояв Фрасимед паливода й сокиру
Гостру держав у руках, щоб теличку святу зарубати,
Миску ж для крові Персей підставляв. Потім Нестор Геренський
Руки умив, геть обсипав теличку крупами й Афіні
Довго молився і шерсть на вогонь з голови її кидав.
От як усі помолились й ячменем скропили телицю,
Несторів син Орасимед, підступивши до жертви близенько,
Трахнув з розмаху по шиї теличку і разом всі жили
Їй перетяв, і теличка як сніп повалилась до долу.
Скрикнули дочки царя, невістки й Евридика цариця,
Нестора жінка шановна, Климена дочка сама старша,
Потім теличку піднявши з землі, усі вкупі держали,
Поки її Пизистрат, заправитель людей, не дорізав.
Далі, як чорною кров’ю зійшла і задохла теличка,
Зараз ножами її почали розчиняти, а стегна
Геть всі цілком повирізували, як то слід по закону,
Здором обклали і зверху у два ряди м’ясом із спини.
Стегна на дровах горіли: сам Нестор палив їх, а зверху
Чорним вином поливав, а навколо стояли з шпичками
Джури; як стегна згоріли і кендюха всі попоїли,
М’ясо останнє взяли і порізали в дрібні шматочки
Й м’ясо те джури пекли над вогнем, на шпички настромивши,
А Поликаста, дочка наймолодшая Нестора дуки,
Сина Нелея, тим часом взяла Телемаха у лазню,
Вимила гарно і маслом пахучим всього намастила,
Білу сорочку наділа на нього і хітон квітчатий, –
Вийшов той з лазні на бога похожий і видом і станом,
А як до гурту прийшов, то і сів біля Нестора поруч.
Тут вже і м’ясо усе попекли, із шпичок поздіймали,
Всі посідали за стіл і почали обідать, а джури
Жвавії всіх обносили вином золотими чарками,
Потім як всі і наїлися досить і в смак напилися,
Так говорити почав до дітей Нестор, лицар Геренський:
«Діти! Тепер запряжіть Телемахові як найскоріше
Коней баских у візок, щоб свою поскінчив він дорогу.»
Так він сказав і слухняні сини його волю вчинили:
Зараз, в крок ока, вони запрягли у візок баских коней.
Ключниця хліба принесла й вина на дорогу і всього
Іншого, що лиш царі тільки, Зевса рідня, уживають.
Сів Телемах у мережаний гарний візок, попрощались;
Сів поруч з ним Пизистрат Несторенко, володар народів.
Віжки узявши у руки і цупко до себе притягти,
Вдарив по конях, і ті, мов стріла, понеслись, полетіли
В поле, далеко зоставивши Пилоса город високий.
Бігли вони без спочину ввесь день та знай дишлом трусили.
Сонце тим часом зайшло і всі вулиці мрякою вкрились.
Спершу приїхали в Фери, в палати царя Діоклея,
Орсилохенка, которий од річки Алфєя родився.
Тут ночували і їх, як гостей, приймав щиро хазяїн.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Коней в мережаний гарний візок запрягли та й самі те ж
Сіли в візок і крізь браму за двір з під високої шопи
Виїхали; коні прудко, мов бистра стріла, понеслися,
І незабаром прибігли на лан широчезний пшеничний,
Де їх дорозі й кінець був, – так прудко їх винесли коні.
Сонце ж тим часом спочило і вулиці темрява вкрила.

Одіссеї Δ. ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА

В Лакедемоні.

От і приїхали в Лакедемон, що в долинах розкинувсь
Та до палатів славетного прямо вдались Менелая;
Сей же на той час весілля справляв, всю рідню поскликавши,
Сина й дочки непорочної; бенкет був миру на славу.
За Ахилещенка він віддавав, бач, дочку свою любу
Ще аж у Трої засватану, (а рушників не давали)
Й тільки тепер от весілля те зволили боги скінчити.
То ж то тепер виражав він дочку на возах та з посагом
У Мирмидонську столицю, де зять-молодик правив царством.
Синові в жінку дочку він Алектора вивіз із Спарти,
Звався той син Мегапент, був голінний, родивсь од рабині.
Жінці ж законній Єлені діток не давали безсмертні
С тої пори, як вона породила дочку Ерміону,
Дивну красуню, що видом походила на Афродиту.
Так то зібравшись сусіди і родичі бенкетували
В пишних високих палатах царя Менелая старого,
Їм вигравав на мережаній кобзі кобзар богорівний
Й два танцюрі перед ними під кобзу скакали й вертілись.
От, Пизистрат Несторенко та й наш Телемах, лицар славний
В’їхали в двір, своїх коней спинили й самі позлізали,
Їм повстрічавсь дуже жвавий прислужник царя Менелая
Етеоней, – він од всіх челядинців кохався в почоті;
Зараз пішов у покої сказать про гостей Менелаю
Й, ставши близенько, почав говорити крилатії речи:
«Царю! приїхало двоє якихсь то чужих чоловіків,
Там на дворі; і, здається, обидва із роду Зевеса.
Як повелиш: розпрягати їм коней, самих же просити
На царський бенкет в палати, чи, може, звелиш одіслать їх
В город, щоб там в кого іншого стали собі на кватиру?»
Приснув од гніву білявий на вид Менелай і промовив:
«Ти Воїфенку, колись-то був хлопець розумний, тепер же
Овсім таки збожеволів: говориш мов тая дитина,
Ти вже й забув, як недавно, – мене та й тебе чужі люди
Гарно приймали? Тепер то ми дома собі й нам байдуже,
Тільки б надалі нам горе Зевес заспокоїв!... Скоренько ж
Коней гостям розпряжи і обох їх проси до покоїв.»
Так він сказав і побіг Воїфенко з палатів, гукнувши
Й другим прислужникам жвавим, щоб тії за ним поспішали. –
Коней замилених вкрок розпрягли, хомути поздіймали,
Тай прив’язали до ясель обох на стодолі царській,
Дали оброку, ячменем його пересипавши жовтим,
Далі взяли й підкотили візок під високу повітку,
Потім ввели і гостей до чудовних покоїв, і тії –
Вздрівши такую пиху у покоях царя – здивувались:
Все на вкруги так і сяло в палатах царя Менелая,
Так ото, наче б там сонечко ясне та місяць світили;
Гості довгенько таки дивувались, – та й було від чого!
Потім до купелю гості пішли, щоб обмитись з дороги.
Мили обох їх рабині і маслом пахучим натерли:
Білі хітони на них надягли й волохаті жупани.
Вийшовши з купелю, поруч вони з Менелаєм Атридом
Сіли; служанка принесла води в золотому горняті
І над полумиском срібним на руки їм воду зливала;
Внесла складний, гарно тесаний стіл й перед ними розклала;
Старая ключниця хліба принесла, ввійшовши, і страви
Всякої досить наклала з усього, що було в господі.
(Страва була все м’ясная, та все на полумисках срібних,
За для вина ж то поставлено по золотому келишку.)
Тут до гостей Менелай, цар білявий, почав говорити:
«Хліба і страви вживайте собі на здорове! А потім
Як наїстеся, ми вас запитаємо – що ви за люди?
Ваших родителів рід не пропав, як я бачу: обоє
Ви із царського великого роду, царів богорівних,
Прапор держачих; а простим дітей таких в вік не сплодити.»
Так він сказав і печеного доброго м’яса у руки
Кожному дав, від своєї почесної долі однявши;
Ті ж на готовую страву лиш руки свої простягали.
Потім, як всі за столом і наїлись досита й напились,
То Телемах, нахилившися до Несторенка близенько,
Щоб не почули другії, почав йому от що казати:
«Глянь-подивись, Несторенку, мій любий, жаданий мій друже!
Скільки тут міді блищить в сіх просторих та пишних палатах!
Скільки тут золота, срібла, бурштину й слонової кості!
Розкоші сеї й багатства знайти лиш в палатах Зевеса
Там на Олимпі, – дивлюся з повагою я на сі дива.»
Речи отсі Телемахові вчув Менелай, цар білявий,
Тай почав до обох говорити крилатії речи:
«Любії діти! простому з Зевесом змагатись не можна,
Бо у Зевеса безсмертно усе, і палати і скарби;
Що ж до людей – то з них деякі й можуть рівнятись зо мною
Скарбом, а деякі й ні. Ох, багато я виблукав світу,
Горя багато зазнав; аж на восьмий вже рік повернувся
Й сього добра понавозив. У Кипр Финикійський я їздив,
В Ливії був, де ягнята і родяться прямо з рогами;
Кожного року по тричі там котяться вівці і кози;
Там ні хазяїн, ні простий чабан недостатку не знають
В чім-небудь, – як у смачнім молоці, чи в сирах, чи в м’ясиві;
Дояться там цілий рік, як корови, так кози і вівці!
Отже, тим часом, як я на чужині збирав сі багатства,
Злодієм в дома потайно й негадано брата убито
Хитрощами та лукавством своєї ж зрадливої жінки;
Й гидко мені з того часу дивитись на всю отсю розкіш.
Але ж про горе моє, од батьків, ви напевне чували.
Чули, яких натерпівся я бід, що і дім мій почесний
Марне пропав, а був всякого повен добра, як та чаша.
Третю частину хотів би я мати з усього багатства,
Що в мене б, тільки б живі й здорові були всі ті люди,
Що од Аргоса далеко загинули в Трої широкій:
Дуже таки я вбиваюсь за ними і часто гіркими
Плачу слізьми, сидячи таки тут, у сіх самих палатах
Часто бува, що плачем собі тугу розважиш, а часом
Станеться так, що і сліз не хватає, – тоді мені тяжко!
Правду сказать: мені жалко їх всіх, по них серденьком тужу,
Більше за всіх мені жаль Одіссея; його як згадаю,
То ані спати не можу, ні їсти; ніхто із Ахейців
Стільки біди не зазнав, скільки той на своїй виніс шкурі.
Вік мордуватись – йому на роду десь написано; я ж от
Дуже сумую за ним, що так довго бариться, – й не знаєм –
Жив він, чи може помер вже давно; за ним плачуть-ридають
Батько старенький Лаерт і премудра жона Пенелопа,
Плаче й малий Телемах, його любеє, милеє чадо.»
Так він сказав і жалю по отцеві завдав Телемаху;
Той же, почувши сю річ про отця, потихеньку заплакав,
Важко зітхнув і, руками обома вхопившись за поли,
Очі червоним закрив жупаном. Догадавсь тут білявий
Цар Менелай і почав міркувать собі в мислях і в серці, –
Чи підождати, щоб сам про отця нагадав він, чи може
Бесіду перше самому почать і про все розпитати.
Поки от так Менелай розважав собі в мислях та в серці,
Вийшла цариця Єлена з високих пахучих покоїв,
Видом і станом на гарну богиню Діяну похожа.
Їй підкотила Адраста мережаний дзиґлик, щоб сісти,
Килим же з вовни м’якої принесла й поклала Алкиппа;
Потім Фило срібний кошик принесла, що подарувала
Жінка Поліба, Алкандра; – він жив у Єгипетських Фивах,
Де в нього в домі просторім добра була сила велика.
Він дарував і царю Менелаю дві купелі срібні
Та два триножники й чистого золота десять талантів.
Окрім сього його жінка Єлені од всіх особливо
Пишні дала подарунки: із чистого золота кужілку
І довгенястий обкований золотом кошик ввесь срібний.
Сей-ото кошик, повнісінький пряжи, Фило і принесла
Й біля цариці поставила; тут же у кошику й кужіль
Зверху лежав; – на нім змотана була блакітная вовна.
Сіла Єлена на дзиґлик і ноги на стільчик уперла,
Потім царя Менелая лукаво допитувать стала:
«Ну, так довідались ми, Менелаю, Зевеса родино!
Що то за люди обоє отсі, що наш дім посітили?..
Може я й збрешу, а може і правду скажу, – тільки серце
Дуже віщує, й з повагою в серці дивлюсь я на гостей!
Ні чоловіка не знаю, ні жінки, щоб так були схожі,
Як отсей гість єсть похожий на сица таки Одіссея,
На Телемаха, котрого зоставив він у домі маленьким.
Цар Одіссей, як Ахейці зза мене, собачої шкури4
Праведним гнівом підбиті, війною поплили під Трою.»
Їй одвічаючи, став говорить Менелай, цар білявий:
«Та і мені теє ж саме здається, що ти от сказала.
Дуже похожий він на Одіссея: і руки і ноги
Й очі ті ж самі; така ж голова і волосся те ж саме;
І от сьогодні, як я Одіссея згадав, – скільки горя,
Скільки біди претерпів він зза мене, – то гість аж заплакав,
Очі полою червоного свого жупана закривши!»
Тут Пизистрат Несторенко царю Менелаєві мовив:
«О, Атрієнку, Зевесова славна рідня, Менелаю!
Справді таки він єсть син Одіссея, як сам ти говориш.
Хлопець розумний і от як розважив собі, в своїх мислях,
Що не годиться, прийшовши у перше в чужую господу,
Хвастатись розумом перед тобою, царем таким мудрим,
Речи котрого, мов Бога того, ми всі слухати раді.
Нестор Геренський велів мені їхати з ним у дорогу,
Щоб проводити до тебе; бажав, бач, тебе він побачить,
Щоб ти йому – чи совіт який дав, чи поміг би чим-небудь.
Гірко приходиться синові, хоч і в палатах, як батько
Десь на чужині, а щирого іншого друга не має,
Як-от тепер, Темахові: батька нема, та не має
Й хто б із сусідів поміг-ото збутися лиха, та горя.»
Знов Несторенкові став говорить Менелай, цар білявий:
«Дивно! мойого приятеля щирого син, в моїм домі,
Скільки зза мене приятель отсей та біди натерпівся!
Я собі так міркував: Одіссей як повернеться з Трої,
Як що Олимпський Зевес нас Ахейців поверне до дому
На скороходних човнах, – то я візьму й построю в Аргосі
Город і пишні палати та друга свого Одіссея
Перевезу із Ітаки зо всім його скарбом і з сином
С цілим народом його; опорожню для його губерню
Цілу, в якій під моєю державою люду найбільше мешкає,
Там ми собі і жили б всі укупі гарненько-любенько,
Й нас з Одіссеєм ніщо б не змогло розлучити, аж поки
Чорная хмара холодної смерті обох нас не вкрила б.
Та, мабуть, щастя такого самому десь Богу захтілось,
Що не судив Одіссеєви тільки одному вернутись.»
Так говорив він і слово його всіх ударило в сльози:
Плакала і Аргів’янка Єлена, Зевесова внучка,
І Телемах плакав та й Менелай, Атрієнко білявий,
Навіть не вдержався і Несторенко од сліз і заплакав,
Бо спом’янув тут почесного брата свого Антилоха,
Котрого вбив молодим славний син світової зірниці, –
Й сеє згадавши, почав говорити крилатії речи:
«О, Атрієнку! Я знаю: між смертними ти наймудріший;
Се говорив старий Нестор раз-в-раз, як що ми споминали
В бесіді дружній тебе, у своїх таки власних палатах;
Нині ж, як що тільки можна, послухай мене: я не люблю
Сліз проливать за вечерою; та і зірниця – от скоро
Рання займеться; та я, – ти вважай-но, – не то щоб встидався
Плакать, – коли хто помер, не минучую долю влучивши.
Тільки й почоту по смерті од нас бідолашним помершим
Стригти волосся по них, та з очей кілька сліз заронити.
Отже ж і брат мій помер; між Ахейцями був він не згірший,
Та ти повинен таки його знати; я, правда, ніколи
В вічі його не видав; тільки про Антилоха всі кажуть,
Що він мастак був і бігати прудко і битись завзято
Знов Телемахові так одвічав Менелай, цар білявий:
Друже! розумнеє слово сказав ти: так мудро говорять
Тільки лиш мудрії люди, старіші од тебе літами.
Тай що казать! Не дарма ж ти розумного батька дитина. –
Можно од разу пізнати ввесь рід чоловіка, котрому
Певнеє щастя судив Кронієнко на жінці й на дітях,
Як от тепер хоч би й Нестору дав він завидную долю:
Нестор і сам – от зістарівсь в своїх таки власних палатах
Й діти його – всі розумні і битись на списах гаразді
Ну-те лиш, лихом об землю! До смутку отсії ридання!
Лучче приймемся за смачну вечерю! Нехай нам водиці
Руки умить принесуть, а бесіди нехай вже на завтра.
В ранці ми в волю собі набалакаємось з Телемахом.»
Так він сказав; і слуга Менелая білявого, жвавий
Асфаліон, почав воду на руки усім їм зливати;
Ті ж на готовую страву лиш руки свої простягали.
Внучка ж Зевеса, Єлена, тим часом замислила от що:
Зілля в вино, що там пили, вона підмішала такого,
Що як хто вип’є, то й сльози і всякеє горе забуде;
Хто лиш губами до того вина приторкнеться, то зараз
Стане веселий на ввесь отой день й ні слізоньки не зронить,
Хай би отсе заразом в нього вмерли і ненька і батько,
Хай би оттут перед носом у нього чи брата, чи сина
Шаблею було зарублено, то не заплаче, хоч бачить...
От-які зілля чудовні мала Зевесова внучка.
Ними в Єгипті колись наділила її Полидамна,
Жінка Фоона; в тім краю багато росте того зілля,
Й іншеє – людям на вжиток, а інше то дуже паскудне.
Там у Єгипті усяк собі лікар, там всяк лікарує.
Бо Єгиптяне свій рід повели од самого Пеона5.
Зілля в вино підмішавши, звеліла у сіх частувати
Й зараз оттак до білявого стала казать Менелая:
«О, Менелаю Атриде, родино Зевеса! та й ви всі
Діти поважних батьків! Все залежить од волі Зевеса,
І посилає він, іншому добреє, іншому злеє.
Їжте-но й пийте собі на здоров’я, й речи моєї
Слухайте: маю я вам розказать про цікавії речи;
Тільки згадати усього не зможу, ні перелічити –
Скільки й яких натворив колись діл Одіссей вельми мудрий;
Лиш про одне розкажу, що вчинив чоловік сей завзятий
Межи Троянцями, де ви Ахейці, біди натерпілись,
Взяв та геть скрізь позбивав собі тіло й подряпав страшенно
Й драну свитину в латках надягнувши, мов наймит послідній,
В вражеський город явився, де вулиці людом кишіли.
В драній одежі такій, з синяками на тілі, здававсь він
Старцем, якого й ніколи не було на човнах Ахейських.
Так оттаким-то ходив він по Трої. Троянці ж на той час
Стали як діти; одна тільки я й догадалася, хто він.
Як почала я випитувать – все прикидався незнайком;
Потім, як я його вмила та маслом всього намастила,
Нову одежу на нього надягла, та ще й побожилась,
Що не скажу я Троянцям, що він Одіссей єсть, аж поки
До скороходих човнів не достанеться, та до наметів,
То він усе й розказав усі мислі і гадки Ахейців.
Шаблею гострою кілька десятків Троян зарубавши
Та все розвідавши в Трої, назад до Ахейців вернувся.
Гірко ридали удови; а в мене затехкало серце
З радощів, бо вже воно забажало вернуться до дому;
Стала для мене важкою біда, що мені Афродита
Дала, як в Трою мене привела з дорогої отчини,
Де я покинула все: – і палати й дочку свою рідну,
Тай чоловіка хисткого, розумного й гарного видом.»
Їй на сю річ Менелай, цар білявий, почав говорити:
«Все воно так єсть, все правда, що ти отеє, жінко, казала.
Довго по світу я вештався скрізь і багато усяких
Бачив поважних людей і розумних; спізнав і їх побит,
Але ж такого, як цар Одіссей, щоб був завжди непохибний
В бідах – мені не прийшлося нігде і ніколи побачить.
От що придумав колись, та вчинив чоловік сей завзятий:
Витесав з липи коня величезного, й нас засадивши
В черево того коня, вготував всім Троянцям погибель.
Щоб на коня подивиться, приходила й ти, – тебе певно
Демон якийсь науськав, що Троянцям спасення і славу
Десь замишляв; за тобою прийшов й Дейфоб богорівний.
Тричі кругом обішли ви коня і, обмацавши боки,
Ти почала викрикать поіменно найлуччих Данайців
Голосом дуже підхожим під голос жінок Панахейських.
С кінського черева, де сидів я, Одіссей богорівний,
Та і Титид, – всі ми виразно чули, як ти викрикала.
Поміркувавши з Титидом у двох, ми було вже хотіли
Вилізти геть із коня, або хоть обізватись до тебе,
Так Одіссей нас здержав, не позволив і крикнуть до тебе.
Всі ми Ахейці тихенько сиділи в коні неначе мертві;
Антикл один тільки й був, що впирався до тебе озватись,
Але й йому Одіссей зборонив, і, руками міцними,
Рота зажавши, держав його, поки Паллада Афіна
Не одвела тебе в город – і тим-то він спас всіх Ахейців.»
Тут Менелаєві став говорить Телемах вельми мудрий:
«О, Атрієнку, родино Зевеса, володарю славний!
Що ж з того вийшло для нього, що мав він залізнеє серце?
Вийшло ще гірше, бо він не утік там од певної смерті:
Все то минулося!.... Лучче ви нас проводіте до ліжка:
Там ми у смак заснемо, й заспокоїмо стомлене тіло.»
Так він сказав; Аргів’янка ж Єлена звеліла рабиням
В сіні, соломи нанести, прослати на ній простирадла
Гарні червоні й постелі обидві заслать килимами,
Потім і ковдри внести волохаті, щоб вкритися на ніч.
Взявши палкії походні, рабині пішли із світлиці
І в сінях постелі послали; туди і гостей запровадив
Бравий гонець: на м’яких там постелях обоє й заснули –
І Телемах, лицар славний та й Пизистрат Несторенко;
А Менелай Атрієнко в окрімнім високім покою,
Де і Єлена, укрившися вебою, те ж положилась.
Тільки лиш рання рожева зоря світова занялася,
З ліжка найперше піднявсь Менелай, своїм голосом дивний:
В шати вдягнувся і гострую шаблю до боку вчепивши
Та підв’язавши під ноги сандалі вельми дорогії,
Вийшов з покою високого, станом на бога похожий,
Сів на постіль Телемаха й почав говорить, привитавшись:
«Ну? яке пильнеє діло занесло тебе, Телемаче,
В Лакедемон і ти мусів плисти по безкраєму морю?
Діло громадське, чи свійське? Скажи лиш, нехай буду знати!»
І Телемах вельми мудрий царю Менелаю одвітив:
«О, Атрієнку, родино Зевеса, володарю славний!
Їхав сюди я за тим – чи не скажеш мені чого-небудь
Ти про отця; пропадає мій дім, пропаде й господарство.
Дім мій Єсть повен шкодливих людей, і вони, що день божий,
Ріжуть овець мені й кіз і вбивають биків круторогих, –
Все то ніби женихи загордящі паньматки моєї;
От, ради сього тепер я твої обіймаю коліна.
Зжалься! скажи про гіркую недолю отця; може бачив
Сам ти своїми очима, а може чував од другого –
Де забаривсь панотець? на біду його мати родила
Овсім мене не жалій і вразить мене жалем не бійся;
Щирую правду повідай мені, як сам бачив на ділі.
Ну ж бо, молю, розкажи: може де коли став у пригоді
Словом чи ділом тобі мій отець, Одіссей богорівний,
В Трої, де горя такого ви всі натерпілись, Ахейці?
От спом’яни все тепер і скажи мені щирую правду!»
В гніві великім промовив тоді Менелай, цар білявий:
«Тяжкеє горе, коли непотрібнії люди захтіли
Ліжко законнеє мужа поважного силою взяти.
Себто: якби олениха, в печері страшенного лева
Діток маленьких своїх, оленяток, зоставивши спати,
В гори б побігла сама, чи у ліс, чи в діброви зелені
Пастись, а лев у печеру, без неї, свою навернувся;
Тяжкеє склалось би лихо і їй і її оленятам!
Так неминучу біду принесе й Одіссей невгамущим.
Ох! як би зволили боги: – Зевес, Аполлон і Афіна,
Щоб Одіссей появивсь таким самим поміж женихами.
Як у Лесбосі колись-то боровся він з Філомелидом
Й хропнув об землю ним так, що Ахейці усі засміялись;
Так, щоб таким-ото він появився поміж женихами,
Гірке-прегірке усім би їм скоїлось разом весілля...
Ну, розкажу ж тобі те, що просив ти і знати бажаєш.
Тільки скажу ж од себе, – та ти не лякайсь; не обманю!
Все, що я буду казать, говорив мені знахор правдивий,
Дід, морський цар, і що чув я – з того не втаю ні словечка.
Дуже бажав я вернуться до дому; – мене ж у Єгипті
Боги держали за те, що я їм не вчинив гекатомби.
(Боги, бач, завше пильнують, щоб ми обіцянки сповняли).
Посеред моря широкого, близько Єгипта, єсть острів;
Тамошні люди Фаросом його називають; од нього
Стільки до берега миль буде, скільки за вітром попутним
З ранку до самого вечора човен за день пробігав.
Єсть на тім острові пристань широка й глибока і з неї
Човни у море безкрає, набравши води, випливають.
Двадцять там днів мене боги держали й ні разу на човни
З берега вітер попутний мені не повіяв, а вітер, –
Знає то всяк, – єсть найлуччий у морі товариш для човнів.
Скоро б не стало у нас провіянту, стомились би й люди,
Як би богиня над нами не зжалилась та не спасла нас,
Сильного діда морського Протея дочка, Ідофея,
Дуже бо, дуже вразив я лицем своїм серце богині,
Часто мене навіщала; сидів, бач, один я на човні;
Другі ж товариші всі біля острова кожний день божий
Вудками рибу ловили, гачками, бо були сіроми голодні...
Стала вона біля мене близенько й сказала ласкаво:
“Друже! чи ти нерозумна малая дитина, чи може
Ти такий впертий і любо тобі, щоб оттут бідувати?
Довго на острові ти засидівсь, забарився й не можеш
Ради подать собі; серце ж товаришів в’яне та сохне.”
Так говорила богиня, а я на сю річ їй одвітив:
“Не по своїй оттут волі я гаюсь; мені десь судилось
Богів згнівити безсмертних, що небом владнують широким.
Лучче скажи мені ти, – боги ж знають все чисто на світі, –
Хто із безсмертних тут держить мене, зав’язав і дорогу,
Щоб не поплив я по морю безкраєму, повному риби.”
Так я сказав, і богиня з богинь мені так одвічала:
“Все розкажу тобі, друже, всю правду і секрет одкрию:
Мешкає тут старий дід, морський цар, Посидонів підданок,
Родом з Єгипта, безсмертний Протей, характерник правдивий;
Всякого моря він глиб постигає; його моїм батьком
Всі називають; від нього я, кажуть, й на світ народилась.
Як би, засівши де-небудь, його ти вхитрився спіймати,
Все б він сказав тобі про возворот, показав би й дорогу,
Як тобі їхать по морю безкраєму, повному риби.
Він тобі може сказати, – як ти, богорівний, захочеш, –
Що в тебе діється в дома – чи добре, чи склалося горе,
С тої пори, як ти з дому поїхав у страни чужії.”
Так говорила богиня, а я на сю річ їй одвітив:
“Лучче сама ти навчи, як старому засаду зробити,
Щоб увидавши мене, він зарані не зміг заховатись:
Смертному трудно вельми побороти безсмертного бога.”
Так я сказав, а богиня з богинь мені так одвічала:
“Слухай же, друже мій, я тобі все досконально розкажу,
Тільки лиш яснеє сонце зійде на середину неба,
Зараз старий отой дід, цар морський, випливає із мор
З вітром могучим Зефіром, ввесь чорними хвилями вкритий;
Й як тільки вийде, то зараз і спить у глибокій печері,
А на вкруги його, вирнувши з пінного моря, тюлені,
Челядь богині морської, лягають; вони, – сі тюлені, –
Смрад дуже прикрий з собою з глибокого моря виносять.
Завтра туди я тебе заведу, лиш займеться зірниця,
Й там заховаю; товаришів треба щоб взяв ти з собою
Трьох, які найсміливіші на човнах твоїх скороходних.
Треба тобі розказать і всі хитрощі діда морського:
Перше-найперше тюленів почне оглядати й лічити,
Потім, як всіх позганяє до гурту й по п’ять перелічить
Ляже між ними в середині, неначе чабан між вівцями.
От як побачите, що вже поляг і заснув характерний, –
Треба, щоб мали ви всі на сторожі і розум і силу, –
Зараз хватайте його, хоч почне він од вас видиратись.
Пробувать стане прикинутись всім, щоб тебе отуманить:
Перекидатись почне то палящим вогнем, то водою;
Ви ж його цупко держіть та здавіть якомога міцніше.
А як вже голосом сам заговорить до вас чоловічим
Й стане ізнову таким, яким ліг між тюленями спати,
«Силу свою втихомирте і зараз пустіте старого.
Тут ти його й поспитай, хто з безсмертних на тебе сердитий,
Й як ти поїдеш по морю безкраему, повному риби.”
Сеє сказавши, богиня пірнула у піняве море;
Я ж, засмучений, до човнів своїх скороходних вернувся;
Серце у мене, як йшов я, мов пташка в силку колотилось;
К морю спустившись, де човни мої скороходні стояли,
Зараз вечерю звелів готувать, бо вже ніч наступала.
Ми повечеряли й тут же на березі смачно заснули.
Тільки лиш рання рожева зоря світова занялася,
Встав я й пішов по над берегом темним широкого моря;
Довго безсмертним молився я там з товариством, з собою
Трьох їх узяв, їх проворство і смілість давно вже я звідав.
Вирнула тут і богиня з безодні широкого мор
Й винесла штири з собою тюленячі шкури з дна моря. –
Шкури недавно поздирані були: то, бач, замишляла
Зраду отцеві: міленький пісок розгорнувши, зробила
Штири глибокі ямки; тут до неї і ми приступили.
Всіх нас в ямки посадила і шкурами зверху прикрила.
Так-от, вчинилась засада старому; навкруг завоняло
Смрадом з тюленів смердячих, у морі солонім рождених,
Хто ж таки висидить справді упоруч з морським чудовиськом?
Але богиня спасла нас, придумавши знатную штуку:
Кожному в ноздрі обидві налила вона амвросії
Дуже пахучої й пахощі ті увесь смрад перебили.
Так до полудня в ямках ми лежали, в нас тьохкало серце.
От почали виринати один по одному тюлені
З моря та всі й посідали навколо на жовтім пісочку;
Вирнув за ними із хвилі і сам старий дід характерник.
Скрізь обходив, оглядів, полічив, своїх тлустих тюленів;
Він за тюленів і нас поприймав і не в тям своїм мозком
Зради собі; по середині ліг та й заснув проти сонця.
Раптом накинулись ми усі разом на нього, схопили
Й міцно скрутили назад йому руки; він вдаривсь до чарів:
Перше-найперш перекинувсь він в волохатого лева,
Потім в дракона, у тигра, а там кабаном перекинувсь;
То він робився водою, то дубом товстим, та високим,
Ми ж, хоч і страшно було, все міцніше його притискали. –
Дід істомився, охляв і чарами нічого не вдіяв.
Тут запитав він мене, таки голосом вже чоловічим:
“Хто се із богів тебе, Атрієнку, навчив, та наставив,
Щоб ти обманом мене-от спіймав? Ну, чого тобі треба?”
Так говорив характерник, і я одвічав дідугану:
“Знаєш ти, діду, і сам, – так чого ж вже хитрить, прикидаться? –
Чом я на острові гаюся? чом не найду я способу
Як утікти? що в товаришів серденько в’яне, та сохне. –
Ти – от – скажи мені, – боги ж бо знають все чисто на світі, –
Хто із безсмертних мене прив’язав і лишив возвороту,
Щоб я не їхав по морю безкраєму, повному риби?”
Так я сказав; характерник же знову почав говорити:
“Треба було б тобі Зевесові й іншим богам і богиням
Добру офіру створити; тоді б без гайни ти на човнах
В милую, рідную землю поїхав по чорному морю.
Нині ж інако безсмертні судили: тобі не прийдеться
В рідную землю, у дім свій, вернуться (І рідню привітати
Перше, ніж води Єгипта, святої ріки, не об’їдеш ти знову
Та не даси гекатомби святої в офіру безсмертним
Всім – і богам і богиням, що небом владнують широким.
Тільки тоді лиш пошлють тобі боги жадану дорогу.”
Так він сказав: в мене ж серце з нудьги захолонуло в грудях.
Бо старий дід заказав мені знову по темному морю
Їхать в Єгипетську землю – далеку дорогу і трудну. –
Трохи згодя, я почав характернику так говорити:
“Все те, що ти мені, діду, велиш, я зроблю без бавіння;
Тільки-но от що скажи ти мені та по правді по щирій. –
Всі без поруху вернулись на човнах до дому Ахейці,
Що ми в дорозі покинули з Нестором, ідучи з Трої,
Чи може хто з них загинув геть з човнами в морі, чи може
Вмер на руках товариства й рідні, перебувши війну?”
Так я сказав, і старий у одвіт на се слово промовив:
“Ех, Атрієнку! На що ти питаєш про се? Не годиться
Знать тобі сього, не слід і випитувать в мене, бо будеш
Плакати довго, лиш тільки почуєш про все досконально.
Вмерло в дорозі багато Ахейців, багато й зосталось.
Двоє з Ахейських атаманів бравих погибло в дорозі
(Скільки ж із них полягло на бою – ти і сам теє знаєш),
Третій же й досі живим десь блука у безкраєму морі.
Першим загинув на морі Аякс із своїми човнами:
Човни Аякса нагнав Посидон на страшенні Гирейські
Скелі; самого ж таки пожалів було й виніс з під хвилі;
Був би Аякс таки спасся од смерті на прикрість Афіні,
Як би було не сказав загордящий одного словечка:
Бач, похваливсь, що втече од потопу й без ласки безсмертних.
Се його гордеє слово почув Посидон і розгнівавсь;
Зараз схопив свій тризубець обома міцними руками,
Трахнув об скелю Гирейську і та розкололась на двоє.
Часть тії скелі лишилась на місці, а друга скотилась
В море; на ній-то, зоставшись, Аякс похвалявся на богів.
Довго та скеля носила його по хвилястому морю.
(Так він на ній і погиб, захлібнувшись морською ропою.)
А Агамемнон, твій брат, було спершу утік од недолі
Й сам і його скороходні човни: його спасла Юнона.
Після ж, як мав об’їздить він Малейськії гострії скелі,
Страшная буря його підхопила й понесла по морю,
Повному риби; оттут-то біди натерпівсь Агамемнон.
Спершу прибило його у той край, де колись-то в палатах
Жив сам Сієст, а тоді син Сієста Егіст господарив;
Звідтіль здававсь вже йому возворот у свій край дуже певним:
Боги і вітер попутний послали назад у отчину.
Дуже зрадів Агамемнон, ступивши на рідную землю,
Впав на коліна й давай цілувати рідненький пісочок;
Потім залився слізьми, що уздрів таки землю жадану.
Тут запримітив його калавурний наємний з горбочка,
Де сам зрадливий Егіст посадив його, пообіцявши
Золота дать два таланти, і той уже рік калавурив,
Щоб не явивсь несподівано та боронитись не здумав.
Тільки лиш вздрів Агамемнона, зараз побіг і дав знати.
Тут-то Егіст против брата й замислив великую зраду:
Вибравши двадцять собі розбишак, посадив їх в засаду
В самих палатах, де й бучний звелів приготовити бенкет.
Сам же назустріч царю Агамемнону вийшов з пихою:
С кіньми, з візками, а в серці таїв він недобреє діло.
Зради не відаючи, Агамемнон вступив у палати;
Тут за столом його й вбили, як тую скотину вбивають.
Не осталось теж і жадного з тих, що прийшли з Атрієнком,
Тай розбишаки Егістові всі до одного погибли.”
Так він сказав; в мене ж серце з жалю захолонуло в грудях,
Гірко заплакав я, впавши на жовтий пісок; моєму серцю
Вже не хотілося й жити на світі й на сонце дивитись.
От як наплакавсь я в волю, скропивши слізьми всю долівку,
Дід, характерник морський, Посидона підданок, і каже:
“Е, Атрієнку! не слід тобі довго так плакать, вбиваться,
Ділу слізьми не поможеш; ти лучче подумай гарненько,
Щоб от у рідную землю свою ти доставсь як скоріше.
«Бо чи живим ти його ще застанеш, чи може Орестом
Він вже убитий, – принаймні на похорон може приспієш.”
Так він сказав, і мені на душі аж полекшало: серце
В грудях моїх втихомирилось знову, хоча й було важко.
Тут я почав говорити старому крилатії речи:
“Ну, про сіх двох я вже знаю; скажи ж ти мені, хто той третій,
Що ще й досі живим по безкраєму морю блукає,
(Чи може вмер; хоч і тяжко, а все б таки хотів я почути).”
Так я сказав, і старий мені зараз на сеє одвітив:
“Третій-то син єсть Лаерта старого, він родом з Ітаки,
Бачив його я на острові в пишних палатах Калипси
Німфи; вона його держить насильне, і він бідолашний
Плаче гіркими слізьми і не може в свій край повернуться;
В нього ні човнів не має, ні весел, нема й товариства,
Котре б в отчину по темному морю його проводило.
Іншая доля тобі, Менелаю, родино Зевеса,
Випала; ти не помреш у Аргосі, багатому кіньми;
Боги тебе в Елисейськеє поле пошлють на край світа,
Де Радамане проживає білявий, де людям безсмертні
Саме найкраще життє – без печалі й труда – вготували.
Там ні дощів, ні зіми не буває, ані завірюхи;
Там тільки вітри Зефіра легенькі зза Океана
Дують чуть-чуть і блаженним раз-в-раз холодку навівають:
Се тобі тим, що бленин ти муж і Зевесу став зятем.”
Так-от сказавши, нирнув характерник у море хвилясте;
Я ж з товариством до човнів своїх почвалав скороходних.
Йшов я, а серце мов пташка в сілку, – як не вискочить, – билось.
Тільки прийшли ми до моря, де всі наші човни лежали,
Зараз вечеряти сіли, бо темная ніч наступила;
Потім на березі пінного моря всі міцно заснули.
Тільки лиш рання рожева зоря світова занялася,
Самперед човни один за другим поспускали на море,
Щогли прилагодили і на них паруси натягнули;
Потім вступили на човни й самі на лавках посідали,
І товариство прийнялося веснами море гнітити.
Знов я погнав свої човни до річки святої Єгипта,
Там їх спинив і в офіру безсмертним приніс гекатомбу,
Потім я жертвою гнів заспокоївши богів безсмертних,
І Агамемнону в вічную пам’ять могилу насипав.
Все спорадивши, поплив я назад; мені вітер попутний
Боги послали і скоро у рідную землю прибили.
Ти, Телемаче, не квапся тепер, погостюй тут у мене
В пишних палатах деньків з одинадцять, або й дванадцять;
Потім тебе я з повагою випроважу й подарунки
Славнії дам: – троє коней з мережаним гарним візочком,
Дам тобі й келих красивий, – щоб ти виновую офіру
Завше безсмертним творив і мене раз-у-раз споминав би.»
І Телемах, Менелаю в одвіт, так почав говорити:
«Довго мене, Менелаю Атриде, оттут не задержуй;
Я б найрадніщий зостатись; з тобою рік цілий сидів би,
Й жаль за батьками й за домом мене не зв’ялив би ніколи, –
Так твої речі єсть мудрі і оповідання цікаві:
Серце мені веселять; та товариші ось засмучають,
Що зосталися в Пилосі, а ти таки просиш зостаться:
Твій подарунок, що дать мені маєш, хай пам’ятка буде,
Коней же я у Ітаку не візьму, тобі їх на спомин
Тут-таки в тебе зоставлю; твоє ж пак великеє царство
Все по долинах розкинуто й родить багато лотосу,
Куперу, жита й пшениці і іншої всякої паші;
А на Ітаці нема ні лугів, ні широкого поля,
Тільки єсть скелі для кіз, а для коней земля негодяща.
Звісно, що острови не задля коней: нема на них паші;
З моря скалами вони видаються, – Ітака ж найбільше.»
Так він сказав. Менелай же тихенько собі усміхнувся,
Гостя по плечах погладив рукою й почав говорити:
«Крові еси ти вельможної сину, коли так говориш,
Ну, то я коней чимсь іншим тобі заміняю, бо можу:
Яв подарунок тобі з усіх скарбів моїх, що в скарбницях,
Виберу, що Єсть найлуччого і найдорожчого в мене, –
Срібную, ковану дуже цікаву, я дам тобі кухву;
Вся вона з чистого срібла з краями сутозолотими.
Кухва – робота Гефеста; мені ж дарував її Федім,
Цар Сидонійців, як я колись в гості до нього заїхав;
Сюю-то срібную кухву тобі я і дам замісць коней.»
Так вони вдвох, Менелай з Телемахом, собі розмовляли,
А у палатах тимчасом збіралися гості на бенкет.
Кіз, та овечок привели й вина дорогого принесли,
Хліба ж принесли жінки, що в тоненьких все ходять намітках.
Так от готовився бенкет в палатах царя Менелая.
А женихи на Ітаці перед Одіссеєвим домом
В кружала6 грались і довгими списами в ціль попадали
Посеред битого двору, де й перш всі їх грища творились.
Од женихів в стороні Антиной з Евримахом сиділи,
Два ватажки між гультаями були вони найсміліші.
Трохи згодя підішов до них і Фронієнко Ноїмон
І Антиноя випитувать став ось якими словами:
«Знає хто-небудь із вас, Антиною, і може сказати, –
Скоро, чи ні Телемах із Пилоса до дому приїде?
В мене він човна узяв; а мені дуже човна потрібно,
Маю в Еліду широку поїхать; дванадцять кобилок
В мене там є і табун лошаків до роботи годящих:
Треба б було там спіймати якого із них та об’їздить.»
Так він сказав; ватажки здивувались, бо овсім не знали,
Що Телемах у Пилосі, а думали, що він де-небудь
Тут-таки біля товару у полі, або на свинарні.
От і почав Антиной Фронієнкові так говорити:
«Правду, будь ласкав, скажи нам: коли ж се і з ким він поїхав?
Чи з громадян кого-небудь узяв, чи поїхали свійські
Люде, його ж – наймити, челядинці? Таки ухитрився!
Та ще скажи мені от що, і про те нехай буду знати,
Сам він узяв в тебе чорного човна, без відому твого,
Чи таки ти йому визичив сам, як почав він прохати?»
Й Фронієнко Ноїмон на се Антиною одвітив:
«Човна я сам йому дав; так зробив би усяк громадянин,
Як би його попросив чоловік при великій пригоді:
Трудно в нужді одказати сусіді, – та й і хто одказав би?
Ті ж, що поїхали з ним, – парубки з громадян таки наших;
Я й їх атамана бачив на човні, але ж от не знаю –
Чи то був Ментор, чи бог який, вельми на Ментора схожий.
Тільки, бач, ось що за диво: самого я Ментора бачив
Вчора раненько; тоді ж він поїхав із ними у Пилос.»
Так от сказав Фронієнко й пішов до своєї господи.
А ватажки аж зжахнулись й на серці у них похололо...
Зараз усіх женихів поскликали до купи і тії
Кинули грища і стали навколо перед Евпитенком.
Їм Евпитенко й почав говорити, й з досади аж сапав,
Ввесь аж трусився, а очі – мов вугля горяче горіли:
«Горе, панове! дорога отся Телемаха – не шутки!
Сміло удав!... А ми, келепи, думали: ні, не посміє...
От тобі й блазень: усіх ошукав нас, старіших, розумних...
Хлопців з громади набрав собі бравих та й линув на човні!
Буде і після нам лихо від иего, коли б Олимнійці
Дух з нього виперли раньше, чим він нам погибель вготуб!
Ну, а тепер я вам от що скажу: мені човна давайте,
Дайте і двадцять гребців; зараз іду за ним; я засяду
В пристані межи Ітакою й Самом і там стерегтиму:
Гірко скінчиться отся його сміла мандрівка за батьком!»
Так він сказав і се слово його всім достоту прийшлося;
Й зараз вони всі гуртом у палати пішли Одіссея.
Скоро довідалась і Пенелопа злосливої зради,
Що женихи проміж себе замислили на Телемаха:
Медон, гонець, їй про теє сказав, бо він чув, як злодії
Раду вели проміж себе на дворі й на чім всі згодились:
Миттю побіг він в палати, та все й розказав Пенелопі.
Ще на порозі в світлиці гінця Пенелопа спитала:
«Медон! за чим тебе прислано од женихів загордящих?
Може за тим, щоб сказати рабиням царя Одіссея,
Щоб покидали роботу та їм щоб обід готували?
Боже, коли б отсе сватання й бенкети сі та скінчились!
Щоб і обід сей сьогодні оттут задля них був останній!
Надитесь ви всі гуртом і добра попсували багато
Батьківщини Телемаха малого; чи вже ж ви не чули,
Вам не казали батьки таки ваші, як ви були дітьми,
Хто такий був Одіссей, задля ваших родителів завше
Він не обидив з громади нікого, ні ділом, ні словом,
Як то поводиться звично на світі в царів богорівних:
Іншого люблять з підданих, а з іншим вони ворогують, –
А Одіссей – то не нівечив навіть хоч би й челядинця.
Що ж отсе чините ви? Яких пакостей ви натворили!
Се б то ніби Одіссею од вас за добро така вдяка...»
Медон на себ, – а був він розумний, – сказав Пенелопі:
«Хай би, цариця, було тільки лиха що капості їхні!
Іншеє, більшеє, гіршеє вдвоє вони замишляють –
Лихо нам всім, і не дай же то, боже, щоб їм удалося:
Гострою шаблею хтять зарубати вони Телемаха,
Як буде їхать назад; а поїхав він в Пилос пісчаний,
Звідтіль у Лакедемон, про отця там що-небудь прочути.»
Так він сказав, а у той захолонули ноги і серце;
Довго вона не могла ні словечка промовити; сльози
Так і полились з очей, і пропав її навіть і голос,
Добра година пройшла, поки стала вона говорити:
«Медон! Чого ж се поїхав мій син? Ох, не слід йому було б
На скороходнії човни сідати, бо то коні морськії;
Носять вони по безкраєму морю людей, та й згубляють:
Чи забажав він, щоб тут на землі й його ім’я пропало?!»
Медон на сеє, – а був він розумний – сказав Пенелопі:
«Я вже не знаю, чи то який бог підуськав його їхать,
Чи захотів таки сам побувати в Пилосі й провідать,
Що з панотцем його сталось, де він і яка його доля.»
Так сказав Медон, і вийшов з палатів царя Одіссея.
Жаль і нудьга підкосили царицю й вона не здоліла,
Щоб на фотелях усидіть, було ж їх в світлиці багато:
Сіла вона на порозі й гіркими слізьми залилася;
Заголосили вкруг неї й рабині усі, які були
В неї у пишних палатах царських – молоді і старії,
Їм-то усім Пенелопа, ридаючи, гірко сказала:
«Слухайте, друженьки! дав мені Зевс Олимпійський печалі
Більш за усіх тих, з которими я і росла й дівувала:
Спершу втер яла я мужа, як лева по силі і серцем;
Хистом і розумом він видававсь між Данайцями всіми,
(Слава його і Аргос і Елладу усю обгорнула),
Се ж от недавно й дитя моє миле бурхливії вихри
Десь у чужину занесли, а я і не чула про сеє.
Жорстокосерді! Чому ні одна з вас мене не збудила,
Як Телемах виражався із дому на човен той чорний!
Ох, ви недобрі! ви знали то всі, а мені й не сказали!..
Як би була я довідалась, що він збирається їхать
Сього б не було і вже – або він би зостався на певне, –
Або мене неживою покинув би тут у палатах.
Як би скоріш хто покликав сюди Доліона старого,
Мого раба, що отець мені дав з другим іншим посагом,
Він стереже й доглядає тепер мого рясного саду;
Хай найскоріш до Лаерта біжить та про все хай розкаже,
Може б Лаерт, як розумний, дійшов собі снаги якої
Та докорив би народу з плачем, що вони потурають
Стратить його ж таки внука і сина царя Одіссея!»
Нянька, стара Евриклея, поважно на сеє сказала:
«Любо, моя господине!7 Чи гострим мечем зарубаєш
Няньку твою, чи то жити лишиш, а тобі я признаюсь.
Знала я все, і сама, по приказу його, у дорогу
Хліба й вина наготовила; заприсяглася ж богами
Не говорить тобі раньш, ніж як днів вже дванадцять уплине,
Щоб про од’їзд його вчувши, або й сама догадавшись,
Ти молодої своєї краси від жалю не зв’ялила.
Годі ж бо плакать! умийсь та, вдягнувшись у чистую сукню,
В верхню світлицю піди, забери й покоївок з собою,
І помолися дочці там егидодержавця Афіні:
У Телемаха вона і не дасть йому вмерти.
Не завдавай і Лаерту жалю; він журний вже й без того.
Боги ж не овсім таки одступились од Аркесієнка
Тай од нащадків його, а знайдеться якийсь ще з їх роду,
Що володітиме знов і сім домом і грунтом родючим!»
Так Евриклея сказала й розважила тугу цариці.
Слези утерши, цариця умилась, наділа і сукню
Чистую і у світлицю пішла, покоївок забравши.
В кошик ячменю наклала і так-от молилась Афіні:
«Вваж, Атридоно, егидодержавцева дочко, на мене!
Певне не раз у палатах тобі Одіссей вельми мудрий
Ситії стегна палив із овець, та биків на офіру.
От спогадай лиш про теє тепер і спаси мені сина.
Тай женихів прожени загордящих, що капості діють!»
Так-от молилась з плачем, і богиня почула молитву.
А женихи у тінявих палатах, знай, галасували
Й от що почав говорить хтось із них, молодих, загордящих:
«Певне отсе нам весілля готує жаданная краля
Й овсім не відає, що її синові смерть вже готова!»
Так хтось сказав, бо не відав, що було й для них вже готово.
Тут женихам Антиной Евпитенко почав говорити:
«Молодь ви всі необачна! держіть лиш язик за зубами,
Щоб не розніс сеї мови хто-небудь в тамту он світлицю.
Лучче ходім тишком-нишком відсіль та потайно скінчимо
Те, що достоту прийшлося нам всім і на чім ми згодились.»
Так-от сказавши, він вибрав собі двадцять хлопців найдужчих
Тай потягнули до моря на човен усі скороходний.
Перше найперше вони отой човен спустили на море,
Потім і щоглу поклали на човен і парусів кілька
Поприганяли і довгії весла до петель ремінних. –
(Все спорядивши, як слід, паруси розпустили на щогли)
Зброї і інших риштунків принесла з собою дружина.
Сіли на човен, погнали його в серед моря к полудню;
Там повечеряли й ждали аж поки наблизиться вечір.
А Пенелопа тимчасом лежала у верхній світлиці,
Нудила серцем, нічого не іла й не пила нічого.
Тільки і гадки у неї було, чи втече-то од смерті
Син її любий, чи буде таки женихами він страчен?
Що от міркує і лев, як його де застукають люди
Й бачить він з ляком, що вже от-от-от його в сіті спіймають;
Те й Пенелопа усе розважала, аж поки на очі
Сон не злетів: як заснула вона, вгамовались і думки.
Тут знов вже іншеє вигадала синьоока Афіна.
Взяла ото та зробила мару, станом схожу на жінку, –
На огрядную Іфоиму, дочку б то Ікарія старшу,
Що повінчалась з Евмилом у Ферах, де й жили обоє, –
Та і послала мару ту в палати царя Одіссея,
Щоб Пенелопу, що серцем так нудить, вона розважала,
Щоб втихомирила плач та ридання і витерла сльози.
І от, прокравшись у верхню світлицю крізь замкнені двері,
Стала мара в головах і от так Пенелопі сказала:
«Спиш ти чи ні, Пенелопо! здоланная овсім журбою?
Боги, которим легенько живеться, тобі збороняють
Плакати й так вбиваться: от-от незабаром до тебе
Вернеться син твій, бо перед богами нічим не згрішив він.»
Їй Пенелопа, премудра жона, на сю річ одвічала,
Все ж крізь солодку дрімоту й вітаючи в снищах чарівних:
«Як, яким побитом ти отеє, сестро, до мене прибула?
Перше ти рідко сюди завертала; живеш, бач, далеко.
Ти от велиш перестать мені плакати, щоб я забула
Всі отті охи та здохи, що рвуть мені серце і душу?
Я, що і мужа втеряла, як лева по силі, і серцем
Хистом і розумом він видававсь між Ахейцями всіми,
Й слава його і Аргос обгорнула і цілу Елладу.
Се ж от і син мій жаданий полинув од мене на човні;
Він ще дитя, не зазнав ще ні скрути й людей ще не бачив.
Ось через що я вбиваюся більше за ним ніж за мужем.
Я аж трушуся за ним і боюсь, щоб чого з ним не сталось,
Чи то на морі, чи тут таки дома, як він повернеться.
Зраду таку проти нього замислили люди лукаві
Вбити хотять його перш, чим до рідної хати доїде.»
І Пенелопі на сеє тінява мара так сказала:
«Сестро-голубко! не бійсь, не в’яли свого серця журбою.
Єсть там у нього в дорозі такий поводатір могучний,
Певний, якого б і я та і ти, та і всякий бажав би:
З ним у доррзі Паллада Афіна, до тебе зичлива.
Се ж то вона і послала мене твою тугу розважить.»
Їй Пенелопа, перемудра жона, на сю річ одвічала:
«Як що ти справді богиня і думки Афінині знаєш,
То розкажи мені з ласки своєї, яка його доля:
Де він тепер? чи живе ще й на сонечко дивиться ясне?
Чи може вмер і до темних спустився палатів Аіда?»
І Пенелопі на сеє тінява мара так сказала:
«Де він і що з ним, чи жив, чи помер – од гадати не вмію,
А завдавати брехні, нісенітницю плести – не гоже!»
Сеє сказавщи, мара крізь замкнуті двері послизла
Тихим повітрям. Прокинулася Пенелопа і стало
Так їй на серці легенько, мов знов отсе помолоділа, –
Снище таке очевидячки їй опівночи приснилось.
А женихи, посідавши на човен, пустились у море,
Смерть Телемахові в чорних душах замишляючи певну.
Єсть островок каменястий, собі невеличкий, на морі;
Межи Ітакою він простягнувся і Самом шпилястим;
Звуть його Астерис; має дві пристані зручні для човнів,
Там-то й засіли Ахейці в надії звести Телемаха.

Одіссеї Ε. ПІСНЯ П’ЯТА

Одіссеєві плавники.

Рано од ліжка Тифона хорошого в небі зірниця
Вийшла, щоб світло принести богам невмірущим і смертним,
Боги ж сиділи на раді в світлиці Зевеса, которий
Громом орудує в небі і єсть між богами найстарший.
Їм викладала Афіна всі біди тяжкі Одіссея:
Дуже вона побивалась об тім, що замешкавсь у Німфи.
«Батьку Зевесе і прочії боги блаженні, безсмертні!
Ні, вже ніяк не приходиться, бачу, щоб цар берловладця –
Був задля кожного щирим, ласкавим, прихильним; повинен
Милость він з серця прогнати та капості людям чинити,
Бачите, як Одіссея святого вже люди забули,
Свого царя, що для всіх був отцем таким щирим, ласкавим.
Він от сидить десь на острові й терпить великеє горе
В гарних печерах Калипси: вона його вдержує в себе
Силою; бідний не може ніяк у свій край повернуться:
В нього ні човнів не має, ні весел, нема й товариства,
Котре б його повезло по безкраєму морю до дому.
Се ж знов замислили стратить і сина його Телемаха,
Як буде їхать назад, а поїхав він в Пилос пісчаний,
Звідтіль у Лакедемон – про отця там що-небудь прочути.»
Їй одвічаючи, хмари збіраючцй Зевс так промовив:
«Дочко моя! яке слово тобі пролетіло крізь зуби?
А не сама ж ти хіба той рішинець вчинила, у думці зробила,
Що Одіссей таки вернеться і відомстить загордящим?
Так от пильнуй тепер за Телемахом в дорозі, – як можеш, –
Щоб жив-здоров повернувся у рідную милую землю,
А женихи, що засіли на човні, щоб в дурнях зостались.»
Потім почав говорить до Ермія, коханого сина:
«Сину Ерміє! ти завш був посланцем: біжи ж но скоренько,
Німфі в яви кучерявій про нашу незмінную волю,
Щоб Одіссей неборака, не гаючись, плив до господи, –
Тільки без всяких поїде він проводів – божих і людських;
На плавниках із бервен він натерпиться горя немало:
Аж на дванадцятий день в хлібородну Схерію прибуде,
В землю Феаків, которі всі рід свій ведуть од безсмертних;
Сі його приймуть і наче од бога якого споважуть:
Випровадять його в милую рідную землю на човні
І надають йому золота, міді й одежі багато;
Певне, ніколи добра стільки він не привіз би з під Трої,
Як би беспешне з здобичою всею до дому достався.
Ну, а тепер, бач, судилось йому і другів привитати,
І у палати високі і в рідную землю вернутись.»
Так він сказав, і почав у дорогу збіратися звісник
Аргусовбивця; під ноги підвдзав собі він сандалі,
Ковані злотом, вони-то його і носили повсюди,
Разом з вітрами, по твердій землі й по безкраєму морю.
В руки ж узяв патерицю: він нею, кого лиш захоче,
З разу таки і приспить, а хто спить, того з разу розбудить.
З сім-от ціпком у руках полетів собі Аргусовбивця
Та над Пієрею з хмар і спустився на море безкрає;
Потім по хвилях понісся швиденько нурком-риболовом,
Що за плотицями завше ганя по страшенним безодням
Та свої крильця густії полоще в солоному морі;
Так от швиденько Ермій перебіг через моря хвилясті.
А як добіг він до острова, що в стороні був далекій,
Зараз із пінного моря блакітного вийшов на сушу,
Щоб до печери добратися тої, де мешкала Німфа
Гарна з лиця й кучерява; її він знайшов у печері,
Де по кутках на кабицях курились кедрина і ладан:
Пахощі вонні од них скрізь по острову так і носились.
Німфа сиділа в печері і голосом дивним співала;
Човником ткала вона золотим на верстаті тканину.
Навкруг печери розкинулась свіжа зелена діброва –
Чорні тополі, та вільхи й стрункі кипариси пахучі;
Там, в тій діброві, і всякої птиці багато водилось:
Кобці, шуліки, шпаки і морські цокотухи-сороки,
Котрим лиш клопіт один – цокотати та плескатись в морі.
Тут же, вкруги кам’яної печери, по горах повився
Рясно-густий виноград: важкі кетяги й віття ламали.
Штири криниці одна біля другої джерела били
В різнії сторони, й чиста вода, як сльоза, та погожа
Тихо бреніла раз-в-раз в гущині; од печери по плесу
Вохкі луги простелились – зелені, квітчасті, пахучі;
Навіть і бог звеселився б, як би всю красу побачив.
Довго стояв там Ермій, як укопаний, та дивувався;
Потім, як все оглядів і на все до смаку надивився,
Зараз, не гаючись довше, пішов у простору печеру;
Німфа Калипсо, богиня з богинь, його з разу пізнала:
Буть незнакомими межи собою – у богів не звичай,
Навіть тоді, як один од другого живуть подалеку.
Але ж в печері посланець Ермій не знайшов Одіссея:
Той, як і перше бувало, сидів десь над морем і плакав,
Мучив що-дня свою душу гіркими слізьми, та риданнбм
(Все він, бувало, на море бескрає дивився та плакав).
Німфа Калипсо, богиня з богинь, посадивши Ермія
На дерев’яній, мережаній злотом, фотєлі, спитала:
«Ну, мій шановний, коханий Ермію! Чого надзвичайне
Ти от до мене прибув? Не вчащав ти сюди було перше.
Ну, говори ж, чого треба, чого ти од мене бажаєш?
Я тобі зроблю усе, що зумію та зможу зробити.
(Перше ж, як гостя, прошу – потрактуйся у мене з дороги).»
Се от сказавши, богиня Ермія за стіл посадила,
Їсти дала амвросії, й червоного нектару пити.
Гість, не змагаючись довго, почав до смаку трактуватись.
Потім, як їжою й нектаром гість вдовольнив собі душу,
Став одвічать кучерявій богині такими словами:
«Бога богиня питає – чого він прийшов! Ну, гаразд же...
Допоминаєшся ти – і я скажу тобі достоменно.
Бігти до тебе на остров сюди мене Зевес приневолив;
А хто ж би то з доброї волі схотів так далеко ганяти,
Ще й по сольній воді, де нема ні села, ні місточка,
Ані людей, що підчас гекатомбами нам офірують?
Та вже такий, бач, закон на Олимпі – що й боги не сміють
Зевса приказу щоб то обійти, або щоб одмінити.
Каже Зевес, що у тебе тут б хтось вельми бідолашний
С тих ото, що дев’ять билися років за город Пріямів,
А на десятий, його зруйнувавши, до дому поплили;
Тільки, як плили вони, то розсердили якось Афіну,
Й та на них вітри бурхливі наслала і збила буруни
(Там то вони і загинули кожний з своїм товариством,
Сього ж, що в тебе, – сюди буйний вітер і хвиля прибили.)
То ж то Зевес і звелів одпустить його як найскоріше,
Бо не судилось йому на далекій чужині загинуть;
Випала іншая доля йому – і другів привитати,
І у палати високі, і в рідную землю вернутись.»
Так він сказав, і Калипсо, богиня з богинь, задріжала
І почала до Ермія крилатії речи казати:
«Злюки ви, боги, єсте і найзгірш од усіх завидющі:
Зараз ото й ворчите на богинь, як із них котра-небудь
Смертного візьме на ліжко і зробить собі чоловіком.
Так, як колись-то Зірниця собі приняла Оріона,
Гнали його ви, та гнали, бо вам, бач, легонько живеться, –
Поки його не настигла в Ортигії ваша невинна,
Панна Діяна й стрілами легенькими не застрілила.
Так і Язон уподобавсь було кучерявій Деметрі,
Й та, закохавшись у нього всім серцем, у любощах спати
З ним положилась на оранім полі, – в хвилину про теє
Зевс і провідав і вбив його там громовою стрілою.
Так і тепер от: вам заздрість, що смертний живе тут зо мною.
Він потопав серед моря на беревні, і я його спасла,
Бо йому човна прудкого Зевес, громовою стрілою
Вдаривши, геть потрощив на скіпки і розвіяв по морю.
(Тут-то усе товариство його потопилося славне,
А самого буйний вітер і хвилі до мене прибили.)
Я привитала його, годувала і мала зробити
Так, щоб не старівсь ніколи й безсмертним по віки зостався.
А як такий на Олимпі закон, що і боги не сміють
Зевса приказу щоб то обійти, або щоб одмінити,
Хай вибірається в море мерщій, як Зевес потребує
І через тебе велить; виряжати ж його я не буду:
В мене ні човнів, ні весел не має, нема й товариства,
Котре б його повезло по безкраєму морю до дому;
Тільки, до нього прихильная, дам йму певну пораду,
Щоб він беспешно у рідную землю доставсь найскоріше.»
Знов до богині почав говорити Ермій, божий звісник:
«Так одпусти ж його зараз і гніву Зевеса побійся,
Щоб не зробив він тобі, як розсердиться, халепи часом...»
Се от сказавши, Ермій, божий звісник пішов од богині;
Вийшла і німфа з печери шукать царя Одіссея,
Вчувши од звісника власний і певний рішинець Зевеса. –
Той же сидів на шпилястому розі над морем і очі
Ве висихали од сліз, бо до дому раз-в-раз поривався:
Танув, як свічка що день, бо не був до богині прихильний.
Ночи він, правда, провадив в печері, але ж по неволі:
Сього хотіла богиня, і не міг він того не схотіти.
В день же сидів раз-у-раз на шпилястім камінні над морем
(И мучив що дня свою душу гіркими слізьми, та риданнєм)
Все було дивиться, бідний, на море солоне та плаче.
Там то богиня й найшла його і почала говорити:
«Ну, безталанний! не плач мені більше оттут, і журбою
Серця собі не в’яли: одпущу я тебе незабаром.
Довгих бервен нарубавши, приймайсь плавника будувати,
Щоб як безпешніш ти міг би снувати по синему морю.
Бервна ти мідними штабами збий і балясами з краю
Їх обведи; а я піду й тобі приготовлю в дорогу
Хліба, води і вина, щоб не голодував ти на морі;
Дам і одежи, пошлю в слід за човном і вітер попутний,
Щоб як скоріш і беспешніш ти в рідную землю достався,
Як того боги захочуть, що небом владнують широким:
Вміють вони в сто раз лучче, ніж я, розсудить – що до діла.»
Так говорила вона; задріжав Одіссей богорівний
Та до богині почав говорити крилатії речи:
«Іншеє щось ти, богине, гадаєш, а не возворот мій:
На плавнику плисти кажеш такую далеку дорогу,
Трудну й зовсім небеспечну, якої і великії човни
З вітром Зевеса попутним не можуть зробити беспешно.
Я на плавник і ногою не ступлю без вваги твоєї,
Поки не заприсягнешся й клятьбою мене не запевниш,
Що мені іншого лиха ти овсім вчинити не мислиш.»
Так він сказав, і Калипсо, богиня з богинь, усміхнулась
Ніжно рукою потріпала і так почала говорити:
«Хитрий ти, бачу, нівроку тобі, – й не зовсім необачний:
Дуже путяще й розумне отсе ти сказав мені слово.
Отже, хай свідками будуть: земля й широкеє небо
И Стикса підземні бистрії води, – клятьба отея страшна
Навіть для богів блаженних, і в них вона сама найбільша, –
Що тобі іншого лиха я овсім чинити не мислю;
Я тобі зичу і ражу то саме, чого б і собі
Завше бажала, як би і мені така склалась пригода.
Вір же мені, що я зичу тобі усе добре, що в мене
Серце у грудях зовсім не залізне: воно милосливе.»
Се от сказавши, богиня з богинь до печери пустилась,
А за богинею в слід поспішав Одіссей богорівний,
І незабаром обоє ввішли у глибоку печеру.
Там Одіссей на тій самій усівся фотєлі, з котрої
Ермій устав; йому Німфа принесла всілякої страви,
Їсти і пити усього, що смертнії люди вживають.
Страву поставивши, сіла й сама супроти Одіссея;
Ій же поставили нектару і амврозії рабині.
Так на готовую страву лиш руки вони простягали,
Потім, як кожний із них і наївся у смак і напився
От що Калипсо, богиня з богинь, почала говорити:
«Ну, Лаертенку, Зевесова хитра рідня, – Одіссею!
Хочеш отсе ти до дому у милую рідную землю
Зараз сьогодня і їхать? Прощай же, і час тобі добрий!
А як би відав ти й знав, скільки доля тобі присудила
Бід натерпітися перш, ніж у рідную землю доїдеш,
Зараз би тут, у сій самій печері, зостався б зо мною
Й був би безсмертним. Так що-ж? ти от дуже бажаєш побачить
Жінку свою: ти за нею щодня побивабсся й плачеш.
Я ж, пак, здається, таки не поганша од жінки твобі
Ані лицем, ані станом, і смертні жінки сперечатись
З нами не можуть безсмертними станом своїм і красою.»
Їй у одвіт Одіссей, хитромудрий почав говорити:
«Німфо шановна! не сердься на мене за се; бо і сам я
Добре те знаю, що мудра моя Пенелопа нікчемна
І сперечатись з тобою не може ні станом, ні видом,
Бо вона смертна, а ти от безсмертна й по вік молодая.
Все ж таки я, хоч і так, а бажаю й що-дня побиваюсь,
Щоб до господи добитись та день повороту побачить.
А як мені який бог вчинить зраду на темному морі,
Видержу й то я своїм, у бідах загартованим, серцем.
Вже я зазнав того лиха й біди натерпівся не мало
В морі бурхливім, – так хай же і то на останку складеться.»
Так він сказав. А тимчасом вже й сонце спочило і вечір
Темний настав; а вони собі в двох у глибокій печері,
Сидючи рядом, всю ніч цілувалися та милувались.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Зараз вдягнув Одіссей тонкий хітон і гарну кирею,
Бимфа ж вдягнулася в білу срібнястую сукню додільну,
Дуже тоненьку й хорошу; і поясом підперезала
Стан золотим, дуже гарним, а голову хусткою вкрила
Тай почала виражати царя Одіссея в дорогу:
Дала сокиру велику йому, до руки приладнану,
Мідну, загострену з боків обох і на ній топорище
Витесане із маслини і гарно мережане всюди;
Дала і іншого начиння що до тесельскої справй.
Потім його повела, де всіляка росла деревина:
Вільхи, тополі, ялина і в небо упертії сосни,
Все старовічне, сухе: по воді на них плинути легко.
Всяку у сему гаю показавши йому деревину,
Німфа Калипсо, богиня з богинь, у печеру вернулась,
А Одіссей до роботи ударився, бервна рубати.
Двадцять він вирубав довгих бервен і сокирою гарно
Їх обтесав, потім вирівняв всіх оливницею й шнуром.
Німфа ж тим часом, богиня з богинь, йому свердел принесла,
Він попроверчував дірки в бервнах і у ряд всіх до купи
Цьв’яхами довгими й штабами мідними поприбивав їх;
А щоб вода не сочилась на верх, він гнучким верболозом
Верхнюю сторону густо попереплітав і накидав .
Хмизу багато; боки ж навкруги оторочив дошками
Довгими, щоб на поміст плавника не котилися хвилі;
Щоглу управив в помості з дрючком поперешним вітрильним,
З заду ж приладив трепло – куди слід плавника направляти.
Вийшов плавник в Одіссея на славу: широкий та довгий,
Як може бути найбільший байдак, або інший великий
Човен, яких тільки вмілії роблять майстрі корабельні.
Німфа ж Калипсо тим часом принесла широких полотен,
Щоб зробить паруси, і змайстрував Одіссей їх багато,
Та мотузочками на коліщатах привісив до щогли,
Потім спустив плавника по маленьку важницями в море.
Був то четвертий вже день, як скінчив він отсю всю роботу;
Пятого ж дня його вислала з острова Німфа Калипсо,
Вимивши в лазні і в гарну одежу пахучу одягши.
Дала йому вина чорного міх і один міх з водою;
Потім принесла богиня і сакви великі з харчами:
Всього доволі в ті сакви наклала – і хліба й до хліба,
А на останку і вітер послала легенький попутний.
З радістю тут розпустив Одіссей богорівний під вітер
Паруси білі і сів за трепло плавником управляти;
Сон навіть в темнії ночи до віків його не торкався!
Все він дививсь на Плеяд та Воота, що пізно заходить,
І пильнував Ведмедиці, що люди Візком прозивають;
Ся в однім місці кружляв, ніби богиня Оріона,
І не купалась од віку у купелях ріки Океана8.
То ж то по ній і казала плисти Одіссею Калипсо,
Так щоб зоря раз-у-раз зоставалась у лівую руку.
Плив Одіссей вже сімнадцятий день по широкому морю,
А як настав вісімнадцятий день, то замріли тіняві
Гори землі Феакійської, бо вже були недалеко,
І наче б то шкура широка яка розп’ялась понад морем.
Тою порою могучий труситель землі повертався
Од Ефіопів і вздрів Одіссея з далеких Солимських
Гір, і лиш тільки побачив, розсердивсь на нього ще гірше;
Грізно мотнув головою і в гніві великім промовив:
«Он-як! мабуть Одіссею безсмертні судили інако
Тутки без мене, як я проживав у землі Ефіопській,
І він отсе чимчикує собі до Феаків, де мислить
Певної збутися халепи, що йому здавна судилось.
Ні, ще багато таки я заллю йому сала за шкуру!»
Се от сказавши, він хмари нагнав і тризубцем розбурхав
Море сердите; схопилася буря над морем велика
Вітрів усяких та мокрими чорними хмарами вкрила
Землю і море, і темная ніч понависла із неба.
Разом подули і Еврос і Нотос з Зефіром бурхливим,
Та і холодний Борей почав хвилі сердиті збивати.
Технуло у Одіссея тут серце й коліна стремтіли,
І засмучений він з жалю сказав сам до себе:
«Ох, я нещасний! що буде зо мною отсе на останку?
Дуже боюсь, чи не правду богиня Калипсо сказала,
Як говорила, що перш, ніж у рідную землю заїду,
Бід натерплюся на морі, – і от все збувається певно.
Ух! Та якими ж страшенними тучами небо широке
Зевс заволік! усе море розбурхав, піднявши велику
Бурю з усяких вітрів; отсе певне моя вже погибель.
Тричі, – в стораз, – ви, Данайці, щасливіші, котрі погибли
В Трої воюючи палко, на смерть, Атрієнкам в догоду.
Так би повинен і я був загинуть і долю влучити
В той самий день, як на мене тьму-тьмущу накидали списів
Мідних Троянці над трупом бездушним царя Пелієнка:
Я б і почесні влучив собі там похорони і славу
Межи Ахейцями; се ж ото мушу загинути марно!..»
З сіми словами надбігла страшенная хвиля й об камінь
Трахнула всім плавником; затрусився плавник, завертівся,
Випало з рук Одіссея трепло, й Одіссей сам шубовстнув
В воду геть-геть таки од плавника; засвистіли, завили
Вітри бурхливі і бурею щоглу ла двоє зломало,
Парус порвало і знесло у море з дрючком поперешним.
Довго сидів Одіссей під водою, вовтузивсь та тріпавсь:
Виринуть знову назад не давали страшеннії хвилі,
Та і одежа, що дала богиня Калипсо, мішала.
От же таки, хоч не скоро, а винирнув він і солону
Виплюнув з рота ропу, що з волосся як дощ дзюркотіла,
Все ж таки, хоч не до соли було, плавника не забув він,
А, через силу по хвилях метнувшись, вчепився за нього
Сів на самій середині, тікаючи певної смерті.
А плавником то сюди, то туди так і кидали хвилі,
Мов як у полі північний Борей виграва будяками,
Що в осени засихають і густо збиваються в купу;
Так-ото й тим плавником вигравали і вітри по морю:
То отсе Нотос підхопить його та й шнурне до Борея,
То знов підхоплює Еврос і гонить у бік до Зефіра.
Тут його вздріла Кадмівна, пригожа Іно, Левкофея;
Спершу була вона смертною й дуже чудово співала,
Се ж от сподобилась честі – морською богинею статн
І пожаліла вона Одіссея, що в морі тинявся
Та бідував: вона вирнула з моря нурком-риболовом,
Сіла з ним в ряд на плавник і от-так почала говорити:
«Бідний! чого ж се труситель землі, Посидон, так на тебе
Розлютовавсь, що видумує халепи всякі на тебе?
Дармо-даремне увесь його гнів, і тебе він не стратить.
Ти тепер от що зроби, бо, як бачу, ти ще не збезглуздів:
Зараз – отсе роздягнися, нехай плавником твоїм грають
Вітри, а ти здобувайся руками собі возвороту;
В землю Феаків простуй, де і певної збудешся смерті.
На – от візьми сю чудовну намітку; під груди підв’яжеш,
То вже нічого не бійсь – ні біди претерпіть, ні втопиться.
Але, бач, от що: лиш тільки руками лапнеш ти за землю,
Зараз намітку розв’язуй і кидай у темнеє море
Геть од землі та гляди – сам назад мені не оглядайся.»
Так от сказавши, вона подала Одіссею намітку
Та й упірнула нурком-риболовом у море хвилясте:
Чорнії хвилі надбігли й богиню собою покрили;
А Одіссей богорівний зоставсь і почав міркувати,
І засмучений він з жалю та з жаху сказав сам до себе:
«Горе мені! чи не нову се зраду мені замишляє
Хтось-то з безсмертних, що каже мені плавника покидати:
От же бо ні! не послухаюсь, бо ще далеко, – я знаю, –
Тая земля, де богиня казала, що смерті я збудусь.
Лучче я от що зроблю, та воно пак і ліпше так буде:
Поки ще бервна отсі, міцно збитії, будуть держатись,
Доти сидітиму тут і терпітиму всякії біди;
А коли хвиля мені плавника розібє, розмайнує,
Ринусь у море, бо вигадать лучче що-небудь не зможу.»
Поки от так він собі міркував та доходив способу,
Страшно великую хвилю таку, мов високую гору,
Збив потруситель землі Посидон й об плавник нею трахнув;
Як-ото вихор бурхливий, зірвавшися, часом підхопить
Скирти соломи сухої й геть їх розвіє по полю,
Так-от і бервна міцні плавника рознесло. Одіссей же
Скочив на бервно та й плавав на нім, мов на огирі – верхи,
Скинувши з себе одежу, що дала богиня Калипсо.
Потім, намітку чудовну під груди собі підв’язавши,
Ниць повалився на море і, руки розкинувши на хрест,
Думав плисти так, а тут Посидон його і запримітив;
Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
«Бід натерпівшись на суші, тепер поблукай ще по морю,
Поки не стрінешся з тими людьми, котрим Зевс помагає,
Та і тоді, як я мислю, од халепи, – ні, не втічеш ти!»
Так-от сказавши, нагайкою свиснув своїх баских коней
Та і чкурнув у Еги, де були в нього пишні палати.
Інше тим часом Афіна, Зевеса дочка, загадала:
Всім зав’язала дорогу вітрам та звеліла усім їм,
Щоб перестали вже дути, щоб всі супокійно заснули;
Хвилі спинила, Борею ж бурхливому дуть наказала,
Поки Зевеса рідня – Одіссей до Феаків доплине
Весло-любивих, від халепи й певної смерті утікши.
Так він по хвилях страшенних носився два дні і дві ночи,
Й серце йому віщувало раз-в-раз неминучу погибель;
А в третій день, лиш на небі зішла кучерява Зірниця,
Затихомиривсь і вітер бурхливий і море стишіло, –
Тиша настала. Піднявшись у гору на хвилі шпилястій
Та придивившись пильненько, він близько вже землю побачив.
Як для дітей бува радість, коли їх отець очуняє,
Що слабував дуже довго і хворий у муках томився
(Як-от бува іногді, що недобра болість прилучиться,
І його боги спасли від такої хороби тяжкої);
Так Одіссей звеселився, побачивши землю й діброви;
Раптом на хвилі наліг, щоб скоріше на землю ступити.
Був він од берега вже недалеко, – рукою б подати, –
Чув уже він, як і плюскало море об берег шпилястий,
Бучная хвиля на березі там раз-у-раз клекотіла,
Й білими бризками моря солоного все покривала,
Бо не було там ні пристані, ані затишної саги,
Тільки лиш гори та скелі, та роги шпилясті сторчали.
Знов в Одіссея затехкало серце й коліна стремтіли,
І засмучений він з жалю та з жаху сказав сам до себе:
«Горе та й годі! отсе ж, як Зевес несподівано землю
Дав мені вздріть після того, як я переплив стільки моря,
Вийти де-небудь на берег із пінного моря не можна.
Скрізь, як-от скинути оком, саме тільки гостре камінне
Та навкруги реве хвиля сердита, б’ючися об камінь,
А підо мною таке глибочезне розкинулось море
Й твердо упертись ногами нема де, щоб трохи спочинуть.
Страшно! як хвиля підхопить мене, коли стану виходить,
Та об камінне торохне, – пропала тоді уся праця!
Ке-лиш візьму попливу трохи дальше, то, мо, чи не знайду
Берег де-небудь пологий, або яку пристань чи сагу.
Вп’ять таки боязко, як мене вітер підхопить бурхливий
Та понесе по широкому морю на сльози, на лихо,
Або як часом яке чудовисько страшенне із моря
Демон нагонить на мене, – а їх в Амфитрити до біса...
Й знаю, що дуже сердитий на мене землі потруситель!»
Поки от так він собі міркував своїм розумом певним,
Хвиля страшенна його потаскала до берега в кручі;
Там би пірвалась в шматки йому й шкура й кістки б потрощились,
Як би його не домислила вкрок синьоока Афіна:
Раптом і цупко за камінь вхопивсь обома він руками
І висів на нім, поки хвиля назад не одхлинула в море.
Хвиля одхлинула, тільки ж нова, ще страшніша набігла
Геть його з каменю збила і одкинула в море далеко.
Як от бува, що як витягне хто каракатицю з моря,
То поналипне до ніжок її камінців та пісчинок,
Так-от поздирана з рук Одіссеєвих клаптями шкурка
Поприлипала до скелі, самого ж то хвиля зглитнула.
Там би йому бідоласі прийшлося б й загинуть на віки,
Як би не вспіла його надомислить богиня Афіна:
Вирнувши з хвилі, що бучно до берега неслась на кручі,
Він став плисти все у бік, поглядаючи пильно на землю –
Чи не проявиться де низкий берег, або яка пристань.
Плив він та плив, поки в гирлах якоїсь ріки опинився;
Там йому місце одно показалось од всіх найзручніше:
Рівня, – ні скелі, ні круч і од вітру надежний затишок.
От, постеріг він, хто там протікав, і почав так молитись:
«Зглянься на мене, владико! з благаннєм до тебе вдаюся
З моря, тікаючи од Посидонових пострахів грізних:
Вже ж пак безсмертнії боги прихильні суть завше до того,
Хто до них странником прийде таким, як теперечки я-от:
Води твої обіймаю й коліна, біди натерпівшись.
Змилуйся ж і заступися за мене, молюся, благаю!»
Так він сказав, і той плав свій спинив, задержав теж і хвилю.
Тишу зробив задля нього і спас його в гирлах своєї
Річки; бо в бідного вже заніміли й коліна, і моцні
Руки заклякли, і ввесь він охляв од сердитого моря:
Тіло розпухло, й морськая ропа, мов те джерело, била
З рота і з носа, ні слова промовить не міг, а но тільки
Ледве лиш дихав, – от так його хвилі морськії знурили.
Потім, як трошки очумавсь, і сила до нього вернулась,
Зараз намітку, з під грудей своїх одв’язавши, її він
В биструю річку закинув, що в море безкрає неслася.
Хвилі намітку понесли по плаву, й її Левкоое
З радістю взяла назад, а він, вийшовши з річки, сховався
В очеретах і почав цілувати родючую землю.
Згодя, вельми засмучений, бідаха сказав сам до себе:
«Горе мені! що ще маю стерпіти? що буде зо мною?!
Дуже боюсь, щоб холодна роса і мороз опівнічний,
Як я отсю незвичайную ніч проведу близько річки,
Овсім мене не здолали, розбитого хвилями в морі,
Бо з річки вітер холодний вельми повіва перед світом.
Боязко то ж, що як я в гущиню та у ліс заберуся
Й спати вкладуся в кущах непроглядних, і сон мене візьме,
Бо од утоми я й з холоду певне засну дуже міцно, –
Щоб не зробитись здобичею лютого звіра якого.»
Думав він так, думав сяк, і здалось йому ось що найлучче:
Взяв та й пішов у ліски, що од річки росли недалеко
Тут на горбочку; підліз під маслини рясні, що зрослися
Гіллєм до купи: одна була дика, а друга родюча.
В їх гущиню не пролазив ні вітер осінній холодний,
Не пробивалось і сонечко ясне гарячим промінням,
Навіть і дощ не проходив туди, – так зрослися віттями
Густо маслини; під них-то й підліз Одіссей богорівний;
Та м’яке ліжко й просторе руками собі приготовив;
Листу того там ще здавна нападало стільки, що можна б
Двом заразом чоловікам зарившись під ними сховатись:
В зимнюю пору, хоча й би зима була люта-прелюта.
Їх-то ввидавши, зрадів неборак Одіссей богорівний;
Ліг по середині та і заривсь у той лист з головою,
Як загорта головешку хто-небудь у попілі чорнім
В полі далеко од сіна сухого і іншого збіжжя,
Що б-то вогонь зберегти й не шукать його після деінде;
Так-ото і Одіссей собі в листу зарився. Афіна ж
Очі скліпила йому сном-дрімотою, щоб він скоріше,
Віки закривши, заснув і од тяжкої втоми спочинув.

Одіссеї Ж. ПІСНЯ ШОСТА

Одіссей у Феаків.

Так-от в кущах спочивав неборак Одіссей богорівний,
Сном та трудами здоланий. Богиня Афіна тимчасом
В город пішла Феакійців, у землю народа чужого,
Що проживали колись-то давно в Іперії широкій,
В близькім сусідстві з Киклопами, людом жорстоким і диким:
Сі їх раз-в-раз ображали, бо були куди їх сильніші.
От задля сього відсіль Навсифой богорівний їх вивів
Тай посадив у Схерії, далеко від перших сусідів;
Город построїв, стіною обвівши, настроїв будинків,
Храмів богам, і усім задля оранки землю відміряв.
Та вже тепер він, літами здоланий пішов до Аіду,
І Алкиной над Феаками правив, владика розумний.
От, у його-то палати пішла синьоока Афіна,
Певний змисливши в серці своїм возворот Одіссею.
Прямо пішла вона в тую світлицю, в котрій спочивала
Гарна царівна, красою своєю на богів похожа;
Се б Навсикая, дочка Алкиноя славетного вельми.
Спали з царівною й дві покоївки, мов Грації гарні,
Біля дверей на порозі, – а двері як злото блищали.
Тихо тихенько вона підступила до ліжка царівни,
Та в головах зупинившись, промовила слово до неї,
Постать прийнявши й обличчя дочки морехідця Диманта;
Була вона її ровесниця й з нею давно вже дружила.
От у такому обличчі Афіна сказала царівні:
«На що тебе, Навсикає, такую недбалу, нехлюю
Мати на світ породила? Не дбаєш ти овсім за пишні
Сукні: лежать вони брудні, не миті; а от і весілля
Вже не далеко, коли і сама чепурно зодягнуться
Мусиш, і дати вдягнутись своїм поїжджанам: одежа
Добра почету дає, та й родителям радість від того.
Встань же, ходімо на річку, лиш тільки займеться зірниця,
Піду з тобою і я, та поможу скоріше попрати,
Бо вже недовго прийдеться тобі дівувать, Навсикає:
Вже ж пак до тебе отсе присилаються за рушниками
Самі найлуччі з тієї землі, де й сама ти родилась.
Встань же, піди до отця й попроси, щоб раненько-раненько
Мулів у бричку запрягти звелів, щоб могла ти повезти
Сукні і ковдри свої та і інші хуста на річку.
Та й задля тебе таки воно лучче поїхать, ніж пішки
Йти, бо до річки від города вашого дуже далеко.»
Так от сказавши, пішла синьоока богиня Афіна
Знов на Олимп, де, як кажуть, господа богів нерухома;
Де ані вітри не віють, ніколи й дощу не буває,
Та й зима не приходить, де тільки лиш літо та літо:
В небі ні тучі не ходять, ні хмари, а завш воно ясне.
Там-то блаженнії боги ввесь вік свій проводять щасливо.
І от туди то й пішла синьоока, напутивши сонну.
Скоро на небі Зірниця зійшла бучнотронна й збудила
Гарну як квіт Навсикаю, і та, здивувавшися сону,
Зараз пішла до палати, щоб родителям сон розказати –
Батюшці милому й неньці, котрі вже давно повставали.
Мати з своїми челядками біля кобиці сиділа
Й вовну сукала червону; отця ж на порозі зустріла:
Йшов він до славних своїх казаренків на раннюю раду, –
З вечора ще, бач, туди запросили його Феакійці.
От, підступивши близенько к отцю, Навсикая сказала:
«Таточку любий! Просила б тебе – чи не можна б простору
Злагодить бричку на добрих колесах, щоб нею на річку
Сукні попрать одвести, що лежать там у мене кальнії
Та і самому тобі таки лучче сидіти на раді
Серед громади почесної в чистій сорочці й одежі:
В пишних палатах твоїх п’ять синів виростають у тебе:
Два з них жонаті, а три, молоді хоч, так те ж на порі вже;
Хочеться й їм молодим на веселих бувать вечерницях
В чистій одежі, – а се все спорадить одна я повинна.»
Так говорила вона; об весіллі ж сказать повстидалась
Батюшці свому; та він догадався і сам і промовив:
«Я не жалію нічого для тебе – ні брички, ні мулів:
Гайда їзжай! от раби тобі зараз налагодять бричку
Гарну на добрих колесах, простору, широку й високу.»
Так от сказавши, він зараз приказ дав рабам своїм вірним.
Миттю раби підмастили простору на добрих колесах
Бричку, а там привели й запрягли пару мулів у дишло.
Винесла сукні свої молода казарівна з світлиці
Тай поскладала гарненько усі на обтесану бричку.
Мати ж у кошик дорожній наклала всілякої їжи –
Хліба й до хліба, а пити – налила вина у козиний
Міх, – Навсикая тимчасом полізла та й сіла на бричку, –
Потім дала в золотому пуздерку пахучого масла,
Що б-то, скупавшись, дочка з покоївками ним намастилась.
Взяла у руки батіг казарівна і віжки блискучі,
Ляснула тим батогом понад мулами, й ті стрепенувшись,
Прудко побігли й повезли і сукні й саму казарівну
Та не одну: поспішали за нею слідком й покоївки.
От незабаром вони і до бистрої річки достались,
Де городянки раз-в-раз прали хуста і де протікало
Стільки води, що настарчило б бруднеє все перемити.
Там вони стали, приїхавши й випрягли мулів із брички
Та і пустили їх берегом-лугом пастись на зелену
М’яку отаву; самі ж поздіймали руками із брички
Сукні і хуста, та все позносивши у темную воду,
Стали у ямах топтати проворніш одна од другої.
Потім, як всю калнину ту попрали й переполоскали,
Рядом усе простелили вздовж річки на жовтім пісочку
Там, де найбільше вода раз-у-раз камінці обмивала,
Далі, скупавшись гарненько й натершися маслом пахучим,
Сіли на м’якій траві понад самою річкою снідать.
Та дожидались, щоб хуста від вітру й на сонці просохли.
Після снідання, як всі – і сама й покоївки, наїлись,
Грати в м’яча почали, завивала з себе поскидавши,
А Навсикая співать зачала і пішла танцювати.
Як-от Діяна з гори стрілоносная сходить в долину,
Чи по Тайґету широкому, чи Еріманфу полює
Диких от тих кабанів та плохих бистроногих оленів,
А біля неї кругом дочки Зевса егидодержавця
Граються німфи-панянки. Латона ж втішається дуже,
Що межи ними дочка головою і чолом найвища,
Й легко її розпізнати, хоч німфи усі дуже гарні,
Так Навсикая проміж покоївками там видавалась.
Се ж, як вже треба було їм до дому назад повертатись
Й мулів вони запрягли й поскладали всі хуста на бричку
Інше знов вигадала синьоока богиня Афіна,
Щоб Одіссей-от прокинувся та дівчину гарну побачив,
Котра йому показала б дорогу у город Феаків:
М’яч казарівна взяла та і кинула ним в покоївку,
Та не попала, м’яча ж геть закинула в воду далеко;
Скрикнули гучно всі разом, а тут Одіссей і прокинувсь;
Сів на листві та почав розважать собі в мислях і в серці:
«Ох мені горе! у землю яких отсе смертних зайшов я?
Може сі люди жорстокі та дикі і правди не знають,
Чи, мо’, прихильні, гостнії, і серце в них богобоязне?
Се ж, пак, здається, почувсь мені голос тоненький, дівочий,
Німф молодих, що живуть там по горах високих та пущах,
Та у воді по глибоких ріках і в дубровах зелених.
Чи, може, справді отсе я добивсь до людей таки справжніх?
Ке-лиш устану, розвідаю сам, роздивлюся, побачу!»
Так от сказавши, з кущів виповза Одіссей богорівний,
Добру гіляку руками собі одчахнув од ліщини
З листом, щоб нею закрити свою срамоту чоловічу.
Взяв та й пішов мов пустирний той лев, що в надії на силу,
Ходить собі під дощем і під вітром, а очі як вуглє
Так і палають; то кинеться він на биків, то овечок,
То на оленеє стадо; штовха його пузо голодне
І до ягнят підкрадатись, а то і в обору залізти:
Так-от прийшлось Одіссею на зустріч до гарних панянок
Вийти, дарма що був голий: велика, бач, нужда припала.
Дуже брудним показався він ввесь заляпаний мулом;
Кинулись врозтіч панни, хто куди й як попав, понад річку,
Тільки одна Алкиноя дочка зосталась: їй Афіна
Смілість в душу вложила і страх геть прогнала з суставів
Стала вона супроти Одіссея, а той собі думав:
Чи то просить оту гарну панну, обнявши коліна,
Чи, може, оддалеки та ласкаво й словами м’якими
(Треба ж просить, щоб одежу дала, показала б і город).
Так він собі розважав і домисливсь, що лучче од всього –
Оддалеки попросити ласкаво й словами м’якими,
Що б, як коліна її обійме, не розсердилась панна.
Зараз узяв та й сказав їй ласкавеє й хитрощне слово:
«Змилуйся, пані! богиня яка ти єси, чи то смертна?
Як що богиня єси з тих, що небом широким владіють,
То до Діяни хиба, до дочки лиш великого Зевса,
Мушу по виду, по росту й по стану тебе прирівняти;
А як що ти хто із смертних, що завш на землі проживають,
Тричі блаженні у тебе отець і шановная мати,
Тричі блаженні й брати твої: дуже десь, мабуть, їх серце
Завше утіхи та радощів повне таки через тебе,
Як вони бачать, що йде у танок така гарная квітка.
А од усіх найщасливіший долею буде своєю
Той, хто тебе у свій дім поведе та з багатим посагом.
Я ще ніколи такого між смертними й в вічі не бачив –
Ні чоловіка, ні жінки: з повагою дивлюсь на тебе!..
Тільки колись-то в Делосі таку в Аполлоновім храмі
С фініка виросшу бачить прийшлося стрункую галузку;
Бо я ходив і туди, і за мною багато народу
Йшло по дорозі оттій, де прийшлось мені бід натерпіться, –
От саме так, і галузку ввидавши отту, дивувавсь я
Довго, бо нігде з землі таке дерево не виростало,
Як і тепер – от дивуюсь на тебе й од страху не смію
Щоб то коліна обняти твої: моє ж горе велике.
Вчора, в дванадцятий лиш день, я од темного збавився моря:
Страшнії хвилі носили мене та бурхливі буруни,
Як я поплив із Огигії; се ж мене знов якийсь дідько
Кинув сюди, щоб і тут натерпітися горя; як бачу,
Сему не буде кінця; мені боги іще щось готують.
Змилуйся ж, панно; тебе мені першу прийшлося зустріти
Після того, як біди переніс я багато та горя;
Більше нікого з людей, що живуть в сій землі, я не бачив.
Город мені покажи, та й одежину дай, щоб вдягнувся,
Може ряднину яку, сюди йдучи, з собою принесла.
Хай тобі боги пошлють усе теє, чого ти бажаєш –
І чоловіка й господу, і мир-тишину у семействі;
Луччого ж в світі нема ні добра, ні милішої долі,
Чим як у згоді любенько – жона з чоловіком
В домі своїм господарять на злість ворогам та сусідам,
А добрим людям на радість, собі ж на почет та на славу.»
От Навсикая йому білорука на сеє сказала:
«Гостю! на злого або божевільного ти не похожий, –
Щастя й багатство людям сам Зевес роздає Олимпійський
Добрим і злим, одинаково кожному, як кому схоче;
Дав він отсе й тобі і ти повинен усе перенести.
Отже тепер, як прийшов ти в наш город і в нашую землю
Ти ні в одежі не матимеш нужди, ні в чім-небудь іншім,
Що тільки треба подати такому, як ти, бідоласі.
Город тобі покажу і імення народу одкрию:
Городом сім і сією землею Феаки владіють;
Я ж єсть дочка їх царя, Алкиноя зичливого завше:
Ним і Феаки усі мають силу і в славі витають.»
Сеє сказавши, на гарних своїх покоївок гукнула:
«Стійте лиш ви покоївки! Куди, чоловіка ввидавши,
Ви біжите? Може думка у вас, що він єсть який злодій?
Ні не таківський отсей чоловік, та й ніколи не буде,
Щоб хто лукавий забрався у землю людей Феакійських
На плюндрування; шановні ми дуже у богів безсмертних;
Тай живемо ми далеко-далеко од всіх серед моря,
І не вчащає до нас сюди смертний ніякий ніколи.
Сей бідолаха тиняється й тут опинивсь ненароком;
Треба йому помогати, бо всі странники та неімущі
Всі од Зевеса бувають; а всяке даяніє – благо!
Дайте ж йому, покоївки, чого попоїсти і випить,
В річці скупайте його, де найлуччий од вітру затишок.»
Так говорила вона, й покоївки назад повернулись.
От, повели Одіссея к воді й посадили в затишку,
Як Навсикая, дочка Алкиноя царя, повеліла.
Дали йому простирадло, хітон, положили й одежу
Ще й в золотому пуздерку дали і пахучого масла;
Потім казали до річки піти та скупатися в гирлах.
Тут Одіссей богорівний почав покоївкам казати:
«Панночки! станьте собі з далека, поки я-от скупаюсь
Та мул солоний з плечей позмиваю, поки намащуся
Й маслом, бо тіло моє вже давненько не знається з мастю.
Я перед вами ні за що не буду купатись, бо стидно
Голим себе показать молодим та пригожим панянкам.»
Так він сказав; ті ж пішли і сю річ передали царівні.
А Одіссей богорівний почав обмивати на собі
Мул, що і спину йому покривав і широкії плечі;
Твань з голови сполоскав, що налізла з безплідного моря.
Потім обмившись гарненько і маслом себе намастивши,
Став одягати одежу, що гарна царівна прислала.
Тут його Зевса дочка, синьоока Афіна, зробила
Вищим на вид і гладчішим, і кудри густії на плечі
Позавивавши йому поспускала, мов квіт гіяцинту.
Так от як золото сріблом красить й вимережуй штучно
Майстер мастак, що навчився в Гефеста й Паллади Афіни
Штукам усяким і гарнії дуже роботи майструй,
Так Одіссея Афіна красою усього здобила.
От, і пішов він на берег до моря та й сів на пісочку;
Вельми красою він сяв. Задивилась на нього царівна,
А трохи згодом сказала своїм молодим покоївкам:
«Слухайте, що вам скажу, білорукі мої покоївки!
Ш не без волі безсмертних богів, що Олимпом владіють
Сей чоловік от приходить до нас, богорівних Феаків:
Спершу мені показався він простим собі чоловіком,
Нині ж у богів вдається, що небом владіють широким.
О як би-от і мені та попавсь такий суджений милий
Щоб тут і жив, щоб оттут-таки схтів і повік зоставаться.
Ну, а поки – йому дайте, подруженьки їсти і пити!»
Так говорила вона і послухались слова її покоївки;
Зараз пішли й Одіссею їсти і пити принесли.
Хижо почав уплітать неборак Одіссей богорівний
Страву і пити, бо їжи давно вже не бачив і в вічи.
А Навсикая пригожа тим часом задумала інше.
Хуста згорнувши усі, положила на гарную бричку,
Міцно-копитих мулів запрягла і сама потім сіла,
Та, обернувшися до Одіссея, сказала ласкаво:
«Встань тепер, гостю! у город ходім: я тебе запроважу
Аж до господи мого панотця, де зустрінеш й побачиш
Самих що єсть найзнатніших і самих найкращих Феаків.
Тільки, бач, от що зробим, – ти ж, здається мені, не без глузду:
Поки ми будем степами широкими йти та ланами,
Ти, милий гостю, і ви, покоївки, за бричкою рядом
Йдіте скоренько, а я попереду на бричці поїду.
Ми незабаром дістанемся в город: вкруг нього високі
Башти стоять, а по сей і по той бік затишная пристань.
Вузька дорога тудою: загнутії стаскані човни
Геть запрудили її, бо над кожним човном є й повітка;
Там і майдан Феакійців, камінням увесь буркований,
Винятим з моря і з землі понакопаним, й храм Посидону
Гарний, високий; поскладані там корабельнії снасті:
І паруси, і канати і там же витесують весла.
Бо Феакійці ні луків не знають й на стріли не дбають;
Їм тільки б човна прудкії, та щогли на човнах та весла:
Сим всім пишаючись, геть по безкраєму морю шмигають.
Од поговору людей сіх я й хочу сховатись, щоб Потім
Не насміявсь хто-небудь, – а багато з них є язикатих.
Стріне отсе нас паплюга найзлющий який та і скаже:
Хто ото йде з Навсикаєю гарний такий та високий?
Де сього гостя знайшла? Чоловіком їй буде напевне...
Чи заволоку якого, що човна втеряв, запопала
Здалека з краю чужого, бо близько таких тут не має,
Чи то прийшов сазі жаданий божок, за молитви до неї,
З неба спустившись, і буде вона з низі весь вік проживати?
Лучче таки, що сама-от пішла та знайшла чоловіка
В іншому краю, бо з тих парубків Феакійських заможних,
Що присилались до неї, щоб сватать, раз-в-раз глузувала.
Так говоритимуть, й піде на мене недобрая слава.
Та я й сама осудила б ту дівку, котра те ж зробила б,
Що, проти волі живих ще родителів – батька і неньки,
С парубком стала б водитися перше, чизі стане до шлюбу.
Гостю! гляди ж, не забудь отсіх слів моїх, щоб найскоріше
Проводи од панотця ти влучив й роздобувсь возвороту.
Біля дороги знайдеш ти діброву Афіни зелену
Чорних високих тополів; криниця в ній б і левада, –
То бач, держава мого панотця, – і квітнучая нива,
Стільки од города, скільки, як крикнуть, луна досягає.
Йди ж от у тую діброву, сюди й дожидайся, аж поки
Ми не приїдем у город і в дім панотця не прибудем.
А як собі розміркуєш, що вже ми достались до дому,
Зараз у город іди Феакійців, іди і розпитуйсь –
Де ото двір і палати мого панотця Алкино
Та його легко пізнати; до нього дорогу покаже
Й хлопчик маленький; ніхто, бач, з усіх Феакійців не має
Гарного дому такого, як дім панотця Алкиноя.
В двір увішовши, маєш ти комори й челядськії хати,
Потім скоренько пройди і передню світлицю, то й встрінеш
Неньку шановну. Сидить вона біля кобиці із жаром
Та, до стовпа притулившись, тонкую – що любо й дивитись –
Вовну червону сукає, а ззаду сидять покоївки.
Там же таки при кобиці, стоїть і стілець панотцевий,
Де Алкиной раз-у-раз, неначе бог той, винце попиває
От, минувавши його, обійми ти руками коліна
Неньки моєї, щоб день возвороту, на втіху і радість,
Як найскоріше побачив, – а ти відсіля далеченько.
Як що ласкаво вона тебе прийме й буде прихильна,
Матимеш певну надію – і рідних своїх привітати,
І у палати високі та в рідную землю вернутись.»
Так от сказавши, вона батогом понад мулами знову
Ляснула, й ті за собою далеко покинули річку.
Мули собі підтюпцем тупотіли ногами об землю,
А Навсикая їх віжками здержувала, щоб за нею
Піші могли поспівать – Одіссей і її покоївки.
Сонце спочило, й вони у священу діброву Афіни
Славную в’їхали, де Одіссей і зостався чекати.
Сів та й почав так молитись дочці Олимпійця Зевеса:
«Вислухай, дочко Зевеса егидодержавця, молитву!
Сей раз принаймій почуй, коли перш мене чути не хтіла,
Як потопав я, як гнав мене славний землі потруситель.
Дай же, щоб були Феаки прихильні до мене й ласкаві!»
Так він моливсь, і почула молитву Паллада Афіна;
Тільки йому не показувалась, бо боялася дядька.
Сей же сердитий раз-в-раз вельми ремствував на Одіссея,
Богоподобного, поки він в землю свою не вернувся.

Одіссеї И. ПІСНЯ СЬОМА

Одіссей в гостях у Алкиноя.

Так ото в гаю моливсь неборак Одіссей богорівний,
А Навсикаю у город везли здоровеннії мули.
От вже вона і до батьківських славних палатів добралась
Й бричку спинила, як раз перед ганком, де поруч стояли
Схожі на богів безсмертних брати. Вони випрягли мулів
З брички, а сукні і хуста в пакунках однесли в кімнату.
Тут Навсикая пішла в спочивальню, її покоївка,
Евримедуса стара, Епирянка огонь розпалила.
Сю, як рабиню, колись то з Епиру привезли на човні
Та й присудили її Алкиноєві в дар, бо над всіми
Він Феакійцями правив і люд його слухавсь як Бога.
Виняньчила білоруку вона Навсикаю в палатах.
І запалила вона їй огонь і внесла повечерять.
А Одіссей, відпочинувши в гаю, пустився у город;
За для охрани туманом густим його вкрила Афіна,
Щоб з Феакійців який гордовитий, його повстрічавши,
Словом жорстким не зневажив і хто він такий не питався.
Тільки ото Одіссей мав вступити у город бажаний,
Як повстрічалась йому круглоока богиня Афіна.
В постаті дівчини з глечиком ще молоденької віком
Стрівши ії, зупинив і спитавсь Одіссей богорівний:
«Доню! не можеш ти часом мені показати дорогу
До Алкиноя, що тутки царює і містом сім править?
Я не тутешній; давно вже блукаю по світу; багато
Бід натерпівся; сюди ж се забивсь я з чужої країни
І, як чужий, нікогісінько в городі вашім не знаю.»
От синьоока богиня Афіна на се йому й каже:
«А коли ви не тутешні, добродію, я покажу вам
Двір, що шукайте, – він не далеко од нашої хати.
Ви ідіть мовчки за мною, а я буду йти попереду,
Та ні на кого з людей не дивіться і їх не питайте,
Бо наші люди чужих незнаємих не дуже то люблять,
Не поважають гостей чужоземних і їх не витають,
В них тільки й думки, в них тільки й утіхи, що бистрії човни:
З ласки землі потрусителя з ними виходять у море;
Човни ж їх бистрі такі – мов легеньке перо, або думка.»
Так от сказавши, пішла попереду Паллада Афіна
Вулицею, за нею слідом Одіссей богорівний;
І, як проходив він городом з нею, ніхто з Феакійців,
Човнами славних над всіми, його не уздрів: кучерява
Дивна богиня Афіна, добра йому зичучи в серці,
Зараз його повила у туман прегустий, непроглядний.
І дивувавсь Одіссей то на пристані, то знов на човни,
Та й на майдани широкі для рад, і на мури високі,
Що частоколом були погорожені на вдивовижу.
От, як вони підішли до царевих розкішних палатів,
То синьоока богиня Афіна йому так сказала:
«Се ж вам, добродію, двір той царський, про який ви питались.
Найдете тут ви царів богорівних: вони з Алкиноєм
Там бенкетують; ідіть же до них і не бійтесь нічого.
Смілому завше найлучче ведеться у всякому ділі,
Звідки б такий чоловік не прийшов, хоч з далекого краю.
Перш од усіх ви хазяйку зустрінете там у покоях;
Зветься на ймення Арита; вона з того самого роду,
Що й чоловік її цар Алкиной богорівний походить.
Спершу труситель землі Посидон породив Навсифоя
Од Перивої, котра між жінками найкрасша вродилась,
Сама молодша дочка богорівного Евримедонта,
Що колись славним царем був велетнів страшенних.
Він погубив свій народ нечестивий та й сам теж загинув,
А Посидон з Перивойю сина собі Навсифоя
Вкупі придбали; колись-то і він над Феаками правив.
Цар Навсифой породив Риксинора, та ще Алкиноя;
І Риксинора безсинного вбив Аполлон срібнолукий,
Як той у друге женився. Була в нього доня Арита;
Отже її сироту Алкиной собі й вибрав за жінку
І поважа її так, як ніхто не шанує другої,
Скільки жінок не було, що провадять своє господарство.
Так ото щиро Ариту в палатах усі поважають:
Любії діти, сам цар Алкиной, та й народ Феакійський.
Люди усі позирають на неї, мов на бога якого,
Як вона часом проходить по городу та заговорить.
А що розумна та добра, то вже і сказати не можна:
Часто вона добрим серцем мирить і самих чоловіків.
Отже, коли вона прийме ласкаво тебе та прихильно,
Матимеш певну надію і другів своїх привітати,
І у палати високі і в рідную землю вернутись.»
Так-от сказавши, пішла синьоока богиня Афіна
Морем бесплодним, покинувши любу та милу Схерію,
На Марафон, а вже звідтіль досталась у славні Афіни,
Де і ввішла у палати міцні Ерехфея. Тим часом
І Одіссей підішов до палатів царя Алкиноя.
Перш ніж ступить через мідний поріг, він замислився дуже,
Бо у палатах високих царя Алкиноя скрізь сяло,
Наче б там сонце було, або місяць світив білолиций,
Золотом міднії стіни оббиті і звітці й стамвідтіль
Скрізь, скільки скинути оком, а сволоки були блакітні.
Двері із чистого злота з середини дім замикали,
Срібні одвірки високі стояли на мідних порогах;
Притолки теж були срібні, а клямки геть всі золотії.
В кожнім причілку були золотії і срібні собаки,
Їх змайстрував дуже штучно та мудро Гефест задля того,
Щоб стерегти денно й нічно палати царя Алкиноя;
Були безсмертні собаки отсі й не страшились ніколи.
В самих покоях вздовж стін навкруги од порога і далі
Довгі лавки позастеляні тонкою тканею з веби,
Все то була хитроштучна робота жінок Феакійських.
Тут, на сих довгих лавках, Феакійські князі засідали,
Страви смачнії вживали й солодким вином запивали,
А проміж них на прилавках стоять боввани золотії,
Наче ті джури, походні держали в руках і світили,
Щоб веселіш та видніше гостям було банкетувати.
Мав Алкиной п’ятдесят роботящих рабинь у палатах:
Жовту пшеницю на жорнах мололи одні, а другії
На верстатях прибивали основу й на кужілях пряли,
Сидячи в ряд мов те листє тремтяще високих тополів;
Крізь їх полотна густі не просочиться навіть олія.
Скільки були Феакійці спритніші од всіх людей в світі
Човни свої направляти по морю, на скільки дотепні
Їхні жінки до верстати; сама їх Афіна навчила
Гарним рукоділлям всім наділила і розумом певним.
Сад превеликий за двором од самих воріт починався,
Він навкруги парканом обгороджений був; по тім саду
Різна росла деревина – зелена та рясна й пахуча:
Яблуні, груші, гранати, – одно од другого смачніші, –
Смокви з солодчим од меду плодом і товстії маслини.
Овочі родять на них цілий рік – і зимою, як літом,
Западовець, що там віє раз-враз, їх зрощає по черзі:
Іншу то тільки ростить ще, а іншу то вже наливає;
Груша за грушою стигне, – одно за другим постигає:
Яблука, вишні, смоквини, черешні, гранати, морелі,
Тут же проміж деревиною й рясні кущі винограду.
З них половина одна на одкритому рівному місці
Спіє на сонці, з другої – вже зрізують кетяги сочні .
То задля їжи, а то і вино щоб душити; на інших
Тільки що цвіт опав, тільки що ягоди зачервоніли.
За виноградом густі та зелені грядки потяглися, л
Де огородину сіяли для куховарських запасів,
Було і дві там криниці; одна на ввесь сад вистачала
Воду, а друга таки перед самим порогом палатів
Джерелом била, й сюди горожанки по воду ходили.
От які дари дивовні дали Алкиноєві боги!
Довго стояв Одіссей бідолаха, дививсь, дивувався.
Потім, як все оглядів він здивований всім, що там бачив,
Зразу ступив-ото через поріг і ввійшов у палати.
Там він застав всіх князів і старшин Феакійських у зборі:
Офірували вони гострозорому Аргусовбивцю, –
Сему посліднему офіровали, як мали вже спати.
От і пішов по покоях блукать Одіссей бідолашний,
Вкритий туманом, котрим його спершу Афіна повила,
Поки дійшов до Арити цариці й царя Алкиноя.
Низько вклонившись, обняв бідолаха коліна Арити,
Й зараз туман той небесний од нього одстав і розвіявсь.
Разом замовкли усі, чоловіка чужого ввидавши,
І дивлячись дивувались; почав Одіссей так благати:
«Славна Арито, Риксинора богоподібного дочко!
Бід натерпівшись, вдаряюсь до тебе і до Алкиноя,
Тай до гостей наших, хай вам дарують безсмертнії боги
Вік ввесь прожити щасливо, щоб ваші і діти владіли
Всім вашим майном і вашою честю в народі до віку.
Згляньтесь на мене, зробіть, щоб вернувся я в рідную землю,
Бо я давно вже блукаю по світу од другів далеко.»
Так от сказавши, пішов до кабиці та й сів там у попіл
Біля вогню. Мов води в рот набравши, всі мовчки сиділи,
Згодя вже заговорив з межи їх старий лицар Ехеній,
Був і літами він старший од всіх Феакійців і певним
Розумом славивсь між ними: він знав усе чисто на світі.
Він то, добра всім бажаючи, заговорив і промовив:
«О, Алкиною! негоже зовсім пак, зовсім не пристало
Страннику, гостеві твому, сидіти у попілі долі.
Всі Феакійці, що тут, дожидаються слова од тебе.
Ну ж бо мерщій от – звели твому гостеві встать і на дзиґлик
Сріблоцвяхований сісти, звели теж і джурам налити
В чаши вина, щоб офіру вчинити Зевесу, що в громах
Завше кохається, що і всіх странників любить – пильнує;
Гостеві зараз хай ключниця дасть повечеряти добре.»
Вислухавши отсю мову, свята Алкиноєва сила
Смутного вельми взяла Одіссея за руку, підняла
З долу і зараз на дзиґлику ясному посадовила,
Встать з свойого місця звелівши коханому Лаодеманту,
Синові, що із дітей наймиліший, сидів біля нього.
Наймичка внесла горня золотеє з водою і стала
Воду зливати над срібною мискою, руки вмивати,
Потім обтесаний стіл принесла й перед ним розложила;
Хліба внесла у кошальці шановная ключниця й страви
Всякої досить і іншого всього, що було в господі.
От Одіссей бідолаха почав собі їсти і пити,
А Алкиноєва сила свята так до джури мовляла:
«Ну лишень ти, Понтоною, візьми та налий нам скоренько
В чаши вина, щоб офіру вчинити і Зевсу, що в громах
Завше кохається, що і до странників дуже прихильний.»
Так він сказав, і почав Понтоной наливати в чаши
Смачне, солодке вино і вином тим гостей частувати.
От, як вчинили офіру Зевесу і випили досить,
Так Алкиной богорівний почав до гостей говорити:
«Всіх вас тепера прошу, Феакійські князі і старшини,
Вислухать – що мені в голову зараз прийшло вам сказати:
Понаїдавшись, ідіть вже до дому, та спати лягайте,
Завтра ж у ранці ще більш Феакійських старшин поззивавши,
Гостя приймемо й як слід привітаєм, та й богам безсмертним
Жертви святі принесем, а затим вже собі поміркуєм,
Як чужостранцеві допомогти повернутись до дому,
Щоб він не гаючись міг без біди беспечніше дістатись
В рідную землю, хоч він і далеко забивсь від отчизни;
Щоб не прийшлось йому витерпіть горя якого в дорозі
Перш, ніж повернеться в рідную землю, а там як прибуде,
Хай собі терпить, що доля йому та жорстокії Парки9
Випряли ниткою, як його мати на світ народила.
А як се з богів хто-небудь прилинув сюди від Олимпу,
То безпремінно безсмертні щось інше вже мають на думці!
Бо пак до сеї пори вони завш нам являлись одкрито,
Як ми бувало приносимо їм гекатомби святії;
З нами вони садовились раз-враз і за стіл бенкетовий,
Навіть хоча й би зустрінувся їм сам один подорожний,
То і тоді не ховаються, бо ми їм близькі і любі,
Як і Циклопи сліпі, як і велетнів рід увесь дикий.»
І Алкиноєві так Одіссей хитромудрий одвітив:
«О, Алкиною! щось інше у мене на думці, бо я пак
Овсім на богів не схожий, що небом широким владіють,
Ні своїм видом, ні станом: простий чоловік я і смертний
С тих, що, як ви і самі добре знаєте, вік ввесь бідують;
З сими то певно я можу зрівнятись своїм бесталанням.
Я б і про більші ще халепи міг би вам всім розказати,
Скільки по волі безсмертних на свому віку натерпівся,
Та перш, хоч стидно признатись, позвольте мені повечерять;
Бо собачішого10 в світі нема, як те черево бридке,
Що чоловіка неволить об ньому лиш тільки і думать,
Чи то в великій біді чоловік, чи то так лиш сумує,
Як-от і я тепер нужуся серцем, а черево гидке
Знай потребує все їсти та пити й забуть заставляє
Все, що прийшлось притерпіть, а його б тільки добре набухкать...
Вас я молю, завтра вранці, лиш тільки займеться зірниця,
Щоб ви мене бідолаху од правили в рідную землю,
Дуже бо я бідував; і вже хай пропаду, хай загину,
Тільки б добро своє, жінку, рабинь і господу побачить.»
Так він промовив і всі вони разом гукнули: «Се діло!»
І порішили, щоб гостя скоріш виряжати в дорогу.
Потім, офіру вчинивши богам, по келишку смикнули
Тай розішлися любенько усяк до своєї господи.
А Одіссей хитромудрий зоставсь у високих покоях
З ним і Арита зосталася і Алкиной боговидий.
Дві покоївки ввійшли і прибрали бенкетне начиння.
Річ білорука Арита тепер повела з Одіссеєм,
Бо, бачте, зараз пізнала на ньому всю гарну одежу,
Що на верстаті сама з покоївками виткала разом;
Отже, присунувшись близше, оттак почала говорити:
«Гостю! тепер тебе маю сама я об чімсь запитати.
Що ти таке за людина? хто дав тобі сю-от одежу?
Ти ж говорив, що до нас тебе морем бурхливим прибило?»
Їй на сю річ її так Одіссей хитромудрий одвітив:
«Трудно, царице, про все розказати тобі достеменно,
Бо мені горя багато судили небеснії боги;
Врешті ж, коли ти питаєш, то мушу тобі я сказати.
Є один острів на морі далеко, Огигія зветься,
Там проживає Атланта дочка, вельми дивна богиня,
Гарна, але ж дуже хитра, Калипсо; до неї у гості
Нігди не їздить ніхто – ні безсмертнії боги, ні люди,
Тільки одного мене і заніс туди Демон недобрий,
«Після того, як мій човен прудкий громовою стрілою
Зевс потрощив у шматочки в ночи серед темного моря;
Там потопилось геть чисто все славне моє товариство.
От ухопившись за днище мого крутобокого човна
Дев’ять я суток носився по морю й насилу-насилу
Вже аж десятої ночі в Огигії я опинився,
Де прожива кучерява богиня Калипсо; вона-то
Дуже зичливо мене привітала, у смак годувала
І обіцяла зробити на вік молодим і безсмертним,
Та не змогла мого серця у грудях моїх уламати.
Там я сім років прожив у нудзі і слізьми щодень божий
Змочував шати нетлінні, котрі мені дала Калипсо.
А як рік восьмий настав, других сім замінивши по черзі,
То і звеліла Калипсо мені, щоб я острів покинув,
Чи то з приказу Зевеса, чи думка її стала інша. –
На плавнику одіслала міцному мене, й на дорогу
Хліба дала і до хліба, смачного вина і одежі
Та в слід за мною послала і вітер легенький погожий.
Так от сімнадцять я суток носивсь по безкраєму морю
Й на вісімнадцяті вже появилися темнії гори
Вашого краю; забилося з радощів серце у мене
Бідного, тільки дарма: ще багато я мав притерпіти
Горя, що знов вготував мені ремстний землі потруситель;
Вітри розбуркавши буйні, закрив всі дороги для мене.
Море заграло сердито, і хвилі мені не давали
Править, як хтілось, моїм плавником, – застогнав я од жаху.
Далі буруном розбило плавник, й я, не думавши довго,
Кинувся в воду та вплав і пустився, і плив так, аж поки
Вітер та хвилі до вашого краю мене не прибили.
Мав я вже вийти на берег, а хвиля мене як підхопить
Тай потаскала на кручі страшенні та гострії скелі.
Бачу – біда: як рвонусь я назад та ну в бік забирати,
Так і доплів я до річки, де вздрів дуже гарнеє місце
Рівне – ні скелі, ні круч, ще й од вітру затишок надежний
А, щоб сили, натуживсь, бо й темная вже нависала
Ніч, і ступивши на берег далеко од річки святої,
Впав та й заснув там в кущах, у пожовклеє листя зарившись.
Сон дуже довгий безсмертнії боги наслали на мене;
Там-то, зарившись у листя, з важкою тугою на серці
Спав я цілісіньку ніч, спав і вранці, спав теж і в полудень.
Сонце тим часом спочило, й тоді тільки я і прокинувсь.
Тут-то на березі вздрів я твоєї дочки покоївок:
Грали вони у м’яча, й серед них Навсикая здавалась
Просто богинею. От я її попросив, і царівна,
Хоч молода, а зробила так мудро, що любо сказати, –
А молоді, як ти знаєш, таке непотрібне вчиняють.
Зараз дала вона їсти міні і вином напоїла,
В річці звеліла обмить і дала отсю саму одежу.
От тобі хоч невеселу, так щирую правду повідав.»
Тут Алкиной Одіссеєві слово сказав вже од себе:
«Гостю! недобре дочка моя та й покоївки зробили,
Що не взяли тебе вкупі з собою, вертаючись з річки,
А Навсикая найгірш, – ти ж до неї найперше і вдаривсь.»
Знов Алкиноєві так от сказав Одіссей хитромудрий:
«Лицарю! ти не гнівись на дочку непорочну за мене,
Бо говорила вона, щоб я йшов з покоєвими разом;
Сам я за нею іти не схотів, бо соромивсь, боявся,
Щоб не розгнівавсь ти часом, коли нас у купі побачиш:
Людський рід наш дуже скорий до гніву, як сам здоров знаєш.»
Знов Алкиной Одіссеєві так от сказав і промовив:
«Гостю мій! в грудях моїх б’ється серце зовсім не такеє,
Щоб ні завіщо я гнівався: лучче, як все гараздує.
Ох, як би дали-то боги – Зевес, Аполон і Афіна,
Щоб чоловік такий самий, як ти, і моїх таки мислей,
Взяв Навсикаю за жінку і зятем моїм називався,
Тут зостаючись: я дав би і дім, і худоби, і грошей,
Як би хотів ти зостатись, а силою хто з Феакійців
Тут тебе вдержить? було б то Зевесу отцеві не любо.
Проводи я тобі зроблю, – та скоро і сам ти побачиш, –
Завтра-ж: тебе попровадять по тихому морю, і будеш
Спать собі сном подоланий, аж поки-ото не доїдеш
В рідную землю, в свій дім, чи куди тільки то вже захочеш,
Як би далеко воно не було, хоч у саму Евбею;
Ся сторона сама дальня, як кажуть таки Феакійці
Наші; вони її знають: возили туди Радаманта
Русого, щоб той побачився з Титієм, Геїним сином.
Виїхали вони зранку, достались без втоми Евбеї,
І того ж самого дня знов назад повернулись до дому.
Сам-от побачиш своїми очима, які у нас славні
Човни і як наші бравії хлопці справляються з морем.»
Так він сказав, і зрадів неборак Одіссей богорівний,
Встав із-за столу і руки піднявши виразно молився:
«Батьку Зевесе! як би ж то збулося все те, що говорить
Цар Алкиной; нехай скрізь по землі його слава пребуде –
В віки і віки, мені ж щоб у рідную землю вернутись!»
Так Алкиной з Одіссеєм бесідовали один з другим;
А білорука Арита звеліла своїм покоївкам
Постіль у сінях послати м’яку, простиралом червоним,
Гарним, тонким її вкрити і килимом зверху заслати,
Та принести й волохатої ковдри, щоб вкритися на ніч.
Взявши походні у руки, пішли покоївки з світлиці;
Постіль у сінях в крок ока м’яку обрядили і зараз
Знов до світлиці вернулись і так Одіссею сказали:
«Гостю! іди спочивати: вже постіль готова для тебе.»
Любо здалось Одіссеєві й мило – піти та заснути;
Встав бідолаха здоланий утомою, вийшов з світлиці
Й спать положився на точенім ліжку у сінях лунастих.
Скоро спочив і старий Алкиной в самій крайній кімнаті,
А біля нього на ліжку лягла і хазяйка шановна.

Одіссеї Θ. ПІСНЯ ВОСЬМА

Одіссей знайомиться з Феаками.

Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Зараз устала од ліжка свята Алкиноєва сила;
Встав і губитель страшний городів Одіссей богорівний.
Встали і зараз обоє пішли на майдан Феакійський,
Що біля човнів розкинувся; йшов Алкиной попереду.
Там на майдані обоє вони йа гладеньких каміннях
Сіли. Тим часом Паллада Афіна по городу ходить,
Постать прийнявши і вид молодого гінця Алкиноя,
Та поворот замишляючи певний скоріш Одіссеїв.
Стріне-ото з городян кого-небудь, зупинить та й каже:
«Йдіть-но мерщій на майдан, Феакійські почесні старшини
Й ви, громадяни: побачите там чужестранця одного,
Що от недавно прибув і гостює в царя Алкиноя,
Довго блукавши по морю; він станом на богів походить.»
Сими словами у кожнім вона зворушала цікавість,
І не забаром майдан Феакійцями ввесь запрудився,
Що й на лавках було тісно. От дивлючись на Лаертенка,
Деякі просто жахали: такою Афіна красою
Дивною всього його з голови і до ніг наділила.
Став він тепер огрядніший і вищий, аж любо дивитись;
Се ж задля того зробила вона, щоб його полюбили
Всі Феакійці, щоб хистом він міг доказати і слави
В грищах всіх тих, в яких пробувать будуть його Феакійці.
От як зібрались усі і кругом на лавках посідали,
Так тоді став Алкиной говорити до них і промовив:
«Слухайте, славні тепер Феакійці, почесні старшини,
Що моє серце примушує в грудях мене вам сказати:
Гість наш отсей, – я не знаю, хто він: чи од заходу сонця,
Чи він од сходу, по морю блукаючи, в дім мій прибився,
Просить, щоб випровадити до дому його найскоріше.
Що-ж? треба вважить; давайте ж в дорогу його виряджати!
Я ж, хвалить богів, до сеї пори ще нікого ніколи
В домі моїм не задержував силою та проти волі.
Нуте ж давайте мерщій, обберімо та спустим на море
Чорного човна нового; гребців з п’ятдесят, або й більше,
Самих найлуччих і жвавих, нехай мені виберуть зараз.
Човен як слід обрядивши і весла вв’язавши до петель,
Зараз таки повертайтесь назад у царськії палати;
Там ми зготуєм обід; я дам всього, чого буде треба.
Човен звелю ізладнати я джурам, котрі молоді ще;
Ви ж, Феакійські почесні старшини, ідіть у палати,
Треба там буде нам нашого гостя як слід привітати.
Та не забудьте покликати і кобзаря Димодока;
Десь наділив його бог таланом – вигравати на лірі
Гарних пісень, як йому припаде поспівати охота.»
Так от сказавши, пішов уперед, а за ним і старшини
Мовчки; гонець же побіг кобзаря Димодока покликать.
Набрані хлопці-гребці п’ятдесят два числом, по велінню,
Сходились тою порою на берег безплідного моря.
От як посходились всі вже до моря і стали круг човна,
Сам-перед чорного човна на море глибоке спустили,
Вправили щоглу високо, принесли і парусів досить,
Та прив’язали і довгії весла до петель ремінних.
Все обрядивши як слід, натягнувши і паруси білі,
Човна вони затягнули в залукву од вітру затишну,
Та і пішли у високі палати царя Алкиноя;
В закутках всіх, і в покоях, і в сінях кишіли там люди;
Сила гостей позбіралось, були молоді і старії.
От задля них Алкиной баранів вже зарізав дванадцять,
Вісім ікластих свиней і двох ситих биків кривоногих.
М’ясо в шматки розчинили й обід зготували на славу.
В ту саме пору привів посланець кобзаря Димодока;
Муза його полюбила, добром та і злом наділила:
Очі у його взяла, за те дивний дала йому голос.
От, Понтоной посадив кобзаря на стільці цвяхованім
Серед гостей, до стовпа височезного стільчик приперши,
Кобзу його голосную повісив на крюку залізнім
Над головою таки і казав її руками обмацать;
Тесаний стіл перед ним розложив, кошик з хлібом поставив
І добру шклянку вина, щоб то пить, як душа забажає.
Гості на страву готову лиш руки свої простягали.
Потім, як всі напилися у смак і наїлись досхочу,
Муза співцеві звеліла співати про лицарську славу
Пісню, про славу оту, що тоді до небес досягала,
Се б то про сварку царя Одіссея з прудким Ахиллесом,
Як вони в двох та полаялись раз на бенкеті офірнім
Дуже вразкими словами, а лицар і цар Агамемном
Серцем радів, що то лаються самі найлуччі з Ахейців;
Так бо колись то йому таки Феб Аполлон напророчив
В храмі Пифонськім, як він лиш порога торкнувсь кам’яного,
Щоб запитати оракула; то ж то тоді і скотилось
Лихо на всіх – на Троян і Данайців, по волі Зевеса.
От про сю сварку кобзар і співав; Одіссей засмутився
Та свій червоний широкий жупан цупко згарбавши в руки,
Голову ним він закрив, заховавши лице своє біле
Стидно було Феакійців, бо сльози по виду котились;
Потім, як пісню свою доспівав вже кобзар богорівний,
Сльози обтер Одіссей і розкутав лице з покривала,
В келих подвійний наливши вина, він богам офірує.
Знов почали Феакійці просить кобзаря заспівати, –
Дуже, бач, пісня його ота гарна прийшлась їм по серцю, –
Знов Одіссей свою голову вкутав і ну вже ридати;
Другі зовсім не примітили, як він слізьми обливався,
Тільки один Алкиной постеріг та і в крок догадався,
Бо біля нього близенько сидів і почув ті зітхання.
Зараз-ото Феакійцям своїм і почав говорити:
«Слухайте, що вам скажу, Феакійські поважні старшини.
Бенкетом вже ми, здається, і досить свій дух вдовольнили,
Й кобзи наслухались, котра єсть бенкету певний товариш.
Нуте-с, ходімо тепер відсіля та попробуєм сили
Наші у грищах усяких, щоб гість наш, вернувшись до дому,
Міг розказать своїм близьким, на скільки хисткі ми та спритні,
Битися і навкулачки, боротись, скакати і бігать.»
Так от сказавши, пішов у перед, а за ним і старшини.
Взяв посланець голосну Димодокову кобзу й повісив
Знову на крюк, а самого, за руку повів із покоїв
Та й пішов по тій самій дорозі, якою й другії
Славні пішли Феакійці на ігрища, щоб подивитись.
Всі вони йшли на майдан, де народу зібралося сила,
Де парубоцтва стояло багато хистких і проворних.
Вийшли-ото сам-перед Акроней, Окіал і Елатрей.
Вийшли за ними Навтей і Примней, Анхіял і Еретмей,
З ними й Понтей і Прорей і Фоон, Анависінеос теж;
Далі стояв Амфіял, Полинія синок Тектоненка,
І Евріял, що по силі і хисту був рівня Аресу,
Та Навволид, межи всіми Феаками самий найкращий
Видом і станом, окрім непорочного Лаодаманта;
Троє синів Алкиноя царя на останку явились.
Галій і Лаодамант, а за тим Клитоней богорівний
В біганку стали вони сам-перед свої пробувають сили:
Довга для них од мети простяглася дорога, і разом
Всі вони кинулись в ноги, лиш курява слід замітала.
В біганці був найпрудкіший од всіх Клитоней,
Скільки ото на пару двома мулами виорать поля,
Отже на стільки він всіх перегнав й за собою зоставив.
Потім, як біганку ту поскінчили, почали боротись,
І в боротьбі Евріял узяв верх і заткнув всіх за пояс.
Потім скакать почали і вже тут Амфіял був спритніший
Кидать кружалом – то всіх переміг вже Елатрей – дотепний
А навкулачки – то Лаодамант, син царя Алкиноя.
От, як вони вже натішились грищами всякими досить,
Лаодамант, син царя Алкиноя, до них і промовив:
«Кете-лиш, браття, спитаєм і нашого гостя: чи вміє
Він яке грище? По виду він, бачця, не простого роду,
Жилаві стегна у нього і литки та й руки, обидві,
Шия теж само жиласта, і щоб був старий то не видко;
Тільки мабуть натерпівся сердешний великого горя.
Кажу вам, що нема в світі найгіршого зла, як те море.
Скрутить воно чоловіка, хай буде тобі найміцніший.»
Лаодаманту в одвіт Амфіял так почав говорити:
«Лаодаманте! ти мовив розумнеє слово й до діла;
Отже піди та й скажи йому сам таки прямо у вічі.»
Ще Амфіял не скінчив свого слова, як той необачний
Став супроти Одіссея в середині й так йому мовив:
«Ну лишень, гостю, попробуй і ти свої сили у грищах,
Як, коли, де, яким вчився; повинен би ти у них тямить
Більшої ж слави нема чоловікові, поки живий він,
Як тільки те, що сам зробить своїми ногами й руками;
Ну ж бо іди та й попробуй; ось кинь лишень лихом об землю.
А поворіт спорядиться тобі незабаром, і човен
Вже для тебе готовий і жваве на нім товариство.»
І Одіссей хитромудрий йому на сю річ одвічає:
«Лаодаманте! чого отсє ви так кепкуєте з мене?
Клопоти в мене на думці, не то ж, щоб гадати про грища:
Горя і перше багато зазнав і бід натерпівся,
Та і тепер на сій раді сиджу та за домом сумую.
Й про возворот я благаю царя і всю чесну громаду.»
Тут Евріял Одіссеєві став з кепкуванням казати:
«Е, вже шкода! як я бачу, тобі не рівнятись з тямущим
В грищах, которих багато на світі по людях найдеться;
Ти, мабуть, з тих, що на човнах прудких скрізь по морю шмигають,
Як ватажки над гребцями й купецтвом собі промишляють.
Тільки про крам ти і думаєш, тільки і гадки у тебе
Нагарбувать баришів: на борця ти зовсім не походиш.»
Брови нахмуривши, з серцем йому Одіссей так промовив:
«Ех, не до ладу сказав ти, молодче: як бачу – ти дурень.
Боги не кожного разом усяким добром наділяють,
Щоб то й красою, і розумом, так говорити, щоб добре;
Он як буває на світі: один – от не вдався красою,
Так його бог нагороджує словом розумним, дотепом
Й дивляться люди на нього з повагою: він без запину
Легко й розумно говорить і всіх прихиляє до себе
І де б не йшов він, на нього всі дивляться, наче б на бога.
Інший же знов своїм видом хіба тільки рівня безсмертним,
Так за те словом невмілий, нема в нім ні хисту ні смаку.
От як і ти: своїм видом ти, правда, хороший, як гожим
Бог тільки може зробити, а розум у тебе короткий...
Ти мені дуже вразив моє серце, що б’ється у грудях,
Слово брехливе сказавши; не овсім я неуч у грищах,
Як ти говориш, а думаю я, що ще можу рівнятись
З луччими, поки ще маю надію на літа й на руки.
Правда, тепер мене горе заїло й біда пригнітила,
Витерпів я од людей, од води, натерпівсь і од моря;
Все ж таки, як не було там, а спробую сили у грищах,
Бо ти мене прикрим словом своїм дуже – дуже розсердив.»
Так він сказав, і, не скинувши навіть жупана, рвонувся,
В руки кружало схопив, але товсте та більше і важче
Од того кола, яким Феакійці в мету попадали,
Та, замахнувшись рукою жиластою, й кинув од себе;
Аж загуло те кружало і всі тут Феаки од жаху,
Дарма що були на морі між всіми людьми найсміліші, –
Понахилялись мерщій до землі головами, кружало ж
Перелетіло всі другі мети та і впало. Афіна,
Смертного постать прийнявши, сказала тоді Одіссею:
«Се ж і сліпий, лиш помацав, зараз твій знак розпізнає:
Він не змішався з другими, лежить особливо й найдальше
Будь же доволен тепер: у сім грищі ти всіх переважив!
Кинути так або ще й перекинуть, ніхто вже не зможе.»
Так от сказала: і дуже зрадів Одіссей богорівний,
Що-от знайшовся товариш до нього в сім ділі ласкавий.
От вже куди сміливіше тоді він сказав Феакійцям:
«Нуте молодці! докиньте тепер туди й ви, а за вами
Знов і я кину і также далеко, або ще й дальше.
Нуте ж виходьте, коли кого сміливий дух побужає,
Хай от попробує стятись зо мною, – тепер я розсердивсь, –
Чи навкулачки, чи бігать, бороться, – на все я згоджаюсь,
Хто з Феакійців охочий, окрім тільки Лаодаманта,
Бо я у нього в гостях, ну а хто ж у гостях та й сварився б?
Був би отой чоловік нерозумний зовсім і нікчемний,
Хто б в чужім домі, в гостях, та хазяїна б визвав на спереч
В грищі; такий лиш самого себе геть кругом обкарнає,
Що ж до других Феакійців, то я не цураюсь нікого.
Хочу я бачить такого і пробувать з ним свою силу.
Я, коли хочете знати, у грищах таки дещо тямлю:
Вмію і лук, хоч який здоровенний, у крюк натягнути,
Та лиш прицілюсь в кого з ворогів, так од разу й застрелю,
Хоч би вам там навкруги появилось товаришів сила,
Та ото всі разом би взяли та й торохнули з луків.
Тільки один Филоктит мене в луці і міг переважить
В Трої, де ми Ахеяне змагались, хто лучше стреляє,
А всякий інший із смертних, от скільки живе їх по світу,
Певне, – кажу вам, – в сім ділі мене переважить не зможе,
Ну а до лицарів давніх себе прирівнять не посмію
Ні до Іракла, ані до Еврита з Іхалії родом;
Ті то й з безсмертними навіть змагалися сміло з-за луків,
От за се саме й помер молодим ще Еврит, лицар славний,
Старості він не діждався в палатах: розсердивсь на нього
Феб Аполлон та й забив, бо в стрільбі з ним змагатись замислив,
Списом я кидаю так, як хто інший не кине й стріляю,
Тільки боюсь я у біганку з ким-небудь пробувать сили.
Дуже здолали мене оті капосні халепи моря;
Я ні покою на човні не знав, та і доброї їжи
Часто не мав; от за тим то й сустави у мене заклякли.»
Так він сказав, і замовкли усі, мов води в рот набрали.
Тільки один Алкиной і найшовсь і сказав Одіссею:
«Гостю! твоя вподобалась нам річ: ти говориш приємно,
Хочеш ти нам, як бачу, таки показать свого хисту;
Сердився ти, що-от хлопець сміявсь тут із тебе з-за грища;
Ні тебе ганить в сім ділі ніхто не посміє, не схоче,
Окрім хиба лиш хто овсім таки вже зсунувся з глузду.
Слухай же от та з увагою, що отсе я тобі скажу,
Що б, як приїдеш до дому, ти міг там усім розказати,
Сидячи з жінками, з дітьми у себе таки за обідом,
Як що згадаєш коли і про наші дотепи, котрими
Ще од прапрадідів Зевес наділя Феакійців і досі.
От, навкулачки ми битись не вмієм, не вмієм боротись,
Так за те ж бігаєм прудко, а що вже на човнах найлучче
Любим побенкетовать, поспівати та потанцювати,
Гарно вдягнутись, попаритись в лазні і добре поспати.
Ке-лиш виходьте сюди танцюрі самі луччі з Феаків
Та потанцюйте, щоб гість наш, побачивши, міг розказати
Всім своїм дома – на скільки ми лучче і вишче од других
І в мореходстві, і бігати прудко, і в танцях, і в співах,
Зараз один хай піде й принесе голосну кобзареві
Кобзу, вона десь там висить на крюку у наших палатах.»
Так говорив Алкиной богорівний; гонець вже й схопився,
Щоб то принести з палатів царських Димодокові кобзу.
Вийшло затим на середину виборних судців з громади
Дев’ять, которі на грищах усякі порядки чинили.
Місце для танців зрівняли, втоптали і круга збільшили.
Зараз гонець із палатів і кобзу приніс голосную,
Й дав Димодокові в руки й кобзар на середину вийшов,
Стали навкола і хлопці молодці, дотепнії в танцях
І заходилися враз танцювать; Одіссей постерігши,
Як вони хистко ногами дрібнили, вельми дивувався.
Потім кобзар кинув грати й почав їм під кобзу співати –
Дивную пісню про тайну любов Афродити й Ареса,
Як вони спершу зійшлись собі нишком в палатах Гефеста,
Скільки надбав подарунків Арес, і як потім збесчестив
Ліжко Гефеста царя, як підглядів їх Геліос-сонце,
Що вони вкупі лежать, і Гефестові дав про те звістку.
Отже Гефест, як почув оту звістку недобру, нехайну,
Зараз пішов в свою кузню замисливши добру їм кару;
Молот направив й ковадло вогню роздув в грані й нарізав
Дроту такого мідного, що певне й по вік не порветься;
Потім, як викував ту западню, на Ареса сердитий,
Взяв та й пішов у ванькір, де його любе ліжко стояло
Тай переплутав кругом усе ліжко, мов сіткою, дротом;
Понависало із стелі до ліжка тих сіток багато
Як павутиння, тоненьких таких, що й ніхто не розгледить,
Навіть і боги блаженні; таку хитру штуку спорудив!
А поскінчивши оту западню кругом ліжка, прикинувсь,
Буцім-то їде у Лемнос, у город великий багатий;
Він отой город любив, як другого ніякого в світі.
Та не дрімав задаремно й Арес джиґунець злотовуздний:
Тільки довідавсь, що славний коваль, бог Гефест, з дому линув,
Зараз узяв та й пішов у Гефестові пишні палати,
Щоб з Киферийкою11 там себе любощами вдовольнити.
Ся ж повернувшись недавно од батька свого Кронійнка
Дома сиділа сама. От Арес увійшовши в палати,
Стиснув їй руку, назвав поіменно і так їй промовив:
«Серце, голубко! ходім лиш на ліжко та вкупі спочинем!
Дома Гефеста, я знаю, нема: він тепер вже напевне
В Лемнос давно причвалав до тих Синтіїв дикоголосих.»
Так він сказав, а їй теж захотілось у купі поспати.
От полягали обоє на ліжку й заснули, а сіті
Сковані хитро Гефестом, так їх навкруги й обхопили,
Що ні піднятись не можна було, ані поворохнутись:
Тільки тоді й догадались вони, що втекти їм не можна.
Тут підступай до них вже сам славний коваль наш кульгавий,
Що вже вернувся до дому, і їхати в Лемнос не думав;
Геліос, бачите, підстерігав та й подав йому звістку.
А повернувся Гефест до господи з тугою на серці,
Став на порозі й од страшного гніву увесь затрусився.
Чуло і грізно почав він кричать, щоб всі боги почули:
«Батьку Зевесе і ви, всі блаженні безсмертнії боги!
Йдіть-но сюди, щоб побачить смішну, ще невидану штуку,
От як мене, що каліка я, Зевса дочка Афродита
Завше безчестить, а любить собі розбишаку Ареса,
Бо він красивий та бистрий на ноги, а я то кульгавим
Так і родився, а винен в каліцтві моїм не хто другий,
Тільки родителі: їм би неслід мене овсім родити.
От подивіться, як смачно обоє собі спочивають,
На моє ліжко забравшись: дивлюсь я, а серце холоне!
Тільки шкода: не прийдеться вже більш їм оттак спочивати,
Дарма, що любляться дуже; самі відцураються сону!
Будуть обох їх сі сіті у купі на ліжку держати,
Поки не верне назад мені батько усього посагу,
Що я колись йому дав за дочку, отсю саму безстидну.
Правда, вона в нього дівка красива, та розум короткий.»
Так він сказав, і зібралися боги до мідних палатів;
Першим прийшов Посидон землевладця з Ермієм посланцем;
Потім і цар Аполлон, що далеко із лука стріляє,
А всі богині зосталися в дома, бо, бачте, стидались.
Боги, подателі благ, поставали собі за порогом,
Глянули та до одного всі зо сміху аж покотились,
Вздрівши, яку хитру штуку зробити Гефест умудрився.
А хтось із них так почав говорити до свого сусіди:
«Діло недобре – невдачне: плохий доганяє прудкого,
Так і тепер от Гефест, хоч кульгавий, а злапав Ареса,
Хоч той між всіми богами Олимпськими самий прудчіший;
Все то дотепа та розум, а той за свій блуд поплатився.»
Так говорили-ото проміж себе безсмертні тихенько,
А Аполлон, Зевесенко, у шутку сказав до Ермія:
«Ну, Зевесенку Ерміє, посланче, подателю щастя!
Правда і ти б захотів, щоб скрутити тебе мідним прутом,
Тільки щоб спати біля золотої рядком Афродити?!»
Аргусовбивця посланець на се Аполлонові мовив:
«О Аполлоне! коли б справді стало ся те, що ти кажеш,
То хай мене окрутили б утроє міднішії прути,
Хоч би на мене дивилися боги, про мене й богині:
Я собі спав би біля золотої рядком Афродити!»
Так він сказав; засміялися з того безсмертнії боги,
Тільки один Посидон не сміявсь, а прохав все Гефеста,
Щоб той уважив на нього та випустив з сітів Ареса,
І, підступивши близенько до нього, почав так казати:
«Випусти! Я поручаюсь за нього; усе, що ти схочеш,
Він тобі сплатить, а боги безсмертнії хай свідками будуть.»
І Посидону на сеє кульгавий коваль так промовив:
«І не проси в мене сього, державцю землі, Посидоне!
Кепська порука, котору дає хто за злих і нікчемних.
Чим же і як-то мені тебе обов’язать заплатити,
Як од уплати Арес увільне, коли вискочить з сіті?»
Знов Посидон, потруситель землі, так Гефестові мовив:
«Слухай, Гефесте! коли-от Арес увільне од уплати,
Та утече десь, то сам я тобі заплачу все дочиста!»
От, після сього кульгавий і славний коваль уже згодивсь:
«Ну, вже тепер і не можна й не слід, щоб тобі одказати.»
Сеє сказавши, жалосний Гефест тую сітку розплутав;
Тії ж обоє, лиш тільки тих путів міцних позбулися,
Скочили раптом, і зараз Арес собі в Фракію вдаривсь,
А усміхлива його Афродита до Кипру у Пафос.
Там в неї вівтар стояв і на нім завше ладан курився;
Там її Грації вмили і маслом натерли пахучим,
Божеським, як-от звичайно безсмертних усіх натирають,
Сукню на неї таку надягнули, що любо дивитись.
От про се саме кобзар й співав; Одіссей тільки слухав
Та тішив душу свою тою піснею, як і другії
Славні й до моря меткі та на човнах прудкі Феакійці.
Алія визвав найперш Алкиной, потім Лаодаманта,
Щоб танцювали у двох, бо вже з ними ніхто не рівнявся.
Взяли вони ото в руки найперше червону опуку
Гарную дуже: її їм пошив Поліб, майстер кушнірський;
Сюю опуку один-ото кине за темнії хмари
Та і подасться назад, а другий хто підскочить у гору
Високо, та на лету її в воздусі в крок і спіймає.
Кидали тую опуку по черзі й по черзі ловили,
Потім на втоптанім туго піску почали танцювати
З різними геть викрутасами, хлопці ж другії навкола
Тут же стояли та їм раз-у-раз у долоні плескали.
От і почав Одіссей Алкиноєві тут говорити:
«О, Алкиною, між всіми людьми, володарю значніший!
Ти не даремне хвалився, що в вас танцюрі всі найлуччі,
Отже воно й так вийшло на ділі: дивлюсь я й дивуюсь.»
Так він сказав, і зраділа свята Алкиноєва сила,
Й зараз таки обернувшися до Феакійців сказала:
«Слухайте, що вам скажу, Феакійські старшини поважні!
Гість наш, як я примічаю, розумна Єсть дуже людина.
Нуте ж, давайте гостинця йому піднесем, як звичайно.
В нашім народі ж таки єсть дванадцять князів вельми славних,
Що заправляють, а сам я тринадцятий єсмь межи ними.
Кожний із них нехай дасть по новому жупану й хітону
Гостеві, й золота цінного хай принесуть по таланту.
Все ми і всі заразом те знесем і дамо йому в руки,
Щоб, все те маючи, гість охітніше ішов до трапези.
А Евріял нехай сам перепросить його і словами
Тай подарунком, бо слово сказав він йому надзвичайне.»
Так він сказав, і згодились усі з Алкиноем в сім слові,
Кожний гонця посилає, щоб ніс подарунки для гостя.
А Евріял у одвіт Алкиноєві от що промовив:
«О, Алкиною, між всіми людьми, володарю значніший,
Гостя я зараз отсе перепросю по твому наказу;
Дам я йому отсю шаблю; вона вся із чистої міді,
Срібнеє держално в неї, а піхва з слонової кості
Виточені. Подарунок такий йому буде приємний.»
Сеє сказавши, подав йому сріблоцвяховану шаблю
І, подаючи, почав говорити крилатії речи:
«Будь здоров, гостю поважний! коли я сказав яке слово
Прикре тобі, то нехай його буйнії вітри розвіють.
Боги скоріш хай дарують тобі свою жінку побачить
Й рідную землю, – доволі вже ти наблукавсь по чужині.»
Тут Евріялу почав говорить Одіссей вельми мудрий:
«Й ти будь здоров, і тобі нехай боги пошлють усе добре!
Та щоб ніколи вже не жалкував ти за шаблею сею,
Котру тепер дарував мені з словом ласкавим і теплим.»
Взяв він ту сріблоцвяховану шаблю й до боку чіпляє.
Сонце тим часом спочило, уже принесли й подарунки.
Перенесли їх з пихою гонці у царськії палати,
А од гінців приняли їх з пихою ж сини Алкиноя
Й неньці шановній своїй передали всі ті подарунки.
Як у палати вертались, то йшов Алкиной по переду,
А як прийшли, почали на високих лавках садовитись.
От, вони сіли; тоді Алкиной до Арити промовив:
«Йди-но, царице, і скриню принести вели що найкращу,
Та положи туди чистий хітон і жупан прехороший.
Зараз нехай в баняку тому мідному митель загріють,
Щоб гість, скупавшись і всі дорогі подарунки ввидавши,
Що Феакійські старшини сюди задля нього принесли,
Був і до їжи охочий й пісень охотніше щоб слухав.
Я ж подарую до того від себе ще келих прегарний
С чистого злота, щоб міг він і дома про мене згадати,
Як буде Зевесу і другим богам він офіри творити.»
Так він сказав; а Арита рабиням своїм повеліла,
Щоб на вогонь як скоріше поставили мідний триніжок.
Внесли рабині триніжок, вогонь розвели на кабиці,
В мідний баняк води влили, підкинули й дров під триніжок;
Мідник кругом обхватило вогнем і вода стала грітись.
Тою порою Арита для гостя принесла з покоїв
Гарную скриньку і в неї дорогії гостинці вложила –
Золото, одежу, – те все, що йому нанесли Феакійці,
Та і од себе теж – чистий хітон і жупан прехороший.
Сюю скінчивши роботу, вона Одіссею сказала:
«Сам тепер скриньку замкни, зав’язавши мотузкою з ґудзем,
Щоб часом хто чого-небудь не вкрав тоді, як ти в дорозі,
Соном здоланий міцним, будеш спати на чорному човні.»
Тільки почув Одіссей богорівний сю річ од Арити,
Зараз ту скриньку замкнув, зав’язавши мотузкою з ґудзем
Спритним, яким замикати навчила його ще Цирцея.
Тут увійшла стара ключниця та й попросила до лазні,
Щоб він пішов та скупавсь. Звеселивсь Одіссей в своїм серці,
Митель побачивши теплий; давно, бач, в горячім не мився,
З самої тої пори, як палати Калипсині кинув, –
Там тільки завше його й пильнували неначе б то бога.
От, Одіссея рабині помили і маслом натерли,
В тонкий хітон та в новий дуже гарний жупан одягнули.
С купелю він в ті покої пішов, де вином частувались
Гості. Стояла там і Навсикая, богиня красою,
Біля стовпа, що високую здержував мідную стелю,
І як поглянула на Одіссея, то аж заніміла.
Згодом же трохи, отямившись, так Одіссеєві каже:
«Здрастуй, мій гостю! гляди ж, спом’яни і мене коли-небудь
В домі своїм, бо мені ти найбільш за спасення повинний.»
Їй одвічаючи, так Одіссей вельми мудрий промовив:
«О, Навсикає, царя Алкиноя премудрого дочко!
Як отсе зволить Зевес, чоловік в громах коханий Гери,
Щоб я до дому вернувся і день повороту побачив,
То і стамвідти на тебе що дня і що ночі, як богу
Буду молитись; бо ти мене вирвала із домовини.»
Сеє сказавши, він сів собі рядом з царем Алкиноем.
М’ясо тимчасом уже розділили й вином всіх обнесли.
Далі прийшов і гонець і привів кобзаря Димодока,
Любого й милого всім у громаді; його посадили,
Всім Феакійцям жаданого; от і дали йому місце.
Тут Одіссей вельми мудрий, обрізавши ситого м’яса
З спини кнура білозубого шмат, – бо багато ще, бачте,
В нього м’ясива того зоставалось, – промовив гінцеві:
«На отсе м’ясо та дай кобзарю, нехай з’їсть на здоров’я.
Я, хоч смутний, але дуже бажаю його сим споважить;
Люди усі, скільки їх на землі, кобзарів і шанують
І поважають за те, що їх муза богиня навчила
Всяких співати пісень, та і рід кобзарів полюбила.»
Так от сказав Одіссей і гонець, взявши в руки те м’ясо,
Дав Димодокові; той же прийнявши, став серцем веселий.
Гості на страву готовую руки свої простягали.
Потім, як всі і напилися в смак і наїлись до ситу,
Так Димодокові став говорить Одіссей вельми мудрий:
«Ну, Димодоку, тебе я над всіми найбільш поважаю!
Чи тебе Муза, Зевеса дочка, научила, чи може
Сам Аполлон, а правдиво ти все про Ахейців співаєш,
Що, де і як учинили вони й скільки горя стерпіли,
Наче б то сам ти був там, або чув од самого, хто бачив.
Ну, заспівай же тепер про коня дерев’яного пісню,
Того коня, що Епей із Афіною в двох змайстрували,
Як Одіссей хитромудро спровадив його в самий город,
Повного лицарів славних, котрі Іліон зруйнували.
Отже, коли і про се ти мені, як було заспіваєш,
Буду я скрізь говорити по людях, старому й малому,
Що тебе бог полюбивши, пісень своїх божеських вивчив.»
Так він сказав, і кобзар заспівав, вдохновенний богами.
Він почав з того, як, сівши на човни прудкії, Аргівці
В море одплили, спаливши вогнем кошовії намети.
А деякі з них, у купі з метким Одіссеєм сиділи
В Трої таки на майдані, в коні дерев’янім сховавшись;
Їх, бач, Троянці самі з тим конем запровадили в город.
Отже стоїть отой кінь, а Троянці вкруг нього, й не знають,
Що з тим конем їм робити; була у них думка трояста:
Чи-то мечем порубать дерев’яне оте чудовисько,
Чи-то зіпхнути з гори у провалля на гостре каміння,
А чи зоставить на пам’ять в офіру богам милостивну.
Думали, думали, й верх узяла отся третя їх думка,
Бо їм судилось загинуть, як город прийме та сховав
В себе коня дерев’яного, в котрім засядуть з Ахейців
Самі сміліші, готуючи смерть і погибель Троянцям.
Потім співав, яким побитом город вони полонили,
Раптом із того коня дерев’яного повилізавши;
Хто, де і як руйнував, і руйнуючи як лютували.
Про Одіссея ж співав, як він ринувсь на дім Диїфоба,
Наче той лютий Арес, з Менелаєм удвох богорівним,
Як у страшенному бої там бився й рубався, аж поки
Всіх не побив, – помогала ж йому невидимо Афіна.
Так про Аргівців співав голосистий кобзар, Одіссей же
Слухав та млів, і гарячії сльози по щоках котились.
Як-ото плаче вдовиця над милим своїм чоловіком,
Котрий у всіх на очах перед городом падає в січі,
Щоб од дітей та й од города день одвернути загубний;
Та ж як побачить, що милий її уже бореться з смертю,
Впавши до нього, обійме й голосить, а вороги з заду
Списами колють ії, де попало – і в шию і в спину
Тай забирають в полон на тяжкую роботу і горе,
Де од плачу і нудьги в неї щоки в’яляться, марніють: –
Так от тепер Одіссей од нудьги обливався гіркими.
Сліз Одіссеєвих жаден з гостей не ввидав, не примітив;
Тільки один Алкиной, лиш один він, про все й догадався,
Бо біля нього близенько сидів і чув навіть зітхання.
Став-ото веслолюбивим своїм Феакійцям казати:
«Слухайте, що вам скажу, Феакійські князі і старшини!
Годі вже! хай Дизтодок перестане співати і грати,
Бо його співи та кобза між нами не всіх звеселяють.
С тої пори, як ми сіли за стіл і кобзар став співати,
Гість наш не переставав обливатись гіркими сльозами;
Певне при пісні на думку прийшло йому горе велике.
Хай же кобзар перестане, щоб всім було весело зрівна –
Хазяїнам і гостям, то воно таки так буде лучче.
Все, як ви знаєте, робиться задля шановного гостя –
Проводи і подарунки, що ми сюди знесли сьогодні.
Всякому гість-чужостранець стає як за рідного брата,
Хто у собі хоча й крапельку серця і розуму має.
Отже і ти тепер, гостю, не тайся, про все розкажи нам,
Щоб я тебе ні спитав, та й тобі буде лучче, як скажеш.
Ймення своє нам скажи, яким мати тебе називала
Й батько та й другі усі – городяни і близькі сусіди?
В світі нема й не було чоловіка, щоб був без імення,
Чи то він вродиться знатним, багатим, чи простим та бідним:
Всякому, хто ні народиться, зараз дається й імення.
Та і про землю скажи нам свою, про народ і про город,
Щоб по твоєму бажанню, тебе і везли наші човни.
Стирників, – ти заприміть собі – ми, Феакійці, не маєм
Й кермів теж само, як водиться то завш на човнах всіх других;
Човни самі корабельщиків думки усі постигають,
Городи всяких людей вони знають і власне їх поле
І дуже прудко самі по безкраєму носяться морю,
Чорними хмарами вкутані та непроглядним туманом;
І не бояться вони, щоб розбитись або затонути.
Але ж колись-то я от що од батька чував Навсифоя,
Котрий не раз було каже, що бог Посидон розгнівився
Дуже на нас, що ми всіх перевозим по морю безпечно,
І похвалявся розбить Феакійського човна прудкого,
Як той по морю туманному буде до дому вертатись,
Що нам і город горою високою з моря заслонить.
Так говорив старий батько, і, може, те бог коли й зробить,
Може й не зробись: од власної волі його то залежить.
Ну, а тепер мені от що скажи та по правді по щирій:
Де ти блукав? у які і яких людей сторони їздив?
Де у яких городах ти бував, яких бачив людей там?
Що то за люди, жорстокі та дикі і правди не знають,
Чи гостелюбні вони і душа в них таки богобійна?
Потім скажи ще нам ось-що: чого се ти плачеш-ридаєш,
Чуючи пісню про пагубу Трої й про долю Данайців?
Долю сю боги самі вготували, судили й погибель
Людям, щоб пісні про них і в далеких нащадках співались.
Певне, мабуть, там під Троєю родича в тебе убили
Близького – зятя чи тестя, которі для нашого серця
Суть найдорожча й найближча родина по родичах інших?
Чи, може, вбито товариша, що був до тебе прихильний?
Бо і товариш нам любий незгірше од рідного брата,
Як в товаристві дає нам пораду і в горі розважить.»