Гомерова Одиссея,
гексаметром на мову українсько-руську перевіршована
Переклад: Петро Ніщинський (Байда) (1892)
Одіссеї Α. ПІСНЯ ПЕРША
Рада богів. Афіна заступається за Одіссея і наущає його сина Телемаха.
Музо! повідай мені про бувалого лицаря того,
Що наблукався по світу, столицю Троян зруйнувавши,
Що й на всіляких людей надивився й спізнав ввесь їх побит,
В морі ж біди натерпівся та горя, як тілом так духом,
Щоб і себе й товариство спасти і вернути до дому;
Та не вхранив товариства, хоч сильне об тім побивався:
Марне загинули всі од свойого ж розсудку дурного,
Бо пережерли биків Геліоса, що ходить над нами,
І за сю кривду їх їм не судилось вернуться, –
От про се все й розкажи нам, богине, Зевесова дочко!
Лицарі другі усі, натерпівшися горя у Трої
Та од війни і од моря утікши, вернулись до дому,
Лиш Одіссея одного, од жінки й від дому далеко
Німфа панянка, богиня з богинь, Калипсо все держала
В гарних печерах, силкуючи надто, щоб бути їй мужем.
Тай опісля, як настала година за кілько там років,
Що йому боги присудили вернутись в Ітаку
В дім свій, ні він, ні його товариство біди не збулися.
Боги усі, опріч лиш Посидона, його милували;
Сей же, сердитий раз-в-раз, вельми ремствував на Одіссея
Богоподібного, доки в свій край Одіссей не приїхав.
Раз Посидон якось з моря полинув аж до Ефіопів,
Котрі жили собі окрім ген-ген на край світа,
Інші, де сонце встає, а другі, де воно спочиває;
І, виглядаючи там гекатомби з биків та з теляток,
Бенкетував, забавлявсь, веселився, а другі безсмертні
Всі на Олимпі в палатах Зевеса зібравшись, сиділи;
Їм-то й почав говорити і богів отець і народів,
В мислях своїх спом’янувши зухвалого в кривдах Егіста,
Вбитого ремстливим Агамемненком, Орестом преславним;
От, спом’янувши про нього, почав говорить до безсмертних:
«Що то за люди, – гай, гай! вони богів раз-в-раз виноватять,
Кажуть нібто від нас усе злеє на світі, а врешті
Всякі халепи їх та від них же самих і бувають.
Хоч би тепер-от: Егіст самовласно без нашої волі
Жінку Атрида – чужую – присвоїв, самого ж Атрида,
Лиш повернувсь той, убив, хоч і знав свою певну погибель.
Ми ж ще давно гострозорого їм посилали Ермія
Та заказали й того не вбивать і не брати чужої
Жінки, бо кара приспів от-от так від Атрієнка,
Лиш підросте, та орудовать схоче своєю землею.
Так і Ермій наказав та не зміг уламати Егіста, –
От же тепер той бідою за все й поплатився.»
Зевсу в одвіт синьоока богиня Афіна сказала:
«О! Кронієнку панотче, владико, й царю над царями!
Той бо влучив собі долю лихую таку по заслузі;
Так хай загинув би кожний, хто кривду такую ж вчинив би.
В мене ж от серце вельми розривається за Одіссея,
Що безвинно терпить муки від дому й родини далеко,
Там десь на острові дикім, де пуп і середина моря.
Острів ввесь лісом заріс, там богиня живе у палатах,
Атланти того всезнайки дочка, що й бездонного моря
Глиб постачає, і сам на собі вічно держить високі
Тії стовпи, що стоять на землі, а впираються в небо;
Ся-то й держить нещасного і не вважав на сльози
М’якими надто й солодкими все улещав речами,
Щоб позабув він Ітаки, але ж Одіссей не таківський:
Диму бажаючи хоч би понюхати з рідного краю,
Певної смерті він тільки і хоче... Чому ж твоє серце,
Боже Олимпський! Таке не податливе? Чи Одіссей пак
Не догоджав тобі, жертви даючи на човнах аргівських
В Трої широкій? За що ж ти так гнівен на нього, Зевесе?»
Їй одвічаючи, хмари збираючий Зевс так промовив:
«Доню моя! Яке слово тобі пролетіло крізь зуби?
Де ж таки я богорівного так і забув Одіссея?!
Люди повсюди шанують його, поважаючи розум,
Й жертви давав він безсмертним, що небом владіють широким.
Тільки отой, бач, державець землі Посидон за Циклопа
Дуже на нього сердитий за те, що він виколов око
Синові, се б Полифиму, котрий між Циклопами всіми
Славився силою й хистом; його породила Феоса
Німфа, Форкина дочка, що бездонного моря пильнує,
В гарних печерах злучившись якось з Посидоном в замужстві.
То ж то за нього державець землі Посидон Одіссея,
Не убиваючи, держить далеко від рідного краю.
Ми ж от, давайте тепер, поміркуємо всі, скільки єсть нас,
Як би йому спорудить возворот; Посидон же то мусить
Гнів свій змінить, бо не в силі він буде один сперечатись
З нами безсмертними всіми і йти проти нашої волі.»
Знов синьоока богиня Афіна йому одвічала:
«О! Кронієнку, панотче! владико й царю над царями!
Ну, коли так, що на раді вже зволили боги блаженні,
Щоб Одіссей, лицар славний, запевне до дому вернувся;
Зараз давайте меткого пошлемо Ермія, посланця
Богів, на остров Огигію, щоб якомога скоріше.
Німфі в’явив кучерявій про нашу незмінную волю й рішинець,
Щоб Одіссей-бідолага, не гаючись, плив до господи.
Я ж помандрую в Ітаку до сина його Телемаха,
Щоб науськать молодого й відвагою душу наповнить:
Хай на майдані збере кучерявих Ахейців
Та прожене женихів, що псують так невбачливо й ріжуть
Дрібну скотину йому і биків полових круторогих.
Потім у Спарту і в Пилос піщаний пошлю його зараз,
Щоб про отця там провідав, коли дещо вчує від кого,
Та щоб і слави собі між людьми там гаразд роздобувся.»
Так от сказавши, вона підв’язала під ноги сандалі
Ковані злотом, вони то її і носили повсюди
Разом з вітрами по твердій землі по безкраєму морю;
В руки взяла з наконечником мідним, блискучим та гострим
Списа великого та довгого, щоб ним під час зупиняти м
Тих джигунів невгамучих, що так на обиду охочі.
Потім пильненько з Олимпа високого скоком спустившись,
Миттю вона опинилась в Ітаці на самім порозі,
В сінях надвірних палатів широких царя Одіссея,
Держачи списа в руках, вона постаттю дуже вдавалась
На чужостранця Ментеса, володаря славних Тафійців.
Там загордящих знайшла женихів, вони гралися в кості,
Сидячи біля дверей на простелених шкурах ще свіжих,
Що поздирали з биків і телят, задля них же забитих.
Так забавлялись. Проворнії джури вино розбавляли
В кухвах і губками шпарко столи шаровали
Та розкладали пред кожним і м’ясом усіх обносили.
Першим її Телемах запримітив, бо і сам він сидів тут
Між женихами, недолею та їх наругою вбитий,
А його думки далеко літали. «Якби повернувся
Сам панотець, розігнав би усіх заразом непотрібників
Й знов би над всім господарить почав, як і перш господарив.»
Сидячи між женихами і такії кохаючи думки,
Він запримітив Афіну і зараз пустився до неї
В гніві великім, що гість його довго стоїть за порогом;
Він поспішив до Афіни і, правую руку подавши,
Списа прийняв і ласкаво до неї почав говорити:
«Здрастуй! Ну, просим до хати, як гостя тебе привітаєм
А після їжи розкажеш ти нам задля чого прибув ти.»
Так привітавшись, повів у покої Палладу Афіну,
Списа й притулив до стовпа, підпиравшого стелю
З різними геть навкруги візерунками гарними дуже,
Де панотцева була порозвішана броня.
Дзиґлика к ній підкотивши, він гречно прохав й сісти;
Килимом дзиґлик квітчастим заслав і під ноги підставив
Стільчик, а поруч із нею для себе фотелю поставив
Од женихів в стороні далеченько, щоб гість його любий,
Сидячи окрім гульвісів, не чуючи галасу п’яних,
Страви у смак попоїв і як слід відпочинув з дороги,
Та щоб то лучче було й про отця розпитать на єдині.
Наймичка глечик внесла золотий, щоб на руки
Воду зливать їм над срібною мискою; стіл перед ними
Новий, обтесаний гарно, складний розложили, принісши,
Потім ввійшла стара клюшниця з хлібом у кошику, страви
Всякої досить принесла і всього, що було в господі.
(Страва була все м’ясная та все на полумисках срібних,
Задля вина ж постановлено їм по злотому келишку.)
Потім явився гонець і почав їх вином частувати.
Тут незабаром ввійшли й женихи невгамущі; ввійшовши,
На оксамитових вряд почали політронах моститься;
Й їм гонці бравії з глечиків воду на руки зливали,
В кошиках кожному хліб підносили рабині пригожі;
А жваві джурі в келишки вина наливали до верху, –
Ті ж на готовую страву – знай – руки свої простягали.
Потім, як вже і наїлися досить і в смак напилися,
Іншая п’яним гульвісам скотилась на думку забава –
Пісні. і танці, без них бач і бенкет не в бенкет виходить...
Зараз тут кобзу гонець голосную, мережану гарно,
Фимію руки подав, і той мусив їм грати й співати.
Тільки лиш Фимій почав свою пісню і вдарив по струнах,
Як Телемах, головою схилившись близенько к Афіні,
Щоб не почули гульвіси, почав синьоокій казати:
«Гостю мій любий! не сердься; будь ласкав, що я тобі скажу:
Їм от ца думку легеньке спадає – музика та пляси,
Бо не своя, а чуже безкарно добро пожирають,
Того чиї, може, білі кістки десь у полі безкраїм
Дощ поливає, а може і хвиля по морю гойдає.
Ох як би всі вони вздріли його, що вернувсь от в Ітаку,
Всі б до одного й від зайців прудчіше пустились би в ноги,
Кинувши геть усе добре – багатство і навіть одежу...
Ох! а тепер, як погиб він в далекому краю, розваги
Нам вже не буде по вік, хоч би хто з земляків і божився,
Що він повернеться. Ні, вже пропав його день повороту І
Ну а тепер мені, гостю! скажи та по правді по щирій:
Хто ти такий? звідкіля? де твій дім? хто отець твій і мати?
Як і на човні якім ти приїхав? якії матроси
Везли тебе на Ітаку і що то за люди вони єсть?
Вже ж пак не пішки, та ще й по воді, ти прибув на наш острів,
Так розкажи досконально усе, щоб я відав запевне.
Перший ти раз тут у нас, чи мо’ давній отця ти знаємий?
Перебувало, бач, в нашому домі всілякого люду;
Бо панотець мій любив, щоб з людьми хліба-соли ділити.»
І синьоока богиня йому на сю річ одвічала:
«Все досконально й по правді по щирій тобі я розкажу,
Звуть мене Ментес, я син Анхіяла, славетного всюди,
І над Тафійцями веслолюбивими здавна царюю.
Се ж ненароком прибув я сюди з товариством на човні,
Ідучи з дому по чорному Понту у страни чужії,
Аж у Темесу за міддю, – везу ж я залізо блискуче.
Човна свого з товариством лишив я відсіль далеченько, –
В Ратрі, лимані Неї, що лісом густим вся поросла,
Ми з панотцем твоїм здавна приятелі дуже,
От хоч піди та для віри спитайся в Лаерта старого,
Лицаря, що вже, як кажуть, ніколи і в город не ходить,
А десь далеко на хуторі віку свого доживає.
Нянька старая ж, така як і він, його поїть годує,
Як розболяться розслаблені здавна сустави і бідний
Мусить навколішки повзати завш по саду-винограду.
От я й заїхав у гості в надії, що дома давно вже
Твій панотець; його ж боги в дорозі тримають і досі;
Бо не помер Одіссей богорівний в чужині далекій:
Жив та здоров, десь блука по безкраєму морю, а може
Де-небудь проти волі загаявсь на острові й люди
Дикі та злії нещасного держать насильне.
Я от віщую тобі, – що безсмертнії боги рішили,
Що доконечне і збутись повинно, як я собі мислю,
Знахарем та характерником певним не будучи овсім:
Довго баритись йому не прийдеться в далекій чужині,
Хоч би його найміцнішії пута залізні скували,
Видума, як утікти, на те він Одіссей хитромудрий.
Ке-лиш тепер, брате, от що скажи мені і щиро повідай:
Справді ти син Одіссея самого і так отсе виріс?
Дуже, пак ти і очима і видом на нього походиш,
Саме таким я його пам’ятаю: видав його часто
Перше, нім в Трою поїхати мав він, куди і другії
Славні Ахейці поплили на човнах своїх скороходних,
І от з тієї пори ми вже з ним і не бачились більше.»
Знов їй на се Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Гостю жаданий! про все достеменно тобі я розкажу.
Мати говорить, що я Одіссеїв Єсть син, але сам я
Певне не знаю; ніхто, бач, не віда, де і як він родився.
Я б таки й овшем хотів би буть сином щасливого того
Мужа, которого старість в багатстві та в славі настигла.
Той же, чиїм мене сином зовуть, коли хочеш вже знати,
Самим нещасним од всіх людей смертних тепер оказався.»
І знов-от сказала йому синьоока богиня Афіна:
«Ні, не забули напевно ще боги безсмертні твій знатний
Рід, коли сина такого, як ти, Пенелопа родила.
Ще ж мені, братику, от що скажи і достеменно повідай:
Що се за свято у вас? що за люди зійшлися й до чого?
Чи не весілля? На бенкет хазяйський воно не похоже!..
Бо отсі гості, як бачу, гармидер підняли нікчемний
В царських покоях, і всяк, хто б не п’яний сюди навернувсь,
Бачачи встидство велике, від гніву не зміг би вдержаться.»
Їй Телемах, дуже сумно і важко зітхнувши, одвітив:
«Гостю! цікавий, як бачу, ти знати усе, як приятель.
Я Був би повік отсей дім і почесний і вельми багатий
Миру на славу, як би заправляв їм, та жив сам господар;
Нині безсмертні, замисливши злеє, інако рішили
І по їх волі отець мій з землею простився на віки;
Вже не діждатись мені його, вже не побачить живого;
Лучче як би був загинув він в Трої, хоч і на чужині,
Та на руках товариства, страшенну війну перебувши;
Певне, йому б там насипали всі Панахейці високу
Й чесну могилу та й сину лишив би він славу велику,
Ох! а тепер його Гарпії злії безславно злизали:
Щез він од миру без вістей, без слави і сину зоставив
Плач та ридання. Але ж це за ним, пак, одним я вбиваюсь,
Бо й опріч сього біди мені боги багато послали:
Скільки по островах тут навкруги єсть володарів славних –
В Дуліхіосі, у Самі, в Закинті, порослому лісом,
Та скільки їх набереться і в самій Ітаці гористій, –
Всі мою матір волають в замужство й добро псують марне;
Мати ж ні вигнать їх з дому не сміє, ні щоб відказати,
А своєвільні що дня, мов голоднії пси, об’їдають
Дім мій; того і гляди, що й самого розірвуть в шматочки.»
З гнівом тоді Телемаху сказала Паллада Афіна:
«Горе та й годі! тут справді таки Одіссей сам потрібен,
Щоб женихів поздолать безсоромних своїми руками.
Як би отсе він вернувся додому, та став на порозі
В броні, з щитом, в шишаку, з двома списами з міді,
Так як його перший раз я у нашому домі побачив,
Як з панотцем моїм він за столом пив вино й веселився,
Йдучи вже із Ефири від Іла царя Марморенка;
Їздив він, бачиш, в Ефиру на човні своїм скороходнім
Яду достати смертельного, щоб ним намащувать стріли
З мідними все наконечниками; але Іл царь
Яду не дав Одіссеєві, богів боявся безсмертних, –
Мій же отець йому дав, бо вельми поважав Одіссея.
Я ж то й кажу-от, як би женихам отаким він явився,
Гірке-прегірке усім би їм скоїлось разом весілля...
Так, пак, не в нашій же силі, лежить се у божих колінах, –
Що б, повернувшись назад, відомстив він за все непотрібним
В домі своєму. Тобі ж я велю: поміркуй собі добре,
Як би самому прогнать женихів із палатів.
Так-то! Тепер же послухай, та добре, мойого ти слова:
Завтра збери на майдані всіх лицарів славних ахейських,
Все розкажи їм доказно, а боги хай свідками будуть.
Прав, щоб ішли женихи собі кожний у власну господу,
Ненька ж, коли їй замужство припало, нехай іде зараз
В пишні палати отця многосильного; там їй к весіллю
Пишно-багате зготують придане і все, що дається
Любій дочці; спорядять, як дочку виряджають хазяйську.
Дам і самому тобі я совіт, коли схочеш послухать:
Вибери човен найлуччий, як слід оснасти, посади в нім
Двадцять гребців та й їзжай, про отця за морями розвідать;
Може хто з смертних що скаже тобі, або може почуєш
Оссу від Зевса, котра вісті певні людям приносить.
В Пилос самперед заїдь та у Нестора там розпитайся,
Потім у Спарту, – білявого там запитай Менелая,
Він, бач, з Ахейців усіх повернувся до дому посліднім.
І як почуєш, що жив панотець і прибуде в Ітаку,
Жди його рік лиш один; потерпи через силу знущання;
А як довідаєшся, що в живих вже нема Одіссея,
Зараз вертайся, не гаючись в милую рідну Ітаку;
Тут ти могилу високу насип і як слід похорони
Пишні вчини йому; неньку ж оддай кому-небудь в замужство.
Все спорудивши як слід, поскінчивши ввесь обряд жалібний,
Сядь та гарненько таки поміркуй і придумай способу,
Як би – ото женихів повбивать в твоїх власних покоях, –
Чи то потайно, зрадливо, чи просто таки у відкриту;
Боязким буть не пристало тобі, бо ти вже не дитина.
Певно ти чув, яку славу по людях Орест богорівний
Має, убивши Егіста за те, що сей капосний злодій
Смерть заподіяв його панотцю. І ти, друже мій любий!
Гарний ти, бачу, і виріс нівроку, – уже в такій силі,
Щоб об тобі говорили в нащадках далеких. Прощай же!
Час мені вже й на човен вернутися свій скороходний
Тай к товариству, що десь, мабуть, жде мене, жде, не дождеться.
Ти ж об собі потурбуйсь та гляди не забудь мого слова.»
Знов Телемах на сю річ синьоокій богині промовив:
«Гостю мій! любе мені твоє теплеє слово: говориш
Мов отець рідний своєму дитяті, й ніколи совіту
Я не забуду твого. Ну, посидь же тепер і не квапся
Їхати, поки скупаєшся та заспокоїш з дороги
Втомлене тіло і душу. Тоді подарунок почесний
Маю я дати, як водиться то у приятелів близьких;
Спомин то буде від мене і вернешся потім до човна.»
І Телемахові знов синьоока богиня сказала:
«Ох! не задержуй мене, бо я кваплюся дуже в дорогу;
Свій подарунок почесний, що маєш тепер мені дати,
Після даси, як, вертаючись, знову до вас я заїду;
Спомин твій в дім завезу і приятеля тим же віддячу.»
Сеє сказавши, Паллада Афіна в хвилину де й ділась,
Мов би в крок ока полинула птиця, в душі ж Телемаха
Силу й одвагу вселила і він, як ніколи ще, хіттю
Ввесь загорівся тепер по отцю: якось чудно й дивовно
Серце в йому ніби з жаху забилось; вгадав, бач, що гостем
Бога приймав і пішов зараз до женихів богорівний.
Славний кобзар серед них там співав, а ті мовчки сиділи
Й слухали пісню; співав він про той поворот не знарошний
Славних Ахейців, що їм загадала з під Трої Афіна.
Пісню ту дивную з верхніх покоїв дочка Ікарія,
Мудрая вельми жона, Пенелопа, зачула і зараз
З верху по сходах високих спустилася в низ, а за нею,
Дві молоді покоївки. Ввішовши у нижні покої,
Де женихи забавлялись, жона богорівная тихо
Біля стовпа підпіравшого стелю мережану, стала,
Лик невеселий наміткою з веби тонкою закривши;
А біля неї по сю и по ту руч її покоївки.
Гірко заплакавши, так почала говорить кобзареві:
«Фиміє! знаєш ти інших багато пісень дуже гарних:
Скомпоновали їх все кобзарі про діла та про славу
Богів і смертних людей, заспівай з тих пісень яку-небудь.
Сидячи між женихами, вони ж нехай слухають мовчки
Та п’ють вино, а сієї жалібної вельми, будь ласкав,
Більш не співай; вона рве мені серце, мені над всіх смертних
Горе найбільшеє випало, тяжко мені, як згадаю
Мужа такого, що славою і Арґос покрив і Елладу.»
І Пенелопі на се Телемах вельми мудрий одвітив:
«Пене! на що зборонять кобзареві свій дух звеселяти
Тим, що спадає на думку? кобзар ні один тут не винен,
Винен Зевес, що по волі своїй і на кого лиш схоче,
З неба високого силу таку насилає. Не сердься ж
На кобзаря ти, що він поворот той нещасний Ахейців
В пісні повідає; нова отся пісня для всіх і того ж то
Всі її слухають: всіх вона горне чарами до себе.
Й ти приневоль своє серце послухати пісні тієї;
Вже ж не один Одіссей повороту в отчину позбувся
В Трої широкій: погибло там лицарів інших багато.
Лучче йди у нагорну світлицю собі і за кужель
Сівши, або біля кросен справляй свою певно роботу
Та накажи й покоївкам, щоб діла свого пильнували,
Всякі ж розмови – то річ не жіноча, мужчинське то діло;
Я говоритиму з ними, бо я єсть тут в домі господар.»
Вельми вона здивувалась, почувши від сина такую
Сміливу річ і розумну, і вийшла повагом з світлиці,
Вийшли за нею й рабині. І там вона довго і гірко
Плакала за Одіссеєм, – своїм чоловіком, аж поки
Сну не наслала на неї синьоока богиня Афіна.
Вже вечоріло в палатах і от женихи усі разом
Галас підняли; бо всяк забажав собі ліжка здобути.
От – Телемах вельми мудрий до них так почав говорити:
«Слухайте-но! женихи гордовитії неньки моєї!
Ну-мо тепер веселиться, не тра сперечатись:
Лучче такого послухаєм кобзаря, як отсей – от
Голосом рівня богам. На майдані ми завтра зберемся
Всі і я там перед всею громадою сміло вам скажу.
Дім мій покинуть: вигадуйте інші собі ви забави
Їжте своє, не чужеє добро в своїх хатах по черзі.
А якщо вам пак здасться задаром безкарно
Мужа одного добро пожирати, то жріть на погибель:
Богів на поміч собі вічно сущих на вас приволаю,
І справедливий Зевес вас скарає за всі ваші кривди:
Всі пропадете, загинете тут таки в сім самім домі!
Так він промовив, женихи здивувались, з досади зубами
Заскреготіли, що блазень так сміливо й грізно говорить.
Перше за всіх на сю річ обізвавсь Антиной Евпитенко:
Певне тебе, Телемаха, безсмертні самі наущають
Буть таким гордим і сміливі речи такі говорити.
Буде біда, як тебе Кронієнко в Ітаці над нами
Всіма поставить царем, ти ж як раз на те й право імієш.
І Телемах мудрий син Одіссеїв йому так одвітив:
Ти, Антиною! не сердься на мене за те, що я скажу.
Царства діждатись я й сам би хотів, як би боги то дали.
Чи царювати, по твоєму, зло саме більше на світі?
Ні, буть царем – річ велика і дім царя скоро повніє
Всяким багатством та й сам він у більшім почоті буває.
Та на Ітаці й без мене багацько князів єсть ахейських,
Як молодих, так старих і от з них то хто-небудь полупить
Царство, як що Одіссей богорівний помер на чужині,
А доки що пануватиму я в своїм домі й рабами,
Що Одіссей, панотець, роздобув мені, правити буду.»
Знов йому так Евримах Полібенко почав говорити:
«То, Телемаче! залежить від волі богів, – хто з Ахейців
Буде царем на Ітаці, з отвсюду, водою облитій;
Будеш своїм заправляти добром А господарити в домі;
Поки ще житимуть люди на острові нашім, напевне
Що не знайдеться такий, хто б добро твоє в тебе заграбив
Без твоєї волі, насильством. – Тепер же тебе, препоштенний,
Маю спитати за гостя отого, що був тут: з якої
Єсть він землі, де родина його, як зоветься і хто він?
Може він звістку приніс про отця, що в дорозі бариться,
Чи, мо, по нужді своїй він у сторону нашу заїхав?
Спішно одкланявся так, що й не дав розпитати за себе,
А по лицю він, здається, не простого роду людина.»
І йому знов Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Ні, Евримаче! по вік вже мені повороту отця не діждатись,
Й віри не йму вже я, звідкіль не йшли б мені вісті про його;
Тай речам те ж не віру отих ворожбитів, которих
Мати раз-в-раз у палати ззива й ворожить заставляє.
Гість мій, то давній приятель отця, він із города Тафа,
Ментесом зветься, єсть син Анхіяла, розумного вельми,
Й над Тафійцями веслолюбивими здавна царює.»
Так от сказав Телемах, хоч і знав, що була то богиня.
Знов прийнялись женихи за свого кобзаря: веселили
Піснями й плясами душі, та ждали, щоб повечеріло;
От-як наближилась ніч і стемніло в покоях високих,
Кожен поплентавсь до дому, щоб смачно всю ніч спочивати.
Скоро і сам Телемах те ж пішов у будинок високий,
Що в стороні від палатів царських красувавсь між садками;
Йшов він спочити, а думки, мов чорнії хмари, вставали.
Нянька стара, клопотуха журлива, йшла попереду
Й Телемаху світила походнею; то Евриклея,
Опса дочка була Писеноренка: її ще малою
Взяв до покоїв Лаерт, заплативши за неї ціну добру –
Двадцять биків – і так само любив, як любив і царицю.
Мамкою була вона Телемаху й його ще з пелюшок
Грудьми кормила й любила найбільш з усіх челядинців.
Двері в будинку високім і пишнім вона одімкнула,
І Телемах увійшовши, на ліжко своє опустився.
Скинувши хітон тонкий, він оддав його няньці у руки,
Та ж, – разів кілько струсивши, гарненько у троє зложила
Та на кілочку повісила біля брусленого ліжка,
Потім тихенько вийшла з будинку і двері засовом
Срібним замкнула, а засов міцним ремінцем зав’язала.
Тут Телемах і пролежав всю ніч, кожушиною вкрившись
Та про далеку оту розважаючи в мислях дорогу,
Що загадала йому синьоока богиня Афіна.
Одіссеї Β. ПІСНЯ ДРУГА
Рада Ітакійців. Виїзд Телемаха.
Тільки лиш рання рожева Зоря занялася,
З ліжка піднявсь Телемах, любий син Одіссеїв;
Плаття вдягнувши і гострую шаблю до боку вчепивши
Та підв’язавши під ноги сандалі вельми дорогії,
Вийшов з будинку високого, станом на бога похожий.
Зараз гонцям голосним повелів по Ітаці гукати,
Щоб кучеряві Ахейці усі на майдан поспішали...
Чуло гукали гонці і швиденько Ахейці збирались.
От як зійшлась на майдані уся городянська громада,
Рушив туди й Телемах, взявши мідного списа у руки,
Та не один, а побігли за ним і прудкії собаки.
Дивною дуже красою його наділила Афіна;
Вельми тут всі здивувались, уздрівши його, громадяни.
Сів на царському стільці, підступили до його старшини,
Й першим почав говорити до них лицар славний Египтій,
Був, бачте, й розумом він і літами між ними найлучший.
Старший синок, його те ж з Одіссеєм давно вже під Трою,
Кіньми багату, поїхав на човнах нових та просторих,
Антифом звавсь; загубив його дикий Циклоп у печері,
З бідного там сіромахи останню вечерю собі зготувати.
Ще зоставалося троє скнів у старого й один з них,
Те ж з женихами гуляв, Еврином, а ті другі обоє
Завш пильнували роботи отцевій; а все ж пак Египтій
Плакав-вбивався за сином погибшим і от що промовив:
«Речи моєї послухайте ви, Ітакійська громадо!
Вже кілько років ніякої ради у нас на майдані не було,
З самої тої години, як цар Одіссей із Ітаки поїхав.
Хто ж отсю раду сьогодні збирає? Кому і яка нужда припала?
Чи з молодих хто, чи може старіші се діло спиняють?
Може почув новину хто, – що війско до нас підступав
І се прочувши, найперше од всіх нам повідати хоче?
Чи про громадськеє пильне нам діло яке розказати?
Чесний то єсть чоловік і нехай йому Зевс помагає
Добреє діло, що городу зичить, щасливо скінчити.»
Так він сказав, і по серцю пришлась Телемаху похвала:
Довше усидіть не зміг, бо замислив і сам говорити;
Став він посеред громади, і Писинор, гонець вельми мудрий,
Берло подав йому в руки, як водиться завше на радах,
Й Телемах так почав говорити найперш до старого:
«Старче! відсіль не далеко, як сам незабаром побачиш,
Той, хто зібрав отсю раду: мене-то напасті постигли.
Звістки ж, щоб вражеське війско до нас підступало, не чув я
І городянам про се я нічого не маю сказати
Та і про діло громадське нічого сказать те ж не маю:
Єсть то моя свійська нужда і горе домівське двояке.
Першеє горе – отця я позбувсь, що царем був над вами
Тут на Ітаці, а був він до кожного щиро прихильний!
Другеє ж горе ще гірше, воно незабаром ввесь дім мій
Знищить і майно моє рознесе, як полову по вітру.
Неньку мою женихи проти волі в замужство волають:
Все б то хазяйські сини, що найлуччого роду в Ітаці.
Боязко їм до Ікарія вдатися, матері-батька,
Щоб сам старий, наділивши дочку свою щедро посагом,
Видав в замужство тому, хто по серцю миліший прийдеться.
От же пак – ні! що день божий вони у мій дім учащають,
Ріжуть биків та ягнят та годованих кіз, бенкетують
Й смачнеє чорне вино, не жалкуючи, знай, попивають.
Сила добра пропада, бо не має в господі такого,
Як Одіссей, щоб від дому отую біду відвернути.
Сам по собі я не можу се діло спорудить, та й потім
Гірко прийшлось би мені, не гаразд, бачте, я й нема сили.
Певне я сам, коли б духу мені, міг би впоратись з лихом;
Сил не стає вже, щоб дальш терпіти: пропав ні за віщо
Дім мій увесь. Схаменіться ж самі; повстидайтесь сусідів,
Божої кари побійтесь, щоб боги, здивовані вашим
Ділом непутнім, на вас не звернули правдивого гніву.
Я от молюся і Зевсу Олимпському та і Феміді,
Що на майданах на раду старшин і громаду збірає.
Ей! схаменіться, поштенні! покиньте мене, нехай сам
Гіркеє горе терплю. Чи ж декого з вас міднобронні,
Славні Ахейці, чим-небудь отець Одіссей приобидив,
Й ви от за кривду отця на мені відомщати захтіли
Тай підуськаєте сіх грабувати мій дім? Задля мене
Лучче б було, як би нищили ви мої скарби і майно;
Бо як би ви от мене зграсували, була б ще надія,
Що коли-небудь таки відібрать своє добре прийдеться:
Я раз-у-раз походжав би із вулиці в вулицю й словом
Правив би з вас свого скарбу, аж доки б всього не віддали.
Се ж от ви з серця мого і останню прогнали надію.»
Так от сказавши, во гніві він берлом торохнув об землю;
Ринули сльози з очей і від жалю усі засмутились.
Довго мовчала громада, не квапивсь ніхто Телемаху
Дати відвіт на його таку сміливу мову вразкую.
Тільки один Антиной поосмілився так одвічати:
«Що ти сказав, Телемах, необачний та гордий? Подумай:
Пеню зваливши на нас, ти й соромом ще нас хочеш покрити.
Не винуваті ні в чім женихи тут ахейські,
Винна лиш мати твоя, бо на хитрощі всякі горазда:
Три от роки уплило, пішов отсе рік вже четвертий,
Як вона водить усіх нас за ніс та кепкує над нами;
Всім подає нам надію і кожному з нас обіцяє,
Вісті до нас засилає, а думки то інші кохає у серці;
Хитрощі ось які вигадала, щоб нас усіх ошукати:
Кросна великі в світлиці доставивши, здумала ткати
Довгу тонкую намітку, а нам усім от що сказала:
“Хлопці, мої женихи! вже помер Одіссей богорівний;
Ви підождіть поспішати з весіллям, аж поки намітку
Я поскінчу, щоб основа моя не пропала даремне;
Сяя намітка Лаерту старому на смерть покривало, –
Смерть бо з косою стоїть невгамуща над лицарем славним,
Щоб Ахеянки по людях мене не могли попрікнути,
Що от багатий, та без покривала поліг в домовину.”
Так то вона нам сказала, і ми їй повірили весно.
Що ж з того вийшло? По дню вона ткала, в ночі ж ту основу,
Скалку собі засвітивши, до нитки щораз собі розпускала,
Цілих три роки оттак облещала вона нас Ахейців;
А як настав рік четвертий, одна от з її ж покоївок
Нам і одкрила сю штуку, – вона, бач, одна тільки й знала.
Раз ми й застали її, як вона розпускала основу:
Мусіла тут по неволі свою таки кінчить роботу.
От що тобі женихи одвічають, щоб знав вен й відав
Сам своїм розумом, відали б те ж і всі славні Ахейці.
Матір пішли ти до батька й в замужство піти накажи їй
С тим, хто по серцю і їй і її панотцеві прийдеться.
А як вона буде довше з сивів кепкувати Ахейських...
Розумом певним її наділила ще змалку Афіна:
Дуже дотепна вона до роботи усякої й знав
Хитрощі всякі, яких ще од віку ніхто з Ахеянок
Наших оттих кучерявих, розумних, які от: Алкмена,
Гарна Тира, або дивно вінчана царівна Микена, –
З них ні одна не знавала того, що твоя Пенелопа.
Тільки дарма! не поможе той розум твоїй паніматці:
Будем псувати добро і скотину твою будем різать,
Доки вона не покине тих мислей, що боги на серце
Їй положили. Для неї, то правда, великая слава,
Ти ж за своїм господарством гіркими заплачеш сльозами.
Ми й на роботу не підем, ні в деяке іншеє місце,
Поки вона не звінчається з тим, котрий з нас їй припаде.»
Речи почувши такі, Телемах вельми мудрий промовив:
«Ні, Антиною! не слід виганять проти волі а господи
Матері, що породила мене й згодувала, отець же далеко;
Жив, чи помер він – не знаю; коли ж сам по собі я з дому
Матінку випхну, то як мені глянуть Ікарію в вічи?..
Кара постигне мене від отця, та і демон ще інший
Біди на мене нашле; бо паніматка, виходячи з дому,
Страшних накличе Бримній, і люди з мене насміються.
Ні, не скажу я ніколи такого їй прикрого слова!
Ви ж, як що совість в вас є і ворушить вона вашу душу,
Йдіть геть із дому мойого та бенкети інші справляйте,
Кожний добро своє власне вживаючи в хатах по черзі.
А як вам ліпше і вигодніш здається, щоб їсти й псувати
Скарб чоловіка чужого, то їжте; а я от на поміч
Богів безсмертних покличу і дасть мені Зевс Олимпійський
Всім відомстить вам за вашії кривди в сіх самих палатах,
Вами ограблених: тут ви й загинете всі до одного!»
Так говорив Телемах і йому тут Зевес тучегрімний
З верху високої дуже гори двох орлів посилав.
Спершу орли, поза вітром впоруч літали високо,
Близько один біля другого, крилами ріжучи хмари;
Потім, спустившися низше в середину бучної ради,
Стали навколо літати й сердито махали крилами,
Лихо віщуючи, грізно на голови всіх позирали,
Далі, подряпавши груди і шві собі пазурями,
Линули в правую руку до свого гнізда й до кубла.
Вздрівши очима орлів, ізжахнулися всі громадяни
Й кожен собі міркував розважав, – що то станеться з того?
Виступив тут на середину зух, Алиферс Масторенко,
Він, бач, один з громадян був гаразд віщувати по птицях,
Знав він і те, що було, і що буде, умів відгадати.
Він же, як найрозумніший од всіх, так почав говорити:
«Ну, Ітакійці! послухайте, що я вам буду казати!
Річ моя буде найбільше до вас, женихи своєвольні
Вам, бач, найперше біда прилучиться, бо цар Одіссей – от
Довго не буде баритись в чужині від другів далеко;
Він десь тут близько і смерть женихам та недолю готує
Всім заразом; та не мало і всім іншим припаде,
Що по Ітаці живем тут багатій і здалека видній.
Ну-те ж давайте, мерщій поміркуєм, – як нам зупинити
Сіх своєвольців; нехай зупиняться й самі божевільні;
Лучче й пригодніш для них же самих, щоб вони схаменулись.
Щирую правду вам кажу, бо відаю все достеменно
Я і тому віщував, як Ахейці в поход виїжджали
В Трою, а за ним і наш Одіссей хитромудрий.
Я віщував, що біди він натерпиться в морі й загудить
Все товариство, й невідомий всім по двадцятому року
Вернеться в дім свій і от все поправді збувається ниньки.»
Тут Евримах Полібенко в одвіт так почав говорити:
«Старче! піти б тобі лучче до дому й своїм таки дітям
Там віщувать, щоб якої біди не прийшлось їм зазнати;
В ділі ж отсім то дотепніший я, аніж ти віщувати;
В небі багато літа попід сонечком всякої птиці,
Тільки не всі вони правду віщують; загинув в чужині
Цар Одіссей, як пропасти б було і тобі з ним укупі,
Страхів таких не прийшлось би тобі нам отут завдавати
Та роздратовувать гнів в Телемаху, щоб грошей за сеє
Від козаренка, або й подарунок який роздобути.
Я тобі от що скажу і побачиш, як все те поправді
Сповниться; як що оттак ти все будеш на гнів приклоняти
Сього молодшого, розумом сам і лігами старіший,
То Телемахові перш, ніж кому, воно в горе складеться,
(Сам він нічого не вдів без нас і проти нашої волі);
Що ж до старого тебе, завдамо тобі кару велику:
Будеш ти нас пам’ятати й слізьми обіллєшся гіркими.
Я Телемахові сам дам пораду від щирого серця:
Матері хай повелить, щоб в господу отця повернулась;
Зроблять весілля їй там і багато зготують посагу,
Як те бува у хазяйській сім’і для дочки дорогої;
А вже без сього здається мені, що ніхто із Ахейців
Од сватовства не відступиться; не боїмось ми нікого!
Ні Телемаха, що так вже гаразд говорити, ні твого
Ми не злякались, старий, віщування: не статочне діло
Речи твої, лиш спротивляєш нам ти усім і ще гірше.
Марне страчатимем ми все добро, поки буде водити
Всіх нас весіллям оттим Пенелопа; ми кожний день божий
Все сперечатися будем зза шлюбу, – кого вона візьме.
Свататись ми не підемо за других, щоб взять у замужство
Кожному з нас собі пару, як скрізь то бува по закону.»
І Евримахові знов Телемах так почав говорити:
«О! Евримаче! і ви, женихи Ітакійські поважні!
Більш об сім ділі просить вас не буду й не скажу вже й слова.
Відомо єсть то безсмертним богам, та й усім Ахеянам.
Дайте тепер ви мені скороходного човна й на нього
Двадцять гребців, щоб возили мене по усіх геть усюдах;
Маю поїхать я в Спарту, а потім у Пилос піщаний,
Щоб возвороту отця там довідатись, що так бариться;
Може хто-небудь з людей мені скаже, а може й про Оссу
Зевса прочую, що людям певнішії вісті приносить
Як що прочую, що жив панотець і прибуде до дому,
Рік лиш єдиний чекать його буду з тугою на серці,
А як почую, що вмер і вже більш між людьми не вітає,
Зараз до дому вернуся у рідную, милу Ітаку;
Справлю почесні йому похорони й могилу насиплю,
Все, як поводиться й матір, щоб заміж ішла, приневолю.»
Сеє сказавши, він сів, після нього з громади піднявся
Ментор той самий, що був Одіссеєві здавна приятель:
Дім йому свій поручив, од’їжджаючи в Трою на човнах,
Щоб і добра пильнував, шанував би й старого Лаерта.
Сей то премудрий вельми так почав говорить громадянам:
«Отже тепер і мого ви послухайте слова, громадо!
Ні, вже ніяв не приходиться, бачу, щоб цар берловладця
Був задля кожного щирим, ласкавим, прихильним; повинен
Милость із серця прогнати, буть жорстким і капості діять:
Бачте, як скоро всі Одіссея святого забули,
Свого царя, що для всіх був отцем таким щирим, ласкавим.
Вас женихи гордовиті корить я не буду за ваші
Кривди й неправди, що чините, пакісним мислям піддавшись,
Нищачи дім Одіссея в надії, що той ніби вмер вже,
Лихом задумали граться й свої підставляєте карки!
Ні, я сердитий на всіх Ітакійців, що їм так байдуже:
Руки сидять поскладавши, замість щоб то словом і ділом
Всею громадою кілько там тих женихів зупиняти.»
Ментору Евиноренко Леокрит на сеє промовив:
«Що? Яке слово сказав ти, безглуздий і капосний Ментор?
Нас зупинять підмовляєш! не так то воно, пак, і легко
Нас побороти при бенкеті, хоч би й цілій громаді,
Та хоч би й сам Одіссей, не нароком вернувшись в Ітаку
Й нас женихів захопивши за бенкетом, силою здумав
Вигнати з дому свого, то не рада б була й Пенелопа
Возворот вздріти його, хоч за ним побивається сильне:
Склалося б лихо найперш йому, коли б справді замислив
Нас стільки душ сам один побороть... Не до ладу сказав ти!..
Ви, громадяни! розходьтесь, беріться усяк за роботу,
Ментор отсей з Аліоерсом у двох Телемаха в дорогу
Хай виражають, вони йому здавна приятелі дуже.
Тільки я мислю, що довго ще він на Ітаці просидить,
Ждучи вістей, побувать же в дорозі, йому не прийдеться.»
Так прокричавши, Леокрит прогнав усю раду з майдану:
І розішлись громадяни, пішли собі мовчки до дому,
А женихи таки знову поплентались в двір Одіссеїв.
От Телемах засмучений пішов по над берегом-морем,
Руки умивши у морі, почав так молитись Афіні:
«Зглянься на мене, богине! що вчора мій дім посітила
І по безкраєму морю на човні плисти повеліла,
Щоб возвороту отця, що так бариться довго, провідать.
Сю іо дорогу мені запружають Ахейці, найбільше ж
Пакості діють мені женихи загордящі, прокляті.»
Так він моливсь, і небавом до нього богиня Афіна,
Ментора постать принявши, явилась і стала близенько
Тай почала йому зараз крилатії речи казати:
«Ну, Телемаче! коли хоча й крапля великої сили
Крапнула в тебе отцевої, то вже плохим ти не будеш;
Будеш, як він був, гаразд на слово, та й до діла дотепний.
Підеш в далеку дорогу й щасливо повернешся в дім свій,
Будь ти не син Пенелопи премудрої і Одіссея.
Мало я мав би надії, щоб міг ти скінчить, що задумав.
Мало на світі по сім’ях синів є на тебе похожих;
Більш нерозумних, а щоб були луччі родителя – мало.
Так-то: великую силу в собі Одіссея ти маєш,
Будеш розумний повік і до всякого діла дотепний;
Все, що лиш маєш на мислі і що загадав поскінчаєш.
Кинь женихів непотрібних, зневаж ти їх мислі і гадки;
Дуже вони нерозумні і правди не відають овсім.
Їм не втямки, не гадають вони ні про смерть, ні про кару,
Що підступав до них день-у-день, щоб всіх стратити разом.
От незабаром поїдеш в дорогу, котрої бажаєш.
Я тобі давній отцевий приятель і дам тобі човен
Легкий, новий да і сам те ж пущуся з тобою у море.
Йди ж-но тепер от додому і там забавляйсь з женихами,
Слуги ж нехай наготують харчів, хай складають у тлумки
Хліб, а вино у баклаги, крупу ж і муку задля їжи
В міхи ремінні, нові хай насиплють, а я от тимчасом
В город метнусь, щоб гребців там набрати охочих та бравих.
Що ж от до човнів, то є їх в Ітаці – старих та й нових те ж,
З них тобі виберу – там вже побачу – я човен найлуччий;
Злагодим миттю ми човни та й спустим на море широке.»
Так говорила Зевеса дочка, синьоока Афіна.
Голос богині почувши, не гаючись син Одіссея
С тугою в серці важкою пустився чимдуж до господи;
Там у палатах застав женихів загордящих, безпутних.
Кіз білували вони у світлицях, свиней же смалили
Серед подвір’я. Кепкуючи, тут Антиной підступав
До Телемаха і, взявши за руку, йому так промовив:
«Ну, ти балако сердитий, вже годі тобі, невгамущий,
Словом і ділом потайно у серці біду нам кувати;
Лучче от сядь, пий вино та їж м’ясо, як перше бувало;
Човна Ахейці тобі спорядять і гребців дадуть бравих,
Щоб ти безпечно у Пилос піщаний скоріше доїхав
Звістки почуть про отця, чом так довго і де забарився.»
От Телемах Антиноєві в гніві скрізь сльози одвітив:
«Ні, Антиною! мені не пристало між вами сидіти
Тут за столом, хліба-соли вживати без позву на бенкет.
Чи не доволі ж ще ви попсували добра та скотини
В домі моїм за той чає, як я був ще малая дитина?
Виріс вже я й від розумних людей вже довідався всього;
Сили у грудях мені прибуло й раз-у-раз прибуває,
От я й попробую, чи то з Пилоса, чи тут таки в домі,
Скоро смерть наглу та люту накликать на голови ваші,
Іду сьогодні в дорогу і іду на човні чужому,
Бо задля мене вже й човна й гребців на Ітаці не стало...
Так вам завгодно було, Ітакійці, і так ви вчинили.»
Се от сказавши, він руку з руки Антиноєвій вирвав;
А женихи, не вважаючи, знай, веселились в світлицях
Та глузували з хазяїна й дуже вад ним кепкували.
От один блазень з між них загордящих став їх дратувати:
«Ой товариство! нам смерть Телемах замишляв напевне;
С Пилоса може піщаного він привезти кого-небудь,
Чи таки з Спарти, собі на підмогу, щось квапиться дуже...
Може пак мав на думці поїхать в Ефиру багату,
Щоб звідтіля привезти нам якого смертельного зілля,
Та поналлє того зілля в келишки і всіх нас потруїть.»
Другий же з тих блазнюків загордящих так от що промовив:
«Хто знав? може і сам він, блукаючи в човні по морю,
Десь пропаде, як пропав Одіссей, у далекій чужині,
Отоді клопоту він наробив би усім нам багато:
Мусили б ми його майно ділить проміж себе, палати ж
Мусили б неньці вернуть і тому, хто її взяв ба заміж.»
Так женихи говорили, тим часом в отцеву скарбницю,
З дахом високим, спустивсь Телемах, де у скринях лежали
Міді і золота купи, одежи її пахучого масла;
Кухви солодкого й дуже старого вина там стояли,
Трунку міцного, дивовного здавна було в них налито;
Вряд попід стінку ті кухви стояли про тую годину,
Як Одіссей, натерпівшися горя, знов вернувся в дім свій.
Двері в скарбниці двойнії з дубових дощок замикались
Дуже міцними замками; скарбницю і денно і нічно
Ключниця ту вартувала і всього добра пильнувала
Опоса Писеноренка, дочка Евриклея премудра,
Їй-то й почав говорить Телемах, у скарбницю зазвавши:
«Мамко! візьми й націди у баклаги вина і в барила
Трунку оттого смачного, що тут бережеш у скарбниці,
Завше чекаючи того нещасного – може от-от пак
Вернеться рівний богам Одіссей, як спасеться від смерті,
Цілих дванадцять баклагів налий, та заткни їх кріпенько
Потім насип мені круп і муки у реміннії міхи,
Щоб в кожнім міху було всього мірок не менше як двадцять.
Тільки сама вже се відай, най все в тебе буде готове;
Я вечірком прибіжу все забрати, тоді вже як піде
Ненька моя Пенелопа в світлицю свою спочивати;
Іду я в Спарту, а звідтіль подамся у Пилос піщаний,
Щоб про отця там провідать, чи жив він, чи може загинув.»
Так він сказав і гіркими залилась слізьми Евриклея
Любая мамка його й почала говорити скрізь сльози:
«Що се за вигадки, серце мов, тобі спали на думку?
Хочеш поїхать і ти у далекую землю чужую,
Ти моя втіха єдина?! Погиб у далекому краю
Рівний богам Одіссей серед люду і миру чужого.
Тільки лиш ти-от поїдеш, вони і почнуть замишляти,
Щоб тебе з світа звести й господарством твоїм поділиться.
Ні ж бо, не ідь і свойого пильнуй тут добра; а блукати
Десь по безкраєму морю, біду терплячи, тобі личне...»
Їй на сю річ Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Мамко! не бійсь! дорога отся не без волі безсмертних;
Тільки, прошу, побожись, що ні слова, не скажеш ти неньці
Раньше, як днів не прийде одинадцять, або і дванадцять,
Доки сама не згадав про мене, або хто їй скаже,
Що б, побиваючись, білого личка свого не зв’ялила.»
Так він сказав, побожилася тут Евриклея богами,
Клятьбу велику дала і лиш тільки клятьбу ту скінчила,
Зараз вино почала у баклаги цідити й барила,
І у ремінні міхи муку та крупи насипати.
А Телемах у покої пішов з женихами балакать.
Інше тим часом нагадала собі Паллада Афіна:
Постать і вид Телемаха прийнявши, богиня оббігла
Город увесь і, кого де зустріне, давай підмовляти
Кожного, щоб то на човен прудкий всі збирались під вечір,
Потім пішла до Ноїмона, до Фронієнка й просила
Доброго човна їй дати і той без сперечи згодився,
От вже сонце спочило і вулиці всі потемніли.
Вже вони й човна прудкого на море спустили й на нього
Все, що належить, поклали і щоглу, і парус, і весла,
Браві гребці вже зібрались, – богиня їх всіх заволала, –
Раптом взялися і човна на сам врай лиману пригнали.
Знов собі інше тут вигадала синьоока Афіна:
Миттю метнулась вона у палати царя Одіссея
Й п’янії очі усім женихам кріпким сном засклепила;
Розум у них помутила й попадали з рук в них келишки,
Всі почали позіхать і не довго в покоях сиділи,
Зараз пішли всі до дому, бо сон налягав їм на очі;
А Телемахові так почала синьоока казати,
Визвавши з пишних покоїв на двір, сама Ментором вдавшись,
Постаттю всею і видом, і ростом, і голосом навіть:
«Ну, Телемаче! твоє товариство усе вже на човні
В зборі сидить, дожидаючи твого і мого приходу.
Отже не гайся, ходім: тут нам нічого довго баритись.»
Так-от сказавши, Паллада Афіна пустилась до моря,
Пильно за нею слідом поспішав Телемах богорівний.
От як спустилися к морю вони і наблизились к човну,
Все кучеряве застали на березі там товариство,
Й сила свята Телемахова так ото всім їм сказала:
«Браття! давайте ж тепер всю поклажу на човен зносити;
Все там в палатах готово і ненька нічого не знав
Тай рабині не знають нічого, окрім лиш одної.»
Так от сказавши, пішов уперед, а за ним товариство;
Що приготовлено було, позносили все і на човні
Вряд поскладали, як їм повелів мудрий син Одіссея.
Першою в човен Афіна вступила, а поруч із нею
Сів Телемах в задняку
1, потім вже і гребці-товариство
В човен ввійшли, відв’язали кодоли і в ряд посідали
Кожен, як слід біля свого весла на ослонах широких.
Тут синьоока богиня вітер послала попутний,
Свіжий, Зефіром він звався і дуже ревів по над морем.
Все спорядити на човні звелів Телемах товариству,
І товариство послушне було Телемаховій волі:
Щоглу соснову з дна човна піднявши, вони засадили
В дірку й міцними верьовками в боки човна прив’язали;
Потім ремінними пугами паруси білі підняли;
Вітер у парус подув і червонії хвилі під човном
Сильне заграли, і човен понісся по морю стрілою.
Все обрядивши на чорному човні, як слід по-морському,
Чаши налляли до верху вином, потім ставши у ряд всі,
Жертви творили всім богам безсмертним, од віку живущим,
Більше ж од всіх синьоокій дочці бога Зевса Афіні,
Так цілу ніч до зірниці вершив свою човен дорогу.
Одіссеї Γ. ПІСНЯ ТРЕТЯ
В Пилосі.
Геліос-сонце, покинувши море блакітнеє, встало
І на мідяному небі зійшло, щоб світити безсмертним
Й людям, що в долі й недолі живуть по землі плодовитій,
Наші ж тим часом приїхали в Пилос, у город Нелея.
Люди на березі там біля моря офіри творили;
Чорних палили биків Посидону чорнявому в жертву.
Дев’ять стояло лавок, перед ними ж лежало по дев’ять
Чорних биків й по п’ятсот на лавках чоловіка сиділо.
Люди вже кендюхи з’їли і стегна палили в честь бога,
Як от на човні підплили вони, паруси поздіймавши;
Човен на якір поставивши, вийшли із човна на землю.
Першою вийшла Афіна, за нею у слід богорівний
Син Одіссея; йому то найперше богиня й сказала:
«Ну, Телемах! не пристало тобі вже несміливим бути,
Ти ж бо і море проїхав за тим, щоб за морем провідать,
Де твій отець, в якім краю й якую влучив собі долю.
Йди ж от до Нестора прямо, що їздить так славно на конях,
Хай-но побачим, які в його мислі на серці і думки;
Гарно його попроси, щоб сказав тобі щирую правду,
Він же неправди не скаже, бо єсть він володар правдивий.»
І Телемах богорівний промовив отак до богині:
«Менторе! як підійти і яким привітать його словом?
Я ще не так то гаразд, щоб розумні з ким бесіди вести
Тай не пристало якось молодому розпитувать старших.»
І Телемахові знов синьоока богиня сказала:
«Інше ти й сам, Телемаче, зумієш сказати,
Іншеє ж демон прокаже тобі; не без волі ж ти певне,
Богів безсмертних, – я мислю – на світ народився і виріс.»
Сеє сказавши, Паллада Афіна пішла попереду,
Пильно за нею слідком поспішав Телемах богорівний.
Скоро вони до Пилосців достались, де свято справляли,
Там сидів Нестор з своїми синами, кругом громадяни,
Бенкет готуючи, м’ясо пекли, на спички настромивши,
Тільки лиш странників вздріли, всі разом пішли зустрічати.
Дуже ласкаво обох привітали і сісти просили.
Перший з усіх привітать підійшов Пизистрат Несторенко;
Взявши за руки обох, посадив на м’яких кожушинах,
Та на міленькім пісочку до страв, де всі люди сиділи,
Біля отця свого Фрасімеда, найстаршого брата,
Дав по частині їм кендюха з’їсти и, почав наливати
Сам в золотії келишки вина; до Афіни Паллади,
Зевса дочки синьоокої, випив найперше й промовив:
«Гостю! тепер от і ти помолись Посидону владиці,
Бо на трапезу почесну його надішли ви обоє:
Потім, як створиш отсю релігійну винову офіру,
Дай і товаришу келих з вином дорогим та солодкам –
Тую ж офіру вчинити, бо й він, як мислю, безсмертним
Молиться; люди пак всі ударяються в нужді до богів;
Він єсть молодший від тебе, мені ж буде рівня по літам:
От задля чого тобі я й підношу сей келих найперше.»
Сеє сказавши, він келих подав їй у правую руку.
Вчинок правдивого мужа прийшовся по серцю Афіні;
Рада вона була тим, що найперше їй келих подали,
Й зараз молитись отак почала Посидону державцю:
«Вислухай, боже, державче землі, Посидоне! молитву!
Не одвернися від нас, і бажання ти нашеє сповни;
Боже! найперш пошли Нестору з дітьми великую славу,
Потім Пилосцям усім прояви свою милость за славну
Сю гекатомбу
2, що от на офіру тобі учинили;
Дай Телемаху й мені повернутись до дому, скінчивши
Діло своє, за яким ми на човні приїхали в Пилос.»
Так помолившись, Афіни офіру святую створила,
Потім дала Телемахові келих дводонний і гарний;
Сей же молитву ту саму створив і Офіру ту саму.
Люде, тим часом печеню з вогню поздіймали,
Всіх обнесли й прийнялися усі за обід вельми знатний.
Потім, як всі вже наїлися досить і в смак напилися,
Першим почав говорить до громади сам Нестор Геренський:
«От тепер можна і бесіду вести й гостей розпитати,
Хто вони єсть, бо трапезою вже вони в смак вдовольнились.
Странники! що ви за люди? звідкіль пливете ви по морю?
Єсть у вас діло яке, чи без діла снуєте по світу,
Як розбишаки оті, що по морю геть скрізь сновигають?»
Нестору так відвічав Телемах вельми мудрий,
Духу набравшись: сама, бач, Афіна вселила відвагу
В серце йому, щоб він міг про отця, що збаривсь розпитати
(Тай щоб і доброї слави собі між людьми роздобутись).
«Несторе, сину Нелея, великая слава Ахейців!
Хочеш ти знать, відкіля ми і я тобі зараз от скажу:
Ми із Ітаки приїхали, що під горою Ніоном;
Діло я маю своє, негромадське і ось яке діло:
Їзжу я, певної звістки шукаю, коли де почую
Про Одіссея, нещасного мого отця, а ви, кажуть,
Вкупі воюючи з ним, зруйнували столицю Троянців;
Чув я другії усі, що під Троєю билися славно,
Там і загинули, кожний на битві, у муках великих;
Пагубу ж може отця і від мене хова Кронієнко.
Де він загинув – ніхто, бач, запевне сказати не може!
Чи то на твердій землі-де погиб серед дикого люду,
Чи, може в морі, у хвилях пропав Амфитрити богині.
От ради сього тепер я твої обіймаю коліна:
Зглянься, скажи про гіркую недолю його, може бачив
Сам ти своїми очима, а може чував від другого,
Де забаривсь панотець; на біду його мати родила. –
Я не похнюпа який і вразить мене жалем не бійся;
Щирую правду повідай мені, як сам бачив на ділі,
Ну ж бо, молю, розкажи; може деколи став у пригоді
Словом, чи ділом тобі панотець Одіссей богорівний
В Трої, де горя такого ви всі натерпілись, Ахейці,
От спом’яни все тепер і скажи мені, щирую правду.»
Лицар Геренський, цар Нестор в одвіт Телемахові мовив:
«Друже мій! Ти нагадав мені горе, яке претерпіли
В краї далекому ми, сини браві Ахейські:
То ми на човнах блукали прудких зза добичи
За Ахиллесом у слід по безкраєму темному морю,
То воювали під Троєю, городом славним Пріяма:
Там то найбільше із нас полягло найхрабріших Ахейців.
Там і Аякс вельми храбрий поліг і Ахил скороходець,
Там і Патрокл спочивав, безсмертним по розуму рівня;
Там і толубчик мій, син Антілох непорочний і бравий,
Бистрий на ноги і ворогам страшний у січах вояка;
Та і других натерпілись багато ми бід, і хто в світі
Зміг би із смертних людей розказать про всі тії напасті,
Хоч би ти років розпитував п’ять, або й шість про ті біди,
Що притерпіли преславні Ахейці в тім краю далекім, –
Так би поїхав до дому, зовсім не провідавши діла.
Дев’ять ми билися років, на хитрощі всякі пускались,
Щоб звоювати Троянців; й на силу поміг Кронієнко.
З нами ніхто сперечатись не міг, як на хитрощі піде:
Всіх ошукав, за пояс заткне Одіссей богорівний
Всякими хитрощами твій отець, коли справді єси ти –
Син Одіссея; – дивлюсь я з повагою часто на тебе:
Бо і речами на нього походиш й не скажеш ніколи,
Щоб молодий та розмовою був так на його похожий
І на війні з Одіссеєм – твоїм панотцем ми ніколи,
Не сперечались в совіті воєннім і в радах громадських;
Мислі і думки у нас одинакові були, й Ахейцям
Завше ми раяли те, що для всіх мало бути найлучче.
Після ж, як город Пріяма високий уже зруйнувавши,
Сіли Ахейці на човни, – нас боги на вік розлучили,
І от-тоді-то й замислив Зевес добру хльору Аргівцям
Бо сказать правду, вони спотикались і в мислях і в правді;
От за те саме і встигли багато з них лютую кару
Від розгнівленої дуже дочки синьоокої Зевса:
Сварку велику вона поселила в обох Атрієнках.
Ох, у не добру годину зібрали Ахейців на раду,
Вже як спочинуло сонечко, – ну і Ахейці зійшлися
Слухати раді, та ба до одного, як ніч, усі п’яні.
От почали вони в двох виясняти, для чого та рада:
Тут Менелай став кричать і наказувать, щоб всі Ахейці
Як найскоріше до дому плили по безкраєму морю;
А Агаменону сяя рахуба прийшлась не по серцю:
Бо він хотів задержати людей, та вчинить гекатомбу,
Щоб то отсею офірою гнів заспокоїть Афіни.
Дурень! А того й не знав, що миритись не схоче богиня.
Думки безсмертних не дуже то зараз пак так ізміняться!
Так проміж себе обидва брати сперечались на раді,
Прикрими надто словами, та й прочі голінні Ахейці
Крик підняли за незгодою в мислях; – ми всі сперечались
Цілу ту ніч, а Зевес готував нам усім халазію.
Вранці ж одні – давай човни на море блакитне спускати
Та усе майно складати – жінок, начиння й все проче
Другі ж інако рішили: зістаться на місті й пристати
До Агамемнона, до Атрієнка, привідця громади.
Сіли ото ми на човни і човни стрілою понеслись
В море, а море нам гладкою скатертю боги встелили.
От в Тенедос ми приплили й офіру створили безсмертним,
Щоб нас до дому вернули, а ремстний Зевес і не думав
Сього дозволить; він нову сварку між нами посіяв.
Декотрі човни свої повернувши назад, потяглися
За Одіссеєм, царем мудрим вельми й на вигадки хитрим,
Щоб Агамемнонові догодить, та щоб знов покоритись,
А я з човнами, які в мене були, ударивсь тікати,
Бо постеріг, яку халепу демон Ахейцям готовив.
Разом зо мною поплив Тидієнко з своїм товариством,
А Менелай кучерявий останнім в дорогу пустився.
В Лесбосі він нас настиг: розважали ми, де б його їхать?
Чи то понизше у бік від Хіоса на острів Исирію,
Щоб вона в ліво од нас зоставалась, чи то, плисти вище,
Повз кам’яного Миманта, що вкутаний хмарами вічно.
Бога прохали ми, чудо виявить нам і бог незабаром
Чудо в’явив, повелівши як раз по середині моря
Човни в Евбею держать, щоб від халепи певної спастись.
Вітер піднявся попутний, подув, полетіли стрілою
Човни по рівному морю і ніччю Гереста достигли,
Там Посидону багато спалили ми стегон бичачих,
З лихом, з бідою в душі попомірявши море широке,
Так пройшло три дні і аж на четвертий Димид Тидіенко
Човни свої з товариством спинив у Аргойськім лимані.
Я ж все на Пилос держав і ні разу той вітер не стихнув,
Не перестав, а дув завше, раз посланий богом.
Так то, мій сину! достався я в Пилос без жадної звістки
Й досі не знаю – хто спасся з Ахейців, а хто з них загинув.
А що почути мені довелось таки тут в сіх покоях,
Все розкажу тобі зараз, як слід і ти будеш все знати.
Кажуть щасливо назад Мирмидони вернулися храбрі
Вів їх до дому хисткий Ахилещенко, будучий лицар
Тай Филоктит Пеантенко, як кажуть, вернувся беспечне.
Ідоменей теж до Криту довів все своє товариство;
Всі утікли од війни і нікого з них море не взяло.
Про Атрієнка ж то чули й самі ви в чужині далекій,
Як він вернувсь і якую Егіст йому пагубу вдіяв,
Але ж Егіст по заслузі од сина здобув злую кару.
Щастя, коли чоловік, умираючи, сина зоставить
Доброго, що й за смерть панотця відомстити зуміє,
Як і Орест відомстив по заслузі Егісту катузі,
Сильним і ти станеш, друже; я бачу, який ти великий,
Гарний який та й праправнуки будуть тебе прославляти.
Знов Телемах вельми мудрий до Нестора так промовляє:
Несторе! сину Нелея! великая славо Ахейців!
Страшно Орест відомстив, – таки й славу про його широку
Скрізь рознесуть по землі Ахеяне во віки і віки.
О! як би боги безсмертні й мені стільки сили послали,
Щоб відомстити я міг женихам за їх тяжкії кривди!
Скільки безчестя зробили мені, та ще й смерть замишляють.
Тільки шкода: мені долі такої безсмертні не дали,
Ні панотцеві моєму й от мушу терпіти й терпіти.»
І Телемахові знов Нестор, лицар Геренський, промовив:
«Друже! своїм отсім словом ти мені нагадуєш от що:
Кажуть, ніби в твоїм домі багато збирається люду,
Матері б то женихи і вчиняють згнущення великі.
Отже скажи мені: чи ти їм сам піддаєшся, чи може
Ремствують люди на тебе по волі богів невмирущих.
Хто знає? може і сам Одіссей, повернувшись, скарає
Їх за неправду один, або й всіх приведемо Ахейців.
Як би схотіла й тебе полюбить синьоока Афіна
Так, як любила колись Одіссея, Славуту хисткого.
В Трої широкій, де ми натерпілися горя Ахейці, –
Я, сказать правду, ще зроду не бачив, щоб боги безсмертні
Так у одкриту любили, як та заступалась за його, –
Я ж то її кажу: коли б так полюбила й тебе синьоока,
То з загордящих отих всяк і думать забув би об шлюбі.»
Нестору знов Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Старче! Не думаю я, щоб отсе твоє сповнилось слово.
Слово велике сказав ти, аж страх мене взяв, та не бути
Сему, хоч я і бажаю й хоча б того волили боги.»
Тут Телемахові так синьоока богиня сказала:
«Слово яке, Телемаче! крізь зуби тобі пролетіло?
Бог як захоче спасти, то спасе і в чужині далекій.
Лучче ж по моєму от що: вже хай би я й бід натерпівся,
Тільки б но знов повернутись до дому і жити щасливо,
Ніж повернувшись, не бачивши лиха і в рідній господі,
Марне загинути, як Агамемнон від жінки своєї.
Тільки шкода, бо від нашої смерті то навіть і боги
Милого їм чоловіка не можуть укрити, коли вже
Доля лихая холодної смерті його захотіла.»
Їй у одвіт Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Менторе! годі вже нам про се лихо гнітуще балакать.
Я вже й надії не маю, щоб мій панотець повернувся;
Смерть йому боги блаженні судили і чорную долю.
Іншую бесіду хочу тепер я повести й спитати
Нестора; висше він других і правдою й розумом певним.
Кажуть, бач, люди, що він вже на світі процарствував втроє
І по сій самій причині мені він здається безсмертним.
Несторе, сину Нелея, скажи мені щирую правду!
Як Агамемнон помер Атрієнко, володар славетний?
Де ж Мене лай був? Який такий спосіб для того придумав
Клятий Егіст, що зумів от від себе сильнішого вбити?
Чи у Аргосі Ахейськім не було його, а блукав він
Десь між людьми по чужині, а той і відваживсь убити?»
І Нестор, лицар Геренський, на сеє до його відповів:
«Зараз от, сину, тобі розкажу, як все теє лучилось.
Справді оттак би воно і лучилось, як сам здоров мислиш,
Як би з-під Трої білявий вернувсь Менелай Атрієнко
Та захопив у палатах братерних Егіста живого,
Певне йому не прийшлось би лежати в землі та в могилі:
Гнив би він так десь у полі за городом, без домовини,
Й хижії птиці й собаки його б у шматочки порвали,
Навіть ніхто б не поплакав, таке його діло страшнеє!
Всі ми у Трої широкій були і там билися славно,
Той же собі на слободі, у кіньми багатім Аргосі,
Хитрими, знай, улещав Агамемнона жінку словами.
Спершу таке от не статечне діло було Клитемнестрі
Дуже противне, бо мислей срамотних вона не кохала;
Той чоловічок співака при ній був надежний, котрому,
Ідучи в Трою, Атрид наказав, щоб жони пильнувати.
А як по волі богів їй судилося в гріх поступити,
Взяв він співаку того та й завіз десь на острів пустельний,
Та і покинув; там хижії птиці його й розірвали,
А Клитемнестру вблагавши повів до своєї господи.
Там він спалив на святих божих олтарях стеген багато
Та і другої офіри багато безсмертним він справив, –
Золота й сукон за діло таке несподіване овсім.
Ми ж з Атрієнком у двох з попід Трої назад до господи
Плили любенько, один до другого на віки прихильні.
А як до Сунія міста святого Афін ми підплили,
То Аполлон ото стерника на Менелаєвім човні
Вбив ні за віщо своїми легенькими з неба стрілами,
Фронтія Онеторенка; сей стерно на човні прудкому
Міцно руками держав, бо він правити човном гараздіш
Був над усіх, як що сильна фортуна було налітала.
Так Менелаю, хоч і поспішав він, прийшлось забариться,
Щоб учинити товаришу там похорони почесні.
Потім, як знов він пустився на човнах у темнеє море
І проїжджав по під саму Малейськую гору високу,
Зевс гострозорий замислив йому ненависну дорогу.
Буйнії вітри ревучі наслав він на море і хвилі
Скрізь розвивав, та такії страшенні, неначе б то гори;
Човни урозтіч поплили й одні аж до Криту прибились,
Де проживали Кидони, де й річка Ярдан протікає.
Єсть там високая скеля на самім краєчку Гордини,
В синеє море безкрає далеко вона видається;
Тут то, де Нот наганяє на скелю страшеннії хвилі,
В Фесті і скеля ті хвилі назад одпихає у море.
Човни його опинились і поквапом тільки й спаслися
Люди од смерті, а човни об гострії кручі розбито
Хвилями; п’ять же останніх човнів синьоносих та бистрих
Вітром сердитим й водою в Єгипет далекий занесло.
Так-то по людях чужих Менелай, поблукавши на човнах,
Золота й іншого силу добра понавозив до дому.
Дома ж тим часом Егіст непотрібнеє діло спорудив,
Вбив Атрієнка і злодію люди усі покорились.
Цілих сім років про царствував він у Микені багатій
Золотом. Тільки на восмім йому на біду повернувся
В дім свій назад із Афін богорівний Орест й душегубця,
Злого Егіста зрадливого, стратив за смерть панотцеву;
Потім і матір убивши зрадливую, справив Аргівцям
Всім похоронний обід і по матері та й по Егісту,
Стільки привізши з собою добра, скільки човни вміщали.
Отже і ти, любий сину, не довго барись на чужині,
Бо ти покинув і майно на божую волю і в домі
Дуже шкодливих людей, щоб вони не розграбили скарбів
Та щоб і сам не даремне ти їздив в далеку дорогу.
До Менелая тобі я велю і совітую їхать;
Він, бач, отсе лиш недавно з чужими до дому вернувся
Од тих людей, од яких чоловік і надії не мав би,
Щоб то спастися, як би його буйнії вітри занесли
В море такеє безкрає, котрого навіть і птиці
В рік долетіти не можуть, таке страшне море й велике.
Їдь же на човні прудкому своїм та з своїм товариством!
Чи то по суху ти хочеш, так-от тобі коні і бричка;
Діти мої те ж поїдуть з тобою в дорогу, проведуть
До Лакедемону, де Менелай проживає білявий.
Сам попроси ти його, щоб сказав тобі щирую правду;
Та він неправди не скаже; бо єсть то володар премудрий.»
Так він сказав; тут і сонечко сіло і вечір нависнув,
Їм почала говорить синьоока богиня Афіна:
«Старче! до діла сказав ти як раз своє слово розумне,
Ну-те ж, наріжте тепер язиків, та й вина нацидіте,
Щоб Посидону і другим безсмертним офіру вчинивши,
Поміркувати нам всім і про сон, бо пора вже і спати.
Вже, бачте, й сонце сховалось під землю і довш не годиться
Тут забавлятись на бенкеті сім, а вже час розійтися.»
Так говорила Зевеса дочка, і її всі послухались слова.
Зараз всім воду на руки зливать почали челядинці,
Джури ж налили до верху вина в череп’янії кухлі
Та обносили усіх, зачерпаючи з кухлів келишком.
Потім кидати в вогонь почали язики і вином поливали;
Далі, як сюю офіру скінчили і випили, скільки хотів хто,
То Телемах богорівний, а з ним і Афіна богиня,
Разом обоє до човна просторого хтіли вернутись,
Нестор же знову задержувать став їх такими словами:
«О, не дай, батьку Зевесе, та й прочі всі боги безсмертні,
Щоб ночувати на човен свій скорий пішли ви од мене
Так ніби, як од якого бідняки, що й плаття не має,
В кого нема, ані вкритися чим, ані що постелити,
Де і самому поспати м’ягенько не можна, ні гостям
Ні; єсть у мене і ковдри і гарнії простирадла;
І любий син Одіссея, товариша мого, не ляже
Спати на голому човні, поки іще живу я на світі,
Поки ще й діти мої зостаються в світлицях високих,
Всіх я прийматиму, хто б не приїхав до мене у гості.»
Нестору знов почала говорить синьоока Афіна:
«Добре й до ладу сказав ти се слово, мій старче шановний!
І Телемахові варт тебе слухать, бо лучче так буде.
Хай же ото він з тобою іде, та хай спати лягає
Тут у світлицях твоїх, а я піду на човен наш чорний,
Щоб товариство забавить та й дещо пильненьке сказати.
Я, бач, один межи ними удався найстарший літами,
Другі ж усі, що на човні приїхали з нами, молодші;
Всі однолітки таки з Телемахом, великим душею.
Там то на човні просторім і чорнім сю ніч буду спати,
Завтра ж, як стане світать, поспішаю до Кавконів смілих,
Там мені грошей давно вже належить од них і не мало.
Ти ж, Телемаче, коли він прибув до твоєї господи,
З сином на бричці пошли та і дай йому коней, якії
В тебе найлуччі по силі, які і біжать найпрудчіше.»
Так от сказавши, полинула геть синьоока Афіна,
Неначе орел той, і сеє ввидавши, усі здивувались
Та здивувався і Нестор старий, догадавшись, в чім діло,
Взяв Телемаха за руку, назвав поіменно й промовив:
«Друже! коли от з тобою, таким молодим, в товаристві
Ходять безсмертні в дорогу, то єсть в тобі хист і одвага.
Сей твій товариш не другий хто-небудь єсть з богів Олимпських,
Як синьоока Зевеса дочка, Тритогенія
3 славна,
Що й панотця між Аргівцями твого вельми поважала,
Будь же, царице, прихильна й до нас, пошли добрую славу
Всім моїм дітям, мені і моїй господині шановній!
Я ж тобі в жертву заб’ю молоду, однолітку теличку,
Чисту і вільну, яка ще ніколи в ярмі не ходила, –
Сю задля тебе я вб’ю, обліпивши їй золотом роги.»
Так він моливсь, і Паллада Афіна молитву почула,
Потім пішов Нестор, лицар Геренський, з синами й зятями,
Сам попереду, і всіх запровадив до славних покоїв;
Гості ж лиш тільки вступили в розкошні палати царськії,
В ряд посідали, на диванах, то на м’якеньких фотелях.
Тут старий Нестор, наливши у келих вина дорогого
Старого, що на року одинадцятім, їм наточила
Ключниця з кухви, тепер лиш у перший раз покришку знявши.
Сим то вином частував їх старий і в офіру Афіні,
Зевса-егидодержавця дочці, возливав і молився.
Потім вчинивши офіру й як випили, скільки хотів хто,
Кожний собі до господи своєї пішов спочивати;
Нестор же, лицар Геренський, поклав таки тут Телемаха,
Милого сина царя Одіссея, на точенім ліжку,
В гарній, просторій світлиці; рядком біля нього послався
І Пизистрат Несторенко, привідця людей і вояка;
Він із дітей в нього був наймолодший і ще не жонатий;
Сам же старий пішов спати в окрімну кімнату на ліжко,
Що постелила для нього сама господиня-цариця.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Нестор старий, славний лицар Геренський, підвівсь з свого ліжка,
Вийшов з ванькиру та й сів на обтесаних гарно каміннях,
Білих, блискучих од лаку, що тут недалеко лежали
Біля високих дверей; на них перше було садовився
Несторів батько, Нелей, що був розумом рівня безсмертним.
Та вже давно він, підкошений смертю, пішов до Аіду.
Там-то в сей день з булавою сидів, оборона Ахеян,
Нестор Геренський; навколо ж сини позбирались і стали
Всі, повиходивши з пишних палатів: Стратій і Ехефрон,
Потім Персей і Арит, а за ним Фрасимед богорівний;
Після ж усіх забіяка прийшов Пизистрат наймолодший;
Він Телемаха привів і просив біля Нестора сісти;
А Нестор, лицар Геренський, почав так до них говорити:
«Любії діти! прошу вас, – не гайтесь, вчиніть мою волю:
Перше – найперше я маю на мислі вблагати Афіну,
Бо вона вчора на бенкеті, бачу, сиділа між нами.
Зараз хто-небудь ідіть за теличкою в поле; скажіте,
Щоб найскоріше скотар приганяв її з поля до дому;
Другий нехай поспішає на човен скоріш Телемахів,
Все товариство нехай проведе, тільки двох там зоставить.
Третій нехай позолотника зараз покличе Лаерка,
Щоб він прийшов та телиці поклав позолоту на роги;
Другії ж всі оставайтеся тут і скажіть там в палатах,
Щоб готували рабині скоріше нам бенкет почесний,
Дров і стільців наготовили та і води щоб принесли.»
Так він сказав і усі прийнялись за роботу: теличку
С поля пригнали; прийшло Телемахове все товариство
С човна прудкого, а далі прийшов і Лаерк позолотник
І ремества свого начиння все поприносив з собою,
Як-то: кліщі і клепало й молот коштовний прегарний,
Чим він виковував золото; потім прийшла і Афіна,
Жертви бажаючи. Золота дав старий Нестор Лаерку;
Сей же тим золотом роги теличці оббив, покувавши,
Щоб вдовольнилась богиня, офіру такую ввидавши.
Стратій і божий Ехефрон держали теличку за роги;
Виніс в квітчатім полумиску воду Арит із світлиці
Руки вмивати й ячмінних посолених круп у кошільці.
Поруч з Аритом стояв Фрасимед паливода й сокиру
Гостру держав у руках, щоб теличку святу зарубати,
Миску ж для крові Персей підставляв. Потім Нестор Геренський
Руки умив, геть обсипав теличку крупами й Афіні
Довго молився і шерсть на вогонь з голови її кидав.
От як усі помолились й ячменем скропили телицю,
Несторів син Орасимед, підступивши до жертви близенько,
Трахнув з розмаху по шиї теличку і разом всі жили
Їй перетяв, і теличка як сніп повалилась до долу.
Скрикнули дочки царя, невістки й Евридика цариця,
Нестора жінка шановна, Климена дочка сама старша,
Потім теличку піднявши з землі, усі вкупі держали,
Поки її Пизистрат, заправитель людей, не дорізав.
Далі, як чорною кров’ю зійшла і задохла теличка,
Зараз ножами її почали розчиняти, а стегна
Геть всі цілком повирізували, як то слід по закону,
Здором обклали і зверху у два ряди м’ясом із спини.
Стегна на дровах горіли: сам Нестор палив їх, а зверху
Чорним вином поливав, а навколо стояли з шпичками
Джури; як стегна згоріли і кендюха всі попоїли,
М’ясо останнє взяли і порізали в дрібні шматочки
Й м’ясо те джури пекли над вогнем, на шпички настромивши,
А Поликаста, дочка наймолодшая Нестора дуки,
Сина Нелея, тим часом взяла Телемаха у лазню,
Вимила гарно і маслом пахучим всього намастила,
Білу сорочку наділа на нього і хітон квітчатий, –
Вийшов той з лазні на бога похожий і видом і станом,
А як до гурту прийшов, то і сів біля Нестора поруч.
Тут вже і м’ясо усе попекли, із шпичок поздіймали,
Всі посідали за стіл і почали обідать, а джури
Жвавії всіх обносили вином золотими чарками,
Потім як всі і наїлися досить і в смак напилися,
Так говорити почав до дітей Нестор, лицар Геренський:
«Діти! Тепер запряжіть Телемахові як найскоріше
Коней баских у візок, щоб свою поскінчив він дорогу.»
Так він сказав і слухняні сини його волю вчинили:
Зараз, в крок ока, вони запрягли у візок баских коней.
Ключниця хліба принесла й вина на дорогу і всього
Іншого, що лиш царі тільки, Зевса рідня, уживають.
Сів Телемах у мережаний гарний візок, попрощались;
Сів поруч з ним Пизистрат Несторенко, володар народів.
Віжки узявши у руки і цупко до себе притягти,
Вдарив по конях, і ті, мов стріла, понеслись, полетіли
В поле, далеко зоставивши Пилоса город високий.
Бігли вони без спочину ввесь день та знай дишлом трусили.
Сонце тим часом зайшло і всі вулиці мрякою вкрились.
Спершу приїхали в Фери, в палати царя Діоклея,
Орсилохенка, которий од річки Алфєя родився.
Тут ночували і їх, як гостей, приймав щиро хазяїн.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Коней в мережаний гарний візок запрягли та й самі те ж
Сіли в візок і крізь браму за двір з під високої шопи
Виїхали; коні прудко, мов бистра стріла, понеслися,
І незабаром прибігли на лан широчезний пшеничний,
Де їх дорозі й кінець був, – так прудко їх винесли коні.
Сонце ж тим часом спочило і вулиці темрява вкрила.
Одіссеї Δ. ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
В Лакедемоні.
От і приїхали в Лакедемон, що в долинах розкинувсь
Та до палатів славетного прямо вдались Менелая;
Сей же на той час весілля справляв, всю рідню поскликавши,
Сина й дочки непорочної; бенкет був миру на славу.
За Ахилещенка він віддавав, бач, дочку свою любу
Ще аж у Трої засватану, (а рушників не давали)
Й тільки тепер от весілля те зволили боги скінчити.
То ж то тепер виражав він дочку на возах та з посагом
У Мирмидонську столицю, де зять-молодик правив царством.
Синові в жінку дочку він Алектора вивіз із Спарти,
Звався той син Мегапент, був голінний, родивсь од рабині.
Жінці ж законній Єлені діток не давали безсмертні
С тої пори, як вона породила дочку Ерміону,
Дивну красуню, що видом походила на Афродиту.
Так то зібравшись сусіди і родичі бенкетували
В пишних високих палатах царя Менелая старого,
Їм вигравав на мережаній кобзі кобзар богорівний
Й два танцюрі перед ними під кобзу скакали й вертілись.
От, Пизистрат Несторенко та й наш Телемах, лицар славний
В’їхали в двір, своїх коней спинили й самі позлізали,
Їм повстрічавсь дуже жвавий прислужник царя Менелая
Етеоней, – він од всіх челядинців кохався в почоті;
Зараз пішов у покої сказать про гостей Менелаю
Й, ставши близенько, почав говорити крилатії речи:
«Царю! приїхало двоє якихсь то чужих чоловіків,
Там на дворі; і, здається, обидва із роду Зевеса.
Як повелиш: розпрягати їм коней, самих же просити
На царський бенкет в палати, чи, може, звелиш одіслать їх
В город, щоб там в кого іншого стали собі на кватиру?»
Приснув од гніву білявий на вид Менелай і промовив:
«Ти Воїфенку, колись-то був хлопець розумний, тепер же
Овсім таки збожеволів: говориш мов тая дитина,
Ти вже й забув, як недавно, – мене та й тебе чужі люди
Гарно приймали? Тепер то ми дома собі й нам байдуже,
Тільки б надалі нам горе Зевес заспокоїв!... Скоренько ж
Коней гостям розпряжи і обох їх проси до покоїв.»
Так він сказав і побіг Воїфенко з палатів, гукнувши
Й другим прислужникам жвавим, щоб тії за ним поспішали. –
Коней замилених вкрок розпрягли, хомути поздіймали,
Тай прив’язали до ясель обох на стодолі царській,
Дали оброку, ячменем його пересипавши жовтим,
Далі взяли й підкотили візок під високу повітку,
Потім ввели і гостей до чудовних покоїв, і тії –
Вздрівши такую пиху у покоях царя – здивувались:
Все на вкруги так і сяло в палатах царя Менелая,
Так ото, наче б там сонечко ясне та місяць світили;
Гості довгенько таки дивувались, – та й було від чого!
Потім до купелю гості пішли, щоб обмитись з дороги.
Мили обох їх рабині і маслом пахучим натерли:
Білі хітони на них надягли й волохаті жупани.
Вийшовши з купелю, поруч вони з Менелаєм Атридом
Сіли; служанка принесла води в золотому горняті
І над полумиском срібним на руки їм воду зливала;
Внесла складний, гарно тесаний стіл й перед ними розклала;
Старая ключниця хліба принесла, ввійшовши, і страви
Всякої досить наклала з усього, що було в господі.
(Страва була все м’ясная, та все на полумисках срібних,
За для вина ж то поставлено по золотому келишку.)
Тут до гостей Менелай, цар білявий, почав говорити:
«Хліба і страви вживайте собі на здорове! А потім
Як наїстеся, ми вас запитаємо – що ви за люди?
Ваших родителів рід не пропав, як я бачу: обоє
Ви із царського великого роду, царів богорівних,
Прапор держачих; а простим дітей таких в вік не сплодити.»
Так він сказав і печеного доброго м’яса у руки
Кожному дав, від своєї почесної долі однявши;
Ті ж на готовую страву лиш руки свої простягали.
Потім, як всі за столом і наїлись досита й напились,
То Телемах, нахилившися до Несторенка близенько,
Щоб не почули другії, почав йому от що казати:
«Глянь-подивись, Несторенку, мій любий, жаданий мій друже!
Скільки тут міді блищить в сіх просторих та пишних палатах!
Скільки тут золота, срібла, бурштину й слонової кості!
Розкоші сеї й багатства знайти лиш в палатах Зевеса
Там на Олимпі, – дивлюся з повагою я на сі дива.»
Речи отсі Телемахові вчув Менелай, цар білявий,
Тай почав до обох говорити крилатії речи:
«Любії діти! простому з Зевесом змагатись не можна,
Бо у Зевеса безсмертно усе, і палати і скарби;
Що ж до людей – то з них деякі й можуть рівнятись зо мною
Скарбом, а деякі й ні. Ох, багато я виблукав світу,
Горя багато зазнав; аж на восьмий вже рік повернувся
Й сього добра понавозив. У Кипр Финикійський я їздив,
В Ливії був, де ягнята і родяться прямо з рогами;
Кожного року по тричі там котяться вівці і кози;
Там ні хазяїн, ні простий чабан недостатку не знають
В чім-небудь, – як у смачнім молоці, чи в сирах, чи в м’ясиві;
Дояться там цілий рік, як корови, так кози і вівці!
Отже, тим часом, як я на чужині збирав сі багатства,
Злодієм в дома потайно й негадано брата убито
Хитрощами та лукавством своєї ж зрадливої жінки;
Й гидко мені з того часу дивитись на всю отсю розкіш.
Але ж про горе моє, од батьків, ви напевне чували.
Чули, яких натерпівся я бід, що і дім мій почесний
Марне пропав, а був всякого повен добра, як та чаша.
Третю частину хотів би я мати з усього багатства,
Що в мене б, тільки б живі й здорові були всі ті люди,
Що од Аргоса далеко загинули в Трої широкій:
Дуже таки я вбиваюсь за ними і часто гіркими
Плачу слізьми, сидячи таки тут, у сіх самих палатах
Часто бува, що плачем собі тугу розважиш, а часом
Станеться так, що і сліз не хватає, – тоді мені тяжко!
Правду сказать: мені жалко їх всіх, по них серденьком тужу,
Більше за всіх мені жаль Одіссея; його як згадаю,
То ані спати не можу, ні їсти; ніхто із Ахейців
Стільки біди не зазнав, скільки той на своїй виніс шкурі.
Вік мордуватись – йому на роду десь написано; я ж от
Дуже сумую за ним, що так довго бариться, – й не знаєм –
Жив він, чи може помер вже давно; за ним плачуть-ридають
Батько старенький Лаерт і премудра жона Пенелопа,
Плаче й малий Телемах, його любеє, милеє чадо.»
Так він сказав і жалю по отцеві завдав Телемаху;
Той же, почувши сю річ про отця, потихеньку заплакав,
Важко зітхнув і, руками обома вхопившись за поли,
Очі червоним закрив жупаном. Догадавсь тут білявий
Цар Менелай і почав міркувать собі в мислях і в серці, –
Чи підождати, щоб сам про отця нагадав він, чи може
Бесіду перше самому почать і про все розпитати.
Поки от так Менелай розважав собі в мислях та в серці,
Вийшла цариця Єлена з високих пахучих покоїв,
Видом і станом на гарну богиню Діяну похожа.
Їй підкотила Адраста мережаний дзиґлик, щоб сісти,
Килим же з вовни м’якої принесла й поклала Алкиппа;
Потім Фило срібний кошик принесла, що подарувала
Жінка Поліба, Алкандра; – він жив у Єгипетських Фивах,
Де в нього в домі просторім добра була сила велика.
Він дарував і царю Менелаю дві купелі срібні
Та два триножники й чистого золота десять талантів.
Окрім сього його жінка Єлені од всіх особливо
Пишні дала подарунки: із чистого золота кужілку
І довгенястий обкований золотом кошик ввесь срібний.
Сей-ото кошик, повнісінький пряжи, Фило і принесла
Й біля цариці поставила; тут же у кошику й кужіль
Зверху лежав; – на нім змотана була блакітная вовна.
Сіла Єлена на дзиґлик і ноги на стільчик уперла,
Потім царя Менелая лукаво допитувать стала:
«Ну, так довідались ми, Менелаю, Зевеса родино!
Що то за люди обоє отсі, що наш дім посітили?..
Може я й збрешу, а може і правду скажу, – тільки серце
Дуже віщує, й з повагою в серці дивлюсь я на гостей!
Ні чоловіка не знаю, ні жінки, щоб так були схожі,
Як отсей гість єсть похожий на сица таки Одіссея,
На Телемаха, котрого зоставив він у домі маленьким.
Цар Одіссей, як Ахейці зза мене, собачої шкури
4
Праведним гнівом підбиті, війною поплили під Трою.»
Їй одвічаючи, став говорить Менелай, цар білявий:
«Та і мені теє ж саме здається, що ти от сказала.
Дуже похожий він на Одіссея: і руки і ноги
Й очі ті ж самі; така ж голова і волосся те ж саме;
І от сьогодні, як я Одіссея згадав, – скільки горя,
Скільки біди претерпів він зза мене, – то гість аж заплакав,
Очі полою червоного свого жупана закривши!»
Тут Пизистрат Несторенко царю Менелаєві мовив:
«О, Атрієнку, Зевесова славна рідня, Менелаю!
Справді таки він єсть син Одіссея, як сам ти говориш.
Хлопець розумний і от як розважив собі, в своїх мислях,
Що не годиться, прийшовши у перше в чужую господу,
Хвастатись розумом перед тобою, царем таким мудрим,
Речи котрого, мов Бога того, ми всі слухати раді.
Нестор Геренський велів мені їхати з ним у дорогу,
Щоб проводити до тебе; бажав, бач, тебе він побачить,
Щоб ти йому – чи совіт який дав, чи поміг би чим-небудь.
Гірко приходиться синові, хоч і в палатах, як батько
Десь на чужині, а щирого іншого друга не має,
Як-от тепер, Темахові: батька нема, та не має
Й хто б із сусідів поміг-ото збутися лиха, та горя.»
Знов Несторенкові став говорить Менелай, цар білявий:
«Дивно! мойого приятеля щирого син, в моїм домі,
Скільки зза мене приятель отсей та біди натерпівся!
Я собі так міркував: Одіссей як повернеться з Трої,
Як що Олимпський Зевес нас Ахейців поверне до дому
На скороходних човнах, – то я візьму й построю в Аргосі
Город і пишні палати та друга свого Одіссея
Перевезу із Ітаки зо всім його скарбом і з сином
С цілим народом його; опорожню для його губерню
Цілу, в якій під моєю державою люду найбільше мешкає,
Там ми собі і жили б всі укупі гарненько-любенько,
Й нас з Одіссеєм ніщо б не змогло розлучити, аж поки
Чорная хмара холодної смерті обох нас не вкрила б.
Та, мабуть, щастя такого самому десь Богу захтілось,
Що не судив Одіссеєви тільки одному вернутись.»
Так говорив він і слово його всіх ударило в сльози:
Плакала і Аргів’янка Єлена, Зевесова внучка,
І Телемах плакав та й Менелай, Атрієнко білявий,
Навіть не вдержався і Несторенко од сліз і заплакав,
Бо спом’янув тут почесного брата свого Антилоха,
Котрого вбив молодим славний син світової зірниці, –
Й сеє згадавши, почав говорити крилатії речи:
«О, Атрієнку! Я знаю: між смертними ти наймудріший;
Се говорив старий Нестор раз-в-раз, як що ми споминали
В бесіді дружній тебе, у своїх таки власних палатах;
Нині ж, як що тільки можна, послухай мене: я не люблю
Сліз проливать за вечерою; та і зірниця – от скоро
Рання займеться; та я, – ти вважай-но, – не то щоб встидався
Плакать, – коли хто помер, не минучую долю влучивши.
Тільки й почоту по смерті од нас бідолашним помершим
Стригти волосся по них, та з очей кілька сліз заронити.
Отже ж і брат мій помер; між Ахейцями був він не згірший,
Та ти повинен таки його знати; я, правда, ніколи
В вічі його не видав; тільки про Антилоха всі кажуть,
Що він мастак був і бігати прудко і битись завзято
Знов Телемахові так одвічав Менелай, цар білявий:
Друже! розумнеє слово сказав ти: так мудро говорять
Тільки лиш мудрії люди, старіші од тебе літами.
Тай що казать! Не дарма ж ти розумного батька дитина. –
Можно од разу пізнати ввесь рід чоловіка, котрому
Певнеє щастя судив Кронієнко на жінці й на дітях,
Як от тепер хоч би й Нестору дав він завидную долю:
Нестор і сам – от зістарівсь в своїх таки власних палатах
Й діти його – всі розумні і битись на списах гаразді
Ну-те лиш, лихом об землю! До смутку отсії ридання!
Лучче приймемся за смачну вечерю! Нехай нам водиці
Руки умить принесуть, а бесіди нехай вже на завтра.
В ранці ми в волю собі набалакаємось з Телемахом.»
Так він сказав; і слуга Менелая білявого, жвавий
Асфаліон, почав воду на руки усім їм зливати;
Ті ж на готовую страву лиш руки свої простягали.
Внучка ж Зевеса, Єлена, тим часом замислила от що:
Зілля в вино, що там пили, вона підмішала такого,
Що як хто вип’є, то й сльози і всякеє горе забуде;
Хто лиш губами до того вина приторкнеться, то зараз
Стане веселий на ввесь отой день й ні слізоньки не зронить,
Хай би отсе заразом в нього вмерли і ненька і батько,
Хай би оттут перед носом у нього чи брата, чи сина
Шаблею було зарублено, то не заплаче, хоч бачить...
От-які зілля чудовні мала Зевесова внучка.
Ними в Єгипті колись наділила її Полидамна,
Жінка Фоона; в тім краю багато росте того зілля,
Й іншеє – людям на вжиток, а інше то дуже паскудне.
Там у Єгипті усяк собі лікар, там всяк лікарує.
Бо Єгиптяне свій рід повели од самого Пеона
5.
Зілля в вино підмішавши, звеліла у сіх частувати
Й зараз оттак до білявого стала казать Менелая:
«О, Менелаю Атриде, родино Зевеса! та й ви всі
Діти поважних батьків! Все залежить од волі Зевеса,
І посилає він, іншому добреє, іншому злеє.
Їжте-но й пийте собі на здоров’я, й речи моєї
Слухайте: маю я вам розказать про цікавії речи;
Тільки згадати усього не зможу, ні перелічити –
Скільки й яких натворив колись діл Одіссей вельми мудрий;
Лиш про одне розкажу, що вчинив чоловік сей завзятий
Межи Троянцями, де ви Ахейці, біди натерпілись,
Взяв та геть скрізь позбивав собі тіло й подряпав страшенно
Й драну свитину в латках надягнувши, мов наймит послідній,
В вражеський город явився, де вулиці людом кишіли.
В драній одежі такій, з синяками на тілі, здававсь він
Старцем, якого й ніколи не було на човнах Ахейських.
Так оттаким-то ходив він по Трої. Троянці ж на той час
Стали як діти; одна тільки я й догадалася, хто він.
Як почала я випитувать – все прикидався незнайком;
Потім, як я його вмила та маслом всього намастила,
Нову одежу на нього надягла, та ще й побожилась,
Що не скажу я Троянцям, що він Одіссей єсть, аж поки
До скороходих човнів не достанеться, та до наметів,
То він усе й розказав усі мислі і гадки Ахейців.
Шаблею гострою кілька десятків Троян зарубавши
Та все розвідавши в Трої, назад до Ахейців вернувся.
Гірко ридали удови; а в мене затехкало серце
З радощів, бо вже воно забажало вернуться до дому;
Стала для мене важкою біда, що мені Афродита
Дала, як в Трою мене привела з дорогої отчини,
Де я покинула все: – і палати й дочку свою рідну,
Тай чоловіка хисткого, розумного й гарного видом.»
Їй на сю річ Менелай, цар білявий, почав говорити:
«Все воно так єсть, все правда, що ти отеє, жінко, казала.
Довго по світу я вештався скрізь і багато усяких
Бачив поважних людей і розумних; спізнав і їх побит,
Але ж такого, як цар Одіссей, щоб був завжди непохибний
В бідах – мені не прийшлося нігде і ніколи побачить.
От що придумав колись, та вчинив чоловік сей завзятий:
Витесав з липи коня величезного, й нас засадивши
В черево того коня, вготував всім Троянцям погибель.
Щоб на коня подивиться, приходила й ти, – тебе певно
Демон якийсь науськав, що Троянцям спасення і славу
Десь замишляв; за тобою прийшов й Дейфоб богорівний.
Тричі кругом обішли ви коня і, обмацавши боки,
Ти почала викрикать поіменно найлуччих Данайців
Голосом дуже підхожим під голос жінок Панахейських.
С кінського черева, де сидів я, Одіссей богорівний,
Та і Титид, – всі ми виразно чули, як ти викрикала.
Поміркувавши з Титидом у двох, ми було вже хотіли
Вилізти геть із коня, або хоть обізватись до тебе,
Так Одіссей нас здержав, не позволив і крикнуть до тебе.
Всі ми Ахейці тихенько сиділи в коні неначе мертві;
Антикл один тільки й був, що впирався до тебе озватись,
Але й йому Одіссей зборонив, і, руками міцними,
Рота зажавши, держав його, поки Паллада Афіна
Не одвела тебе в город – і тим-то він спас всіх Ахейців.»
Тут Менелаєві став говорить Телемах вельми мудрий:
«О, Атрієнку, родино Зевеса, володарю славний!
Що ж з того вийшло для нього, що мав він залізнеє серце?
Вийшло ще гірше, бо він не утік там од певної смерті:
Все то минулося!.... Лучче ви нас проводіте до ліжка:
Там ми у смак заснемо, й заспокоїмо стомлене тіло.»
Так він сказав; Аргів’янка ж Єлена звеліла рабиням
В сіні, соломи нанести, прослати на ній простирадла
Гарні червоні й постелі обидві заслать килимами,
Потім і ковдри внести волохаті, щоб вкритися на ніч.
Взявши палкії походні, рабині пішли із світлиці
І в сінях постелі послали; туди і гостей запровадив
Бравий гонець: на м’яких там постелях обоє й заснули –
І Телемах, лицар славний та й Пизистрат Несторенко;
А Менелай Атрієнко в окрімнім високім покою,
Де і Єлена, укрившися вебою, те ж положилась.
Тільки лиш рання рожева зоря світова занялася,
З ліжка найперше піднявсь Менелай, своїм голосом дивний:
В шати вдягнувся і гострую шаблю до боку вчепивши
Та підв’язавши під ноги сандалі вельми дорогії,
Вийшов з покою високого, станом на бога похожий,
Сів на постіль Телемаха й почав говорить, привитавшись:
«Ну? яке пильнеє діло занесло тебе, Телемаче,
В Лакедемон і ти мусів плисти по безкраєму морю?
Діло громадське, чи свійське? Скажи лиш, нехай буду знати!»
І Телемах вельми мудрий царю Менелаю одвітив:
«О, Атрієнку, родино Зевеса, володарю славний!
Їхав сюди я за тим – чи не скажеш мені чого-небудь
Ти про отця; пропадає мій дім, пропаде й господарство.
Дім мій Єсть повен шкодливих людей, і вони, що день божий,
Ріжуть овець мені й кіз і вбивають биків круторогих, –
Все то ніби женихи загордящі паньматки моєї;
От, ради сього тепер я твої обіймаю коліна.
Зжалься! скажи про гіркую недолю отця; може бачив
Сам ти своїми очима, а може чував од другого –
Де забаривсь панотець? на біду його мати родила
Овсім мене не жалій і вразить мене жалем не бійся;
Щирую правду повідай мені, як сам бачив на ділі.
Ну ж бо, молю, розкажи: може де коли став у пригоді
Словом чи ділом тобі мій отець, Одіссей богорівний,
В Трої, де горя такого ви всі натерпілись, Ахейці?
От спом’яни все тепер і скажи мені щирую правду!»
В гніві великім промовив тоді Менелай, цар білявий:
«Тяжкеє горе, коли непотрібнії люди захтіли
Ліжко законнеє мужа поважного силою взяти.
Себто: якби олениха, в печері страшенного лева
Діток маленьких своїх, оленяток, зоставивши спати,
В гори б побігла сама, чи у ліс, чи в діброви зелені
Пастись, а лев у печеру, без неї, свою навернувся;
Тяжкеє склалось би лихо і їй і її оленятам!
Так неминучу біду принесе й Одіссей невгамущим.
Ох! як би зволили боги: – Зевес, Аполлон і Афіна,
Щоб Одіссей появивсь таким самим поміж женихами.
Як у Лесбосі колись-то боровся він з Філомелидом
Й хропнув об землю ним так, що Ахейці усі засміялись;
Так, щоб таким-ото він появився поміж женихами,
Гірке-прегірке усім би їм скоїлось разом весілля...
Ну, розкажу ж тобі те, що просив ти і знати бажаєш.
Тільки скажу ж од себе, – та ти не лякайсь; не обманю!
Все, що я буду казать, говорив мені знахор правдивий,
Дід, морський цар, і що чув я – з того не втаю ні словечка.
Дуже бажав я вернуться до дому; – мене ж у Єгипті
Боги держали за те, що я їм не вчинив гекатомби.
(Боги, бач, завше пильнують, щоб ми обіцянки сповняли).
Посеред моря широкого, близько Єгипта, єсть острів;
Тамошні люди Фаросом його називають; од нього
Стільки до берега миль буде, скільки за вітром попутним
З ранку до самого вечора човен за день пробігав.
Єсть на тім острові пристань широка й глибока і з неї
Човни у море безкрає, набравши води, випливають.
Двадцять там днів мене боги держали й ні разу на човни
З берега вітер попутний мені не повіяв, а вітер, –
Знає то всяк, – єсть найлуччий у морі товариш для човнів.
Скоро б не стало у нас провіянту, стомились би й люди,
Як би богиня над нами не зжалилась та не спасла нас,
Сильного діда морського Протея дочка, Ідофея,
Дуже бо, дуже вразив я лицем своїм серце богині,
Часто мене навіщала; сидів, бач, один я на човні;
Другі ж товариші всі біля острова кожний день божий
Вудками рибу ловили, гачками, бо були сіроми голодні...
Стала вона біля мене близенько й сказала ласкаво:
“Друже! чи ти нерозумна малая дитина, чи може
Ти такий впертий і любо тобі, щоб оттут бідувати?
Довго на острові ти засидівсь, забарився й не можеш
Ради подать собі; серце ж товаришів в’яне та сохне.”
Так говорила богиня, а я на сю річ їй одвітив:
“Не по своїй оттут волі я гаюсь; мені десь судилось
Богів згнівити безсмертних, що небом владнують широким.
Лучче скажи мені ти, – боги ж знають все чисто на світі, –
Хто із безсмертних тут держить мене, зав’язав і дорогу,
Щоб не поплив я по морю безкраєму, повному риби.”
Так я сказав, і богиня з богинь мені так одвічала:
“Все розкажу тобі, друже, всю правду і секрет одкрию:
Мешкає тут старий дід, морський цар, Посидонів підданок,
Родом з Єгипта, безсмертний Протей, характерник правдивий;
Всякого моря він глиб постигає; його моїм батьком
Всі називають; від нього я, кажуть, й на світ народилась.
Як би, засівши де-небудь, його ти вхитрився спіймати,
Все б він сказав тобі про возворот, показав би й дорогу,
Як тобі їхать по морю безкраєму, повному риби.
Він тобі може сказати, – як ти, богорівний, захочеш, –
Що в тебе діється в дома – чи добре, чи склалося горе,
С тої пори, як ти з дому поїхав у страни чужії.”
Так говорила богиня, а я на сю річ їй одвітив:
“Лучче сама ти навчи, як старому засаду зробити,
Щоб увидавши мене, він зарані не зміг заховатись:
Смертному трудно вельми побороти безсмертного бога.”
Так я сказав, а богиня з богинь мені так одвічала:
“Слухай же, друже мій, я тобі все досконально розкажу,
Тільки лиш яснеє сонце зійде на середину неба,
Зараз старий отой дід, цар морський, випливає із мор
З вітром могучим Зефіром, ввесь чорними хвилями вкритий;
Й як тільки вийде, то зараз і спить у глибокій печері,
А на вкруги його, вирнувши з пінного моря, тюлені,
Челядь богині морської, лягають; вони, – сі тюлені, –
Смрад дуже прикрий з собою з глибокого моря виносять.
Завтра туди я тебе заведу, лиш займеться зірниця,
Й там заховаю; товаришів треба щоб взяв ти з собою
Трьох, які найсміливіші на човнах твоїх скороходних.
Треба тобі розказать і всі хитрощі діда морського:
Перше-найперше тюленів почне оглядати й лічити,
Потім, як всіх позганяє до гурту й по п’ять перелічить
Ляже між ними в середині, неначе чабан між вівцями.
От як побачите, що вже поляг і заснув характерний, –
Треба, щоб мали ви всі на сторожі і розум і силу, –
Зараз хватайте його, хоч почне він од вас видиратись.
Пробувать стане прикинутись всім, щоб тебе отуманить:
Перекидатись почне то палящим вогнем, то водою;
Ви ж його цупко держіть та здавіть якомога міцніше.
А як вже голосом сам заговорить до вас чоловічим
Й стане ізнову таким, яким ліг між тюленями спати,
«Силу свою втихомирте і зараз пустіте старого.
Тут ти його й поспитай, хто з безсмертних на тебе сердитий,
Й як ти поїдеш по морю безкраему, повному риби.”
Сеє сказавши, богиня пірнула у піняве море;
Я ж, засмучений, до човнів своїх скороходних вернувся;
Серце у мене, як йшов я, мов пташка в силку колотилось;
К морю спустившись, де човни мої скороходні стояли,
Зараз вечерю звелів готувать, бо вже ніч наступала.
Ми повечеряли й тут же на березі смачно заснули.
Тільки лиш рання рожева зоря світова занялася,
Встав я й пішов по над берегом темним широкого моря;
Довго безсмертним молився я там з товариством, з собою
Трьох їх узяв, їх проворство і смілість давно вже я звідав.
Вирнула тут і богиня з безодні широкого мор
Й винесла штири з собою тюленячі шкури з дна моря. –
Шкури недавно поздирані були: то, бач, замишляла
Зраду отцеві: міленький пісок розгорнувши, зробила
Штири глибокі ямки; тут до неї і ми приступили.
Всіх нас в ямки посадила і шкурами зверху прикрила.
Так-от, вчинилась засада старому; навкруг завоняло
Смрадом з тюленів смердячих, у морі солонім рождених,
Хто ж таки висидить справді упоруч з морським чудовиськом?
Але богиня спасла нас, придумавши знатную штуку:
Кожному в ноздрі обидві налила вона амвросії
Дуже пахучої й пахощі ті увесь смрад перебили.
Так до полудня в ямках ми лежали, в нас тьохкало серце.
От почали виринати один по одному тюлені
З моря та всі й посідали навколо на жовтім пісочку;
Вирнув за ними із хвилі і сам старий дід характерник.
Скрізь обходив, оглядів, полічив, своїх тлустих тюленів;
Він за тюленів і нас поприймав і не в тям своїм мозком
Зради собі; по середині ліг та й заснув проти сонця.
Раптом накинулись ми усі разом на нього, схопили
Й міцно скрутили назад йому руки; він вдаривсь до чарів:
Перше-найперш перекинувсь він в волохатого лева,
Потім в дракона, у тигра, а там кабаном перекинувсь;
То він робився водою, то дубом товстим, та високим,
Ми ж, хоч і страшно було, все міцніше його притискали. –
Дід істомився, охляв і чарами нічого не вдіяв.
Тут запитав він мене, таки голосом вже чоловічим:
“Хто се із богів тебе, Атрієнку, навчив, та наставив,
Щоб ти обманом мене-от спіймав? Ну, чого тобі треба?”
Так говорив характерник, і я одвічав дідугану:
“Знаєш ти, діду, і сам, – так чого ж вже хитрить, прикидаться? –
Чом я на острові гаюся? чом не найду я способу
Як утікти? що в товаришів серденько в’яне, та сохне. –
Ти – от – скажи мені, – боги ж бо знають все чисто на світі, –
Хто із безсмертних мене прив’язав і лишив возвороту,
Щоб я не їхав по морю безкраєму, повному риби?”
Так я сказав; характерник же знову почав говорити:
“Треба було б тобі Зевесові й іншим богам і богиням
Добру офіру створити; тоді б без гайни ти на човнах
В милую, рідную землю поїхав по чорному морю.
Нині ж інако безсмертні судили: тобі не прийдеться
В рідную землю, у дім свій, вернуться (І рідню привітати
Перше, ніж води Єгипта, святої ріки, не об’їдеш ти знову
Та не даси гекатомби святої в офіру безсмертним
Всім – і богам і богиням, що небом владнують широким.
Тільки тоді лиш пошлють тобі боги жадану дорогу.”
Так він сказав: в мене ж серце з нудьги захолонуло в грудях.
Бо старий дід заказав мені знову по темному морю
Їхать в Єгипетську землю – далеку дорогу і трудну. –
Трохи згодя, я почав характернику так говорити:
“Все те, що ти мені, діду, велиш, я зроблю без бавіння;
Тільки-но от що скажи ти мені та по правді по щирій. –
Всі без поруху вернулись на човнах до дому Ахейці,
Що ми в дорозі покинули з Нестором, ідучи з Трої,
Чи може хто з них загинув геть з човнами в морі, чи може
Вмер на руках товариства й рідні, перебувши війну?”
Так я сказав, і старий у одвіт на се слово промовив:
“Ех, Атрієнку! На що ти питаєш про се? Не годиться
Знать тобі сього, не слід і випитувать в мене, бо будеш
Плакати довго, лиш тільки почуєш про все досконально.
Вмерло в дорозі багато Ахейців, багато й зосталось.
Двоє з Ахейських атаманів бравих погибло в дорозі
(Скільки ж із них полягло на бою – ти і сам теє знаєш),
Третій же й досі живим десь блука у безкраєму морі.
Першим загинув на морі Аякс із своїми човнами:
Човни Аякса нагнав Посидон на страшенні Гирейські
Скелі; самого ж таки пожалів було й виніс з під хвилі;
Був би Аякс таки спасся од смерті на прикрість Афіні,
Як би було не сказав загордящий одного словечка:
Бач, похваливсь, що втече од потопу й без ласки безсмертних.
Се його гордеє слово почув Посидон і розгнівавсь;
Зараз схопив свій тризубець обома міцними руками,
Трахнув об скелю Гирейську і та розкололась на двоє.
Часть тії скелі лишилась на місці, а друга скотилась
В море; на ній-то, зоставшись, Аякс похвалявся на богів.
Довго та скеля носила його по хвилястому морю.
(Так він на ній і погиб, захлібнувшись морською ропою.)
А Агамемнон, твій брат, було спершу утік од недолі
Й сам і його скороходні човни: його спасла Юнона.
Після ж, як мав об’їздить він Малейськії гострії скелі,
Страшная буря його підхопила й понесла по морю,
Повному риби; оттут-то біди натерпівсь Агамемнон.
Спершу прибило його у той край, де колись-то в палатах
Жив сам Сієст, а тоді син Сієста Егіст господарив;
Звідтіль здававсь вже йому возворот у свій край дуже певним:
Боги і вітер попутний послали назад у отчину.
Дуже зрадів Агамемнон, ступивши на рідную землю,
Впав на коліна й давай цілувати рідненький пісочок;
Потім залився слізьми, що уздрів таки землю жадану.
Тут запримітив його калавурний наємний з горбочка,
Де сам зрадливий Егіст посадив його, пообіцявши
Золота дать два таланти, і той уже рік калавурив,
Щоб не явивсь несподівано та боронитись не здумав.
Тільки лиш вздрів Агамемнона, зараз побіг і дав знати.
Тут-то Егіст против брата й замислив великую зраду:
Вибравши двадцять собі розбишак, посадив їх в засаду
В самих палатах, де й бучний звелів приготовити бенкет.
Сам же назустріч царю Агамемнону вийшов з пихою:
С кіньми, з візками, а в серці таїв він недобреє діло.
Зради не відаючи, Агамемнон вступив у палати;
Тут за столом його й вбили, як тую скотину вбивають.
Не осталось теж і жадного з тих, що прийшли з Атрієнком,
Тай розбишаки Егістові всі до одного погибли.”
Так він сказав; в мене ж серце з жалю захолонуло в грудях,
Гірко заплакав я, впавши на жовтий пісок; моєму серцю
Вже не хотілося й жити на світі й на сонце дивитись.
От як наплакавсь я в волю, скропивши слізьми всю долівку,
Дід, характерник морський, Посидона підданок, і каже:
“Е, Атрієнку! не слід тобі довго так плакать, вбиваться,
Ділу слізьми не поможеш; ти лучче подумай гарненько,
Щоб от у рідную землю свою ти доставсь як скоріше.
«Бо чи живим ти його ще застанеш, чи може Орестом
Він вже убитий, – принаймні на похорон може приспієш.”
Так він сказав, і мені на душі аж полекшало: серце
В грудях моїх втихомирилось знову, хоча й було важко.
Тут я почав говорити старому крилатії речи:
“Ну, про сіх двох я вже знаю; скажи ж ти мені, хто той третій,
Що ще й досі живим по безкраєму морю блукає,
(Чи може вмер; хоч і тяжко, а все б таки хотів я почути).”
Так я сказав, і старий мені зараз на сеє одвітив:
“Третій-то син єсть Лаерта старого, він родом з Ітаки,
Бачив його я на острові в пишних палатах Калипси
Німфи; вона його держить насильне, і він бідолашний
Плаче гіркими слізьми і не може в свій край повернуться;
В нього ні човнів не має, ні весел, нема й товариства,
Котре б в отчину по темному морю його проводило.
Іншая доля тобі, Менелаю, родино Зевеса,
Випала; ти не помреш у Аргосі, багатому кіньми;
Боги тебе в Елисейськеє поле пошлють на край світа,
Де Радамане проживає білявий, де людям безсмертні
Саме найкраще життє – без печалі й труда – вготували.
Там ні дощів, ні зіми не буває, ані завірюхи;
Там тільки вітри Зефіра легенькі зза Океана
Дують чуть-чуть і блаженним раз-в-раз холодку навівають:
Се тобі тим, що бленин ти муж і Зевесу став зятем.”
Так-от сказавши, нирнув характерник у море хвилясте;
Я ж з товариством до човнів своїх почвалав скороходних.
Йшов я, а серце мов пташка в сілку, – як не вискочить, – билось.
Тільки прийшли ми до моря, де всі наші човни лежали,
Зараз вечеряти сіли, бо темная ніч наступила;
Потім на березі пінного моря всі міцно заснули.
Тільки лиш рання рожева зоря світова занялася,
Самперед човни один за другим поспускали на море,
Щогли прилагодили і на них паруси натягнули;
Потім вступили на човни й самі на лавках посідали,
І товариство прийнялося веснами море гнітити.
Знов я погнав свої човни до річки святої Єгипта,
Там їх спинив і в офіру безсмертним приніс гекатомбу,
Потім я жертвою гнів заспокоївши богів безсмертних,
І Агамемнону в вічную пам’ять могилу насипав.
Все спорадивши, поплив я назад; мені вітер попутний
Боги послали і скоро у рідную землю прибили.
Ти, Телемаче, не квапся тепер, погостюй тут у мене
В пишних палатах деньків з одинадцять, або й дванадцять;
Потім тебе я з повагою випроважу й подарунки
Славнії дам: – троє коней з мережаним гарним візочком,
Дам тобі й келих красивий, – щоб ти виновую офіру
Завше безсмертним творив і мене раз-у-раз споминав би.»
І Телемах, Менелаю в одвіт, так почав говорити:
«Довго мене, Менелаю Атриде, оттут не задержуй;
Я б найрадніщий зостатись; з тобою рік цілий сидів би,
Й жаль за батьками й за домом мене не зв’ялив би ніколи, –
Так твої речі єсть мудрі і оповідання цікаві:
Серце мені веселять; та товариші ось засмучають,
Що зосталися в Пилосі, а ти таки просиш зостаться:
Твій подарунок, що дать мені маєш, хай пам’ятка буде,
Коней же я у Ітаку не візьму, тобі їх на спомин
Тут-таки в тебе зоставлю; твоє ж пак великеє царство
Все по долинах розкинуто й родить багато лотосу,
Куперу, жита й пшениці і іншої всякої паші;
А на Ітаці нема ні лугів, ні широкого поля,
Тільки єсть скелі для кіз, а для коней земля негодяща.
Звісно, що острови не задля коней: нема на них паші;
З моря скалами вони видаються, – Ітака ж найбільше.»
Так він сказав. Менелай же тихенько собі усміхнувся,
Гостя по плечах погладив рукою й почав говорити:
«Крові еси ти вельможної сину, коли так говориш,
Ну, то я коней чимсь іншим тобі заміняю, бо можу:
Яв подарунок тобі з усіх скарбів моїх, що в скарбницях,
Виберу, що Єсть найлуччого і найдорожчого в мене, –
Срібную, ковану дуже цікаву, я дам тобі кухву;
Вся вона з чистого срібла з краями сутозолотими.
Кухва – робота Гефеста; мені ж дарував її Федім,
Цар Сидонійців, як я колись в гості до нього заїхав;
Сюю-то срібную кухву тобі я і дам замісць коней.»
Так вони вдвох, Менелай з Телемахом, собі розмовляли,
А у палатах тимчасом збіралися гості на бенкет.
Кіз, та овечок привели й вина дорогого принесли,
Хліба ж принесли жінки, що в тоненьких все ходять намітках.
Так от готовився бенкет в палатах царя Менелая.
А женихи на Ітаці перед Одіссеєвим домом
В кружала
6 грались і довгими списами в ціль попадали
Посеред битого двору, де й перш всі їх грища творились.
Од женихів в стороні Антиной з Евримахом сиділи,
Два ватажки між гультаями були вони найсміліші.
Трохи згодя підішов до них і Фронієнко Ноїмон
І Антиноя випитувать став ось якими словами:
«Знає хто-небудь із вас, Антиною, і може сказати, –
Скоро, чи ні Телемах із Пилоса до дому приїде?
В мене він човна узяв; а мені дуже човна потрібно,
Маю в Еліду широку поїхать; дванадцять кобилок
В мене там є і табун лошаків до роботи годящих:
Треба б було там спіймати якого із них та об’їздить.»
Так він сказав; ватажки здивувались, бо овсім не знали,
Що Телемах у Пилосі, а думали, що він де-небудь
Тут-таки біля товару у полі, або на свинарні.
От і почав Антиной Фронієнкові так говорити:
«Правду, будь ласкав, скажи нам: коли ж се і з ким він поїхав?
Чи з громадян кого-небудь узяв, чи поїхали свійські
Люде, його ж – наймити, челядинці? Таки ухитрився!
Та ще скажи мені от що, і про те нехай буду знати,
Сам він узяв в тебе чорного човна, без відому твого,
Чи таки ти йому визичив сам, як почав він прохати?»
Й Фронієнко Ноїмон на се Антиною одвітив:
«Човна я сам йому дав; так зробив би усяк громадянин,
Як би його попросив чоловік при великій пригоді:
Трудно в нужді одказати сусіді, – та й і хто одказав би?
Ті ж, що поїхали з ним, – парубки з громадян таки наших;
Я й їх атамана бачив на човні, але ж от не знаю –
Чи то був Ментор, чи бог який, вельми на Ментора схожий.
Тільки, бач, ось що за диво: самого я Ментора бачив
Вчора раненько; тоді ж він поїхав із ними у Пилос.»
Так от сказав Фронієнко й пішов до своєї господи.
А ватажки аж зжахнулись й на серці у них похололо...
Зараз усіх женихів поскликали до купи і тії
Кинули грища і стали навколо перед Евпитенком.
Їм Евпитенко й почав говорити, й з досади аж сапав,
Ввесь аж трусився, а очі – мов вугля горяче горіли:
«Горе, панове! дорога отся Телемаха – не шутки!
Сміло удав!... А ми, келепи, думали: ні, не посміє...
От тобі й блазень: усіх ошукав нас, старіших, розумних...
Хлопців з громади набрав собі бравих та й линув на човні!
Буде і після нам лихо від иего, коли б Олимнійці
Дух з нього виперли раньше, чим він нам погибель вготуб!
Ну, а тепер я вам от що скажу: мені човна давайте,
Дайте і двадцять гребців; зараз іду за ним; я засяду
В пристані межи Ітакою й Самом і там стерегтиму:
Гірко скінчиться отся його сміла мандрівка за батьком!»
Так він сказав і се слово його всім достоту прийшлося;
Й зараз вони всі гуртом у палати пішли Одіссея.
Скоро довідалась і Пенелопа злосливої зради,
Що женихи проміж себе замислили на Телемаха:
Медон, гонець, їй про теє сказав, бо він чув, як злодії
Раду вели проміж себе на дворі й на чім всі згодились:
Миттю побіг він в палати, та все й розказав Пенелопі.
Ще на порозі в світлиці гінця Пенелопа спитала:
«Медон! за чим тебе прислано од женихів загордящих?
Може за тим, щоб сказати рабиням царя Одіссея,
Щоб покидали роботу та їм щоб обід готували?
Боже, коли б отсе сватання й бенкети сі та скінчились!
Щоб і обід сей сьогодні оттут задля них був останній!
Надитесь ви всі гуртом і добра попсували багато
Батьківщини Телемаха малого; чи вже ж ви не чули,
Вам не казали батьки таки ваші, як ви були дітьми,
Хто такий був Одіссей, задля ваших родителів завше
Він не обидив з громади нікого, ні ділом, ні словом,
Як то поводиться звично на світі в царів богорівних:
Іншого люблять з підданих, а з іншим вони ворогують, –
А Одіссей – то не нівечив навіть хоч би й челядинця.
Що ж отсе чините ви? Яких пакостей ви натворили!
Се б то ніби Одіссею од вас за добро така вдяка...»
Медон на себ, – а був він розумний, – сказав Пенелопі:
«Хай би, цариця, було тільки лиха що капості їхні!
Іншеє, більшеє, гіршеє вдвоє вони замишляють –
Лихо нам всім, і не дай же то, боже, щоб їм удалося:
Гострою шаблею хтять зарубати вони Телемаха,
Як буде їхать назад; а поїхав він в Пилос пісчаний,
Звідтіль у Лакедемон, про отця там що-небудь прочути.»
Так він сказав, а у той захолонули ноги і серце;
Довго вона не могла ні словечка промовити; сльози
Так і полились з очей, і пропав її навіть і голос,
Добра година пройшла, поки стала вона говорити:
«Медон! Чого ж се поїхав мій син? Ох, не слід йому було б
На скороходнії човни сідати, бо то коні морськії;
Носять вони по безкраєму морю людей, та й згубляють:
Чи забажав він, щоб тут на землі й його ім’я пропало?!»
Медон на сеє, – а був він розумний – сказав Пенелопі:
«Я вже не знаю, чи то який бог підуськав його їхать,
Чи захотів таки сам побувати в Пилосі й провідать,
Що з панотцем його сталось, де він і яка його доля.»
Так сказав Медон, і вийшов з палатів царя Одіссея.
Жаль і нудьга підкосили царицю й вона не здоліла,
Щоб на фотелях усидіть, було ж їх в світлиці багато:
Сіла вона на порозі й гіркими слізьми залилася;
Заголосили вкруг неї й рабині усі, які були
В неї у пишних палатах царських – молоді і старії,
Їм-то усім Пенелопа, ридаючи, гірко сказала:
«Слухайте, друженьки! дав мені Зевс Олимпійський печалі
Більш за усіх тих, з которими я і росла й дівувала:
Спершу втер яла я мужа, як лева по силі і серцем;
Хистом і розумом він видававсь між Данайцями всіми,
(Слава його і Аргос і Елладу усю обгорнула),
Се ж от недавно й дитя моє миле бурхливії вихри
Десь у чужину занесли, а я і не чула про сеє.
Жорстокосерді! Чому ні одна з вас мене не збудила,
Як Телемах виражався із дому на човен той чорний!
Ох, ви недобрі! ви знали то всі, а мені й не сказали!..
Як би була я довідалась, що він збирається їхать
Сього б не було і вже – або він би зостався на певне, –
Або мене неживою покинув би тут у палатах.
Як би скоріш хто покликав сюди Доліона старого,
Мого раба, що отець мені дав з другим іншим посагом,
Він стереже й доглядає тепер мого рясного саду;
Хай найскоріш до Лаерта біжить та про все хай розкаже,
Може б Лаерт, як розумний, дійшов собі снаги якої
Та докорив би народу з плачем, що вони потурають
Стратить його ж таки внука і сина царя Одіссея!»
Нянька, стара Евриклея, поважно на сеє сказала:
«Любо, моя господине!
7 Чи гострим мечем зарубаєш
Няньку твою, чи то жити лишиш, а тобі я признаюсь.
Знала я все, і сама, по приказу його, у дорогу
Хліба й вина наготовила; заприсяглася ж богами
Не говорить тобі раньш, ніж як днів вже дванадцять уплине,
Щоб про од’їзд його вчувши, або й сама догадавшись,
Ти молодої своєї краси від жалю не зв’ялила.
Годі ж бо плакать! умийсь та, вдягнувшись у чистую сукню,
В верхню світлицю піди, забери й покоївок з собою,
І помолися дочці там егидодержавця Афіні:
У Телемаха вона і не дасть йому вмерти.
Не завдавай і Лаерту жалю; він журний вже й без того.
Боги ж не овсім таки одступились од Аркесієнка
Тай од нащадків його, а знайдеться якийсь ще з їх роду,
Що володітиме знов і сім домом і грунтом родючим!»
Так Евриклея сказала й розважила тугу цариці.
Слези утерши, цариця умилась, наділа і сукню
Чистую і у світлицю пішла, покоївок забравши.
В кошик ячменю наклала і так-от молилась Афіні:
«Вваж, Атридоно, егидодержавцева дочко, на мене!
Певне не раз у палатах тобі Одіссей вельми мудрий
Ситії стегна палив із овець, та биків на офіру.
От спогадай лиш про теє тепер і спаси мені сина.
Тай женихів прожени загордящих, що капості діють!»
Так-от молилась з плачем, і богиня почула молитву.
А женихи у тінявих палатах, знай, галасували
Й от що почав говорить хтось із них, молодих, загордящих:
«Певне отсе нам весілля готує жаданная краля
Й овсім не відає, що її синові смерть вже готова!»
Так хтось сказав, бо не відав, що було й для них вже готово.
Тут женихам Антиной Евпитенко почав говорити:
«Молодь ви всі необачна! держіть лиш язик за зубами,
Щоб не розніс сеї мови хто-небудь в тамту он світлицю.
Лучче ходім тишком-нишком відсіль та потайно скінчимо
Те, що достоту прийшлося нам всім і на чім ми згодились.»
Так-от сказавши, він вибрав собі двадцять хлопців найдужчих
Тай потягнули до моря на човен усі скороходний.
Перше найперше вони отой човен спустили на море,
Потім і щоглу поклали на човен і парусів кілька
Поприганяли і довгії весла до петель ремінних. –
(Все спорядивши, як слід, паруси розпустили на щогли)
Зброї і інших риштунків принесла з собою дружина.
Сіли на човен, погнали його в серед моря к полудню;
Там повечеряли й ждали аж поки наблизиться вечір.
А Пенелопа тимчасом лежала у верхній світлиці,
Нудила серцем, нічого не іла й не пила нічого.
Тільки і гадки у неї було, чи втече-то од смерті
Син її любий, чи буде таки женихами він страчен?
Що от міркує і лев, як його де застукають люди
Й бачить він з ляком, що вже от-от-от його в сіті спіймають;
Те й Пенелопа усе розважала, аж поки на очі
Сон не злетів: як заснула вона, вгамовались і думки.
Тут знов вже іншеє вигадала синьоока Афіна.
Взяла ото та зробила мару, станом схожу на жінку, –
На огрядную Іфоиму, дочку б то Ікарія старшу,
Що повінчалась з Евмилом у Ферах, де й жили обоє, –
Та і послала мару ту в палати царя Одіссея,
Щоб Пенелопу, що серцем так нудить, вона розважала,
Щоб втихомирила плач та ридання і витерла сльози.
І от, прокравшись у верхню світлицю крізь замкнені двері,
Стала мара в головах і от так Пенелопі сказала:
«Спиш ти чи ні, Пенелопо! здоланная овсім журбою?
Боги, которим легенько живеться, тобі збороняють
Плакати й так вбиваться: от-от незабаром до тебе
Вернеться син твій, бо перед богами нічим не згрішив він.»
Їй Пенелопа, премудра жона, на сю річ одвічала,
Все ж крізь солодку дрімоту й вітаючи в снищах чарівних:
«Як, яким побитом ти отеє, сестро, до мене прибула?
Перше ти рідко сюди завертала; живеш, бач, далеко.
Ти от велиш перестать мені плакати, щоб я забула
Всі отті охи та здохи, що рвуть мені серце і душу?
Я, що і мужа втеряла, як лева по силі, і серцем
Хистом і розумом він видававсь між Ахейцями всіми,
Й слава його і Аргос обгорнула і цілу Елладу.
Се ж от і син мій жаданий полинув од мене на човні;
Він ще дитя, не зазнав ще ні скрути й людей ще не бачив.
Ось через що я вбиваюся більше за ним ніж за мужем.
Я аж трушуся за ним і боюсь, щоб чого з ним не сталось,
Чи то на морі, чи тут таки дома, як він повернеться.
Зраду таку проти нього замислили люди лукаві
Вбити хотять його перш, чим до рідної хати доїде.»
І Пенелопі на сеє тінява мара так сказала:
«Сестро-голубко! не бійсь, не в’яли свого серця журбою.
Єсть там у нього в дорозі такий поводатір могучний,
Певний, якого б і я та і ти, та і всякий бажав би:
З ним у доррзі Паллада Афіна, до тебе зичлива.
Се ж то вона і послала мене твою тугу розважить.»
Їй Пенелопа, перемудра жона, на сю річ одвічала:
«Як що ти справді богиня і думки Афінині знаєш,
То розкажи мені з ласки своєї, яка його доля:
Де він тепер? чи живе ще й на сонечко дивиться ясне?
Чи може вмер і до темних спустився палатів Аіда?»
І Пенелопі на сеє тінява мара так сказала:
«Де він і що з ним, чи жив, чи помер – од гадати не вмію,
А завдавати брехні, нісенітницю плести – не гоже!»
Сеє сказавщи, мара крізь замкнуті двері послизла
Тихим повітрям. Прокинулася Пенелопа і стало
Так їй на серці легенько, мов знов отсе помолоділа, –
Снище таке очевидячки їй опівночи приснилось.
А женихи, посідавши на човен, пустились у море,
Смерть Телемахові в чорних душах замишляючи певну.
Єсть островок каменястий, собі невеличкий, на морі;
Межи Ітакою він простягнувся і Самом шпилястим;
Звуть його Астерис; має дві пристані зручні для човнів,
Там-то й засіли Ахейці в надії звести Телемаха.
Одіссеї Ε. ПІСНЯ П’ЯТА
Одіссеєві плавники.
Рано од ліжка Тифона хорошого в небі зірниця
Вийшла, щоб світло принести богам невмірущим і смертним,
Боги ж сиділи на раді в світлиці Зевеса, которий
Громом орудує в небі і єсть між богами найстарший.
Їм викладала Афіна всі біди тяжкі Одіссея:
Дуже вона побивалась об тім, що замешкавсь у Німфи.
«Батьку Зевесе і прочії боги блаженні, безсмертні!
Ні, вже ніяк не приходиться, бачу, щоб цар берловладця –
Був задля кожного щирим, ласкавим, прихильним; повинен
Милость він з серця прогнати та капості людям чинити,
Бачите, як Одіссея святого вже люди забули,
Свого царя, що для всіх був отцем таким щирим, ласкавим.
Він от сидить десь на острові й терпить великеє горе
В гарних печерах Калипси: вона його вдержує в себе
Силою; бідний не може ніяк у свій край повернуться:
В нього ні човнів не має, ні весел, нема й товариства,
Котре б його повезло по безкраєму морю до дому.
Се ж знов замислили стратить і сина його Телемаха,
Як буде їхать назад, а поїхав він в Пилос пісчаний,
Звідтіль у Лакедемон – про отця там що-небудь прочути.»
Їй одвічаючи, хмари збіраючцй Зевс так промовив:
«Дочко моя! яке слово тобі пролетіло крізь зуби?
А не сама ж ти хіба той рішинець вчинила, у думці зробила,
Що Одіссей таки вернеться і відомстить загордящим?
Так от пильнуй тепер за Телемахом в дорозі, – як можеш, –
Щоб жив-здоров повернувся у рідную милую землю,
А женихи, що засіли на човні, щоб в дурнях зостались.»
Потім почав говорить до Ермія, коханого сина:
«Сину Ерміє! ти завш був посланцем: біжи ж но скоренько,
Німфі в яви кучерявій про нашу незмінную волю,
Щоб Одіссей неборака, не гаючись, плив до господи, –
Тільки без всяких поїде він проводів – божих і людських;
На плавниках із бервен він натерпиться горя немало:
Аж на дванадцятий день в хлібородну Схерію прибуде,
В землю Феаків, которі всі рід свій ведуть од безсмертних;
Сі його приймуть і наче од бога якого споважуть:
Випровадять його в милую рідную землю на човні
І надають йому золота, міді й одежі багато;
Певне, ніколи добра стільки він не привіз би з під Трої,
Як би беспешне з здобичою всею до дому достався.
Ну, а тепер, бач, судилось йому і другів привитати,
І у палати високі і в рідную землю вернутись.»
Так він сказав, і почав у дорогу збіратися звісник
Аргусовбивця; під ноги підвдзав собі він сандалі,
Ковані злотом, вони-то його і носили повсюди,
Разом з вітрами, по твердій землі й по безкраєму морю.
В руки ж узяв патерицю: він нею, кого лиш захоче,
З разу таки і приспить, а хто спить, того з разу розбудить.
З сім-от ціпком у руках полетів собі Аргусовбивця
Та над Пієрею з хмар і спустився на море безкрає;
Потім по хвилях понісся швиденько нурком-риболовом,
Що за плотицями завше ганя по страшенним безодням
Та свої крильця густії полоще в солоному морі;
Так от швиденько Ермій перебіг через моря хвилясті.
А як добіг він до острова, що в стороні був далекій,
Зараз із пінного моря блакітного вийшов на сушу,
Щоб до печери добратися тої, де мешкала Німфа
Гарна з лиця й кучерява; її він знайшов у печері,
Де по кутках на кабицях курились кедрина і ладан:
Пахощі вонні од них скрізь по острову так і носились.
Німфа сиділа в печері і голосом дивним співала;
Човником ткала вона золотим на верстаті тканину.
Навкруг печери розкинулась свіжа зелена діброва –
Чорні тополі, та вільхи й стрункі кипариси пахучі;
Там, в тій діброві, і всякої птиці багато водилось:
Кобці, шуліки, шпаки і морські цокотухи-сороки,
Котрим лиш клопіт один – цокотати та плескатись в морі.
Тут же, вкруги кам’яної печери, по горах повився
Рясно-густий виноград: важкі кетяги й віття ламали.
Штири криниці одна біля другої джерела били
В різнії сторони, й чиста вода, як сльоза, та погожа
Тихо бреніла раз-в-раз в гущині; од печери по плесу
Вохкі луги простелились – зелені, квітчасті, пахучі;
Навіть і бог звеселився б, як би всю красу побачив.
Довго стояв там Ермій, як укопаний, та дивувався;
Потім, як все оглядів і на все до смаку надивився,
Зараз, не гаючись довше, пішов у простору печеру;
Німфа Калипсо, богиня з богинь, його з разу пізнала:
Буть незнакомими межи собою – у богів не звичай,
Навіть тоді, як один од другого живуть подалеку.
Але ж в печері посланець Ермій не знайшов Одіссея:
Той, як і перше бувало, сидів десь над морем і плакав,
Мучив що-дня свою душу гіркими слізьми, та риданнбм
(Все він, бувало, на море бескрає дивився та плакав).
Німфа Калипсо, богиня з богинь, посадивши Ермія
На дерев’яній, мережаній злотом, фотєлі, спитала:
«Ну, мій шановний, коханий Ермію! Чого надзвичайне
Ти от до мене прибув? Не вчащав ти сюди було перше.
Ну, говори ж, чого треба, чого ти од мене бажаєш?
Я тобі зроблю усе, що зумію та зможу зробити.
(Перше ж, як гостя, прошу – потрактуйся у мене з дороги).»
Се от сказавши, богиня Ермія за стіл посадила,
Їсти дала амвросії, й червоного нектару пити.
Гість, не змагаючись довго, почав до смаку трактуватись.
Потім, як їжою й нектаром гість вдовольнив собі душу,
Став одвічать кучерявій богині такими словами:
«Бога богиня питає – чого він прийшов! Ну, гаразд же...
Допоминаєшся ти – і я скажу тобі достоменно.
Бігти до тебе на остров сюди мене Зевес приневолив;
А хто ж би то з доброї волі схотів так далеко ганяти,
Ще й по сольній воді, де нема ні села, ні місточка,
Ані людей, що підчас гекатомбами нам офірують?
Та вже такий, бач, закон на Олимпі – що й боги не сміють
Зевса приказу щоб то обійти, або щоб одмінити.
Каже Зевес, що у тебе тут б хтось вельми бідолашний
С тих ото, що дев’ять билися років за город Пріямів,
А на десятий, його зруйнувавши, до дому поплили;
Тільки, як плили вони, то розсердили якось Афіну,
Й та на них вітри бурхливі наслала і збила буруни
(Там то вони і загинули кожний з своїм товариством,
Сього ж, що в тебе, – сюди буйний вітер і хвиля прибили.)
То ж то Зевес і звелів одпустить його як найскоріше,
Бо не судилось йому на далекій чужині загинуть;
Випала іншая доля йому – і другів привитати,
І у палати високі, і в рідную землю вернутись.»
Так він сказав, і Калипсо, богиня з богинь, задріжала
І почала до Ермія крилатії речи казати:
«Злюки ви, боги, єсте і найзгірш од усіх завидющі:
Зараз ото й ворчите на богинь, як із них котра-небудь
Смертного візьме на ліжко і зробить собі чоловіком.
Так, як колись-то Зірниця собі приняла Оріона,
Гнали його ви, та гнали, бо вам, бач, легонько живеться, –
Поки його не настигла в Ортигії ваша невинна,
Панна Діяна й стрілами легенькими не застрілила.
Так і Язон уподобавсь було кучерявій Деметрі,
Й та, закохавшись у нього всім серцем, у любощах спати
З ним положилась на оранім полі, – в хвилину про теє
Зевс і провідав і вбив його там громовою стрілою.
Так і тепер от: вам заздрість, що смертний живе тут зо мною.
Він потопав серед моря на беревні, і я його спасла,
Бо йому човна прудкого Зевес, громовою стрілою
Вдаривши, геть потрощив на скіпки і розвіяв по морю.
(Тут-то усе товариство його потопилося славне,
А самого буйний вітер і хвилі до мене прибили.)
Я привитала його, годувала і мала зробити
Так, щоб не старівсь ніколи й безсмертним по віки зостався.
А як такий на Олимпі закон, що і боги не сміють
Зевса приказу щоб то обійти, або щоб одмінити,
Хай вибірається в море мерщій, як Зевес потребує
І через тебе велить; виряжати ж його я не буду:
В мене ні човнів, ні весел не має, нема й товариства,
Котре б його повезло по безкраєму морю до дому;
Тільки, до нього прихильная, дам йму певну пораду,
Щоб він беспешно у рідную землю доставсь найскоріше.»
Знов до богині почав говорити Ермій, божий звісник:
«Так одпусти ж його зараз і гніву Зевеса побійся,
Щоб не зробив він тобі, як розсердиться, халепи часом...»
Се от сказавши, Ермій, божий звісник пішов од богині;
Вийшла і німфа з печери шукать царя Одіссея,
Вчувши од звісника власний і певний рішинець Зевеса. –
Той же сидів на шпилястому розі над морем і очі
Ве висихали од сліз, бо до дому раз-в-раз поривався:
Танув, як свічка що день, бо не був до богині прихильний.
Ночи він, правда, провадив в печері, але ж по неволі:
Сього хотіла богиня, і не міг він того не схотіти.
В день же сидів раз-у-раз на шпилястім камінні над морем
(И мучив що дня свою душу гіркими слізьми, та риданнєм)
Все було дивиться, бідний, на море солоне та плаче.
Там то богиня й найшла його і почала говорити:
«Ну, безталанний! не плач мені більше оттут, і журбою
Серця собі не в’яли: одпущу я тебе незабаром.
Довгих бервен нарубавши, приймайсь плавника будувати,
Щоб як безпешніш ти міг би снувати по синему морю.
Бервна ти мідними штабами збий і балясами з краю
Їх обведи; а я піду й тобі приготовлю в дорогу
Хліба, води і вина, щоб не голодував ти на морі;
Дам і одежи, пошлю в слід за човном і вітер попутний,
Щоб як скоріш і беспешніш ти в рідную землю достався,
Як того боги захочуть, що небом владнують широким:
Вміють вони в сто раз лучче, ніж я, розсудить – що до діла.»
Так говорила вона; задріжав Одіссей богорівний
Та до богині почав говорити крилатії речи:
«Іншеє щось ти, богине, гадаєш, а не возворот мій:
На плавнику плисти кажеш такую далеку дорогу,
Трудну й зовсім небеспечну, якої і великії човни
З вітром Зевеса попутним не можуть зробити беспешно.
Я на плавник і ногою не ступлю без вваги твоєї,
Поки не заприсягнешся й клятьбою мене не запевниш,
Що мені іншого лиха ти овсім вчинити не мислиш.»
Так він сказав, і Калипсо, богиня з богинь, усміхнулась
Ніжно рукою потріпала і так почала говорити:
«Хитрий ти, бачу, нівроку тобі, – й не зовсім необачний:
Дуже путяще й розумне отсе ти сказав мені слово.
Отже, хай свідками будуть: земля й широкеє небо
И Стикса підземні бистрії води, – клятьба отея страшна
Навіть для богів блаженних, і в них вона сама найбільша, –
Що тобі іншого лиха я овсім чинити не мислю;
Я тобі зичу і ражу то саме, чого б і собі
Завше бажала, як би і мені така склалась пригода.
Вір же мені, що я зичу тобі усе добре, що в мене
Серце у грудях зовсім не залізне: воно милосливе.»
Се от сказавши, богиня з богинь до печери пустилась,
А за богинею в слід поспішав Одіссей богорівний,
І незабаром обоє ввішли у глибоку печеру.
Там Одіссей на тій самій усівся фотєлі, з котрої
Ермій устав; йому Німфа принесла всілякої страви,
Їсти і пити усього, що смертнії люди вживають.
Страву поставивши, сіла й сама супроти Одіссея;
Ій же поставили нектару і амврозії рабині.
Так на готовую страву лиш руки вони простягали,
Потім, як кожний із них і наївся у смак і напився
От що Калипсо, богиня з богинь, почала говорити:
«Ну, Лаертенку, Зевесова хитра рідня, – Одіссею!
Хочеш отсе ти до дому у милую рідную землю
Зараз сьогодня і їхать? Прощай же, і час тобі добрий!
А як би відав ти й знав, скільки доля тобі присудила
Бід натерпітися перш, ніж у рідную землю доїдеш,
Зараз би тут, у сій самій печері, зостався б зо мною
Й був би безсмертним. Так що-ж? ти от дуже бажаєш побачить
Жінку свою: ти за нею щодня побивабсся й плачеш.
Я ж, пак, здається, таки не поганша од жінки твобі
Ані лицем, ані станом, і смертні жінки сперечатись
З нами не можуть безсмертними станом своїм і красою.»
Їй у одвіт Одіссей, хитромудрий почав говорити:
«Німфо шановна! не сердься на мене за се; бо і сам я
Добре те знаю, що мудра моя Пенелопа нікчемна
І сперечатись з тобою не може ні станом, ні видом,
Бо вона смертна, а ти от безсмертна й по вік молодая.
Все ж таки я, хоч і так, а бажаю й що-дня побиваюсь,
Щоб до господи добитись та день повороту побачить.
А як мені який бог вчинить зраду на темному морі,
Видержу й то я своїм, у бідах загартованим, серцем.
Вже я зазнав того лиха й біди натерпівся не мало
В морі бурхливім, – так хай же і то на останку складеться.»
Так він сказав. А тимчасом вже й сонце спочило і вечір
Темний настав; а вони собі в двох у глибокій печері,
Сидючи рядом, всю ніч цілувалися та милувались.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Зараз вдягнув Одіссей тонкий хітон і гарну кирею,
Бимфа ж вдягнулася в білу срібнястую сукню додільну,
Дуже тоненьку й хорошу; і поясом підперезала
Стан золотим, дуже гарним, а голову хусткою вкрила
Тай почала виражати царя Одіссея в дорогу:
Дала сокиру велику йому, до руки приладнану,
Мідну, загострену з боків обох і на ній топорище
Витесане із маслини і гарно мережане всюди;
Дала і іншого начиння що до тесельскої справй.
Потім його повела, де всіляка росла деревина:
Вільхи, тополі, ялина і в небо упертії сосни,
Все старовічне, сухе: по воді на них плинути легко.
Всяку у сему гаю показавши йому деревину,
Німфа Калипсо, богиня з богинь, у печеру вернулась,
А Одіссей до роботи ударився, бервна рубати.
Двадцять він вирубав довгих бервен і сокирою гарно
Їх обтесав, потім вирівняв всіх оливницею й шнуром.
Німфа ж тим часом, богиня з богинь, йому свердел принесла,
Він попроверчував дірки в бервнах і у ряд всіх до купи
Цьв’яхами довгими й штабами мідними поприбивав їх;
А щоб вода не сочилась на верх, він гнучким верболозом
Верхнюю сторону густо попереплітав і накидав .
Хмизу багато; боки ж навкруги оторочив дошками
Довгими, щоб на поміст плавника не котилися хвилі;
Щоглу управив в помості з дрючком поперешним вітрильним,
З заду ж приладив трепло – куди слід плавника направляти.
Вийшов плавник в Одіссея на славу: широкий та довгий,
Як може бути найбільший байдак, або інший великий
Човен, яких тільки вмілії роблять майстрі корабельні.
Німфа ж Калипсо тим часом принесла широких полотен,
Щоб зробить паруси, і змайстрував Одіссей їх багато,
Та мотузочками на коліщатах привісив до щогли,
Потім спустив плавника по маленьку важницями в море.
Був то четвертий вже день, як скінчив він отсю всю роботу;
Пятого ж дня його вислала з острова Німфа Калипсо,
Вимивши в лазні і в гарну одежу пахучу одягши.
Дала йому вина чорного міх і один міх з водою;
Потім принесла богиня і сакви великі з харчами:
Всього доволі в ті сакви наклала – і хліба й до хліба,
А на останку і вітер послала легенький попутний.
З радістю тут розпустив Одіссей богорівний під вітер
Паруси білі і сів за трепло плавником управляти;
Сон навіть в темнії ночи до віків його не торкався!
Все він дививсь на Плеяд та Воота, що пізно заходить,
І пильнував Ведмедиці, що люди Візком прозивають;
Ся в однім місці кружляв, ніби богиня Оріона,
І не купалась од віку у купелях ріки Океана
8.
То ж то по ній і казала плисти Одіссею Калипсо,
Так щоб зоря раз-у-раз зоставалась у лівую руку.
Плив Одіссей вже сімнадцятий день по широкому морю,
А як настав вісімнадцятий день, то замріли тіняві
Гори землі Феакійської, бо вже були недалеко,
І наче б то шкура широка яка розп’ялась понад морем.
Тою порою могучий труситель землі повертався
Од Ефіопів і вздрів Одіссея з далеких Солимських
Гір, і лиш тільки побачив, розсердивсь на нього ще гірше;
Грізно мотнув головою і в гніві великім промовив:
«Он-як! мабуть Одіссею безсмертні судили інако
Тутки без мене, як я проживав у землі Ефіопській,
І він отсе чимчикує собі до Феаків, де мислить
Певної збутися халепи, що йому здавна судилось.
Ні, ще багато таки я заллю йому сала за шкуру!»
Се от сказавши, він хмари нагнав і тризубцем розбурхав
Море сердите; схопилася буря над морем велика
Вітрів усяких та мокрими чорними хмарами вкрила
Землю і море, і темная ніч понависла із неба.
Разом подули і Еврос і Нотос з Зефіром бурхливим,
Та і холодний Борей почав хвилі сердиті збивати.
Технуло у Одіссея тут серце й коліна стремтіли,
І засмучений він з жалю сказав сам до себе:
«Ох, я нещасний! що буде зо мною отсе на останку?
Дуже боюсь, чи не правду богиня Калипсо сказала,
Як говорила, що перш, ніж у рідную землю заїду,
Бід натерплюся на морі, – і от все збувається певно.
Ух! Та якими ж страшенними тучами небо широке
Зевс заволік! усе море розбурхав, піднявши велику
Бурю з усяких вітрів; отсе певне моя вже погибель.
Тричі, – в стораз, – ви, Данайці, щасливіші, котрі погибли
В Трої воюючи палко, на смерть, Атрієнкам в догоду.
Так би повинен і я був загинуть і долю влучити
В той самий день, як на мене тьму-тьмущу накидали списів
Мідних Троянці над трупом бездушним царя Пелієнка:
Я б і почесні влучив собі там похорони і славу
Межи Ахейцями; се ж ото мушу загинути марно!..»
З сіми словами надбігла страшенная хвиля й об камінь
Трахнула всім плавником; затрусився плавник, завертівся,
Випало з рук Одіссея трепло, й Одіссей сам шубовстнув
В воду геть-геть таки од плавника; засвистіли, завили
Вітри бурхливі і бурею щоглу ла двоє зломало,
Парус порвало і знесло у море з дрючком поперешним.
Довго сидів Одіссей під водою, вовтузивсь та тріпавсь:
Виринуть знову назад не давали страшеннії хвилі,
Та і одежа, що дала богиня Калипсо, мішала.
От же таки, хоч не скоро, а винирнув він і солону
Виплюнув з рота ропу, що з волосся як дощ дзюркотіла,
Все ж таки, хоч не до соли було, плавника не забув він,
А, через силу по хвилях метнувшись, вчепився за нього
Сів на самій середині, тікаючи певної смерті.
А плавником то сюди, то туди так і кидали хвилі,
Мов як у полі північний Борей виграва будяками,
Що в осени засихають і густо збиваються в купу;
Так-ото й тим плавником вигравали і вітри по морю:
То отсе Нотос підхопить його та й шнурне до Борея,
То знов підхоплює Еврос і гонить у бік до Зефіра.
Тут його вздріла Кадмівна, пригожа Іно, Левкофея;
Спершу була вона смертною й дуже чудово співала,
Се ж от сподобилась честі – морською богинею статн
І пожаліла вона Одіссея, що в морі тинявся
Та бідував: вона вирнула з моря нурком-риболовом,
Сіла з ним в ряд на плавник і от-так почала говорити:
«Бідний! чого ж се труситель землі, Посидон, так на тебе
Розлютовавсь, що видумує халепи всякі на тебе?
Дармо-даремне увесь його гнів, і тебе він не стратить.
Ти тепер от що зроби, бо, як бачу, ти ще не збезглуздів:
Зараз – отсе роздягнися, нехай плавником твоїм грають
Вітри, а ти здобувайся руками собі возвороту;
В землю Феаків простуй, де і певної збудешся смерті.
На – от візьми сю чудовну намітку; під груди підв’яжеш,
То вже нічого не бійсь – ні біди претерпіть, ні втопиться.
Але, бач, от що: лиш тільки руками лапнеш ти за землю,
Зараз намітку розв’язуй і кидай у темнеє море
Геть од землі та гляди – сам назад мені не оглядайся.»
Так от сказавши, вона подала Одіссею намітку
Та й упірнула нурком-риболовом у море хвилясте:
Чорнії хвилі надбігли й богиню собою покрили;
А Одіссей богорівний зоставсь і почав міркувати,
І засмучений він з жалю та з жаху сказав сам до себе:
«Горе мені! чи не нову се зраду мені замишляє
Хтось-то з безсмертних, що каже мені плавника покидати:
От же бо ні! не послухаюсь, бо ще далеко, – я знаю, –
Тая земля, де богиня казала, що смерті я збудусь.
Лучче я от що зроблю, та воно пак і ліпше так буде:
Поки ще бервна отсі, міцно збитії, будуть держатись,
Доти сидітиму тут і терпітиму всякії біди;
А коли хвиля мені плавника розібє, розмайнує,
Ринусь у море, бо вигадать лучче що-небудь не зможу.»
Поки от так він собі міркував та доходив способу,
Страшно великую хвилю таку, мов високую гору,
Збив потруситель землі Посидон й об плавник нею трахнув;
Як-ото вихор бурхливий, зірвавшися, часом підхопить
Скирти соломи сухої й геть їх розвіє по полю,
Так-от і бервна міцні плавника рознесло. Одіссей же
Скочив на бервно та й плавав на нім, мов на огирі – верхи,
Скинувши з себе одежу, що дала богиня Калипсо.
Потім, намітку чудовну під груди собі підв’язавши,
Ниць повалився на море і, руки розкинувши на хрест,
Думав плисти так, а тут Посидон його і запримітив;
Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
«Бід натерпівшись на суші, тепер поблукай ще по морю,
Поки не стрінешся з тими людьми, котрим Зевс помагає,
Та і тоді, як я мислю, од халепи, – ні, не втічеш ти!»
Так-от сказавши, нагайкою свиснув своїх баских коней
Та і чкурнув у Еги, де були в нього пишні палати.
Інше тим часом Афіна, Зевеса дочка, загадала:
Всім зав’язала дорогу вітрам та звеліла усім їм,
Щоб перестали вже дути, щоб всі супокійно заснули;
Хвилі спинила, Борею ж бурхливому дуть наказала,
Поки Зевеса рідня – Одіссей до Феаків доплине
Весло-любивих, від халепи й певної смерті утікши.
Так він по хвилях страшенних носився два дні і дві ночи,
Й серце йому віщувало раз-в-раз неминучу погибель;
А в третій день, лиш на небі зішла кучерява Зірниця,
Затихомиривсь і вітер бурхливий і море стишіло, –
Тиша настала. Піднявшись у гору на хвилі шпилястій
Та придивившись пильненько, він близько вже землю побачив.
Як для дітей бува радість, коли їх отець очуняє,
Що слабував дуже довго і хворий у муках томився
(Як-от бува іногді, що недобра болість прилучиться,
І його боги спасли від такої хороби тяжкої);
Так Одіссей звеселився, побачивши землю й діброви;
Раптом на хвилі наліг, щоб скоріше на землю ступити.
Був він од берега вже недалеко, – рукою б подати, –
Чув уже він, як і плюскало море об берег шпилястий,
Бучная хвиля на березі там раз-у-раз клекотіла,
Й білими бризками моря солоного все покривала,
Бо не було там ні пристані, ані затишної саги,
Тільки лиш гори та скелі, та роги шпилясті сторчали.
Знов в Одіссея затехкало серце й коліна стремтіли,
І засмучений він з жалю та з жаху сказав сам до себе:
«Горе та й годі! отсе ж, як Зевес несподівано землю
Дав мені вздріть після того, як я переплив стільки моря,
Вийти де-небудь на берег із пінного моря не можна.
Скрізь, як-от скинути оком, саме тільки гостре камінне
Та навкруги реве хвиля сердита, б’ючися об камінь,
А підо мною таке глибочезне розкинулось море
Й твердо упертись ногами нема де, щоб трохи спочинуть.
Страшно! як хвиля підхопить мене, коли стану виходить,
Та об камінне торохне, – пропала тоді уся праця!
Ке-лиш візьму попливу трохи дальше, то, мо, чи не знайду
Берег де-небудь пологий, або яку пристань чи сагу.
Вп’ять таки боязко, як мене вітер підхопить бурхливий
Та понесе по широкому морю на сльози, на лихо,
Або як часом яке чудовисько страшенне із моря
Демон нагонить на мене, – а їх в Амфитрити до біса...
Й знаю, що дуже сердитий на мене землі потруситель!»
Поки от так він собі міркував своїм розумом певним,
Хвиля страшенна його потаскала до берега в кручі;
Там би пірвалась в шматки йому й шкура й кістки б потрощились,
Як би його не домислила вкрок синьоока Афіна:
Раптом і цупко за камінь вхопивсь обома він руками
І висів на нім, поки хвиля назад не одхлинула в море.
Хвиля одхлинула, тільки ж нова, ще страшніша набігла
Геть його з каменю збила і одкинула в море далеко.
Як от бува, що як витягне хто каракатицю з моря,
То поналипне до ніжок її камінців та пісчинок,
Так-от поздирана з рук Одіссеєвих клаптями шкурка
Поприлипала до скелі, самого ж то хвиля зглитнула.
Там би йому бідоласі прийшлося б й загинуть на віки,
Як би не вспіла його надомислить богиня Афіна:
Вирнувши з хвилі, що бучно до берега неслась на кручі,
Він став плисти все у бік, поглядаючи пильно на землю –
Чи не проявиться де низкий берег, або яка пристань.
Плив він та плив, поки в гирлах якоїсь ріки опинився;
Там йому місце одно показалось од всіх найзручніше:
Рівня, – ні скелі, ні круч і од вітру надежний затишок.
От, постеріг він, хто там протікав, і почав так молитись:
«Зглянься на мене, владико! з благаннєм до тебе вдаюся
З моря, тікаючи од Посидонових пострахів грізних:
Вже ж пак безсмертнії боги прихильні суть завше до того,
Хто до них странником прийде таким, як теперечки я-от:
Води твої обіймаю й коліна, біди натерпівшись.
Змилуйся ж і заступися за мене, молюся, благаю!»
Так він сказав, і той плав свій спинив, задержав теж і хвилю.
Тишу зробив задля нього і спас його в гирлах своєї
Річки; бо в бідного вже заніміли й коліна, і моцні
Руки заклякли, і ввесь він охляв од сердитого моря:
Тіло розпухло, й морськая ропа, мов те джерело, била
З рота і з носа, ні слова промовить не міг, а но тільки
Ледве лиш дихав, – от так його хвилі морськії знурили.
Потім, як трошки очумавсь, і сила до нього вернулась,
Зараз намітку, з під грудей своїх одв’язавши, її він
В биструю річку закинув, що в море безкрає неслася.
Хвилі намітку понесли по плаву, й її Левкоое
З радістю взяла назад, а він, вийшовши з річки, сховався
В очеретах і почав цілувати родючую землю.
Згодя, вельми засмучений, бідаха сказав сам до себе:
«Горе мені! що ще маю стерпіти? що буде зо мною?!
Дуже боюсь, щоб холодна роса і мороз опівнічний,
Як я отсю незвичайную ніч проведу близько річки,
Овсім мене не здолали, розбитого хвилями в морі,
Бо з річки вітер холодний вельми повіва перед світом.
Боязко то ж, що як я в гущиню та у ліс заберуся
Й спати вкладуся в кущах непроглядних, і сон мене візьме,
Бо од утоми я й з холоду певне засну дуже міцно, –
Щоб не зробитись здобичею лютого звіра якого.»
Думав він так, думав сяк, і здалось йому ось що найлучче:
Взяв та й пішов у ліски, що од річки росли недалеко
Тут на горбочку; підліз під маслини рясні, що зрослися
Гіллєм до купи: одна була дика, а друга родюча.
В їх гущиню не пролазив ні вітер осінній холодний,
Не пробивалось і сонечко ясне гарячим промінням,
Навіть і дощ не проходив туди, – так зрослися віттями
Густо маслини; під них-то й підліз Одіссей богорівний;
Та м’яке ліжко й просторе руками собі приготовив;
Листу того там ще здавна нападало стільки, що можна б
Двом заразом чоловікам зарившись під ними сховатись:
В зимнюю пору, хоча й би зима була люта-прелюта.
Їх-то ввидавши, зрадів неборак Одіссей богорівний;
Ліг по середині та і заривсь у той лист з головою,
Як загорта головешку хто-небудь у попілі чорнім
В полі далеко од сіна сухого і іншого збіжжя,
Що б-то вогонь зберегти й не шукать його після деінде;
Так-ото і Одіссей собі в листу зарився. Афіна ж
Очі скліпила йому сном-дрімотою, щоб він скоріше,
Віки закривши, заснув і од тяжкої втоми спочинув.
Одіссеї Ж. ПІСНЯ ШОСТА
Одіссей у Феаків.
Так-от в кущах спочивав неборак Одіссей богорівний,
Сном та трудами здоланий. Богиня Афіна тимчасом
В город пішла Феакійців, у землю народа чужого,
Що проживали колись-то давно в Іперії широкій,
В близькім сусідстві з Киклопами, людом жорстоким і диким:
Сі їх раз-в-раз ображали, бо були куди їх сильніші.
От задля сього відсіль Навсифой богорівний їх вивів
Тай посадив у Схерії, далеко від перших сусідів;
Город построїв, стіною обвівши, настроїв будинків,
Храмів богам, і усім задля оранки землю відміряв.
Та вже тепер він, літами здоланий пішов до Аіду,
І Алкиной над Феаками правив, владика розумний.
От, у його-то палати пішла синьоока Афіна,
Певний змисливши в серці своїм возворот Одіссею.
Прямо пішла вона в тую світлицю, в котрій спочивала
Гарна царівна, красою своєю на богів похожа;
Се б Навсикая, дочка Алкиноя славетного вельми.
Спали з царівною й дві покоївки, мов Грації гарні,
Біля дверей на порозі, – а двері як злото блищали.
Тихо тихенько вона підступила до ліжка царівни,
Та в головах зупинившись, промовила слово до неї,
Постать прийнявши й обличчя дочки морехідця Диманта;
Була вона її ровесниця й з нею давно вже дружила.
От у такому обличчі Афіна сказала царівні:
«На що тебе, Навсикає, такую недбалу, нехлюю
Мати на світ породила? Не дбаєш ти овсім за пишні
Сукні: лежать вони брудні, не миті; а от і весілля
Вже не далеко, коли і сама чепурно зодягнуться
Мусиш, і дати вдягнутись своїм поїжджанам: одежа
Добра почету дає, та й родителям радість від того.
Встань же, ходімо на річку, лиш тільки займеться зірниця,
Піду з тобою і я, та поможу скоріше попрати,
Бо вже недовго прийдеться тобі дівувать, Навсикає:
Вже ж пак до тебе отсе присилаються за рушниками
Самі найлуччі з тієї землі, де й сама ти родилась.
Встань же, піди до отця й попроси, щоб раненько-раненько
Мулів у бричку запрягти звелів, щоб могла ти повезти
Сукні і ковдри свої та і інші хуста на річку.
Та й задля тебе таки воно лучче поїхать, ніж пішки
Йти, бо до річки від города вашого дуже далеко.»
Так от сказавши, пішла синьоока богиня Афіна
Знов на Олимп, де, як кажуть, господа богів нерухома;
Де ані вітри не віють, ніколи й дощу не буває,
Та й зима не приходить, де тільки лиш літо та літо:
В небі ні тучі не ходять, ні хмари, а завш воно ясне.
Там-то блаженнії боги ввесь вік свій проводять щасливо.
І от туди то й пішла синьоока, напутивши сонну.
Скоро на небі Зірниця зійшла бучнотронна й збудила
Гарну як квіт Навсикаю, і та, здивувавшися сону,
Зараз пішла до палати, щоб родителям сон розказати –
Батюшці милому й неньці, котрі вже давно повставали.
Мати з своїми челядками біля кобиці сиділа
Й вовну сукала червону; отця ж на порозі зустріла:
Йшов він до славних своїх казаренків на раннюю раду, –
З вечора ще, бач, туди запросили його Феакійці.
От, підступивши близенько к отцю, Навсикая сказала:
«Таточку любий! Просила б тебе – чи не можна б простору
Злагодить бричку на добрих колесах, щоб нею на річку
Сукні попрать одвести, що лежать там у мене кальнії
Та і самому тобі таки лучче сидіти на раді
Серед громади почесної в чистій сорочці й одежі:
В пишних палатах твоїх п’ять синів виростають у тебе:
Два з них жонаті, а три, молоді хоч, так те ж на порі вже;
Хочеться й їм молодим на веселих бувать вечерницях
В чистій одежі, – а се все спорадить одна я повинна.»
Так говорила вона; об весіллі ж сказать повстидалась
Батюшці свому; та він догадався і сам і промовив:
«Я не жалію нічого для тебе – ні брички, ні мулів:
Гайда їзжай! от раби тобі зараз налагодять бричку
Гарну на добрих колесах, простору, широку й високу.»
Так от сказавши, він зараз приказ дав рабам своїм вірним.
Миттю раби підмастили простору на добрих колесах
Бричку, а там привели й запрягли пару мулів у дишло.
Винесла сукні свої молода казарівна з світлиці
Тай поскладала гарненько усі на обтесану бричку.
Мати ж у кошик дорожній наклала всілякої їжи –
Хліба й до хліба, а пити – налила вина у козиний
Міх, – Навсикая тимчасом полізла та й сіла на бричку, –
Потім дала в золотому пуздерку пахучого масла,
Що б-то, скупавшись, дочка з покоївками ним намастилась.
Взяла у руки батіг казарівна і віжки блискучі,
Ляснула тим батогом понад мулами, й ті стрепенувшись,
Прудко побігли й повезли і сукні й саму казарівну
Та не одну: поспішали за нею слідком й покоївки.
От незабаром вони і до бистрої річки достались,
Де городянки раз-в-раз прали хуста і де протікало
Стільки води, що настарчило б бруднеє все перемити.
Там вони стали, приїхавши й випрягли мулів із брички
Та і пустили їх берегом-лугом пастись на зелену
М’яку отаву; самі ж поздіймали руками із брички
Сукні і хуста, та все позносивши у темную воду,
Стали у ямах топтати проворніш одна од другої.
Потім, як всю калнину ту попрали й переполоскали,
Рядом усе простелили вздовж річки на жовтім пісочку
Там, де найбільше вода раз-у-раз камінці обмивала,
Далі, скупавшись гарненько й натершися маслом пахучим,
Сіли на м’якій траві понад самою річкою снідать.
Та дожидались, щоб хуста від вітру й на сонці просохли.
Після снідання, як всі – і сама й покоївки, наїлись,
Грати в м’яча почали, завивала з себе поскидавши,
А Навсикая співать зачала і пішла танцювати.
Як-от Діяна з гори стрілоносная сходить в долину,
Чи по Тайґету широкому, чи Еріманфу полює
Диких от тих кабанів та плохих бистроногих оленів,
А біля неї кругом дочки Зевса егидодержавця
Граються німфи-панянки. Латона ж втішається дуже,
Що межи ними дочка головою і чолом найвища,
Й легко її розпізнати, хоч німфи усі дуже гарні,
Так Навсикая проміж покоївками там видавалась.
Се ж, як вже треба було їм до дому назад повертатись
Й мулів вони запрягли й поскладали всі хуста на бричку
Інше знов вигадала синьоока богиня Афіна,
Щоб Одіссей-от прокинувся та дівчину гарну побачив,
Котра йому показала б дорогу у город Феаків:
М’яч казарівна взяла та і кинула ним в покоївку,
Та не попала, м’яча ж геть закинула в воду далеко;
Скрикнули гучно всі разом, а тут Одіссей і прокинувсь;
Сів на листві та почав розважать собі в мислях і в серці:
«Ох мені горе! у землю яких отсе смертних зайшов я?
Може сі люди жорстокі та дикі і правди не знають,
Чи, мо’, прихильні, гостнії, і серце в них богобоязне?
Се ж, пак, здається, почувсь мені голос тоненький, дівочий,
Німф молодих, що живуть там по горах високих та пущах,
Та у воді по глибоких ріках і в дубровах зелених.
Чи, може, справді отсе я добивсь до людей таки справжніх?
Ке-лиш устану, розвідаю сам, роздивлюся, побачу!»
Так от сказавши, з кущів виповза Одіссей богорівний,
Добру гіляку руками собі одчахнув од ліщини
З листом, щоб нею закрити свою срамоту чоловічу.
Взяв та й пішов мов пустирний той лев, що в надії на силу,
Ходить собі під дощем і під вітром, а очі як вуглє
Так і палають; то кинеться він на биків, то овечок,
То на оленеє стадо; штовха його пузо голодне
І до ягнят підкрадатись, а то і в обору залізти:
Так-от прийшлось Одіссею на зустріч до гарних панянок
Вийти, дарма що був голий: велика, бач, нужда припала.
Дуже брудним показався він ввесь заляпаний мулом;
Кинулись врозтіч панни, хто куди й як попав, понад річку,
Тільки одна Алкиноя дочка зосталась: їй Афіна
Смілість в душу вложила і страх геть прогнала з суставів
Стала вона супроти Одіссея, а той собі думав:
Чи то просить оту гарну панну, обнявши коліна,
Чи, може, оддалеки та ласкаво й словами м’якими
(Треба ж просить, щоб одежу дала, показала б і город).
Так він собі розважав і домисливсь, що лучче од всього –
Оддалеки попросити ласкаво й словами м’якими,
Що б, як коліна її обійме, не розсердилась панна.
Зараз узяв та й сказав їй ласкавеє й хитрощне слово:
«Змилуйся, пані! богиня яка ти єси, чи то смертна?
Як що богиня єси з тих, що небом широким владіють,
То до Діяни хиба, до дочки лиш великого Зевса,
Мушу по виду, по росту й по стану тебе прирівняти;
А як що ти хто із смертних, що завш на землі проживають,
Тричі блаженні у тебе отець і шановная мати,
Тричі блаженні й брати твої: дуже десь, мабуть, їх серце
Завше утіхи та радощів повне таки через тебе,
Як вони бачать, що йде у танок така гарная квітка.
А од усіх найщасливіший долею буде своєю
Той, хто тебе у свій дім поведе та з багатим посагом.
Я ще ніколи такого між смертними й в вічі не бачив –
Ні чоловіка, ні жінки: з повагою дивлюсь на тебе!..
Тільки колись-то в Делосі таку в Аполлоновім храмі
С фініка виросшу бачить прийшлося стрункую галузку;
Бо я ходив і туди, і за мною багато народу
Йшло по дорозі оттій, де прийшлось мені бід натерпіться, –
От саме так, і галузку ввидавши отту, дивувавсь я
Довго, бо нігде з землі таке дерево не виростало,
Як і тепер – от дивуюсь на тебе й од страху не смію
Щоб то коліна обняти твої: моє ж горе велике.
Вчора, в дванадцятий лиш день, я од темного збавився моря:
Страшнії хвилі носили мене та бурхливі буруни,
Як я поплив із Огигії; се ж мене знов якийсь дідько
Кинув сюди, щоб і тут натерпітися горя; як бачу,
Сему не буде кінця; мені боги іще щось готують.
Змилуйся ж, панно; тебе мені першу прийшлося зустріти
Після того, як біди переніс я багато та горя;
Більше нікого з людей, що живуть в сій землі, я не бачив.
Город мені покажи, та й одежину дай, щоб вдягнувся,
Може ряднину яку, сюди йдучи, з собою принесла.
Хай тобі боги пошлють усе теє, чого ти бажаєш –
І чоловіка й господу, і мир-тишину у семействі;
Луччого ж в світі нема ні добра, ні милішої долі,
Чим як у згоді любенько – жона з чоловіком
В домі своїм господарять на злість ворогам та сусідам,
А добрим людям на радість, собі ж на почет та на славу.»
От Навсикая йому білорука на сеє сказала:
«Гостю! на злого або божевільного ти не похожий, –
Щастя й багатство людям сам Зевес роздає Олимпійський
Добрим і злим, одинаково кожному, як кому схоче;
Дав він отсе й тобі і ти повинен усе перенести.
Отже тепер, як прийшов ти в наш город і в нашую землю
Ти ні в одежі не матимеш нужди, ні в чім-небудь іншім,
Що тільки треба подати такому, як ти, бідоласі.
Город тобі покажу і імення народу одкрию:
Городом сім і сією землею Феаки владіють;
Я ж єсть дочка їх царя, Алкиноя зичливого завше:
Ним і Феаки усі мають силу і в славі витають.»
Сеє сказавши, на гарних своїх покоївок гукнула:
«Стійте лиш ви покоївки! Куди, чоловіка ввидавши,
Ви біжите? Може думка у вас, що він єсть який злодій?
Ні не таківський отсей чоловік, та й ніколи не буде,
Щоб хто лукавий забрався у землю людей Феакійських
На плюндрування; шановні ми дуже у богів безсмертних;
Тай живемо ми далеко-далеко од всіх серед моря,
І не вчащає до нас сюди смертний ніякий ніколи.
Сей бідолаха тиняється й тут опинивсь ненароком;
Треба йому помогати, бо всі странники та неімущі
Всі од Зевеса бувають; а всяке даяніє – благо!
Дайте ж йому, покоївки, чого попоїсти і випить,
В річці скупайте його, де найлуччий од вітру затишок.»
Так говорила вона, й покоївки назад повернулись.
От, повели Одіссея к воді й посадили в затишку,
Як Навсикая, дочка Алкиноя царя, повеліла.
Дали йому простирадло, хітон, положили й одежу
Ще й в золотому пуздерку дали і пахучого масла;
Потім казали до річки піти та скупатися в гирлах.
Тут Одіссей богорівний почав покоївкам казати:
«Панночки! станьте собі з далека, поки я-от скупаюсь
Та мул солоний з плечей позмиваю, поки намащуся
Й маслом, бо тіло моє вже давненько не знається з мастю.
Я перед вами ні за що не буду купатись, бо стидно
Голим себе показать молодим та пригожим панянкам.»
Так він сказав; ті ж пішли і сю річ передали царівні.
А Одіссей богорівний почав обмивати на собі
Мул, що і спину йому покривав і широкії плечі;
Твань з голови сполоскав, що налізла з безплідного моря.
Потім обмившись гарненько і маслом себе намастивши,
Став одягати одежу, що гарна царівна прислала.
Тут його Зевса дочка, синьоока Афіна, зробила
Вищим на вид і гладчішим, і кудри густії на плечі
Позавивавши йому поспускала, мов квіт гіяцинту.
Так от як золото сріблом красить й вимережуй штучно
Майстер мастак, що навчився в Гефеста й Паллади Афіни
Штукам усяким і гарнії дуже роботи майструй,
Так Одіссея Афіна красою усього здобила.
От, і пішов він на берег до моря та й сів на пісочку;
Вельми красою він сяв. Задивилась на нього царівна,
А трохи згодом сказала своїм молодим покоївкам:
«Слухайте, що вам скажу, білорукі мої покоївки!
Ш не без волі безсмертних богів, що Олимпом владіють
Сей чоловік от приходить до нас, богорівних Феаків:
Спершу мені показався він простим собі чоловіком,
Нині ж у богів вдається, що небом владіють широким.
О як би-от і мені та попавсь такий суджений милий
Щоб тут і жив, щоб оттут-таки схтів і повік зоставаться.
Ну, а поки – йому дайте, подруженьки їсти і пити!»
Так говорила вона і послухались слова її покоївки;
Зараз пішли й Одіссею їсти і пити принесли.
Хижо почав уплітать неборак Одіссей богорівний
Страву і пити, бо їжи давно вже не бачив і в вічи.
А Навсикая пригожа тим часом задумала інше.
Хуста згорнувши усі, положила на гарную бричку,
Міцно-копитих мулів запрягла і сама потім сіла,
Та, обернувшися до Одіссея, сказала ласкаво:
«Встань тепер, гостю! у город ходім: я тебе запроважу
Аж до господи мого панотця, де зустрінеш й побачиш
Самих що єсть найзнатніших і самих найкращих Феаків.
Тільки, бач, от що зробим, – ти ж, здається мені, не без глузду:
Поки ми будем степами широкими йти та ланами,
Ти, милий гостю, і ви, покоївки, за бричкою рядом
Йдіте скоренько, а я попереду на бричці поїду.
Ми незабаром дістанемся в город: вкруг нього високі
Башти стоять, а по сей і по той бік затишная пристань.
Вузька дорога тудою: загнутії стаскані човни
Геть запрудили її, бо над кожним човном є й повітка;
Там і майдан Феакійців, камінням увесь буркований,
Винятим з моря і з землі понакопаним, й храм Посидону
Гарний, високий; поскладані там корабельнії снасті:
І паруси, і канати і там же витесують весла.
Бо Феакійці ні луків не знають й на стріли не дбають;
Їм тільки б човна прудкії, та щогли на човнах та весла:
Сим всім пишаючись, геть по безкраєму морю шмигають.
Од поговору людей сіх я й хочу сховатись, щоб Потім
Не насміявсь хто-небудь, – а багато з них є язикатих.
Стріне отсе нас паплюга найзлющий який та і скаже:
Хто ото йде з Навсикаєю гарний такий та високий?
Де сього гостя знайшла? Чоловіком їй буде напевне...
Чи заволоку якого, що човна втеряв, запопала
Здалека з краю чужого, бо близько таких тут не має,
Чи то прийшов сазі жаданий божок, за молитви до неї,
З неба спустившись, і буде вона з низі весь вік проживати?
Лучче таки, що сама-от пішла та знайшла чоловіка
В іншому краю, бо з тих парубків Феакійських заможних,
Що присилались до неї, щоб сватать, раз-в-раз глузувала.
Так говоритимуть, й піде на мене недобрая слава.
Та я й сама осудила б ту дівку, котра те ж зробила б,
Що, проти волі живих ще родителів – батька і неньки,
С парубком стала б водитися перше, чизі стане до шлюбу.
Гостю! гляди ж, не забудь отсіх слів моїх, щоб найскоріше
Проводи од панотця ти влучив й роздобувсь возвороту.
Біля дороги знайдеш ти діброву Афіни зелену
Чорних високих тополів; криниця в ній б і левада, –
То бач, держава мого панотця, – і квітнучая нива,
Стільки од города, скільки, як крикнуть, луна досягає.
Йди ж от у тую діброву, сюди й дожидайся, аж поки
Ми не приїдем у город і в дім панотця не прибудем.
А як собі розміркуєш, що вже ми достались до дому,
Зараз у город іди Феакійців, іди і розпитуйсь –
Де ото двір і палати мого панотця Алкино
Та його легко пізнати; до нього дорогу покаже
Й хлопчик маленький; ніхто, бач, з усіх Феакійців не має
Гарного дому такого, як дім панотця Алкиноя.
В двір увішовши, маєш ти комори й челядськії хати,
Потім скоренько пройди і передню світлицю, то й встрінеш
Неньку шановну. Сидить вона біля кобиці із жаром
Та, до стовпа притулившись, тонкую – що любо й дивитись –
Вовну червону сукає, а ззаду сидять покоївки.
Там же таки при кобиці, стоїть і стілець панотцевий,
Де Алкиной раз-у-раз, неначе бог той, винце попиває
От, минувавши його, обійми ти руками коліна
Неньки моєї, щоб день возвороту, на втіху і радість,
Як найскоріше побачив, – а ти відсіля далеченько.
Як що ласкаво вона тебе прийме й буде прихильна,
Матимеш певну надію – і рідних своїх привітати,
І у палати високі та в рідную землю вернутись.»
Так от сказавши, вона батогом понад мулами знову
Ляснула, й ті за собою далеко покинули річку.
Мули собі підтюпцем тупотіли ногами об землю,
А Навсикая їх віжками здержувала, щоб за нею
Піші могли поспівать – Одіссей і її покоївки.
Сонце спочило, й вони у священу діброву Афіни
Славную в’їхали, де Одіссей і зостався чекати.
Сів та й почав так молитись дочці Олимпійця Зевеса:
«Вислухай, дочко Зевеса егидодержавця, молитву!
Сей раз принаймій почуй, коли перш мене чути не хтіла,
Як потопав я, як гнав мене славний землі потруситель.
Дай же, щоб були Феаки прихильні до мене й ласкаві!»
Так він моливсь, і почула молитву Паллада Афіна;
Тільки йому не показувалась, бо боялася дядька.
Сей же сердитий раз-в-раз вельми ремствував на Одіссея,
Богоподобного, поки він в землю свою не вернувся.
Одіссеї И. ПІСНЯ СЬОМА
Одіссей в гостях у Алкиноя.
Так ото в гаю моливсь неборак Одіссей богорівний,
А Навсикаю у город везли здоровеннії мули.
От вже вона і до батьківських славних палатів добралась
Й бричку спинила, як раз перед ганком, де поруч стояли
Схожі на богів безсмертних брати. Вони випрягли мулів
З брички, а сукні і хуста в пакунках однесли в кімнату.
Тут Навсикая пішла в спочивальню, її покоївка,
Евримедуса стара, Епирянка огонь розпалила.
Сю, як рабиню, колись то з Епиру привезли на човні
Та й присудили її Алкиноєві в дар, бо над всіми
Він Феакійцями правив і люд його слухавсь як Бога.
Виняньчила білоруку вона Навсикаю в палатах.
І запалила вона їй огонь і внесла повечерять.
А Одіссей, відпочинувши в гаю, пустився у город;
За для охрани туманом густим його вкрила Афіна,
Щоб з Феакійців який гордовитий, його повстрічавши,
Словом жорстким не зневажив і хто він такий не питався.
Тільки ото Одіссей мав вступити у город бажаний,
Як повстрічалась йому круглоока богиня Афіна.
В постаті дівчини з глечиком ще молоденької віком
Стрівши ії, зупинив і спитавсь Одіссей богорівний:
«Доню! не можеш ти часом мені показати дорогу
До Алкиноя, що тутки царює і містом сім править?
Я не тутешній; давно вже блукаю по світу; багато
Бід натерпівся; сюди ж се забивсь я з чужої країни
І, як чужий, нікогісінько в городі вашім не знаю.»
От синьоока богиня Афіна на се йому й каже:
«А коли ви не тутешні, добродію, я покажу вам
Двір, що шукайте, – він не далеко од нашої хати.
Ви ідіть мовчки за мною, а я буду йти попереду,
Та ні на кого з людей не дивіться і їх не питайте,
Бо наші люди чужих незнаємих не дуже то люблять,
Не поважають гостей чужоземних і їх не витають,
В них тільки й думки, в них тільки й утіхи, що бистрії човни:
З ласки землі потрусителя з ними виходять у море;
Човни ж їх бистрі такі – мов легеньке перо, або думка.»
Так от сказавши, пішла попереду Паллада Афіна
Вулицею, за нею слідом Одіссей богорівний;
І, як проходив він городом з нею, ніхто з Феакійців,
Човнами славних над всіми, його не уздрів: кучерява
Дивна богиня Афіна, добра йому зичучи в серці,
Зараз його повила у туман прегустий, непроглядний.
І дивувавсь Одіссей то на пристані, то знов на човни,
Та й на майдани широкі для рад, і на мури високі,
Що частоколом були погорожені на вдивовижу.
От, як вони підішли до царевих розкішних палатів,
То синьоока богиня Афіна йому так сказала:
«Се ж вам, добродію, двір той царський, про який ви питались.
Найдете тут ви царів богорівних: вони з Алкиноєм
Там бенкетують; ідіть же до них і не бійтесь нічого.
Смілому завше найлучче ведеться у всякому ділі,
Звідки б такий чоловік не прийшов, хоч з далекого краю.
Перш од усіх ви хазяйку зустрінете там у покоях;
Зветься на ймення Арита; вона з того самого роду,
Що й чоловік її цар Алкиной богорівний походить.
Спершу труситель землі Посидон породив Навсифоя
Од Перивої, котра між жінками найкрасша вродилась,
Сама молодша дочка богорівного Евримедонта,
Що колись славним царем був велетнів страшенних.
Він погубив свій народ нечестивий та й сам теж загинув,
А Посидон з Перивойю сина собі Навсифоя
Вкупі придбали; колись-то і він над Феаками правив.
Цар Навсифой породив Риксинора, та ще Алкиноя;
І Риксинора безсинного вбив Аполлон срібнолукий,
Як той у друге женився. Була в нього доня Арита;
Отже її сироту Алкиной собі й вибрав за жінку
І поважа її так, як ніхто не шанує другої,
Скільки жінок не було, що провадять своє господарство.
Так ото щиро Ариту в палатах усі поважають:
Любії діти, сам цар Алкиной, та й народ Феакійський.
Люди усі позирають на неї, мов на бога якого,
Як вона часом проходить по городу та заговорить.
А що розумна та добра, то вже і сказати не можна:
Часто вона добрим серцем мирить і самих чоловіків.
Отже, коли вона прийме ласкаво тебе та прихильно,
Матимеш певну надію і другів своїх привітати,
І у палати високі і в рідную землю вернутись.»
Так-от сказавши, пішла синьоока богиня Афіна
Морем бесплодним, покинувши любу та милу Схерію,
На Марафон, а вже звідтіль досталась у славні Афіни,
Де і ввішла у палати міцні Ерехфея. Тим часом
І Одіссей підішов до палатів царя Алкиноя.
Перш ніж ступить через мідний поріг, він замислився дуже,
Бо у палатах високих царя Алкиноя скрізь сяло,
Наче б там сонце було, або місяць світив білолиций,
Золотом міднії стіни оббиті і звітці й стамвідтіль
Скрізь, скільки скинути оком, а сволоки були блакітні.
Двері із чистого злота з середини дім замикали,
Срібні одвірки високі стояли на мідних порогах;
Притолки теж були срібні, а клямки геть всі золотії.
В кожнім причілку були золотії і срібні собаки,
Їх змайстрував дуже штучно та мудро Гефест задля того,
Щоб стерегти денно й нічно палати царя Алкиноя;
Були безсмертні собаки отсі й не страшились ніколи.
В самих покоях вздовж стін навкруги од порога і далі
Довгі лавки позастеляні тонкою тканею з веби,
Все то була хитроштучна робота жінок Феакійських.
Тут, на сих довгих лавках, Феакійські князі засідали,
Страви смачнії вживали й солодким вином запивали,
А проміж них на прилавках стоять боввани золотії,
Наче ті джури, походні держали в руках і світили,
Щоб веселіш та видніше гостям було банкетувати.
Мав Алкиной п’ятдесят роботящих рабинь у палатах:
Жовту пшеницю на жорнах мололи одні, а другії
На верстатях прибивали основу й на кужілях пряли,
Сидячи в ряд мов те листє тремтяще високих тополів;
Крізь їх полотна густі не просочиться навіть олія.
Скільки були Феакійці спритніші од всіх людей в світі
Човни свої направляти по морю, на скільки дотепні
Їхні жінки до верстати; сама їх Афіна навчила
Гарним рукоділлям всім наділила і розумом певним.
Сад превеликий за двором од самих воріт починався,
Він навкруги парканом обгороджений був; по тім саду
Різна росла деревина – зелена та рясна й пахуча:
Яблуні, груші, гранати, – одно од другого смачніші, –
Смокви з солодчим од меду плодом і товстії маслини.
Овочі родять на них цілий рік – і зимою, як літом,
Западовець, що там віє раз-враз, їх зрощає по черзі:
Іншу то тільки ростить ще, а іншу то вже наливає;
Груша за грушою стигне, – одно за другим постигає:
Яблука, вишні, смоквини, черешні, гранати, морелі,
Тут же проміж деревиною й рясні кущі винограду.
З них половина одна на одкритому рівному місці
Спіє на сонці, з другої – вже зрізують кетяги сочні .
То задля їжи, а то і вино щоб душити; на інших
Тільки що цвіт опав, тільки що ягоди зачервоніли.
За виноградом густі та зелені грядки потяглися, л
Де огородину сіяли для куховарських запасів,
Було і дві там криниці; одна на ввесь сад вистачала
Воду, а друга таки перед самим порогом палатів
Джерелом била, й сюди горожанки по воду ходили.
От які дари дивовні дали Алкиноєві боги!
Довго стояв Одіссей бідолаха, дививсь, дивувався.
Потім, як все оглядів він здивований всім, що там бачив,
Зразу ступив-ото через поріг і ввійшов у палати.
Там він застав всіх князів і старшин Феакійських у зборі:
Офірували вони гострозорому Аргусовбивцю, –
Сему посліднему офіровали, як мали вже спати.
От і пішов по покоях блукать Одіссей бідолашний,
Вкритий туманом, котрим його спершу Афіна повила,
Поки дійшов до Арити цариці й царя Алкиноя.
Низько вклонившись, обняв бідолаха коліна Арити,
Й зараз туман той небесний од нього одстав і розвіявсь.
Разом замовкли усі, чоловіка чужого ввидавши,
І дивлячись дивувались; почав Одіссей так благати:
«Славна Арито, Риксинора богоподібного дочко!
Бід натерпівшись, вдаряюсь до тебе і до Алкиноя,
Тай до гостей наших, хай вам дарують безсмертнії боги
Вік ввесь прожити щасливо, щоб ваші і діти владіли
Всім вашим майном і вашою честю в народі до віку.
Згляньтесь на мене, зробіть, щоб вернувся я в рідную землю,
Бо я давно вже блукаю по світу од другів далеко.»
Так от сказавши, пішов до кабиці та й сів там у попіл
Біля вогню. Мов води в рот набравши, всі мовчки сиділи,
Згодя вже заговорив з межи їх старий лицар Ехеній,
Був і літами він старший од всіх Феакійців і певним
Розумом славивсь між ними: він знав усе чисто на світі.
Він то, добра всім бажаючи, заговорив і промовив:
«О, Алкиною! негоже зовсім пак, зовсім не пристало
Страннику, гостеві твому, сидіти у попілі долі.
Всі Феакійці, що тут, дожидаються слова од тебе.
Ну ж бо мерщій от – звели твому гостеві встать і на дзиґлик
Сріблоцвяхований сісти, звели теж і джурам налити
В чаши вина, щоб офіру вчинити Зевесу, що в громах
Завше кохається, що і всіх странників любить – пильнує;
Гостеві зараз хай ключниця дасть повечеряти добре.»
Вислухавши отсю мову, свята Алкиноєва сила
Смутного вельми взяла Одіссея за руку, підняла
З долу і зараз на дзиґлику ясному посадовила,
Встать з свойого місця звелівши коханому Лаодеманту,
Синові, що із дітей наймиліший, сидів біля нього.
Наймичка внесла горня золотеє з водою і стала
Воду зливати над срібною мискою, руки вмивати,
Потім обтесаний стіл принесла й перед ним розложила;
Хліба внесла у кошальці шановная ключниця й страви
Всякої досить і іншого всього, що було в господі.
От Одіссей бідолаха почав собі їсти і пити,
А Алкиноєва сила свята так до джури мовляла:
«Ну лишень ти, Понтоною, візьми та налий нам скоренько
В чаши вина, щоб офіру вчинити і Зевсу, що в громах
Завше кохається, що і до странників дуже прихильний.»
Так він сказав, і почав Понтоной наливати в чаши
Смачне, солодке вино і вином тим гостей частувати.
От, як вчинили офіру Зевесу і випили досить,
Так Алкиной богорівний почав до гостей говорити:
«Всіх вас тепера прошу, Феакійські князі і старшини,
Вислухать – що мені в голову зараз прийшло вам сказати:
Понаїдавшись, ідіть вже до дому, та спати лягайте,
Завтра ж у ранці ще більш Феакійських старшин поззивавши,
Гостя приймемо й як слід привітаєм, та й богам безсмертним
Жертви святі принесем, а затим вже собі поміркуєм,
Як чужостранцеві допомогти повернутись до дому,
Щоб він не гаючись міг без біди беспечніше дістатись
В рідную землю, хоч він і далеко забивсь від отчизни;
Щоб не прийшлось йому витерпіть горя якого в дорозі
Перш, ніж повернеться в рідную землю, а там як прибуде,
Хай собі терпить, що доля йому та жорстокії Парки
9
Випряли ниткою, як його мати на світ народила.
А як се з богів хто-небудь прилинув сюди від Олимпу,
То безпремінно безсмертні щось інше вже мають на думці!
Бо пак до сеї пори вони завш нам являлись одкрито,
Як ми бувало приносимо їм гекатомби святії;
З нами вони садовились раз-враз і за стіл бенкетовий,
Навіть хоча й би зустрінувся їм сам один подорожний,
То і тоді не ховаються, бо ми їм близькі і любі,
Як і Циклопи сліпі, як і велетнів рід увесь дикий.»
І Алкиноєві так Одіссей хитромудрий одвітив:
«О, Алкиною! щось інше у мене на думці, бо я пак
Овсім на богів не схожий, що небом широким владіють,
Ні своїм видом, ні станом: простий чоловік я і смертний
С тих, що, як ви і самі добре знаєте, вік ввесь бідують;
З сими то певно я можу зрівнятись своїм бесталанням.
Я б і про більші ще халепи міг би вам всім розказати,
Скільки по волі безсмертних на свому віку натерпівся,
Та перш, хоч стидно признатись, позвольте мені повечерять;
Бо собачішого
10 в світі нема, як те черево бридке,
Що чоловіка неволить об ньому лиш тільки і думать,
Чи то в великій біді чоловік, чи то так лиш сумує,
Як-от і я тепер нужуся серцем, а черево гидке
Знай потребує все їсти та пити й забуть заставляє
Все, що прийшлось притерпіть, а його б тільки добре набухкать...
Вас я молю, завтра вранці, лиш тільки займеться зірниця,
Щоб ви мене бідолаху од правили в рідную землю,
Дуже бо я бідував; і вже хай пропаду, хай загину,
Тільки б добро своє, жінку, рабинь і господу побачить.»
Так він промовив і всі вони разом гукнули: «Се діло!»
І порішили, щоб гостя скоріш виряжати в дорогу.
Потім, офіру вчинивши богам, по келишку смикнули
Тай розішлися любенько усяк до своєї господи.
А Одіссей хитромудрий зоставсь у високих покоях
З ним і Арита зосталася і Алкиной боговидий.
Дві покоївки ввійшли і прибрали бенкетне начиння.
Річ білорука Арита тепер повела з Одіссеєм,
Бо, бачте, зараз пізнала на ньому всю гарну одежу,
Що на верстаті сама з покоївками виткала разом;
Отже, присунувшись близше, оттак почала говорити:
«Гостю! тепер тебе маю сама я об чімсь запитати.
Що ти таке за людина? хто дав тобі сю-от одежу?
Ти ж говорив, що до нас тебе морем бурхливим прибило?»
Їй на сю річ її так Одіссей хитромудрий одвітив:
«Трудно, царице, про все розказати тобі достеменно,
Бо мені горя багато судили небеснії боги;
Врешті ж, коли ти питаєш, то мушу тобі я сказати.
Є один острів на морі далеко, Огигія зветься,
Там проживає Атланта дочка, вельми дивна богиня,
Гарна, але ж дуже хитра, Калипсо; до неї у гості
Нігди не їздить ніхто – ні безсмертнії боги, ні люди,
Тільки одного мене і заніс туди Демон недобрий,
«Після того, як мій човен прудкий громовою стрілою
Зевс потрощив у шматочки в ночи серед темного моря;
Там потопилось геть чисто все славне моє товариство.
От ухопившись за днище мого крутобокого човна
Дев’ять я суток носився по морю й насилу-насилу
Вже аж десятої ночі в Огигії я опинився,
Де прожива кучерява богиня Калипсо; вона-то
Дуже зичливо мене привітала, у смак годувала
І обіцяла зробити на вік молодим і безсмертним,
Та не змогла мого серця у грудях моїх уламати.
Там я сім років прожив у нудзі і слізьми щодень божий
Змочував шати нетлінні, котрі мені дала Калипсо.
А як рік восьмий настав, других сім замінивши по черзі,
То і звеліла Калипсо мені, щоб я острів покинув,
Чи то з приказу Зевеса, чи думка її стала інша. –
На плавнику одіслала міцному мене, й на дорогу
Хліба дала і до хліба, смачного вина і одежі
Та в слід за мною послала і вітер легенький погожий.
Так от сімнадцять я суток носивсь по безкраєму морю
Й на вісімнадцяті вже появилися темнії гори
Вашого краю; забилося з радощів серце у мене
Бідного, тільки дарма: ще багато я мав притерпіти
Горя, що знов вготував мені ремстний землі потруситель;
Вітри розбуркавши буйні, закрив всі дороги для мене.
Море заграло сердито, і хвилі мені не давали
Править, як хтілось, моїм плавником, – застогнав я од жаху.
Далі буруном розбило плавник, й я, не думавши довго,
Кинувся в воду та вплав і пустився, і плив так, аж поки
Вітер та хвилі до вашого краю мене не прибили.
Мав я вже вийти на берег, а хвиля мене як підхопить
Тай потаскала на кручі страшенні та гострії скелі.
Бачу – біда: як рвонусь я назад та ну в бік забирати,
Так і доплів я до річки, де вздрів дуже гарнеє місце
Рівне – ні скелі, ні круч, ще й од вітру затишок надежний
А, щоб сили, натуживсь, бо й темная вже нависала
Ніч, і ступивши на берег далеко од річки святої,
Впав та й заснув там в кущах, у пожовклеє листя зарившись.
Сон дуже довгий безсмертнії боги наслали на мене;
Там-то, зарившись у листя, з важкою тугою на серці
Спав я цілісіньку ніч, спав і вранці, спав теж і в полудень.
Сонце тим часом спочило, й тоді тільки я і прокинувсь.
Тут-то на березі вздрів я твоєї дочки покоївок:
Грали вони у м’яча, й серед них Навсикая здавалась
Просто богинею. От я її попросив, і царівна,
Хоч молода, а зробила так мудро, що любо сказати, –
А молоді, як ти знаєш, таке непотрібне вчиняють.
Зараз дала вона їсти міні і вином напоїла,
В річці звеліла обмить і дала отсю саму одежу.
От тобі хоч невеселу, так щирую правду повідав.»
Тут Алкиной Одіссеєві слово сказав вже од себе:
«Гостю! недобре дочка моя та й покоївки зробили,
Що не взяли тебе вкупі з собою, вертаючись з річки,
А Навсикая найгірш, – ти ж до неї найперше і вдаривсь.»
Знов Алкиноєві так от сказав Одіссей хитромудрий:
«Лицарю! ти не гнівись на дочку непорочну за мене,
Бо говорила вона, щоб я йшов з покоєвими разом;
Сам я за нею іти не схотів, бо соромивсь, боявся,
Щоб не розгнівавсь ти часом, коли нас у купі побачиш:
Людський рід наш дуже скорий до гніву, як сам здоров знаєш.»
Знов Алкиной Одіссеєві так от сказав і промовив:
«Гостю мій! в грудях моїх б’ється серце зовсім не такеє,
Щоб ні завіщо я гнівався: лучче, як все гараздує.
Ох, як би дали-то боги – Зевес, Аполон і Афіна,
Щоб чоловік такий самий, як ти, і моїх таки мислей,
Взяв Навсикаю за жінку і зятем моїм називався,
Тут зостаючись: я дав би і дім, і худоби, і грошей,
Як би хотів ти зостатись, а силою хто з Феакійців
Тут тебе вдержить? було б то Зевесу отцеві не любо.
Проводи я тобі зроблю, – та скоро і сам ти побачиш, –
Завтра-ж: тебе попровадять по тихому морю, і будеш
Спать собі сном подоланий, аж поки-ото не доїдеш
В рідную землю, в свій дім, чи куди тільки то вже захочеш,
Як би далеко воно не було, хоч у саму Евбею;
Ся сторона сама дальня, як кажуть таки Феакійці
Наші; вони її знають: возили туди Радаманта
Русого, щоб той побачився з Титієм, Геїним сином.
Виїхали вони зранку, достались без втоми Евбеї,
І того ж самого дня знов назад повернулись до дому.
Сам-от побачиш своїми очима, які у нас славні
Човни і як наші бравії хлопці справляються з морем.»
Так він сказав, і зрадів неборак Одіссей богорівний,
Встав із-за столу і руки піднявши виразно молився:
«Батьку Зевесе! як би ж то збулося все те, що говорить
Цар Алкиной; нехай скрізь по землі його слава пребуде –
В віки і віки, мені ж щоб у рідную землю вернутись!»
Так Алкиной з Одіссеєм бесідовали один з другим;
А білорука Арита звеліла своїм покоївкам
Постіль у сінях послати м’яку, простиралом червоним,
Гарним, тонким її вкрити і килимом зверху заслати,
Та принести й волохатої ковдри, щоб вкритися на ніч.
Взявши походні у руки, пішли покоївки з світлиці;
Постіль у сінях в крок ока м’яку обрядили і зараз
Знов до світлиці вернулись і так Одіссею сказали:
«Гостю! іди спочивати: вже постіль готова для тебе.»
Любо здалось Одіссеєві й мило – піти та заснути;
Встав бідолаха здоланий утомою, вийшов з світлиці
Й спать положився на точенім ліжку у сінях лунастих.
Скоро спочив і старий Алкиной в самій крайній кімнаті,
А біля нього на ліжку лягла і хазяйка шановна.
Одіссеї Θ. ПІСНЯ ВОСЬМА
Одіссей знайомиться з Феаками.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Зараз устала од ліжка свята Алкиноєва сила;
Встав і губитель страшний городів Одіссей богорівний.
Встали і зараз обоє пішли на майдан Феакійський,
Що біля човнів розкинувся; йшов Алкиной попереду.
Там на майдані обоє вони йа гладеньких каміннях
Сіли. Тим часом Паллада Афіна по городу ходить,
Постать прийнявши і вид молодого гінця Алкиноя,
Та поворот замишляючи певний скоріш Одіссеїв.
Стріне-ото з городян кого-небудь, зупинить та й каже:
«Йдіть-но мерщій на майдан, Феакійські почесні старшини
Й ви, громадяни: побачите там чужестранця одного,
Що от недавно прибув і гостює в царя Алкиноя,
Довго блукавши по морю; він станом на богів походить.»
Сими словами у кожнім вона зворушала цікавість,
І не забаром майдан Феакійцями ввесь запрудився,
Що й на лавках було тісно. От дивлючись на Лаертенка,
Деякі просто жахали: такою Афіна красою
Дивною всього його з голови і до ніг наділила.
Став він тепер огрядніший і вищий, аж любо дивитись;
Се ж задля того зробила вона, щоб його полюбили
Всі Феакійці, щоб хистом він міг доказати і слави
В грищах всіх тих, в яких пробувать будуть його Феакійці.
От як зібрались усі і кругом на лавках посідали,
Так тоді став Алкиной говорити до них і промовив:
«Слухайте, славні тепер Феакійці, почесні старшини,
Що моє серце примушує в грудях мене вам сказати:
Гість наш отсей, – я не знаю, хто він: чи од заходу сонця,
Чи він од сходу, по морю блукаючи, в дім мій прибився,
Просить, щоб випровадити до дому його найскоріше.
Що-ж? треба вважить; давайте ж в дорогу його виряджати!
Я ж, хвалить богів, до сеї пори ще нікого ніколи
В домі моїм не задержував силою та проти волі.
Нуте ж давайте мерщій, обберімо та спустим на море
Чорного човна нового; гребців з п’ятдесят, або й більше,
Самих найлуччих і жвавих, нехай мені виберуть зараз.
Човен як слід обрядивши і весла вв’язавши до петель,
Зараз таки повертайтесь назад у царськії палати;
Там ми зготуєм обід; я дам всього, чого буде треба.
Човен звелю ізладнати я джурам, котрі молоді ще;
Ви ж, Феакійські почесні старшини, ідіть у палати,
Треба там буде нам нашого гостя як слід привітати.
Та не забудьте покликати і кобзаря Димодока;
Десь наділив його бог таланом – вигравати на лірі
Гарних пісень, як йому припаде поспівати охота.»
Так от сказавши, пішов уперед, а за ним і старшини
Мовчки; гонець же побіг кобзаря Димодока покликать.
Набрані хлопці-гребці п’ятдесят два числом, по велінню,
Сходились тою порою на берег безплідного моря.
От як посходились всі вже до моря і стали круг човна,
Сам-перед чорного човна на море глибоке спустили,
Вправили щоглу високо, принесли і парусів досить,
Та прив’язали і довгії весла до петель ремінних.
Все обрядивши як слід, натягнувши і паруси білі,
Човна вони затягнули в залукву од вітру затишну,
Та і пішли у високі палати царя Алкиноя;
В закутках всіх, і в покоях, і в сінях кишіли там люди;
Сила гостей позбіралось, були молоді і старії.
От задля них Алкиной баранів вже зарізав дванадцять,
Вісім ікластих свиней і двох ситих биків кривоногих.
М’ясо в шматки розчинили й обід зготували на славу.
В ту саме пору привів посланець кобзаря Димодока;
Муза його полюбила, добром та і злом наділила:
Очі у його взяла, за те дивний дала йому голос.
От, Понтоной посадив кобзаря на стільці цвяхованім
Серед гостей, до стовпа височезного стільчик приперши,
Кобзу його голосную повісив на крюку залізнім
Над головою таки і казав її руками обмацать;
Тесаний стіл перед ним розложив, кошик з хлібом поставив
І добру шклянку вина, щоб то пить, як душа забажає.
Гості на страву готову лиш руки свої простягали.
Потім, як всі напилися у смак і наїлись досхочу,
Муза співцеві звеліла співати про лицарську славу
Пісню, про славу оту, що тоді до небес досягала,
Се б то про сварку царя Одіссея з прудким Ахиллесом,
Як вони в двох та полаялись раз на бенкеті офірнім
Дуже вразкими словами, а лицар і цар Агамемном
Серцем радів, що то лаються самі найлуччі з Ахейців;
Так бо колись то йому таки Феб Аполлон напророчив
В храмі Пифонськім, як він лиш порога торкнувсь кам’яного,
Щоб запитати оракула; то ж то тоді і скотилось
Лихо на всіх – на Троян і Данайців, по волі Зевеса.
От про сю сварку кобзар і співав; Одіссей засмутився
Та свій червоний широкий жупан цупко згарбавши в руки,
Голову ним він закрив, заховавши лице своє біле
Стидно було Феакійців, бо сльози по виду котились;
Потім, як пісню свою доспівав вже кобзар богорівний,
Сльози обтер Одіссей і розкутав лице з покривала,
В келих подвійний наливши вина, він богам офірує.
Знов почали Феакійці просить кобзаря заспівати, –
Дуже, бач, пісня його ота гарна прийшлась їм по серцю, –
Знов Одіссей свою голову вкутав і ну вже ридати;
Другі зовсім не примітили, як він слізьми обливався,
Тільки один Алкиной постеріг та і в крок догадався,
Бо біля нього близенько сидів і почув ті зітхання.
Зараз-ото Феакійцям своїм і почав говорити:
«Слухайте, що вам скажу, Феакійські поважні старшини.
Бенкетом вже ми, здається, і досить свій дух вдовольнили,
Й кобзи наслухались, котра єсть бенкету певний товариш.
Нуте-с, ходімо тепер відсіля та попробуєм сили
Наші у грищах усяких, щоб гість наш, вернувшись до дому,
Міг розказать своїм близьким, на скільки хисткі ми та спритні,
Битися і навкулачки, боротись, скакати і бігать.»
Так от сказавши, пішов у перед, а за ним і старшини.
Взяв посланець голосну Димодокову кобзу й повісив
Знову на крюк, а самого, за руку повів із покоїв
Та й пішов по тій самій дорозі, якою й другії
Славні пішли Феакійці на ігрища, щоб подивитись.
Всі вони йшли на майдан, де народу зібралося сила,
Де парубоцтва стояло багато хистких і проворних.
Вийшли-ото сам-перед Акроней, Окіал і Елатрей.
Вийшли за ними Навтей і Примней, Анхіял і Еретмей,
З ними й Понтей і Прорей і Фоон, Анависінеос теж;
Далі стояв Амфіял, Полинія синок Тектоненка,
І Евріял, що по силі і хисту був рівня Аресу,
Та Навволид, межи всіми Феаками самий найкращий
Видом і станом, окрім непорочного Лаодаманта;
Троє синів Алкиноя царя на останку явились.
Галій і Лаодамант, а за тим Клитоней богорівний
В біганку стали вони сам-перед свої пробувають сили:
Довга для них од мети простяглася дорога, і разом
Всі вони кинулись в ноги, лиш курява слід замітала.
В біганці був найпрудкіший од всіх Клитоней,
Скільки ото на пару двома мулами виорать поля,
Отже на стільки він всіх перегнав й за собою зоставив.
Потім, як біганку ту поскінчили, почали боротись,
І в боротьбі Евріял узяв верх і заткнув всіх за пояс.
Потім скакать почали і вже тут Амфіял був спритніший
Кидать кружалом – то всіх переміг вже Елатрей – дотепний
А навкулачки – то Лаодамант, син царя Алкиноя.
От, як вони вже натішились грищами всякими досить,
Лаодамант, син царя Алкиноя, до них і промовив:
«Кете-лиш, браття, спитаєм і нашого гостя: чи вміє
Він яке грище? По виду він, бачця, не простого роду,
Жилаві стегна у нього і литки та й руки, обидві,
Шия теж само жиласта, і щоб був старий то не видко;
Тільки мабуть натерпівся сердешний великого горя.
Кажу вам, що нема в світі найгіршого зла, як те море.
Скрутить воно чоловіка, хай буде тобі найміцніший.»
Лаодаманту в одвіт Амфіял так почав говорити:
«Лаодаманте! ти мовив розумнеє слово й до діла;
Отже піди та й скажи йому сам таки прямо у вічі.»
Ще Амфіял не скінчив свого слова, як той необачний
Став супроти Одіссея в середині й так йому мовив:
«Ну лишень, гостю, попробуй і ти свої сили у грищах,
Як, коли, де, яким вчився; повинен би ти у них тямить
Більшої ж слави нема чоловікові, поки живий він,
Як тільки те, що сам зробить своїми ногами й руками;
Ну ж бо іди та й попробуй; ось кинь лишень лихом об землю.
А поворіт спорядиться тобі незабаром, і човен
Вже для тебе готовий і жваве на нім товариство.»
І Одіссей хитромудрий йому на сю річ одвічає:
«Лаодаманте! чого отсє ви так кепкуєте з мене?
Клопоти в мене на думці, не то ж, щоб гадати про грища:
Горя і перше багато зазнав і бід натерпівся,
Та і тепер на сій раді сиджу та за домом сумую.
Й про возворот я благаю царя і всю чесну громаду.»
Тут Евріял Одіссеєві став з кепкуванням казати:
«Е, вже шкода! як я бачу, тобі не рівнятись з тямущим
В грищах, которих багато на світі по людях найдеться;
Ти, мабуть, з тих, що на човнах прудких скрізь по морю шмигають,
Як ватажки над гребцями й купецтвом собі промишляють.
Тільки про крам ти і думаєш, тільки і гадки у тебе
Нагарбувать баришів: на борця ти зовсім не походиш.»
Брови нахмуривши, з серцем йому Одіссей так промовив:
«Ех, не до ладу сказав ти, молодче: як бачу – ти дурень.
Боги не кожного разом усяким добром наділяють,
Щоб то й красою, і розумом, так говорити, щоб добре;
Он як буває на світі: один – от не вдався красою,
Так його бог нагороджує словом розумним, дотепом
Й дивляться люди на нього з повагою: він без запину
Легко й розумно говорить і всіх прихиляє до себе
І де б не йшов він, на нього всі дивляться, наче б на бога.
Інший же знов своїм видом хіба тільки рівня безсмертним,
Так за те словом невмілий, нема в нім ні хисту ні смаку.
От як і ти: своїм видом ти, правда, хороший, як гожим
Бог тільки може зробити, а розум у тебе короткий...
Ти мені дуже вразив моє серце, що б’ється у грудях,
Слово брехливе сказавши; не овсім я неуч у грищах,
Як ти говориш, а думаю я, що ще можу рівнятись
З луччими, поки ще маю надію на літа й на руки.
Правда, тепер мене горе заїло й біда пригнітила,
Витерпів я од людей, од води, натерпівсь і од моря;
Все ж таки, як не було там, а спробую сили у грищах,
Бо ти мене прикрим словом своїм дуже – дуже розсердив.»
Так він сказав, і, не скинувши навіть жупана, рвонувся,
В руки кружало схопив, але товсте та більше і важче
Од того кола, яким Феакійці в мету попадали,
Та, замахнувшись рукою жиластою, й кинув од себе;
Аж загуло те кружало і всі тут Феаки од жаху,
Дарма що були на морі між всіми людьми найсміліші, –
Понахилялись мерщій до землі головами, кружало ж
Перелетіло всі другі мети та і впало. Афіна,
Смертного постать прийнявши, сказала тоді Одіссею:
«Се ж і сліпий, лиш помацав, зараз твій знак розпізнає:
Він не змішався з другими, лежить особливо й найдальше
Будь же доволен тепер: у сім грищі ти всіх переважив!
Кинути так або ще й перекинуть, ніхто вже не зможе.»
Так от сказала: і дуже зрадів Одіссей богорівний,
Що-от знайшовся товариш до нього в сім ділі ласкавий.
От вже куди сміливіше тоді він сказав Феакійцям:
«Нуте молодці! докиньте тепер туди й ви, а за вами
Знов і я кину і также далеко, або ще й дальше.
Нуте ж виходьте, коли кого сміливий дух побужає,
Хай от попробує стятись зо мною, – тепер я розсердивсь, –
Чи навкулачки, чи бігать, бороться, – на все я згоджаюсь,
Хто з Феакійців охочий, окрім тільки Лаодаманта,
Бо я у нього в гостях, ну а хто ж у гостях та й сварився б?
Був би отой чоловік нерозумний зовсім і нікчемний,
Хто б в чужім домі, в гостях, та хазяїна б визвав на спереч
В грищі; такий лиш самого себе геть кругом обкарнає,
Що ж до других Феакійців, то я не цураюсь нікого.
Хочу я бачить такого і пробувать з ним свою силу.
Я, коли хочете знати, у грищах таки дещо тямлю:
Вмію і лук, хоч який здоровенний, у крюк натягнути,
Та лиш прицілюсь в кого з ворогів, так од разу й застрелю,
Хоч би вам там навкруги появилось товаришів сила,
Та ото всі разом би взяли та й торохнули з луків.
Тільки один Филоктит мене в луці і міг переважить
В Трої, де ми Ахеяне змагались, хто лучше стреляє,
А всякий інший із смертних, от скільки живе їх по світу,
Певне, – кажу вам, – в сім ділі мене переважить не зможе,
Ну а до лицарів давніх себе прирівнять не посмію
Ні до Іракла, ані до Еврита з Іхалії родом;
Ті то й з безсмертними навіть змагалися сміло з-за луків,
От за се саме й помер молодим ще Еврит, лицар славний,
Старості він не діждався в палатах: розсердивсь на нього
Феб Аполлон та й забив, бо в стрільбі з ним змагатись замислив,
Списом я кидаю так, як хто інший не кине й стріляю,
Тільки боюсь я у біганку з ким-небудь пробувать сили.
Дуже здолали мене оті капосні халепи моря;
Я ні покою на човні не знав, та і доброї їжи
Часто не мав; от за тим то й сустави у мене заклякли.»
Так він сказав, і замовкли усі, мов води в рот набрали.
Тільки один Алкиной і найшовсь і сказав Одіссею:
«Гостю! твоя вподобалась нам річ: ти говориш приємно,
Хочеш ти нам, як бачу, таки показать свого хисту;
Сердився ти, що-от хлопець сміявсь тут із тебе з-за грища;
Ні тебе ганить в сім ділі ніхто не посміє, не схоче,
Окрім хиба лиш хто овсім таки вже зсунувся з глузду.
Слухай же от та з увагою, що отсе я тобі скажу,
Що б, як приїдеш до дому, ти міг там усім розказати,
Сидячи з жінками, з дітьми у себе таки за обідом,
Як що згадаєш коли і про наші дотепи, котрими
Ще од прапрадідів Зевес наділя Феакійців і досі.
От, навкулачки ми битись не вмієм, не вмієм боротись,
Так за те ж бігаєм прудко, а що вже на човнах найлучче
Любим побенкетовать, поспівати та потанцювати,
Гарно вдягнутись, попаритись в лазні і добре поспати.
Ке-лиш виходьте сюди танцюрі самі луччі з Феаків
Та потанцюйте, щоб гість наш, побачивши, міг розказати
Всім своїм дома – на скільки ми лучче і вишче од других
І в мореходстві, і бігати прудко, і в танцях, і в співах,
Зараз один хай піде й принесе голосну кобзареві
Кобзу, вона десь там висить на крюку у наших палатах.»
Так говорив Алкиной богорівний; гонець вже й схопився,
Щоб то принести з палатів царських Димодокові кобзу.
Вийшло затим на середину виборних судців з громади
Дев’ять, которі на грищах усякі порядки чинили.
Місце для танців зрівняли, втоптали і круга збільшили.
Зараз гонець із палатів і кобзу приніс голосную,
Й дав Димодокові в руки й кобзар на середину вийшов,
Стали навкола і хлопці молодці, дотепнії в танцях
І заходилися враз танцювать; Одіссей постерігши,
Як вони хистко ногами дрібнили, вельми дивувався.
Потім кобзар кинув грати й почав їм під кобзу співати –
Дивную пісню про тайну любов Афродити й Ареса,
Як вони спершу зійшлись собі нишком в палатах Гефеста,
Скільки надбав подарунків Арес, і як потім збесчестив
Ліжко Гефеста царя, як підглядів їх Геліос-сонце,
Що вони вкупі лежать, і Гефестові дав про те звістку.
Отже Гефест, як почув оту звістку недобру, нехайну,
Зараз пішов в свою кузню замисливши добру їм кару;
Молот направив й ковадло вогню роздув в грані й нарізав
Дроту такого мідного, що певне й по вік не порветься;
Потім, як викував ту западню, на Ареса сердитий,
Взяв та й пішов у ванькір, де його любе ліжко стояло
Тай переплутав кругом усе ліжко, мов сіткою, дротом;
Понависало із стелі до ліжка тих сіток багато
Як павутиння, тоненьких таких, що й ніхто не розгледить,
Навіть і боги блаженні; таку хитру штуку спорудив!
А поскінчивши оту западню кругом ліжка, прикинувсь,
Буцім-то їде у Лемнос, у город великий багатий;
Він отой город любив, як другого ніякого в світі.
Та не дрімав задаремно й Арес джиґунець злотовуздний:
Тільки довідавсь, що славний коваль, бог Гефест, з дому линув,
Зараз узяв та й пішов у Гефестові пишні палати,
Щоб з Киферийкою
11 там себе любощами вдовольнити.
Ся ж повернувшись недавно од батька свого Кронійнка
Дома сиділа сама. От Арес увійшовши в палати,
Стиснув їй руку, назвав поіменно і так їй промовив:
«Серце, голубко! ходім лиш на ліжко та вкупі спочинем!
Дома Гефеста, я знаю, нема: він тепер вже напевне
В Лемнос давно причвалав до тих Синтіїв дикоголосих.»
Так він сказав, а їй теж захотілось у купі поспати.
От полягали обоє на ліжку й заснули, а сіті
Сковані хитро Гефестом, так їх навкруги й обхопили,
Що ні піднятись не можна було, ані поворохнутись:
Тільки тоді й догадались вони, що втекти їм не можна.
Тут підступай до них вже сам славний коваль наш кульгавий,
Що вже вернувся до дому, і їхати в Лемнос не думав;
Геліос, бачите, підстерігав та й подав йому звістку.
А повернувся Гефест до господи з тугою на серці,
Став на порозі й од страшного гніву увесь затрусився.
Чуло і грізно почав він кричать, щоб всі боги почули:
«Батьку Зевесе і ви, всі блаженні безсмертнії боги!
Йдіть-но сюди, щоб побачить смішну, ще невидану штуку,
От як мене, що каліка я, Зевса дочка Афродита
Завше безчестить, а любить собі розбишаку Ареса,
Бо він красивий та бистрий на ноги, а я то кульгавим
Так і родився, а винен в каліцтві моїм не хто другий,
Тільки родителі: їм би неслід мене овсім родити.
От подивіться, як смачно обоє собі спочивають,
На моє ліжко забравшись: дивлюсь я, а серце холоне!
Тільки шкода: не прийдеться вже більш їм оттак спочивати,
Дарма, що любляться дуже; самі відцураються сону!
Будуть обох їх сі сіті у купі на ліжку держати,
Поки не верне назад мені батько усього посагу,
Що я колись йому дав за дочку, отсю саму безстидну.
Правда, вона в нього дівка красива, та розум короткий.»
Так він сказав, і зібралися боги до мідних палатів;
Першим прийшов Посидон землевладця з Ермієм посланцем;
Потім і цар Аполлон, що далеко із лука стріляє,
А всі богині зосталися в дома, бо, бачте, стидались.
Боги, подателі благ, поставали собі за порогом,
Глянули та до одного всі зо сміху аж покотились,
Вздрівши, яку хитру штуку зробити Гефест умудрився.
А хтось із них так почав говорити до свого сусіди:
«Діло недобре – невдачне: плохий доганяє прудкого,
Так і тепер от Гефест, хоч кульгавий, а злапав Ареса,
Хоч той між всіми богами Олимпськими самий прудчіший;
Все то дотепа та розум, а той за свій блуд поплатився.»
Так говорили-ото проміж себе безсмертні тихенько,
А Аполлон, Зевесенко, у шутку сказав до Ермія:
«Ну, Зевесенку Ерміє, посланче, подателю щастя!
Правда і ти б захотів, щоб скрутити тебе мідним прутом,
Тільки щоб спати біля золотої рядком Афродити?!»
Аргусовбивця посланець на се Аполлонові мовив:
«О Аполлоне! коли б справді стало ся те, що ти кажеш,
То хай мене окрутили б утроє міднішії прути,
Хоч би на мене дивилися боги, про мене й богині:
Я собі спав би біля золотої рядком Афродити!»
Так він сказав; засміялися з того безсмертнії боги,
Тільки один Посидон не сміявсь, а прохав все Гефеста,
Щоб той уважив на нього та випустив з сітів Ареса,
І, підступивши близенько до нього, почав так казати:
«Випусти! Я поручаюсь за нього; усе, що ти схочеш,
Він тобі сплатить, а боги безсмертнії хай свідками будуть.»
І Посидону на сеє кульгавий коваль так промовив:
«І не проси в мене сього, державцю землі, Посидоне!
Кепська порука, котору дає хто за злих і нікчемних.
Чим же і як-то мені тебе обов’язать заплатити,
Як од уплати Арес увільне, коли вискочить з сіті?»
Знов Посидон, потруситель землі, так Гефестові мовив:
«Слухай, Гефесте! коли-от Арес увільне од уплати,
Та утече десь, то сам я тобі заплачу все дочиста!»
От, після сього кульгавий і славний коваль уже згодивсь:
«Ну, вже тепер і не можна й не слід, щоб тобі одказати.»
Сеє сказавши, жалосний Гефест тую сітку розплутав;
Тії ж обоє, лиш тільки тих путів міцних позбулися,
Скочили раптом, і зараз Арес собі в Фракію вдаривсь,
А усміхлива його Афродита до Кипру у Пафос.
Там в неї вівтар стояв і на нім завше ладан курився;
Там її Грації вмили і маслом натерли пахучим,
Божеським, як-от звичайно безсмертних усіх натирають,
Сукню на неї таку надягнули, що любо дивитись.
От про се саме кобзар й співав; Одіссей тільки слухав
Та тішив душу свою тою піснею, як і другії
Славні й до моря меткі та на човнах прудкі Феакійці.
Алія визвав найперш Алкиной, потім Лаодаманта,
Щоб танцювали у двох, бо вже з ними ніхто не рівнявся.
Взяли вони ото в руки найперше червону опуку
Гарную дуже: її їм пошив Поліб, майстер кушнірський;
Сюю опуку один-ото кине за темнії хмари
Та і подасться назад, а другий хто підскочить у гору
Високо, та на лету її в воздусі в крок і спіймає.
Кидали тую опуку по черзі й по черзі ловили,
Потім на втоптанім туго піску почали танцювати
З різними геть викрутасами, хлопці ж другії навкола
Тут же стояли та їм раз-у-раз у долоні плескали.
От і почав Одіссей Алкиноєві тут говорити:
«О, Алкиною, між всіми людьми, володарю значніший!
Ти не даремне хвалився, що в вас танцюрі всі найлуччі,
Отже воно й так вийшло на ділі: дивлюсь я й дивуюсь.»
Так він сказав, і зраділа свята Алкиноєва сила,
Й зараз таки обернувшися до Феакійців сказала:
«Слухайте, що вам скажу, Феакійські старшини поважні!
Гість наш, як я примічаю, розумна Єсть дуже людина.
Нуте ж, давайте гостинця йому піднесем, як звичайно.
В нашім народі ж таки єсть дванадцять князів вельми славних,
Що заправляють, а сам я тринадцятий єсмь межи ними.
Кожний із них нехай дасть по новому жупану й хітону
Гостеві, й золота цінного хай принесуть по таланту.
Все ми і всі заразом те знесем і дамо йому в руки,
Щоб, все те маючи, гість охітніше ішов до трапези.
А Евріял нехай сам перепросить його і словами
Тай подарунком, бо слово сказав він йому надзвичайне.»
Так він сказав, і згодились усі з Алкиноем в сім слові,
Кожний гонця посилає, щоб ніс подарунки для гостя.
А Евріял у одвіт Алкиноєві от що промовив:
«О, Алкиною, між всіми людьми, володарю значніший,
Гостя я зараз отсе перепросю по твому наказу;
Дам я йому отсю шаблю; вона вся із чистої міді,
Срібнеє держално в неї, а піхва з слонової кості
Виточені. Подарунок такий йому буде приємний.»
Сеє сказавши, подав йому сріблоцвяховану шаблю
І, подаючи, почав говорити крилатії речи:
«Будь здоров, гостю поважний! коли я сказав яке слово
Прикре тобі, то нехай його буйнії вітри розвіють.
Боги скоріш хай дарують тобі свою жінку побачить
Й рідную землю, – доволі вже ти наблукавсь по чужині.»
Тут Евріялу почав говорить Одіссей вельми мудрий:
«Й ти будь здоров, і тобі нехай боги пошлють усе добре!
Та щоб ніколи вже не жалкував ти за шаблею сею,
Котру тепер дарував мені з словом ласкавим і теплим.»
Взяв він ту сріблоцвяховану шаблю й до боку чіпляє.
Сонце тим часом спочило, уже принесли й подарунки.
Перенесли їх з пихою гонці у царськії палати,
А од гінців приняли їх з пихою ж сини Алкиноя
Й неньці шановній своїй передали всі ті подарунки.
Як у палати вертались, то йшов Алкиной по переду,
А як прийшли, почали на високих лавках садовитись.
От, вони сіли; тоді Алкиной до Арити промовив:
«Йди-но, царице, і скриню принести вели що найкращу,
Та положи туди чистий хітон і жупан прехороший.
Зараз нехай в баняку тому мідному митель загріють,
Щоб гість, скупавшись і всі дорогі подарунки ввидавши,
Що Феакійські старшини сюди задля нього принесли,
Був і до їжи охочий й пісень охотніше щоб слухав.
Я ж подарую до того від себе ще келих прегарний
С чистого злота, щоб міг він і дома про мене згадати,
Як буде Зевесу і другим богам він офіри творити.»
Так він сказав; а Арита рабиням своїм повеліла,
Щоб на вогонь як скоріше поставили мідний триніжок.
Внесли рабині триніжок, вогонь розвели на кабиці,
В мідний баняк води влили, підкинули й дров під триніжок;
Мідник кругом обхватило вогнем і вода стала грітись.
Тою порою Арита для гостя принесла з покоїв
Гарную скриньку і в неї дорогії гостинці вложила –
Золото, одежу, – те все, що йому нанесли Феакійці,
Та і од себе теж – чистий хітон і жупан прехороший.
Сюю скінчивши роботу, вона Одіссею сказала:
«Сам тепер скриньку замкни, зав’язавши мотузкою з ґудзем,
Щоб часом хто чого-небудь не вкрав тоді, як ти в дорозі,
Соном здоланий міцним, будеш спати на чорному човні.»
Тільки почув Одіссей богорівний сю річ од Арити,
Зараз ту скриньку замкнув, зав’язавши мотузкою з ґудзем
Спритним, яким замикати навчила його ще Цирцея.
Тут увійшла стара ключниця та й попросила до лазні,
Щоб він пішов та скупавсь. Звеселивсь Одіссей в своїм серці,
Митель побачивши теплий; давно, бач, в горячім не мився,
З самої тої пори, як палати Калипсині кинув, –
Там тільки завше його й пильнували неначе б то бога.
От, Одіссея рабині помили і маслом натерли,
В тонкий хітон та в новий дуже гарний жупан одягнули.
С купелю він в ті покої пішов, де вином частувались
Гості. Стояла там і Навсикая, богиня красою,
Біля стовпа, що високую здержував мідную стелю,
І як поглянула на Одіссея, то аж заніміла.
Згодом же трохи, отямившись, так Одіссеєві каже:
«Здрастуй, мій гостю! гляди ж, спом’яни і мене коли-небудь
В домі своїм, бо мені ти найбільш за спасення повинний.»
Їй одвічаючи, так Одіссей вельми мудрий промовив:
«О, Навсикає, царя Алкиноя премудрого дочко!
Як отсе зволить Зевес, чоловік в громах коханий Гери,
Щоб я до дому вернувся і день повороту побачив,
То і стамвідти на тебе що дня і що ночі, як богу
Буду молитись; бо ти мене вирвала із домовини.»
Сеє сказавши, він сів собі рядом з царем Алкиноем.
М’ясо тимчасом уже розділили й вином всіх обнесли.
Далі прийшов і гонець і привів кобзаря Димодока,
Любого й милого всім у громаді; його посадили,
Всім Феакійцям жаданого; от і дали йому місце.
Тут Одіссей вельми мудрий, обрізавши ситого м’яса
З спини кнура білозубого шмат, – бо багато ще, бачте,
В нього м’ясива того зоставалось, – промовив гінцеві:
«На отсе м’ясо та дай кобзарю, нехай з’їсть на здоров’я.
Я, хоч смутний, але дуже бажаю його сим споважить;
Люди усі, скільки їх на землі, кобзарів і шанують
І поважають за те, що їх муза богиня навчила
Всяких співати пісень, та і рід кобзарів полюбила.»
Так от сказав Одіссей і гонець, взявши в руки те м’ясо,
Дав Димодокові; той же прийнявши, став серцем веселий.
Гості на страву готовую руки свої простягали.
Потім, як всі і напилися в смак і наїлись до ситу,
Так Димодокові став говорить Одіссей вельми мудрий:
«Ну, Димодоку, тебе я над всіми найбільш поважаю!
Чи тебе Муза, Зевеса дочка, научила, чи може
Сам Аполлон, а правдиво ти все про Ахейців співаєш,
Що, де і як учинили вони й скільки горя стерпіли,
Наче б то сам ти був там, або чув од самого, хто бачив.
Ну, заспівай же тепер про коня дерев’яного пісню,
Того коня, що Епей із Афіною в двох змайстрували,
Як Одіссей хитромудро спровадив його в самий город,
Повного лицарів славних, котрі Іліон зруйнували.
Отже, коли і про се ти мені, як було заспіваєш,
Буду я скрізь говорити по людях, старому й малому,
Що тебе бог полюбивши, пісень своїх божеських вивчив.»
Так він сказав, і кобзар заспівав, вдохновенний богами.
Він почав з того, як, сівши на човни прудкії, Аргівці
В море одплили, спаливши вогнем кошовії намети.
А деякі з них, у купі з метким Одіссеєм сиділи
В Трої таки на майдані, в коні дерев’янім сховавшись;
Їх, бач, Троянці самі з тим конем запровадили в город.
Отже стоїть отой кінь, а Троянці вкруг нього, й не знають,
Що з тим конем їм робити; була у них думка трояста:
Чи-то мечем порубать дерев’яне оте чудовисько,
Чи-то зіпхнути з гори у провалля на гостре каміння,
А чи зоставить на пам’ять в офіру богам милостивну.
Думали, думали, й верх узяла отся третя їх думка,
Бо їм судилось загинуть, як город прийме та сховав
В себе коня дерев’яного, в котрім засядуть з Ахейців
Самі сміліші, готуючи смерть і погибель Троянцям.
Потім співав, яким побитом город вони полонили,
Раптом із того коня дерев’яного повилізавши;
Хто, де і як руйнував, і руйнуючи як лютували.
Про Одіссея ж співав, як він ринувсь на дім Диїфоба,
Наче той лютий Арес, з Менелаєм удвох богорівним,
Як у страшенному бої там бився й рубався, аж поки
Всіх не побив, – помогала ж йому невидимо Афіна.
Так про Аргівців співав голосистий кобзар, Одіссей же
Слухав та млів, і гарячії сльози по щоках котились.
Як-ото плаче вдовиця над милим своїм чоловіком,
Котрий у всіх на очах перед городом падає в січі,
Щоб од дітей та й од города день одвернути загубний;
Та ж як побачить, що милий її уже бореться з смертю,
Впавши до нього, обійме й голосить, а вороги з заду
Списами колють ії, де попало – і в шию і в спину
Тай забирають в полон на тяжкую роботу і горе,
Де од плачу і нудьги в неї щоки в’яляться, марніють: –
Так от тепер Одіссей од нудьги обливався гіркими.
Сліз Одіссеєвих жаден з гостей не ввидав, не примітив;
Тільки один Алкиной, лиш один він, про все й догадався,
Бо біля нього близенько сидів і чув навіть зітхання.
Став-ото веслолюбивим своїм Феакійцям казати:
«Слухайте, що вам скажу, Феакійські князі і старшини!
Годі вже! хай Дизтодок перестане співати і грати,
Бо його співи та кобза між нами не всіх звеселяють.
С тої пори, як ми сіли за стіл і кобзар став співати,
Гість наш не переставав обливатись гіркими сльозами;
Певне при пісні на думку прийшло йому горе велике.
Хай же кобзар перестане, щоб всім було весело зрівна –
Хазяїнам і гостям, то воно таки так буде лучче.
Все, як ви знаєте, робиться задля шановного гостя –
Проводи і подарунки, що ми сюди знесли сьогодні.
Всякому гість-чужостранець стає як за рідного брата,
Хто у собі хоча й крапельку серця і розуму має.
Отже і ти тепер, гостю, не тайся, про все розкажи нам,
Щоб я тебе ні спитав, та й тобі буде лучче, як скажеш.
Ймення своє нам скажи, яким мати тебе називала
Й батько та й другі усі – городяни і близькі сусіди?
В світі нема й не було чоловіка, щоб був без імення,
Чи то він вродиться знатним, багатим, чи простим та бідним:
Всякому, хто ні народиться, зараз дається й імення.
Та і про землю скажи нам свою, про народ і про город,
Щоб по твоєму бажанню, тебе і везли наші човни.
Стирників, – ти заприміть собі – ми, Феакійці, не маєм
Й кермів теж само, як водиться то завш на човнах всіх других;
Човни самі корабельщиків думки усі постигають,
Городи всяких людей вони знають і власне їх поле
І дуже прудко самі по безкраєму носяться морю,
Чорними хмарами вкутані та непроглядним туманом;
І не бояться вони, щоб розбитись або затонути.
Але ж колись-то я от що од батька чував Навсифоя,
Котрий не раз було каже, що бог Посидон розгнівився
Дуже на нас, що ми всіх перевозим по морю безпечно,
І похвалявся розбить Феакійського човна прудкого,
Як той по морю туманному буде до дому вертатись,
Що нам і город горою високою з моря заслонить.
Так говорив старий батько, і, може, те бог коли й зробить,
Може й не зробись: од власної волі його то залежить.
Ну, а тепер мені от що скажи та по правді по щирій:
Де ти блукав? у які і яких людей сторони їздив?
Де у яких городах ти бував, яких бачив людей там?
Що то за люди, жорстокі та дикі і правди не знають,
Чи гостелюбні вони і душа в них таки богобійна?
Потім скажи ще нам ось-що: чого се ти плачеш-ридаєш,
Чуючи пісню про пагубу Трої й про долю Данайців?
Долю сю боги самі вготували, судили й погибель
Людям, щоб пісні про них і в далеких нащадках співались.
Певне, мабуть, там під Троєю родича в тебе убили
Близького – зятя чи тестя, которі для нашого серця
Суть найдорожча й найближча родина по родичах інших?
Чи, може, вбито товариша, що був до тебе прихильний?
Бо і товариш нам любий незгірше од рідного брата,
Як в товаристві дає нам пораду і в горі розважить.»
Одіссеї Ι. ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
Одіссей у Циклопів.
І Алкиноєві так одвічав Одіссей хитромудрий:
«О, Алкиною! між всіми людьми володарю значніший!
Весело всім нам оттут кобзаря думи слухать такого,
Як-от отсей, своїм голосом богам хіба тільки рівня.
Я собі мислю, що лучче од всього, коли в цілім царстві
Всі веселяться, коли от приятелі, лихо забувши,
Чесно й любенько до купи зійдуться та слухають пісні,
Сидячи за непорожнім столом, а проворнії слуги
Всіх їх обносять вином, наливаючи чарки до верху.
От що, по правді сказати, мені від усього на світі
Лучче здається й миліше; а ти замісць сього неволиш,
Щоб доконечне тобі розказав я гірке своє горе,
Щоб од великого жалю я нудився світом ще гірше;
Що ж вам найперше, що потім і що на останку сказати?
Бо мені горя багато послали небеснії боги...
Самперед ймення своє я скажу вам, що б, знаючи його,
Ви і мене в вашім домі за чесного гостя приймали
Та шанували і потім, як буду од вас я далеко.
Я, Одіссей Лаертенко; своїми ділами я звістен
По світу скрізь між людьми: моя слава небес досягає.
На захід сонця відсіль я живу на Ітаці; гора там
Нирит, висока і лісом поросла; на вколо ж Ітаки
Мріють близенько о ден біля другого острови інші:
Дуліхіон, потім Сама, а дальше Закине зеленіє.
Отсі сюди близче жиють на схід сонця й зірниці, Ітака ж
На захід сонця по синьому морю ген-ген простяглася.
Грунтом вона кам’яна, за те ж плодить людей все великих:
Краща од неї земля, я й не знаю – чи б де на світі.
І мене дармо Калипсо, богиня з богинь тут держала
В гарних печерах, силкуючи надто, іцо б був їй за мужа,
Так як даремне в палатах держала й Цирцея лукава,
Єйська цариця, силкуючи те ж, щоб я з нею побрався.
Тільки шкода: не змогли вони серця мого покорити;
Бо нема в світі нічого миліш як рідня та отчизна,
Хочай би у пишних палатах жить довелось, та ходити
В злоті, але ж на чужині, од рідної сім’ї далеко.
Так-то. Тепер розкажу вам про повную лиха мандрівку,
Що мені Зевес присудив, як пустився я з Трої до дому.
Із Іліона прибив мене вітер у город Киконський
Ізмар; його зруйнувавши, самих же Киконців побивши,
Ми їх жінок полонили й багатства чимало набрали,
Тай проміж себе по рівній частині ми все розділили.
Потім усім заказав я втікати відтіль як найшвидче.
Так, бач, дурне товариство на мій той приказ не вважало.
Смачне вино день-у-день попиваючи, різали гарбом
П’янії всяку скотину дрібну та й биків круторогих.
Поки надбігли Киконці, що встигли втікти од побою,
Других сусідних зібравши Киконців великую силу.
Сі були сміливі й з ворогом бились на конях завзято,
А коли де було треба, то й пішки не згірш воювали.
Сила зібралося їх, як квіток або листя весною.
Глянули ми, – і оттут – то настигла Зевесова кара
Нас бідолашних: ми мусіли витерпіть горя багато,
Стоячи лавою тісно край човнів своїх крутобоких.
Ми воювали з Киконцями, з згідних стріляючи луків.
Поки світила зірниця і день не вгасав, ми стояли
І боронились од диких, хоч їх було в четверо більше;
А як вже сонце склонилось на йору волів розпрягати,
То, поборовши Ахейців, Киконці до дому пустились.
С кожного човна по шість найсмілійших вояків забито,
А я з останніми втік од лихої недолі і смерті.
Відсіль поплили ми дальше з великою тугою в серці.
Втікши од смерті, ми любе своє товариство втеряли.
Човни мої з обох кінців загнуті, не раньше у море
Вийшли, ніж кожного з мертвих товаришів наших, у полі
Вбитих Киконцями, тричі не викрикнули по йменню.
Хмари збираючий Зевс наслав вітра Борея на човни
Й вельми страшенну фортуну, та хмарами землю і море
Вкрив; почала нависати ніч чорна, та темная з неба.
Човни летіли по морю, черпаючи воду носами;
Сила фортуни у троє, та вчетверо паруси рвала.
З ляку нової біди поспускали ми паруси в човни,
Човни ж до берега веслами довгими зараз пригнали.
Тут ми просиділи поспіль два дні ще й дві темнії ночі,
Дух свій утомою й серце розбите тугою зморивши;
А як на третій день божий зірниця зійшла кучерява,
То ми, управивши щогли й паруси понапинавши,
Сіли на човни, а вітер та керманичі правили ними.
Цілим запевне я був би дістався до рідного краю,
Як би Борей, течія, та ще й хвиля мене не зіпхнули.
Як об’їздив я Малію, і геть од Киферів
12 зблудили,
Потім мене дев’ять день бурхливії вітри носили
По рибоповному морю, і аж на десятий прибили
До Лотофагів химерних, що страву з квіток уживають.
Вийшли – ото ми на беріг, набрали води у боклаги,
І біля човнів товариші зараз обід зготували.
Отже, як все товариство у смак попоїло й напилось,
Вибрав я двох і казав їм піти та як слід розпитати,
Що там за люди і як вони в тій стороні проживають.
Дав їм ще й третього, за осавулу його обібравши,
Помандрували посланці й як раз Лотофагів зустріли
І Лотофаги не тільки ніякої їм не вчинили
Кривди, а навіть дали ще й лотоса наїстися в волю.
І диво: лиш тільки вони скоштували солодкого зілля,
То й товариство забули, й не хтіли до човнів вертатись,
А забажали, щоб там з Лотофагами вкупі і жити
Та уживати лотоса, про те ж щоб вернутись – забули.
Силою їх приволік я на човни, – аж плакали бідні,
І прив’язав цупко кожного з них ремінцями до весел.
Се спорядивши звелів і всім другим товаришам милим
Як найскоріше на човни прудкі і глибокі сідати,
Щоб скуштувавши лотоса, хто з них не забув возвороту.
Миттю вони пострибали у човни, всі в ряд посідали
Тай почали дружно веслами піннеє море гнітити.
Звідти поплили ми дальше з важкою тугою на серці
І приблудились у землю Циклопів голінних, свавольних,
Котрі, кохаючись завше в надії на богів безсмертних,
Поля не орють ніколи, й ніколи пшениці не сіють:
Все в них там родить без плуга, без рала і навіть без зерен
Як-то – пшениця, ячмінь, виноград дуже рясний, з котрого
Чавлять багато вина, – і все те їм дощі нарожають.
Ради у них не бува на майданах, нема і законів;
Різно живуть собі: хто на високих горах, хто по кручах,
Кожний в глибокій печері і кожний собі, заправляє
Жінков й дітьми: сусіді й байдуже до свого сусіди.
Єсть там і острів, годящий для оранки, проти лимана
В морі сторчить, недалеко од берега і не близенько,
Лісом заріс і кози тої дикої плодить тьму тьмущу,
Бо не ступає там людська нога й не ляка́ їх ніколи;
Та і мисливі ловці не висліджують їх полюванням,
Що по високих горах та по кручах бідуючи бродять.
Там череди не пасуть та і з плугом ніхто там не ходить,
Так не поораним та не засіяним ввік зостається,
Люду нема там, мешкають тільки лиш дикії кози.
Човнів або кораблів жовтобоких Циклопи не мають,
Ані майстрів корабельних, котрі збудувати б зуміли
З дахами скорих міцних кораблів, щоб ходили з товаром
В ріднії землі, як водиться то проміж інших народів,
Що роз’їжджають по морю та вчаться один од одного;
Певне вони не дали б тому острову так пусткувати.
Острів не плохий і все в свою пору він міг би плодити,
Бо по над береги скрізь зеленіють луги та левади
Дуже розкошнії, та й виноград там родив би напевне;
Грунт – геть усе цілина, а як би поорать та засіять,
Дуже хороша вродила б пшениця та й інша пашниця.
Єсть там і пристань затишна, де всякі – великі й маленькі
Човни стояли б безпечно без котвиці і без прив’язок;
Можна до берега тільки причаливши, так зоставаться,
Скільки бажає душа й доки вітри бушують у морі.
Джерела б’ють навкруги, і погожа вода протікає
Скрізь по долинах, де чорні тополі поросли високі.
Тут-то ми темної ночі одної й пристали на човнах.
Певне якийсь-то десь нас біг сюди направляв: було темно,
Хмари густії круг човнів нависли і місяць рогатий
З неба на нас не світив; його темні хмари вкривали.
Острова близько ніхто з нас не міг розглядіти очима,
Хвиль височенних та довгих, що ребрами бились об беріг,
Було не видко, аж доки вже човни к землі не пристали
Тільки лиш човни об землю ударились, ми поспускали
Паруси та і самі повиходили з човнів на беріг,
Тут на траві ми заснули і спали до самого світа.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Ми й розбрелися по острову і дивувались їм довго.
Німфи гірськії, дочки Зевеса егидодержавця,
Стадо пужнули на нас диких кіз на обід товариству.
От ми вернулись на човни, взяли свої луки кривії
Й довгії списи і зараз, на три розділившися купи,
Стали стріляти, і біг нам послав дуже гарнії влови.
Човнів у мене дванадцять було, і на кожний прийшлося
По дев’ять кіз, на мою ж долю випало їх цілих десять.
Так ми весь день, доки сонце спочило, сиділи та їли
Смачну оту дичину, та солодким вином запивали,
А вина чорного було доволі на кожному човні,
Бо ми багато його націдили собі у боклаги,
Як, повбивавши Киконців, їх город святий зруйнували.
Бачили ми навіть дим, як курився в оселях Циклопів.
Чули їх мову і навіть, як мекали вівці та кози.
Отже, як сонце спочило і темрява спала на землю,
Ми біля човнів на березі моря лягли та й заснули.
Й тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Я, побудивши товаришів, так їм почав говорити:
“Ну, ви всі други, лишайтеся тут-от, товариші милі,
А я на човні своїм та з своїм товариством поїду
В землю Циклопів, довідаюсь – що там за люди такії,
Чи вони дикі, безпутні, поганці, чи, мо’, правдиві
Грішні, гостинні, прихильні і серце в них богобоязне.”
Так я сказав, сів на човна, казав і товаришам милим
В човен сідати скоріше і линви звелів одв’язати.
От посідали товариші в човен, взялися за весла
Тай почали, сидячи, веслами море гнітити.
Перехопились ми шпарко на той бік, – було недалеко;
Там ми уздріли широку печеру край скелі над морем,
Лавіром з верху до низу порослу; багато там на ніч
С поля зібралось худоби, з ягнятами вівці і кози.
Двір обгороджений був навкруги кам’яною стіною,
А вздовж стіни росли сосни й дубина висока стояла.
Жив там чудний чоловічина – велетень дикий, жорстокий,
Пас собі в полі свою череду і ні з ким він не знався,
Всіх він цурався, не знав він ні закону, ні правди, ні бога.
Просто на диво таке чудовисько вродилось, бо був він
На чоловіка зовсім непохожий, а більше здавався
Гостроконечним високим шпилем, гущавиною вкритим,
Що між кряжовими горами тільки його лиш і видко.
Тут я товаришам другим звелів залишитись при човні
Та вартувать, а сам вибравши найсміливіших дванадцять,
З ними пішов до печері, узявши козиного міха
С чорним солодким вином, а вина того дав мені Марон,
Син Евантея і жрець Аполлона, патрона в Ісмарі.
Марон парафію мав в Аполлоновім гаю офірнім.
І, як попа, ми його із сім’єю не рушили й пальцем.
Отже на се він мені надавав ось яких подарунків:
Золота гарної дуже роботи сім цілих талантів,
Дав теж і келих ввесь срібний і врешті дванадцять боклагів
Дуже міцного вина та смачного – то божий був трунок!
В домі не знали про теє вино ні раби, ні рабині;
Знав лиш і відав хазяїн один та жона його люба,
Ас челядинців одна тільки ключниця вірна і знала.
Як що приходилось нити вино те смачне, та солодке,
То додавали на шклянку вина води шклянок із двадцять;
Запах од нього із шклянки чудовий носився по хаті
Й трудно було удержатися всім, хто там був, щоб не випить...
Так-от такого вина я поніс повний міх, а в кошільці –
Хліба й до хліба; бо серце мені віщувало, що маю
Стрінуть великого і вельми дужого там чоловіка,
Що ні законів не віда, ні правди не знає, ні бога.
Скоро ми і до печери дісталися, та не застали
Там ми Циклопа: він пас свою череду товсту у полі.
От, увійшовши в печеру, ми все почали оглядати:
Кошики повнії сиру, а закутки просто тріщали
Од козинят та ягнят, і стояли вони особливо:
Тут котрі старші, там середущі, а там вже маленькі.
В цебрах стояла сироватка, а колотуха в коновках,
Й вся та посудина збита міцними була обручами.
От і пристали до мене товариші – просять – благають,
Сира набравши і іншого набілу та й таки зараз
Звідти втікати, ще й вигнать до човна прудкого з закутків
І козинят і ягнят та скоріше відчалити в море.
Але ж я їх не послухав, а було б воно таки лучче, –
Щоб то самого побачить таки, чи не дасть він гостинця.
Ох, на своє безголова, ми з тим чудовиськом зустрілись!
Сіли ото ми, вогонь розвели і офіру створили;
Сира у смак попоївши, забрались в куток і чекали;
Тут він і сам з чередою прийшов і приніс оберемок
Хмизу сухого, що б, бачиш, було чим вечерю зварити.
Кинув на землю той хмиз, аж земля затряслась загуділа;
Ми з переляку ще дальше забились в куток та й сховались.
Потім загнав він ягниць і всіх кіз у широку печеру,
Тих, що доїв, а цапів і баранів лишив на подвір’ї
Далі на руки підняв здоровенну й важку каменюку
Та не натужуючись, завалив єю вхід у печеру.
А каменюки тієї і двадцять два вози здорові,
Драбиняки з чотирма колісами не зрушили б з місця.
То була ціла гора, і він нею заклав свої двері.
Спершу почав він доїти ягниць, потім і кіз мекекеток,
І подоївши під кожну із них підпустив сосунцятко;
Потім, згустивши того молока половину, закислив
Та, поздіймавши верхи, в кошелі комишові відкинув,
А половину в коновках, дійницях і цебрах зоставив,
Щоб за вечерею випити та й на снідання уранці.
Всю ту роботу він справив небавом – сказать би – в годину,
Потім вогонь розпалив, і, побачивши нас, запитався:
Хто ви такі? звідкіля пливете ви по мокрій дорозі?
Чи то за ділом, чи так навмання собі шляєтесь всюди,
Як ті грабителі, що для розбою шмигають по морю:
Душ не жаліють, а пагубу й смерть чужеземцям приносять?!
Так він сказав, і у нас од тих слів захолонуло серце:
Голос як грім гуркотів, а він сам – там таке страховисько!..
Вже ж таки треба було одвічати, і от я промовив:
“Ми із-під Трої, Ахейці; отсе повертаєм до дому,
Та буйні вітри у морі бурхливім нас збили з дороги,
Іншу дорогу взяли ми і от аж сюди приблудились:
Певне Зевесу завгодно було спорудить таке діло!
Ми війскові із коша Агамемнона, – чув? Атрієнка,
Слава ж велика його тепер всюди пішла, аж до неба.
Він зруйнував такий город і стратив людей таку силу.
Се ж от вдаємось до тебе, коліна твої обіймаєм,
Чи не приймеш ти нас, чи не даси нам якого гостинця,
Як-от закон у людей – між гостями й хазяїном добрим.
Зглянься ж, поважний, на нас і на бога: ми здалека й просим гостини!
Зевес гостевитий за странників всіх заступається дуже,
Завше за странником ходить, пильнує його і боронить.”
Так я сказав, а він зараз і грімнув на мене сердито:
“Дурень еси, чоловіче: знати здалека прибув ти,
Що мені кажеш боятись богів, й од їх гніву ховатись
Ні! до Зевеса егидодержавця Циклопам байдуже,
Тай до богів блаженних: од них ми далеко сильніші,
Се, пак, як раз я злякаюся гніву Зевеса твойого
Та пожалкую тебе з товариством, коли сам не схочу!
Ти мені лучче скажи, в якім місті лишив ти свій човен,
Чи то далеко де-небудь, чи близько, – нехай буду знати.”
Так говорив він, випитував, бачиш, та й я був не дурень:
Нагородив нісенітниці зараз йому ось якої:
“Човна мойого розбив Посидон сам, землі потруситель,
Трахнувши зразу об гострії скелі на розі високім
Вашого краю, і вітри геть-геть його в море однесли,
А я-от з отсими, як сам бачиш, спасся од певної смерті.”
Так я сказав, і на се він нічого мені не одвітив,
Тільки, схопившись і руки обидві до нас протягнувши,
Хап двох із нас, і як тих цуциків так і трахнув об землю!
Мозок потік по печері і землю геть скрізь заялозив.
Потім обох на шматочки порвав і давай уминати.
Жер як пустельний той лев, не зоставив ниже ні ковалка,
Стріскав все чисто – і м’ясо, і кишки, і кендюк, і кістки.
Бачивши страшнеє діло таке, ми заплакали гірко;
Руки піднявши до Зевса: в нас розум зовсім помутився.
От, як набухкав Циклоп своє черево товсте, широке
М’ясом сирим чоловічим, та як молока надудлився,
Зараз заснув, розтягнувшись між вівцями серед печери;
Тут мені ось-яка думка упала на сміливе серце:
Вийняти гострую шаблю, тихенько до нього підкрастись
Та ухопивши за барки, в самі печінки стусонути.
Вже я й намірявсь було, але от що мене зупинило:
Всі ми от там у печері напевне загинули б марне,
Бо не могли б од високих дверей одіпхнути руками
Ту каменюку важкую, котрою завалені двері.
Так ми з тугою на серці просиділи аж до зірниці.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Встав наш Циклоп і, вогонь розпаливши, почав він доїти
Кіз і ягниць і під кожну із них підпустив сосунцятко,
Всю ту роботу він справив небавом, сказать би в годину,
Й знов ухопив двох товаришів та на снідання і стріскав.
Після такого снідання він череду вигнав з печери;
Камінь придверний запхнув, а потім привалив його знову
Также легенько, покришкою наче б колчан той.
З свистом, та з гиком погнав він худобу під гору на пашу;
Я ж з товариством, запертий в печері, почав міркувати,
Як би то гірш відомстити Циклопові, з ласки Афіни.
Довго я думав, і от що здалось мені самим найлуччим:
Біля закути лежала ломака Циклопова довга.
Вирубав він із маслини ії, щоб носить, як просохне,
Замість ґирлиги; була ж та ломака така здоровенна,
Начеб та щогла на човні, що двадцять гребців уміщає,
Що перевозить водою й товари в далекії страни:
Так оттака-то ломака була довгеняста і товста.
От, я узяв, відрубав зо три локті з тієї ломаки
Тай передав товариству, щоб гладко той кіл обстругали;
Гарно вони обстругали кола того, я ж загостривши
Самий кінець, наче списа над полум’ям став повертати,
Щоб зав’ялився і твердий такий як залізо зробився
Тай заховав його в гній, що валявся геть скрізь по печері.
Після того наказав я товаришам жереби кинуть –
Хто з них повинен набратись одваги й мені помагати
Виколоть око Циклопові, як міцний сон його зможе.
Жереби впали як раз на таких, що і сам би я вибрав;
Випало їх чотирьох чоловіка, а я вже був п’ятий.
Пізно вернувся Циклоп з чередою своєю із паші
І у широку печеру загнав тонкововну худобу
Всю до одної, ні жадної вже не лишив на подвір’ї:
Чи він замислив що-небудь, чи біг його так надоумив.
Потім схопив каменюку і знов завалив єю двері,
Сів та й почав він доїти ягниць, потім кіз мекекеток,
І подоївши під кожну із них підпустив сосунцятко.
Всю ту роботу він справив небавом – сказать би в годину
Й знов ухопив двох товаришів та на вечерю і стріскав.
Тут я наливши у чашу вина і набравшися духу,
Сміло подавсь до Циклопа і так йому став говорити:
“Випий, Циклопе, вина: ти ж наївсь чоловічого м’яса;
Тій й, той спізнаєш – який трунок у нас був лепський на човні,
За для офіри тобі, я приніс, чи не зробиш нам ласки,
Випустить нас до господи, а ти не стерпучо лютуєш:
Як же, подумай ти сам, – після сього хто-небудь захоче
Часом до тебе заїхать, коли ти таке виробляєш?”
Так я сказав, а він чарку узяв і до дна її випив;
Розсмакувавши вино, став просити налить йому вдруге:
“Дай-но бо ще, та скажи мені, йменнє таки своє зараз,
Щоб я тобі дав гостинця, котрим би ти міг утішаться,
Бо і Циклопам родюча земля винограду багато
Родить і той виноград самі Зевса дощі нам зрощають.
Тільки вино в нас не дуже то браве, а се – просто нектар.”
Так він сказав, і я знов йому дав вина повную чашу.
Тричі ото наливав я і тричі до дна випивав він.
Отже, як хміль вже йому забив памороки, затуманив,
Я і промовив до його лестивими надто словами:
“Хочеш ти знати, Циклопе, напевне моє славне ймення?
Я і скажу, а ти дай-но гостинця, що пообіцявся.
Я на імення Ніхто і Ніхтом мене всі називають –
Мати і батько, товариші, родичі всі і сусіди.”
Так я сказав, а Циклоп одвічав мені дуже сердито:
“Сього Ніхтого я з’їм наостанку, його ж товариство
З’їм попереду: отсє тобі й буде од мене гостинець!”
Так він сказав, похитнувся і хропнувся навзнак об землю,
Товстую шию одкинувши набік, і став засипати
Хмелем здоланий: вино почало кидатися з пельки
Й людського м’яса кавалки; почав він од хмелю блювати.
Виривши з гною кола, я товаришів став підбодряти,
Щоб часом хто-небудь з них з переляку та не заховався.
Добре кола розпаливши в вогні, і як став він червоний,
Дарма, що був сировий – і яко скло став просвічувать наскрізь,
Я і поніс до Циклопа, товаришам милим сказавши .
Стати навкруг: в мене сміливість біг поселяв і одвагу.
Раптом товариші милі взялися за кіл той маслинний
Тай загнали його у Циклопове око на лікоть:
А я, підплигнувши в гору, наліг і, повиснувши зверху,
Став ним вертіть, як проверчує майстер бервно корабельне
Свердлом; товариші ж знизу в гору ремінцем підкидали,
Взявшися з боків обох: і мов з джерела кров дзюркотала,
Так ми в проклятому оці Циклопа колом тим вертіли
Й чорная кров по колу ще гарячому скрізь розливалась.
Полум’я геть осмалило все чисто – і вії і брови.
А як зрачок загорівсь, зашкварчало і тріснуло око.
Як-от коваль у холодній воді загартовує часом .
Чи долото, чи сокиру, й сичать вони наче гадюка, –
А, бач, од гарту залізо й твердіше стає і міцніше, –
Так-от синіло і око пробите колом тим гарячим.
Страшно Циклоп закричав, аж луна понеслась по печері.
З ляку ми кинулись врозтіч, а він зараз вирвав із ока
Кіл отой, з верху до низу гарячою кров’ю облитий,
Та і шпурнув ним обома руками далеко од себе.
Потім почав він Циклопів на поміч скликать, що мешкали
Тут од печери його недалеко в горах неосяжних:
Тії ж почувши той крик, незабавом усі позбігались
Й ставши на дворі кругом, запиталися – що йому вадить:
“Що се ти так, Полифимє, гаркнув, ніби несамовитий,
Темної тихої ночі і спати усім нам мішаєш?
Може хто-небудь з людей твою дрібну скотину грабує,
Може й самого тебе хоче вбити обманом, насилком?”
Їм із печери Циклоп – чудовисько почав так казати:
“Ох, мої милі! Ніхто! пропадаю обманом, насилком.”
Сеє почувши, Циклопи йому усі враз одвічали:
“Ну як ніхто над тобою ніякої кривди не коїть,
То од болісті, що Зевс посилає, не можна укритись.
Лучче ти стань, помолись до державця царя Посидона.”
Сеє сказавши, пішли; засміялось моє любеє серце,
Що моє йменнє і видумка хитра його обманили.
Стогне від боліщів гидкий Циклоп та все лапа руками
Й, камінь надверний налапавши, геть одіпхнув у печеру,
Потім сам сів у проході і руки обидві наставив,
Чи не спійма декого межи вівцями в самім проході.
Певне десь мав він надію і думав, що я такий дурень.
А я тимчасом собі міркував, щоб все сталось як лучче,
Чи не найду і собі і товаришам збави од смерті.
Вигадки всі перебрав я і хитрощі всі передумав,
Щоб то спастися, а лихо от-от підступало все ближче.
Думав я, думав, і от яка думка здалася найліпша:
В стаді багато було баранів густововних, кудлатих;
Рослі були всі і чорная вовна на них аж лосніла.
От, я давай їх прив’язувать мовчки вужівками тими,
Що у печері були, – їх Циклоп підстилав собі на ніч, –
По три до купи: середній товариша ніс під собою,
Другі ж два йшли по боках і собою людей закривали.
Три барани по одному товаришу мали і несли.
Був там в отарі один ще баран од усіх найбільший,
Спину його обхопив я й сховавсь під його волохатим
Черевом, цупко вхопившись руками за вовну м’якую.
Дуже скоцюрбившись висіти мусів, хоч серце боліло.
Так ми з тугою на серці всі висіли аж до зірниці.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Став виганяти Циклоп баранів із печери на пашу,
Бідні ж самиці недоєні мекали скрізь по закутках:
Од молока трохи-трохи не лопалось вим’я їх повне.
Страждучи вельми, хазяїн овець всіх їх лапав за спини
В дверях, а самого важного дурень таки й не домисливсь,
Що ми усі в них під черевом були прив’язані знизу.
А вже останнім ішов той баран, що був в стаді найлуччий.
Важко ступав він од вовни та й тим, що і я під ним висів.
От, Полифим барана пообмацав та й каже до нього:
“Милий баране! чого ти сьогодні виходиш з печери
Останнім? Ніколи з тобою сього не траплялось:
Завше ти першим виходив пастися на м’якій травиці,
Та і до річки, широко ступаючи, першим приходив,
Першим те ж само і в вечері ти прибігав до закути.
Чом же сьогодні ти самий останній? Тобі, певне, шкода
Ока твойого хазяїна? (правда?), котрого проклятий
Гидкий Ніхто осліпив, обпоївши вином його чорним.
Тільки, баране, дарма: не втікти йому певної смерті!
О, якби, ти, що жалкуєш за мною, та міг говорити,
Ти б от сказав, де Ніхто заховався од помсти моєї.
Я б ним з розмаху об землю торохнув би так, що і мозок
Геть би розбризкався скрізь по печері, й полегшало б зразу
В мене на серці од кривди нікчемного того Ніхтого.”
Так він сказав і пустив барана геть од себе на вихід.
Як ми були од печери й подвір’я уже далеченько,
Перший я вискочив з під барана, розв’язав і всіх других.
Зараз-ото ми взяли та, звернувши з дороги, зайняли
Череду всю та й погнали її аж над море до човна;
Дуже жаданими милим товаришам ми показались,
Спасшись од смерті, по вбитих же стали вони голосити,
Та я спинив їх ридання, моргнувши бровами не плакать;
Потім звелів я як швидче загнати у човен худобу,
Скільки поміститься, та і плисти по солоному морю.
Ті ж і худобу загнали й самі по лавках посідали,
Тай почали дружно веслами піннеє море гнітити.
От, як одплив я вже стільки, що можна ще вчуть, як гукне хто,
Зараз почав говорить до Циклопа і ним кепкувати:
“Слухай, Циклопе! не треба було б тобі в темній печері
Люто і жадно товаришів жрать, чоловіка без сили.
Безчоловічний! За те тобі й лютеє склалося лихо,
Що чужоземців у домі своїм не встидаєшся істи.
От за те саме тебе і Зевес і всі боги скарали.”
Так я сказав, і почав мій Циклоп іще гірш лютувати.
Він одломив од гори величезної верх та й шпурнув їм
В море за нами, і впав той од нашого човна близенько
(Чуточку б ще трохи далі, і камінь влучив би по кермі).
Заколихалося море, як камінь на дно опускався,
Хлинули хвилі назад і до берега човен погнали,
І нам доводилося вже біля берега знов опинитись.
Та я вхопив довгенясту мотику у руки і зараз
Човна назад одпихнув, підбодрив і товаришів милих,
Щоб налягли дужч на весла, щоб нам утікти од напасті;
Я головою мотнув, а вони загребли усі разом.
От, як у море одплили ми дальше у двоб ніж той раз,
Заговорив до Циклопа я знову і знов товариство
Стало мене зупиняти солодкими надто словами:
“Нащо тобі отсе дикого так дратувать чоловіка?
Він вже шпурнув було раз каменюкою в море, і човен
Знов прибив к берегу, так що ми всі трохи там не загибли,
А як тепер він почує твій голос, й твоє кепкування,
То потрощать вже і голови нам і всі бервна на човні,
Каменем гострим шпурнувши, а кида він дуже далеко.”
Так говорили, але ж не вдалось їм мене перемогти,
І я знов закричав до Циклопа з розгніваним серцем:
“Слухай, Циклопе! як часом з людей хто тебе запитає –
Хто був отой такий спритний мастак, що очей тебе збавив;
То ти й скажи, що тебе осліпив Одіссей Лаертенко,
Мешкає він на Ітаці і городи сміло руйнує.”
Так я сказав, а Циклоп заридавши мені так одвітив:
“Ох мені лихо!.. Пророчество давне і справді збулося.
Був тут колись характерник один, молодий, але мудрий;
Звавсь він Телем Еврименко і славивсь вельми віщуванням.
Завше віщуючи, тут між Циклопами так і зістарівсь.
Він то й мені напророчив усе, що тепер-от збулося,
Що мені прийдеться збутись очей од руки Одіссея;
Тільки я завш собі думав, і ждав, що то прийде до мене
Рослий, великий який чоловік і великої сили,
А се явився низенький такий, непотрібний, плюгавий
І мене збавив очей, обпоївши вином мене чорним.
Йди ж но сюди, Одіссею, гостинцем тебе привітаю,
Й проводи добрі зробить тобі я упрошу Посидона,
Бо він Єсть батько мені, а я сином його величаюсь,
Він лиш один мене вилічить може, як тільки захоче,
А не хто другий не тільки з людей, а і з богів блаженних.”
Так він сказав, і на се я в одвіт йому от що промовив:
“О, якби міг я так певне дух виперти з тебе, проклятий,
Та без душі неживого в Аід запровадить, як певно,
Що Посидон твій, труситель землі, тобі ока не верне.”
Так я сказав, і почав він молитись царю Посидону.
Руки обидві піднявши у гору до звіздного неба:
“Зглянься на мене, трусителю, ти, Посидоне чорнявий,
Як що я справді твій син, а ти справді мені таки батько!
То зроби так, щоб ніколи отой Одіссей Лаертенко,
Що на Ітаці живе, не вернувся у рідную землю!
А як йому уже сужено, щоб і приятелів стрінуть,
Дім свій багатий побачить і рідную землю уздріти;
То хай прибуде не скоро, як все товариство втеряє,
Та щоб на човні чужому, і в дома хай знайде нещастя.”
Так він молився, й почув ту молитву труситель чорнявий.
Зараз-ото, каменюку ще більшу ніж перш, ухопивши,
Кинув з усього розгону, щоб бач, полетіла найдальше.
Камінь той бухнув у воду як раз позад чорного човна,
Чуточку б ще трохи ближче, і камінь попав би у керму.
Заколихалося море, як камінь на дно став спускатись;
Хвиля понесла нам човна вперед і пригнала на беріг.
Тим, бач, то способом ми і достались на острів, де й другі
Човни мої скороходні були, де й товариші милі
Вкупі сиділи та, плачучи й нас раз-у-раз виглядали.
От ми, приїхавши, витягли човна на берег піщаний,
Та і самі геть усі розбрелись по над морем ревучим.
Далі худобу Циклопову з чорного човна забрали,
Тай розділили її проміж себе на кожного рівно,
А барана присудили одному мені особливо –
Славні товариші. Прочу ж худобу на всіх розділили.
Тут я над морем зарізав його й чорнохмарному Зевсу
Стегна спалив, та дарма: Кронієнко не вважив офіри,
Став він і знов замишляти, щоб човни мої до одного
В морі розбилися, щоб і товариші теж всі пропали.
Так ми сиділи цілісінький день, доки сонце спочило,
М’яса багато вживали та смачним вином запивали.
А, як вже сонце спочило і темрява спала на землю,
Ми, полягавши, заснули на березі пінного моря.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Зараз усе я збудив товариство й звелівши збиратись,
В човни сідати скоріше і линви казав одв’язати.
От повстрибали у човни вони, на лавках посідали
Тай почали разом веслами піннеє море гнітити.
Звідти поплили ми дальше з тугою на серці важкою,
Правда втікли ми од смерті, але ж позбулись товариства.
Одіссеї Κ. ПІСНЯ ДЕСЯТА
Про Еола, про Лестригонів і про Цирцею.
От і приплинули ми на Еолію, острів плавучий.
Жив там Еол Іппотенко, коханець всіх богів безсмертних.
Острів той мідною весь обгорожен стіною міцною,
По берегах навкруги гострі шпилі і скелі сторчали.
Там у Еола в палатах дванадцять дітей народилось:
Шість мав дочок він і шість теж сивів молодих та здорових.
Пооддавав він дочок за своїх же синів у замужство.
День проводили сини при отцеві й при матері завше,
Й страви вживали смачнії, которих було в них багато.
Гомін і дух від печеного м’яса у день було чути
Скрізь по світлиці й подвір’ї, в ночі сини спочивали
Біля жінок своїх на килимах, та на точених ліжках.
То ж ми в їх город дістались і в пишні палати вступили.
Цілий я місяць гостив там, хазяїн розпитував мене
Про Іліон, про Аргівськії човни її про долю Ахейців.
І я йому розповів про все чисто як слід по порядку.
Потім почав я просить, щоб нас вирядили у дорогу;
Не одказав він на сім і нам проводи зараз обрадив.
Дав мені й міх на дорогу великий з волової шкури;
В тому міху зав’язав він дороги всім вітрам бурхливим,
Бо Кронієнко поставив його – заправляти вітрами;
Чисто щоб дув який вітер, чи щоб перестав, – в його волі.
Міх прив’язав він до човна в кутку мотузочком блискучим,
Срібним, щоб вітри й дмухнути не сміли, заким я в дорозі,
Тільки одного Зефіра й зоставив, щоб віяв на човни
Й швидче б до дому ніс їх, та і нас. Та не так воно, бачте,
Сталося: всі ми пропали од свого ж розсудку дурного.
Плили ми довго таки, дев’ять діб, і щоденно і нічно;
А на десяту ото вже і рідна земля показалась,
Близько було уже видко і тих, що вогонь розкладали.
Тут міцний сон мене стомленого здолав, і заснув я,
Бо своїм човном я сам кермував, а другому нікому
Не дозволяв кермувать, щоб скоріш доплисти б то до дому.
Спав я, товариші ж стали шептатися межи собою,
І говорили, що я у міху везу злото, та срібло,
Що надавав мені у подарунок Еол Іппотенко,
І от що сказав хтось із них потихеньку до свого сусіди:
“Диво та й годі! його-от приймають, його й поважають
Всюди, куди б, чи у город, чи в землю яку, не приїхав!
Він везе із Трої багато добра, на війні роздобувши,
Се ж знов Еол йому з ласки надав подарунків коштовних!
Всі ми ту ж саму дорогу, яку от і він, переплили,
Але ж з руками порожніми всі повертаєм до дому.
Ке-лиш, розв’яжем скоренько той міх, та подивимось, що там.
Скільки мабуть у міху там лежить того злота, та срібла.”
Так от сказали, й послухались всі тої ради дурної;
Міх розв’язали, а вітри із міху так геть всі й шугнули.
От підхопила їх буря і знов геть понесла в одкрите
Море, од рідного краю назад; почали вони плакать...
Тут я, прокинувшись, став сам себе розважать, міркувати:
Чи мені скочити з човна, та в страшній безодні пропасти,
Чи таки витерпіть сю ще біду, та в живих зоставатись:
Ліпше здалось мені ще перетерпіть; закутавшись добре,
Ліг я й заснув собі в човні; товариші гірко ридали:
Вітри бурхливії знов нас на острів Еола занесли.
Вийшли-ото ми на беріг, набрали води у боклаги,
Й зараз товариші нам біля човнів обід зготували.
Потім, як добре ми всі попоїли і в смак напилися,
Взяв я з собою гонця та одного товариша з човна
Та і пішов з ними в пишні палати Еола. Сидів він
Саме як раз за обідом з жоною своєю та з дітьми.
От, ми вступили в палати, та біля порога і сіли.
Дуже вони здивувалися всі і мене запитали:
“Як, Одіссею?! ти знов тут? Який тобі демон се зраяв?
Ми ж тебе вирядили у дорогу, як слід, щоб прибув ти
В землю свою і в свій дім, чи куди там тобі буде вгодно.”
Так-от сказали вони, я з нудьгою на серці одвітив:
“Ох, загубили мене злі товариші й сон необачний;
Ви ж мені діло поправте, бо єсть у вас спосіб для сього!”
Так говорив я до них та словами як можна м’якими.
Всі замовчали, один тільки батько до мене й промовив:
“Зараз мені вибирайся змого острова геть, проклятущий,
В мене звичаю нема – в своїм домі за гостя приймати
Того, хто вже і богам невмирущим зробивсь ненависний,
Йди ж собі геть, бо богами проклятий, ти й нам поневірявсь.”
Так-от сказавши, він з дому нас вигнав; пішов я, заплакав,
Звідтіль поплили ми дальше з журбою на серці важкою.
Бідні люди зовсім потомились – од трудної праці,
Бо за гріхи наші й жадної вже ми не мали підмоги.
Шестеро діб ми плили, мордувались ми денно і нічно;
Вже аж на сьомий прибилися день в Телепіль Лестригонський,
Город великий, де Лам царював. Пастухи там по черзі
Череду гонять: один іде з паші, а другий на пашу.
Там чоловік роботящий великий би мав заробіток,
Інший биків пасучи, і знов інший за череду дрібну:
Ніччю він пас би волів, а у день з чередою ходив би.
От ми ввішли в Телепільский лиман дуже гарний, просторий,
Скелі шпилясті нависли над ним з сього боку і з того
І, закрутившися в морі одна проти другої рогом,
Пристань з лиману зробили затишну з вузеньким проходом.
В сю-ото пристань товариші човни свої повганяли
Тай прив’язали всіх вкупі до берега в самій затоці.
Там, бачте, вітри ніколи не віють і хвиль не збивають,
Завше там тихо й вода як те шкло так гладенька, та рівна.
Я ж свого чорного човна в кутку за лиманом зоставив,
Біля проходу до скелі його мотузком прив’язавши;
Потім пішов, та на саму високую гору зібрався.
Звідтіль нічого не видко було – ні людей, ні скотини,
Тільки-но дим лиш один од землі підіймався у гору.
От я послав двох товаришів перше піти, та розвідать,
Що то за люди живуть там і страви якії вживають;
Вибравши двох, я послав з ними й третього за осавулу.
Вийшли посланці й попали на биту дорогу, котрою
Дрова та ліс, з гір високих, возами у город возили.
Там вони дівчину стріли, що воду за городом брала.
Антифатея, царя Лестригонів, дочку молодую,
Йшла тая дівчина з глечиком до Артакії криниці,
Бо із тієї криниці у город всі воду носили.
От зупинили вони тую дівчину й стали питати –
Хто в них царює і що то за люди, якими він править.
Дівчина і їм показала високі палати отцеві,
І вони, в славні палати вступивши, знайшли там хазяйку
Ростом з високую гору, й од страху трохи не померли.
Кликнула зараз хазяйка свого чоловіка з майдану,
Антифатея, которий товаришам халепу вдіяв.
Зараз прийшовши схопив з них одного й ковтнув наче муху,
А два другії пустились у ноги й прибігли до човнів.
Крику тоді наробив скрізь по городу клятий прожера
І на той крик позбігалось других Лестригонів тьма тьмуща;
Все то страшні були велетні і на людей непохожі.
Ставши у ряд по горі, почали в нас шпурляти камінням,
Тут піднялась колотнеча і ґвалт на човнах превеликий.
Люди прибиті стогнали й, ламаючись, човни скрипіли;
Велетні наших убитих як рибу на кілля стромляли,
Тай забирали з собою у город для їжі. Тим часом,
Поки те діялось в пристані, вийняв я гострую шаблю
Та й перетяв б’ю мотуз, котрим був прив’язаний човен.
Зараз, своїх поскликавши, казав налягти їм на весла
Раптом, щоб нам утікти од біди неминучої тої.
Дружно товариші спінили море, злякавшися смерті;
Гарно поплив під нависшими скелями в море мій човен,
Човни ж другії з усім товариством так там і пропали.
Звідтіль поплили ми дальше з тугою на серці важкою,
Бо хоч од смерті втекли, так за те ж позбулись товариства.
От ми доплили до Єйського острова, де проживала
Гарна, та голосом славна богиня, Цирцея чудова,
Рідна сестра знаменитого в хитрощах всяких Аі га;
Од світовця Геліоса обоє вони породились,
І од жони його Перси, дочки Океана старого.
Мовчки пригнали ми чорного човна до берега й скоро
В пристань затишну ввійшли, нас туди якийсь бог все провадив.
Вийшли ми з човна на берег і двоє просиділи суток,
Дух свій утомою й серце тугою розбите, зморивши.
І тільки лиш кучерява зоря третій день засвітила,
Я, свого списа й гострую шаблю узявши з собою,
Бистро пустився од човна у верх на високий пригірок,
Чи не побачу житла де і голосу чи не почую.
Став я на самім верху каменястого шпиля і звідти
Дим показався мені, що виходив з палатів Цирцеї,
Та по широкому долу гущавого лісу стелився.
Дим той побачивши, я остовпів і не знав що робити.
Чи то піти, та довідатись всього, чи то підождати...
Думав я, думав, і от що мені що найліпшим здалося:
Перше спуститись до моря на беріг, до чорного човна,
Дати обід товариству й послать кого з них на розвідки.
От, як, спустившись з гори, я вже був недалеко од човна,
З богів якийсь бідолаху мене пожалів на чужині:
Оленя з рясно-густими рогами на саму дорогу
Вигнав мені; біг той олень сердешний із лісу до річки
Пити води, бо зовсім його сояшна спека здолала.
Кинув я спису в оленя та й улучив саме в спину,
Мідь мого списа наскрізь пронизала звірюку рогату;
Олень мемекнув, на землю упав і дух виперло з нього.
От я, уперся одною ногою і мідного списа
Витягши з оленя та й положив недалеко од себе.
Потім, нарізавши хмизу пучок молодого, гнучкого,
Гужов міцний з нього сплів завдовжки, так сказать би в три локті,
Тай переплутав їм оленю ноги всі штири до купи,
Взяв в оберемок й, просунувши списа, закинув на плечі,
Та і поніс так до човна, бо нести одною рукою
Сил не дістало; була, бач, важка та звірюка велика.
От, я до човна прийшов, з плечей оленя скинув на землю,
Та і почав товариство будити такими словами:
“Браття! хоч нам тепер дуже скрутнулось, але ж до Аіду
Ми помандруєм не перше, ніж час тому певний настане;
Нуте ж, поки ще на човні у нас є що їсти і пити,
Будем вживати; не слід себе голодом дарма морити!”
Так я сказав, і послухалось слова мого товариство;
Зараз усі вони порозкривалися, та повставали
І дивувались на оленя довго, та й було від чого!
Потім натішившись досить і очі свої вдовольнивши,
Руки умили і знатний обід почали готувати.
Так ми просиділи зранку весь день, доки сонце спочило,
Смачнеє м’ясо вживали й солодким вином запивали.
А як спочило вже сонце і темрява спала на землю,
Ми полягали над морем на березі й міцно заснули,
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Я поскликав товариство на раду і так їм промовив:
“Слухайте, що я вам буду казати, дарма, що вам тяжко,
Браття! тепер ми не знаєм, де північ у нас, де полудень.
Де тут і сонце під землю заходить і де воно сходить.
Ну-те ж, давайте скоріше усі поміркуємо вкупі –
Єсть яка-небудь надія для нас? ой, здається, не має!
Був я на самім вершечку шпилястого рога і бачив
Острів увесь, навкруги його море безкрає розлилось;
Самий же острів низький і я бачив своїми очима
Дим, як стеливсь по зеленому долу гущавого лісу.”
Так я сказав, і у їх похолонуло зразу на серці,
Як спом’янули вони Лестригонів і Антифате
Та і мерзені діла людоїда отого – Циклопа.
Тут почали вони плакать, гіркими слізьми обливались,
Тільки ті сльози од горя і халепи не защитили.
Взяв я ото, та товаришів всіх поділив на дві купі
І особливо для кожної купи старшого поставив:
Я був один старшина, а другий – Еврилох богорівний.
Кинули жереби в мідний шишак і почали тягнути,
Вийнявся жереб безстрашного в певних бідах Еврилоха.
Рушив-ото він в дорогу, і з ним двадцять два чоловіка,
С плачем пішло, нас покинувши: гірко ми всі заридали.
В пущах та нетрях були кам’яні палати Цирцеї,
Тесані гарно, стояли вони на одкритім горбочку,
Вкруг тих палатів вовки і пустельнії леви блукали,
Їх приручила сама, обпоївши всіх зіллям поганим.
Наших побачивши, звіри не кинулись, не загарчали,
А повставали і довгими враз замахали хвостами.
Як-ото лащаться коло хазяїна свого собаки,
Як він з оказії йде, бо приносить їм завжди що-небудь;
Так і вовки до них лащились і пазуристії леви;
Перелякались товариші, вздрівши страшних чудовиськів;
В сінях надвірних Цирцеї богині вони поставали,
Й чули, як голосом гарним богиня в покоях співала,
Сидячи за верстаком: вона ткала основу тоненьку,
Й гарну таку, яку тільки богині і можуть робити.
Першим Політ до товаришів милих почав говорити;
Був він між ними найстарший і я поважав його дуже:
“Браття! сказав він: хтось там у покоях так гарно співає
За верстаком, аж луна роздається геть скрізь по підлозі;
Мабуть богиня; давайте ж озвемось до неї скоріше!”
Так він сказав і товариші стали її окликати.
Вийшла сама, розчинила їм навстіж тесовії двері
І попросила ввійти, а дурні всі гуртом і попхались.
Тільки зоставсь Еврилох, догадавсь, бач, що то була зрада.
От, посадила Цирцея товаришів на політронах,
Сира та жовтого меду з мукою поставила їсти,
Влила в ту їжу міцного вина і поганого зілля,
Щоб попоївши, вони і про рідную землю забули.
Тільки-ото вони страву ту з’їли, Цирцея торкнула
Прутиком кожного, і вони свинями зараз зробились.
Мали свинячії голови, стан, і щетину, і голос,
Тільки лиш розум один і лишився, що був в них і перше,
Потім заперла їх всіх у хліви і підкинула їсти
Жолудів і деренових ягід, чим свиней от годують.
Так вони бідні з плачем у хлівах і лишились замкнені.
А Еврилох, що Єсть духу, пустився до чорного човна,
Щоб про лихую недолю товаришів звістку подати.
Біг, аж засапавсь, не міг навіть вимовить слова сердешний,
Так його жаль бідолаху вразив та нудьга нестерпуча;
Очі слізьми заслонило, й од сліз тих на серці щеміло.
Страшно і нам всім зробилось, його почали ми питати,
І тоді він розказав нам про гибель товаришів других:
“Лісом пішли ми гущавим, як ти нам звелів, Одіссею,
В пущах знайшли кам’янії і дуже розкошні палати,
Тесані гарно, стоять вони там на одкритім горбочку,
Там у середині хтось – чи богиня, чи смертна – співала
Коло верстаті, й товариші зараз її окликнули.
Вийшла Сама, розчинила їм навстіж тесовії двері .
І попросила ввійти, а дурні всі гуртом і попхались.
Я не пішов, а лишився, бо серце обман віщувало!
Там вони зникли всі разом, ніхто вже назад не вернувся;
Довго сидів я і ждав та й пішов, не діждавшись нікого.”
Так він сказав, і я сріблоцвяховану довгу шаблюку
Мідну одяг через плечі, взяв лук, сагайдак зо стрілами
Й зараз казав себе вести туди по тій самій дорозі.
Взявши руками мене за коліна, почав він прохати,
Гірко ридаючи, став говорити крилатії речи:
“Ох, не веди ти мене проти волі туди, богорівний!
Краще лиши тут, бо знаю, що й сам ти не вернешся звідти
Та і товаришів не приведеш; утікаймо ж скоріше
Од неминучої смерті хоч з сими, що ще-от лишились!”
Так говорив Еврилох, і на сей раз йому я одвітив:
“Правду ти кажеш, сиди ж Еврилохо, ти тут з товариством,
Їж собі й пий, та, гляди, стережи мені чорного човна,
Я ж отсе зараз іду, бо великая нужда припала.”
Так-от сказавши, пішов я од човна у верх і од моря.
Тільки-ото я, пройшовши оті заповітнії пущі,
Вже мав вступить в чарівничі великі палати Цирцеї,
Як мені вийшов на зустріч Єрмій з золотим своїм прутом
13,
Саме якраз на дорозі, ніби молодий який хлопець.
Він поздоровкавсь зо мною, по йменню назвав і промовив:
“Певне прийшов ти товаришів визволить, що їх Цирцея
Свинями всіх поробила й замкнула в свинюшниках смрадних:
Правда чи ні? Так послухай же, що-от я тобі скажу:
Дуже цікавий я знати, куди се ти йдеш необачний,
Як сам один опинився ти в краю тобі невідомім?
Сам ти назад вже не вернешся: там тобі бути, де й другі.
А коли хочеш, то я тебе певно спасу од напасті:
З зіллям, що я тобі дам, іди сміло в палати Цирцеї,
Сила велика в сім зіллі – і смертну годину одверне.
Треба тобі ще сказати й про хитрощі всякі Цирцеї.
В страву, що дасть тобі їсти, підкине поганого зілля,
Тільки сім зіллям тебе зчарувати не зможе, бо зілля
Інше хороше, що я тобі дам, її чари одверне.
От, лиш ударить Цирцея тебе своїм прутом чарівним,
То ти не гаючись, зараз виймай свою гострую шаблю
Та і накиньсь на Цирцею, ніби – заколоть її хочеш.
Ну, і Цирцея, злякавшись, попросить тебе з б’ю спати;
Ти ж пам’ятай, – навпрямки не одказуйсь од ліжка богині,
Доки не освободить і товаришів та і самого
Гістно не прийме; звели, щоб поклялась усіми богами,
Що вже другої біди ніякої тобі не замислить,
Щоб як роздягнешся часом, тебе не піймала безсильним.”
Сее промовивши, Аргусовбиця подав мені зілля;
Він його вирвав з землі, розказав мені й всю його силу:
“Корінь у зілля був чорний, а квіт як ото молоко такий білий.
Молочаєм
14 його боги зовуть, і копать його трудно
Людям, а боги, як сам, здоров, знаєш, все можуть зробити.”
Потім, от знявшись, Єрмій на Олимп на високий полинув,
А я пішов через пущі та нетрі в палати Цирцеї.
Йшов я, а серце мов риба у сіті, так билося в грудях...
Став я у сінях надвірних чудовної вельми богині
Й ставши, гукнув кільки раз, і богиня зачула мій голос.
Вийшла сама, мені двері тесові навстіж одчинила
Та попросила ввійти, і пішов я з тугою на серці.
Ввівши, на сріблоцвяхованім троні мене посадила
Гарнім блускучім, і стільчик під ноги мені підкотила,
Потім дала мені випить даньне в золотому келишку,
Всипавши зілля поганого, бо замишляла не добре.
От, подала мені, я його випив, та не очарувався;
Потім ударила прутом й по йменню назвавши, сказала:
“Гайда тепер у свинюшник іди та й лежи там з другими!”
Так от сказала вона, а я вихопив гострую шаблю
Тай замахнувсь на Цирцею, ніби заколоть її хочу,
Дуже вона закричала і, вхопивши мене за коліна,
Стала ридать і крізь сльози крилатії речи казати:
“Хто ти такий? Де твій город, хто батько у тебе, хто мати?
Дивно мені, що, напившися зілля, ти чарам не дався,
Ще не було чоловіка, щоб се моє видержав зіллє,
Як що ковтне хоч росину, або доторкнеться зубами:
В тебе ж у грудях сидить якась сила нічим не вразима,
Певне, ти той Одіссей, про котрого казав мені часто
Аргусовбивця Єрмій; він казав, що ти вступиш до мене,
Як будеш їхать з під Трої до дому на чорному човні.
Ну, устроми ж тепер шаблю у піхви, а потім обоє
Підем та й сядем па ліжку моєму й, обнявшись гарненько,
В любощах день проведем собі щиро, як брат із сестрою.”
Так говорила богиня, а я їй на сеє одвітив:
“Як же, Цирцеє, ти кажеш мені буть до тебе прихильним,
А моїх милих товаришів ти на свиней обернула,
Та і самого мене, щось недобре замисливши, просиш,
Щоб до ванькиру піти та з тобою посидіть на ліжку,
Щоб як-от я роздягнуся, мене безоружим злапати?
Ні, я до тої години не сяду на ліжко з тобою,
Поки мені не даси ти, богине, великої клятьби –
Що проти мене вже більш ніякої біди не замислиш.”
Так я сказав, і богиня тут зараз мені поклялася.
Потім, як тільки вона тую клятьбу велику скінчила,
Взяв я Цирцею за руку і зі нею пішов до ванькиру,
А покоївки чотири тимчасом взялися в світлицях
Порядкувати, вони всю роботу в господі справляли.
А народились вони то з криниць, то з байраків зелених,
То із свячених тих річок, що в синєє море стікають.
З них-от одна, подушки положивши на всіх політронах,
Зверх подушок застелила червоне, м’яке простирадло;
Друга перед політронами срібні столи розкладала
І розставляла на кожному кошики з щирого злота;
Третя у срібній кухві вино розбавляла з водою
Смачне, солодкеє і розкладала чарки золотії.
Воду носила четверта й вогонь роздувала в кабиці
Під височенним триножником, щоб наварити окропу.
От, як вода в казанку щиромідному закипіла,
Взяла Цирцея мене у ваган посадила просторий
І почала мені літеплом голову, мити і плечі.
Мила, аж поки сустави мої знов набралися сили;
Потім, як вимила всього і маслом пахучим натерла,
Та одягла у хітон претонкий і жупан дуже гарний,
В салю ввела й посадила на сріблоцвяхований дзиґлик
Дивно розкошний, підставила й стільчик маленький під ноги.
Глечик з водою внесла золотий покоївка й почала .
Воду зливати на руки мені над полумиском срібним,
Й стіл невеличкий тесовий поставила передо мною;
Потім вийшла стара ключниця з хлібом у кошику, страви
Всякої досить принесла і всього, що було в господі,
Їсти просила сама, але де там мені вже до їжі.
Інша була в мене думка, бо чуло біду моє серце.
Бачить Цирцея, що я не ворохнусь, сиджу зажурившись,
Не доторкаюсь руками до страви і тяжко зітхаю,
Ближче до мене підсіла і стала мені говорити:
“Що се ти так зажуривсь, Одіссею, сидиш не говориш,
Охаєш несамовито, не хочеш ні їсти, ні пити?
Може, боїсся нового обману? ну, се вже ти дарма
Думаєш так: я ж дала тобі клятьбу таку непорушну.”
Так говорила богиня, а я їй на сеє промовив:
“Як же таки чоловік, що хоть крихту добра має в серці,
Їжою та і напитком стане себе вдовольняти
Перш, ніж побачить товаришів милих своїх на свободі?
А коли хочеш, щоб їв я і пив, як звелиш ти, Цирцеє,
Визволи їх, щоб бачив я всіх тут своїми очима!”
Так я сказав, і Цирцея знялася з креселка і вийшла,
Взявши свій прут чарівний, пішла, одімкнула свинюшник
Й вигнала з його товаришів, що до кнурів були схожі.
От вони в ряд поставали й Цирцея до їх підступивши,
Кожного зіллям чарівним вже іншим почала мастити.
Стала на їх осипатись щетина, що зверху наросла
Од того зілля поганого, котрим їх перш напоїла.
Й знов вони стали людьми, та молодчими, ніж були перше.
Стали і вишчі і красчі далеко, аж любо дивитись.
Зараз пізнали мене, і, вхопивши за руки обидві,
З радощів голосно всі заридали і плач той луною
Так і пішов по світлиці; богиня й сама засмутилась.
Стала-ото біля мене близенько й сказала ласкаво:
“Ну, Лаертенку, на хитрощі всякі хисткий Одіссею!
Йди ж тепер швидче до човна прудкого на беріг до моря;
Там перш усього ви витягніть човно на твердую землю,
Свій увесь скарб і всі снасті човенні знесіть у печеру;
Потім вертайся назад та приводь і товаришів милих.”
Так-от сказала богиня, і я покоривсь з радим серцем.
Миттю пустився до човна прудкого на беріг до моря;
Вгледів я там, що товариші в човні прудкому сиділи
Й всі до одного гіркими слізьми побивались за мною.
Так-от, як тії телята малі у оборах замкнені,
Вздрівши корів-матірок, що до дому над вечір вернулись,
Мукаючи вибігають до їх із обори на зустріч
Разом усі, що й міцні закути їх втримать не можуть;
Так і товариші, тільки лиш вздріли мене, обступили –
Й з радощів плакали гірко, бо їм, бач, на той раз здалося,
Що ніби вже вони в рідную землю свою повернулись,
В милу Ітаку, де вони виросли, де й народилися,
Й плачучи стали крилатії речи мені говорити:
“Як же ми раді тобі, богорівний, що ти повернувся,
Наче б отсе на Ітаку прибули у рідную землю!
Ну, розкажи ж нам скоріш про недолю товаришів злую.”
Так от сказали, і я їм промовив м’якими словами:
“Насамперед, браття, давайте, та витягнем човна на землю,
Скарб же увесь і всі снасті човенні в печерах сховаймо,
Та і самі у дорогу збираймось; підете зо мною,
Щоб-от побачить товаришів в пишних світлицях Цирцеї,
Як вони там бенкетують, бо всього у них є доволі!”
Так я сказав, і вони з радим серцем усі покорились,
Тільки один Еврилох всіх товаришів став одмовляти
І не пускать, і почав їм казати крилатії речи:
“Бідні, нещасні! куди ви претесь? вам біди захотілось?
Йти отсе нам у палати Цирцеї, котора усіх нас
Свинями зробить, або на вовків та на левів оберне,
Щоб її дім чарівний по неволі ми всі вартували!
Так-от зробив і Циклоп, як товариші наші прибули
В його печеру, куди їх завів Одіссей отсей смілий,
Де вони через розум дурний свій загинули марно!”
Так він сказав, я розгнівався й став собі так міркувати
Дай, – собі думаю, – вихоплю гострую шаблю із піхов
Та одітну йому голову з пліч, та і кину на землю,
Дарма, що він мені родственник близький. Але ж товариство
Разом усі мене здержувать стали м’якими словами:
“Кинемо тут Еврилоха, коли ти звелиш, Одіссею!
Хай зістається при човні, і човна нехай він вартує,
Нас же веди таки зараз до пишних палатів Цирцеї.”
Сеє сказавши, пішли по дорозі од моря у гору,
Тай Еврилох не втерпів, не лишився при чорному човні,
Але за нами пішов, бо злякався мойого докору.
Тою порою товаришів других Цирцея в палатах
Вимила в літеплі гарно і маслом натерла пахучим,
Всіх одягла в хітони претонкі й волохаті жупани;
Так ми їх всіх за столом і застали у пишних світлицях.
Тільки-ото ми ввішли і вони нас побачили, зараз
Кинулись всіх обіймать, цілувать, аж загула світлиця.
Стала тоді біля мене богиня з богинь і сказала:
“Ну, Лаертенку, на хитрощі всякі хисткий Одіссею!
Ви вже тепер перестаньте ридати, я сама і знаю,
Скільки ви горя зазнали на рибобагатому морі,
Та і на твердій землі, скільки бід наробили вам люди.
Їжте ж тепер отсі страви й вином запивайте солодким,
Поки у грудях своїх не почуєте знов теї сили,
Котру ви мали і перше, як кидали рідную землю,
Милу Ітаку; тепер зажурилися ви, засмутились.
Завжди тиняння своє спом’янувши, і вашому серцю
Вже не до радощів після того, як ви бід натерпілись.”
Так говорила вона і ми мусіли їй покоритись.
Цілий ми рік там у її просиділи в пишних палатах,
М’ясо вживали смачне і вином запивали солодким.
А як минув-ото рік і настали вже іншії часи,
Місяця, місяць зміняв і дні довгі пройшли вже, минули.
Раз мене якось товариші визвали та й мені кажуть:
“Час вже тобі, Одіссею, згадать і про рідную землю,
Як що тобі на роду єсть написано й смерті спастися,
Та знов вернутись у дім свій багатий і в рідную землю.”
Так-от сказали товариші, і я їх мусів послухать.
От, ми тоді увесь день, доки сонце спочило, сиділи,
Й м’ясо вживали смачне і вином запивали солодким.
А тільки сонце зайшло і на землю спустилася мряка,
Все товариство лягло і заснуло в світлицях хороших,
А ми з Цирцеєю, взявшись за руки, пішли до ванькиру;
Там я, обнявши коліна її, став прохати-благати,
Й руки згорнувши, почав їй казати крилатії речи:
“Змилуйсь, Цирцеє! зроби ж тепер те, що сама обіцялась.
Випровадь нас ти до дому; бажає того моє серце
Та і товариші, котрі мені не дають вже спокою:
Просто ридають, та просять, як ти-ото вийдеш з світлиці.”
Так я сказав, і богиня з богинь мені так одвічала:
“Сину Лаертів, на хитрощі всякі хисткий Одіссею!
Вас проти волі не буду я вдержувать більш в своїм домі;
Тільки повинні ви перше ще другу дорогу зробити:
Підете ви до Плутона й до жінки його Прозерпини,
Щоб запитати Фиванця сліпого Тиресія душу,
Знахаря, в котрого розум зостався й на тім світі певний.
Знахарства силу йому й по смерті дала Прозерпина,
Тільки одному, а інші померші тиняються дарма.”
Так-от сказала вона, й похолонуло в мене на серці.
От, я на ліжку лежу, обливаюсь гіркими, а серцю
Хочеться так ще пожити й дивитись на сонечко ясне.
Плакав я довго, валявся по ліжку, що й сили не стало,
Потім, трохи заспокоївшись, став я Цирцеї казати:
“Хто ж нам, Цирцеє, отую далеку дорогу розкаже
Аж до Аіду? – туди не доїздив ніхто ще на човні.”
Так я сказав, і богиня з богинь мені так одвічала:
“О, Лаертенку, на хитрощі всякі хисткий Одіссею!
Ти не турбуйсь, хто на човні тебе проведе до Аіду;
Щоглу лиш тільки постав, розпусти на їй паруси білі,
Та і сиди, а вже вітер Борея його буде нести.
От, як проїдеш ти човном увесь Океан той широкий,
Де на низьких берегах розрослися гаї Прозерпини
Чорних високих тополів та й осокорів гіллястих,
Там свого човна лиши у затишку ріки Океана,
А сам іди з товариством в обителі темні Аіда.
Там протікають: і Огненна річка, і Кокит, що з Стиксу
Воду бере, і впадають обидві ті бучнії річки
В іншу річку під найвисшою скелею в самий Ахерон.
От, як прийдеш, Одіссею, туди, та й зроби, як кажу я:
Викопай яму ти в лікоть глибоку і в лікоть широку,
Тай учини там над нею помершим усім три офіри:
Першу зроби з молока з жовтим медом, а другу вже винну,
Третю ж з самої води, та присиплеш їх зверху мукою.
Потім відтак помолися ти тіням безсильних померших,
Що як прибудеш в Ітаку, то саму найліпшу теличку
Всім їм заріжеш і бурта для них усім добром наповниш,
А для Тиресія вже особливо заріжеш ягницю,
Чорну, котора між вівцями в тебе найбільш видається.
От, як молитвами добре ти всіх ублагаєш померших,
Спершу візьми та заріж барана, потім чорну ягницю,
Голови їх обернувши к підземному царству, к Ереву.
Сам же піди ти і сядь недалеко од річки й побачиш,
Як будуть душі давно вже померших до крові збігатись.
Потім звели і товаришам, їх підбодривши словами,
Щоб з барана і з ягниці, зарізаних гострою міддю,
Шкури вони поздирали й спекли їх в офіру безсмертним,
Тай помолились би всім, і Плутону й його Прозерпині,
Сам же ти от що зроби: вийми гострую шаблю із піхов,
Сядь коло ями й нікого з мерців не пускай підступити
Близько до крові, доки перш Тиресія не запитаєш.
Там незабаром прибуде до тебе й віщун, Одіссею,
Котрий тобі про дорогу розкаже, яка вона буде,
Й як попливеш ти до дому по рибобагатому морю.”
Так-от сказала богиня, а тут вже зійшла і зірниця.
Зараз Цирцея мене у хітон і в жупан одягнула,
А сама в сріблоквічастую гарную сукню убралась,
Золотом шиту, й поверх її поясом підперезалась,
Теж золотим, а на голову гарний кораблик наділа.
Вийшов-ото я з покоїв, почав товариство будити,
Всіх обходив і до кожного мусів ласкаво казати:
“Годі вам спати, товариші! киньте ви сон той солодкий!
Встаньте й ходім, бо Цирцея вже нам наказала дорогу.”
Так я сказав і товариші зараз мені покорились.
Тільки шкода! я і звідси не вивів товаришів цілих.
Був межи ними один наймолодший, Елпинором звався,
Хлопець не дуже-то здатний до війська та й так трохи дурень.
Випивши добре, він п’яний пішов в холодок спочивати,
Окрім од других товаришів, та і забрався на вишку.
От, як товариші стали збиратись, то він спостерігши
Гуркіт, схопився й з просоння забув, щоб спуститись по сходах
Зверху на низ, а пішов зовсім в іншую сторону вишки,
Тай полетів, оступившись, з високого даху на землю,
Переломивсь йому карк і душа до Аіду спустилась.
Як і зійшлися товариші, то я й почав їм казати:
“Певне в вас думка, що се вже ми їдем в рідную землю?
Ні, наказала Цирцея нам іншу дорогу далеку
Аж у Аід до Плутона й до жінки його Прозерпини,
Щоб запитати виванця старого Тиресія душу.”
Так я сказав, і на серці у них похололо від разу;
Сіли, та й знов, почали голосити і рвати волосся.
Тільки дарма все було, бо той плач не поміг, ані крихти.
Отже, як йшли ми до моря на беріг до човна прудкого,
Та ідучи обливались гіркими слізьми, що Цирцея
Тож поспішала до чорного човна од нас попереду
Тай прив’язала на нім барана й одну чорну ягницю;
І ніхто з нас не примітив богині, бо хто ж таки бога
Може побачить – де він іде, коли сам той не схоче?
Одіссеї Λ. ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА
Мрецькі справи.
Вийшовши з пишних палатів Цирцеї, прийшли ми над море;
На сам перед там човна ми на піннеє море спустили,
Вправили щоглу і паруси білі на ній натягли ми,
Потім взяли барана і ягницю й поклали на човні,
Та і самі посідали, гіркі проливаючи сльози.
Все спорядивши на чорному човні, ми вийшли у море,
А кучерява Цирцея, богиня чудна й голосиста,
Нам позад чорного човна, як доброго дружку, послала
Вітер легенький, попутний і той нам напружував цупко –
Парус і човна вперед підганяв із керманичем вкупі.
Плавко ввесь день, мов той лебідь, гойдався наш човен по хвилях;
А як спочило вже сонце і темрява стала на землю,
Він опинивсь на краю Океана глибокої річки.
Там Кимерийці живуть, і їх місто та й ціле їх царство
Хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце
Не поглядає на той край гарячим промінням ніколи:
Ані тоді, як зійде та по небу блакитному ходить,
Ані тоді, як із звіздного неба заходить за землю:
З віку й до віку ніч темна над тими людьми нап’ялася.
Тут от на берег ми човна втаскали й забравши скотину,
Берегом з єю все йшли за водою ріки Океана,
Доки до міста того не дійшли, що казала Цирцея.
Там Перемид з Еврилохом офірну скотину здержали,
А я не гаючись, витягши гострую шаблю із піхов,
Викопав яму у лікоть глибоку і в лікоть широку
Та і почав всім померлим офіри творити над єю:
Першу офіру молочно-медяну, а другу – винову,
Третю ж з самої води, та присипав ще з верху й мукою.
Потім навколішках довго я тіням померших молився,
Що, як прибуду в Ітаку, то саму найкращу телицю
Їм на офіру заріжу і пахощю бурта наповню,
Задля Тиресія ж то особливо заріжу ягницю
Чорну, котра межи вівцями в мене з усіх що найкраща.
От як молитвами й обітованням вблагав я померших,
Взяв тих офірних обох та над ямою їх і зарізав;
Чорная кров заструмилась у яму, і стали збігатись
Душі померших з безодні підземно-пекельного царства:
І молоденькі дівчата, і хлопці, й діди многострадні,
І молоді молодиці недавно ще тільки померші.
Було багато теж лицарів славних, повбиваних в січах
Мідними списами, – сі всі були в покривавлених бронях.
Разом мерці біля ями стовпились – сі звідсіль, ті звідтіль
С криком, та гвалтом: аж зблід я від страху й тремтів як осика.
Врешті ж, набравшися духу, казав я товаришам милим
Зараз скотину, що тут же лежала зарізана, взяти
Та, обідравши, на бурті спалити й богам помолитись –
Спершу Аіду всеміцному, потім страшній Персефоні.
Сам же я взяв – ото витяг прегострую шаблю із піхов
Й, сівши над ямою, не попускав, щоб мерці підступали
Близько до крові, аж поки Тиресія не запитаюсь.
Перш за всіх підступила до ями душа Елпинора,
Він бач померши, лишивсь непохований ще в сиру землю:
Тіло його ми покинули так у палатах Цирцеї
Без похорон, без плачу, бо нам іншеє діло приспіло.
От, як побачив-ото я його, та гіркими заплакав
І від душі над їм пожалкувавши, до його промовив:
“Як же се ти опинивсь, Елпиноре, в тінявім Аіді
Пішки так хутко і раньше ніж я з товариством на човні?!”
Так я сказав, а той, гірко заплакавши, от що одвітив:
“О, Лаертенку, на хитрощі всякі хисткий Одіссею!
Гемонська сила мене погубила й вино проклятуще;
Спати я міг у Цирцеї на вишках, а вставши забувся,
Щоб обернутись і по сходах спуститися з вишки у сіні,
А не прочунявшись, просто пішов та й бубухнув із даху:
Переломив собі карка й душа до Аіду спустилась.
Се ж от прошу і молю тебе ради усіх твоїх близьких –
Ради жони, ради батька, котрий тебе викохав змалку
Тай Телемаха таки, що ти вдома маленьким покинув;
Я, бачиш, знаю, що ти, як поїдеш відсіль із Аіду,
Знов свого човна прудкого на острові Ейському спиниш.
От як прибудеш туди, то прошу, спогадай там про мене,
Щоб від’їзджаючи, без похорон, без плачу мене знову
Там не покинув, щоб боги з-за мене тебе не скарали,
Тіло моє ти спали геть з одежею, що на мені є,
Та і могилу насип там на березі пінного моря,
Щоб і праправнуки навіть про мене безщасного знали;
А на верху гробової могили гребло ви вкопайте,
Котрим я гріб, як живий був, з моїм товариством у купі.”
Так от сказав Еврилох, і в одвіт йому так я промовив:
“Все, бесталанний мій друже, зроблю тобі, що-от бажаєш.”
Так ми у двох з Елпинором вели невеселії речи –
Я сидів здалеки, держачи гострую шаблю над кров’ю,
А Елпинорова тінь говорила по той бік від ями.
Потім прийшла душа матері, що вже без мене умерла,
Міцного серцем в бідах Автолика, дочка Антиклея;
Я, від’їзджаючи в Трою, лишив її вдома живою,
І от тепер, її вздрівши, заплакав, бо жаль мені стало;
Але й її, хоч і нудив душею, підходить до крові
Не допускав, поки душу Тиресія не запитаю.
От, появилась душа і старого Тиресія й стала
З берлом в руці золотим і, пізнавши мене, так мовляла:
“О, Лаертенку, на хитрощі всякі хисткий Одіссею!
Що се з тобою, небоже, що ясне покинувши сонце,
Ти тут явився – побачить мерців і невтішнеє місце?
Ну, відступися ж від ями, прийми свою гострую шаблю,
Щоб міг я крові напитись й сказать тобі щирую правду.”
Так він промовив, а я відступившися, гострую шаблю
В піхви встромив; а Тиресій, правдивий віщун, як напився
Чорної крові, почав віщувать мені сими словами:
“Милого ти возвороту бажаєш тепер, Одіссею;
Але його затруднить тобі біг, що на тебе сердитий:
Ти не сховаєшся від Посидона, а він за то ремстний
Завжди на тебе, що ти осліпив йому милого сина.
Все ж таки можеш вернутись, хотяй і зазнаєш ти горя,
Як що захочеш здержать і себе і своє товариство.
От, як самперед причалиш ти човна свойого прудкого
До Оринакийського острова, втікши від синього моря,
Там ви найдете на паші корів і овець Геліоса,
Котрий ввесь мір назирає і чує, що діється в світі.
Так не чіпай же корів тих, як що возвороту бажаєш,
І як що хочеш, біди натерпівшись, в Ітаку доїхать;
А коли ти їх зачепиш, то я тобі гибель віщую
Й човну твоєму й товаришам; сам ти, коли ще й спасешся,
Вернешся пізно до дому, позбувшись всього товариства.
Та ще й на човні чужому, і в домі найдеш ти напасти –
Злих загордящих людей, котрі знищують все твоє майно,
Сватають жінку твою і дарунки приносять їй шлюбні.
Все ж таки ти їм усім відомстиш, як приїдеш до дому.
От, як у пишних палатах своїх женихів повбиваєш,
Чи крадькома, та здрадливо, чи просто таки у відкриту,
То візьми в руки гнучкеє гребло і ходи з ним по світу,
Поки не знайдеш людей, котрі зовсім не відають моря
І не вживають ніколи і страви ніякої з сіллю,
Котрі й про човни не відають червонобокі, не чули
Навіть про весла гнучкії, що крилами човнів зовуться.
Я тобі й ясну прикмету скажу, щоб ти не помилився.
Як що який подорожний зустріне тебе й запитає:
Що се таке? се віячка-лопата у тебе на плечах?
Зараз візьми й застроми на тім місці гнучке гребло в землю,
Потім заріж на офіру святу Посидону владиці –
І барана і вола, і свиней приплодителя кнура.
А повернувшись до дому, вчини там святі гекатомби
Богам безсмертним, що небом широким владають від віку,
Всім по порядку, і потім вже смерті від моря не бійся, –
Прийде вона потихеньку до тебе в господу під старість,
Ти супокійно помреш серед свого щасливого люду.
Се, Одіссею, від мене тобі віщування правдиве!”
Так він сказав, а я знов на сю річ йому ось що промовив:
“Певне, Тиресіє, так вже мені самі боги судили.
Тільки ще от що, будь ласкав, скажи та по правді по щирій.
Бачу я онде покійниці рідної матері душу:
Он біля крові сидить вона мовчки й на рідного сина
Глянуть не хоче, не хоче й словечка до його промовить.
Батьку! навчи мене, як би вона та призналась до мене.”
Так я сказав, і він зараз мені таким словом одвітив:
“Діло не труднеє зовсім, для сього ти мусиш зробити.
Всякий, кому от з мерців, що тут є, підступити дозволиш,
Крові напитись, до тебе той навсправжки заговорить;
Той же, кому не дозволиш, відступиться зараз від тебе.”
Так-от сказавши, Тиресій пішов собі знов до Аіду,
Провіщувавши, що боги безсмертні мені присудили,
А я лишивсь біля ями і ждав, щоб наблизилась мати
Крові напитися. От, підійшла вона, й, крові напившись,
Зараз пізнала мене і ридаючи стала казати:
“Синочку! як ти живий опинився в сім царстві тінявім?
Людям живим на тутешні дива і поглянути страшно:
(Вогнені тут протікають великої річки страшені,
Тай Океан тут ревучий; його перейти дуже трудно
Пішки, хиба переплисти та й то ще на доброму човні.)
Так отсе тільки тепер ти вертаєшся з Трої так пізно
І приблудився сюди у сей край з товариством на човні?
А на Ітаці не був ще і любої жінки не бачив?”
Так от сказала мені душа матері, й я їй одвітив:
“Матінко! нужда велика мене привела до Аіду –
Щоб запитати Тиресія душу про певную долю.
Я ще і вдома не був, до Ахаї й не наближався,
Все ще по світу тиняюся я з того самого часу,
Як-ото помандрував за царем Агамемноном славним
В Трою багатую кіньми, щоб там звоювати Троянців:
Ти мені от що, матусю, скажи та по правді по щирій,
Смертю якою тебе і котора із Парків здолала?
Болість тяжка, чи Діяна, що луком втішається в горах,
Зразу на тебе напала й легенькими стрілами вбила
15?
Тай про отця розкажи й про сина, що вдома лишив я –
Чи ще вони у почоті царюють, чи може, вже другий
Сів на престол, а за мене говорять, що я не вернуся,
Та і про милую жінку скажи, які гадки у неї:
Чи вона з сином і любить мене, як і перше любила,
Чи одружилася, може, з ким другим із славних Ахейців?”
Так я сказав, і шановная мати мені відповіла:
“Вірною і по сей час зостається тобі Пенелопа;
Тужить раз-в-раз за тобою в твоїх же палатах сердешна,
Темної ночі не спить та й в день супокою не має.
Не завладів твоїм царством ніхто: Телемах усім править:
І на Ітаці і в власних палатах, де й бенкети завжди
Бучні справляй, як князь і суддя власноправий,
Бо і його всі до себе запрошують в гості. Твій батько
Й досі живе все на хуторі, в город не ходить ніколи;
Спить він у зимную пору з рабами на голій долівці
Біля вогню, без перини м’якої, без теплої ковдри,
І без подушки і дуже дрантивую носить одежу.
А як горячеє літо настане й квітчастая осінь,
То вже тоді задля його геть скрізь по саду-винограду
Ліжко м’яке і пахуче з опалого листу готове.
Тут він лежить собі, важко зітхай і серденьком нудить:
Все дожидає тебе, та вже й старість його пригнітила.
Отже так саме померла і я й свою долю настигла,
А не Діяна панянка, що луком втішається в горах,
Зразу напавши на мене, легенькими стрілами вбила.
Болістю зовсім я не хорувала такою, котора б
Знівечила моє тіло і вирвала б душу із його.
Але нудьга по тобі, моє любе дитя, Одіссею,
Й спомин про кротість твою мені раньше віку вкоротили.”
Так-от сказала вона, і мені забажалося дуже
Матері душу обняти й до серця свого пригорнути;
Тричі до неї я руки свої протягав, щоб обняти,
І тричі вона, яко тінь, або сон, з моїх рук випорхала,
І в мене серце ще гірше занудило, гірш затужило.
Важко зітхнувши, почав я казать їй крилатії речи:
“Нене, чому не даєшся до серця себе пригорнути,
Щоб хоч у темнім Аіді, обнявшись любенько з тобою,
Вкупі обоє могли ми принаймній наплакатись в волю,
Чи мо’ мені Персефона Мару замість тебе послала,
Щоб ще гірше я плакав, тужив і вбивавсь за тобою?”
Так я сказав, і шановная мати на се одвічала:
“Сину мій милий, найгірш між всіми людьми бесталанний!
Не Персефона, Зевеса дочка, тебе тінню морочить,
Але така вже, бач, доля всіх смертних людей, що померли;
Бо вже не стягують жили у їх, ні кісток, ні суставів, –
Все в їх – і тіло, й кістки теж вогонь пожирай на бурті.
Зараз, як тільки-от дух чоловічеє тіло покине
Й білі кістки, а душа, наче сон, відлетить невидимо.
Ти ж поспішай, якомога на той світ і все, що тут бачив,
Жінці своїй розкажи Пенелопі й Лаерту старому.”
Так-то ми з ненею вдвох розмовляли собі, а тимчасом
Душі жіночі прийшли, – посилала, бач, їх Персефона, –
Всіх щонайліпших на світі людей як жінки, так і дочки.
Всі вони там біля ями і чорної крові товпились.
Став я ото міркувать, яким побитом кожну питати,
Й от яка думка мені щонайліпша по серцю прийшлася:
Взяв я, не гаючись, витяг прегострую шаблю із піхов
Тай не даю всім загалом підходить до чорної крові.
Стали підходить по черзі вони, і почав я питати
Кожную з їх, і вони мені рід свій увесь виявляли.
Перш за усіх я побачив Тиро, вельможанку по роду,
Котра сказала мені, що вона єсть дочка Салмонея,
Що за Крифеєм була у замужестві, за Еоленком,
Як, молодою ще, раз залицялася до Енипея,
Річки, котра на землі межи річками що єсть найкраща,
Як учащала вона любуватись його струмочками,
Й як потруситель землі, перекинувшись раз в Енипея,
Спати із нею поклавсь у залуквині бистрої річки:
Чорнії хвилі річки Енипея надулись високо
Та під собою сховали і бога і дівчину смертну:
Сона наславши на неї, розв’язав він їй пояс дівочий
І, учинивши, як хтілось йому, своє любощне діло,
Зараз її розбудив, взяв за руку й до неї промовив:
“Будеш щаслива та з любощів сіх не уплине ще й року,
Як в тебе родяться діти, бо ліжко богів не без плоду.
Ти мені викохай їх і пильнуй їх як ока зіницю.
Йди ж от додому тепер, та гляди – ні словечка нікому:
Я, щоб ти знала, державець землі, Посидон потруситель.”
Так-от сказавши, сховався під хвилями пінного моря.
Ну, і понесла Тиро і родила Пелія й Нилея,
Котрі обидва зробились могучою челяддю Зевса.
Старший Пелій проживав у багатім стадами Іолці,
А його брат оселивсь господарством в Пилосі пісчанім.
Других синів уже мала цариця жінок від Крифея –
Есона, Ферита й хроброго вояка Амифаона.
Потім побачив я гарну Есона дочку Антіопу;
Й ся теж хвалилась, що спала колись-то з Зевесом обнявшись
І породила від його близнят – Амфіона і Зіфа,
Котрі найперш збудували удвох семибраменні Фиви,
Та обнесли їх високими мурами, бо без тих мурів
В Сивах, хоч сильні обидва були, не могли проживати.
Потім Алкмена прийшла, жінка славного Амфитріона,
Що породила левової сили дитя – Геркулеса,
Також колись – спарувавшись у любощах з Зевсом великим.
Далі явилась Мегара, дочка велеславного серцем Креона,
Котру за жінку тримав собі Амфитрієнко незломний.
Бачив я теж Епикасту пригожу, Ідипову матір,
Що проти волі вчинила страшне небувалеє діло –
З сином своїм одружилась, котрий, невідомо убивши
Батька, побрався сам з нею й гріх боги той людям відкрили.
От і почав царювати Ідип над Кадмійцями в Фивах,
Тільки шкода: на погибель собі, бо так зволили боги;
А Епикаста з нудьги, та печалі пішла до Аіду,
Віку собі вкоротивши цупким посторонком за шию
В опочивальні, Ідипа ж прокляла й на його Ериній
Страшних послала, що мучать-мордують дітей необачних.
Бачив і гарну Хлориду, дочку Амфіона Ясенка,
Саму молодшу, що з єю побрався Нелей, закохавшись
У її вроду; він дав за ю віна аж тисячу тисяч.
Сам Амфіон царював в Орхомені Мінійськім, Хлорида ж
В Пилосі була царицею і від Нилея родила
Славних трьох хлопчиків: Нестора, Хромія й Періклимена,
А на останку і Перо, дочку всему миру на диво.
Слались до її сусіди усі, дак Нилей не згожався,
А віддавав лиш за того, займе й прожене хто з Филаки
Силою широколобих Іфікла биків круторогих.
Їх обіцявся зайняти якийсь-то віщун непорочний;
Тільки в сім ділі йому помішала недоля лихая –
Кріпкі в’язниці залізні, та чередники невсипучі.
Але ж, як місяці з днями один за другим упливали,
Як уже сповнився рік і весна наступила квітнуча,
Ослобонив віщуна із в’язниці Іфікл, віщування
Божеські вчувши від його, – і сповнилась Зевсова воля.
Потім до крові наблизилась Леда, Тиндарова жінка,
Що породила Тиндареві славних синів: конеборця ’
Кастора і Полидевка, що знатно так давсь навкулачки.
Мати-земля їх обох ще живими прийняла до себе,
Але і там під землею Зевес їх споважив почотом:
Жили по черзі вони через день і по черзі вмирали –
Ниньки один, а на завтра вже другий, і були мов боги.
Після Тиндарихи я вже побачив там Іфимедею,
Жінку Алоєву; й ся говорила, що там з Посидоном
Спала і мала від його близнят, тільки недовговічних.
Богоподобного Ота й прославленого Ефіялта.
Довгими, та здоровенними в диво земля їх зростила
Й самими кращими над всіх людей, окрім лиш Оріона.
Вже по дев’ятому року були дев’ять локтів завширшки
А в вишину-то ще більш, – дев’ять сяжнів з них кожний був ростом.
Раз-ото богам вони погрозили, що зроблять в Олимпі
Бучу й підіймуть між всіми безсмертними січу велику;
Оссу хотіли Олимпа поверх навалить, а на Оссу
Пиліон
16 знести тінявий та й залізти так от до неба.
І се зробили б напевне, як би підрости довелось їм,
Але син Зевса й Лето кучерявої стратив обох їх,
Перш ніж обсохло, як кажуть, у їх молоко коло рота,
Перш ніж почав пробиватися вус і борідне волосся.
Бачив я й Федру, й Прокрину і гарну з виду Аріядну,
Злого та хитрого вельми Миноса дочку, що з Фисеєм
Примандрувала, утікши із Криту, у славні Афіни,
Але ж не вдіяв нічого Фисей: її вбила Діяна
Зараз-таки по наущенню Вакха, на острові Дії.
Бачив і Меру, й Климену, й ледащицю ту Ерифилу,
Що проміняла на злото свого ж бо таки чоловіка.
Всіх, скільки бачив я лицарських там, як жінок, так і дочок,
Перелічити не можу і навіть не можу згадати;
Цілої ночі не стало б на тую лічбу, та і спати
Час вже, чи то к товариству пішовши на човен, чи тутки,
Ще ж до провод моїх, то в волі богів, та й ви потурбуйтесь.
Так я сказав, і на сім моїм слові усі замовчали,
Зачарувавшися оповіданням про справи Аіда.
От, до гостей почала говорить білорука Арита:
“Славні Феаки! ну, як вам здається отой чужостранець,
Видом і станом своїм, та і розумом певним, дотепним?
Гість він не тільки-но мій, але й кожного з вас, Феакійці;
Так не спішіть же його виряджати в дорогу й гостинців
Дати йому не жалійте, бо він того варт, а у вас же,
З ласки богів, по коморах, та в скринях добра є багато.”
Після Арити почав говорить Ехиней, старий лицарь
(Був, бачте, він між Феаками самий найстарший літами):
“Мудра цариця говорить зовсім непротіївнее нашим
Думкам і нашим бажанням; послухати треба цариці!
Від Алкиноя ж залежить тепер зробить слово се ділом.”
І Алкиной на сю річ Ехинея в одвіт так промовив:
“Слово розумнеє завш буде ділом, поки мого віку
Та царювать поки буду над вами, мої Феакійці.
Хай же потерпить наш гість, хоч і дуже бажає вернутись.
Най почекає принаймні до завтрего, щоб я мав часу
Всі подарунки йому впакувати, про проводи ж вкупі
Всі потурбуємось, я ж, як володар над вами, найпаче.”
І Алкиноєві так Одіссей хитромудрий одвітив:
“О, Алкиною державний, між всіми людьми найславніший,
Хоч би мені загадали ви ще через рік тут лишитись,
Щоб спорядить мені проводи, та надавати дарунків,
То і на се я згодився б, бо ліпше було б задля мене,
Що б-то з повнішими в милу отчизну вернутись руками:
Більше б почоту я мав, був би більше усім я жаданий,
Хто мене стрінути має, як я на Ітаку вернуся.”
І Одіссеєві цар Алкиной одвічаючи мовив:
“Е, Одіссею! ми зовсім не думаєм, глядя на тебе,
Щоб ти лукавцем, або брехуном був, яких-от багато
Чорная плодить земля і годує собою повсюди,
Котрі брехню завдають, та таку, що й не держиться й купи.
В тебе ж і речи до ладу та й думки твої не лукаві,
Оповідання ж ти свідомо наче кобзар розказав нам,
І про своє власне горе й про халепи других Ахейців.
Ну, розкажи ж мені ще та як слід достеменно, кого ти
Бачив в Аіді з товаришів славних, що вкупі з тобою
Їздили до Іліона і там свою долю настигли.
Темная ніч дуже довга, та й спати пора не прийшла ще,
Оповідай же до краю про ті надзвичайнії справи.
Слухать тебе я готов до самої зірниці, коли тй
Схочеш тут в опочивальні про горе своє розказати.”
І Алкиноєві став Одіссей хитромудрий казати:
“О, Алкиною, між всіми людьми найзнатніший державцю!
Час і пора є на все: як для бесіди, так і для сону;
І коли справді ти ще хочеш слухать, то я вже й перечить
Певно не буду, і от розкажу тобі ще жалібніше,
Як-ото й хто з моїх милих товаришів марне загинув,
Потім уже, як утік від страшної з Троянцями січі,
А, повернувшись до дому, пропав від жіночої зради.
Слухай же: тільки-ото Персефона свята й непорочна
Душі померших жінок тих розвіяла скрізь по Аіду,
То прийшла зараз душа Агамемнона, сина Атрея,
Важко зітхаючи; з нею прийшли теж і душі усіх тих,
Що у палатах Егіста погибли і долю настигли.
Він мене зараз пізнав, як напивсь з ями чорної крові;
Жалібно він застогнав і гіркими залився сльозами;
Руки до мене простягував і силкувався обняти,
Тільки не вдіяв нічого, бо сили не було, ні мочі
Тої, яку мав він перш, як живий був, в своїм міцнім тілі.
Жаль і мене взяв, і я теж заплакав, побачивши його,
Й плачучи став я крилатії речи йому говорити:
О, Атрієнку, владико людей, Агамемноне славний!
Доля яка ж се холодної смерті тебе подоліла?
Чи тебе сам Посидон погубив на прудких твоїх човнах,
Вітрів бурхливих буруни страшні піднявши на морі,
Чи тебе стратили люди лихії таки вже на суші,
Як ти займав в них волів полових і овець тонкорунних,
Чи як пішов ти війною жінок у полон забирати?”
Так я сказав, і в одвіт мені так Агамемнон промовив:
“О, Лаертенку, Зевесове чадо, хисткий Одіссею!
Не Посидон мене стратив на човнах моїх скороходних,
Вітрів бурхливих буруни страшенні піднявши на морі;
Ба і не люди лихії згубили мене вже на суші;
Але Егіст мені смерть заподіяв і долю лихую:
Той мене стратив з зрадливою жінкою вдвох, запросивши
В дім пообідать, і вбив, як вола убивають при яслах.
Смертю такою жалібною вмер я, й товариші другі
Немилосердно убиті були, мов ті свині ікласті,
Котрих в оселі вельможно-багатого пана вбивають,
Чи то на бенкет весільний, чи то на оказію іншу.
Бачив не раз ти, мій друже, багато людей, що вмирали
Наглою смертею й на самоті, та і в січах кривавих;
А як би бачив ти січу тамту, то заплакав би гірко,
Як між пляшками з вином, та між повними страви столами
Покотом всі ми лежали й як кров по підлозі димилась.
Чув я жалібнії крики тоді й Пріямівни Кассандри
Гарної, котру колола мечем Клитемнистра зрадлива
Поруч зо мною: тут я свою руку підвівши з підлоги,
Взявся за шаблю було та й умер; а вона ледащиця
Геть відвернулась, не потурбувалась принаймні скліпити
Рота мені і очей, відходящому вже до Аіду.
Гіршого та мерзенішого бути не може нічого
Від непотрібної жінки, котра таку капость замислить,
Як-от зробила і та, надзвичайнеє діло вчинивши –
Свого ж таки чоловіка забити. А я собі думав,
Ідучи, що повернуся до дому на радість і дітям,
Тай челядинцям усім; а ледащиця капосно зла
Соромом вкрила на віки й себе та й увесь рід жіночий,
Хоч би з жінок і знайшлась коли-небудь яка непорочна.”
Так він сказав, і я зараз йому одвічаючи мовив:
“Горенько гірке! либонь таки правда, що Зевс всевидющий
Здавна жіночими зрадами рід ввесь зневажив Атреїв.
Скільки загинуло в Трої нас лицарів через Єлену,
Се ж знов тобі заподіяла зраду твоя Клитемнестра.”
Так я сказав, і на се мені так Агамемнон одвітив:
“Отже гляди, щоб ніколи не був ти попихачем жінки;
Всього, що знаєш цікавого, не говори їй ніколи:
Інше скажи, а цікавше хай сховане буде про себе.
Тільки тоді, Одіссею, твоя смерть не прийде від жінки;
Дуже, бач, дуже розумна у тебе і вельми шановна,
Жінка твоя Пенелопа, дочка Ікарія старого.
Правда ії, на війну від’їзджаючи, ми залишили,
Ще молодицею і її син то ще був коло цицьки,
Зовсім пискля, а тепер мабуть вже засідає на радах
Межи старими; і батько, приїхавши, радісно стріне
Сина й до серця пригорне, а син свого любого батька;
А моя жінка і сього мені не дала, щоб на сина
В смак надивився, і, тільки лиш я появився, убила.
Я тобі й друге щось скажу, ти ж запам’ятай собі добре:
В милую рідную землю прибувши, спини свого човна
В місці потайному, бо жінкам вірить зовсім вже не гоже.
Ще ж от, будь ласкав, скажи мені, та достеменно повідай,
Чи не чував з вас хто-небудь, де син мій тепер проживає,
Може де-небудь в Орхомені, може в Пилосі піщанім,
Чи таки при Менелаї білявім у Спарті широкій?
Бо ще не вмер, – мені серце віщує, – Орест богорівний.”
Так він до мене сказав, і на сей раз йому я промовив:
“Нащо мене, Атрієнку, питаєш об сім? я не знаю,
Жив він, чи вмер, а брехать, як собака на вітер, – дурниця.”
Так ми у двох жалібними словами собі розмовляли,
Важко зітхаючи і обливаючись кожний гіркими,
Як почали тут підходить: душа Пелієнка Ахилла,
Потім Патрокла, а там Антилоха чесного й Аякса,
Котрий, по правді сказать, найкращий був видом і станом
Межи Данайцями всіми окрім Пелієнка чесного.
От, мене взнала душа бистроногого Еакиденка
І гірко ридаючи стала казать мені речі крилаті:
“О Лаертенку, родино Зевеса, хисткий Одіссею!
Завш невгамущий, ти знов щось химерне отсе вже замислив.
Як ти відваживсь спуститись в Аід, де мерці лиш безглузді
Вічно марами тиняються всіх тих людей, що померли?”
Так говорив Пелієнко, а я йому знов так промовив:
“О, Пелієнку Ахилле, славетніший над всіх Ахейців!
Я тут по нужді прийшов до Тиресія, щоб він порадив,
Як би мені вже скоріш на Ітаку гористу дістатись.
Я до Ахайї навіть ще й не наближався і вдома
Зовсім не був, а тиняюсь, бідуючи по світу й досі.
А-от тобі, друже, випала доля – так – доля: не було
Ще чоловіка й не буде, щоб був так щасливий, як ти от.
Бо тебе й перше живим шанували як бога Аргівці,
Та і тепер-от в Аіді ти сам заправляєш мерцями,
Так що журитись об тім, що ти вмер, не годиться, Ахилле.”
Так я сказав, і він зараз в одвіт мені так-от промовив:
“Ех, не втішай мене смертю принаймні хоч ти, Одіссею!
Ліпше кріпацьким хотів би я наймитом бути другому,
Хоч би він був чоловік собі бідний, зовсім незаможний,
Ніж отут-то у Аіді всіма заправляти мерцями.
Ліпше про милого сина мого розкажи, Одіссею:
Чи він виходив уже на війну, чи завзято рубався?
Тай про Пилея старого скажи, коли чув що і знаєш,
Чи ще і досі царює він над мирмідонським народом,
Чи, мо’, його занехаяли вже і в Елладі і в Фосі,
Тим що його по руках і ногах його старість скувала?
Бо боронити його вже не можу, як перш на тім світі,
Де в мене певная сила була і я в Трої широкій
Стільки народу побив, Аргів’янців боронючи славних.
Як би таким я прийшов хоть на час тепер в батьківську хату,
Страху завдав би я гнівом і міцними хльосту руками
Всім тим, що батька от так занехаяли та зневажають.”
Так він сказав, а я знов у одвіт йому так-от промовив:
“Ну про старого Пилея нічого не чув я, й не знаю;
А от про сина, про милого Неоптолема, то зараз
Всю тобі правду скажу, як велиш і сам знати бажаєш,
Бо таки сам я його на великому бистрому човні
З Скира привіз до коша під намети славетних Ахейців.
І таки правда, що як було станем на раду з-за Трої,
Завжди він першим виходив на радах з совітом розумним,
І тільки Нестор та я і могли його в сім перемогти.
Тай на війні, як затнемось бувало з Троянцями в полі,
То не ховавсь він за спину товаришів, щоб бути ззаду,
Але прожогом вперед вибігав усім другим на заздрість:
Дуже багато людей положив він у січах кривавих, –
Всіх я не можу тепер ні згадати, ні перелічити,
Скільки він люду побив Аргів’янців боронючи славних,
А пам’ятаю лиш, як він мечем зарубав Телефенка,
Лицаря; звали його Еврипил; товариства вкруг нього
Сила лягло там Китейців і все з-за жіночих дарунків.
Тільки його, після Мемнона, я і зазнав що найкращим;
І як-ото ми, найліпші з Ахейців, в коня мали влізти,
Що змайстрував там Еней, і мені доручили всю справу –
І відімкнуть, як що схочу, коневі живіт і замкнути, –
То усі другі Данайські князі, ватажки і старшини
Сльози втирали тихенько, бо в кожного ноги тремтіли,
Тільки одного лиш сина твого я ніколи не бачив,
Щоб або зблід на лиці, або щоб проронив хоч сльозинку:
Сумно-суворий до мене було приступає, та просить,
Щоб я з коня його випустив; завжди хапався за шаблю,
Тряс мідним списом від злості і все похвалявсь на Троянців
І, як-ото зруйнували вже город Пріямів високий,
З славою він, та з почотом вернувсь собі цілий на човні,
Ні здалека, ані зблизька до його стріла не торкнулась,
І гострая шабля його не вразила, як часто буває
То при війні, де сердитий Арес безоглядно лютує.”
Так я сказав, і душа бистроногого Еакиденка
Стала широко і гордо ступать по лилейному
17 лугу
Радая, вчувши, що син її став таким лицарем славним.
Інші ж душі померлих стояли, зітхаючи важко,
Й кожная з їх про своє бесталання мені говорила.
Тільки Телемонієнка Аякса душа з оддалеку
Завжди від мене стояла, сердита за ту перемогу,
Що я колись в її виграв при човнах Аргівських, як бились
Ми за Ахиллову броню, котру його мати веліла
(Суддями були Троянськії джури й Паллада Афіна)
Дать в нагороду, хто всіх переможе. Бодай був не виграв!
Бо із-за сього земля таку голову славну пожерла,
Як-от Аякс, між Данайцями всіми лицем і ділами
Що найвидніший, окрім тільки лиш Пелієнка одного.
От і почав говорить я до її словами м’якими:
“Друже Аяксе, царя Теламона чесного синашу!
Чи-то й померши не можеш забути ти гніву на мене
За проклятущу Ахиллову броню, котрою Аргівцям
Боги накоїли лиха; бо ти-от, їх стовп і заслона,
Марно загинув і ми Ахеяне по згіну твоєму
Плачем-сумуєм так само, як плачемо і за Ахиллом;
А в сім не другий хто винен, а Зевс, бо він ремствував дуже
На славне військо Данайське, і от вготував твою долю.
Але наблизся ж до мене і речи моєї послухай:
Помсту забудь, побори в собі гнів, угамуй своє серце.”
Так говорив я, а той на се й слова мені не сказавши,
Взяв та й пішов до Ереву за душами других померлих.
Певне суворо б він став говорити зо мною, а може б
Ми ще й полаялись; тільки мені захотілося дуже
Інші ще душі побачити, та побалакати з їми.
Й справді: Миноса побачив я, мудрого сина Зевеса;
Він з булавою сидів золотою й чинив над мерцями
Суд і розправу, а ті, на широкім подвір’ї Аіда,
Сидячи й стоячи в ряд, дожидались його приговору.
Далі побачив я і Оріона, страшне чудовисько;
Сей по лататнему
18 лузі ганявся за тими звірями,
Котрих він сам же таки повбивав на горах неприступних,
Як ще живим був, своєю гирлигою з міді важкою.
Бачив я потім і Тітія, сина преславного Геї;
Він на долівці валявся, на дев’ять розкинувшись моргів,
А з обох боків при йому два кобці сиділи і рвали
Дзьобом його печінки, і не в силах він був їх прогнати;
Бо осоромив Латону, шановную жінку Зевеса,
Як та до Пифона
19 йшла по лугу Панопейському
20 в гості.
Тантала потім побачив, терпів він великії муки:
В озері бідний по горло стояв у воді, але ж смаги,
Страшної, що розпаляла його, він не міг закропити.
Тільки нагнеться старий, щоб хоть краплю води засербнути,
Зараз вода й пропада мов злизає її який дідько,
І під ногами одно тільки чорнеє дно й зостанеться.
Над головою його росте овочів різних багато:
Яблука, груші, маслини, гранати й солодкії фиги,
Спілої ягоди скрізь аж кишить навкруги біля його;
Але ж, як тільки старий ото руку протягне, зірвати,
Вітер дмухне і все ряснеє віття до хмар аж підійме.
Бачив я теж і Сизифа, які терпів муки пекельні:
Сей з величезною завш каменюкою мусів возитись.
От, він на гору збираючись разом руками й ногами
Пхає, підкочує вверх каменюку і тільки досягне
Верху і має от-от через верх перекинуть на той бік,
Як каменюка скажена назад у долину й бубухне.
Знов підіймає її він з долини і знов пхає в гору;
Річкою піт з його ллється, а з чуба аж куриться порох.
Після Сизифа побачив я тінь і мару Геркулеса,
Сам же він вкупі з пригожою Гебою, Зевса дочкою
Й Гери озутої у черевички в злото оковані,
Межи безсмертними богами завжди собі бенкетує,
А надокола мерці, мов-от хижії каркають птахи,
Бігаючи верещали і, сумний як ніч, на готові
Лук свій держав Геркулес і стрілу на натягненій кишці,
Грізно округ позирав, і здавалось от-от зараз стрельне!
Через плече в його висіла та золота ладівниця,
Де по-мастацьки були намальовані дивнії речи:
Дики іклаті, ведмеді і зоркосуворії леви,
Січі кріваві, баталії, пліки і всякії вбивства.
Не змайстрував більш нічого й ніколи уже не змайструє
Кращого той, хто оту змайстрував ладівницю чудовну.
Тільки-ото мене вздрів Геркулес, та й пізнав таки зараз
І, заридавши, почав говорити крилатії речи:
“О, Лаертенку, дитино Зевеса, хисткий Одіссею!
Бідний! не вже і тобі отсе злая недоля судила
Те дотерпіти, що мусів терпіти і я на тім світі?
Дарма, що сином я був Кронієнка Зевеса, а кари
Скільки я витерпіть мусів: мене у неволю віддано
В руки негідника, і той загадував трудні роботи;
Раз, як сам знаєш, послав аж в Аід, щоб собаку
21 привести;
Діла труднішого, як ся робота, не можна й придумать,
Все ж таки я ту собаку привів із Аіду на той світ,
Бо і Ермій помагав мені і синьоока Афіна.”
Так він сказав і назад повернувся в оселю Аіду.
Я ж, як і перше, лишивсь біля ями і став піджидати,
Чи не прийде хто ще з лицарів, що вже давно повмирали;
Хтілося дуже мені і людей тих давніших побачить,
Як-от славетний Фисей, Пирифой, що від богів родились.
Тут, позбігалося з криком та гамом мерців така сила,
Що з переляку я ввесь як осиковий лист той затрясся;
Дуже боявсь я, щоб ще, – чого доброго, – зла Персефона
Та не послала мені голови і Горгони страшної.
Зараз побіг я до човна і став товариству казати,
Щоб у дорогу збирались і линви скоріш відв’язали;
От, вони в човен ввійшли і у ряд по лавках посідали;
Й човен стрілою понісся по хвилях ріки Океана,
Спершу під веслами, а опісля під вітром попутним.
Одіссеї Μ. ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
Сирени. Скилла. Харивда. Бики Геліоса.
Тільки-от човен наш води ріки Океана покинув,
Як його хвиля безкраєго моря прибила на острів
Ейю, де рання зірниця свою має власну господу,
Де і вся челядь її і де Геліос-сонечко сходить.
Там-то, приставши, ми витягли човна на берег піщаний,
Та полягавши й самі теж на березі пінного моря,
Міцно заснули і спали до самого сходу зірниці.
Й тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Я й посилаю товаришів просто в палати Цирцеї,
Щоб вони взяли й принесли помершого труп Елпинора.
Свіжих галузів нарізавши, ми на високому шпилю
Сумні його поховали, гіркі проливаючи сльози.
Потім, як труп Елпинора згорів і вся броня на йому,
Там ми насипали, в пам’ять по йому, високу могилу,
А поверх тої могили весло ще гнучкеє вкопали.
Так поховали ми там Елпинора. Тимчасом Цирцея
Спостерегла, що то ми повернули з Аіду, і зараз,
Пишно вдягнувшися, вийшла до нас; покоївки за єю,
Хліба, печені й смачного у кухвах вони нам принесли.
Ставши між нами, богиня з богинь почала говорити:
“Здрастуйте, сміливі, що до Аіду ходили живими!
Двічі мерляки, бо люди всі другі лиш раз умирають.
Ну-те, сідайте ж та страви вживайте й вином вдовольняйтесь;
Поки-от сонце спочине, а там лиш займеться зірниця,
Ви попливете собі: я сама прокажу вам дорогу,
Та розтовмачу як слід і все інше, щоб часом вам знову,
Чи таки в морі, чи то вже на суші, біда не спіткала.”
Так-от сказала вона, і ми слову її покорились,
Ми посідали й цілісінький день той до заходу сонця
Страви вживали смачнії й вином запивали солодким:
А як же сонце спочило і темрява впала на землю,
Все товариство поклалося спать на піску біля човна,
Та ж мене взявши за руку, та здалеки посадовивши,
Поруч зо мною присіла й про той світ розпитувать стала.
Я й розказав достеменно про все, що на тім світі бачив.
От, після сього мені знов сказала шановна Цирцея:
“Все отсе так, як сам бачиш, скінчилось; тепер же послухай,
Що-от ще я тобі скажу, про що тобі й біг сам натякне.
Перше-найперш до Сирен ти прибудеш, которі чарують
Завжди людей всіх, коли хто приб’ється до їх ненароком.
Хто несвідомий наблизиться к їм і їх голос почуб,
Сих-от Сирен, вже для того ні жінка, ні діти дрібненькі
В радість не будуть, бо їх він ніколи уже не побачить:
Дивною піснею зараз його причарують Сирени,
З ними сидіть там на лузі. Валяються цілі там купи
Шкір і кісток чоловічих погнивших зовсім аж трухлявих.
Ти собі мимо проїдь, кажи й вуха усім заліпити
Воском розмнятим, щоб часом хто з їх не зачув тої пісні;
Сам ти послухати можеш, коли вже доконче захочеш,
Якщо прив’яжуть тебе і за руки й за ноги на човні
Стоячки міцно до щогли цупким, та міцним посторонком,
Так тільки й можеш чарівного голосу слухать Сиренів.
А як почнеш ти просить товариства себе розв’язати,
То ще міцніш і міцнішим тебе посторонком хай зв’яжуть.
Ну, а тоді, як минеш з своїм товариством Сиренів,
Дві в тебе буде дороги, але ж достеменно сказати,
Котра з тих двох буде ліпша для тебе, не можу, про се вже
Сам поміркуй, я ж скажу про обидві тобі тільки от що:
С правого боку дві скелі високі вдаються у море,
С клекотом б’ють об їх хвилі великі раз-в-раз Амфитрити:
Блудками їх прозивають споконвіку боги блаженні,
Жадная птиця не сміє тудою летіти, ні навіть
Ті полохливі голубки, що Зевсу амвросію носять,
Завжди яка-небудь з їх розіб’ється об гостре камінне,
Й іншою Зевс заміняє забиту, щоб було до ліку.
Ще не бувало, щоб човен з людьми, до Сиренів припливши,
Втік від лихої недолі: лиш дошки його та тіла чоловічі
Хвилі бурхливі, та огенні віхри розносять по морю.
Тільки один на віку і проплив повз тих скелів безпечно
Човен «Арго» всім турботно-цікавий
22, як плив від Еїста
23.
Але й його було кинуло вітром на ті каменюки,
Та з біди винесла Гера, бо дуже любила Ясона.
Другі дві скелі шпилясті: одна опирається в небо
Гострим верхом; її вкутала чорная хмара густая,
Що й не рідіє ніколи, і чистого неба від віку
Над тою скелею ні в осені не бувало, ні в літку
І чоловік по тій скелі наверх ні за щоб не зібрався,
Тай не спустився б, хай мав би і рук він і ніг хоч по двадцять.
Скеля навкруг як обточена, гладка як скло, або швайка.
Посеред скелі тієї печера широка, та темна,
Дивиться чорною пащею на захід сонця; тудою
Ти й направляй, Одіссею! свого скороходного човна.
Навіть і меткий стрілець, як би стрельнув на човні із лука,
Не досягнув би не то, щоб до дна, а й до пащи печери.
Там-ото Скилла сидить, себто «Сука», і гавкає страшно,
Голос її аж лящить, як-от в цуцика ще молодого:
Та і сама вона вся – чудовисько страшенне, прелюте,
Хто її вздрить, затремтить, навіть біг її виду не зносить.
Лап теліпається в її дванадцять і всі такі гидкі.
Витяглось із туловища шість карків гнучких, і на кожнім
Дуже мерзена стирчить голова, чудовисько з зубами
В три ряди гострими й частими, повними чорної смерті.
Задом до пояса завжди сидить вона в самій печері,
А на поверх головиська лиш голови всі витріщає:
Мацає, нишпорить скрізь під водою, по скелі і ловить
Свинок морських і собак і все інше, що й де тільки вхопить
Живність яку, котрих тисячами розпложа Амфитрита.
Ще спокон віку такого не чуть моряка, щоб похваставсь,
Що б-то він з човном тудою проїхав і цілим лишився.
Кожного завш головою хапне вона по чоловіку.
Другу і нижчу побачиш ти скелю потім, Одіссею,
Близько від першої так, що й стрілою її досягнув би,
Дикая смоква велика на їй розрослась густим віттям.
Воду навкруг тої скелі раз-в-раз каламутить Харивда:
Тричі на день б’є уверх і знов тричі вбирає у себе.
Не наближайся ж туди, як вона в себе воду вбирає,
Бо не спасе від біди й тебе й сам Посидон потруситель,
Ближче до Скилли тримайсь і гони свого човна, скоріше б
Мимо Харивди пройти, бо таки воно ліпше для тебе –
Шість утеряти товаришів, ніж погубить усіх разом.”
Так говорила Цирцея, а я їй в одвіт знов промовив:
“Ну, тепер от що, богине, скажи мені тільки по правді,
Якщо удасться мені від Харивди втекти і спастися,
Зможу я й Скиллу відбити, як стане хапати кого з нас?”
Так я сказав, і богиня з богинь мені мовила от що:
“Ах, забіяко! у тебе-от тільки-но й думки про січу,
Та про війну; не вже ж ти не уступиш і богам безсмертним?
Скилла не з смертних, а єсть вона лихо безсмертне по роду,
Страшне, та пакісне й дике, і трудно її побороти:
Стятися з нею біда, а найліпше втікати від неї,
Бо як забавишся крок лиш при скелі, щоб битися з нею,
То я боюся, що Скилла напевне протягне до тебе
Всі шість голів своїх й кожною по чоловіку ухопить.
Ліпше тікай як скоріш, попроси собі поміч Кратеї,
Матері Скилли, котра на біду її людям родила, –
Та не попустить її, щоб у друге на тебе напасти.
Потім дістанешся ти на Фринакію острів; багато
Там тонкорунних пасеться овець і биків Геліоса:
Сім Єсть там гуртів волових і сім теж отар єсть овечих,
По п’ятдесят штук голів; з їх приплоду зовсім не буває,
Тай не здихають ніколи, богині у їх пастухами,
Дві кучерявії німфи – Фаетуса і Лампетія,
Їх Геліосу, що сяє над нами, родила Неера.
Тільки лиш німфи обидві ото підросли, то їх зараз
Мати послала на острів Фринакію, щоб там і жили,
Та доглядали отцевих овець і биків круторогих.
Отже як ти їх не рушиш, – коли ти бажаєш вернутись
Та ще в Ітаку прибудете певно, хоч і не без горя;
А як зачепиш, то певну погибель усім вам віщую
Човну, тобі і товаришам; сам ти, коли, пак, спасешся,
Вернешся в злиднях до дому, згубивши своє товариство.”
Так от сказала; тут зараз зійшла й злототронна зірниця.
Встала богиня з богинь та й пішла собі в пишні палати,
А я до човна вернувсь і товаришів всіх розбудивши,
В човна велів їм сідати скоріш і канат відв’язати.
От, вони зараз у човен ввійшли, на лавках посідали,
Тай почали раптом веслами сивеє море гнітити.
Вийшли ми в море; а з заду на човен, щоб дути у парус,
Вітер попутний, товариша доброго в морі, послала
Нам кучерявая, та голосиста богиня Цирцея.
Все обрядивши на човні, сиділи ми, руки згорнувши,
Човном же правили – вітер і всього дотепний керманич.
От, я товаришам став говорити з тугою на серці:
“Браття! не гоже одному мені, або й двом, теє знати,
Що мені ніччю Цирцея сказала про нашу всіх долю.
Все вам відкрию, щоб знали й ви, чи-ото всі ми помремо,
Чи таки вдасться від смерті втекти і від долі лихої.
Перше-найперш наказала богиня, щоб ми стереглися
Пісень чарівничих Сирен й квітчастого їхнього лугу.
Голос їх чути мені тільки можна; але ви канатом
Стоячки цупко до щогли мене прив’яжіть, та скрутіть
Так мене всього, щоб навіть не міг я і поворохнутись;
А як що стану просить, та приказувать, щоб відв’язали,
То ще міцніше і міцнішим канатом мене ви скрутіте.”
Поки отсе все товаришам я викладав, та товмачив,
Човен наш прудко летів по воді й незабаром на острів
Дивних Сиренів приплив, бо гонив його вітер попутний.
Трохи-от згодом вже й вітер затих і на пінному морі
Скрізь зашпиліло, бо демон всі хвилі приспав заспокоїв.
Встали товариші, паруси з щогли усі поспускали,
Тай поскладали у човен на дно і самі посідали
Та навалившись на точені весла, всю спінили воду.
Тою порою я шаблею кружало воску розрізав
В дрібні шматочки й руками почав його м’ять-розминати;
Скоро розм’явся ввесь віск, уступаючи силі великій,
Тай і від спеки теж Геліоса, що завш сяє над нами.
От, я тим воском товаришам всім позаліплював вуха,
А вони к щоглі мене прив’язали за руки й за ноги
Стоячки і дуже міцно скрутили цупким посторонком,
А й сівши у ряд, стали веслами сивеє море гнітити.
От, як були ми від берега, так, що гукнеш, то і чути,
Зараз Сирени і спостерегли, що ми ідемо близько,
Тай затягли там на лузі до нас свою пісню чарівну:
“Близся до нас, Одіссею, великая славо Ахеян!
Човна спини, щоб почуть молодий, чарівничий наш голос.
Ще ж пак тут, мимо нас, не проїздили на чорному човні
Люде, щоб пісні предивної нашої, та не послухать:
Кожний відсіль відпливав, в наших піснях, кебети заживши.
Знаємо ми геть все чисто: як в Трої широкій Ахейці,
Та і Троянці, по волі безсмертних біди натерпілись,
Знаємо ми достеменно і все, що діється в світі.”
Мовивши так, заспівали чарівно й мені захотілось
Голос їх чути: товаришам став я моргати бровами,
Щоб розв’язали, а ті, кілько сили, гребти заходились.
Зараз-ото повставали з лавок – Перимид з Еврилохом,
Та посторонком мене ще цупчішим міцніш ще скрутили.
Потім, як ми і Сиренів минули і стало не чути
Вже ані голосу їх, ні чарівної їхнеї пісні,
То товариші кохані мої собі віск повиймали,
Котрим я перш заліпив усім вуха, й мене розв’язали.
Тільки-ото ми покинули острів Сиренів, почув
Клекіт великий, побачив і дим і шпилястії хвилі,
Перелякались товариші й весла із рук повпускали;
Весла повисли у воду і хлюпались дуже об хвилі,
Човен спинивсь, бо вже довгії весла його не гонили.
Став я тоді похожати по човну, почав бадьорити
Кожного з милих товаришів сими м’якими словами:
“Браття! хиба ж таки ми на віку, та біди не видали?
Що-ж? хиба лихо не більше лучилося нам, як застукав
Нас було в темній печері Циклоп отой дикий та лютий?!
Але ж і звідтіль моєю дотепою й розумом певним
Ми утекли, і я думаю, ви не забули ще сього.
Ну, і тепер мене слухайтесь, та робіть так, як скажу вам,
Сидячи в ряд на лавках, ви, гребці, у морськую безодню
Веслами глибш забирайте, чи не допоможе Зевес нам
Збутися сеї нової біди і від смерті спастися.
Ти ж деменний не дрімай, бо тобі я наказую от що:
(Се вже, бач, діло твоє – прудким човном як слід кермувати)
Ти держи човна від диму й ревучої хвилі як дальше;
Завжди бери ти на шпиль, та гляди, щоб як-небудь не збився
Човен з дороги і ти нас у халепу часом не вправив.”
Так я сказав, і усі мого зараз послухались слова.
Вже я про Скиллу й не згадував, про ту біду неминучу.
Щоб не злякати товаришів, що б, бач, не кинули гребти
Та з переляку всі разом на човен на дно не сховались.
Ну і мені те ж самому було гаряче, не до соли,
Зовсім забув я, що битись мені зборонила Цирцея;
Я одягнувсь в свою славную броню і взявши у руки
Довгі два списи, пішов вперед човна та й став там на носі.
Я так і думав, що звідтіль найперше появиться Скилла,
Котра товаришам милим такої біди наробила.
Тільки нігде розглядіти не міг, аж втомилися очі, –
Так пильно зорив я, та придивлявсь до туманної скелі.
В страсі з плачем ми плили по вузенькому дуже проходу:
Звідсіль від нас була Скилла, а звідтіль безсмертна Харивда,
С клекотом страшним вбирала у себе солоную воду;
А як назад виригала, то море вже так клекотіло,
Як-от окріп у горшку на палкому вогні: пінні бризки
Димом густим аж до самого верху шпилів досягали.
Й знов ото: як сербоне в себе воду солону, то море
І у печері і скрізь геть по скелі, неначе бугай той,
Страшно ревло, а в низу по під скелею дно відкривалось,
Й чорним піском аж кишіло. Товариші з жаху всі зблідли.
Ми з чудовиська й очей не спускали, бо чули погибель.
Скилла одначе вхопила у мене з широкого човна
Шість чоловіка товаришів самих що найсміливіших.
Зирк я вздовж човна, дивлюсь, аж нема вже товаришів милих,
Тільки-от і запримітив я, як по над човном їх ноги
В хмарах високо мигтіли, а чув, як мене поіменно
Звали і жалібним криком зо мною на віки прощались.
Як-от рибалка гачком роговим, насадивши принади,
Та почепивши гачка того й вудку на вудлище довге,
З берега їм закидає у воду й витаскує рибу,
Ся ж тріпотить на гачку і тріпочучи пада на землю;
Так і товариші тріпались бідні і бились об скелю.
Тут і глитала їх в пропасті Скилла, а ті верещали
В муках страшенних до мене свої простягаючи руки.
От, як минули ми скелі ті – Скиллу та страшну Харивду,
То небавом дістались на острів святий Геліоса,
Де-ото паслися гарні та широколобі корови
Й інша дрібна череда Геліоса, що сяє над нами,
Ще був я в морі, сидів ще на чорному човні прудкому,
А вже було мені чути, як мукали в стаді корови,
Як мекотіли і вівці і зараз собі пригадав
Щире Тиресія слово, сліпого пророка Фиванця,
Та і богині Цирцеї, которі мені заказали,
Щоб стерегтись того острова, де суть стада Геліоса.
От, я товаришам став говорити з тугою на серці:
“Речі моєї послухайте, браття, хоч вам пак і тяжко,
Треба, щоб знали ви всі про гадання Тиресія певні,
Та і Цирцеї, которі в двох надто мені заказали,
Щоб стерегтись того острова, де суть стада Геліоса,
Де, говорили вони, нас усіх має горе спіткати.
Ну, та й женіть же ви чорного човна повз острова сього.”
Так я сказав, а в тих тьохнуло і похололо-от серце.
Тут Еврилох мені зараз таким жорстким словом одвітив:
“Злюка єси, Одіссею; на тебе десь втоми не має:
В тебе мабуть усе чисто з заліза, як тіло, так серце.
Ти нам, твоїм же товаришам, не дозволяєш на землю
Вийти, а ми так зморилися всі від роботи й без сону.
Там ми напевне собі зготували смачную вечору,
Ти ж проти ночі велиш поуз острова човна нам гнати
Та, від землі віддалившись, блукать по туманному морю.
Вітри опасливі ніччю, то чиста погибель для човнів;
Де ж серед моря нам ніччю сховатись від певної смерті,
Як-от зненацька настигнуть нас буйнії вітри бурхливі,
Чи-ото Нот, чи бурхливий Зефір таки, котрі найбільше
Човнів міцних розбивають і навіть не з волі безсмертних.
Ліпше сю темную ніч ми на острові тут перебудьмо
Та біля чорного човна собі повечеряєм смачно;
Завтра ж раненько на човна посядем і в море майнемо!”
Так-от сказав Еврилох, і товариші всі з ним згодились,
І от тоді спостеріг я, що демон нам лихо готує,
Й став ото я Еврилохові речи крилаті казати:
“Ви на сім слові згодилися всі проти мене одного;
Але повинні теж всі мені дати велику ви клятьбу,
Що, як зустрінемо стадо корів, чи овець тонкорунних,
Жаден із вас не посміє своїм дурним розумом вбити,
Ані вівці, ні корови; сидіть супокійно й живіться
Їжою, що на дорогу дала нам безсмертна Цирцея.”
Так я сказав, і вони поклялися мені, як велів я.
І, як-ото поклялись всі й велику клятьбу ту скінчили,
Ми свого човна прудкого спинили в лимані затишнім.
Близько була там солодка вода; тут товариші з човна
Вийшли й на березі знатну вечерю собі зготували.
Потім, як всі вже наїлись до сита і в смак напилися,
Тай почали голосить, спом’янувши товаришів милих,
Котрих потріскала Скилла, з глибокого човна вхопивши, –
Так у риданню їх всіх і настиг сон міцний, та солодкий.
Як повернуло з півночі і зорі на захід схилились,
Хмари збираючий Зевс зірвав вітер бурхливий від разу
З страшною бурею й чорними хмарами, мов павутинням,
Землю укутав і море: ніч темна нависла із неба.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Човна поставили ми, підтягнувши, в глибокій печері,
Де для гаївок і на хороводи збиралися Німфи.
Потім на раду зібрав я товаришів і так сказав їм:
“Браття! на бистрому човні у нас є що їсти і пити;
То стережімся ж корів, щоб нас лихо й біда не спіткали.
Богу страшному належать корови сі й ситії вівці.
Геліосу, що все бачить і чує, що діється в світі.”
Так я сказав, і ніби б то їх серце мені покорилось,
Місяць цілісінький був нескінчаемий Нот, і другого
Вітру не було ніякого, окрім лиш Евра, та Нота.
Поки ще їжі було і вино ще водилось червоне,
Доти корів не чіпали товариші, жити бажавши,
А як-ото вже на човні торбина з харчами стулилась,
То по неволі прийшлося ударить до полювання:
Птаство стріляли, та рибу ловили кривими гачками,
Що запопадуть, бо черево голодом аж затягало.
Я віддалився від берега, щоб помолитись безсмертним,
Чи не в’явить мені хто з їх дороги до дому вернутись.
От, і пішов я по острову далі і далі від човна;
Руки умивши в затишку від вітру, почав я молитись
Богам блаженним усім, що Олимпом широким владають.
Боги на очі мені міцний сон, та солодкий наслали;
А Еврилох з товариством держав нерозумную раду:
“Слухайте річ ви мою, товариство прибитеє лихом!
Смерті, яка б не була, усі люди не люблять, бояться.
Але померти голодною смертю – страшніш від усього!
Кете лиш, браття, займемо корів Геліоса найлуччих,
Вб’єм на офіру безсмертним, що небом широким владають.
А як прибудем в Ітаку, у милую рідную землю,
То Геліосу, що ходить над нами, збудуєм розкішний
Храм і наставимо там образів йому різних, хороших;
А коли він на нас ремством піде за корів круторогих
Й човна захоче нам стратить і боги йому в тім поможуть,
То мені ліпше, заллявшися хвилею, дух погубити,
Ніж на пустельному острові трохи-потроху здихати.”
Так говорив Еврилох, і товариші всі з ним згодились.
Зараз взяли і корів Геліоса, занявши найлуччих
Зблизька, бо ті недалеко від чорного човна й паслися, –
Всі такі дуже хороші, розкошні, та широколобі, –
Всіх обступили навкруг в офіру безсмертним святили:
Листу м’якого нарізавши з дуба високого вельми,
Бо в їх ячменю офірного в човні й зерна не знайшлося,
Всіх тих корів по молитві зарізали й побілували.
Стегна відсікли м’якії, поверх обліпили їх здором
В два ряди, а поверх здору ще й м’ясом із спини покрили.
В їх не було і вина, щоб скропити печену офіру,
Й замість вина поливали водою офірнеє м’ясо.
Потім, як стегна згоріли і кендюха всі попоїли,
М’ясо останнє розрізали і на шпички настромили.
Тою порою у мене з очей відлетів сон дрімотний,
Встав я-ото, і на берег пустився до бистрого човна.
Йду я, – мені і байдуже, – і тільки наблизивсь до човна,
Як мене всього від разу обдав смачний дух від печені,
Гірко заплакавши, став я вигукувать так до безсмертних:
“Батьку Зевесе і прочі блаженнії боги превічні!
Ох, на біду ви приспали мене таким сном незвичайним:
Буйні товариші діло жорстоке без мене вчинили!”
Скоро і звістка прийшла Геліосу, що сяє над нами,
Від Лампетії дочки, що йому ми корів повбивали,
І, розгнівлений на нас, він почав так безсмертним казати:
“Батьку Зевесе і другі блаженнії боги відвічні!
Кари товаришам всім Одіссея таки Лаертенка!
Кари злодіям! вони повбивали корів моїх милих,
Котрими я утішався, як сходив на зіряне небо,
Та і тоді, як назад було з неба під землю спускаюсь.
І як що ви, боги, їх лишите без належної кари,
То я спущуся в Аід і мерцям буду вічно світити.”
І у одвіт йому хмари збираючий Зевс так промовив:
“Ні, Геліосе! світи собі знов, як світив отсе й досі,
Богам блаженним безсмертним, та й смертним до віку всім людям.
Що ж до твоїх лиходіїв, то я громовою стрілою
Човна їх бистрого в скіпки строщу серед темного моря.”
Все отсе сам я чув від кучерявої німфи Калипсо,
Та ж говорила, що чула ніби від посланця Єрмія.
От, як прийшов я до моря назад, де стояв-ото човен,
То і почав товариство корити, та тільки задаром
Діло поправить не можна: корови були вже забиті.
А ще до того нам боги і чудо страшне проявили:
Повзали шкури, а м’ясо ревло на шпичках як живеє,
І сире і печене ревло мов живі-от корови.
Шість днів підряд мої буйні товариші м’ясо вживали
З самих найкращих корів Геліоса, котрих повбивали,
А як день сьомий зайнявсь, то так зволив Зевес Кронієнко,
Що вгамувалась і буря і вітер бурхливий затихнув.
Ми посідали у човен і вийшли в широкеє море,
Щоглу управивши й паруси білі на неї натягнувши.
Тільки-ото ми покинули острів і стало невидко
Вже ніякої другої землі, тільки небо, та море,
То розгнівлений Зевес Кронієнко нагнав чорну хмару
Саме над човном як раз, і все море, мов ніч, потемніло.
Човен не дуже то довго і бігти вже міг; налетів бо
Зразу ревучий Зефір і великая буря схопилась
Порозривала геть чисто обидві верьовки на щоглі;
Щогла подалась назад, полетіла сторч в море за нею
Й снасті попадали в воду, а щогла, летівши вздовж керми,
Так зацідила керманича в лоб, що на черепі кості
Всі потрощила, і бідний, ніби водолоз той, шубовснув
С палуби в воду, і духа білі кості на віки покинув.
Знову Зевес загримів і бабахнув у човна стрілою;
Човен затрясся як лист від стріли громової Зевеса,
Сірка запахла по човну й товариші шурхнули в воду;
Чайками бідні носились на хвилях вкруг чорного човна
І потопали в безодні; не дав їм Зевес повернутись.
Я все вздовж човна ходив, поки буря від реберних дощок
Не відірвала киля й його бовдуром хвилі понесли;
Рядом з килем десь-не-десь виринала і щогла, й на щоглі
Довгий міцний із волової шкіри ремінь теліпався.
От я схопивши киля, прив’язав його ремнем до щогли,
Охляв його, осідлав, і поніс мене вітер бурхливий.
Буря тимчасом затихла й Зефір перестав уже дути;
Та на біду мою Нот налетів, засвистів і примусив
Силами знову помірятись з силою теї ж Харивди,
Так я носився цілісіньку ніч; а як сонечко встало,
Знов мене хвилі прибили до Скилли й страшної Харивди.
Ся, як і перше, вбирала у себе солоную воду;
Я ухопився за хвигову довгу гілляку і довго
Висів на їй, причепившись руками, неначе кажан той,
І не було де ногою упертись, щоб станути твердо:
Корні від хвиги далеко були піді мною, Харивду ж
Довгі та рясні гілляки ніби в повітрі, квітчали.
Висів оттак я, аж поки Харивда назад не зригнула
Щогли з килем, а довгенько таки дожидать їх прийшлося.
Був, так приміром сказать, пополудні той час, як з майдану,
Суд і розправу скінчивши, суддя йде до дому обідать,
Як з під Харивди у хвилях і щогла і киль показались.
Я відірвавсь від гілляки і ринувся раптом у воду;
Впав я від щогли й киля недалеко, сказать би на локоть,
Сів на їх верхи й руками, мов веслами, став загребати;
Тільки вже Скилли і богів отець і людей, не дозволив
Вздріти мене, а не то, я не втік би від певної смерті.
Так дев’ять день я носився по морю і тільки в десяту
Ніч мене боги прибили на острів Огигію дивний,
Де прожива кучерява і голосиста Калипсо.
Ся привітала мене, милувала і щиро приймала, –
Та вже про се я тобі і твоїй господині шановній
Вчора розказував тут же таки у сіх самих покоях:
Нудно розказувать другий раз те, про що вже говорилось.»
Одіссеї Ν. ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
Одіссей прощається з Феаками і вертається в Ітаку.
Так говорив Одіссей, і дивуючись речі чарівній,
Всі – мов води в рот набравши, сиділи в покоях тінявих,
Трохи вже згодом почав Алкиной йому так говорити:
«Вже, коли ти, Одіссею, прибув оце в мідний високий
Дім мій, тобі не прийдеться, я думаю, більше блукати:
Вернешся прямо в господу, бо й так ти вже бід натерпівся.
Вам же, гостям моїм от що я маю і мушу сказати
Кожному, хто тут в покоях зо мною давнішнє червоне
Завше вино п’є і слухає гарних пісень кобзарських:
Вже і одежу для гостя поскладано в точену скриню,
Й золото коване штучно, і інші усі подарунки,
Скільки сюди поприносили мудрі на радах Феаки
Але давайте дамо йому ще й по триножнику кожний,
Доброму та з казанком; опісля ми усе те з народу
Виберем: трудно одному було б дарувать, невернувши...»
Так-от сказав Алкиной, і вподобали всі його слово;
Всі повставали і кожний до дому пішов спочивати.
Тільки лиш рання рожева Зоря світова занялася,
Всі поспішали на човен і зносили мідні дарунки.
Всю данину Алкиноєва сила свята поскладала
В човен на дно під лавками, щоб часом вона не мішала
Й жадному з бравих гребців, як орудовать веслами будуть.
Потім вернулися до Алкиноя, обід щоб справляти.
Сила свята Алкиноя телицю забила в офіру
Зевсові ввік чорнохмарому, що над усіми дарує:
Стегна спалити, вони принялися за чесну трапезу
І вдовольнялись: співав перед ними кобзар богорівний,
Що був в почоті у всіх, Димодок; Одіссей же частенько
Голову й очі свої обертав на блискучеє сонце,
Щоб то скоріше зайшло: йому дуже хотілося їхать. –
Як от вечері бажа чоловік, що ввесь день попрацює,
Ходячи зранку до вечора в полі з волами за плугом,
Як бува радий, побачивши, що вже спочинуло сонце,
Й як ото втомленний він поспішав в господу вечерять;
Так Одіссеєві мило зробилось, як сонце спочило.
Зараз почав ото веслолюбивим Феакам казати,
А особливо він річ обертав свою до Алкиноя:
«О, Алкиною, меж всіми людьми володарю славетний!
Ну, виряджайте ж мене, а самі зоставайтесь здорові,
Вже, бачте, сповнилось те, чого милоє серце бажало.
Проводи й сі от дарунки нехай мені Боги небесні
Звернуть на радість, а в дома нехай, повернувшись, застану
Жінку свою непорочну в здоров’ю і всіх серцю милих.
Ви ж, що зістанетесь тут, утішайтесь своїми жінками
Й дітьми, хай боги пошлють вам почот і все добре на світі,
Та щоб ніяка біда до вас і не зазирнула навіть!»
Так він сказав, й всі слово його похвалили й звеліли
Гостя скоріш виражати, бо мудро й до ладу він мовив.
Зараз гінцеві тут сила свята Алкиноя сказала:
«Ей, Понтоною! розбав нам у кухві вина на міцніше
І обнеси всіх, щоб нам, по молитві Зевесу отцеві,
Випровадити як слід свого гостя до рідного краю.»
Так він сказав, і почав Понтоной всіх вином частувати:
Кожному гостеві дав по келишку, і ті з свого місця
Богам блаженним, що небом широким владнують, вчинили
Чесну фіру винову. Підвівсь Одіссей богорівний,
Келих дводонний з вином дав в правую руку Ариті
І, поклонившись, почав їй крилатії речі казати:
«Ну, будь здорова, царице, й щаслива ввесь вік свій аж доки
Старість іс смерть, неминучая доля людей, не настигнуть.
Я від’їжаю; втішайся по вік в своїм домі гостливім
І діточками, і челяддю й добрим царем Алкиноєм!»
Так от сказавши, пішов за поріг Одіссей богорівний;
В слід за ним сила свята Алкиноя гінця посилає,
Щоб проводити його аж на море до човна прудкого.
Разом з гінцем і Арита послала своїх покоївок
Трьох: одну з убранням новим, коштовним і з чистим хітоном,
Другу – щоб несла за ним з подарунками замкнену скриньку,
Третя червоне вино понесла і харчі на дорогу.
От, як уся компанія до моря прийшла, де був човен,
Зараз усю ту данину віддали товаришам бравим,
А ті, прийнявши харчі і вино, поскладали на човні.
Потім задля Одіссея на кермі постіль послали:
Килим з льняним простиралом, щоб спав супокійно в дорозі.
Далі і сам він на човна вступив, на постіль положився
Мовчки; гребці по лавках посідали собі біля весел,
Одв’язавши кермовий канат од дюравого камня,
Стали орудувать веслами дружно, аж спінилось море.
Тут незабаром навіявся сон Одіссею на очі
Тихий, солодкий, міцний непробудний, на смерть дуже схожий.
Як от по полю несеться з візком четверня добрих коней, –
Як їх займе й поганяє погонич гарапником ляским, –
Гриви піднявши, басують й бистро дорогу кінчають;
Так підіймалась високо і корма човенна, а ззаду
Били у човен шпилясті хвилі ревучого моря.
Човен летів без опаски вперед, та вперед, навіть сокіл,
Птах за усіх найбистріший, не міг би його наздогнати;
Так ото прудко той човен летів, розганяючи хвилі
Ніс він того чоловіка, що розумом богам був рівня, –
Скільки він горя зазнав, скільки бід натерпівся в чужині:
В січах з людьми і на морі з страшенними хвилями бився, –
Спав він тепер супокійно, забувши всі біди і горе.
От, появилась на небі зоря дуже ясна, що зходить,
Лиш тільки рання рожева зірниця зайнятися має;
Саме тоді-то й прибився до острова човен той бистрий.
Форкина сага затишна там є, дідугана морського,
Острів же зветься Ітака; дві скелі високі, шпилясті
Геть видаються од саги у море далеко-далеко
І захищають од хвиль сі з моря й од вітрів бурхливих.
Там байдаки, та і інший всяк човен великий, без котви
Можуть стояти безпечно, як буря на морі лютує
Рясна маслина там віття розкинула саме в заливі,
А біля неї печера глибока, широка, тінява,
Німфам панянкам посвята, котрі-от Русалками
24 звуться.
Там стоять келихи і кам’яні з двома вухами кухви.
В сих ото кухвах і келихах бджоли свій мед виробляють.
Там же розставлені й верстаки довгенясті, і Німфи
Тчуть на них пряжу срібнясту, що любо дивиться.
Єсть і криниці погожі і двоє дверей у печері:
Перші на північ, к Борею: крізь них смертні люди проходять;
А другі к Ноту, се б то на полудень, вже божеські більше;
Люди не ходять крізь них: то дорога одних лиш безсмертних.
В це-ото місце й приплили Феаки, бо раньш його знали;
З розмаху човен їх виперся всім своїм носом на берег, –
Так його веслами прудко гонили гребці Феакійці.
Зараз на берег усі повиходили з човна міцного,
Знесли і сонного ще Одіссея із керми легенько
Вкупі з постіллю – на килимі і на тонкім простиралі
Тай положили його на піску бережливо, тихенько;
Знесли теж і подарунки, котрими його Феакійці,
Випроводжаючи, надгородили, по волі Атени,
Знесли все чисто і під корнем маслини тінявої склали
В сторону трохи з дороги, щоб часом хто-небудь з прохожих
Вздрівши не вкрав чого, поки-ото Одіссей буде спати;
Потім на човна, – й майнули до дому. Землі ж потруситель
Знову згадав свої пострахи, котрими на Одіссея
Сперш похвалявсь, і почав-от випитувать Зевсову волю:
«Батьку Зевсе! мабуть вже мені між безсмертними більше
В чести не бути, коли вже і люди мене зневажають,
Й хто ж би, ти думав? А хто ж Феакійці, мої ж таки кровні!
Ти певним словом давно обіцяв возворот Одіссею,
Й я возвороту його не лишав, а сказав, щоб до дому
Він повернувсь лиш тоді, як натерпиться горя багато.
Се ж от його Феакійці таки перевезли в Ітаку
Й сонного там положили, наддавши йому подарунків:
Золота, міді і всякої дуже багато одежі;
Стільки добра він напевно ніколи не вивіз би з Трої,
Ідучи прямо, свою получивши там долю здобичну.»
Хмари збираючий Зевс на це так Посидонові мовив:
«Сильний землі потрусителю! дивно мені твоє слово;
Боги ж пак завше тебе поважають: було б незвичайно,
Щоб зневажати найстаршого й луччого бога ні за що
А коли хто із людей твою певну державу і силу
Не поважа, то скарати такого єсть завш в твоїй в ласти.
Так і зроби, як сам хочеш, і як твому серцю приємно.»
Знов потруситель землі Посидон так Зевсу одвітив:
«Зараз би я і зробив, чорнохмарий, як ти отсе кажеш;
Тільки, бач, завш твого гніву боюся, – його стережусь я!
Хочу отсе я розбити Феакам у темному морі
Гарного човна їх, що із Ітаки до дому вертає,
Щоб себе здержували й перестали б людей перевозить.
Город же їх я великою хочу горою заставить.»
Знов йому хмари збираючий Зевс так промовив:
«Друже мій! саме найкраще по-моєму ти зроби от що:
Як-от побачать із города всі, що вертається човен,
Ти, од землі недалеко, візьми й оберни того човна
В скелю на човна похожу, щоб всі дивувалися люди;
Город же їм заслони таки справді горою якою.»
Тільки почув отсе слово сердитий землі потруситель,
Зараз метнувся у Схерію, де проживали Феаки,
Тай визира того човна. От човен під веслами став припливати
Ближче і ближче. Тоді потруситель наблизивсь до човна
Тай обернув його в скелю і, хлопнувши з верху рукою.
Вбив його міцно в дно моря, а сам до господи поплинув.
І почали говорить проміж себе крилатії речі
Веслолюбиві Феаки, до моря гаразді й дотепні,
Хто б, де й коли б не зустрінув сусіду, то зараз і каже:
«Лишенько! хто ж отсе нашого бистрого човна на морі
Там прикував? він вертався до дому: всім нам було видко.»
Так говорили усі, бо не відали, як воно сталось.
От, Алкиной, щоб їм виявить правду, почав їм казати:
«Кепсько, панове! збуваються й справді слова мого батька,
Котрий не раз було каже, що бог Посидон розгнівився
Дуже на нас, що ми всіх перевозимо завш так безпечно,
І похвалявсь Феакійського гарного човна розбити
В темному морі, як той буде плинуть назад з перевозу;
Що нам і город горою великою з всюду заслонить
Так говорив мій старий, і його-от збувається слово.
Але давайте, зробімо всі так, як отсе я скажу вам:
Вже перестаньте людей перевозить, хто б там не заїхав
В гості до нас; Посидонові ж зараз давайте, заріжем
Самих одборних биків, чи не змилується потрусилель
Й города нам довгенястою вже не заслонить горою.»
Так він сказав; полякався народ і биків приготовив.
Ставши круг олтаря, всі Феакійські князі і старшини
Жалосне офіровать почали кожному владиці
Тою порою прокинувся і Одіссей богорівний;
Спав він на рідній землі, й не пізнав її овсім сердешний,
Довго в чужині пробувши, до того ж Паллада Афіна
Зевса дочка, її вкрила туманом, щоб то і самого
Теж невідомим зробить і все чисто йому розтлумачить,
Щоб не пізнала жона, ні приятелі, ні городяни
Перше ніж він женихів гордивих за кривди скарав,
Тим-то цареві й здавалось усе тепер в іншому виді –
Й стежечки довгі, і пристані, гарні, широкі й затишні,
Й скелі високі шпилясті, і дерева рястом повиті.
От, він, прокинувшись, став придивлятись до рідного краю;
Довго дививсь бідолаха кругом і, заллявшись гіркими,
Вдарив руками об поли й почав сам до себе казати:
«Горенько гірке! у землю яких це людей я прибився?
Може ці люди жорстокі та дикі й не відають правди,
Чи, мо’, прихильні, гостинні і в них богобоязне серце?
Де ж я добро заховаю своє, куди й сам помандрую?
Лучче було б, як би бур я оставсь таки там у Феаків:
Я собі міг би піти і до другого там володаря
Знатного; той би мене і згостив і до дому б відправив.
Це ж от не знаю, куди б все покласти, а тутки боюся
Кинути, щоб воно другим здобичою часом не стало.
Ех! не зовсім-то розумні були, не по правді й зробили
І Феакійські князі усі та й народні старшини,
Що мене в іншую землю завезли, а там говорили,
Що одвезуть на Ітаку, і слова свого не здержали,
Хай же за це їх Зевс покарає, заступник бездольних,
Що назирав всіх і карав, хто в чім проступився б.
Врешті ж давай, перелічу свої подарунки й подивлюсь,
Чи не украли чого Феакійці, як спав я на човні.»
Так-от сказавши, почав він лічити трьохножники гарні
Золото, срібні миски і одежу з дивовної ткані,
Все було ціле. І, гірко по рідній землі заридавши
В тузі бродив він вздовж берега сильно ревучого моря.
Й нудився серцем. Аж ось підступила до нього Афіна
Постаттю схожа на чередника, молодого ще хлопця
Дуже тендітного, як-ото діти царськії бувають.
Мала Афіна на плечах вовняну барвисту керейку,
Була обута в сандали і спис коротенький держала
Дуже зрадів Одіссей, її вздрівши, пішов їй на зустріч
І, підійшовши, почав їй крилатії речі казати:
«Друже шановний! тебе зустрічаю я першим в цім краї,
Ну, будь здоров та прийми мене серцем ласкавим, прихильним!
Ти збережи отсе все, та спаси і самого; тобі я
Просто як богу молюся й коліна твої обіймаю.
Ну, розкажи ж мені все достеменно, щоб знав я і відав,
Де, у якій я землі, і які проживають тут люди?
Чи отсе острів який серед моря лежить, чи се берег
Єсть суходолу та тільки далеко так видавсь у море?»
І синьоока богиня Афіна йому так сказала:
«Ти, чоловіче, або божевільний, або з стран далеких,
Що про сю землю розпитуєш, край отсей овсім не безвість;
Славен він всюди: його добре знають всілякі народи –
Й ті, що живить відсіля на схід сонця й зірниці,
Відом, він тепер і народам, що мешкають на захід сонця.
Правда, земля кам’яниста і кіньми в ній їздить не можна,
Але не дуже й дика й неовсім таки і безплодна.
Родить пшениці багато, багато вона й винограду
Мав: сі завше кроплять дощі й плодотворнії роси,
Водиться кіз в ній багато і добрих биків, є і ліса
Всякого досить; зцілющую воду криниці сточають.
Ймення Ітаки по сій-от причині досягло й до Трої, –
Троя ж, як кажуть, лежить од Ахаї десь далеченько.»
Так-от сказала вона, і зрадів Одіссей богорівний:
Мило йому було слухати речи про рідную землю
Од синьоокої Зевса дочки, від Паллади Афіни.
Став він і сам говорить синьоокій крилатії речи;
Правди однакож він їй не сказав, а принявся хитрити,
Завше звертаючи в сторону річ свою непомилишно:
«Чув про Ітаку і я на далекому острові Криті,
Ген за морями; тепер же сюди я приїхав на човні
З цими багатствами, стільки ще й в дома зоставивши дітям.
Втік же я з дому, бо вбив там Орсилоха Ідомененка;
Сей по всім острові славився бистрими надто ногами
І хоч над самим прудчішим, то завше брав верх своїм бігом
Він хтів у мене заграбити всю ту здобичу Троянську,
Ради котрої я стільки біди натерпівся та горя,
В війнах з людьми і на морі з страшенними хвилями б’ючись.
Під командирством отця його я не хотів воювати
В Трої, а бивсь, як старший над другими вояками, славно.
От, я засів, і як з поля Орсилох вертався до дому,
То і убив його списом під вечір з товаришем другим.
Темна-темнісінька випала ніч тоді, й жаден з прохожих
Нас не примітив, і вбивця зоставсь задля всіх невідомим.
От я, убивши Орсилоха зразу своїм гострим списом,
Зараз узяв та й на човен пішов Финикійців славетних
Та подарунками різними став їх благать, підмовляти,
Щоб мене взяли на човна і в Пилос піщаний завезли
Або в Іліду святу, де царюють славетні Епії;
Та на біду мою звідти їх вітри бурхливі відбили, –
А, сказать правду, вони не хотіли мене обманути.
Так-от блукаючи, ми і прибились сюди сеї ночі.
Човна втягнули ми в пристань на веслах; ніхто з нас
Навіть на думці не мав, щоб вечерять, хоть хтілось всім їсти:
Вийшовши з човна, ми так без вечері усі і заснули.
Більщ од усіх був наморений я і заснув мов убитий;
А Финикійці багатства мої позносили на берег
Та біля мене оттут на піску, де я спав, поскладавши,
Сіли на човна й назад у Сидонію людну поплили, –
Так-от один я одним і зоставсь тут з тугою на серці.»
Так він сказав; синьоока богиня Афіна всміхнулась, –
Станом вона тепер вже удавала на жінку стрункую,
Гарну, високу, не простого роду; вона Одіссея
Вдарила злегка по виду і так почала говорити:
«Був би лукавий та хитрий вельми, хто тебе переміг би
В хитрощах всяких: з тобою і богам сперечити трудно.
Дуже падкий і гараздий на видумки завш, та не зміг-от
Навіть тепер, в свою землю діставшися, кинути брехнів
Та нісенітниць, котрі тобі любі ще змалку.
Ну, перестаньмо об сім говорить: ми хитрити обоє
Вміємо добре: ти-от меж людьми над усіх гараздіший
Розумом та й розказнями, а я межи богами всіми
Славлюся гадками й хистом; а все ж не збагнув ти,
Що я Паллада Афіна, Зевса дочка, котра завше
В халепах всяких була при тобі й раз-у-раз захищала:
Я й Феакійцям зробила тебе гостем милим, жаданим,
Та і сюди-от прийшла, щоб совіт тобі щирий подати;
Я і багатства сховаю, що дали тобі Феакійці,
Як од’їжджав ти до дому, – з мого ж то наусту і волі;
Скажу і скільки недоля судила тобі в твоїм домі
Бід перенести, і ти мусиш витерпіть то проти волі.
Не виявляй же, гляди, ні жінкам, а ніже чоловікам,
Що ти приїхав і є отой самий блуканець, а мовчки
Кривди усякі свавілля терпи женихів загордящих.»
Їй одвічаючи, так Одіссей хитромудрий промовив:
«Трудно, богине, пізнать тебе, хто б не зустрінувсь з тобою,
Навіть і найрозумніший; ти всякого постать приймаєш.
Я пам’ятаю, що ти була завше прихильна до мене,
Поки-ото ми, Ахеяне, ще воювали у Трої;
А тільки лиш зруйнували вже город Пріямів високий
Та посідали на човни і бог геть розвіяв Ахеян,
То вже я більш тебе, дочко Зевеса, і в вічі не бачив.
Не пам’ятаю, щоб сівши на човна, біду коли-небудь
Ти одвернула од мене. І завш я з тугою на серці
В морі блукав, поки боги мене не спасли од напасти.
Тільки-ото й пам’ятаю, що в Схерії словом ласкавим
Ти ободрила мене і сама проводила у город.
Се ж от тебе я благаю як батька, бо й досі не вірю,
Що я в Ітаку приїхав, а в іншій землі якій-небудь
Я опинивсь, мні здається, що ти з мене просто глузуєш.
Сими речами, щоб памороки мені овсім забити.
Ну, так скажи ж, чи я справді у рідную землю приїхав?»
І синьоока богиня Афіна йому одповіла:
«Завше такі-ото в тебе на серці і думки і гадки;
Тим я тебе і не можу покинуть самого в напасті,
Що ти покірний, хоч єсь кебетливий та й дуже розумний
Всяк наблукавшись в чужині і в рідную землю прибившись,
Дуже бажав би, щоб жінку й дітей як скоріше побачить;
Ну, а тобі і байдуже от знать все й довідатись всього,
Перше чим жінку свою прослідиш, а вона як і перше
Также сидить у покоях, гіркі проливаючи сльози:
Плаче та тужить вона за тобою що дня і що ночі.
Я сумніваться в усім і не думала овсім, бо знала,
Що ти повернешся, всіх утерявши товаришів милих.
Тільки мені з Посидоном не хтілося суперечатись
З братом мого панотця, що розсердився дуже на тебе
За свого милого сина, котрому ти виколов око.
На ж от Ітаку тобі я показую, щоб ти повірив
Пристань отся сама й єсть пристань Форкина, діда морського;
А онде, бачиш? у самій залуквині рясна маслина,
А недалеко од неї й печера приємна, тінява,
Німфам панянкам посвята, которі Русалками звуться.
Се ж от та сама печера підгорня, де часто і сам ти
Сим самим Німфам в офіру приносив святі гекатомби;
І на останку отсе гора Ниріт укутана лісом.»
В гору піднявся туман на сім слові й земля вся одкрилась
Мов на долоні. Зрадів неборак Одіссей богорівний,
Вздрівши свій край, і почав цілувати родючую землю.
Зараз став Німфам молитися, руки у гору піднявши:
«Німфи Русалоньки, дочки Зевеса! не мав я надії
Знов вас побачити. Радуйтесь вп’ять на мої обіцянки
Щирі: ми будемо знов вам офіри творить як і досі,
Як що Зевеса дочка ще прихильною буде до мене.
Віку пробавить самому й зростить мені милого сина.»
Знов синьоока богиня Афіна йому так сказала:
«Будь супокоєн і в мислях своїх об сему не турбуйся.
Лучче давай-от позносим багатства в глибоку печеру
Та поскладаєм в куточку, щоб цілі вони зоставались,
Потім собі поміркуємо, би нам діло найлучче вчинилось.»
Так-от сказавши, богиня вступила в печеру тіняву
Тай почала всюду шарить, шукати потайного місця;
А Одіссей почав зносити золото, мідь і одежу,
Все, що йому Феакійці, як він од’їжджав, надавали.
От, Одіссей все гарненько уклав, а Паллада Афіна,
Зевса егидодержавця дочка, камнем вход завалила.
Сіли обоє вони під свячену тіняву маслину
Тай стали радитись – як женихів загордящих згубити.
Першою річ повела синьоока богиня Афіна:
«Ну, Лаертенку, родино Зевеса, хисткий Одіссею!
Думай-но, як женихів непотрібних, безстидних скарати,
Що третій рік уже господарують у тебе в палатах,
Сватаючись за жону твою й шлюбні даючи дарунки;
Та ж, об твоїм возвороті вбиваючись денно і нічно,
Тільки надію дає всім та кожному з них обіцяє;
Вісті до них засила, а сама інші думки кохає.»
Їй на се слово в одвіт Одіссей хитромудрий промовив:
«Певне і я в своїм домі погиб би так само зрадливо,
Як-от загинув колись-то і Агаменон Атрієнко,
Як би усього мені ти, богине, як слід не сказала.
Вигадай же і сама дай совіт, як мені відомстить їм,
Стій біля мене сама і всели в мене силу й одвагу,
Так як і в Трої, як ми руйнували високії мури,
Як що стоятимеш также зичливо при мні, синьоока,
Зможу напевне тоді побороти хоч триста вояків
Вкупі з тобою, шановна богине, як ти допоможеш.»
І у одвіт йому так синьоока Афіна сказала:
«Завше я буду з тобою, із виду тебе не упущу
Нігди, як раз за се діло приймемся; будь певен, що скоро
Декого із женихів, що маєтки твої пожирають,
Кров’ю та мізком скаляється скрізь у палатах підлога.
Дай же-но, я тебе зроблю таким, що ніхто й не пізнає.
Зморщу на білому тілі геть скрізь тобі гарную шкуру,
Русе волосся здійму з голови, зодягну у одежу
Драну таку, що спротивієш всякому, хто тільки гляне
Очі тобі заструплю, котрі досі були такі гарні,
Щоб ти таким незвичайним усім женихам показався,
Й жінці своїй та і синові, котрого в дома покинув.
В виді такому самперед ти підеш-от до свинопаса,
Що доглядає у тебе свиней: чоловік тобі вірний,
Любить і сина твого і розумну твою Пенелопу
Ти свинопаса при свинях найдеш, а всі свині пасуться
Аж на Воронім шпилю
25, де й керниця стоїть Аретузська.
Вволю їдять свині жолудів і п’ють погожую воду,
І од того-то на свинях твоїх таке тлустеє сало.
Там ти побудь, підожди та про все розпитай свинопаса;
А я тим часом полину у Спарту, у гарножіночу,
Щоб Телемаха позвати, твого ж таки любого сина:
Він в Лакедемон широкий поїхав, щоб у Менелая
Там розпитати, що сталось з тобою, і де ти подівся.»
Їй одвічаючи, знов Одіссей хитромудрий промовив:
«Чом же ти, знавши про мене все чисто, йому не сказала?
Чи, мо’, затим, щоб і всім поблукав та біди натерпівся
В морі бурхливім, а другі щоб майно його пожирали?»
Знов синьоока богиня Афіна йому так сказала:
«Ти вже за нього тепер, Одіссею, забудь турбуватись;
Я, бач, послала сама його, щоб собі доброї слави
Там роздобувся: не віда він горя й біди, невредимим
В домі сидить Атрієнка й ніякої нужди не терпить
Правда, його стережуть молодці недалеко на човні,
Щоб його стратити перш, ніж у рідную землю прибуде.
Але дарма: скоріш прийме сирая земля кого-небудь
Із женихів, що добро твоє марно псують, пожирають.»
Так от сказала і прутом до нього тонким доторкнулась;
Зморщила гарную шкуру йому крізь на білому тілі,
Русе волосся зняла з голови, і все повнеє тіло
Стало таким, як буває воно в чоловіка старого;
Очі йому загноїла, що навіть і глянути гидко,
І у дрантиву вдягнула одежу та в хітон дірявий,
Порваний, ввесь у латках і прошмалений димом вонючим.
Через плече перекинула шкуру оленячу довгу,
Сунула в руку ціпок поганенький і торбу діряву,
Те ж у латках, і держалась на плечах та торба на лику.
Потім вони розлучились: богиня Афіна побігла
Прямо в святий Лакедемон за сином царя Одіссея.
Одіссеї Ξ. ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
Одіссей у Евмея.
А Одіссей кам’янистою стежкою в верх од лиману
Попід байрак чагарями пішов, де казала Афіна,
Жив свинопас богорівний, котрий над усіх челядинців
Всього добра доглядав, що надбано було Одіссеєм.
А свинопас у тім часі сидів за причілком на призьбі,
Хата його на горбочку стояла, вкруг хати подвір’я
Слалося гарне, просторе, обнесене тином-парканом.
Задля хазяйських свиней збудував свинопас те подвір’я
Сам, що не відав ніхто, ні Лаерт старий, ані хазяйка.
Тин збудував він з каменю і зверху покрив його терном,
Попідпирав його звідси і звідти густим частоколом
С чорного дуба міцного, на двоє його розколовши,
Набудував ще й дванадцять просторих хлівів на подвір’ї
Задля свиней недалеко один од другого, і в кожнім
По п’ятдесят годовалих свиней запиралося на ніч
Льох з поросятами, а кабани ночували на дворі;
Сих було менше далеко, бо їх забивали і жерли
Богопротивні що дня женихи: свинопас був повинен
Самого луччого їм кабана на обід посилати.
І от тепер всього на всього їх було триста з копою
26.
Всіх тих свиней сторожили собаки, на звірів похожі,
Штири; зростив їх і вигодував свинопас богорівний.
Тут-то й сидів свинопас та з міцної волової шкури
Морщив сандали, що по просту-от постолами зовуться.
Другії ж три свинопаси ходили за свинями в полі.
Був свинопас ще й четвертий: його тепер послано в город,
Щоб запровадить туди кабана женихам гордовитим,
Щоб ті, забивши його, вдовольнили свій дух його м’ясом.
Здалека ще Одіссея почули собаки гавкучі
І забрехавши, побігли на зустріч йому, Одіссей же
Випустив з рук свій ціпок і приник до землі усім тілом;
А не зроби він сього, то напевне набрався би лиха
Біля своєї ж свинарні. Побіг од собак боронити
Сам свинопас Одіссея, покинувши пильну роботу;
Він накричав на собак і почав в них камінням жбурляти,
Де у якого попаде, і так до хазяїна мовив:
«Діду! чуть-чуть було злії собаки тебе не порвали!
Мав би ти право за халепу сю позивати на мене;
А мене боги вже й так наділили бідою та горем:
Я, день і ніч за хазяїном милим вбиваючись, мушу
Задля других годувати свиней, щоб їх жерли чужії.
Сам же хазяїн мій може де-небудь блукає голодний
Серед народу чужого та по під тинами ночує,
Та ще і то коли жив, коли дивиться ще на світ сонця.
Ну, тепер, діду шановний, вставай та ходімо в оселю,
Там, себе їжею та і вином підкрепивши, розкажеш –
Звідки ти, хто ти, і скільки прийшлось тобі горя зазнати.»
Так-от сказав свинопас і повів свого гостя в оселю,
Посадовив його на хворостинах зелених, заславши
Зверху козиною шкурою, наче перина м’якою, –
Він на тій шкурі і сам спав. Здалась Одіссеєві люба
Ґречність така свинопаса, і він так почав говорити:
«Хай тобі Зевс і всі другі безсмертнії боги дарують
Все, чого хочеш, за те, що приймаєш мене так прихильно.»
І у одвіт йому ти, свинопасе Евмею, промовив:
«Гостю! як би хто і худший од тебе прийшов в мою хату,
Я б і того не зневажив би: странники та неімущі –
Всі од Зевеса. Убогий од нас тобі данок та щирий
27.
Ми, раби, надто вже щедрими бути не маємо права,
Тай боїмось, бо тепер в нас хазяїни вже молодії.
Що ж до старого, то боги йому поворот зав’язали,
А він напевне любив би мене і мені надавав би
Всього, чим добрий хазяїн слугу свого нагороджає:
Рублену хату з двором і ділянку, і жінку жадану.
Хто служить вірно й по правді, то й боги тому помагають.
Діло моє, хвалить бога, іде і його я пильную,
Й певне мене наградив би хазяїн, коли б тут старівся
Та бач, погиб він... Нехай би пропав був ввесь рід так Єлени,
Бо через неї, загинуло лицарів стільки славетних,
Бо й мій хазяїн за честь Агамемнона та Менелая
В Іліон кінний пішов, щоб з Троянцями там воювати.»
Так-от сказавши і поясом підперезавши хітон свій,
Взяв та й пішов до хлівів, де були позачиняні свині.
Звідти він підсвинків двох одлучив і обох заколов їх,
Та, осмаливши, покраяв в шматки, на шпички настромивши
Спік на печеню, присипавши ячною зверху мукою,
І на шпичках положив ще шкварчаще перед Одіссеєм.
Потім смачного вина та міцного в келишки наллявши,
Сів проти гостя і сам і почав йому так говорити:
«Їж тепер, гостю; нам, бач, кабанців тільки й можна вживати,
А кабанів тих годованих – то женихи пожирають,
Не помишляючи, що їх за те люта кара постигне:
Діл беззаконних блаженні боги од віку не терплять;
Нагороджають лиш правду та чесні людськії події
Навіть на злодіїв та на грабителів, що у чужую
Землю вриваються і, нагрузивши там з ласки Зевеса
Човни свої скороходні здобичою, ідуть до дому, –
Навіть, кажу, і на тих розбишак напада страх великий;
А женихи певне голос почули кого-небудь з богів,
Що Одіссей десь загинув, коли не хотять і свойого
Чесно вести сватовства і вернутись до дому не мислять,
А не жалкуючи, нищать чужеє добро без сорому.
Скільки-от днів єсть у Зевса і скільки ночей бува темних,
Стільки вони, як не більше, забили і з’їли скотини.
А що вина, то вони його просто як воду збавляють.
Дуже велике в хазяїна мого було господарство,
Як із людей у ні кого і тут таки в самій Ітаці,
Так і на всім суходолі, і стільки у нього багатства,
Скільки в других двадцятих вкупі; я тобі все перелічу.
Слухай же: гуртів волових в хазяїна мого дванадцять,
Та по дванадцять овечих отар та й козиних, свинячих
Теж по дванадцять; пасуть пастухи їх чужі і тутешнії,
Окрім того єсть козиних отар одинадцять,
І вже за сим и особнії ходять в горах козоводи.
От, кожен з них і щодня женихам по козі приганяє,
Вибравши саму тлустішу і саму найлуччу в отарі.
Я ж отсе в нього свиней доглядаю і піклуюсь за ними,
І на обід женихам кабана мушу те ж посилати.»
Так говорив свинопас, а гість слухав, вживаючи м’ясо
Хижо й вином запивав: женихам замишляв він погибель.
От, повечеряли й їжею душу свою вдовольнили
Дав свинопас Одіссеєві чарку, з которої сам пив,
Повну вина; Одіссей тую чарку прийняв з радим серцем
І, поклонившись, почав говорити крилатії речи:
«Друже мій! хто ж такий єсть той хазяїн, котрому ти служиш,
Що такий дуже багатий і можний, як ти отсе кажеш?
Ти говорив, що за честь Агамемнона він десь загинув.
Ти його ймення скажи мені, може його я де й бачив;
Свідчити може Зевес та і другі безсмертнії боги,
Що, коли бачив, то скажу, бо й я таки довго скитався.»
І свинопас, над всіма пастухами найстарший, одвітив:
«Діду! ніхто вже тепер, хто б сюди не прийшов із чужини,
Вістю про нього ні жінки його не обманить ні сина,
Щоб попоїсти та випить, заходять, бувало, бродяги
Та тільки брешуть усе, а щоб правду сказати, не кажуть.
Хто б ні прийшов на Ітаку, що скрізь геть по світу шатався,
Зараз до нашої йде господині і казна-що бреше;
Та ж брехнів тих приймає ласкаво й вислухує пильно
Брехні їх, а сама плаче, що сльози з очей так і ринуть,
Як то буває з жінками, в яких чоловік де загине.
Ти-от і сам діду, певне якусь нісенітницю сплів би,
Як би тобі дарував хто хітона, чи іншу одежу.
Мабуть хазяїну мому собаки та хижії птиці
Навіть і шкуру з кісток вже обгризли, й душа одлетіла, –
Чи може риби його поклювали у морі, а кістки
Може гниють де на березі порохом вкриті гарячим.
Я ж то і кажу: загинув господар, зоставивши тугу
Всім, а найбільше мені; вже другого Такого ніколи
Доброго я не зостріну хазяїна, де б ні пішов я по світу,
Хоч би до рідного батька вернувсь і до милої неньки,
Де я родився, де зріс, де прожив літа парубоцькі,
Я не вбиваюся стільки за ними, хоча і жалкую,
Хоч і бажаю буть в рідній землі і усіх своїх бачить.
Жаль мені, жаль Одіссея, що марне в чужині загинув.
Я його, діду, хоч він і далеко, не смію й назвати
Прямо на ймення; о, як він за мене раз-враз піклувався!
Зву його завше ласкавим, хоч тутки його і немає.»
Знов свинопасові так Одіссей хитромудрий промовив:
«Друже, коли уже віри не ймеш ти нікому, й говориш,
Що він не вернеться, і коли серце твоє таке вперте,
То і мені вже казать тобі нічого; але божуся,
Що Одіссей таки вернеться; ти ж за отсю мою звістку
Потім, як він вже приїхавши, буде у себе в господі,
Добру бекешу даси мені й хітон і іншу одежу.
Доти ж, хоч нужда велика в одежі, нічого не прийму;
Бо і мені ненавистен, ніби-от ворота Аіду,
Той, хто по бідності та по нужді починає брехати.
Хай же от свідками будуть Зевес, ся гостлива трапеза
Й чесна господа отся Одіссея, в котрій-от сиджу я,
Що доконечне все сійнеться так, як отсе говорю я:
Сього ще самого року прийде Одіссей, твій господар;
От вже кінчається місяць, і тільки новий лиш наступить,
Як Одіссей буде в дома і кожного тяжко скарає,
Хто зневажа його жінку шановну і славного сина.»
Знов, свинопасе Евмею, ти гостеві свому промовив:
«Діду! й мені не прийдеться платити за радісну звістку,
Тай Одіссей вже ніколи не вернеться, – будь супокоєн:
Пий-от вино, та почнем про щось інше балакать, про сеє ж
Навіть і не споминай: дуже важко становиться серцю,
Як спом’яне хто господаря славного та дорогого.
Нічого й клятися теж, що ніби Одіссей пак приїде,
Як того всі ми бажаємо: я, Пенелопа премудра,
Батько старенький Лаерт та і син Телемах боговидий.
Я тепер дуже вбиваюсь за сином його Телемахом,
Котрого боги самі, як ту квітоньку гарну зростили;
Мав я надію, що він між людьми буде овсім незгірший
Милого свого отця, буде дивен і видом і станом.
Се ж от якийсь із безсмертних йому помутив його розум,
Чи, може, хто із людей, і поїхав він в Пилос пісчаннй,
Щоб про отця там провідать. Засіли на нього на чаті
Деякі із женихів, щоб як буде вертатись до дому,
Рід знаменитий Аркисія
28 славного щез із Ітаки.
Ну, а тимчасом покинем його; чи то буде він вбитий,
Чи утече й Кронієнко над ним свою руку простягне,
Ти мені, діду, тепер розкажи про своє безталання,
Тільки розказуй по правді все, як воно б, щоб я відав,
Хто ти, і звідки ти? де твоя дома, де батько і мати?
Як на якому ти човні приїхав? Якії матроси
Везли тебе на Ітаку, і що то за люди вони єсть?
Вже ж пак не пішки та ще й по воді, ти прибув на наш острів.»
І свинопасові от що сказав Одіссей хитромудрий:
«Я тобі зараз усе розкажу достеменно, ось слухай:
Як би ото ми з тобою у двох запасли собі харчу
На цілий рік, та сиділи б і смачне вино попивали
Денно і нічно, щоб другі усі на роботу ходили,
І як би став я тобі все розказувать та викладати,
То не хватило б і цілого року, щоб все розказати,
Скільки я горя та бід натерпівся по волі безсмертних.
Я коли знаєш і чув, од Критян веду рід свій почесний;
Син я заможного батька: у нього в розкошних палатах
Є ще і другі сини, йому їх породила й зростила
Жінка законна його, а я син покупної рабині,
Але й мене одинаково, як і синів тих законних,
Кастор багач Ілакенко любив, бо і я його син був.
Вельми Критяне його поважали, неначе б от бога,
І за вельможність його, й за багатство, й синів його славних;
Але й його до Аіду спровадили Кири
29 пекельні.
І як помер ото батько, то діти добро проміж себе,
Кинувши жереби, все поділили: мені досталася
Овсім маленька ділянка й на ній невеличка хатина.
Я оженився, взяв жінку красуню з заможного роду,
Бо я і сам був завидний жених: волочилась копійка,
Та й війни не цуравсь, але все те тепер вже минулось:
Бачиш ще добру солому, вважай же – який-то був колос...
Ех, тепер лихо прибило мене та і бідність заїла.
Правда, осталась ще, з ласки Ареса й Афіни, одвага
І забіячество: як і на чату було вибирав я
Самих що найсміливіших вояків, щоб ворога збити,
То моє серце невпинне ніколи на смерть не вважало:
Завше я первим вперед вибігав було з шаблею, з списом
Й завш полоню, було, кожного, хто був на ноги плохенький.
От, яким зухом я був на війну, – а орати у полі
Та господарничать, щоб харчувати дітей, се байдуже!
Завше були мені любі: з хорошими веслами човни,
Війни та січі, та довгії списи, та стріли смертельні,
Що все на інших людей тільки страх та жахання наводить;
А мені все оте миле було і в тім завш я кохався.
Все так на світі: той в сему кохається, сей у другому.
Раньше далеко, чим в Трою пішли сини славні Ахеян,
Дев’ять разів я на човнах водив скороходних в чужину
На ворогів товариство, і завше собі вибирав я
Луччу здобичу, багато й по жеребу теж доставалось.
Розбагатів скоро дім мій, і став я заможним, могутніш
Межи Критянами, котрі мене поважали й боялись
А як-ото вже замислив всевидця Зевес ненависну
Тую дорогу, котора багато людей підкосила,
То повеліли й мені і славетному Ідоменею
До Іліона на човнах плисти, і не було способу,
Щоб увільнити як-небудь, бо сильне народ намагався.
Дев’ять там років ми славні Ахейські сини воювали;
А на десятий, столицю Троян зруйнувавши, до дому
Вже повертались назад, та нас боги геть всіх розлучили.
Місяць один лиш одним довелось мені в дома пробути
Та любуватись на діток, на жінку й багатством втішатись:
Завше кортіло мене і тягнуло, щоб їхать в Єгипет.
Вибрав я жвавих товаришів та оснастив дев’ять човнів
Добрих; і от, як зібрались товариші, як вже і човни
Були готові, то шестеро суток ми бенкетували
Денно і нічно; казав я зарізать багато скотини,
Всякої, щоб-от і богам безсмертним офіру вчинити,
Та і товаришам щоб було чим вдовольнить свою душу.
Сьомого дня, посідавши на човни, одплили ми з Крити
І понеслися по морю під вітром попутним Бореєм
Хутко та легко ніби-ото на вплин, і жаден із човнів
Не зопсувався; ми, руки згорнувши, сиділи безпечно,
Вітер човнів нам гонив уперед та керманичі браві.
На п’яті сутки досталися ми в половодий Єгипет
І у Єгипті ріці свої загнуті човни спинили.
Тут я не гаючись зараз приказ дав товаришам милим,
Щоб при човнах зоставались та пильно щоб їх вартували,
А декотрих сміливіших послав, щоб пішли та з горбочка
Сторону всю огляділи. Товаришів Чуйність напала:
Стали вони Єгипетські пустошити ниви розкішні,
Стали в полон забирати жінок і дітей немовляток,
А чоловіків вбивати. Донісся вже ґвалт аж у город,
І городяни на крик, лиш зоря зайнялась, позбігались,
Поле широке у крок запрудили і піші і кінні
В бронях мідяних блискучих, і Зевс, що кохається в громах,
Холоду дуже нагнав товариству, й вони повтікали...
Не устояв ні один, і біда від усюди нависла.
З наших багато було позабивано гострою міддю;
Котрі ж зостались живими, полонено в тяжку неволю,
Круто прийшлось і мені, та мене сам Зевес надоумив, –
Лучче було б задля мене померти і долю настигнуть
Там у Єгипті, коли мало знов мене лихо спіткати.
Зараз я взяв, з голови зняв шишак із собачої шкури,
Скинув з пліч щит та у купі все з списом і кинув на землю.
Потім оттак без нічого підбіг до царевої брички
Й став цілувать йому ноги й коліна, і зглянувсь на мене
Цар милосливо: велів мені сісти з собою на бричці
Тай попровадив до себе в палац, а за нами тьма-тьмуща
З списами бігло Єгиптян, – вони зарубать мене хтіли,
Бо були дуже розсерджені, та защитив таки цар сам:
Гніву боявся він гостелюбивого Зевса, которий
Сердиться вельми й карає, як хто зобижа чужостранців.
Там я сім літ зоставався, зібрав собі грошей багато
Проміж Єгиптянами, бо усі мене надгороджали.
Так-то прожив я в Єгипті сім літ; а по восьмому року,
Де не возьмись, приїжджає туди Финикієць Фиглярник,
Сущий глитай: натворив він багато біди скрізь по людях,
Сей то й мене підманув, щоб поїхати з ним в Финикію,
Де в нього кілька домів було і господарство велике.
От, я і там в Финикії цілісінький рік аж до весни
В домі таки Финикійця отого прожив, і лиш тільки
Рання настала весна, то брехун підманув мене їхать
В Ливію, буцім би щоб помагать йому там торгувати,
Справді ж – щоб там запродати мене за великії гроші.
Серце мені віщувало біду, але мусив я їхать.
Сів я на човна із ним, та й поплив; попід вітром Бореєм
Човен понісся вперед, а Зевес халазію готовив.
От, як минули ми Крит і як стало не видно другої
Вже ніякої землі, тільки небо блакитне та море,
Зразу сердитий Зевес Кронієнко нагнав чорну хмару
Саме над човном як раз, тоді море як ніч потемніло,
Гримнув страшенно Зевес, і стрілою ударило в човна;
Човен затрясся увесь од стріли громової Зевеса
Й сірочним димом наповнивсь; попадали люди у море
І мов чайки ті вкруг чорного човна на хвилях носились,
Поки на дно не пішли всі, – бог всіх їх лишив возвороту.
Тільки мене бідолаху якось сам Зевес надоумив –
Щоглу найдовшу розбитого човна вхопити руками,
Мабуть таки, щоб я ще й на сей раз од халепи спасся.
Так я на щоглі носивсь дев’ять днів по бурхливому морю
Буйними вітрами, і аж десятої темної ночі
Хвилі великі гойдаючи в землю Феспротів прибили;
Там мене Фидон, цар-лицар Феспротський без плати
Ґречно згостив, бо його любий сип мені вийшов на зустріч
І мене, втомою й голодом вельми здоланого в дім свій,
В царські отцеві розкішні палати привів попід руки,
Та одягнув у одежу мене – у хламиду і хітон.
Там-то й провідав я про Одіссея, бо Фидон казав всім,
Що загощав його, як той вертався у рідную землю;
Він і багатства показував, що Одіссеєм надбано:
Золото, срібло, червоную мідь і блискуче залізо, –
Хватить для внуків і правнуків навіть в десятім коліні.
Все те на схованку там Одіссей у палатах оставив.
Сам же поїхав, казали в Додону
30, щоб там запитати
Зевса, й з під дуба високого Зевсову волю почути,
Як йому лучче, через стільки років, в Ітаку вернутись –
Чи то таки у одкриту, чи може як-небудь потайно.
Цар, за офірою випроваджаючи, сам мені клявся,
Що вже і човна йому оснастили, й готові вже люди,
Що Одіссея провадити мають у рідную землю.
А мене раньш він відправив од себе, бо човен Феспротський
Саме тоді і виходив у Дуліхіон по пшеницю,
От сим матросам приказано в Дуліхіон мене везти
Прямо таки до царя до Акаста; Феспротам же спала
Думка недобра на мене, щоб знов у біду мене вбгати.
Тільки-ото бистрий човен од плив од землі кілька гонів,
Зараз вони і рішили мене у неволю продати.
Взяли та здерли геть з мене одежу – хламиду і хітон
Та одягнули в отсе-от бруднеє дрантивеє шмаття,
Котре тепер на мені і сам бачиш своїми очима.
І як увечері ми на Ітаку плодючу прибули,
Зараз Феспроти мене таки там же на човні зв’язали
Міцно верьовкою, а самі вийшли один по одному на берег
Та розложивши вогонь почали готувати вечерю.
Мабуть десь боги самі помогли мені: я розв’язався
Хутко, і вкутавшись геть з головою у свитку дрантиву,
З човна по демену струганому я спустився у море,
Й грудями в води впираючись, став загрібати руками,
Як гребуть веслами; так-от при березі я й опинився.
Тут я вкарабкавсь на берег і там в гущину заховався.
От, і сиджу собі, скорчившись, а мої вороги з криком,
Бігають скрізь та шукають; пробігавши довго задаром,
Кннули зиски даремні і, в човен назад посідавши,
В море одплили; мене самі боги од них захистили,
І привели мене прямо у станцію до чоловіка
З розумом та з щирим серцем, бо ще мені суджено жити.»
І у одвіт йому ти, свинопасе Евмею, промовив:
«О, бідолахо дідусю! ти дуже вразив моє серце
Оповіданням про все – де блукав і чого натерпівся.
Тільки не вірю я, що ти сказав мені про Одіссея;
То твої вигадки тільки. І нащо б тобі в таких літах
Так безсоромно брехати?! Я добре і сам усе знаю
Про возворот Одіссея, що став дуже пак ненавистен
Богам усім, що вони не дали йому ні від Троянців
Вмерти, ні після війни на руках своїх родичів милих;
Бо і самому б тоді Панахейці високу могилу
Висипали б, та зоставив би й синові славу велику.
А от тепер його Гарпії
31 злії безславно зглитнули.
В мене то тільки й роботи – свиней доглядати, а в город
Овсім не ходжу, окрім хиба, як Пенелопа премудра,
Звістку про мужа почувши, сама присилає по мене.
Гості обсядуть її і випитують в неї все чисто:
І одні дуже сумують, що бариться довго хазяїн,
Другі ж радіють, бо вільно їм дармо добро пожирати.
А от мені вже про нього й розпитувать навіть не мило,
Як мене раз Етолієць брехач ошукав розказнями.
Він чоловіка губив і, прошвендявшись довго по світу,
До мого дому прибивсь; я вгостив його щиро, прихильно.
Він то й збрехав, що ніби Одіссея він бачив на Криті
В Ідоменеї, де лагодив той свої човни розбиті
Бурями, що як не літом прибуде, то осіню певне,
З славним своїм товариством і дуже великим багатством
Й ти, сіромахо дідусю, коли навернув тебе демон
В хату мою, мене зрадити брехнями навіть не думай,
Бо не за се я тебе поважатиму й буду вгощати,
Але гостливого Зевса боюсь і тебе через те я і жалкую.»
Знов свинопасові так Одіссей хитромудрий промовив:
«Ну, та й невірне ж яке там у грудях твоїх сидить серце,
Що й після того, як я і поклявся, не ймеш мені віри!
Ну, коли так, то давай, поб’ємося ще в заклад; обом нам
Свідками хай будуть боги самі, що Олимпом владнують:
Як що хазяїн твій вернеться й буде вже тут у сім домі,
Ти подаруєш хламиду й хітона мені і одправиш
В Дуліхіон, куди серце давно вже бажає поїхать;
А коли він та не вернеться, як я отсе тобі кажу,
То прикажи мене слугам з високої скелі зіпхнути,
Щоб тебе й другий нищук так морочити остерігався.»
І у одвіт йому знов свинопас богорівний промовив:
«На тобі! се пак і справді вчинивши оттак, як ти кажеш,
Я між людьми собі доброї слави здобув би і ймення,
Що, запросивши тебе у оселю й гостинців тобі надававши,
Потім би взяв та й убив, духа милого вийнявши з тебе,
Ще й після сього посмів би Зевеса молить Кронієнка!
От вже й вечеряти час; надійдуть-от товариші зараз
С поля, і ми тут в оселі зготуємо ласу вечерю.»
Так-ото в двох Одіссей з свинопасом собі розмовляли;
Підсвинопаси тимчасом свиней попригонили з поля
Й зараз-ото почали усіх на ніч в хліви заганяти.
Свині товпились та хрюкали, й хрюк аж лунав по подвір’ю.
Гучно Евмей свинопас до товаришів крикнув з оселі:
«Виберіть тлустого там кабана, щоб забити для гостя
Странника, та і самим таки нам варто всмак попоїсти:
Ми ж з-за свиней сих ікластих мордуємось денно і нічно,
А труд кривавий наш другі щодня пожирають за дармо.»
Так-от сказавши, сокиру узяв і став дрова колоти;
Підсвинопаси годованого кабана п’ятилітка
С хліву пригнали й поставили біля самої кабиці
Не позабув свинопас і безсмертних, бо набожний завш був:
Вирізав з лоба свині, офіруючи, жмуток щетини,
Та у вогонь її кинувши, став всім безсмертним молитись,
Щоб Одіссей вельми мудрий скоріше до дому вернувся.
Потім у лоб кабана зацідив враз дубовим поліном,
Той поваливсь; пастухи доколовши його, осмалили
І розчинили; Евмей для офіри від кожної части
Взяв по шматку, обмотав кожний салом, посипав
Ячною зверху мукою і кинув в вогонь. Свинопаси
Пошматували свинятину і на шпички настромили.
Як попеклася свинина, вони, із шпичок поздіймавши,
На тарілках розложили усю, і Евмей, підступивши,
Став теє м’ясо ділить, – бо він відав усякі порядки, –
І розділив на сім рівних частин всю печену свинину;
Першу часть Німфам назначив в Офіру і синові Меї
32
Єрмію, а усі другі почав між гостями ділити
І Одіссея куском найситішим із спини споважив.
Серце в хазяїна затріпотіло з такої поваги,
І свинопасові от що сказав Одіссей хитромудрий:
«Щоб ти, Евмею, по вік і Зевесові був таким любим,
Як-от мені, що мене бідолаху так ґречно приймаєш!»
І у одвіт йому так свинопасе Евмею промовив:
«Їж на здоров’я і пий, вдовольняй свою душу, мій гостю,
Всім, що тепер у нас є; по своїй власній волі безсмертні
Інше дають нам, а інше то й ні, бо вони всемогутні.»
Так він сказав і початки
33 перш богам одклада вічносущим,
Потім червоного в келих наллявши вина, Одіссею
В руки подав, той прийняв, та і сів проти миски своєї:
Хліб за столом підносив їм прислужник Месавлій, котрого
Сам свинопас вже купив, як хазяїн у Трою поїхав,
Так що й хазяйка не знала, мимо й Лаерта старого;
Він у Тафійців купив його і за свої таки гроші.
(Гості на страву готову лиш руки свої простягали.)
Потім, як всі вже наїлись до ситу і всмак напилися,
Страву Месавлій з стола поприймав, поставали і гості,
Хліба та м’яса у смак попоївши, й пішли собі спати,
Ніч тоді випала темна й вельми хуртовная: дощем Зевс
Лив як з відра, та й Зефір завивав вохковатий
34.
От, тут почав Одіссей говорити до всіх (свинопаса
Пробував: може бекешу дарує йому таки з себе,
Чи з свинопаса якого, – примітив його, бач, прихильність):
«Ну, тепер слухай, Евмею, та й ви всі товариші другі:
Слово цікаве про себе скажу вам; мені розв’язало
Рот вино п’яне: воно й дуже мудрого завше заставить
Й гучно кричати, й сміятись не в міру, і навіть скакати,
Й слово таке з рота вирве, що лучче було б промовчати;
Та вже коли-от почав говорить, то не буду таїтись.
Ех і якби знов мені помолодіти, коли б мені силу
Першу, давнішню, як в Трої широкій бувало на чатах
Ми ватажками були: Одіссей, Менелай, Атрієнко
Й я з ними третій, бо завш і мене вони брали з собою.
Раз якось під городянські підкрались ми мури високі
Й біля самої твердині дехто в чагарях, а декотрі
В очеретах на болоті лежали, щитами прикрившись.
Випала ніч непогодна: свистав опівночний холодний
Вітер, а зверху тонкою порошею сипав та й сипав
Сніг, що щити наші зверху ніби кришталем затягнуло.
Другі товариші всі у кереях, або у бекешах
Спали собі супокійно, покрившись щитами по плечі;
Я ж, як на чату ішов, то кирею лишив товариству,
Тільки з одним лиш щитом і пішов та взяв пояс блискучий,
Дурень: я думав, що їсти мені дрижаків не прийдеться.
От, як запіли-ото треті півні і зорі склонились,
Я Одіссеєві й кажу, – лежав він близенько од мене,
Ліктем штовхнувши, і зараз таки він прокинувсь.
“Ох, Лаертенку, родино Зевеса, хисткий Одіссею!
Певне отсе вже мені таки прийдеться згинути: холод
Душить мене, бо не взяв я киреї: надав мені дідько
Вийти в одному хітоні, тепер вже пропав я навіки.”
Так я сказав, і він зараз збагнув своїм розумом певним, –
Тільки один він і був в нас – як раяти, так воювати, –
Та мені голосом тихо-тихеньким над вухо і каже:
“Цить-бо! щоб часом хто другий з Ахеян тебе не підслухав.”
Потім піднявся, і голову ліктем підперши, промовив:
“Слухайте, браття товариші! Сон мені дивний приснився:
Дуже далеко зайшли ми від човен; як би з вас хто-небудь
Збігав-от до Агамемнона, щоб Атрієнку сказати,
Хай він ще більше людей та скоріше пришле нам на поміч.”
Так він сказав, і схопився тут Фой один Андремоненко,
Миттю зняв з себе кирею червону і кинув на землю,
Та і метнувся до човнів. А я тоді – хап ту кирею,
Вкутався добре, та й ліг і проспав до восходу зірниці
Ех, як би був я отсе молодий, коли б лила колишня,
Дав би напевне бекешу мені з свинопасів хто-небудь
І од приязні і щоб чоловіку почот учинити;
Се ж от мене зневажають, бо в мене одежа дрантива...
І у одвіт йому ти, свинопасе Евмею, промовив:
“Діду! отся твоя річ і похвала, що ти-от сказав нам,
Щира й прихильна: нема в ній залишнього й жадного слова;
Отже за се і одежу ти матимеш та і все інше,
Чим бідолашних сіром, неімущих старців наділяють.
Тільки-но от що: ти завтра поносиш іще своє дрантя,
Бо не багато одежі і в нас – ні бекеш щоб залишніх,
Ані хітонів: у кожного тільки по одній одежі.
А як з чужини прибуде назад любий син Одіссеїв,
Сам тобі дасть і бекешу й хітона та й іншу одежу,
І тебе випровадить, куди серце твоє забажає.”»
Так-от сказавши, устав і близенько йому од кабиці
Постіль послав, простеливши овечую шкуру й козину.
Там-то і ліг Одіссей: свинопас йому зверху накинув
Товсту велику кирею, котра про запас в нього була,
Щоб одягатись, як люта зима й хуртовина ударить.
Так на м’якій тій постелі й заснув Одіссей, а вкруг нього
І молоді спочивали усі челядинці. Евмей же
Не захотів ночувати у хаті, далеко від стада:
Він одягнувсь і пішов собі спати на двір. Дуже радий
Був Одіссей, що добра його той пильнував так без нього.
Спершу Евмей через плечі повісив свою гостру шаблю,
Потім вдягнувсь у кирею товсту й дуже теплу,
А зверх киреї мохнатую шкуру козину накинув;
Взяв на собак та на злодіїв довгого мідного списа
Та і пішов туди на ніч, де спали ікластії свині,
В темній печері під скелею, в добрім од вітру затишку.
Одіссеї Ο. ПІСНЯ П’ЯТНАДЦЯТА
Телемах, вертаючись, вступає до Евмея.
Тою порою Паллада Афіна ішла-поспішала
У Лакедемон широкий до сина царя Одіссея,
Щоб натякнути йому, що пора вже й до дому вертатись;
А Телемах з Несторенком обидва собі спочивали
В сінях білявого й славного вельми царя Менелая.
І молодий Несторенко собі спочивав супокійно,
А Телемах то цілісіньку ніч і очей не заплющив:
Думки – що сталось з його панотцем йому спать не давали.
Ставши близенько, йому синьоока Афіна сказала:
«Е, не гаразд, Телемаче, так довго в чужині баритись!
Та й господарство покинув своє і людей дуже злючих
В домі своїм, щоб вони тобі часом-ото не пожерли
Всього добра, і даремна тоді ся далека дорога.
Встань же й проси Менелая в дорогу себе виряджати,
Щоб непорочною дома тобі ще застать свою матір,
Бо і отець і брати вже велять їй виходити заміж
За Евримаха, бо то, бач, заможний і перемагає
Всіх женихів подарунками й шлюбним посагом багатим,
Якби ще й долі твоєї з насліддя не вивезла з дому.
Ти ж таки знаєш і сам, що за серце у грудях жіночих:
Завше про дім вона дбає того, за якого виходить
Замуж і знов, а про перших дітей та про першого мужа,
Що вже помер, то не тільки не дбає, а й не споминає.
От, ти, до дому приїхавши, припоручи свою долю
Тій із рабинь своїх, котра здається тобі найвірніша,
Поки самому тобі боги виявлять чесну дружину.
Ще тобі й от що скажу, – ти ж гляди – пам’ятай мого слова
Деякі із женихів і засаду на тебе зробили
Межи Ітакою й Самом шпилястим якраз у проливі,
Вбити хотять тебе перш, ніж на рідную землю ти ступиш.
Але усе то дурниця, бо перше земля в себе прийме
Декого із женихів, що так знищують дім твій і майно.
Ти держи човна свойого од тих островів як найдальше;
Ніччю проїдь мимо них, і пошле тобі вітер попутний
Той із безсмертних, котрий захищає тебе і спасав.
А як до першого берега вже на Ітаці пристанеш,
То накажи всім товаришам човна провадити в город,
Сам же, не гаючись, ти насамперед зайди до Евмея,
Котрий свиней стереже в тебе й дуже до тебе прихильний.
Там собі переночуєш, пошлеш свинопаса у город
Радісну звістку подать Пенелопі розумній про себе,
Що ти ще жив та здоров і щасливо з Пилоса вернувся.»
Так-от сказавши, пішла на Олимп синьоока богиня;
А Телемах розбудив Несторенка, штовхнувши ногою,
І розбудивши приятеля, слово таке йому мовив:
«Ну, Несторенку, вставай, запряжи скоріш однокопитих
Коней у бричку, та й будемо зараз рушати в дорогу.»
І Пизистрат Несторенко на се йому от що одвітив:
«Ні, Телемаче: хоч ти пак і квапишся, а виїжджати
Темної ночі не слід; підождем трохи, скоро зірниця
Зійде; тим часом гостинці позносить і в бричку впакує
Цар Менелай Атрієнко білявий, славетний вояка,
Та напутивши нас словом ласкавим, одпустить в дорогу.
Певне і ти ж таки знаєш, що гості ввесь вік споминають
Всякого, хто загостить їх, хто прийме їх щиро й прихильно.»
Так він сказав, а тим часом зійшла й злототрона зірниця.
Тут підійшов до них сам Менелай, дивним голосом славний, –
Він встав давненько, покинувши ліжко красуні Єлени.
Тільки-ото запримітив його любий син Одіссеїв,
Зараз почав одягатись: надів сперш хітон дуже гарний,
А зверх хітона накинув хламиду на плечі широкі
Та і пустивсь до дверей Менелаєві прямо на зустріч;
Там він із ним привітавсь і почав йому так говорити:
«О, Атрієнку, царю Менелає, Зевесів коханцю!
Вже-от сьогодні відправ мене в милую рідную землю,
Бо моє серце вже дуже бажає до дому вернутись.»
І на сю річ йому так відповів Менелай, цар білявий:
«Я тебе довго задержувать тут, Телемаче, не буду,
Бачу, що ти возвороту бажаєш; і сам би я ганив
Того хазяїна, що пригостивши прихильно, занадто
Милим гостям обридає: найкраще, як всьому єсть міра.
Не хороше, коли хто проганяє гостей із господи,
Та й як задержує силою того, хто їхати прагне
(Гостя приймай, коли хоче, не хоче, то треба відправить.)
Трошки забавсь, поки я вам гостинці впакую у бричку,
Ти оглядиш їх своїми очима, а я от тим часом
Скажу жінкам, щоб обід зготували в покоях з усього,
Що тільки є, бо хазяїну слава, почот і шаноба,
Як він гостей відправляє в далеку дорогу по їжі.
А як що хочеш об’їхать Елладу, побути в Аргосі,
То й я з тобою поїду, підпрягши тобі й своїх коней,
В різні тебе городи повезу, і ніхто без гостинця
Нас не одпустить, а певне що-небудь таки подарує,
Або триніжок із чистої міді, чи срібну лоханю,
Чи пару мулів здорових, а то й золотий, може, келих.»
А Телемах вельми мудрий на се Менелаєві мовив:
«О, Атрієнку, царю Менелаю, Зевесів коханцю!
Хочу я прямо до дому вернутись; бо, ідучи з дому,
Я не зоставив нікого, хто б попильнував господарства.
А як шукатиму довш панотця, або сам десь загину,
Або тим часом що-небудь коштовне з двора мого зникне.»
Тільки почув Менелай цар білявий сю річ Телемаха,
Зараз пішов у покої й звелів, щоб цариця й рабині
Смачний обід зготували, – запасу було в нього досить.
Тут к Менелаю наблизився Етеоней Воїфенко,
Вставши з постелі, – а спав він не дуже далеко від нього.
І Менелай наказав йому, зараз вогонь розпалити
Й понапікати м’ясива. Не гаючись, взявсь він до діла.
А Менелай у скарбницю пахучу по сходах спустився
І не один, а пішли з ним і син Мегапент і Єлена.
От, як спустились в скарбницю, де всякі багатства лежали,
То Менелай Атрієнко взяв келих дводонний у руки,
А Мегапентові сину казав взяти срібну лоханю,
Потім Єлена скриньки почала одмикати, де були
Сховані сукні і ткані всілякі, котрі Єлена
Ткала сама і сама ж гаптувала своїми руками.
Вибрала сукню найлуччу й найкраще гаптовану злотом;
Сяла вона мов зоря і лежала на самому споді.
Позабиравши, що треба, понесли вони у покої
До Телемаха, і першим йому Менелай так промовив:
«Ну, Телемаче: Нехай же Зевес грімоносний і Гера
Сповнять щасливо тобі повертанні, що маєш на мислі;
А з подарунків гостинних, що в мене лежать там в покоях,
Я-от дарую тобі самий кращий і самий дорожший:
От тобі келих дводонний, він дивної дуже роботи,
С чистого срібла увесь, а по крисах скрізь злотом окутий
Се майстровання Гефеста; його дарував мені Федім,
Цар сидонійський, як я у отчизну вертаючись з Трої,
В домі його гостював, і сей келих тобі я й дарую.»
Так-от сказавши, у руки подав йому келих дводонний;
За Атрієнком у слід Мегапент на середину вийшов
Й срібну лоханю з поклоном поставив перед Телемахом;
За Мегапентом Єлена, між всіми жінками найкраща,
Так Телемахові стала казати, назвавши по йменню:
«Се ж і од мене тобі подарунок, дитя моє миле,
Пам’ять Єлениних рук; нехай вдягне його твоя краля
Люба в годину весілля жаданого, ставши до шлюбу;
А до тієї пори хай лежить він у матері в скрині.
Ну, а тепер на прощанні тобі, Телемаче, я зичу
В дім свій розкішний і в рідную землю щасливо дістатись.»
Так-от сказавши, дала йому сукню, а той з радим серцем
Сукню прийняв. Несторенко усі ті гостинці у бричку
Позапаковував, спершу оглянувши все пильним оком.
Потім білявий на вид Менелай всіх просив до ванькиру,
Ті увійшли і на дзиґликах та на лавках посідали.
Їм покоївка води в золотому горняті принесла
Руки умити й над мискою срібною стали зливати
Митник; за тим вона точений стіл перед кожним розклала;
Хліба принесла шановная ключниця й страви багато.
Взявсь Воїфенко розрізувать м’ясо на рівні шматочки,
А Мегапент, любий син Менелаїв, вином всіх обносив, –
Гості на страву готову лиш руки свої простягали.
От, як наїлись до ситу усі і у смак напилися,
То молодий Телемах і приятель його Несторенко,
Коней запрягши в мережану бричку й самі посідавши,
Виїхали з під високих сіней Менелаєвих тюпки.
Сам Менелай Атрієнко, білявий на вид, проводжав їх,
Держачи в правій руці золотий з вином смачним келишок,
Щоб на дорогу прощальну офіру з гостями вчинити,
Став-ото він перед кіньми і так привітав од’їжджавших:
«Дітки! бувайте ж здорові, та кланяйтесь там володарю
Нестору, бо задля мене він дуже ласкавим був батьком,
Поки-ото ми Ахейські сини воювали у Трої.»
І Телемах на сю річ Менелаєві так-от промовив:
«Добре, йому ми, Зевесів коханцю, як ти-от говориш,
Все доконечне, приїхавши, скажем; коли б то і я так,
Як повернувся в Ітаку і там Одіссея заставши,
Міг похвалитись, якої дістав я від тебе гостини
Ґречної й скільки везу я гостинців хороших, багатих.»
Тільки лиш він се промовив, як птиця над ним пролетіла;
То був орел і у кігтях держав здоровенную гуску,
Свійську з подвір’я мабуть, бо за ним ззаду бігли й кричали
І чоловіки й жінки. Орел, близько до них підлетівши,
Поперед коней у право майнув; і зраділи вгадавши,
Гості та й другим усім стало дуже на серці легенько.
От Пизистрат Несторенко й почав говорити цареві:
«Ну, розтовмач же тепер, Менелаю, Зевесів коханцю:
Чи отсе чудо для нас бог в’явив, чи для тебе самого?»
Так він сказав, і почав міркувать Менелай, лицар славний,
Як би то видумать краще і лучче до ладу сказати.
Поки він думав, Єлена, його впередивши, сказала:
«Слухайте, дітки, на мене: се диво я вам розтовмачу,
Як мені в душу безсмертні вкладають, що й збудеться певне:
Як-от орел сей, з гори налетівши, вхопив отсю гуску
З двору, де бідна кохалась, де в неї кубельце і дітки;
Так Одіссей, поблукавши в чужині і бід натерпівшись,
Вернеться знов до господи й скарає злодіїв, а може
Вже він і дома і всім женихам халазію готовить.»
І на царицину річ Телемах вельми мудрий одвітив:
«О, якби дав грімоносний Зевес, щоб воно так і сталось,
Я б тоді завше на тебе за се, як на бога, молився б.»
Так-от сказавши, він пугою вдарив по конях; рванулись
Коні прожогом і побасували степком через город.
Бігли оттак цілий день, хомутами трясучи та дишлом.
Сонце тим часом спочило і скрізь по дорозі стемніло.
В Фири прибігши, заїхали прямо у двір Діоклея
Орсилохенка, а сам Орсилох то був сином Алфєя.
Там вони ніч ночували, і той надавав їм гостинців.
Тільки лиш рання рожева зоря світова зайнялася,
Коней запрягши в мережану бричку й самі посідавши,
Рушили враз з під високої й вельми гучної повітки.
Ляснула пуга над кіньми, й гніді понеслись мов на крилах.
Скоро-ото вони в Пилос достались, у город високий;
Тут Телемах Несторенкові так от почав говорити:
«Як би-отсе, Несторенку, мені обіцяв ти та сповнив
Діло одно: ми ж, здається, з тобою приятелі здавна
По щирій дружбі батьків, ще й до того єсьмо однолітки,
А ся далека дорога ще більше нас здружить з тобою.
Ти мимо човна мене не провадь, а лиши таки тутки,
Щоб твій старий не задержав насильно мене в своїм домі,
Маючи в мислях згостить, а мені доконечне тра їхать.»
Так він сказав, і почав Несторенко собі міркувати,
Як би то лучче й достоту приятеля волю вчинити;
І як подумав гарненько, то от що здалось йому луччим:
Коней звернув він ік берегу прямо до човна прудкого
Та і позносив на керму човенну усі подарунки –
Сукні і золото, що Менелай дарував на прощання,
І, понукаючи, став йому речі крилаті казати:
«Хутко ж сідай-от у човен з усім товариством та й їдьте
Перш, ніж достануся я до господи і скажу старому,
Бо знаю добре й не раз таки вже я пізнав своїм серцем,
Що то за норов у батька крутий: він тебе не одпустить;
Сам таки прийде сюди, щоб тебе запросити, і певне
Дармо назад вже не вернеться та й ще й розсердиться дуже.»
Так-от сказавши, зайняв він гнідих своїх вилискуватих
35,
Та незабаром в Пилосі у себе в дворі опинився
А Телемах понукав товариство збиратись в дорогу:
«Браття! мерщій лиш налагодьте снасті на чорному човні
Та і самі, давай, сядем на човна, та й рушим в дорогу.»
Так він сказав, і товариші слову його покорились,
Вскочили миттю у човна і разом усі на лавках посідали.
От, як на човні се діялось, а Телемах серед керми
Офірував синьоокій, якийсь чоловік незнаємий
К човну наблизивсь: він з Аргоса втік, чоловіка там вбивши.
То був віщун і по роду Мелампода славного правнук,
Котрий колись-то давно проживав у Пилосі, багатім
Вівцями, й межи Пилосцями всіми був найзаможніший.
Звідти він мусів тікать до другої чужої громади,
Щоб од Нилея сердитого й славного де-небудь вкритись.
Той, бач, насильно владів цілий рік всім його господарством,
Сей же тим часом сидів, у міцнії кайдани забитий,
В пишних палатах Филака у скруті, у тяжкій неволі,
Й то за дочку все Нилея, на злість через свій дурний розум,
Котрий йому помутила Ериннія, страшна богиня.
Але ж од смерті він втік і, зайнявши биків круторогих,
В Пилос пригнав із Филаки й Нилееві добре оддячив
За його кривду велику, а братові любую жінку
Знов до господи вернув, сам же помандрував у чужину,
В Аргос, що славився кіньми, і там йому суджено жити
Та над Аргів’янами славно вік свій увесь царювати.
Там він собі оженився, поставив високий будинок;
Мав двох синів Антифата і Мантія, знатних вояків.
У Антифата родився теж син Оіклей, лицар славний,
А Оіклеєві жінка родила бунтівника Амфиарая,
Котрого дуже любили й Зевес сам, егидодержавець,
І Аполлон; тільки віку дожити йому не судилось:
Ще молодим він загинув у Фивах від чарів жіночих.
В нього родились на світ два сини – Амфилох і Алкмеон.
Мантій теж само родив двох синів – Поліфида і Кліта;
Тільки, бач, Кліта вхопила собі злототронна Зірниця,
Щоб проживав між безсмертними в небі, бо був дуже гарний.
От, як помер-ото Амфиарай, Аполлон Поліфида
Гордого славним зробив віщуном межи смертними всіми.
Сей в Іперізію переселився по ремстві на батька;
Там-то собі проживаючи, він віщував усім людям.
Сього ж то син і стояв от перед молодим Телемахом,
Феоклимен було ім’я йому; він застав Телемаха,
Як той молився на човні й офіру винову приносив;
От, підступивши, почав говорити крилатії речі:
«Друже! коли за офірою саме тебе я знаходжу,
То ради бога, і ладану, і голови теж своєї,
Тай товариства усього твого, що-от іздять з тобою,
Прошу – сказать мені правду, об чім тебе буду питати:
Хто ти, і звідки ти? Де твої батько і ненька, та й город?»
І Телемах вельми мудрий йому відповів і промовив:
«Чом же, мій друже, чому й не сказать? Все скажу, достеменно.
Я на Ітаці родивсь; Одіссей, коли чув, то – мій батько,
Був-то колись, а тепер вже десь марно загинув в чужині.
Й я, товариство зібравши, поплив з ним на чорному човні,
Щоб про отця-от провідать, що довго так десь забарився.»
Знов Телемахові Феоклимен боговидий промовив:
«Се ж от і я із отчизни утік, чоловіка убивши,
Свого сусіду, а родичів в нього й братів кільканадцять;
В Аргосі кіньми багатому всім і всіма заправляють.
То ж то вони й напосілись мене, щоб зі світа зогнати;
Я і утік звідтіля, і от мушу по людях скитатись.
Се ж то й прошу я й благаю – візьми ти мене на свій човен
Щоб не убили мене вороги, бо женуться за мною.»
Знов Телемах вельми мудрий на сю річ йому так промовив:
«Що-ж? як ти хочеш, то я боронить тобі човна не буду:
Йди ж, та сідай! ми тебе ще й втрактуємо, що тільки є в нас.»
Так-от сказавши, прийняв із руки в нього мідного списа
Тай положив його в човен на дно, до дощок притуливши.
Первим він сам увійшов у свій човен прудкий мореходний
І, умостившись на кермі високо і, Феоклимена
Посадовив біля себе; гребці одв’язали канати.
Потім товаришів всіх, як хазяїн, він став понукати,
Щоб за роботу приймались, і ті прийнялися за діло:
Щоглу соснову підняли і в дірку середню встромили
Та до дощок бокових і туди і сюди прив’язали,
І натягнули ремінними пугами білі вітрила,
А синьоока Афіна їм вітер послала попутний:
Різкий, бурхливо крутив він, ефіром, щоб як найскоріше
Човен дорогу свою поскінчив по солоному морю.
Скоро вони і «криниці»
36 минули й криничну «Халкиду»
37.
Сонце тим часом спочило і скрізь навкруги потемніло.
Човен під вітром Зевеса попутним проплив вже і Феї
38
І богохранну Іліду, в котрій панували Епії.
Звідси направив він човна на острови гострошпилясті
І розважав: чи втіче-то од смерті, чи, може, загине.
Тою порою вечеряли в двох Одіссей з свинопасом
В хаті, а з ними вечеряли й другі челядинці;
І як-ото всі наїлися добре і в смак напилися,
То Одіссей і сказав їм, щоб спробувать знов свинопаса,
Чи то він щиро приймає, чи буде просити зостатись
Тут на свинарні, чи, може, велить мандрувати у город:
«Слухай-но, пане Евмею, і ви всі товариші другі,
Хочу я завтра раненько-раненько піти вже у город
Жебрати, щоб і тебе і товаришів не об’їдати.
Дай же пораду мені й поводатора доброго, в город
Щоб запровадив, по городу ж сам вже я мушу блукати:
Все ж таки дасть хто-небудь сухаря, чи пшеничний окраєць,
Я й до високих палат Одіссеєвих там доберуся –
Радісну звістку про мужа подать Пенелопі премудрій,
Та присусіджусь таки і до тих женихів гордовитих,
Може вони, як заможні, дадуть хоч наїстися добре.
Я їм і всяку роботу справляв би, яку б захотіли;
Бо, щоб ти знав, – я-от скажу, а ти пам’ятай не забути:
Волею Єрмія, богів посланця, которий всім людям
І ремество, і красу, і приємність і славу дарує, –
Жаден з людей сперечатись зо мною в роботі не зможе;
Чи то вогню розпалити, чи дров наколоти сухеньких,
Чи порозрізувать м’ясо й спекти, чи вином частувати, –
Все то зробить я умію, що й слуги спритніші не зроблять.»
Дуже розсердившись, ти, свинопасе Евмею, промовив:
«О, милий гостю! Яка ж тобі думка химерна на мислі
Спала, ти сам доконечне, як бачу, бажаєш пропасти
Там, коли втиснутись хочеш у гурт женихів необачних,
Котрих гординя та здирство до мідного неба доходять.
Ні, діду; ті, що прислужують їм, не такі, як от ти єсть:
Все то народ молодий, всі в жупанах та в гарних хітонах;
Завше причесана в них голова та й з лиця дуже гарні, –
От, які слуги їм служать. Тесові столи перед ними
Хлібом пшеничним і м’ясом кишать, а вина – хоч купайся!
Так зоставайся ж: нікому бо з нас ти у прикрість не будеш,
Ні-от самому мені, ні товаришам скільки їх є тут.
А як приїде з чужини син любий царя Одіссея,
Той тебе вдягне в хламиду, у хітон і іншу одежу,
І тебе випровадить, куди тільки бажа твоє серце.»
Знов на сю річ неборак Одіссей богорівний промовив:
«Щоб ти, Евмею, по вік і Зевесові був таким любим,
Як-от мені єсть, що більш бідувати й блукати не буду.
Гіршого зла у людей не бува, як бездомне скитання:
Скільки знущання з-за того проклятого черева терплять
Люди, коли доведеться їм вештаться й жебракувати.
Ну, а тепер, коли кажеш, щоб я його тут дожидався,
То розкажи мені про Одіссеєву матір шановну,
Тай про отця, котрих він, від’їзджаючи, в дома зоставив,
Чи ще живенькі обоє старі і їм сонце ще світить,
Чи вже померли і в темному царстві Аіда вітають.»
І свинопас богорівний почав йому знов говорити:
«А, коли так, то послухай: скажу тобі все достеменно;
Що до Лаерта, то він ще живе і все молиться Богу,
Віку б скоріше дожити свого, та в своїм таки домі;
Дуже він тужить за сином, що десь забарився в чужині,
Тай за премудрою жінкою, котра його впередила
Смертю своєю й старого покинула вік доживати;
Вмерла вона теж з нудьги та з печалі по милому сину
Тяжкою смертею, як умірать не дай боже нікому,
Як і приятелю щирому, так навіть ворогу злому.
Поки жива ще була, то, бувало, як сильне затужить,
Завше любила свою тяжку тугу зо мною розважить;
Се через те, що сама, бач, мене ще маленьким зростила
Вкупі з Ктименою гарною, самою меншою з дочок;
З сею я виріс укупі, й любили мене з нею в рівні.
А як обоє дождалися тих молодощів жаданих,
То дочку заміж віддали у Саму за посаг багатий;
А мене мати в хламиду, і в хітон, і в іншу одежу
Дуже хорошу вдягнувши і в гарні сандали обувши,
Вислала в хутір сюди, а любила все так, як не більше.
Тільки тепер вже усе те минулось. Мені пак безсмертні
Боги ще благословляють роботу, котрої пильную:
Маю що з’їсти і випить, і добрих людей наділити;
Тільки вже від господині прихильного слова не чую,
Й ласки не бачу з тієї пори, як в хазяйському домі
Лихо засіло – недобрії люди; а слугам приємно
Й поговорить з господинею, і усе знати про неї,
Їсти і пить за хазяйським столом, а то дещо й принести
В хутір, так от що найбільш челядинському серцю приємно...»
І свинопасові знову сказав Одіссей хитромудрий:
«Господи! се ж тобі, друже Евмею, ще з малку, як бачу,
Кинути рідную землю прийшлось і родителів милих!
Так розкажи ж от, будь ласкав, мені та по правді по щирій,
Чи то таки було город великий зруйновано овсім,
Де проживав твій отець і шановная мати, чи може
Просто одного тебе де з волами, або з чередою
Хапнули злодії кляті, і човном привезли в палати
Сього хазяїна, котрий їм дав добрі гроші за тебе?»
І свинопас Одіссеєві знов так почав говорити:
«Діду! коли ти цікавий все знати й розпитуєш надто,
То сиди ж мовчки й солодким вином весели свою душу;
Ночі тепер такі довгі, що можна і виспатись в волю
Та і билиць в смак наслухатись; ну, а тобі той не гоже
Раньше пори лягать спати, бо довгий сон завше шкодливий;
А кого тягне до сону, і манить постіль на спочинок,
Той хай іде та й лягає, а завтра як стане світати,
Добре поснідавши, в поле хазяйських свиней нехай гонить.
Ми ж собі в двох тут у затишку будемо їсти і пити,
Та, давнину споминаючи, душу свою звеселити;
Бо і в напастях давніших усяк собі знайде розвагу,
Хто і біди натерпівся, та й в смак наблукався по людях.
Ну, так-от слухай, коли вже такий ти цікавий все знати.
Єсть, – як що чув ти коли, – один острів, Сирією зветься,
Вище Ортигії трошки, де сонце звертав на осінь.
Острів не дуже-то, правда, і людний, коли-от плодючий:
Гарні там вівці й воли, там багато вина і пшениці;
Голоду люди на тім острову навіть слухом не чули,
Та і ніяка хвороба погана туди не залазить
І як-ото наживуться вже люди й постаріють надто,
То Аполлон срібнолукий, прийшовши з Діяною вкупі
Візьме й своїми стрілами легенькими всіх повбиває.
Єсть там два городи, – та і поділено все там на двоє, –
І як над тим, так над другим один царував панотець мій,
Ктисієм звали його Ормененком, він рівня безсмертним.
Раз приїжджають якось Финикійці, оті дуросвіти,
Що-от цяцьки і всю іншу дурницю розвозять на човнах.
Була у нас одна жінка, таки Финикійська кобіта,
Гарна, висока, й така рукодільниця, що й не зіськати.
От, Финикійці пройдохи і стали її улещати.
Раз, як вона прала хуста, один підлабузивсь та з нею
Вспів і поспати у любощах, а вже жінок така справа,
Навіть саму недоторку, запевне, кортить і лоскоче.
Потім почав він випитувать – хто вона й звідки взялась тут?
Та йому зараз усе про господу отця й розказала:
“Я, як балакають люди, з Сидону, що славиться міддю,
Я Ариванта дочка, я заможного роду дитина;
Ще молодою мене полонили Тафійці злодії,
Як я верталася з поля, й на човні мене притаскали
В дім сього мужа, котрий їм за мене дав викуп багатий.»
Знов Финикієць, що спав з нею, так їй почав говорити:
“А коли хочеш, то можеш-от з нами додому поїхать,
Щоб панотця знов побачити й неньку в високих палатах;
Ще вони живі обоє, й велике у них господарство.”
І Финикіянка знову пройдисвіту так-от сказала:
“О, я згодилась би зараз на се, як би ви поклялися
Богами, що завезете мене безвередно додому.”
Так-от сказала, і всі присяглися, як жінка бажала.
От, як вони поклялися усі і клятьбу вже скінчили,
Їм Финикіянка зараз от так почала говорити:
“Ну, так мовчіть же: ніхто з вас до мене нехай не говорить,
Де б не зустрінув мене – чи на вулиці межи дівками,
Чи при керниці, щоб часом хто-небудь того не підгледів,
Та не сказав би старому, бо той, як почує, в кайдани
Зараз мене закує, та й вам певну вготує погибель.
Ну, так глядіть же, зробіть, як я кажу: спродайте товар свій
І як-ото вже свій човен добра всього повний наб’єте,
Звістку мені хай хто-небудь подасть як найшвидше в палати;
Я принесу вам і злото, як попадеться під руку,
Та дещо й інше, щоб вам було за перевіз заплатити.
Я, бачте, сина хазяйського, дуже маленького, няньчу, –
Жвавий такий та завзятий: раз-в-раз вибігає з покоїв;
От, я й його із собою на човен візьму, він вам буде
Добра пожива, куди б в чужу землю його не привезли.”
Так-от сказавши, пішла Финикіянка в пишні палати;
А дуросвіти купці цілий рік ще у нас зоставались,
Та помаленьку свій човен усяким добром наповняли,
І як-ото уже човен зовсім був готов у дорогу,
В дім панотця і приходить один з тих купців найхитріший;
Мав він з собою на продаж ніби дорогії коралі
В злото оправлені; от, і пішли по руках ті коралі,
Не налюбуються ними ні мати моя, ні рабині:
Мацають, цмокають та придивляються звідси і звідти,
Не доберуть їм ціни, а купець і моргнув потихеньку
Няньці моїй і, забравши коралі, посунув на човна.
Нянька, за руку узявши мене, повела із покоїв.
Там у передній світлиці знайшла вона стіл вже накритий
Задля старшин, котрі в салі радовій з отцем засідали.
(Довго вони засиділись там в салі, бо все сперечались.)
Тут вона згарбала три дорогії келишки й сховала
В пазуху, а я дурний поспішаю за нею раденький...
Сонце тим часом спочило і вулиці всі потемніли
Ми, поспішаючи, скоро прибули на славную пристань,
Де у заливі готовий вже човен стояв Финикійців.
От, вони посадовили нас в човна, самі посідали
Та і майнули у море; Зевес послав вітер попутний.
Шестеро суток носилися ми по хвилястому морю;
А як Зевес Кронієнко звелів, щоб зайнявся день сьомий,
То мою няньку Діяна своїми стрілами вразила,
Й та на демен так і гепнула, наче-от чайка морськая.
Кинули няньку у море тюленям та рибам в здобичу,
А я нещасний зостався один і вельми засмутився.
Скоро їх човна і вітер і хвилі пригнали в Ітаку,
Де і купив мене у Финикійців Лаерт богорівний;
От яким побитом, друже, я в сій стороні опинився!»
Тут Одіссей богорівний йому одповів таким словом:
«Ох, мій шановний Евмею! ти дуже вразив мов серце
Сими речами про горе своє, про гірке безталанне;
Але, як бачу, Зевес при біді тобі дав і хороше:
Ти, хоч і горя зазнав, а доставсь таки в дім чоловіка
Дуже ласкавого, котрий і поїть тебе і годує;
Ти як у Бога живеш за дверима: всього в тебе досить;
Я ж безталанний прошвендяв ввесь вік та й до вас-от прибився.»
Поки вони собі в двох то про те, то про се розмовляли,
Та після бесіди добре заснули, хоча й не надовго;
То й бучнотронна зійшла вже Зірниця, й на човні прудкому
Всі Телемахові браві товариші і парус спустили,
Вийняли щоглу і човна у пристань прогнали на веслах,
Й кинувши котви, до скелі його прив’язали линвами.
Потім по черзі усі повиходили з човна на берег
Й стали вечерю варить і вино розбавляти червоне.
От, як усі вже наїлися добре і в смак напилися,
То Телемах вельми мудрий до них так почав говорити:
«Ви тепер чорного човна, товариші, в город провадьте,
А я піду навпростець собі полем та лугом зеленим,
Та, оглядівши хазяйство, у вечері в дім повернуся.
Завтра ж уранці я вам заплачу за далеку дорогу;
Бенкет зроблю задля вас: буде й з’їсти, що й випити добре.»
Тут знов почав Телемахові Феоклимен говорити:
«Ну, а куди ж отсе, я, милий друже, піду? До якого
Тут з хазяїв мені вдятись, що тут проживають в Ітаці?
Чи, може, йти таки прямо у дім твій і неньки твоєї?»
І Телемах вельми мудрий на се йому от що одвітив;
«В іншому часі я й сам би тебе запросив до господи, –
Є чим приймати гостей; та самому тобі, бач, не гоже
Там появлятися: раз що мене там не буде, а в друге –
Матери ти не побачиш; не дуже вона учащає
До женихів, а сидить собі в горниці й тче на верстаті.
Я б тебе міг до другого отсе чоловіка направить:
Є тут у нас Евримах, син Поліба розумного славний:
Всі Ітакійці його поважають як бога й шанують;
Він, бач, собі чоловік дуже знатний і надто бажав
Неньку мою собі взяти, а з нею й царськую повагу
Та тільки Зевс Олимпієць, що в хмарах віта, про те знає,
Що ще там випаде тим женихам – чи то шлюб, чи погибель...»
Тільки от він се сказав, пролітав у праву руч птиця,
Сокіл, посланець прудкий Аполлона; держав він у кігтях
Голуба й так його шарпав, що пір’я летіло на землю,
Й падало промежи човном і проміж самим Телемахом.
Феоклимен його осторонь од товариства одкликав,
Стиснув йому праву руку, назвав по іменню й промовив:
«Ну, Телемаче, сей сокіл сюди прилетів не без бога:
Я, придивившись до нього, пізнав, що то віща єсть птиця;
Лучче од вашого роду царського нема і не буде
Між Ітакійцями: маєте тільки собі царювати!»
І Телемах вельми мудрий в одвіт на се став говорити:
«Ох, як би, друже, отсе твоє слово та сповнилось справді!
Мав би за се ти од мене такого почоту й дарунків
Стільки, що всяк, хто б з тобою не стрівся, напевне б позаздрив.»
Потім він річ обернув до Пирея, приятеля свого:
«Любий Пирею Клітенку! ти завш мене слухавсь в дорозі,
Більш ніж товариші другі, що в Пилос зо мною ходили.
Ти тепер сього мені чужостранця візьми до господи,
Гарно прийми, привітай і шануй його, поки прийду я.»
І Телемахові славний вояка Нирей так одвітив:
«Скільки б годин, або й днів, Телемаче, ти там не барився,
Добре про його я дбатиму й буду вітати, як зможу.»
Так-от сказавши, він вскочив у човен, казав і всім другим
Щоб садовились на човна і линви скоріш одв’язали
Ті зараз в човна по черзі ввійшли й на лавках посідали.
А Телемах підв’язав собі гарні сандали під ноги,
Й взяв свого списа важкого та довгого з шпеником мідним
З демену човна. Тим часом вже й линви гребці одв’язали
І, одпихнувши од берега човен, у город,
Як повелів-ото їм Телемах, любий син Одіссеїв.
Прудко пустивсь навпростець Телемах і прийшов на свинарню,
Де в нього тисячу тисяч свиней годувалось, которих
Там доглядав свинопас до хазяїна вірне-прихильний.
Одіссеї Π. ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА
Одіссей одкривається Телемахові.
От, Одіссей з свинопасом у двох богорівним в оселі
Снідання з ранку собі готували, огонь розпаливши
Й виславши з свиньми підпасачів ще аж удосвіта в поле.
Тут Телемаха кругом обступили собаки гавкучі
А не брехали зовсім. Догадавсь Одіссей, що собаки
Лащаться там до когось, бо ходу було чути чиюсь-то,
Й зараз почав говорити Евмеєві речи крилаті:
«Отже, Евмею, отсе сюди йде якийсь певне приятель,
Чи неодмінно знаємий який, бо собаки не брешуть,
А тільки лащаться й скачуть: виразно я чую, що йде хтось.»
Ще не скінчив він і речи своєї, як син його любий
Вже на порозі стояв. І схопивсь свинопас, здивувавшись
Так, що й посудина випала з рук, над котрою він поравсь,
Чорне вино розбавляючи. Кинувся зараз на зустріч,
Поцілував його в голову, поцілував в ясні очі
Й в руки обидві; з радощів в нього аж ринули сльози.
Як-ото батько голубить, милуючи, рідного сина,
Що повернувся з чужини далекої літ через десять,
Одинчака і послідка, що й виплакав очі з-за нього;
Так-ото і Телемаха тепер свинопас богорівний
Все цілував, обіймаючи, наче б устав той із гробу,
Й гірко ридаючи, речи крилаті почав говорити:
«Се ж ти вернувсь, Телемаче, мій світе ти ясний! а я вже
Не сподівавсь і побачить тебе, як ти в Пилос поїхав.
Ну, увійди ж, дитя любе, нехай надивлюсь я на тебе,
Гостя такого жаданого, та своє серце натішу!
Ти ж пак не часто приходив побачить мене й свинопасів:
Все ти сідав собі в городі, – так було серцю твоєму,
Мило дивитись на пакосний гурт женихів тих негідних.»
І у одвіт йому так Телемах вельми мудрий одвітив:
«Ну, нехай так буде, діду! сюди ж я прийшов ради тебе,
Що біс тобою таки-от побачитись, та і почути,
Чи стара неня в палатах іще зостається, чи може
Вийшла вже заміж за другого, і Одіссеєве ліжко,
Тим що ніхто вже на ньому не спить, повилось павутинням.»
І свинопас, над всіми свинопасами старший, промовив:
«Так пак! запевне, що ще зостається вона у палатах
Там у твоїх таки й серденьком нудить; тяжкі, невеселі
Дні пак проводить і ночі в сльозах: усе плаче та плаче.»
Так-от сказавши, він мідного списа взяв з рук Телемаха,
Й той зараз через поріг кам’яний увійшов до господи.
Батько устав перед ним, щоб йому уступить своє місце.
А Телемах і собі дуже кречно впрошав його сісти:
«О, не турбуйтесь, прошу вас, сидіть; задля нас буде місце
В нашій оселі: дідусь-отже найде, де нас посадити.»
І Одіссей зараз сів. Свинопас тоді для Телемаха
Хмизу гнучкого накидав і вкрив кожушиною зверху, –
Там-от на хмизу м’якому і сів любий син Одіссеїв.
Постановив перед кожним із них свинопас по тарілці
З м’ясом печеним, що позоставалось у них од сніданку;
Хліба приніс у кошалці і теж перед кожним поставив,
Потім вина їм солодкого в кухлі водою розбавив.
Все спорядивши як слід, сів і сам супроти Одіссея, –
Гості на страву готову лиш руки свої простягали.
От, як всі троє наїлися добре і в смак напилися,
То Телемах і почав зараз у свинопаса питати:
«Звідки се, діду, у тебе сей гість? хто були моряки ті,
Що на Ітаку його привезли? що за люди були то?
Вже ж пак не пішки, я думаю, він-от прийшов сюди, морем?
І ти на се йому так, свинопасе Евмею, одвітив:
Зараз, дитя моє любе, скажу тобі всю щиру правду.
Родом він, як говорив мені сам, із широкого Криту, –
Каже, що довго блукав, та тинявся по різних країнах
І що оте все ніби б то судив йому демон якийся.
Ще ж от, утікши з Теспротського човна, сховався у мене
В хаті, але я тепера тобі його припоручаю:
Він під твою оборону стать хоче, зроби ж, як сам знаєш.»
Знов свинопасові так Телемах вельми мудрий промовив:
Слово сумне і для серця вразливе сказав ти, Евмею.
Як же мені у свій дім сього чужосторонця прийняти?
Сам я пак ще молодий, і на руки свої не здаюся,
Щоб його зміг боронити, як би хто на нього напався,
А моя мати, як сам добре знаєш, на двоє міркує:
Чи при мені їй зостатись і домом усім заправляти
І шлюбне ліжко своє вберегти пак від тих пересудів,
Чи таки заміж виходить за того з Ахейців, хто луччий
Й хто, як пришле-ото, щоб її сватать, дасть більше посагу.
Все ж таки чужосторонця сього, що у тебе сховався,
Сам одягну я в хламиду, в хітон та і в іншу одежу;
Дам йому шаблю з обох боків гостру і гарні сандали
Та й відпроваджу туди, куди серце й душа його хоче.
А поки що, ти об нім попіклуйся оттут на свинарнях;
Я і одежу пришлю сюди й їжі усякої досить,
Щоб і самого тебе та й товаришів не об’їдав він;
Йти ж у палати, до тих женихів, я йому збороняю,
Дуже, бач, люди вони й нерозумні й безстиди великі,
Щоб з нього не глузували, що вельми мене запечалить.
А з усіма з ними впоратись хоч би то й дужому надто,
Трудно, одно – що їх більше, а друге, що дуже вже спритні
Тут вже почав Телемахові і Одіссей говорити:
«Друже! тепер і мені мабуть можна вже слово сказати.
В мене аж серце в шматки розривається в грудях, що чую,
Як женихи ті дуріють, які непотребства вчиняють
Там у палатах; господар же ти там, і вже не дитина.
Ну, а скажи, чи отсе самохіть ти їм терпиш, чи люди
Всею громадою ремствують з волі богів невмирущих,
Чи, може, скаржися в чім на братів, на котрих уповає
Завш чоловік, навіть як меже ними йде сварка велика?
Будь молодим я на стільки, на скільки у мене одваги,
Будь я от син Одіссея чесного, або будь я сам він
(С краю чужого вернувшись, – а вернеться він безпремінно),
То я б дав зараз з плечей собі голову стяти, коли б-от
Не повбивав я отих женихів геть усіх до одного
Там же на місті, таки у палатах царя Одіссея.
Навіть як би вони вкупі мене побороли одного,
То вже напевне я хтів би скоріше у власних палатах,
Вмерти, ніж мав би щодня на такі непотребства дивитись:
Як випихають за двері гостей, як жіночу всю челядь
Нівечать безмилосердно в таких гостевливих палатах.
Хліб чужий жруть, як у прірву й розточують вина без міри.»
І Телемах вельми мудруй на се йому знов так промовив:
«Я тобі, странниче, зараз усе розкажу достеменно.
Ані громада на мене не ремствує, бо нема за що,
Та і не скаржуся я на братів, на котрих уповає
Завш чоловік, навіть як межи ними йде сварка велика,
Бо Кронієнко Зевес, увесь рід наш робив з одиначків:
Прадід Аркисій і мав одного тільки сина Лаерта,
Сей теж одного родив сина, батька мого Одіссея,
Тай Одіссей те ж одного мене ще маленьким покинув;
От через що тепер сила така ворогів в нашім домі:
Скільки тут по островах навкруги є тих князів вельможних –
В Дуліхіоні, у Самі й Закинті порослому лісом,
Та скільки їх набереться і в самій Ітаці гористій, –
Всі-ото сватають матір мою й моє майно збавляють.
Та ж не цурається, бачиш, і шлюбу того навісного,
Й дать кінець ділу не може; а ті собі знищують жручи
Дім мій, того й сподівайсь, що й самого в шматочки розірвуть.
Отже і се, як і все-пак на світі од богів залежить.
Діду! а ти йди мерщій Пенелопі премудрій сказати,
Що я тут в тебе, з Пилоса вернувся живим і здоровим;
Я на свинарні побуду, а ти проворнійш повертайся,
Їй лиш одній давши звістку, а з других Ахейців і жаден
Щоб не провідав, бо всі вони зло замишляють на мене.»
І Телемахові знову сказав свинопасе Евмею:
«Знаю я, й сам розумію, як сповнити треба наказ твій.
Але ти от що скажи мені тільки, будь ласкав, по правді:
Чи не зайти за одно по дорозі й дать знати Лаерту
Бідному; він спершу, хоч і вбивавсь, правда, за Одіссеєм,
Але ж усе було діла глядить і з рабами в оселі
Завше бувало трапезує, як час обідній настане;
Отже тепер, з того часу, як ти-пак поїхав у Пилос,
Він вже ні їсти, ні пити не хоче й, як кажуть, не може,
Тай на роботі його не видати: сидить та сумує,
Й плаче гіркими, а висох – то тільки кістки лиш та шкура.»
І свинопасові так Телемах вельми мудрий одвітив:
«Шкода! але ж хоч і жаль, його мусимо кинуть допоки;
Бо як би в нашій се волі було вибирать, що найлучче,
То перш од всього я вибрав би, щоб мій отець повернувся.
Ну, діду, йди ж та й вертайся, а таїтись в полі з Лаертом
Нічого; ти натякни тільки матері словом на здогад
Щоб найскоріше послала потайно вона до Лаерта
Ключницю, а та зуміє вже оповістити старого.»
З сими словами піднявсь свинопас, взяв у руки сандали,
Та підв’язавши під ноги, у город пішов; а Афіна
Зараз і спостерегла, що Евмей уже з хутора вийшов.
От, підійшла вона близько, тепер вже подобная жінці
Гарній, високій і до рукоділля штучного дотепній.
Стала-от перед дверми, Одіссеєві тільки з’явившись,
Син же його Телемах її овсім і не запримітив, –
Бо пак не всякому-то і являються боги безсмертні
Вздріли богиню й собаки, але ж не брехали, а з гарком
Врозтіч пішли, підобгавши хвости, й по кутках поховались.
От же моргнула вона Одіссеєві; той догадався,
Зараз з оселі-от вийшов і став серед двору під тином
Біля Афіни, і та почала йому так говорити:
«Ну, Лаертенку, родино Зевеса, меткий Одіссею!
Вже от тепер ти од сина не тайсь, розкажи йому – хто ти;
Вмовтесь собі, як би смерть женихам і погибель вчинити,
Та і ідіть вкупі в город славетний; не довго й сама
Буду баритись: прийду, бо кортить помогти вам у січі.»
Так-от сказавши, вона золотим його прутом торкнула:
Зразу на ньому знайшлась чисто випрата бурка і хітон;
Стан його вирівнявсь в струнку, вернулися і молодощі
Знов став брунявим з лиця, та огрядним, а зморщини щезли,
Чорна зробилася знов борода, почорніли і вуси.
Все се зробивши, богиня пішла; Одіссей же вернувся
В хату. І тут Телемах, увидавши його, здивувався;
На бік і очі звернув, бо злякавсь, – чи не бог се який є.
Далі, набравшися духу, почав йому так говорити:
«Іншим зовсім ти став, чужосторонче, ніж був-от недавно
Інша на тобі одежа, та й тіло уже не те саме.
Ти певне бог якийсь з тих, що широким володають небом.
Будь же до нас милостивим! а ми тобі любу офіру
Справим і злотом тебе обдаруємо, – змилуйсь над нами!»
І Телемахові от що сказав Одіссей богорівний:
«Ні, я не бог; і чому ти мене до безсмертних рівняєш?
Я... я твій батько, по нім що ти тужиш, вбиваєшся, плачеш;
І через кого ти витерпіть мусив знущання і здирства.»
Так-от сказавши, він сина обняв і почав цілувати;
Сльози, що здержував досі насилу, поринули раптом.
А Телемах, – бо він все ще не вірив, щоб був ото батько, –
Речі такі Одіссеєві став говорити й промовив:
«Не Одіссей ти – мій батько, а демон: мене ти морочиш,
Щоб іще більше жалю завдавати мені й сумування;
Бо чоловіку своїм власним розумом дива такого
Зроду не вдіять, коли-от сам бог не захоче, прийшовши,
Легко й од разу зробить молодим чоловіка старого.
Ти ж ще недавно старим був, одежину мав непутящу;
А оттепер вже подібен до богів, що небом кермують.»
Знов Телемахові став Одіссей хитромудрий казати:
«Е, Телемаче! нема чого овсім тобі дивуватись,
Що ось твій батенько рідний вернувся й сидить в себе в дома.
Другий сюди Одіссей вже напевне, не прийде ніякий;
Се ж бо я самий – твій батько таки, через двадцять-от років,
Бід натерпівшись в чужині, у рідную землю вернувся.
Сі ж обертання мої се єсть справа богині Афіни,
Котра мене і зробила таким, яким їй захотілось;
Бо вона може зробить чоловіка й на старця похожим,
І обернуть його знов в молодого в хорошій одежі.
Легко і вільно безсмертним, що небом широким кермують,
Як і прославити з смертних кого, так і в халепу вкинуть.»
Так-от сказавши, він сів. Телемах тоді кинувсь до батька,
Став цілувати, обнявши, й гіркими-гіркими заллявся.
Взяв їх обох жаль великий – і сина і батька старого:
Плакали гірко обидва і довше, ніж птиці, сказать би, –
Хижі скиглять – пазуристі й шуліки, в котрих із гнізда їх
Видерто геть голопуців, що й в колодочки ще не вбились.
Так і вони голосили, гіркі проливаючи сльози,
Й так би проплакали певне, аж поки б і сонце спочило,
Як би не заговорив Телемах був до батька од разу:
«Ну, на якім же ти човні сюди, милий тату, приїхав;
Хто й моряки теж отті, що привезли тебе на Ітаку?
Вже ж пак не пішки прийшов ти сюди по солоному морю!»
І у одвіт йому знов Одіссей бідолашний промовив:
«Зараз, дитя моє любе, скажу тобі все достеменно:
Славні човнами Феаки мене привезли, що і других
Всіх перевозять людей, хто б до них і коли б не приїхав;
Сонного винесли з човна на беріг мене й положили
Тут на Ітаці, і добрих мені надавали дарунків:
Й золота, й міді багато, й гаптоване вбрання розкішне
Все те добро у печерах сховав я з наказу богині,
Та і сюди-от прийшов теж з наказу самої Афіни,
Щоб нам укупі умовитись, як женихів повбивати.
Перелічи-но мені женихів геть усіх до одного.
Хай буду знати – і скільки їх й що то за люди вони є;
А опісля вже я розумом певним своїм поміркую,
Чи-ото зможем самі ми у двох тільки з ними боротись,
Чи таки треба нам буде ще й других шукать на підмогу.»
І Телемах вельми мудрий почав йому так говорити:
«Тату! не раз, правда, чув я про славу твою надзвичайну,
Що й воювати руками мастак ти й совітом розумний;
Але ж велике ти слово сказав, – мені стало аж страшно.
Нам двом не можна ніяк ту юрбу юнаків побороти:
Тих женихів не десяток, не два, але більше далеко.
Я тобі їх полічу, і ти знатимеш – скільки їх ліком.
З Дуліхіоса їх п’ятдесят два, молодці все добірні
Та ще й прислужників шестеро завше з собою приводять;
Двадцять чотири затим чоловіка із острова Сами,
А із Закинта лісистого по двадцять хлопців Ахейських,
Тай із самої Ітаки дванадцять, усе з дуже славних;
Межи отсими є й Медон: він звісник і дивний співака,
Та двоє служок, дотепних розрізувать всяку печеню.
Отже, як з ними всіма тільки в двох ми зітнемось в світлиці,
Не претерпіть би тобі в своїм домі гіркого насильства;
В решті ж ти сам поміркуй, може й справді кого пригадаєш,
Хто б нам обом у сій справі міг поміч подать щирим серцем.»
І Телемахові от що сказав Одіссей богорівний:
«Ти-от послухай, та добре собі зрозумій, що скажу я;
Досить з нас буде Афіни, та ще й з її батьком Зевесом,
Чи, може, справді б то іншого треба шукать оборонця?»
І у одвіт йому знов Телемах вельми мудрий промовив:
«Славні обидва помічники сі, про яких ти говориш;
Тільки високо сидять вони, в хмарах, – от тим-то й царюють
І над людьми на землі тут і над безсмертними в небі.»
Знов Телемахові став Одіссей богорівний казати:
«Знай же: не довго обидва вони і баритися будуть
В хмарах на небі, як тільки між нами та між женихами
Там у палатах моїх колотнеча вчиниться і січа.
Ну, а тепер, лиш займеться Зірниця, іди ти до дому
Та з гордовитими там женихами ніби забавляйся.
А мене потім уже свинопас припровадить у город;
Старцем я знову зроблюся нікчемним, старим та обдертим,
І якщо може мене в моїм домі зобидять, ти волі
Серцю й рукам не давай, а терпи, щоб мені не робили;
Хоч би за ноги мене волокли за поріг по підлозі,
Хоч би й стрілами пускали у мене, ти мусиш терпіти.
Ти їх спиняй, говори, щоб вони перестали дуріти,
Але ж пак словом ласкавим; вони не послухають, правда,
Бо вже для них час пригоди приспів, день їх наглої смерті.
Ще тобі от що скажу, пам’ятай тільки, щоб не забути:
Скоро лиш я своїм серцем почую, що близько Афіна,
Зараз до тебе мотну головою, а ти, догадавшись,
Броню вояцьку, що висить, і всю, що лежить, у ванькиру,
Винеси, та й поскладай у світлиці у сховнім куточку;
А женихам, як почнуть вони в тебе цікаво питати:
“Нащо се ти повиносив?” – скажи, піддуривши ласкаво:
“Се я од диму сюди поскладав; бо не тою вже стала
Броня, якою лишив Одіссей, од’їзджаючи в Трою:
Пилом припала й од диму поржавіла вся й почорніла;
Тай задля того ще, що Кронієнко мене надоумив,
Щоб часом ви, повпивавшись та сварку піднявши загальну,
Не покалічились, не осоромили б бенкету, дому
Й сватання; бо те залізо – кортячка: само тебе тягне!..”
А задля нас двох зоставиш дві шаблі, два списи й щитів два
З шкури волової кожному, щоб у руках нам тримати,
Як-от накинемось на женихів; їм Паллада Афіна
Та замишливий Зевес їх вгамують і розум помутять.
Ще тобі й ось що скажу, пам’ятай тільки, щоб не забути:
Якщо ти справді мій син, притаманної крові моєї,
То щоб ніхто не довідався, що Одіссей у палатах,
Ані Лаерт щоб не знав про се, ні свинопас щоб не відав,
Ні з челядинців і жаден, ні навіть сама Пенелопа.
Будем самі собі в двох приглядатися до покоївок
Тай до твоїх челядинців – які-то тепер у них думки:
Чи ще й тепер нас обох вони мають в шанобі й бояться,
Чи їм байдуже, й тебе, що вже в літах таких, зневажають.»
І у одвіт йому знов славний син так почав говорити:
«От незабаром ти, тату, спізнаєш, яке в мене серце
Б’ється у грудях; бо я, хвалить богів, уже не дитина.
Тільки шкода! “З сього збитку, як кажуть, не буде прожитку.”
Задля обох нас; подумай лиш сам, поміркуй, той побачиш.
Часу чималого треба, щоб кожного думки вгадати,
А вороги у палатах тим часом познищують майно,
Все позбавляють нізащо без жалю і шани безкарно.
Що ж до жінок, то кажу: придивися до них таки добре,
Хто з них соромить тебе і які межи ними невинні;
А чоловіків, що-от живуть в хуторі та при кошарах,
Нам назирати не слід: се пак можна і після зробити,
Як що і справді було тобі чудо від Егидодержавця.»
Так-ото батько старий з любим сином собі розважали;
А до Ітаки тим часом уже підпливав оттой човен,
Що Телемаха із Пилоса віз з його всім товариством.
Як припливли ж то вони у пристань глибоку, затишну,
То перше витягли чорного човна свого тут на беріг,
Потім і снасті човенні позносили служки моторні,
А подарунки багаті геть всі до Клитія однесли.
Зараз послали і звісника в город, у двір Одіссея,
Радісну звістку подати скоріш Пенелопі премудрій,
Що Телемах пішов до свинопаса на хутір, а човна
В город провадить казав, щоб шановная мати-цариця
З ляку даремного серденька свого собі не в’ялила.
Звісник дорогою ще пострічавсь з свинопасом, котрого
Послано в город, щоб звістку ту саму подати цариці.
І як-ото вони в купі вступили в палати цареві,
Звісник почав перед всіма рабинями так говорити:
«Вже любий син твій, царице, щасливо з дороги вернувся.»
А свинопас собі нищечком переказав Пенелопі
Теє, що син її любий йому наказав оповідать.
Переказавши ж як слід те, що син наказав господарський,
Знявсь та й пішов собі знов до свиней із світлиці й з подвір’я.
А женихи, то й носи вже повісили, – так засмутились!
Вийшли з покоїв на двір, під барканом високим з причілку
В ряд на камінних, обтесаних гарно, лавках посідали.
Первим до них Евримах Полібенко почав говорити:
«Браття! велике та й сміливе вчинено так Телемахом
Діло – отся-от дорога, а ми говорили: не вчинить!
Треба не гаючись нам наготовить найлуччого човна,
Та і гребців назбирати дотепних, щоб як найскоріше
Оповістити тамтих, хай вертаються зараз до дому.»
Ще і не все було сказано, як Амфином, придивившись,
Човна побачив у пристані серед глибокої саги;
Бачив, як паруси й весла знімали гребці і ховали.
От, засміявшися, став до товаришів так говорити:
«З оповіщенням уже не турбуймось: вони-он вернулись.
Мабуть їх бог напутив, а чи може самі додивились
Човна, що плив мимо них та не вспіли його наздогнати.»
Так він сказав. От, товариші з човна один по одному
Вийшли на беріг, меткі ж служки на суходіл перше човна
Витягли, потім всі снасті човенні однесли до дому.
Всі після того юрбою пішли на майдан, і нікого
Другого ні з молодих, ні з старих не приймали до ради.
Раду такими словами почав Антиной Евпитенко:
«Шкода, що боги сього чоловіка спасли від нещастя
Дивно: по дню вартовії сиділи по рогах шпилястих
Купами завш; а як тільки-от сонце бувало спочине,
То ми на березі й жадної ночі не спали, а в морі:
Завш було в бистрому човні стрічаємо божу Зірницю,
На Телемаха у чатах, щоб злапать його й доконати;
Мабуть таки, що сам демон його запровадив до дому.
Нумо-ж: давайте тепер-от придумаєм знов Телемаху
Певную згубу, щоб він вже од нас не утік, бо я знаю:
Поки він буде живий, наше діло – даремная праця.
Сам він уже не дитина: і розум є в нього й дотепа;
А Ітакійська громада давно вже до нас не зичлива.
Треба спішить, поки ще він не скликав на раду Ахейців.
Знаю я, – ох, знаю добре, що діла він так не покине,
А розлютується: встане і всім громадянам розкаже,
Що ми убити його замишляли, та бачте, не вспіли;
Й люди почувши, не бійсь, не похвалять лихого наміру,
Ще не зробили б якої біди, і всіх нас не прогнали б
З нашого ж краю, і підем тоді вітра в полі шукати...
Треба його або в хуторі злапать, або по дорозі
В город. Худобу його і багатство собі заберімо,
Рівно те межи собою усе поділивши, палати ж
То оддамо його матері й тому, за кого там вийде.
А як моя ся порада вам не до сподоби, й ви б хтіли,
Щоб він був жив, та щоб сам володарив дідизною всею,
То вже нам більше у купі смачних його страв не вживати,
Тутки збираючись, а вже з своєї господи ми мусим
Свататись і присилать подарунки весільні, й вона-пак
Вийде за того, хто більш подарує й до серця їй буде.»
Так він сказав; всі мовчали, мов в рот води понабирали.
Трохи вже згодом піднявсь Амфином і почав говорити, –
Син славний Ниса, володаря мудрого – Аритієнка,
З Дуліхіоса, де трави розкішні ростуть і пшениця.
Він видававсь між всіма женихами найбільш Пенелопі
Уподобався речами розумними й серцем прихильним.
Він-от, добра всім бажаючи, став женихам так казати:
«Браття молодці! не хтів би я, щоб Телемах був убитий:
Діло страшне се – вбивати царів і царського хто роду.
Перш ми богів давайте спитаєм, попросим поради,
І як що Зевса закони великого се нам дозволять,
Сам я уб’ю Телемаха та й другим скажу: убивайте!
А коли боги не зволять, кажу я вам – киньте сю думку.»
Так-от сказав Амфином, і вподобалось всім його слово;
Зараз усі, повстававши, в палати пішли Одіссея,
І увійшовши в покої, всі в ряд на лавках посідали.
А Пенелопа премудра тим часом надумала інше –
Вийти з своєї світлоньки й явитись перед женихами
Гордими; бо перечула, що сина замислили вбити:
Звісник їй Медон сказав: він підслухав, як ті умовлялись.
От, вона входить в світлицю, жінок-покоївок забравши,
І появившись перед женихами, жона богорівна
Біля стовпа, підпирав що-от стелю мережану, стала,
Лиця густою наміткою з веби тонкої закривши.
Грімнула на Антиноя сердито і так-от сказала:
«Слухай-но ти, Антиною лукавий! про тебе говорять,
Що на Ітаці ти між однолітками самий найлуччий
Серцем і розумом; ти ж пак зовсім не такий, як-от кажуть.
Дурню! за що ти замислив погибель і смерть Телемаху,
Тай на прощан
39 не звертаєш уваги, за котрих Зевес сам
Свідок? То гріх – свому ж ближньому серцем лихе замишляти.
Не пам’ятаєш хиба, як прибув на Ітаку твій батько?
Як од громади тікав він, злякавшися помсти на себе,
Що до Тафійських пристав розбишак, та у купі із ними
Добрих Теспротів ограбив, що з нами були завжди дружні?
Як його хтіли убити і вирвати серце із грудей,
А його майно багате вельми по шматочку рознести?
Як Одіссей зупиняв і здержав розлютовану гурму?
Ти ж тепер дім його нищиш, безстидо, а сватаєш жінку!..
Сина вбиваєш, мені ж то вже й надто таки досаждаєш.
Краще, кажу, схаменися, перестань; схаменіться усі ви!»
Їй одвічаючи, от що сказав Евримах Полібенко:
«Ікаріївно, царице й премудра жоно – Пенелопо!
Та ти не бійсь, не турбуйся душею об сім, не вбивайся.
І не було чоловіка, й нема, та й не буде такого,
Щоб-от на сина твого Телемаха посмів піднять руку,
Поки на світі живу я та поки на сонце дивлюсь ще,
Я тобі ось що скажу, і воно таки сповниться справді:
Зрадця такого у крок чорна кров заструмиться вкруг списа
Мого, бо часто й мене Одіссей, городів розоритель,
Пестив: посадить було на колінах у себе й печені
Ткне мені в ручку й солодким вином було завше напоїть.
От, через що мені і Телемах над усіх однолітків
Єсть наймиліший: йому, кажу ж, нічого смерті боятись
Од женихів, а од богів – то вже заховатись не можна.»
Так він її розважав, а сам синові коїв погибель.
Смутна пішла Пенелопа в світлицю на вишках розкішну;
Плакала по Одіссею, по мужу жаданому, поки
Їй не скліпила очей міцним сном синьоока Афіна.
Добре вже смерклося, як свинопас на свинарню вернувся,
Де Одіссей з Телемахом у двох готували вечерю,
Годовика кабанця заколовши. Тим часом Афіна,
Ставши близенько біля Лаертенка свого, Одіссея,
Знов його прутиком вдарила й дідом старезним зробила,
В шмаття брудне одягнула його, щоб Евмей, увидавши,
Часом його не пізнав та пішовши про все б Пенелопі
Не об’явив, – язика він не вмів за зубами держати.
Перший ото Телемах свинопасові слово промовив:
«Вже, ти, Евмею, вернувся? ну, що ж там у городі чути?
Чи женихи оті зрадці уже повернулися з чатів,
Чи ще сидять таки там і мене-ото підстрегають?»
І у одвіт на те слово Евмей свинопас йому мовив:
«В городі я не мав часу, та правду сказать, й не хотілось
Вештатись проміж людей та розпитувать: я поспішав лиш
Звістку подати й скоріше на хутір до вас повернутись.
Я пострічавсь на дорозі з одним із твого товариства,
Звісником: він-ото перший про тебе й сказав твоїй неньці;
Друге ж то ось що я знаю, бо бачив своїми очима:
Вже я під городом був на горбочку, Єрмейському, – знаєш?
Як спостеріг скороходного чорного човна, що входив
В пристань у нашу; багато людей там на ньому сиділо:
Ввесь він кишів од щитів і од списів з обох кінців гострих.
Я і подумав: мабуть, се вони! а чи правда – не знаю.»
Так він сказав. Телемахова сила свята засміялась,
Глянувши батькові в вічі мельком, крадькома од Евмея.
От, як скінчили роботу вони, зготувавши вечерю,
То й посідали всі троє за стіл і вечеряли смачно;
А як наїлися добре, до ситу і в смак напилися,
То й про спання вже тоді спогадали й про сон, божий данок.
Одіссеї Ρ. ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
Телемах з Одіссеєм в палатах.
Скоро лиш рання рожева Зоря світова зайнялася,
Встав Телемах, любий син Одіссея, коханця безсмертних;
Вмився, вдягнувсь, підв’язав під підошви хороші сандали,
Взяв в руки списа важкого, що зручно так в жмені тримався,
І, виряджаючись в город, сказав свинопасові свому:
«Діду! отсе ж я у город іду, щоб мене сама мати
Бачила; бо, як я мислю, не перше вона перестане
Плакати та убиватись, гіркими слізьми обливатись,
Ніж як побачить самого мене. Тобі ж от що велю я:
Ти проведи сього странника бідного в город, нехай там
Хліба випрошує, певне подасть йому всяк, хто лиш схоче,
І паляницю й вина, а мені нема снаги гостити
Всіх, хоч би й странників: в мене самого болячка на серці.
А як почне старий сердитись надто, то гірш задля нього
Буде самого: я завш люблю правду у вічі казати.»
Тут Одіссей хитромудрий на се йому зараз промовив:
«Друже! і сам пак не дуже я тут зоставатись бажаю.
Старцеві лучче запевне у городі, ніж тут в пустині,
Хліба прохати: там завше подасть йому всяк, хто лиш схоче.
А проживати оттут при хлівах, я не в тих уже літах,
Щоб у послугах старшому попихачем завше коритись.
Йди собі, а мене сей проведе от йому що велиш ти,
Зараз, – погріться б-но трохи та щоб і на дворі степліло:
Дуже невчасна у мене одежина, так не здолав би
Ранній морозець, бо город, ви кажете, звідси далеко.»
Так він сказав. Телемах же пішов собі зараз із хати
Й, поспіхом йдучи вперед, женихам все придумував кару, –
Так і дійшов він до власних палат і тінявих й розкішних.
Списа важкого свого притулив тут до ґанку, а потім
Сам у покої пішов, кам’яний поріг переступивши.
Перша його запримітила мамка стара Евриклея,
Що застеляла м’якими овечими шкурками стільці;
Тільки побачила, так і заллялась слізьми. Тут і друга .
Челядь жіноча царя Одіссея уся позбігалась, –
І почали цілувать його в голову, в руки і в плечі.
Трохи згодя у світлицю ввійшла й Пенелопа премудра, –
Станом вдавала вона на Діяну або на Венеру;
С плачем упала обома руками на милого сина,
Поцілувала в голівку дитя своє та в ясні очі
І почала, гірко плачучи, речи крилаті казати:
«Вже ти прибув. Телемаче, мій світе ти ясний? а я вже
Не сподівалась і бачить тебе, як поїхав ти в Пилос
Нишком од мене на човні прочути про милого батька.
Ну, розкажи ж мені, де ти бував де що чув і од кого?»
І їй на се так сказав Телемах трохи-трохи не з плачем.
«Ненечко! не завдавай бо жалю мені й серця у грудях
Не засмучай: я ж от спасся од певної пагуби злої.
Лучче візьми покоївок, піди собі в верхню світлицю,
Витри там сльози, умийся та, в чисту суконьку вдягнувшись,
Всім помолися богам; обіцяй непорочну принести
Їм гекатомбу, то Зевс нам поможе за все відомститись.
Я ж се піду на майдан чужоземця одного покликать,
Що-от сюди із далекого краю зі мною приїхав.
Його раніш я послав сюди в город з усім товариством
І наказав, щоб Пирей його взяв до своєї господи,
Щоб й частував його, кречне шануючи, поки прийду я.»
Так-от він мовив, і сказано слово се їй не надарма
40:
Зараз пішла вона, вмилася, чисту сукенку вдягнула
І непорочні безсмертним усім гекатомби принести
Пообіцяла, щоб Зевс допоміг їм за все відомститись.
Трохи згодя й Телемах, взявши списа, з високих тінявих
Вийшов палат, а за ним і собаки побігли гавкучі.
Дивною надто красою його наділила Афіна,
Так що усі громадяни, уздрівши його, здивувались.
З гомоном тут обступили його женихи гордовиті
З словом прихильним до нього на губі, а з зрадою в серці;
Та Телемах не тулився до них, сторонивсь од їх гурми, –
Взяв та й пішов, де сиділи отцеві приятелі давні:
Ментор, коханець богині Афіни й Амфит з Алітерсом;
Там межи ними він сів і про все розказав, що лучилось.
Потім до них надійшов ще й Пирей, своїм списом славетний
З города йдучи, з собою привів на майдан чужоземця.
Встав Телемах з свого місця, побачивши з далека гостя,
Й як привітались, то першим Пирей почав так говорити:
«Зараз пошли, Телемаче, жінок у мій дім, щоб забрати
Ті подарунки, тобі що їх дав Менелай Атрієнко.»
А Телемах перебив його й став йому от що казати:
«Друже! не знаєм ще ми, який буде кінець сему ділу;
Якщо мене женихи гордовиті уб’ють у палатах
Тайно, то й батьківщину мою всю проміж себе поділять:
Лучче нехай же тобі вже достануться ті подарунки,
Ніж кому-небудь із них; а як я женихів повбиваю,
То ти на радощах сам тоді і принеси ті дарунки.»
Так-от сказавши, повів чужоземця, до себе в палати.
В інші покої вступивши, вони собі пороздягались
І на стільцях та кріселках хламиди свої розложили.
Потім в гладенько обтесану лазню пішли та скупались:
Мили обох їх рабині і маслом обох намастили
Й поодягали в хітони і у волохаті хламиди.
Вийшовши з лазні, вони на кріселках м’яких розмістились.
Гарним горням золотим покоївка зливала їм воду –
Руки умить, над лоханею срібною, і перед кожним
Столик обтесаний гарно складний розложила, принісши,
Далі ввійшла стара ключниця з хлібом в кошалці і страви
Всякої досить принесла з усього, що було в господі.
Мати ж сиділа насупроти їх при високім одвірку
Теж на кріселку і вовну тоненьку на кужелі пряла, –
Ті ж до готової страви лиш руки свої простягали.
От, як вони і наїлися добре і в смак напилися,
Так почала говорити до них Пенелопа премудра:
«Ну, Телемаче, піду ж я отсе до світлиці на вишках,
Тай положусь на постіль, що для мене жалібною стала.
Завш обливаю слізьми її з тої пори, як твій батько
В Трою поплив з Атрієнками; ти ж – який добрий! не хочеш,
Перш ніж прийдуть женихи гордовиті сюди у покої
Про Одіссея міні розказати, що чув ти й від кого.»
І Телемах велемудрий на се їй почав говорити:
«Ну, нене, слухай-от: я тобі зараз скажу усю правду,
Їздили ми аж у Пилос до Нестора, пастиря люду
41.
Нестор ласкаво прийняв мене в пишних високих палатах
І частував та так щиро, ніби-от отець свого сина,
Що то після кільканадцять аж років вернувся з чужини;
Так само щиро мене він вітав та й сини його славні.
А про отця бідолашного він говорив, що ніколи
Навіть не чув ні од кого – чи він ще живе, чи помер вже.
Він мене до Атрієнка, на спис мастака
42 Менелая,
Кіньми своїми послав на своїм же цвяхованім возі.
Там я ввидав Аргів’янку Єлену, за котру багато
Бід натерпілися, з попуску богів, Аргівці й Троянці
І запитав мене сам Менелай, знаменитий вояка,
Ради якої потреби прибув я в святий Лакедемон;
І я йому розказав достеменно усю щиру правду.
Він після оповідання мого так до мене промовив:
“Горе! коли на постіль чоловіка запеклого в січах
Силоміць хочуть залізти негідні почвари безсилі...
Се б-то: як би олениха, в печері страшенного лева
Діток маленьких своїх, оленяток, покинувши спати,
В гори побігла б сама, чи то в ліс, чи в діброви зелені
Пастись, а лев у печеру без неї свою навернувся, –
Склалася б гірка недоля і їй і її оленятам,
Так неминучу біду й Одіссей принесе невгомонним.
Я не від себе скажу тобі, ти ж не лякайсь, не збрешу я.
Як би се, – батьку Зевесе, Афіно і ти, Аполлоне, –
Та Одіссей посеред женихів появивсь таким самим,
Як в суперечці він стявся раз з Филомелідом в Лесбосі
Й гепнув ним об землю так, що аж всі здивувались Ахейці;
Так, щоб таким він явився серед женихів, у їх гурмі, –
Всім би гірке-прегіркеє їм склалося разом весілля!
Ну, а про те, про що пильно питаєш, чого так бажаєш,
Я не від себе скажу тобі, ти ж не лякайсь: не збрешу я:
Все, що я буду казать, говорив мені знахар правдивий,
Морський дідусь, і що чув не втаю з того я ні словечка.
Батька дід бачив на острові, в гарних палатах, Каліпси
Німфи; вона його силою вдержує, а бідолаха
Плаче гіркими й не може ніяк у свій край повернуться:
В нього ні човнів, ні весел нема та нема й товариства,
Щоб у отчизну його проводжати по темному морю.”
От що сказав мені цар Менелай Атрієнко білявий.
Потім поїхав-ото я назад; ходовий
43 мені боги
Вітер послали: їх ласкою я і дістався до дому.»
Так він сказав, а у матері тьохнуло серце, забилось.
Потім почав говорити і Теоклимен боговидий:
«Вельмишановна жоно Одіссея царя, Лаертенка!
Він, як я бачу усього не знає, мене ось послухай:
Я вам обом все одкрию, як єсть, не втаю ніже йоти.
Хай-ото свідками будуть: Зевес, ся гостлива трапеза
Й чесна господа царя Одіссея, в котрій-от сиджу я,
Що Одіссей безпремінно є тут на Ітаці: сховавсь десь
Та крадькома і вивідує скрізь про тутешні мерзенні
Справи і нишком собі женихам всім виковує кару.
Я таку, бачте, прикмету видав, ще пливучи на човні,
Віщую птицю, і дав Телемахові знати, гукнувши.»
І Пенелопа премудра на се йому от що сказала:
«О, як би, гостю, отсе твоє слово та сповнилось справді,
Мав би за се ти од мене й почоту та і подарунків
Стільки, що всяк, хто б з тобою не стрінувсь, напевне б позаздрив.»
Так-от утрьох вони стиха собі розмовляли в покоях;
А женихи забавлялись на дворі як раз перед ґанком:
Мідні кружала та списи короткі пускали у мету
Серед подвір’я, де завше у них бучні грища справлялись.
А як настала обідня пора й поприходила з поля
Дрібна скотина, котору їм завш на обід приганяли,
То джура Медон сказав женихам (а вони сього джуру
Дуже любили і завше з собою за стіл садовили):
«Хлопці-молодці! ви грищами добре себе вдовольнили;
Ідіть же тепер до покоїв та будем обід готувати:
Діло не кепське, по правді сказать, пообідати в пору.»
Так він сказав; женихи повставали, послухавшись зову,
І, увійшовши в покої розкішні, вони поскидали
З себе хламиди й розкидали скрізь по стільцях та ослонах.
Тай заходилися різати і баранів і кіз ситих,
Кілька кнурів закололи й вола гуртівного забили, –
Все то собі на обід. А тим часом із хутора в город
Лагодились – Одіссей з свинопасом у двох богорівним.
Перший почав говорить свинопас, ватажок над всіма пастухами:
«Друже! тобі забажалось таки-от доконче сьогодні
В город піти, як господар наказував; а, сказать правду,
Лучче б хотів я оттут тебе сторожем хати лишити;
Та-от не смію, боюсь, бач, господаря, щоб не полаяв
Потім мене, господарськая ж лайка – та ж халепа, – гірше!
Ну, так ходімо ж мерщій, бо і вечір от-от незабаром,
А в сій свитині під вечір тобі буде холодно дуже.»
І свинопасові так одповів Одіссей хитромудрий:
«Знаю я і розумію: з тямущим бо маєш ти діло...
Й справді, ходім-но, а ти вже, будь ласкав, показуй дорогу;
Та чи нема тут у тебе де-небудь якої ґирлиґи,
Щоб підпиратись, бо, кажуть, дорога непевная дуже.»
Так він сказав, перевісив на скоси з плечей стару торбу
Всю у латках, а замість ремінця відбувала мотузка,
А свинопас йому ткнув в праву руку ціпок сучковатий,
Так і пішли вони в двох, а на хуторі пси з пастухами
Позоставались на варті. Евмей вів господаря в город
Старцем бач певним і дуже старим; він тепер вже здавався
Згорбленим в брудній, поганій, зовсім не звичайній одежі.
От, каменистою стежкою йдучи, вони опинились
Вже й коло города, біля криниці, куди городяни
Завше по воду ходили; криниця була на цямринах
І так її збудував і брати – Поліктитор та Ниріт.
Навкруг криниці розкинувся гай водозросних тополів,
Де з під високої скелі погожа вода протікала;
А поверх скелі на самім вершечку вівтар був збудован
Німфам, де всі подорожні офіри приносили завше.
Там наздогнав їх обох козовод Долієнко Мелантій, –
Кози у город він гнав, які луччі були у кошарах,
Для женихів на обід, – за ним ще двох ішло козоводів.
Тільки-от вздрів Одіссея з Евмеєм, той став соромицький
Лаять обох, і вельми прогнівив Одіссеєве серце:
«От, як тепер у нас: негідь той водить з собою ледащо.
Кажуть же люди; кривий до кривого, сліпий до сліпого.
Ну, а тепер же куди се ведеш, свинопасе скажений,
Старця сього-от, набриду уїдливу і блюдолиза,
Що і на бенкетах чухає плечі каншиві одвірком
Та все випрошує лишень недоїдки; а не що друге.
Ти б дав мені його: хай би-ото вартував при кошарах
Та замітав нам хліви і підстілки носив козенятам.
Їв би сироватку там і гладким би зробився напевне.
Що-ж? він не дурень: позвик до дурниці, і вже не захоче
Взятися знов до роботи, а вештатись буде по людях
Та так старцюючи пузо своє напихать ненаситне.
Я тобі от що скажу, і воно таки сповниться справді:
Як що посміє піти він в палати царя Одіссея,
Дуже багато стільців полетить в його кучму каншиву,
З рук женихів; полатають боки йому й ребра полічать.»
Так він сказав, і проходячи повз, брикнув Одіссея
В крижі п’ятою, мов кінь, та не зміг його з стежки зіпхнути.
Той нерухомо устояв на місці й почав міркувати –
Вдарить од разу ціпком й дух поганий щоб виперти з його,
Або, вхопивши за ноги, об землю шпурнуть головою.
Але, подумавши, здержався. От, свинопас на Меланта
Грізно зиркнув і молитись почав, в гору руки піднявши:
«Німфи криничані, Зевсові дочки! як що Одіссей вам
Стегна палив коли-небудь в офіру, покривши їх здором,
Чи козенят, чи ягнят, то отсю мені сповніть молитву –
Щоб повернувся господар; нехай би привів його демон,
Щоб уже сю він пиху твою всю як полову розвіяв,
Єю що так ти несешся і швандяєш лиш от у город
Завш, а товар бідний хиріє й гине без догляду й паші.»
І свинопасові знову сказав козовод Долієнко:
«Тю, на дурного! бач, що загарчав пес скажений, проклятий?!
Я коли-небудь його одпроваджу на чорному човні
Геть од Ітаки, нехай мені здобичі там роздобув би
44.
Ех, як би ще й Телемаха убив Аноллон сріблолукий
Ниньки в покоях, або щоб йому женихи вкоротили
Віку так само, як згинув і батько його на чужині.»
Так-от сказавши, погнався вперед, а тих з заду зоставив,
Бо йшли не швидко. В хвилину прибув до палат господарських
І, увішовши в світлицю, проміж женихів умостився
Насупроти Евримаха, з которим дружив він найбільше.
Поралники
45 перед ним на столі пайку м’яса поклали,
А стара ключниця хліба принесла і іншої страви
Їсти. Тим часом уже надішли й Одіссей з свинопасом
Й стали знадвору: до них досягнула луна голосної
Кітари, там бо у світлоньці співи уже розпочав пак
Фимій. Узяв Одіссей свинопаса за руку, та й каже:
«Дуже хороші, як бачу, палати отсі в Одіссея,
І розпізнати їх легко од разу між іншими всіми;
Овсім вони не похожі на другі: подвір’я зубистим
Тином обведено та ще й стіною, хороша й подвійна
Брама міцна, що ніхто вже і збройно її не звоює.
Мабуть багато таки там в світлиці людей бенкетує:
Дух од печені доходить сюди та і чути, як грав
Китара, боги самі її бенкету дали в подружжя.»
І у одвіт на те слово Евмей свинопас йому мовив:
«Легко отсе угадав ти, до всього у тебе дотепа.
Ке-лиш давай поміркуємо, як має бути ся справа:
Чи ти попереду ввійдеш в розкішні тіняві палати,
Щоб женихів тих побачить, а я підожду тут на дворі,
Чи може краще, щоб ти тут зостався, а я піду перший;
Тільки пак не забарись, щоб хто-небудь, тебе постерігши,
Чим не ударив, або не прогнав: стерегтись тобі кажу.»
І неборак Одіссей богорівний йому так одвітив:
«Знаю я і розумію: ти діло з тямущим бо маєш.
Лучче йди ти, а я тут зостануся і буду чекати, –
Я вже спізнався з бідою: і бито мене й перебито!
Сміливе серце у мене, бо горя зазнав я багато
В хвилях і в війнах, нехай на останку і се вже складеться.
Черево тільки не можна ніяк вгамувать ненаситне
Та проклятуще, що людям біди витворяє багато:
Й човни з-за нього шмигляють міцні скрізь по темному морю
Й халепу всім без розбору – як злим, так і добрим розводять.»
Так-от на дворі тихенько вони собі в двох розмовляли;
Пес, що тут спав, підняв голову й вуха у раз насторочив,
Аргос, – то вірний був пес в Одіссея, його він зростив сам,
Тільки ва влови ще з ним не ходив, бо поїхав у Трою;
Молодь же от – парубки його часто водили з собою
На диких кіз, на стрибучнх сайгів й на зайців те ж цибатих;
Се ж занедбаний лежав, – не було бо господаря в дома, –
Ввесь у багні у товарячім, що його дуже багато
Біля воріт порозкидано, що б-ото потім рабині
Вивезли та ним підгноїли ниви на панському полі.
Там-то й лежав бідний Аргос, кліщів увесь повний собачих,
І вже сердега тепер, хоч почув Одіссея близенько,
Тільки хвостом лиш махав та лиш вуха повісив обидва;
А до свого пана близче не зміг уже доплазувати.
Той же отсе все ввидавши, сльозу крадькома собі витер,
Що і Евмей не примітив; і так-от почав говорити:
«Дивно, Евмею, мені, що отсей пес лежить у багнюці;
Гарний такий він по стану здається, та тільки не знаю,
Чи і на вловах він бистрий такий, як на взір єсть хороший,
Чи може з тих паршуків, що все никають попід столами:
Їх для пихи тільки й держать пани й господарі декотрі.»
І одрікаючи от що Евмей свинопас йому мовив:
«Се пес того чоловіка, що вмер десь далеко, в чужині.
Е, як би він і тепер був такий і на взір і у ділі,
От яким, ідучи в Трою, його Одіссей тут покинув,
Ти б здивувався, побачивши і скорохвацтво і силу.
Жадна найзлюща звірина ні в пущах, ні в нетрях бувало
Вже не сховається, як він нагонить: висліджував лепсько.
Ну, а тепер-отсе хиріє, бо й сам господар загинув
Десь на чужині, а служки, – вже, звісно, за пса і не дбають.
Всі – і раби і рабині, коли-от пани перестануть
Ними рядити, уже до роботи не дуже охочі:
На половину снаги і дотепи Зевес одбирає
У чоловіка, як лихо його та недоля спіткає
46.»
Так-от сказавши, вступив у розкішні тіняві палати
Й зараз пішов до світлиці, в якій женихи забавлялись;
Аргоса ж пса зараз доля холодної смерті зглитнула,
Лиш ото він Одіссея побачив в двадцятому році.
Перший далеко од всіх постеріг Телемах боговидий,
Що свинопас у світлицю ввійшов, і моргнув йому зараз,
Щоб той наблизивсь до його. Евмей озирнувшись, взяв дзиґлик,
Що було завше на йому сидить куховар і печеню
Крає і нею за бенкетом всіх женихів обділяє.
Дзиґлика він підкотив до стола супроти Телемаха
Та і усівся на ньому, як гість; і йому також звісник
Пайку печені подав, дав і хліба, набравши з когаалки.
Скоро у слід за Евмеєм ввійшов Одіссей у світлицю
Старцем бак певним і дуже старим; він тепер всім здавався
Згорбленим в брудній, поганій, зовсім не звичайній одежі.
Сів собі нищечком на ясиновім порозі у дверях
До кипарисового притулившись одвірка, що майстер
Гарно його колись витесав та добре вирівняв шнуром.
От, Телемах підізвав свинопаса Евмея до себе
Й буханець цілий подав йому, з гарного кошика взявши,
Й м’яса на скільки у жменях обох умістилось, та й каже:
«На, понеси отсе все та віддай чужоземцеві; хай він
Всіх обійде женихів та у всіх хай попросить подання;
Бо старчукові вдаватися в сором зовсім не пристало.»
Так він сказав; і пішов свинопас його вволити волю.
Ставши біля Одіссея, виразно сказав йому от що:
«Се Телемах тобі, старче, прислав і велів, щоб ти зараз
Всіх обійшов женихів та у всіх попросив би подання,
Бо старчукові вдаватися в сором зовсім не пристало.»
І у одвіт йому так Одіссей хитромудрий промовив:
«Зевсе владико! подай Телемахові долю щасливу:
Щоб в його завше гаразд було все, чого серце бажає!»
Так-от сказав і обома руками прийняв те подання
Та і поклав коло себе на рваній простеленій торбі;
Потім став їсти і їв поки Фимій співав у світлиці.
Як той із’їв свій обід а співець богорівний замовкнув,
То женихи галас знов почали. А тимчасом Афіна,
Ставши потайно біля Лаертенка, його наущала,
Ще обійти женихів й попрохати у них паляниці,
Щоб він довідавсь – хто з них милостивий, а хто є скупиндя,
Тільки не з тим, щоб кого-небудь з них од біди захистити.
Встав Одіссей і почав от-прохати у кожного, руку
Простягаючи, наче б то й справді був старцем іздавна
Декотрі з них милостиві давали, й дивуючись старцю,
Стали розпитувать звідки прийшов чоловік сей і хто він?
От їм на се одповів козовод Долієнко, Мелантій:
«Я вам скажу, женихи браві славної вельми цариці,
Про чужоземця сього, бо раніш я його уже бачив:
Старця отсього старого сюди свинопас припровадив;
Хто ж він такий, з відкіля тут узявся, – про се я не знаю.»
Так він сказав, і почав Антиной свинарю дорікати:
«Ох же, свинар ти справдешній! на що ти старцюгу отсього
В город привів? Хіба в нас заволок таких мало й без його,
Тих-от старців, лизунів осоружних, що нам набридають?
Ще тобі мало псяюх, що жеруть пак добро господарське
Тутки збираючись, й ти запросив ще й його задля сього?»
І у одвіт йому от що сказав свинопасе Евмею:
«Ти, Антиною, дарма що розумний, недобре говориш.
Хто ж таки зве без нужди чоловіка чужого до себе
Іншого, ніж-от ремісник, чи йнакше потрібний для діла,
Як ворожбит, або лікар, або і будовник, чи муляр,
Та й голосний пак співака, що співами всіх розважає?
Сі всі – жаданії гості геть скрізь по широкому світу,
Старця ж бідаху не позве, щоб ще і самого не стріскав...
Завше ти був, Антиною, лихим між всіма женихами
На Одіссеєву челядь, на мене ж найгірш; та мені пак
Все те байдуже, поки ще живе Пенелопа премудра,
Тут у палатах, та поки живе й Телемах боговидий.»
І Телемах вельми мудрий на се йому от що промовив:
«Лучче мовчи і не дуже-то з ним сперечайся словами;
Бо Антиной має звичай поганий – щоб лаятись завше
Прикрими дуже словами, та й інших підбити на сварку.»
Так-от сказав і вже річ обернув тоді до Антиноя:
«Ти, Антиною, так дбаєш про мене, як батько про сина,
Що так посварливим словом ти страннику кажеш, щоб з дому
Геть собі йшов. Нехай Зевс не попустить сій статися кривді!
Дай йому й ти, я тобі не бороню, навпаки ж велю ще;
Матері те ж ти не бійся за се, та й нікого не бійся
І з челядинців, що є тут в палатах царя Одіссея.
Але у тебе, бач, думка на серці зовсім таки інша:
Ти-от хотів би пожерти все сам, не другому подати.»
І Антиной у одвіт Телемахові злісно промовив:
«Що ти сказав, Телемаче, ох злюко ти гордоречива?
Як би ще стільки йому й женихи всі дали, скільки ти дав,
То він три місяці навіть і носа тут не показав би.»
Так-от сказавши, він стільчик схопив з під стола, що під ноги
Завш підставляв собі, і посварився ним на Одіссея;
А всі останні подання давали й наповнили торбу
Хлібом та м’ясом, і вже був хотів Одіссей піти знову
Сісти собі на порозі й дурничку вживати Ахейську,
Та передумав; і ставши перед Антиноєм, промовив:
«Дай же, будь ласкав! негірший ти, бачу, од інших Ахейців,
А самим луччим здаєшся: зовсім до царя ти подібен;
От через те ж то повинен ти дать мені більше, ніж інші,
Хліба, а я прославлять тебе буду по всіх геть усюдах.
Й сам я колись-то господарем був, жив у власній господі,
Мав я велике багатство і часто давав неімущим,
Всякому, хто б він не був і чого б не прийшов попросити.
Було у мене тьма-тьмуща рабів та і іншого всього,
Чим-ото люди бувають щасливі й багатими звуться;
Але Зевес Кронієнко все стратив, – така його воля!
З волі Зевеса ж судилось мені з розбишаками вкупі
Їхать в далеку дорогу – в Єгипет, щоб там і загинуть.
От, поспиняв я в Єгипті ріці свої човни загнуті
С керми і з носа; казав і товаришам, щоб зоставались
Там же таки біля човнів на березі й човнів гляділи;
А деяких сміливіших послав, щоб пішли та з горбочка
Сторону всю огляділи. Товаришів буйність посіла:
Стали вони Єгиптянські пустошити ниви розкішні,
Стали в полон забирати жінок і дітей немовляток,
А чоловіків вбивати: дійшов уже ґвалт аж у город,
І городяни на крик, лиш на світ зайнялось, позбігались,
Поле широке навкруг вони вкрили і піші і кінні
В бронях мідяних блискучих, і Зевс, що кохається в громах,
Холоду надто нагнав товариству, й вони – ну втікати;
Не устояв ні один, а біда звідусюди нависла.
З наших багато таки поубивано гострою міддю;
Котрі ж зостались живі – полонено у тяжку неволю.
А мене взяли та в Кипр продали чужоземцю одному;
Дмитор Ясенко він звався і в Кипрі царем був могутнім.
Звідтіль отсе я тепер і прибув сюди, бід натерпівшись.»
Гримнув на його тоді Антиной і промовив сердито:
«Гм! який дідько приніс сю біду, ворохобню бенкета?
Стань собі там по середині, дальше од столу й од мене,
Щоб часом знов не попав ти в Єгипет і в Крит іще гірший;
Ти заволока настирний, старцюга єси безсоромний:
Сміливо всіх ти обходиш, вони ж подають задаремне,
Їм, бач, не шкода чужого добра: вони дуже пак щедрі,
Щоб дарувати чуже, а його перед кожним є досить.»
І Одіссей хитромудрий, ідучи к порогу, промовив:
«То ж бо то й горе, що в тебе лице та одмінне од серця;
Ти в себе дома нікому і грудочки солі не дав би,
Коли тепер, за обідом сидячи чужим, пожалів-от
Хліба окраєць подать, а лежить на столі його скільки...»
Так він сказав, і розсердився знов Антиной та ще гірше;
Грізно з під лоба зиркнувши такеє промовив він слово:
«Ну, вже ж тепер звідсіля ти не вийдеш живим, як я бачу,
Гидкий паскудо, коли-от ще й лаєшся та докоряєш!»
Так він сказав, схопив стільчика та і шпурнув в Одіссея
В праве плече; Одіссею ж байдуже: стоїть мов та скеля,
Не зворухнувсь навіть, хоч Антиной пак і не промахнувся.
Мовчки собі покивав головою й недобре замислив
Знов він пішов та і сів на порозі, поклав коло себе
Й повну вже торбу, і так-от почав женихам говорити:
«Слухайте ж всі, женихи браві, славної вельми цариці!
Маю вам зараз я виявить все, що велить мені серце.
Правду сказати, й жалю б не було та й біда не велика,
Як би-ото чоловік, за добро своє посперечавшись,
Був би побитий, чи то за бики, чи за вівці вовнясті;
А-от мене Антиной побив з-за проклятущого пуза
Пагубного, що по людях багато біди витворяє.
Але ж як є ще де й боги старцівські й Єриннії карні,
То Антиноя до шлюбу ще встигне напевне час смертний.»
І йому знов у одвіт Антиной Евпитенко промовив:
«Іж та сиди собі мовчки, або утікай-от деінде,
Щоб тебе хлопці не виволокли як собаку за ноги
Звідси на смітник, щоб не розірвали в шматочки як падло.»
Так він сказав, і за се женихи вже розсердились дуже;
От що сказав один з них молодий і вельми гордовитий:
«Ех, Антиною! не добре зробив ти, що старця ударив;
Халепа буде, коли, може, він та єсть бог який-небудь.
Боги, бач, людську поставу прийнявши, і завш чужоземця,
Ходять геть по світу скрізь, в городи заглядають і в села
Та назирають усе: і гординю людей і їх добрість.»
Так женихи говорили та він їх речей не послухавсь.
Жаль превеликий вразив Телемаха у серце за старця:
Сльози, що ринути мали з очей, він на силу що вдержав;
Мовчки крутнув головою, а в серці вигадував кару.
І Пенелопа премудра, прочувши, що в нижніх покоях
Вбогого старця побито, сказала при всіх покоївках:
«А щоб самого й тебе так побив Аполлон славнолукий!»
А Евринома, їх ключниця, так їй на се відказала:
«О, як би нашим жаданням судилося завше сповнятись,
То ніхто з них вже і завтрашньої не діждався б зірниці.»
І Евриномі в одвіт Пенелопа премудра сказала:
«Правда, для нас вони всі вороги, бо всі зло замишляють,
Але отой Антиной то правдивий відьмак-характерник.
Бідний, нещасний якийся старчук прийшов в наші палати.
Звісно, по милостиню, бо примусили злидні до того;
От, як всі інші йому надавали повнісіньку торбу,
Взяв Антиной та у праве плече його стільчиком вдарив.»
Так розмовляла собі Пенелопа з рабинями довго
В опочивальні, внизу ж Одіссей богорівний обідав;
Далі позвала на верх свинопаса і так йому каже:
«Слухай, Евмею! піди-но скоріш та поклич мені зараз
Старця: бо треба розважить сердешного та й розпитати:
Хто знає? може чував що де-небудь і про Одіссея,
Може сам його бачив: блукав він, здається, доволі.»
І Пенелопі в одвіт ти сказав, свинопасе Евмею:
«Хай-но, царице, вгамуються трошки сварливі Ахейці;
Те, що розказує він, буде любо вельми твому серцю.
Я пробесідував з ним на свинарнях три дні і три ночі, –
Він, бач, до мене найперше ударився, з човна утікши, –
Все ж пак не вспів він мені доказать про своє бідовання
І як, буває, співця чоловік, запросивши до себе,
Що то од бога все знає й розказує людям цікаве –
В день і в ночі все сидить з ним та слухає, як той співає;
Так і мене чарував старий цілих три дні і три ночі,
Каже, що і Одіссей по отцю йому давній приятель;
Що проживав досі в Криті, де Мінос славетний родився,
Звідки тепер-ото він і прибув сюди, бід натерпівшись,
Щоб старцювати, казав, забожившися, що Одіссей пак
Вже недалеко од нас, у сусідньому краї Теспротів,
Жив та здоров, що багато і скарбу везе він до дому.»
І свинопасові знов Пенелопа премудра сказала:
«Ну, так іди ж та поклич його, хай мені сам все розкаже;
А женихи собі хай забавляються чи на подвір’ї,
Чи то в світлицях, коли вже їм так до забави припало,
Їхнє, бач, власне добро все лежить по домах не почате,
Хліб і солодке вино їх свої лиш вживають домашні;
Сі ж дармоїди щодня учащають у нашу господу,
Ріжуть биків і овець, вибирають і кіз собі ситих,
Та бенкетують: жеруть все й червоним вином запивають.
Так задаремне і гине добро, бо нема тут такого,
Як Одіссей, чоловіка, щоб напасть таку одвернути.
А як прийде Одіссей, як прибуде у рідную землю
Зараз він з сином своїм за їх кривди помститься над ними.»
Так-от сказала; а тут Телемах як не чхне, та так дуже,
Що аж в сінях загуло. Засміялась ото Пенелопа
Й зараз Евмеєві стала крилатії речі казати:
«Ну ж бо, іди та поклич мені зараз сюди чужоземця;
Чи пак не чуєш, що син підочхнув на усі мої речі?
Се ж бо єсть знак, що погибель постигне таки неминуче
Всіх женихів: не втече вже і жаден од наглої смерті.
Я тобі й друге скажу ще, а ти положи собі в серці:
Як-от дізнаюсь, що він мені правду говорить, не бреше;
То одягну його в гарну одежу – в хламиду і в хітон.»
Так-от сказала. Пішов свинопас її волю вчинити,
Став біля старця й почав йому речі крилаті казати:
«Батьку! ходім: тебе кличе к собі Пенелопа премудра,
Мати сама Телемахова; хоче тебе розпитати
Про чоловіка свого, бо за ним убивається дуже;
І як дізнається, що ти їй правду говориш, не брешеш;
То одягне у хламиду тебе і у хітон: ти маєш
В них таку нужду; підеш собі скрізь, старцювати по людях,
Й пузо своє нагодуєш: вона тобі дасть, чого схочеш.»
І свинопасові так Одіссей богорівний промовив:
«Я б от і зараз, Евмею, сказав би всю правду цариці,
Мудрій жоні Пенелопі, дочці Ікарія старого,
Бо я його знаю добре: біди натерпілись ми вкупі;
Тільки боюся сердитих отих женихів навіжених,
Чия дурійка й пиха й до залізного неба доходять.
Сам єси бачив, як йолоп отой нізащо, ні провіщо
Стільчиком в мене жбурнув і так боляче вдарив у плечі,
Від його ні Телемах зборонити не зміг, ні хто другий.
От ради сього й скажи Пенелопі, нехай в спочивальні
Жде, хоч кортить її надто, аж поки вже сонце спочине,
Та вже тоді хай питає мене про свого чоловіка,
Ближче к вогню посадивши, щоб грітись, бо в мене одежа
Кепська, як сам, здоров, знаєш: до тебе ж самперед впросився.»
Так він сказав; свинопас, такі речі почувши, вернувся.
Тільки-ото він ступив на поріг, Пенелопа й говорить:
«Як? ти без нього вертаєшся? що він таке там подумав?
Може злякався страшного чого, чи ввійти посоромивсь
В опочивальню? соромливий старець бідує голодним!
Знов одвічаючи, так їй Евмей свинопас промовляє:
Діло говорить старий, що сказав би й інший усякий,
Хто од дурійки й пихи гордовитих людей утікав би.
Але тобі він казав почекать, поки сонце спочине;
Та і для тебе самої таки воно лучче, царице,
На самоті слово мовити старцю й послухать, що скаже.»
І свинопасові знов Пенелопа премудра сказала:
«Странник отсей, хто б не був він, розумно се діло розважив;
Бо таки й справді: хіба так бував де-небудь на світі,
Щоб непотребства такі виробляв хто у домі чужому?»
Так-от сказала вона; і пішов свинопас богорівний
До женихів у компанію, все розказавши цариці;
Зараз почав Телемахові речі крилаті казати,
Голову близько до його схиливши, щоб інші не чули:
«Любо! піду ж я свиней доглядати та й іншого всього
Твого і мого добра; а ти тут обо всьому піклуйся:
Перш од усього ж себе бережи і будь завше обачний,
Щоб не лучилось біди; тут багато таких, що зломислять, –
Хай би їх Зевс згубив перше, ніж нам яке лихо складеться.»
І йому знов Телемах вельмимудрий почав говорити:
«Так воно й станеться, батьку. Іди ж та, переночувавши,
Вранці приходь, прижени для офіри й хорошу скотину;
А вже про інше все я попіклуюсь і боги безсмертні.»
Так він сказав, а той знов собі сів на обтесаній лавці;
Після ж, як їжею й трунком солодким прогнав він свій голод,
Встав та й пішов до свиней знов, покинув і двір і світлицю,
Повну гостей, що то танцями й співами дух звеселяли.
Сонце тим часом спочило, кругом стало темно, – був вечір.
Одіссеї Σ. ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
Одіссей з Іром б’ються навкулачки.
Тут надійшов усім відомий старець, що з давних-давен вже
Все старцював на Ітаці і славивсь своїм прожорливим
Черевом – тріскати завше і випити добре; не мав він
Сили ніякої, хоч, поглядіти, – й високий був й дужий.
Арнеєм звався; се ймення дала йому мати шановна,
Як вій родив ся, а Іром то молодь його прозивала
Тим, що носильщиком був задля всіх, хто б куди ні послав би.
Сей-то, прийшовши, почав проганять Одіссея з його пак
Дому і, лаючись, став йому речі крилаті казати:
«Геть, старчуку, од дверей, а то виволочу ще за ногу.
Не добачаєш ти, пандро, мені, що підморгують всі тут,
Щоб тебе виволокти? та мені і паскудитись сором.
Ну, уставай та йди геть, а то сварка до чуба ще дійде!»
Хмуро зиркнувши на його, сказав Одіссей хитромудрий:
«Дурню! тобі ж зла ніякого я не кажу й не вчиняю
Та байдуже мені, як хто дасть тобі більше подання;
Сей же поріг нас обох умістить, і потреба нам овсім
Казна-завіщо сваритись; я бачу, що й ти такий старець,
Як от і я, а багатством лиш боги одні наділяють.
Лайся, а волі рукам не давай і мене не роздрочуй,
Щоб я, дарма що старий, тобі пики під час не заюшив
Кров’ю та грудей; і буде мені спокійніш на сім самім
Завтра порозі, бо мислю, що ти вже не вернешся мабуть
Вдруге в палати отсі Лаертенка, царя Одіссея.»
Знов, вже розсердившись Ір, Одіссеєві так-от промовив:
«Чуєте, як цокотати гаразд сей прожора, мов справжня
Баба, стара цокотуха: провчити його доведеться:
Бехнуть його обома кулаками та вибить всі зуби
Геть к чорту з рота, як тій-от свиняці, що риє в горбдаї.
Підпережись же й виходь, хай побачать усі, як ми будем
Битись і як-то ти будеш справлятись зо мною молодшим.»
Так-от обидва вони, од високих дверей недалеко,
На кам’яному гладенькім порозі, сердито сварились;
От Антиноєва сила свята, лиш почула їх сварку,
Зареготалась так щиро і се женихам всім сказала:
«Браття! та сього у нас ще до сеї пори не бувало!
Гарну, нема що й казати, забаву боги нам послали:
Странник та Ір наш заходять у сварку, і певне до бійки
Діло дійде; так давайте ж ми їх підцькуємо скоріше!»
Так-от сказав він, і з реготом всі з своїх місць повскакали
Та біля вдягнених драно старців навкруги поставали.
І Антиной Евпитенко до них так почав говорити:
«Знаєте що, женихи? Ось послухайте, що я скажу вам:
Там на кабиці печуться козинії тельбухи ситі
Здором і кров’ю начинені, нам же таки на вечерю.
Котрий із них двох поборе і видасться самим найдужчим,
Той хай іде та візьме собі тельбуха, якого схоче
Й завше ми будем того із собою за стіл садовити.
І не призволимо старцеві другому в нас старцювати.»
Так-от сказав Антиной, і вподобалось всім його слово;
Їм замишляючи зраду, сказав Одіссей хитромудрий:
«Милії! Важко старому в літах ще й прибитому лихом
На боротьбу з молодим виступати, коли ж мене гонить
Черево прокляте битись, хоч знаю, що буду побитий.
Тільки ви всі мені пообіцяйтесь та заприсягніться,
Щоб ні один із вас, Ірові в поміч, рукою важкою
З дуру мене не ударив, бо сим він мене й переборе.»
Так він сказав, і усі йому заприсягнулись, як хтів він.
(І як ото поклялись і клятьбу покінчили велику)
Так-от сказала їм всім Телемахова сила святая:
«Странниче! як що тебе побуджає душа твоя й серце
Сього збороти, то з інших Ахейців нікого не бійся;
Бо тому битися з кимсь доведеться ще, хто тебе вдарить.
Я тут приймаю гостей і мені допоможуть старшини,
Як Антиной от та і Евримах те ж розумні обидва.»
Так він сказав, і усі похвалили. Устав Лаертенко,
Оперезав срамоту, роздягнувшись, і виявив литки
Кріпкі і стегна здорові; одкрились широкії плечі,
Груди з лопату і руки жилаві; бо бачте Афіна,
Ставши близенько, все тіло здоровим та дужчим зробила.
І женихи, як побачили все те, вельми здивувались,
А хтось із них сказав от що, зирнувши на свого сусіду:
«Ох, буде Ір сей не Ір, бо біду сам на себе накликав;
Бачиш, якії старий з під свитини показує стегна!»
Так говорили вони; похолонуло в Іра на серці.
Але ж другії взяли його та й роздягнули насильно;
Ір переляканий всім своїм тілом дрижав мов осика.
А Антиной йому став докоряти і от що промовив:
«Ну, вже тепер тобі Іре-невіро, не слід би то навіть
Жити на світі, коли ти дрижиш і злякався так страшно
Сього старого зовсім чоловіка, прибитого лихом.
Я тобі ось що скажу і воно таки справдиться певне:
Як що тебе сей старчук та поборе і в’явиться луччим,
То запроваджу тебе до Епиру на чорному човні,
Та і продам там Ехету царю, що всіх смертних страчає,
Той тобі носа відріже і вуха тобі повтинає,
Тай срамоту чоловічу теж вирвавши кине собакам.»
Так він сказав, а у того ще гірш затряслися коліна,
Вивели на кін обох, і вони свої руки підняли
Тут Одіссей богорівний почав міркувати на двоє:
Чи то од разу торохнути так, щоб і дух з нього вийшов,
Чи тільки з ніг його збити, щоб він простягнувсь по підлозі?
Думав-гадав і придумав, що лучче воно таки буде
Злегка ударить, щоб зради йому не вчинили Ахейці
От і стялись вони вдвох, і ударив у правеє плече
Ір, а той бехнув по шиї під вухо, та так, що і череп
Тріснув в тім місці, і зараз кров дзюркнула з рота червона.
Ір, застогнавши, в пісок повалився і, зціпивши зуби,
Совав ногами у діл; женихи то за боки аж брались,
Й зо сміху просто вмирали. І от Одіссей того Іра,
Взявши за ногу одну, поволік до сіней по підлозі
Аж на подвір’я, і там, під барканом його посадивши,
Дав йому палицю в руки, й неначе б ото вартовому;
Потім з усмішкою став йому речі крилаті казати:
«Тут-от сиди тепер і одганяй нам собак і свиноту,
А панувать над гостями-старцями не дуже-то квапся,
Будучи сам паршуком, щоб ще гірш тобі лихо не склалось.»
Так-от сказавши, надів через плечі погану торбину
Всю у дірках, а замість ремінця мотузок одбувався.
Потім пішов та і сів собі знов на порозі, а гості,
Смачно сміючись, його почали вихваляти й сказали:
«Хай тобі, старче, дарує Зевес і безсмертнії боги
Інші чого тільки хочеш і що твому серцю єсть мило,
Що ти з прожори негідного вибив охоту чвалати
По людях, скоро, бач, ми його човном в Епір запровадим
Тай продамо там Ехету царю, що всіх смертних страчає.»
Так-от сказали, і радий похвалі тій був Лаертенко.
Тут Антиной, взявши з миси, подав йому тельбух здоровий,
Здором і кров’ю начинений, а Амфином приніс хліба
В кошику два буханці і поклав їх перед Одіссеєм,
І золотою почав його чаркою поздоровляти:
«Будь здоров, странниче батьку! нехай тобі донині й до віку
Щастя й багатство, а ти пак тепер такий бідний, нещасний.»
І у одвіт йому так-от мовляв Одіссей хитромудрий:
«Ти, Амфиноме, здаєшся мені і розумним і добрим;
Та від такого ж і батька родивсь, а я чув, що твій батько
Нис Дуліхієць, і знатного роду і дуже заможний.
То ж то од нього ти й, кажуть, родивсь таким щирим, прихильним,
І ради сього скажу тобі ось-що, й мене ти послухай:
Що тільки плодить земля, чи жива то єсть твар чи билина,
Завше між тим геть усім чоловік буде самий нікчемний,
Правда надіється він, що біди не зазнає ніколи,
Поки добром ще боги наділяють і сили ще служать;
А як ото вже нещастям і боги блаженні скарають,
То хоч не хтів би, а мусиш все те переносити мовчки.
Так, бачиш, ми земнороднії люди вже звикли терпіти
Все, що Зевес посилає, отець і людей і безсмертних.
Отже і я колись був чоловіком багатим, поважним,
Часто робив необачно в надії на силу й одвагу
Та і на батька вповаючи і на братів своїх рідних,
От через те ж то нікому не слід беззаконником бути,
Але покірно приймати все те, що боги надали нам,
Бачу, якії безпутства отут женихи виробляють,
Все господарство збавляючи та зневажаючи жінку
Того, которий, – скажу-от – не довго од другів і рідного краю
Буде баритися: він вже тут близько. Як би б тебе демон
Звідси та вивів до дому, щоб ти не зустрінувся навіть
З ним, як-ото він повернеться в милую рідную землю,
Бо не без крові зустрінуться з ним женихи, не без крові,
І розійдуться з ним, як він під рідную стелю вже вступить.»
Так-от сказавши, він чарку підняв, і вчинивши офіру,
Випив вина і оддав назад чарку народній старшині.
Взяв Амфином та й пішов, головою киваючи сумно,
Бо, мабуть, серце йому віщувало біду неминучу.
Тільки він долі не втік, бо його прив’язала Афіна,
Щоб од руки Телемаха і списом того був убитий
Й сів Амфином вп’ять на тому креселку, з котрого піднявсь був.
Тут синьоока богиня Афіна вложила у душу
Мудрій жоні Пенелопі, дочці Ікарія, явитись
Між женихами й собою ще гірше їх роздратувати
Серце й почесною стати перед чоловіком і сином.
Для женихів іще більш ніж до сеї пори то бувало.
І засміявшись ні з чого, вона Евриномі сказала:
«Серце неволить мене, – чого ще не бувало і досі, –
До женихів піти, хоч осоружні вони мені дуже;
Синові слово сказати, що лучче воно таки буде,
Щоб з загордящими він женихами не дуже водився,
Котрі говорять одно, а на серці в них друге, недобре.»
І Евринома на се у одвіт Пенелопі сказала:
«Все отсе ти, моє серденько миле, до ладу говориш;
Йди ж от і синові все розкажи, не втаївши нічого;
Тільки-но перше умийся і щоки натри манією,
Бо не годиться з заплаканим видом туди появлятись
А сумувати раз-в-раз вже й зовсім не розумнеє діло:
В тебе ж і син вже великий, такий, як сама ти просила
Богів безсмертних, щоб швидче його бородатим побачить.»
Знов Евриномі в одвіт Пенелопа премудра сказала.
«Ох, Евриномо, про се вже мені й не кажи, щоб я стала
Купелі брати й лице манією своє натирати.
Бо всю красу мою боги, Олимпські владики згубили
З самої тої хвилини, як мій сів на човни глибокі.
Йди-но та кликни мені Автоною і Іпподамію,
Хай лиш зо мною обидві ідуть вони в нижні покої:
До чоловіків сама я одна не піду, бо соромлюсь.»
Так-от сказала вона, і стара вийшла хутко з світлиці
Волю в’явить покоївкам цариці й обох їх привести.
А синьоока Афіна тим часом придумала інше:
Кріпкого сону наслала вона на дочку Ікарія,
І та заснула схилившись на м’яке кріселко: сустави
Всі в ній неначе б замерли; тимчасом богиня Афіна
Божі дари їй дала, щоб на неї дивувались Ахейці,
Дивною спершу красою лице її гарно здобила.
Божою тою красою, якою Венера Китерська
47
Сяє було, як з Харитами водить танок веселенький,
Й станові вона стала вища, і постать була огрядніша,
А що вже біла то навіть біліш од слонової кості.
Все те зробивши, богиня з богинь на Олимп одлетіла;
Скоро ввійшли й білорукії дві покоївки в світлицю
С крикові, і сонну царицю покинув у крок сон солодкий
Очі і щоки спросоння потерла вона і сказала:
«Ох, та який же солодкий зморив мене сон та легенький,
Хай би мені таку й смерть Артеміда легеньку послала
Зараз, тепер-таки, щоб вже я більше не нудилась світові,
Не коротала б і віку у тузі по милому мужу,
Котрий дотепами й хистом од всіх видавався Ахейців.»
Так-от сказавши, спустилася з верхніх у нижні покої,
І не одна, в купі з нею спустились і дві покоївки.
До женихів у світлицю ввійшовши, жона богорівна
Біля стовпа, що мережану стелю держав, зупинилась,
Щоки закривши густою наміткою з веби тонкої,
А покоївки по правую руч і по лівую стали.
У женихів затремтіли коліна і хіттю їх дух розпалився:
Всім заразом захотілося з нею на ліжко покластись.
Та ж почала говорить Телемахові, милому сину:
«Сину! нема в тебе, бачу, ні розуму вже ані хиби.
Більше ти тямив і ліпше судив ти, дитиною бувши;
А от тепер, як вже виріс і літ парубочих доходиш,
І як сказав би чужий чоловік, навіть глянувши тільки
І на красу і на зріст, що ти паросток славного роду, –
В тебе нема, як кажу я, ні розуму вже, ані хиби.
Діло зовсім нестатечне сьогодні в палатах зробилось:
Ти допустив, щоб отсей чужостранець та був так побитий
Сам розміркуй ти, коли вже-от странник у нашому домі
Нишком сидячи, ні за що, ні про що, та витерпіть стільки
Гріх тобі сину од бога та і від людей буде сором.»
Їй Телемах засоромлений дуже, на сеє одвітив:
«Матінко рідна І не ремствую я на сей докір твій щирий;
Я своїм розумом все розумію і добре все тямлю,
Що хороше і що овсім негоже; а досі, то правда,
Був я дитина. Але ж і тепер ще не все кебетую,
Бо отсі гості мене обуряють по своєму кожний:
Всі вони мислять недобре й ніхто з них мені не підмога.
Бійка між Іром і странником не женихами вчинилась,
І неповинні вони: виноват у сім ділі хтось вищий.
О, як би дали-то боги – Зевес, Аполлон і Афіна,
Щоб так тепер женихи теж сиділи у наших палатах,
Звісивши голови й добре побитії, чи на подвір’ї
Чи у світлицях, щоб їм були поперебивані ребра,
Як-от тепер і той Ір сидить там під барканом на дворі,
Звісивши голову, знівечений і на п’яного схожий,
Так, що не може ні прямо стояти, ні рушить ногами,
Щоб от до дому піти – розійшовся по всіх геть суставах.»
Так Телемах з Пенелопою бесіду вів потихеньку.
До Пенелопи тоді Евримах так почав говорити:
«Ікаріївно, премудра жоно, Пенелопо царице!
Як би тебе та побачили всі Іасийські Аргосці
48
Більше б у двоє збиралось би тут женихів в твоїм домі
Зранку на бенкет, бо ти між жінками всіма видаєшся
Видом своїм та і станом, та й розумом певним, дотепним.»
І у одвіт йому так Пенелопа премудра сказала:
«Де там вже тая краса, Евримаху! Її загубили
Боги безсмертні з тієї пори, як Аргівці поплили
В Трою, а з ними і мій чоловік, Одіссей мій жаданий.
Як би то він повернувсь та життя мого став охраняти,
Більше б я мала шаноби і слави та й все було б лучче.
Ниньки ж я мучусь, бо горя багато наддав мені демон.
Він як-ото одпливав, покидаючи рідную землю,
Взявши за правую руку мене, говорив мені от що:
Жінко! не думаю я, щоб одважнії наші Ахейці
Всі до одного з під Трої щасливо назад повернулись,
Бо, як говорять, Троянці то сміливі люди, завзяті:
Списами кидають метко і з луків стріляють не згірше,
А що вже їздить на конях такії метці, що в хвилину
Так тобі і порішать, хоча б бій був який там завзятий.
Тим то й не знаю, чи бог мене винесе, чи, мо’, загину
Там такі в Трої, а тутки вже ти обо всім попіклуйся.
Не забувай панотця та і матір шануй у палатах
Як і тепер, а без мене пильнуй їх обох іще більше.
А коли сина побачиш уже на порі, з бородою,
То виходь заміж за кого там схочеш, покинувши дім свій.»
«Так-ото він говорив, і тепер-от збувається все те
Прийде і ніч, коли бідну мене та нещасну спіткав
Те ненависне весілля, бо Зевс одібрав в мене щастя.
Ще ж мені й от яке страшнеє горе рве душу і серце:
Перше колись-то у всіх женихів не та справа бувала,
Котрі було сперечалися, чи то за знатную жінку,
Чи за дочку багача: сперечались один перед другим
Дрібну скотину свою та й биків теж своїх приганяли
Задля подружок на бенкет, і щедрі несли подарунки,
А не збавляли чужого добра без пуття та безкарно.»
Так говорила вона і зрадів Одіссей богорівний,
Що й подарунків бажала од них і м’якими словами
Їх улещала, а в серці зовсім інші думки кохає.
Знов Пенелопі почав Антиной Евпитенко казати:
«Ікаріївно, премудра жоно, Пенелопо царице!
Всі подарунки, які б хто з Ахейців захтів тут принести,
Треба принять, бо не добре й не слід відвабляти данину.
Ми ж відсіля ні до дому не підем, ані куди інде,
Поки ти заміж не вийдеш за того з Ахейців, хто луччий»:
Так говорив Антиной, і вподобалось всім його слово.
От і послали вони, кожний джуру свого, подарунки
Зносити; і Антиноєві джура приніс завивало
Довге, хороше, гаптоване, що байбараком зоветься;
Спряжок дванадцять на ньому було золотих все з гачками.
А Евримахові низку коралів блискучих принесли,
Золотом сяли вони і бурштином, неначе-от сонце.
Евридамантові пару ковтків двоє джурів принесли,
В кожнім по три камінці ожинистих, як зорі блискучих.
А од Пизандера Полікторенка, царя, теж коралі
Джура приніс, й коралі чудові й вельми дорогії.
Та і всі другі Ахейці принесли цінні подарунки.
Потім жона богорівна пішла в свою верхню світлицю,
І покоївки за нею понесли ті всі подарунки.
А женихи собі знов почали звеселять своє серце
Плясами й співами й ждали, поки ото вечір наступить
І, як ото забавлялись вони, наступив темний вечір.
Зараз поставили три задля світла кабиці в покоях,
Дров положили дрібненько наколотих гострою міддю,
Здавна просушених, дуже палких, і ті дрова скалками
Переложили сосновими; мусіли завше по черзі
Тутки рабині скалки підкладати, щоб світло не гасло.
От Одіссей хитромудрий, рабинь спостерігши, сказав їм:
«Ну, ви рабині царя Одіссея, котрий забарився
Довго так десь на чужині! ідіть у світлицю цариці
Та вкупі з нею прядіть там на кужелях нитки тоненькі
І розважайте її, або мички чешіте вовняні;
А вже оттут, для гостей буду сам я піддержувать світло.
Хоч би вони до самої півночі схотіли сидіти,
То мене не переможуть, з нуждою давно я спізнався.»
Зареготали рабині, зиркнувши одна на другую.
І почала докоряти йому краснощока Меланто,
Котру на світ родив Долій, а виховала Пенелопа,
Пестила мов свою рідну і навіть цяцьки купувала.
Але негідниця жалощів до Пенелопи не мала,
Тільки-от завш з Евримахом казилась та ґедзі пускала.
Ся-то й давай Одіссея корити лайкими словами:
«Ах ти старчук непотрібний! дурний ти, дурний, але хитрий:
Ти-от не хочеш іти, як і слід, ночувати у кузню,
Або у корчму де-небудь, а тут підпускаєш баляси.
Зух ти великий перед женихами і сорому в тебе
Навіть ні крихти: вино тобі памороки геть забило,
А може ти і родився на світ, нісенітницю верзти.
Чи дереш носа, що Іра-ото поборов волоцюгу?
Ой, схаменись, бо знайдеться тут хто-небудь луччий од Іра,
Трахне тебе кулачиськами по голові і геть к бісу
Викине з дому за двір, пику кров’ю тобі заюшивши.»
А Одіссей, позирнувши спідлоб’я, до неї промовив:
«Стій же! поскаржуся я Телемахові, суко, на тебе,
Що ти сказала, нехай тобі добре боки полатає.»
Так він сказав, і жінки од сих слів його перелякались.
Кожную трясця напала, й од жаху вони із покоїв
Миттю побігли, бо думали, що він поскаржиться й справді.
Той же стояв собі біля кабиць та підкладував дрова,
На женихів позираючи пильно, а сам собі в думці
Все те обдумував, що незабаром і склалося справді.
А женихам загордящим Афіна зовсім не давала
Вдержуватись од дразливої кривди, щоб тим іще більше
Ремсти і помсти що раз набиралось в душі Лаертенка,
От Евримах Полібенко почав женихам говорити,
Все з Одіссея глузуючи й дуже смішив товариство.
«Слухайте ви, женихи браві, славної вельми цариці,
Щоб я вам виявив все, що велить мені серце сказати.
Сей чоловік не без волі богів появився в сім домі,
Не од скалок таке світло велике іде, а од нього
І од його голови, бо вся лиса вона, як коліно.»
І обернувшися до Одіссея, почав глузувати:
«Слухай-но! може б хотів ти у мене за наймита стати?
Я б тебе взяв і поклав би на рік тобі добрую плату;
Ти б-от збирав в чагарях мені терен для плоту й високі
Верби садив би, а я тобі в волю харчів доставляв би;
Дав би тобі і одежину та й постолів зо дві пари.
Але, бач, ти не привик до роботи і певно не схочеш
Діла глядіть: тобі б тільки-но вештатись завше по людях
Та жебрувати, щоб було чим пузо напхать ненаситне.»
І у одвіт йому от що сказав Одіссей хитромудрий:
«Ге, як би-от межи нами спереча зайшла об роботі
Літом, або і весною, коли-от дні довгі бувають,
У косовицю, та мав би я добрую косу гнучкую,
Та щоб і ти мав такую ж, і ми за роботу взялися
Зранку голодні до самого вечора на сіножаті;
А то як би і биків запрягти полових круторогих
Двох самих луччих, которі у волю трави напаслися
Рівної сили обох і обох до роботи звичайних,
Що б-ото виорать поле яке, цілину в штири морґи.
О, ти побачив би, як би я в крок збороздив теє поле;
Або, як би Кронієнко нагнав нам війну звідки-небудь,
Хоч і сьогодні, та мав би я щит і довженні два списи
Та і шишак мідяний, щоб на лобі сидів мені добре,
То ти побачив би, як я в самперед пустився б у січу,
І не колов би мене задаремне тим черевом клятим,
Що ж! коли дуже глузуєш ти, й перемогти тебе трудно,
Ти удаєш з себе сильного й надто могучого тим лиш,
Що завше водисся з людом мізерним, несміливим овсім,
А як прийде Одіссей, як достанеться в рідную землю,
То задля тебе одного сі двері, хоча й пак широкі,
Вузькими стануть, як будеш без огляду звідси втікати.»
Так він сказав, і розсердився знов Евримах та ще гірше,
І позирнувши спідлоб’я, почав такі речі казати:
«Стій же негіднику: вилізе боком тобі отсе слово!
Зух ти великий перед женихами, і сорому в тебе
Навіть ні крихти: вино тобі памороки геть забило,
А може ти і родився на світ, нісенітницю б верзти?
Чи дереш носа, що Іра ото поборов волоцюгу?»
Так от сказавши, стільця ухопив, щоб жбурнуть в Одіссея;
Та Одіссей, бач, од ляку пригнувсь до колін Амфинома
Дуліхіосця, і трахнув стілець виночерпія сильне
В правую руку: тут я брязком черпак покотивсь по підлозі,
А виночерпій то навзнак як сніп поваливсь, застогнавши.
Галас великий тоді підняли женихи у покоях,
А хтось із них сказав от що, зиркнувши на свого сусіду:
«Ех, як би був сей нищук волоцюга та здохнув деінде
Перш, ніж прийти сюди, не наробив би нам бешкету стільки;
Се ж – от приходиться нам за старців сперечатись і бенкет
Шкереберть піде, бо бенкетом пакость одна верховодить.»
Тут уже заговорила свята Телемахова сила:
«Ви навісні, показились і навіть уже не таїте,
Що і нажерлись і поупивались, цькує вас на бійку
Дідько якийсь-то. Забавились гарно, ну йдіть же до дому
Спати, хто хоче: я не виганяю із дому нікого.»
Так він сказав, і замовкли усі, мов води в рот набрали,
Та дивувалися на Телемахові сміливі речі.
Трохи вже згодом піднявсь Амфином і почав говорити
(Славний син Ниса, царя вельми мудрого, Аритієнка):
«Браття! ніхто ж пак не гнівається на правдивеє слово
І у одвіт за се самеє прикрих речей не говорять;
Так не гоніть же старого і не досаждайте нікому
Із челядинців, котрі суть в палатах царя Одіссея.
Лучче нехай виночерпій вина у чарки нам націдить,
І ми, вчинивши офіру, підем собі спати до дому;
Сього ж старого покинем в палатах отсих Одіссея,
Щоб Телемах піклувався об нім, бо він гість його дому.»
Так він сказав, і вподобилось всім женихам його слово.
Зараз у кухві позбавив вина задля них звісник Мулій
Дуліхіонський, – ще змалку він джурою був Амфинома, –
Поналивав у чарки і обніс всіх підряд; ті ж, офіру
Богам блаженним вчинивши, самі почали частуватись.
І як скінчили офіру, та випили, скільки хотів хто,
Порозпрощались, і кожний пішов до своєї господи.
Одіссеї Τ. ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
Бесіда Одіссея з Пенелопою. Евриклея пізнає Одіссея.
А Одіссей богорівний зоставсь у тих самих покоях;
Вкупі з Афіною смерть женихам замишляючи люту,
Й зараз почав Телемахові речі крилаті казати:
«Треба тепер, Телемаче, сховати всю лицарську броню,
А женихам, як зачнуть вони в тебе цікаво питати,
Нащо се ти заховав? тра м’якими словами сказати,
Що, пак, од диму її поховав, бо не тою вже стала
Броня, якою лишив Одіссей, од’їжджаючи в Трою:
Пилом припала, поржавіла вся й почорніла зокола
Тай ще до того найбільш, – то мене якийсь бог надоумив –
Щоб часом ви, повпивавшись та сварку піднявши між себе,
Не покалічились, не осоромили б бенкету, дому
Й сватання те ж, бо залізо-кортячка: само тебе тягне!»
Так він сказав; Телемах покоривсь слову милого батька
Й мамку свою Евриклею покликавши, так їй промовив:
«Мамко! іди та задерж мені всіх геть жінок у світлицях,
Поки-от я у ванькир повиношу усю отсю броню
Батькову, котра без догляду тут так псується од диму:
Ниньки ж от хочу сховати, щоб копоть на неї не сідала.»
І йому мамка на се, Евриклея шановна, сказала:
«Час би давно вже тобі, моє серденько, взятись за розум,
Щоб доглядати і дому й хазяйством усім заправляти.
Тільки тривай лишень, хто ж тепер буде вам тутки світити,
Ти ж отсе не позволяєш жінкам, щоб прийшли та світили.»
І Телемах вельми мудрий на се Евриклеї одвітив:
«Хто? отсей странник! без діла у мене не буде сидіти
Й харч задаремне збавлять мені, хто б і звідкіль не прийшов би.»
Так от сказав він і стало безкрилим для неї се слово
49.
Зараз-ото вона позапирала всі двері в світлицях,
І Одіссей з любим сином своїм Телемахом взялися
Геть все виносити: і шишаки, і щити пуповиді,
Й гострії списи; а їм от Паллада Афіна, богиня,
Світ золотим ліхтарем своїм ясний дивовне робила.
От Телемах здивувавшись почав говорити до батька:
«Батечку! чудо велике у нас, як я бачу, твориться:
Стіни геть скрізь по світлицях усіх і мережані гарно
Сволоки, стеля соснова й стовпи кам’янії високі, –
Все так і б’є в вічі світом, неначе б вогнем запалив хто,
Мабуть тут бог якийсь є з тих, що небом широким владіють.»
І у одвіт йому так-от сказав Одіссей хитромудрий:
«Цить! не давай свому розуму волі й не дуже допитуйсь:
Вся отся справа єсть діло богів, що Олимпом владіють.
Лучче іди та лягай собі спати, а я тут зостанусь
Підстерігати рабинь та і матір твою-от розбуркать.
Певно вона, що все плаче, про все мене буде питати.»
Так він сказав; Телемах покорився і вийшов з світлиці
Спати в ванькир, де соснові скалки на кабиці палали,
Де спочивав він і перше, як сон було найде на нього;
Тут-ото ліг він на постіль і спав до самої зірниці.
А Одіссей богорівний зостався в тім самім покою,
Вкупі з Афіною смерть женихам замишляючи люту.
Вийшла з світлиці своєї премудра жона Пенелопа,
Наче б сама-от Діяна, або золота Афродита.
Біля кріселка, де сіла вона, розпалили кабицю;
Сріблом мережане було кріселко й слоновою кістю;
Майстер Ікмалій зробив те кріселко, і стільчик під ноги
Вправив до нього, оббивши м’якеньким овечим кожушком.
Тут-то і сила, прийшовши, премудра жона Пенелопа.
І білорукі рабині прийшли із своєї кімнати
Тай почали прибирати і хліб, і столи, і келишки,
Которими пили, ото женихи, і все друге начиння.
Попіл з кабиць позгортали на землю і дров на кабиці
Нових наклали, щоб то і світило і щоб було тепло.
Тут знов у другий раз на Одіссея напалась Меланто:
«Старче! а ти ще і досі тут, щоб не давать нам покою?
Навіть і ніччю: ти мислиш жінок-ото підстерігати?
Слухай-но ти, шолудивий, наївся ти вволю і випив;
Геть же скоріш відсіля, а то так і жбурну головнею.»
І, позирнувши спід лоба, сказав Одіссей хитромудрий:
«Хай тобі біс! причепилась-ото, як оса неодв’язна.
Чи тобі злість, що брудний я і драна у мене одежа,
Чи що жебрую по людях? нужда мене к тому неволить:
Нищі однакові всюди – голодні, і голі, і босі.
Й я-пак колись проживав між людьми у багатому домі,
Те ж був щасливим, заможним і часто давав неімущим,
Всякому, хто б він не був і чого б не прийшов попросити;
Було у мене тьма тьмуща рабів та і іншого всього,
Чим-ото люди щасливо живуть і багатими звуться.
Що-ж? коли Зевс Кроніон все забрав, то така його воля.
От, через те ж то і ти, необачна, не дуже впевняйся:
Стратиш і ти всю красу свою, котрою так видаєшся
Межи жінками тепер; зненавидить тебе й господиня
Тай Одіссей пак прибуде, бо ще не пропала надія.
А коли він де загинув, й не вернеться більше до дому,
То в домі єсть його син Телемах, котрий з божої ласки
Виріс такий вже великий: з жінок челядинок і жадна
Примх не сховає од нього своїх, бо він вже не дитина.»
Так говорив він, і чула все те Пенелопа премудра;
На покоївку напала вона і сердито сказала:
«Завше ти, злючая суко, така язиката; я бачу
Всі твої справи, з-за них ти колись накладеш головою.
Все отсе добре ти знала, бо чула од мене самої,
Що я сама сього странника мала в світлиці спитати
Про чоловіка, бо завше і дуже за ним побиваюсь.»
І обернувшись до ключниці, до Евриноми, сказала:
«Дай-но сюди, Евриномо, стільця нам з м’якеньким кожушком,
Щоб отсей странник, присівши, сказав, де бував і що бачив
Та і мене щоб послухав: я хочу його розпитати.»
Так-от сказала; і ключниця зараз стілець принесла їй .
Тесаний гарно й застелений зверху кожушком м’якеньким.
Сів бідолашний на тому стільці Одіссей богорівний.
Першою заговорила сама Пенелопа премудра:
«Ну, старий странниче! спершу сама я тебе запитаю:
Що за людина єси? звідкіля? де твій город, родина?»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Жено! не може ніхто в цілім світі з тобою змагатись;
Слава твоя й до широкого неба уже досягає,
Мов би якого царя безпорочного: богобоящий
І над великим могучно даруючи царством, він завше
Правого суду пильнує; у царстві його земля чорна
Родить пшеницю й ячмінь, кишать дерева овочем всяким,
Плодиться добра скотина, а море аж стогне од риби, –
Все то з управи хорошої, – й добре живеться усім там.
Тим-то й мене тепер ти в своїм домі питай об чім хочеш,
Та не нагадуй мені про родину й про рідную землю,
Щоб, спом’янувши, ще більше мені ні наповнила серця
Жалощами: я й без сього вже досить наохавсь; негоже,
Сидячи в домі чужому, все охати та голосити;
А сумувати раз-в-раз вже й зовсім нерозумнеє діло;
Щоб не здосадувавсь хто з челядинок, або і сама ти,
Та й зацокоче: “Залляв собі сліпи та сп’яну і плаче.”»
І у одвіт йому так Пенелопа премудра сказала:
«Странниче! стан мій, лице та й красу мою всю загубили
Боги блаженні з тієї пори, як Аргівці поплили
В Трою, а з ними і мій чоловік, Одіссей мій жаданий.
Як би то він повернувсь та життя мого став боронити,
Більше б я мала почоту і слави, та й все б було лучче.
Ниньки ж я мучусь, бо горя багато наддав мені демон
[Скільки по осторовах тут навкруги є правителів славних,
В Дуліхіосі, у Самі, в Закинті, порослому лісом,
Та скільки їх набереться і в самій Ітаці гористій,
Всі мене заміж прохають за себе й добро моє нищать]
Але мені так байдуже, чи гість хто, чи просить защити;
Я не вважаю й на звісників, котрих народ так шанує.
Я тільки за Одіссеєм вбиваюсь і серденьком нужу.
Ті-от з весіллям спішать, а я хитрощі їм витворяю.
Демон мене надоумив, щоб виткати-от покривало.
Кросна великі в світлиці поставивши, я стала ткати
Довгу намітку тонку, а їм всім то я от що сказала:
Хлопці, мої женихи! Вже помер Одіссей богорівний;
Ви підождіть поспішати з весіллям, аж поки намітку
Я поскінчу, щоб основа моя не пропала задаром.
Сяя намітка – Лаерту старому на смерть покривало,
Смерть бо з косою стоїть невгамуща над лицарем славним,
Щоб Ахеянки по людях мене не змогли попрікнути,
Що-от багатий та без покривала поліг в домовину.
Так я усім їм сказала, й вони всі повірили слову.
От я по дню завше ткала, а ніччю всю тую основу,
Скалку собі засвітивши, до нитки раз-в-раз розпускала
Цілих три роки Ахейців я так облещала й водила.
А як пішов рік четвертий і осінь ото наступила
(Місяців пак вже багато минуло, а днів то ще більше),
То от тоді мене через рабинь, через сук тих невірних,
І запопали, прийшовши і галас всі разом підняли.
Так я зробила по нужді, бо шлюбу зовсім не бажала
А вже тепер утекти од весілля не можу й другого
Способу не приберу, а тут батько та мати неволять
Заміж піти, та і синові не до вподоби; буркоче:
Бачить як гине добро; а тепер він в таких уже літах,
Що може править хазяйством, і Зевс йому славу сплітає.
Так-то. А ти от скажи про родину свою, звідкіля ти,
Вже ж не із дуба ти виріс свяченого та й не із скелі.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Жоно шановна, дружино царя Одіссей-Лаертенка!
Не перестанеш отсе ти мене про родину питати?
Я і скажу тобі, хоч додаси мені смутку й зітхання
Більш, ніж тепер-от я маю, така бачиш, завше вже справа,
Як чоловік на чужині забариться років на стільки,
Скільки і я от скитаюсь по людях з бідою та з лихом.
Та вже ж нехай: розкажу тобі все, про що знати бажаєш.
Крит єсть такая земля, посередині темного моря,
Гарна, плодюча, криниць там багато і рік, а людей в ній
Не перелічиш, живуть в городах, котрих дев’ять десятків.
Різна одна од другої там мова людей: єсть Ахейці,
Великодушнії Етеокрити, Кидонці, Дорійці
На три коліна розділені і богорівні Пелазги.
Город великий в них є і зоветься Кносомом, і Минос
Дев’ять там літ царював вже, великого Зевса коханець,
Батько мойого теж батька, могучного Девкаліона.
Девкаліон родив двох нас – мене й царя Ідоменея
Ідоменей з Атрієнками вкупі на човнах загнутих
В Трою поїхав широку, моє ж ім’я славнеє Етон;
Я є од нього молодший, а він от і старший і дужчий.
Там я й побачив, ото Одіссея й мінявсь з ним гостинцем.
Бо аж до Криту пригнала його сила вітра бурхлива,
Як він у Трою ще плив та зблудився при шпилю Малії,
Й човна спинив у Амнисі, де от Ілітії
50 печера,
В пристані дуже поганій, на силу що втік хуртовини.
Зараз, у город прийшовши, спитав він про Ідоменея,
Бо, – говорив, – то мій давній приятель і дуже шановний.
А вже десятая чи одинадцята була зірниця,
Як той на човнах загнутих поїхав у Трою широку.
От, я в палати царя його ввів і гостив таки добре:
Почастував щиро всім тим, що тільки було на припасі.
Тай товариству його, котре вкупі із ним от прибуло,
Я по хатах назбирав сухарів і муки і смачного
Дев’ять барилків вина; звелів різать биків задля їжі
Днів, пам’ятаю, дванадцять у нас гостювали Ахейці:
Вітер Борей їх задержував, котрий дув так, що й на суші
Вдержатись трудно було на ногах: якийсь демон сердитий
Ним заправляв. Вітер спав у два тижні й вони поплили-от.»
Брехень багато таки говорив він на правду похожих,
А тая, слухаючи, лила сльози і танула тілом.
Як-ото сніг розтає на горах на високих, шпилястих,
Що понаносить Зефір, а після його Евр розігріє,
І од поталого снігу повніють текучії річки;
Так само танули щоки в той час від плачу в Пенелопи
По чоловіку, котрий сидів тут же. Дивитись на сльози
Жінчині сумно було Одіссею: йому було жалко
Очі йому стали рогом, або як твердеє залізо:
Ані зморгнуть пак у віках, він втримував сльози навмисне.
От, як наплакалась досить вона та і наголосилась,
Зараз такії слова Одіссеєві стала казати:
«Ну, тепер от що: я думаю пробу зробить над тобою,
Чи то пак правда, що ти з богорівним усім товариством
Там у палатах приймав чоловіка мого, як говориш.
Ну, розкажи ж от, в якую зодягнений був він одежу
Сам таки, та і товариші, що з ним туди приїздили.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Так воно; але ж подумай, коли то все діялось; трудно
Все пригадать, розказати: тому тепер рік вже двадцятий,
Як чоловік твій поїхав звідтіль, із моєї отчизни.
Але дарма: розкажу так, як розум мій припам’ятає.
На Одіссею жупан був двійний волохатий срібнястий
Застібка була на нім золотая пришита з гачками
Те ж золотими двійними; на полах таке мережання:
В лапах передніх собака держала мале оленятко
Й гризла зубами; на те мережання усі задивлялись,
Що золоті та вдавали так дійсно: собака оленя
Гризла й душила, а той, вириваючись, лапами дриґав.
Далі на ньому хітон я примітив з такої тонкої
Пряжі, ніби з цибулевої зроблений був він шкарлупи,
Дуже м’який і такий тобі білий, що блискав, як сонце .
Часто жінки на хітон той приходили подивуватись.
Тільки скажу тобі от що, а ти заприміть собі добре:
Я не довідався – чи Одіссей ту одежу мав з дому,
Чи, мо’, з товариством хто йому дав як на човні він їхав,
Чи який-небудь приятель, було бо таки в Одіссея
Сила приятелів, як ні у кого другого з Ахейців.
Дав йому й я: мідну шаблю і довгий хітон аж по п’яти
Та і жупан те ж двійний дарував йому, гарний срібнястий
Й випровадив у дорогу з почотом на доброму човні.
З ним приїздив ще і звісник, од нього був трохи молодший.
Я розкажу тобі зараз, яким був із себе той звісник:
В плечах горбатий, брунявий з лиця, з кудерчавим волоссям.
Ім’я йому Евриват, поважав Одіссей його більше
Над всіх товаришів других, бо той був однаких з ним мислей.»
Так він сказав і розбуркав ще гірш до плачу в ній охоту,
Бо Одіссей порозказував їй геть всі певні прикмети.
І от тоді, як наплакалась досить та наголосилась,
Заговорила до нього в одвіт вже такими словами:
«Ну, вже тепер-ото, странниче, хоч досі був ти і бідним,
Будеш в світлицях моїх ти і милим і завше в почоті,
Тую одежу йому я сама дала, котру ти бачив,
Гарно зложивши і застібку тую нашила блискучу,
Щоб за здобу йому була. Його вже мені не діждатись,
Щоб повернувся до дому у милую рідную землю.
Ох, у недобрий же час Одіссей сів на човна прудкого
Та і поплив подивитись на Трою оту ненависну!»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Жоно, дружино шановна царя Одіссей-Лаертенка!
Годі тобі вже губити красу свою, годі в’ялити
Й серце риданням; але ж попрікать тебе – ні, боронь боже!
Бо за яким би то другим загинувшим жінка б вбивалась
Мужем законним, з котрим у любові і діток сплодила,
Як-от не за Одіссеєм, що богам небесним лиш рівня?
Ну перестань же ридати та речі моєї послухай:
Я достеменно розкажу тобі, не втаю ніже йоти,
Що-от почути прийшлось мені про возворот Одіссея:
Жив він і близько відсіль в стороні плодовитій Теспротів.
Дуже великі багатства й ціннії везе він з собою,
Що назбирав скрізь по людях; втеряв він товаришів милих
С човном укупі прудким серед темного моря,
Як-от з Тринакії плив ще, розсердились боги на нього
Зевс та і Геліос, що-от товариші вбили й поїли
Сему биків, і загинули всі у хвилястому морі;
А самого хвиля викинула вкупі з килем на берег
В землю Феаків, котрії родиною близькі з богами.
Сі-то йому наче богу якому почот учинили,
Всім наділили і випровадить самі хтіли до дому
В добрім здорові, як слід і давно Одіссей уже був би
Тут на Ітаці, коли ж, бач вигодніш йому показалось,
Скрізь геть по землях блукати і всякі багатства збирати,
А Одіссей знав багатствам ціну над усіх людей смертних,
І ніхто в світі в сім ділі не міг би з ним посперечатись.
Так-от принаймні казав мені Фидон, владика Теспротів,
Він мені сам за офірою, випроводжаючи, клявся,
Що вже і човна вони оснастили й готові вже люди,
Що Одіссея провадити мають у рідную землю
А мене перше одправив від себе, бо човен Теспротський
Саме тоді і виходив у Дуліхіон по пшеницю,
Він і багатства показував, що Одіссеєм надбано:
Стане їх певне й для правнуків навіть в десятім коліні.
Все те на схованку там Одіссей у палатах зоставив.
Сам же, казали, в Додону поїхав, щоб там запитати
Зевса й під дубом свяченим Зевесову волю почути,
Як йому лучче, через стільки років, в Ітаку вернутись,
Чи то таки у одкриту, чи може як-небудь потайно.
Я ж і кажу, що він жив та здоров, і повернеться скоро;
Довго не буде баритися він на далекій чужині
А що воно так і станеться, дам тобі ось-яку клятву:
Хай-ото свідками буде Зевес, наймогучніший з богів,
Й чесна господа царя Одіссея, в котрій я тепера
Що непремінно все збудеться так, як отсе говорю я.
Сього ще самого року прийде Одіссей, чоловік твій,
Або у сім таки місяці, або лиш другий наступить.»
І у одвіт йому знов Пенелопа премудра сказала:
«О, коли слово отсе твоє, странниче, збудеться справді,
То і почоту зазнаєш од мене ти та й подарунків
Матимеш скільки, що хто б ні зустрінувся скаже: щасливий!
Тільки-но от що я думаю та й недаремне, здається:
Ні Одіссей вже не вернеться, ні ти од мене не влучиш
Проводів, бо вже таких заправителів в домі немає,
Як Одіссей був з людьми до кумпанії: хто б не приїхав,
Всякого він було ґречно приймає й з почотом одправить.
Ну, а тепер, покоївки, помийте лиш странника сього,
Гарну стіль постеліть, положіть жупана й простирала,
Щоб супокійно він спав, поки божа займеться зірниця.
Завтра ж уранці, скупавши, натріть його маслом пахучим,
Щоб йому було не соромно сісти за стіл з Телемахом
Та пообідать в світлиці. І гірко прийдеться тому з вас
Хто зобижать його смітиме чим: той і жадного діла
Тут вже не матиме; геть прожену, хоч розсердиться й надто.
Ну, а повіриш ти, странниче, що од жінок усіх других
Я видаюся і розумом певним дотепним і серцем,
Як я засмаглого, в драній одежі тебе біля себе
Їсти за стіл посажу? а ми люди не пак довговічні.
Хто-от жорстокий і сам і жорстокості тільки і знає,
Того й живим проклинають усі і все зле йому зичать
Та і пі смерті знущаються всі як старі так малії.
Хто ж непорочен і сам-то і відає лиш непорочне,
Славу про того широкую странники завше розносять
Скрізь геть по людях і кожен такого добром споминає.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Жоно, дружино шановна царя Одіссей-Лаертенка!
Правду сказать, то мені жупани і м’які простирала
Стали важкі від тоді, як я вперш оддалився од критських
Гір снігових і снувати почав по безкраєму морю;
Я засну й так, як і досі проводив безсоннії ночі;
А переспав я багато ночей тих на ліжку жорсткому.
Так-от бувало без сна й проваляєшся аж до зірниці.
Зайвий зовсім те ж і митель ножний, що так радує душу
Всякому; не доторкнеться до ніг моїх жінка і жадна
С тих молоденьких робітниць, котрі в тебе служать у домі.
Тільки хіба як знайдеться в вас баба старенька та добра,
Котра й сама перетерпіла стільки же, скільки і я-от;
Сій-от старій доторкнутись до ніг моїх не збороню я.»
Й знов почала говорити йому Пенелопа премудра:
«Странниче любий! мені ще такий чоловік не траплявся
С тих чужостранців усіх, котрих стільки в нас перегостило,
Щоб говорив так розумно, як ти от говориш і мислиш
Єсть тут у мене бабуня старенька, дотепная надто,
Котра й його бідолашного ще з пелюшок годувала
Й винянчила на руках з того самого дня, як родився.
Ся тобі ноги умиє, хоч дуже пак дуже слабенька.
Ке-диш устань та ходи-но сюди, Евриклеє розумна,
Ноги помий однолітку хазяїна твого; напевне
І Одіссей вже такий і ногами й руками – всім тілом.
Бо у нужді та в нещасті лихім люди скоро старіють.»
Так-от сказала вона, стара ж очі руками закривши,
Сльози гіркі почала проливати і заголосила:
«Жалко мені тебе, любчику мій, та нічого не вдію:
Ремстний на тебе Зевес, хоч ти серцем і богобоящий;
Бо перед Зевсом, що в громах кохається, й жаден із смертних
Стільки стеген не спалив, не Офірував і гекатомбів,
Скільки давав йому ти при молитвах, щоб він і щасливу
Старість послав тобі та щоб і виростив славного сина;
Се ж от тепер, як я бачу, лишив тебе й дня возвороту.
Так і над ним десь напевно знущається челядь жіноча
Тих чужостранців, у славні палати, котрих він прибуде,
Як отсе тут над тобою знущаються всі отсі суки
Й ти од їх кривди втікаючи та од паскудств їх великих,
Вмити себе не даєш їм; мені ж не без волі моєї
Се загадала зробить Ікаріївна; і я тобі зараз
Ноги помию і ради-ото Пенелопи самої
Та і тебе таки, бо моє серце взялося до тебе
Жалощами, і повір мому слову, що я отсе мовлю:
Перебувало багато тих странників тут бідолашних,
Але ж із них я не бачила й жадного, щоб так похож був
Станом і голосом на Одіссея, як ти-от подобний.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Те ж саме кажуть, бабуню, і всі хто но тільки очима
Бачив обох нас, що ми з Одіссеєм один на другого
Дуже подобні, як-от і сама ти подумавши кажеш.»
Так він сказав; і стара унесла нову мідну лоханю,
Де ноги мила усім, налила води трохи не повну
Спершу холодної, потім же всипала вже і окропу.
Сів Одіссей на кабиці й лице одвернув геть од світу,
Бо йому спало на думку, щоб та, як почне його мити,
Шрама на нім не пізнала, і тайна вся піде шкереберть.
Стала вона мить хазяїна свого і зараз пізнала
Шрам, що колись укусив його дикий кабан білим зубом,
Як він пішов на Парнас Автолика побачить з синами,
Діда по матері славного, котрий між смертними всіми
Хитрощами видававсь і клятьбою; так дав йому бог сам
Єрмій; йому-от за се, за спасибі, спалив він багато
І козинят і ягнят, а той все був до нього прихильним.
Раз Автолик, на Ітаку приїхавши, вельми плодючу,
Новорожденного сина своєї дочки застав, внука;
Сього йому Евриклея, на милі коліна поклавши,
Як він вечерять кінчав, поіменню назвала й сказала:
«Ну, Автолику, тепер найди ім’я і дай його сам вже
Милому сину дочки, а для тебе він вельми жаданий.»
І Автолик у одвіт Евриклеї на сеє промовив:
«Зять і дочка хай дадуть йому ім’я, яке-от скажу я.
Дуже сердитим на всіх я приїхав в сю землю плодючу,
Як на жінок так і на чоловіків, що тут на Ітаці;
Хай через се він і зветься-ото Одіссеєм, Сердитим,
А, як ввійшовши в літа у великому матернім домі,
Прийде туди на Парнас, де у мене хазяйство велике,
Всім наділю його та й одпущу назад радим, веселим.»
Тим-то й прийшов Одіссей, щоб дід дав йому славних подарків;
І Автолик таки сам та й сини Автоликові также
Гарно його прийняли й привітали словами м’якими,
Баба ж його Амфитея, обнявши з плачем Одіссея,
Поцілувала у голову і в ясні очі обоє.
Зараз оддав Автолик приказання синам своїм славним
Добрий обід зготувать, і сини до роботи взялися:
От привели і зарізали зараз бика п’ятилітка,
Оббілували його, на шматки розчинили усього,
Смачно корінням приправили і, на спички настромивши,
Перепекли на печеню, і все на паї поділили,
Потім цілесенький день вони зранку до сонця заходу,
Бенкетували усі одинаково ївши і пивши.
А як-от сонце спочило і темрява вкутала землю,
Спати тоді положилися і сном солодким поснули
Тільки ж лиш рання рожева Зоря світова зайнялася,
Вийшли на влови сини Автолика, хортів всіх забравши,
В пущі та нетрі, пішов з ними і Одіссей богорівний;
Стали карабкатись на круту гору Парнаса, покриту
Лісом, і скоро дійшли до тінявих яруг непрохідних.
Сонце тим часом вже зазолотило розкошнії ниви,
Вставши із-за тихих вод та глибоких ріки Океана
Стали-ото вже спускатись ловці у байрак: попереду
Бігли собаки і нюхом шукали сліду, а позаду
Йшли Автоликові діти і теж Одіссей богорівний
Біля хортів неподалеку, списом махаючи довгим.
Там-от у пущі зарившись лежав кабан дикий, великий,
В пущу ту не пробивалася ні сила вітрів холодних,
Ані палючеє сонце промінням в ту пущу не било,
Та не проходив ніколи і дощ, – така сильне густа
Пуща була; понападало листу в ній купи великі,
До кабана гук ходи долетів і людських і хортячих,
Як почали наступати ловці; от кабан з логовиська,
Сторчки щетину піднявши, з яскравими страшно очима,
Виліз і став перед ними. Тоді Одіссей у сам-перед
Кинувсь на нього і виставив по перед себе спис довгий;
Вже проколоть-ото мав, та кабан, впередивши зубами
Вище коліна вкусив і багато таки вирвав зубом
Плоти, наскочивши з боку, а кості пак не доторкнувся.
Ще замахнувсь Одіссей, а в плече його правеє влучив
І наконешник блискучого списа пробивсь аж на наскрізь.
Хропнувсь об землю захрюкавши вепр, і дух виперло з нього.
Любі сини Автоликові і кабана геть убрали,
І Одіссеєві, милому свому сестрінцеві, рану
Перев’язали легенько, а чорную кров заговором
Встановили, і зараз пішли до господи до батька.
Там Одіссеєві і Автолик і сини Автолика
Рану загоїли і, надававши цінних подарунків,
Радого вельми і радії вельми самі проводили
В милу Ітаку. Його там і батько й шановная мати
Стрінули радісно і почали про все чисто питати,
Як-ото він покалічивсь, і той розказав достеменно,
Як на Парнасі на вловах кабан його зубом поранив,
Як він пішов-ото вкупі з синами-ото Автолика.
Шрам од тієї-то рани налапала баба й пізнала,
Миючи ногу долонями, й зараз пустила з рук ногу;
Впала нога у лоханю, і дзенькнувши мідна лоханя
На один бік похитнулась: вода полилась по підлозі,
Разом взяли стару бабу і радість і жалощі; очі
В неї слізьми затягнуло і голос здушило в гортані.
За підбородок взяла Одіссея вона і сказала:
«Ти ж отсе єсть Одіссей, моє миле дитятко! а я ж то
І не пізнала тебе, поки-от не намацала шраму.»
Так от сказала, і на Пенелопу зиркнула очима,
Маючи в мислі сказать їй, що то чоловік її любий;
Та ж засмученная всього того й не примітила навіть:
Їй збаламутила мислі Афіна. І зараз рукою
Правою став Одіссей стару бабу душити за горло,
Лівою ж ближче до себе її притягнувши промовив:
«Мамко: ти за що ж згубить мене хочеш? хиба ж не сама ти
Грудьми
51 своїми мене згодувала? Тепер я, ти бачиш,
Бід натерпівшись через двадцять років вернувся до дому.
А коли ти-от пізнала мене, з ласки богів напевне,
То вже мовчи, щоб ніхто другий не постеріг сеї справи,
Я тобі от що скажу, і воно таки збудеться справді:
Коли-от бог мені дасть побороть женихів тих чванливих,
Я і тебе-то помилую мамки моєї, як прочу
Челядь жіночу зачну у палатах своїх катувати.»
І у одвіт йому так Евриклея премудра сказала:
«Синку мій! слово, якеє крізь зуби тобі пролетіло?
Знаєш ти й серце моє непоступне, та й волю ту ж саму,
Буду такою я, як-от залізо, або твердий камінь.
Тільки-но от що скажу тобі, й ти не забудь сього слова:
Коли-от бог тобі дасть побороть женихів тих чванливих,
Я по іменню назву тобі кожну з твоїх челядинок,
Котрі тобі учиняють безчестя і котрі невинні!»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Мамко! на що тобі їх називать мені? овсім не треба:
Я пак і сам їх довідаюсь добре і знатиму кожну.
Тільки будь ласка, мовчи собі; припоручи усе богам.»
Так він сказав; і старенька пішла собі геть із світлиці,
Щоб принести-ото мителю, бо розіллявся той перший:
От як умила стара його й маслом пахучим натерла,
Зараз присунув стільця Одіссей до вогню трохи ближче,
Щоб то обсохнуть, а шрам над коліном полою закутав.
Тут почала говорити премудра жона Пенелопа:
«Странниче! маю тобі я ще трохи сказати од себе.
От незабаром настане і милого час опочивку
За для всіх тих, кого сон бере, і в лютім горі солодкий;
А мені бог послав тугу таку, що й сказати не можна:
В день мені тільки й розваги, що плакати та голосити,
І пильнувати роботи своєї й своїх покоївок,
А як настане ніч темная, і всіх обгорне спочивок,
Ляжу на ліжко та й знов ото плачу, бо важко на серці:
Страшнії клопоти, думки й журба так і рвуть мені душу,
Як-ото і Пиндарея дочка Аідон-соловейко, і
Сидячи ранком у листях зелених, густих-непроглядних,
Жалібне гарно щебече, лиш тільки весна от настане, –
Й тьохкає, переливаючись на всі лади голосочком –
Плаче ж вона за своїм милим Ітилом Зитовим сином,
Котрого вбила сама ж необачная – гострою міддю;
Так-от і в мене сюди і туди розбігаються думки:
Чи-то зостатись при синові й пильно всього доглядати –
Й свого добра, і рабинь і широких високих палатів,
Та не соромити мужнього ліжка й людських пересудів,
Чи піти заміж за того з Ахейців, которий найлуччий
Свататись буде до мене, принісши найбільше посагу.
Син мій-от, поки ще був нерозумна дитина маленька,
Заміж іти не давав мені й кинути мужню господу;
А от тепер, як вже зріс і дійшов-ото літ парубоцьких,
Сам уже молить, щоб вийшла таки я з сієї господи,
Гнівається за добро своє, що пожирають Ахейці
Дармо. А-ке лиш, старий, розтолкуй мені сон ти; ось слухай:
Є в мене двадцять гусей; я даю їм пшеницю з водою
Їсти оттут таки в сінях і завше я ними любуюсь.
Сниться мені, що великий орел з закарлюченим носом,
Із-за гори ніби передушив усіх чисто; впали
Покотом гуси у сінях, а той собі линув у небо.
І почала я ніби-ото плакать ві сні та ридати,
То позбирались ніби і Ахеянки й теж стали плакать.
Вкупі зо мною об тім, що орел всіх гусей мені стратив
І ніби знов той орел прилетів, сів на стріху високу
Та і почав язиком говорить чоловічим до мене:
“Годі вже плакать тобі, Ікаріївно, за тими гусками.
Се ж бач не сон, але справжня ознака, що й збудеться скоро
Гуси отсі – женихи твої, а я – орел, правда, досі
Птицею був, та тепер вп’ять твоїм чоловіком прихожу,
Котрий усім женихам отсім лютую смерть заподіє?”
Так-от сказавши він счез, а я з жахом прокинулась зараз,
Я подивилась сюди, подивилась туди: мої гуси
Біля корита пшеницю ідять, як і завш-ото їли.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Жоно шановная! ні за чим сна сього і толкувати
Та виясняти: його тобі розтолкував Одіссей сам,
Як воно станеться: сном женихам він віщує погибель
Всім до одного, й ніхто не втече з них од певної смерті.»
Знов йому мудра жона Пенелопа на сеє сказала:
«Правда, буває, що сняться і сни чудернацькі, химерні,
Та і не завше сон кожний збувається для чоловіка.
Двоє воріт єсть, которими входять безтільні манячні
Сони: одні роговії, а другі з слонової кості.
І котрі сни входять в нас ворітьми із слонової кості
Ті не збуваються і навіть доброго слова не варті;
А котрі знов струганими ото роговими проходять,
Ті задля кожного дійсні, кому б вони там не приснились
Але не з сих-то напевне воріт вийшов сон отсей, страшний,
Що мені снивсь-от, хоч він і для мене й для сина жаданий.
Я тобі друге скажу-от, і ти не забудь мого слова:
Вже-от іде ненависна зоря, що мене з сього дому
Вижене тим-то отсе я і хочу устроїти грище
В кільця, которих покійник бувало в високій світлиці
Порозставляє дванадцять підряд на прутах ніби віхи,
Й ставши таки далеченько, усі так стрілою й прониже.
От, отсе грище тепер женихам я і думаю дати,
Хто найскоріше із них і найлегше отой лук натягне
І всі дванадцять ті кільця прострелить стрілою на виліт
Не зачепивши, за того я й вийду й покину господу
Мужа законного, гарну такую і повну багатства,
Котру не раз мені прийдеться навіть ві сні споминати.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Жоно, дружино шановна царя Одіссей-Лаертенка!
Добре надумалась, і не одкладуй надальш сього грища.
Бо, я ж то кажу, прибуде сюди Одіссей богорівний
Перш, ніж вони отсей лук гарно тесаний взявши у руки
І тятиву натягнувши прострелять залізнії кільця.»
Знов у одвіт йому так Пенелопа премудра сказала:
«Хтіла б я, странниче, щоб ти сю ніч коло мене просидів
Й трохи розважив тоді і мені не захтілось би спати;
Але не можна пак людям, я знаю проводить не спавши
Цілії ночі, таку, бач, призначили кожному долю
Боги безсмертні нам смертним по всій геть землі плодовитій.
Ну так піду ж я отсе спочивать собі в верхню світлицю,
Ляжу на ліжку, котреє зробилось мені ненависним
52
Й завше слізьми закропляється з тої пори, як поїхав
Мій Одіссей подивитись на Трою прокляту, негайну
53,
Може й засну; а ти ляж собі тут таки в домі де-небудь,
Чи на землі постелившись, а то хай дадуть тобі ліжко.»
Так-от сказавши, пішла собі в верхню світлицю тіняву,
Та не одна: вкупі з нею пішли покоївки і другі.
І увійшовши з жіночою челяддю в верхню світлицю,
Плакала по Одіссею, по милому, мужу, аж поки
Сном не скліпила міцним їй очей синьоока Афіна.
Одіссеї Υ. ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
Перед тим, як повбивати женихів.
І положивсь спочивать Одіссей богорівний: у сінях
Шкуру собі постелив він нем’яту волову, а зверху
Смушків м’яких із ягнят, котрих різали що-дня Ахейці.
Ліг Одіссей, і укрила його жупаном Евринома.
Там Одіссей, женихам замишляючи зло в своїм серці,
Тільки лежав, та не спав, покоївки побігли з світлиці,
Правда, не всі, а котрі з женихами казились і перше;
Всі заразом реготали й нікчемні баляси точили.
У Одіссея од гніву у грудях аж стукало серце;
Думав він довго, на різні лади міркував, що б то вдіять:
Чи то схопитись та кожну безстиду на місці укласти,
Чи так зоставить, нехай з женихами показаться ще раз,
Сей тільки раз ще останній, – а серце все гірш лютувало.
Як-ото сука, малих цуцинят охраняючи, злиться
На незнайомого й бреше та хоче його розірвати;
Так лютувало і серце його через їх непотребства.
Вдаривши в груди себе, він сердито сказав свому серцю:
«Серце! терпи: ти колись-то ще гірші паскудства терпіло,
Того-от дня, як Циклоп бузувір пожирав у печері.
Сильних товаришів, ти ж все терпіло, аж поки кебета
С тої печери не вивела, де ти вже думало й згинеш.»
Так він вгамовував серце, котре лютувало у грудях;
Й серце послухалось того вмовляння: терпіло й терпіло
Вперше, а сам він не спав, повертавсь то на той, то на сей бік,
Так як-ото чоловік над великим вогнем на кабиці
Кендюх, начинений здором і кров’ю, раз-в-раз обертає
З боку на бік, щоб скоріше і лучче той кендюх упікся;
Так-от і він з боку на бік ворочавсь, міркуючи нишком,
Як-то він буде справлятись з юрбою безстидних Ахейців
Сам-от один. Підійшла тут до нього близенько Афіна,
З неба спустившись, і постаттю зовсім похожа на жінку.
Стала вона в головах і таке йому слово сказала:
«Чом же отсе ти не спиш, чоловіче ти бідний, нещасний?
Се ж твоя власна господа, твоя у господі і жінка,
Та і синок те ж, якого хотів би усяк сина мати.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Та воно так і по правді усе ти, богине, сказала;
Але, бач, от що велить мені серце як слід зміркувати,
Як-то я буду справлятись з юрбою безстидних Ахейців
Сам-от один, а їх завше в палатах буває багато:
Та ще найбільше й про те таки думаю я та гадаю,
Як що поб’ю я і справді їх з ласки Зевеса й твоєї,
Де я тоді заховаюсь? Об сім-от прошу, ти й подумай.»
Знов йому так синьоока богиня Афіна сказала:
«Та і чудний ти! надіються ж люди й на слабшого часом,
Котрий і смертен та й стільки кебети і хисту не має;
А я ж богиня, котора тебе раз-у-раз охраняю
В халепах всяких і бідах; скажу тобі й сей раз в одкриту:
Як би-ото п’ятдесят чоловік, або й більше, з засади
Кинулись тільки на нас двох і хтіли б нас стратить війною,
То і тоді б ти зайняв і биків їх і дрібну скотину.
Але вже час тобі й спати: нездорово й важко не спавши
Цілую ніч вартувать, а од бід ти вже збависся скоро.»
Так-от сказала, і сном йому вії міцним засклепила,
Та і назад до Олимпу богиня з богинь полетіла.
Спить Одіссей сном міцним, що й сустави розгвинчує, й клопіт
Всякий забуть заставляє; не спить лиш одна Пенелопа,
Сівши на ліжко м’яке, вона плаче і гірко ридає,
А як-ото вдовольнила плачем свою душу і серце,
Самперед так помолилась Діяні жона богорівна:
«Красна богине Діяно, Зевесова дочко! коли б ти,
Серце мені простреливши стрілою, взяла з мене дух мій
Зараз тепер, і затим хай би буря мене підхопила,
Та хмаровою понісши дорогою звідсіль далеко,
Вкинула в бистрії води глибокі ріки Океана,
Так як колись-то дочок Пандарея вхопили теж бурі;
Боги родителів стратили їм і вони зосталися
Сиротами у палатах; сама їх богиня Венера
Сиром та медом солодким і смачним вином згодувала.
Гера ж сіромам дала, од жінок і дівчат всіх одмінно,
Ум і красу, а гнучкий стан – дала непорочна Діяна,
Гарні ж роботи ручнії справлять їх навчила Афіна.
І як Венера пішла на високий Олимп, щоб дівчатам
Випросить долю щасливу, і шлюб їм почесний та милий
В Зевса, що в громах кохається, – відає тільки один він
Все – як і долю, так теж і недолю усіх людей смертних –
То-от тоді як раз Гарпії злії дівчат і вхопили
Тай оддали ненависним Ериніям в тяжку неволю.
Так і мене невидимою хай би зробили Олимпці,
Або нехай мене вбила б Діяна, щоб я з Одіссеєм
Бачилась, в царство підземнеє та ненависне спустившись,
І осоружному мужу не мусіла тут догоджати.
Та пак і горе великеє терпиться легче, коли хто,
Плачучи в день з неутішною завше тугою на серці,
Ночи проводить у сні – чоловік той про все забував –
І про хороше й про злеє, як сном собі віки засклепить,
А от мені то і сни посилає недобрії демон:
Сеї от ночі хтось спав біля мене на нього похожий,
Чисто такий, яким був Одіссей, од’їжджаючи з військом;
Билося радісно серце: не сон то був, але проява.»
Так-от сказала, і зараз зійшла злототронна зірниця.
Плач Пенелопи й ридання почув Одіссей богорівний
Та і почав міркувати про себе, йому бач здалося,
Що-от, пізнавши його, вона тут в головах і стояла.
Скинувши з себе жупан і кожушки забравши з постелі,
Все те поклав на стілець у світлиці, а шкуру волову
Виніс на двір й помоливсь потім Зевсові, руки піднявши:
«Батьку Зевесе! коли вже мене ви й по суші й по морю
В землю мою провели, як я бід натерпівся та горя,
З дому нехай мені голос подасть, хто прокинеться перший,
А з-понад двору нехай мені з’явиться чудо од Зевса.»
Так він моливсь, і благання совітоподатель послухав
Зараз таки й загремів із Олимпа шпилястого громом,
С хмар піднебесних і дуже зрадів Одіссей богорівний.
Першою голос йому подала з дому мельничка-жінка
Зблизька, з будівлі одної, де жорна стояли хазяйські;
Коло тихявляти жорен ходили по черзі дванадцять робітниць,
Дерли крупи та мололи ячмінну муку і пшеничку.
Другі робітниці всі спочивали, змоловши пшеницю,
Тільки одна ще не спала найслабша, кінчавши роботу.
Кинувши жорна, сказала в признаку хазяїна слово:
«Батьку Зевесе, людей всіх і богів безсмертних владико!
Дуже ти щось загримів-от з високого звіздного неба
Овсім без хмар дощових: комусь чудо напевне в’являеш;
Сповни ж тепер і мені ти жадання, котре от скажу я:
Щоб женихи у останній вже раз і послідний сьогодні
У Одіссеєвих пишних палатах побенкетували:
Працею дуже важкою коліна свої я зморила,
Мелючи безперестанно: обідають хай у останнє.»
Так-от сказала, і мцло було Одіссею се слово,
Як і гримотня Зевеса: і просила бо кари паплюгам.
От почали вже і другі рабині збиратись в світлицю
Та на кабицях вогонь незгасимий палкий розводити.
Вже й Телемах богорівний з постелі м’якої піднявся,
Гарно вдягнувшися, він причепив гостру шаблю до боку,
І підв’язав під підошви міцні дуже гарні сандали,
Взяв в руки спис довгенястий з мідним наконечником гострим,
Став на порозі і так Евриклеї почав говорити:
«Любая мамко! чи странника ви вдовольнили, як треба,
Їжою та і постіллю, чи спить може так без призору?
Мати моя часом теж не доглядить, хоча й пак розумна.
Часом ні за що ні про що вона й волоцюгу споважить,
Луччого ж та освіченого так без почоту й одпустить.»
І у одвіт йому так Евриклея премудра сказала:
«Ні, ти не гань тепер, синочку, матери так безневинно,
Пив бо вина чужостранець солодкого, скільки хотів сам,
Їсти ж не їв, хоч просили; сказав пак, що він неголодний.
І лиш про сон спом’янув-ото та про спання мовив слово,
Зараз сама повеліла рабиням йому постелити;
Але ж пак він, як бездомець який, сіромах безталанний,
Не захотів спать на ліжку під білим м’яким простиралом
А на воловій, нем’ятій ще, шкурі і смушках ягнячих
Взяв та й заснув там у сінях а ми жупаном його вкрили.»
Так-от сказала; пішов Телемах богорівний з світлиці
З списом в руках, а за ним і собаки прудкії побігли.
Він на майдан-ото йшов на пораду до славних Ахейців,
Крикнула тут на рабинь Евриклея, жона богорівна,
Мамка й порадниця Опа дочка колись Писеноренка:
«Ну лиш мерщій за роботу: світлиці усі, покропившц,
Позамітайте; стільці килимами червоними всюди
Позастеляйте; столи добре губками й мілким пісочком
Всі пошаруйте, поопорожняйте виновії кухви
Та і келишки дводонні помийте; після за водою
Йдіть до криниці, та тільки, глядіть – повертайтесь скоріше.
Бо женихи пак недовго баритися будуть приходом:
Завше вони дуже рано приходять, для них, бач, все празник.»
Так-от сказала, й слухняні рабині взялись до роботи.
Двадцять пішло до криниці глибокої зараз по воду,
А усі другі в світлицях гарненько геть скрізь прибирали.
От, надішли челядинці Ахеан проворні і стали
Дрова рубати й колоти скалки, та й рабині з криниці
Воду принесли; за ними у слід і Евмей свинопас гнав
Трьох кабанів молодих, самих луччих, що були в свинарнях.
Тих кабанів він пустив в загороду міцну до корита,
А сам бесідовать став з Одіссеєм м’якими словами:
«Странниче! що ж, тепер дивляться лучче на тебе Ахейці,
Чи пак глумляться й знущаються все ж таки так, які досі?»
І у одвіт йому от що сказав Одіссей хитромудрий:
«О, коли б боги, Евмею, та вже відомстили за кривду,
Котру оті безсоромні що дня необачно вчиняють
В домі чужому і міри стиду ніякої не мають.»
Так от Евмей з Одіссеєм бесідовали собі стиха.
Тут підійшов до них і козовод Долієнко Мелантій,
Він пригнав кіз, що були між козами в кошарі найлуччі,
Теж женихам на обід; за ним двох ще ішло козоводів.
Кіз поприв’язував він під повітку високу лунасту
54
А сам почав з Одіссея знов кпити і знов глузувати:
«Ти, старчуку, іще тут, щоб жебрацтвом своїм не давати
Людям спокою? ти може не знаєш, в які вийти двері?
Ні, вже таки не обійдеться в нас із тобою, як бачу,
Без кулаків, бо своїм ти жебрацтвом вже став осоружний
Тут задля всіх, а єсть бенкети й другі у других Ахейців.»
Навіть і пари із уст не пустив Одіссей хитромудрий,
А покивав головою лиш мовчки, лютуючи в серці...
От надійшов ще і третій пастух самий старший, Филитій,
Яловицю женихам він привіз і пригнав кіз ще других.
Перевезли всіх сюди перевізчики, котрі і других
Переправляють людей, яким трапиться декуди їхать.
Він поприв’язував тую скотину в повітці лунастій,
А сам почав Свинопаса питать, підступивши близенько:
«Що се за странник отсей, свинопасе, прибулий недавно,
В наші палати? З якого він буде примірно народу?
Де його дома, родина, родителі та і отчизна?
Глянеш – сірома нещасний, придивисся – цар настоящий...
Боги бач іноді знищують і сіромах безталанних,
Та деколи і царів самих в халепу страшну забгають.»
Так говорив він, і ставши близенько подав Одіссею
Правую руку й почав йому речи крилаті казати:
«Будь здоров, странниче батьку! щоб ти з сього часу й по вік свій
Гараздував завше, ниньки ж ти бідний такий та нещасний!
Зевсе! нема більше злющого межи богами од тебе;
Ти не жалієш і тих людей навіть, которих создав сам
Жити на світі; байдуже тобі, що ні за що, ні про що
Страждуть вони. І тепер мені очі слізьми помутило,
Лиш я уздрів тебе, странниче, та спом’янув Одіссея,
Певно і він, як от ти, теж обшарпаний бродить по людях,
Як що ще жив та здоров, коли бачить ще ясний світ сонця.
А може пак і помер і тиняється в царстві Аіда?
Ох, Одіссею, царю непорочний! мене ти маленьким
Постановив пастухом над товаром в землі Кефалонців
І наплодилося стільки волів та корів тих багато,
Як ні у кого другого, хороших та широколобих.
Що ж? інші другі велять мені сюю скотину приводить
Їм задля їжі; вони і на сина зовсім не вважають
Та не страхаються й божої кари; одно в них на мислі:
Майно страчати хазяїна, що десь так довго бариться.
Часто спадає на серце мені така думка: покинуть
Край сей, і позабиравши худобу усю перебратись
В іншу яку, нетутешнюю сторону, легше було б пак,
Там, за товаром чужим доглядаючи, й горе терпіти,
А тут нехай собі син заправляв хазяйством, як хоче.
Стану в якого-небудь там хазяїна іншого в найми,
Звідси утікши, бо тут вже таке недоладне твориться.
Але надію ще маю, що мій бідолашний хазяїн
Вернеться і женихів усіх вижене геть-то із дому.»
І у одвіт йому знов так сказав Одіссей хитромудрий:
«Слухай, Филитію: ти не подобний зовсім ні на злого,
Ні на дурного: я й сам знаю добре і хист твій і розум,
От через те ж тобі от що скажу я й клятьбою завірю.
Свідками з богів хай буде Зевес, ся гостлива трапеза
Й чесна господа царя Одіссея, в котрій я сижу-от,
Що Одіссей при тобі ж таки явиться скоро в оїм домі;
Й сам ти своїми очима побачиш, як що тільки схочеш,
Вбитими всіх женихів, що зухвально оттут верховодять.»
Знов Одіссеєві став гуртоправ говорити й промовив:
«О, як би, странниче, се твоє слово справдив Кронієнко,
Взнав би ти зараз, яка в мені сила, які й кулаки теж.»
Тут і Евмей свинопас теж молиться почав усім богам,
Щоб Одіссей велемудрий вернувся скоріше до дому.
Так-то вони усі троє балакали проміж собою,
А женихи Телемахові смерть замишляли й погибель.
Тут їм по лівую руку орел появився здоровий,
Він летів високо і в пазурах тримав сизу голубку.
От, Амфином і почав женихам говорити й промовив:
«Браття! не справдиться наша умова отся і рішенець –
Вбить Телемаха; давайте-но лучче приймемось за бенкет!»
Так-от сказав Амфином, і вподобалось всім його слово.
Зараз-ото і пішли у палати царя Одіссея,
Порозкладали свої жупани по лавках та кріселках,
І баранів позарізували здоровенних та товстих
Кіз, кабанів покололи, зарізали і яловицю,
Тельбухи з них попекли й розділили на долі, а в кухвах
Порозбавляли вина, свинопас всім роздав по келишку,
Хлібом обніс всіх Филитій, що над скотарями був старший,
В кошиках гарних, а смачним вином частував вже Мелантій,
Ті ж на готовую страву лиш руки свої простягали.
А Телемах, щось мудруючи, посадовив Одіссея
Окрім біля вихідних дверей, на кам’яному порозі,
Простий ослінчик йому підкотивши і стіл невеличкий.
Тельбухів пай положив перед ним, і налив йому повну
Чарку вина золоту і частуючись так йому мовив:
«Тутки сиди тепер та пий вино з усіма женихами;
Глуму на тебе я сам; не допущу, одверну і руки
Всіх женихів я од тебе, бо овсім не єсть громадянський
Дім сей, але Одіссеїв, а той його дав мені в спадок.
Ви, женихи, од докору удержуйтесь, та не давайте
Й волі рукам, щоб не знялась яка часом сварка та бійка.»
Так він сказав, й од досади усі губи аж прикусили,
На. Телемаха дивуючись, що він так сміливо мовив;
Потім начав говорити до всіх Антиной Евпитенко:
«Хоч і тяженько воно, але ж треба знести нам, Ахейці,
Річ Телемахову; дуже похвалко він з нами говорить.
Зевс не велить, Кронієнко, а то ми б його замовчати
Зараз заставили, дарма що дуже так він балакливий.»
Так-от сказав Антиной, і байдуже було Телемаху.
Тою порою гонці через город вели гекатомбу:
Богам в офіру, за нею ішли кучеряві Ахейці
В рощу тіняву далеко влучного митця
55 Алоллона.
А женихи перепікши печеню, з шпичок поздіймали,
Порозділяли на долі і бенкет значний учинили.
Та і перед Одіссеєм те ж пай положили такий же,
Як і самі вони заполучили, бо так приказав їм
Странника вволити сам Телемах, любий син Одіссея.
А женихам загордящим Афіна зовсім не давала
Вдержуватись од дражливої кривди, щоб тим пак ще більше
Ремсти і помсти щораз набиралось в душі Лаертенка.
Між женихами находивсь один беззаконник великий,
Ктисипом звали його, а був родом він з острова Сами.
Сей-то, впевняючись надто на статок свій та й господарство,
Більш од усіх женихавсь до жони Одіссея, що довго
Бариться. Він ото й став женихам загордящим казати:
«Слухайте ви, женихи браві, що я вам маю сказати:
Заполучив м’яса долю однакову з нами і странник;
Так воно й треба: бо кривда велика було б занедбати
Котрого-небудь з гостей Телемаха в його ж таки домі.
Отже нехай йому буде й од мене гостинець, щоб мав він
Чим і за митель оддячити бабі старій, та й другому
Дать кому-небудь з рабів, котрі суть у царя Одіссея.»
Так-от сказавши, вхопив він із кошика ногу волову
Та і жбурнув нею у Одіссея; а той одхилився
Та головою припав до стіни й засміявся злосливо
Сміхом недобрим. Не влучила кістка, а бухнулась в стінку.
От Телемах почав Ктисипові говорить, дорікати:
«Ктисипе! маєш ти щастя великеє, що ти не влучив
В голову страннику: він одхилився як раз саме в пору
А то, єй-Богу, я сам би тебе заколов отсим гострим
Списом, і батько тобі замість шлюбу труну готував би
Тут таки. Щоб ані жаден із вас не посмів в моїм домі
З сеї пори верховодить; я знаю вже все розумію
Як і хороше, так злеє, а досі я був ще дитина.
І дуже важко дивитись було мені, як і скотину
Різали дармо, як дармо збавляли вино та як жерли
Хліб мій; а трудно одному було проти стільких боротись.
Так перестаньте ж, благаю вас, зло учинять безневинно
А як що ви і самого мене вже рішили убити,
То задля мене ще й краще: мені буде лучче напевне
Вмерти, ніж завше дивитись на ваші отсі непотребства;
І виганяють гостей з мого дому, і челядь жіночу
Всю роз’ятряють в палатах пречистих царя Одіссея.»
Так він сказав, і замовкли усі, мов води в рот набрали.
Трохи вже згодом сказав Агелай до них Дамасторенко:
«Браття! ніхто ж пак не гнівається на правдивеє слово
І у одвіт за се самеє прикрих речей не говорить;
Так не гоніть і старого і не досаждайте нікому
Із челядинців, котрі суть в палатах царя Одіссея.
А Телемахові та й його неньці я скажу од себе
Слово братерське, як що воно прийдеться їм до вподоби:
Поки ще мали обоє ви певную в серці надію,
Що Одіссей велемудрий повернеться й справді до дому,
Доти ніякої кривди не було, що ми женихи всі
Мусіли тут у палатах сидіти та ждати, бо лучче б
Вийшло по вашому, як би ото Одіссей повернувся;
Ну, а тепер воно ясно, що він уже більше не прийде.
Ти от піди передай се все матері і накажи їй
Вийти за того, хто луччий і хто дасть посагу найбільше,
Будеш і ти собі радісно батьківщини доглядати
Ївши і пивши, й вона буде другого дім пильнувати;
І у одвіт йому так Телемах вельми мудрий промовив:
Заприсягаюся Зевсом тобі, Агелаю, і батьком,
Котрий вже може й помер де, а може блука ще де-небудь,
Що не бороню я матері шлюбу, а овсім силкую
Вийти за кого там хоче і посаг даю їй великий.
Але боюсь проти волі із дому її проганяти
Словом натужним, від сього нехай мене сам Зевс боронить!»
Так говорив Телемах, в женихах же Паллада Афіна
Сміх пробудила великий, і розум зовсім помутила.
Вже пак і щелепами не своїми вони реготали,
І сирове покривавлене гризли м’ясиво; в них очі
Поналивались слізьми, а їх серце жалем защеміло.
Тут знов почав говорить до них Теоклимен боговидий,
«Страхополохи! яка се причинна вам сталася? Ніччю
Голови вкутані ваші і лиця, тремтять в вас коліна,
Репет жалібний піднявся, і щоки слізьми залилися,
Кров’ю покрапані стіни й мережані сволоки гарні,
Повні всі сіни почварів та повне од них і подвір’я,
Всі вони йдуть до Аіду у царство підземне, та й сонце
З неба пропало і темрява страшна недобра нависла.»
Так він сказав, і на се його слово усі засміялись,
А Евримах Полібенко почав так до них говорити:
«От ще і другий дурний звідкілясь то явився тут странник!
Але його таки зараз, панове, ви випхніть за двері,
Щоб по майдану пройшовся, бо тут йому ніччю все мріє.»
І у одвіт йому знов сказав Теоклимен боговидий:
«Ні, Евримаче, не треба мені проводничих од тебе;
Є в мене очі, є вуха та є дві ноги теж, а в грудях
Серце, а в серці є розум та ще не аби який – певний;
З ними я й вийду за двері, бо бачу біда неминуча
Йде на вас, і од тієї біди не сховається й жаден
Із женихів, котрі в домі царя Одіссея глузують
С кожного чесного та виробляють такі непотребства.»
Так-от сказавши, він вийшов з високих тінявих палатів,
І до Пирея пішов, котрий ґречно прийняв його й щиро.
Тут женихи, подивившись один на другого, нахрапом
Стали дражнить Телемаха та із-за гостей з нього кпитись,
А хтось із них молодий та зухвалий сказав йому ось-що:
«В світі нема вже такого, щоб худших гостей мав од тебе;
Де ти, наприклад, отсього знайшов волоцюгу, которий
Хліба лиш жебрав їсти та дудлить вино, а роботи,
Де треба сили та хисту, не знає і топче даремне
Землю святу? А той другий пустивсь ще нам тут віщувати...
Ех, як би ти та послухав мене, то було б воно лучче.
Візьмем лиш та всіх гостей отсих кинувши в човен глибокий,
До Сицилійців пошлемо, великий бариш тобі був би.»
Так женихи говорили, а він на ті речі байдуже!
Тільки на батька поглядував мовчки і ждав того часу,
Як йому знак буде на женихів кулаки наложити.
Супроти ж в темній окремній світлиці на м’якім кріселку
Ікаріївна, премудра жона, Пенелопа сиділа
Й слухала кожнеє слово, котре говорилось в світлиці
Добрий обід та смачний вони з сміхом собі зготували
З різних потрав, бо багато зарізано було скотини,
Що ж до вечері, то вже пак прикрішої й бути не може,
Як-от їм скоро богиня сама з Одіссеєм укупі
Мала піднести; бо перші вони й непотребства вчиняли.
Одіссеї Φ. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
Заклад з луком.
І надоумила тут синьоока богиня Афіна
Гарную Ікаріївну, премудру жону Пенелопу,
Винести лук женихам і блискуче залізо на заклад,
Щоб на сперечу стріляли, щоб був вже і вбивства початок.
От піднялась Пенелопа по сходах високих у верхню
Крайню світлицю, узявши з собою ключ штучно загнутий,
Гарний, мідяний, а ручка була із слонової кості.
З нею пішли і жіночая челядь, її покоївки.
В крайній світлиці поховані були багатства хазяйські:
Золото, мідь і залізнеє коване різне начиння.
Тут же лежали і лук тугий, і сагайдак цвяхований,
В сагайдаку було складено стріл смертоносних багато;
То подарунки були, котрі дав йому гість чужостранець,
Стрінувшись в Лакедемоні по йменню Іфит Евритенко.
А пострічались обоє вони один з другим в Мессині
В домі хисткого борця
56 Орсилоха. Туди Одіссея
Послано було за ділом і діло було те громадське:
Бо із Ітаки Мессинськії люди, зайнявши забрали
На скороходних човнах своїх триста овець з пастухами.
От і поплив Одіссей посланцем у далеку дорогу
Парубком ще, а послав його батько і другі старшини.
Іфит же був там, шукаючи коней, которих пропало
В нього дванадцять кобил і дванадцять теж мулів робочих,
Сі-то і стали для нього причиною чорної долі:
Ідучи, він загостив на день до Зевесенка Іракла,
Злого вельми чоловіка, дарма що діла він великі
Часом робив; той і вбив свого гостя в своїм таки домі,
Злющий; ні божої кари не вважив, та й чесну трапезу,
Котру сам дав, осоромив. Так він-ото стратив Іфита,
А його коней держав собі міцнокопитних в палатах.
Так повстрічався Іфит з Одіссеєм і дав йому лук той,
Що перш носив сам великий Еврит, а потом свому сину,
Як помирав у високих палатах, зоставив на спадок.
А Одіссей йому дав гостру шаблю і списа важкого
Задля початку знайомства братерського, але ж трапези
Братської не довелось їм вживати, бо раньш Зевесенко
Злий Евритенка Іфита убив, богорівного хлопця,
Що дарував Одіссеєві батьківський лук; і ніколи
Лука того Одіссей богорівний не брав із собою
Ідучи в січу – лук завше лежав у палатах як спомин
Друга гостливого, – тільки носив його в рідному краю.
От як ввійшла в тую крайню світлицю жона богорівна
Та на порозі дубовому стала, – що тесля колись-то
Витесав вміючи та середвагою вирівняв добре,
Вставив одвірки тесові і двері навісив блискучі, –
Зараз линтвар розв’язала, що зв’язував дверні засови,
Поодсувала засови і ключ устромила у дірку.
Лиш повернула ключем, загули двері, наче бугай той,
Що на леваді пасеться, – так двері залізні гуділи
Од повертання ключа і у крок розпахнулися навстіж.
Сп’ялась тоді на полицю високу вона, де лежала
Різна одежа пахуча – вовняна і з веби тонкої,
Зняла рукою тремтящою лука, що був на кілочку,
С піхвами, в котрих лежав він мов золото теє блискучий.
Сіла і лук той на милі коліна свої положила;
І одімкнувши ті піхви, слізьми залилася гіркими.
А як наплакалась досить і душу плачем вдовольнила,
В нижні покої спустилась, де ждали її чоловіки,
Держачи лук у руках тугий як сагайдак цвяхований,
В котрому було наховано стріл смертоносних багато.
З заду за нею ішли покоївки і несли по тлумку,
В котрих лежало залізне і міднеє різне начиння.
До женихів у світлицю ввійшовши, жона богорівна,
Біля стовпа зупинилися, що підпиралась ним стеля,
Щоки закривши густою наміткою з веби тонкої,
А покоївки то стали по правую руч і по ліву.
І почала женихам богорівна жона говорити:
«Слухайте ви, женихи мої славні, котрі в моїм домі
Так забажались те завше даремно і їсти і пити,
Як чоловік мій так довго збарився в чужині; другої
Справи, упину від збитків ви, бачу, не хочете знати?
Вам лиш одно: мене сватать і конче узяти за жінку.
Але стрівайте-но ви, женихи: перед вами от заклад.
Я вам даю тугий лук Одіссея, мого чоловіка,
Хто найскоріше натягне сей лук і найлегше руками
І отсі кільця прониже, котрі тут стоять, не схибнувши,
Я піду заміж за того, покинувши мужню господу,
Чесну, законную, гарну такую і повну багатства,
Котру не раз може прийдеться навіть вві сні споминати.»
Так-от сказала і дала приказ свинопасу Евмею
Лук женихам піднести і подать їм блискуче залізо.
С плачем Евмей прийняв лук і поставив перед женихами.
Тай гуртоправ теж заплакав як лук Одіссеїв побачив.
Тут Антиной їм почав докоряти словами й промовив:
«О мугирі ви дурнії про що денне в вас тільки і гадки.
Дурбаси єсть ви обидва: чого ви розрюмсались й жінці
Серце нащо роз’ятряєте в грудях? у неї й без того
В жалощах серце в’ялиться, бо любого мужа втеряла.
Цитьте ж, сидіть собі нишком та їжте, або йдіть за двері.
Й там собі рюмсайте, тутки покинувши лук свій і стріли.
Нам женихам на сперечу почесну, та трудну: не легко,
Як-от я мислю, сей лук гладко тесаний та натягнути.
Бо, сказать правду, між нами всіма чоловіка такого,
Як Одіссей був, не мав: я сам його бачив і знаю, –
Я пам’ятливий, дарма що тоді був ще хлопцем маленьким.»
Так говорив він, а в серці для себе мав повну надію,
Що він натягне на лукові жилу й прострелить всі кільця.
Правда, він перший мав спробувать лука із рук Одіссея,
Тільки-но бач не з жили, а з стріли, бо колись Одіссея
Він споневажав та ще наущав і товаришів других.
Тут почала говорити свята Телемахова сила:
«Горенько! Зевс Кроніон вкоротив мені розуму й справді.
Любая мати говорить мені, хоч розумна пак дуже,
Що за другого піде і покине мене і ввесь дім сей,
А я сміюсь як дурний, веселю свою душу нікчемну.
Ну, женихи, за роботу: тепер вам спереча за тую
Жінку, якої не мав в Ахейському цілому краю,
Ні у Пилосі святому, ні в Аргосі, ні у Мікенах,
(Ні на Ітаці самій, ні по чорному скрізь суходолу)
Та ви й самі добре знаєте: що мені матір хвалити?
Але одмовками ви не затягуйте справи над луком,
Од натягнення ви ні не викручуйтесь, хай будем бачить.
Я пак і сам отсе маю на мислі попробувать лука;
І коли що натягну та прострелю дванадцять тих кільців,
То мене мати шановна не зробить нещасним, не кине,
І не піде з сих палатів за другим, бо я-от зоставлю
Пам’ять по собі, що можу вже й сам слави батька здобути.»
Так-от сказавши, жупан із плечей своїх зняв він червоний,
Випрямивсь гордо і гострую шаблю геть кинув од себе.
Спершу поставив залізнії дроти, дванадцять числом всіх,
В ямку глибоку вкопавши і вирівняв всіх їх по шнуру
Й землю втоптав округ кожного; гості вельми здивувались,
Як він так ловко їх вставив, а досі і сам він ніколи
Сього не бачив. Ступив на поріг і став пробувать лука.
Тричі він бився жилу натягнути на луку, і тричі
З рук випорсала жила, а він все не губив ще надії,
Лук натягнути й прострелити всі ті залізнії кільця.
Вже аж в четвертий раз він натягнув і то в силу велику,
Та Одіссей став кивать, і він нехотя вдержався стрельнуть.
Й знов почала говорити свята Телемахова сила:
«Що за напасть? після сього я буду нікчемним, безсильним?
Чи що молодший і тим я не маю на руки надії,
Щоб відомстить чоловіку, що перший мене так зоби див?
В решті ж, беріться і ви, що хистчійші од мене і дужчі,
Спробуйте й ви лишень лука, нехай поскінчим сю сперечу.»
Так-от сказавши, він лук опустив біля себе на землю,
До гарно тесаних, к дверям прибитих дощок прислонивши;
Тут же і бистру стрілу притулив до замочної ручки,
Й зараз пішов та і сів на тім самім стільці, звідки встав був.
Потім почав женихам говорить Антиной Евпитенко:
«Ну-те лиш, браття, вставайте по черзі всі з права на ліво,
С того-от місця, відкіль виночерпій вином нас обносить.»
Так-от сказав Антиной, і вподобалось всім його слово.
Першим піднявся і вийшов на кон Леодис Винопенко;
Він віщуном у них був і сидів завше з самого краю
Біля винової кухви; йому лиш одному противні
Глупства були женихів і на всіх їх він сердився дуже
Сей-ото перший узявся до лука з стрілою прудкою,
Став на порозі й почав той лук пробувать, щоб натягнути
Та не натяг, тільки дуже стомив, натягаючи руки
Білі незвиклі, і потім почав женихам говорити:
«Ні не натягну я, браття, нехай лишень візьме хто інший;
Лук сей багато таки людей знатно славетних зажурить
С поводу серця й життя; бо й справді воно таки лучче
Вмерти, ніж жить ошукавшися в тому, з-за чого ми завше
Тутки збиралися і що день божий в надії кохались.
Правда й тепер ще декотрі з нас мають надію і хочуть
Шлюб з Пенелопою взяти, жоною царя Одіссея,
Але не перш, чим попробує лука і слави докаже;
Потім яку-небудь іншую із Ахеянок хороших
Сватати стане й посагу ще більш добиватись, а ся-от
Вийде за того, хто вдасть їй найбільше і прийде до мисли.»
Так-от сказавши, він лук опустив біля себе на землю,
До гарно тесаних, к дверям прибитих, дощок прислонивши,
Тут же і бистру стрілу притулив до замочної ручки,
І зараз пішов та і сів на тім самім стільці, звідки встав перш.
Тут Антиной став йому дорікати та гримать на нього:
«Ех, Леодисе! яке отсе слово крізь зуби ти мовив?
Страшне й важке, – його чуючи дуже я гніваюсь серцем.
Лук сей, ти кажеш, багато людей вельми знатних зажурить
С поводу серця й життя, що не можеш ти лук натягнути?
Ні не таким тебе мати шановна на світ породила,
Щоб натягати тугії луки та пускати з них стріли,
Отже ж другії усі женихи браві зараз натягнуть.»
Так він сказав і звелів козоводу Мелантію встати:
«Встань лиш, Мелантіє, та розпали нам вогню тут в палатах,
Добрий великий ослін постав, смушком його застеливши,
Та принеси нам великеє кружало сала з комори,
Щоб ото ми, розтопивши те сало і лук намастивши,
Всі натягнули, та разом скінчили б сперечу почесну.»
Вчувши се, зараз Мелантій вогонь розпалив на кабиці,
Потім поставив великий ослін і покрив його смушком,
Далі приніс і великеє кружало сала з комори,
І молодіж розтопляючи сало, ним лук розм’ягчали,
Щоб натягнути, а все таки й жаден нічого не вдіяв.
Лиш Антиной ще не пробував та Евримах боговидий,
Самі найстарші і самі найдужчі проміж женихами.
Двоє ж один по одному і нищечком вийшли з світлиці.
То був Филитій скотар з свинопасом Евмеем укупі
А вслід за ними теж вийшов і сам Одіссей богорівний.
Вийшовши, за ворітьми пострічались вони усі троє,
І Одіссей їм почав говорити словами м’якими:
«Слухай-но, стадниче, й ти, свинопасе! чи можна сказать вам,
Чи то змовчати? а серце аж нудиться, щоб розказати.
Щоб ви зробили, як би Одіссей, ваш хазяїн приїхав
Знов сюди, як би його несподівано бог припровадив?
Чи ви б стояли от за женихів, чи пак за Одіссея!
Ну-те ж, скажіть тільки так, як велить вам і серце і розум.»
І у одвіт йому стадник Филитій на сеє промовив:
«Батьку Зевесе! коли б ти нам сповнив отсеє бажання,
Щоб нам хазяїн прибув уже, щоб його бог припровадив.
Бачив би ти, яка сила у мене єсть та й кулаки теж!»
Тою ж молитвою і свинопас помолився богам всім,
Щоб Одіссей вельми мудрий вернувся скоріше до дому.
І як ото Одіссей визнав певнії думки обох їх,
Зараз почав у одвіт їм крилатії речи казати:
«Та се ж я сам, Одіссей таки, бід натерпівшись, вернувся
Аж на двадцятому році у милую рідную землю.
Знаю, що ви тільки двоє бажаєте мого приїзду,
Двоє з моїх всіх рабів; а із других не чув ні од кого,
Щоб хто бажав із них, щоб повернувся я знову до дому,
Вам тільки двом я і скажу всю правду, що станеться потім.
Як мені бог допоможе скарать женихів тих чванливих,
Дам я обом вам по жінці і всякого майна в придачу,
Хати вам вистрою близько палат моїх, і аж до смерті
Будете ви Телемаху товаришами і братами.
Ке лиш погляньте: я вам ще і другу признаку покажу,
Щоб ви очима побачивши після повірили й серцем,
Шрам, що колись то вкусив мене дикий кабан білим зубом,
Як я ходив на Парнас із синами таки Автолика.»
Кінчивши він заголив убрання на нозі аж до шраму,
І ті обоє, побачивши шрам той, їм здавна знайомий,
Плакати стали, обнявши руками свого Одіссея:
І милували його й цілували у голову в плечі
Поцілував теж і їм Одіссей обом голову й руки.
І вони б плакали та голосили б до сонця заходу,
Як би то сам Одіссей не спинив їх такими словами:
«Та перестаньте вже плакать ридати, щоб хто не побачив.
Вийшовши часом з світлиці, і піде та скаже усім там.
Йдіть лиш назад та один по одному, а не заразом всі:
Перш піду я, а ви потім; а знак в нас такий нехай буде:
Скільки-от там у світлиці сидить женихів загордящих,
Всі вони не дозволятимуть лука мені натягнути;
Ти ж, богорівний Евмею, візьмеш зараз лук з сагайдаком
Тай подаси мені в руки, а потім жінкам ти прикажеш,
Щоб зачинили в жіночих покоях всі двері прещільно;
І коли хто з них чи стогін який-небудь, чи гомін почує
Між чоловіками в нашій запертій світлиці, то в двері
Щоб не виглядували, а робили б роботу всі мовчки.
Ну, а тобі, богорівний Филитіє, припоручаю
Брами заперти на ключ і в засови пропхнути сирицю.»
Так-от сказавши, пішов в свої пишні тіняві палати,
А незабаром ввійшли і обидва його челядинці
І увійшовши, сів знов на тім самім стільці, звідки встав перш.
Перед вогнем Евримах держав лука в руках і вертів ним
Так, потім сяк, пригрівав на вогні, але все було марно:
Лука не зміг натягнути, і дуже стогнало в нім серце.
От він розсердившись лаятись став і кричав мов скажений:
«Хай йому біс! мене жаль бере і за самого й за вас всіх.
Тай не за шлюбом я стільки вбиваюсь, хоча й пак і то жаль:
Єсть же і других багато Ахеянок гарних як в самій
Нашій Ітаці, так і по другим городам нетутешнім,
Але мене бере злість, що ми всі мізерні і немощні
Супроти сили царя Одіссея, що навіть не можем
Лук натягнути, і сором нам буде в нащадках, як взнають.»
Знов Евримаху почав говорить Антиной Евпитенко:
«Ні, Евримаче, не буде сього; ти і сам добре знаєш.
Ниньки у нас на Ітаці бач празник стрілецького бога,
Празник великий: хто ж сміє натягнути лука? Сховайте
Лук, а прути нехай з кільцями так і стоять, бо ніхто їх
Тут зачіпати не буде ні за що, як я собі мислю,
Хоч би й прийшов хто в сей дім Лаертенка, царя Одіссея.
Лучче нехай виночерпій вином обнесе нас в келишках,
А ми, створивши офіру, запрем се загнуте оружжя.
Завтра ж уранці скажіть козо воду Мелантію знову
Кіз нам пригнати, котрі у кошарі єсть самі найлуччі,
Що б, срібролукому ми Аполлону їх стегна спаливши,
Лук натягнули та разом скінчили б сперечу почесну.»
Так говорив Антиной, і вподобалось всім його слово
І почали-ото джури їм воду на руки зливати,
Слуги проворні вина у келишки до верху налляли
І частували по черзі усіх, зачерпнувши із кухви.
І, як створили офіру і випили, скільки хотів хто,
То Одіссей хитромудрий сказав, замишляючи зло їм:
«Слухайте-но, женихи браві, славної вельми цариці!
(Щоб я сказав, що велить мені серце у грудях сказати)
Я Евримаха прошу й боговидого теж Антиноя
Більш од усіх, бо отсеє він слово сказав нам до ладу:
Ниньки нехай лука кине та припоручить усе богам;
Завтра ж у ранці бог силу дарує, кому сам захоче.
Дайте лишень і мені той лук тесаний, щоб з вами вкупі
Снаги в руках і я спробував, чи ще у мене зосталась
Сила, якая колись-то була у хвіястих суставах
Чи її вже загубили у мене блукання й нестаток.»
Так-от сказав Одіссей, і всі згорда розсердились дуже,
Перелякавшись, щоб часом він не натягнув лука й справді.
А Антиной став йому вимовлять, дорікати й промовив:
«Ах, волоцюго нікчемний! нема в голові в тебе клепки;
Мало тобі, що спокійно сидиш між вельможними нами
І бенкетуєш з всіма на рівні і що слухаєш вільно
Всі наші речі і оповідання? а другий і жаден
Жебрак, нищук речей наших і слухати навіть не сміє.
Смачне вино тобі баки забило, которе і других
Надвережає, хто заздро його й без пуття уживає.
Тож пак вино і Кентавра славетного Евритієнка
В халепу вбгало в палатах могучого десь Пиритоя,
Як до Лапитів прийшов він; вином собі баки забивши,
Кручений бешкету доброго там наробив в Пиритоя:
Лицарів злість узяла, і вони повскакавши за двері
Виволокли його, вуха йому окарнали косою
Й носа одрізали, і наш Кентавр отуманений трунком,
В ноги ударивсь, свій сором оплакуючи і безпутство.
С тої пори у Кентаврів з Лапитами ремста повстала,
І самого його самперед лихо од п’янства спіткало.
Так і тобі я велику пророчу біду, коли справді
Лука натягнеш; бо жалощів ти ні од кого не встрінеш
В нашім народі, а візьмем тебе та на чорному човні
Одвеземо до Ехета царя, що людей всіх страчає,
Тай продамо, звідтіля уже ти не спасешся; сиди ж пак,
Пий от вино і з молодшими ти не заходь у сперечу.»
Тут знов йому почала говорить Пенелопа премудра:
«Ні, Антиною: не гоже і кривда була б занедбати
Котрого-небудь з гостей Телемаха в його ж таки домі;
Думаєш ти, що як би сей старий натягнув Одіссеїв
Лук величезний, на руки свої понадіявшись й силу,
Взяв би мене у свій дім і я вийшла би заміж за нього.
Ні, сеї справи ні сам він ніколи не мислив влучити,
Тай ніхто з вас із-за сього нехай свого серця не в’ялить,
Тут бенкетуючи: се не пристало, зовсім не пристало.»
Знов у одвіт їй почав говорить Евримах Полібенко:
«Ікаріївно шановна, премудра жоно Пенелопо!
Ми і не думаєм овсім, щоб він тебе взяв: не пристало;
Ми боїмось поговорів людських, а найбільше жіночих,
Щоб не сказав хто-небудь зовсім худ ший по роду з Ахейців
Дрантя, а все таки жінку вельми непорочного мужа
Свата, а лука гнучкого зовсім натягнути не вміє,
А якийсь другий там жебрак, нищук, волоцюга прийшовши,
Легко і лук натягнув отой та і всі кільця прострелив.
Так говоритимуть, і всі ті речі нам соромом стануть.»
І Пенелопа премудра на се йому от що сказала:
«Ні, Евримаче, не можна серед людей в славі вітати
Тим, котрі марне псують чоловіка славетного майно
Та і господу безчестять його, – отсе сором, так сором!
Сей вже от странник і ростом високий і тілом здоровий
Та і не простого роду: вельможного батька дитина;
Дайте попробувать тесаний лук і йому, хай побачим.
Я пак і то ще скажу, – і воно таки сповниться певне:
Як що старий, Аполлона вмоливши, натягне нам лука,
Я йому дам і хітон і бекешу, одежу все пишну,
Дам і загострений спис, од собак і злодіїв заслону,
Дам йому гострую шаблю, сандали хороші під ноги,
В решті ж з почотом його одвезуть, куди серце бажає.»
Їй у одвіт Телемах вельми мудрий почав говорити:
«Мати шановна! не має ніхто права більше од мене,
Як лука дати, кому сам захочу, так і не давати,
Ні тії, котрі на нашій гористій Ітаці панують,
Ні ті, що мешкають по островах в хлібородній Еліді,
Жаден із них приневолить не зможе мене, як захочу,
Хоч би й зовсім сему страннику подарувать і всю броню.
Лучче ти, нене, іди у світлицю свою, і за кросна
Сівши справляй з покоївками всю свою певну роботу.
А що до луків – то річ не жіноча, але чоловіча
І перш од других моє, бо я єсть тут у домі господар.»
Дуже вона здивувалась, почувши од сина такую
Сміливу річ і розумну, і вийшла повагом з світлиці.
Вийшли за нею й рабині, і там вона довго і гірко
Плакала за Одіссеєм, своїм чоловіком, аж поки
Сна не наслала на неї синьоока богиня Афіна.
Взяв свинопас на оружжя гнучке і хотів було нести,
Та женихи, те побачивши, стали всі разом кричати,
А хтось із них молодий та зухвалий сказав свинопасу:
«Ге! а куди се несеш ти оружжя отсі, свинопасе,
Дурбасе! скоро тебе розірве собачня та свинарська,
Котру ти вигодував сам, як тільки нам милостив буде
І Аполлон таки та і всі другі безсмертнії боги.»
Перелякавсь свинопас і оружжя на тім самім місці
Знов положив, бо всі галас великий підняли в покоях,
А Телемах теж собі почав гримати на свинопаса:
«Діду! вперед неси лука й не дуже то так потурай всім,
Щоб я тебе, хоч молодший, назад відтіля не спровадив
В поле камінням, бо єсть я пак силою дужчий од тебе.
О як би то і од всіх женихів, котрі суть у палатах,
Був я руками і силою луччий і дужчий на стільки ж,
Я б ото зараз заставив усіх вибиратись негайно
З нашого дому, бо дуже великі безпутства вчиняють.»
Так він сказав, і на сім його слові теж зареготали
Всі женихи, але ж сердитись з сеї пори перестали
На Телемаха. І вп’ять свинопас, те оружжя забравши
Та підступивши з ним до Одіссея, подав йому в руки.
Потім позвавши, окрім Евриклею, сказав їй тихенько:
«Сам Телемах велить зараз тобі, Евриклеє премудра,
Двері в жіночих покоях усі зачинити прицільно,
І коли хто з вас чи стогін який-небудь чи гупання вчує
Між чоловіками в нашій замкнутій світлиці, то в двері
Щоб не вигляду вали, а сиділи б всі мовчки при ділі.»
Так от сказав він, і стало безкрилим для неї се слово
57
Зараз пішла і в світлицях усіх двері позачиняла,
Нищечком миттю з світлиці шморгнув і Филитій за двері
Та з-понад двору і позамикав усі брами міцнії
Там під повіткою здавна лежала човенна кодола
Личана; нею засов зав’язав і вернувсь до світлиці.
А увійшовши, сів знов на тім самім стільці звідки встав перш
Все позираючи на Одіссея; а той уже лука
Скрізь оглядав, повертав і сюди і туди, може черви
Ріг поточили де-небудь, як він на чужині тинявся.
А з женихів хтось промовив, зиркнувши на свого сусіду:
«Бачите, як огляда: потайний він мастак у оружжі.
Може і в нього єсть в дома теж саме оружжя, а може
Лиш придивляється, щоб і собі таке сооружити:
Справно ним вертить сюди і туди волоцюга негідний.»
Другий же хтось, молодий та зухвалий додав ще глумливо:
«Хай собі завше він має в ділах своїх вдачі на стільки,
Як-от тепер йому вдасться сей лук роговий натягнути.»
Так женихи насміхалися; а Одіссей хитромудрий,
Тільки лиш лука свого оглядав на всі боки вважливо,
Як-ото лірник; співака дотепний, перш ніж заспівати,
Легко і справно натягує струни на лірні кілочки
Та із обох боків мацає скручену кишку овечу,
Так без труда натягнув Одіссей лук тугий та великий
Та і смикнув задля проби одним тільки пальцем за кишку;
І зацвірінькала кишка зовсім ніби ластівка тая.
Перелякалися дуже усі женихи, так що зблідли
Навіть з лиця; а Зевес почав страшно гриміти в признаку,
І бідолах Одіссей богорівний зрадив дуже-дуже,
Що йому чудо послав теє син хитромудрого Крона,
Взяв він прудкую стрілу, що була на столі недалеко
Вийнята з сагайдака, де лежали поховані другі
Стріли усі, котрих мали попробувать скоро Ахейці,
Держачи лука в руках, притягнув до зарубини кишку,
І, наложивши стрілу та прицілившись, так і торохнув.
Прямо з стільця, де сидів, і влучив, не схибнувши у кільця
В саму середину, і стріла мідна, наскрізь пролетівши,
В стінці застрягла; тоді Телемахови так він промовив:
«Бач, Телемаче, тебе я нищук, хоч сиджу тут в палатах,
Не осоромив, попав добре в ціль, та не дуже то й лука
Я турбувавсь натягати: знать сила ще добра у мене,
І не така, щоб оті женихи глузували так з мене.
Ну а тепер уже час зготувать і вечерю Ахейцям
Поки ще видко, а після інако почнем забавлятись
Співами й лірою, бо без музики і бенкет – не бенкет.»
Так от сказавши, моргнув Телемаху; а той зараз шаблю
Гостру до боку вчепив, як догадливий син свого батька;
Взяв в руки спис з наконечником мідним та й постановився
Біля стільця панотцевого, взброений мідним оружжям.
Одіссеї Χ. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
Вбивство женихів.
А Одіссей хитромудрий узяв скинув з себе лахмани,
Скочив у крок на високий поріг з своїм луком роговим
Та з повним стріл сайдаком; потім висипав стріли прудкії
Долу, під ноги собі і сказав женихам загордящим:
«Ну, вже як бачите, ся суперечка почесна скінчилась:
Іншу тепер я мету, у якую ніхто ще не мітив,
Виберу, може і влучу, як бог Аполлон допоможе.»
Так-от сказавши, він гірку стрілу в Антиноя направив,
Сей же тоді саме опорожнити збиравсь золотую
Чарку дводонну і вже доторкався до неї губами,
Щоб ото випити з разу, про смерть же у нього і гадки
Навіть не було, та й хто б таки думав, щоб межи гостями
Стількими хтось там один, хоч і був би од всіх найсильніший,
Лютую смерть заподіє йому та вготує і чорну недолю.
От Одіссей Антиною, примірявшись, стрельнув в горлянку,
І кінцем гострим стріли пробив наскрізь йому товсту шию.
Навзніч подавсь Антиной, золотая з рук випала чарка,
Сам повалився, і зараз струмінь чоловічої крові
Ринув здоровий із носа; той штуркнув ногою од себе,
Стіл перекинув і страви розсипались геть по підлозі.
Хліб і печеня піском закалялися. Тут женихи всі
Галас підняли, побачивши вбитим товариша свого.
Зараз з стільців повскакали, забігали скрізь по світлиці
Та поглядали кругом на широкії стіни міцнії,
Чи не знайдеться де-небудь щита, або списа важного.
І почали Одіссея корити гнівними словами:
«Странниче! зле ти стреляєш в людей; але вдруге
Вже ти не будеш стріляти: амінь тобі зараз тут повний,
Бо ти убив чоловіка, що між усіма парубками
Єсть що найлуччий в Ітаці: склюють тебе хижії круки.»
Так говорили вони, бо гадали, що він ненароком
Вбив Антиноя, а того дурнії не відали овсім,
Що й задля них ото всіх уже певна погибель настала.
От Одіссей хитромудрий, спід лоба зиркнувши, гукнув їм:
«А, пси! ви думали, що я уже не вернуся до дому
С Трої, що нищили так без пуття мою власну худобу,
Та де з котрими рабинями спати вкладались насильно,
І як я жив ще, ви сватаєте і мою пак дружину,
Не побоявшись ні богів, що небом широким владіють,
А ніже помсти людської, котора прийде незабаром, –
От же тепер задля всіх вас погибель вже певна настала.»
Так він сказав, і напав всіх блідий страх великий.
(Всяк позирав, щоб втекти куди-небудь й позбутися смерті).
Тільки один Евримах у одвіт йому так-от промовив:
«Як що і справді ти єсть Одіссей, що в Ітаку вернувся,
То справедлива грізьба твоя, бо виробляли Ахейці
Погани вельми багато в палатах а також й на полі.
Але отой вже лежить мертв’яком, хто причиною всьому:
Се ж Антиной, натякнувши, нас всіх підустив на сю справу;
Не доконечне він шлюбу бажав того і добивався,
Інше на думці він мав, але того не сповнив Корніон,
Щоб на Ітаці багатій над всіми людьми царювати
Тільки самому, а сина твого хотів вбити засівши
Ну, і за се він спіткав свою долю, а ти над народом
Змилуйсь твоїм: ми громадою після за все тобі сплатим,
Скільки і випито в тебе і з’їдено тут у палатах, –
Кожний за все тобі в двадцятеро більш заплатить: волами,
Золотом, міддю виплачувать будемо, поки аж серця
Не заспокоїм тобі, а до того – не сердься, будь ласкав.»
І позирнувшн спідлоба, сказав Одіссей хитромудрий:
«Ні, Евримаче, хоч би ви і батьківщину віддали всю,
Скільки її тепер єсть у вас та приложили б ще стільки,
То і тоді теж своїх я не вдержав би рук од убивства
Поки б за кривду свою не помстивсь над всіма женихами,
Вам зостається одно тепер з двох: або стятись зо мною,
Або тікати, коли хто од смерті втече і недолі;
Отже шкода: не втече з вас і жаден од певної смерті.»
Так він сказав; в тих стремтіли коліна і тьохнуло серце
І Евримах знов удруге почав женихам говорити:
«Браття! не здержить отсей чоловік своїх рук смертоносних,
А коли взяв в руки тесаний лук та сайдак із стрілами,
То вже і буде з порога стріляти, аж поки усіх нас
Не переб’є: треба нам доконечне подумать об січі.
Шаблі виймайте із піхов, столи уперед виставляйте
Супроти стріл смертоносних, та кинемось всі ми на нього
Раптом, то може з порога зіб’єм його й випхнем за двері.
Потім по городу підем та скрізь геть наробимо крику,
І вже тоді, як от стрельнув сей раз, то востаннє вже стрельнув.»
Так-от сказавши, він вийняв із піхов свою мідну шаблю
Гостру з обох боків, та і накинувся на Одіссея
С криком та гуком, а в той самий крок Одіссей богорівний,
З лука спустивши стрілу, влучив в груди як раз біля цицьки,
І стріла бистра встромилась в печінках; у того ж і шабля
Випала з рук: захитавшися він через стіл перекинувсь
Й гепнув додолу, й розсипались страви геть скрізь по підлозі,
Впала і чарка дводонна; і бився той лобом об землю
З болещів в серці, і в корчах страшенних ногами обома
Бив об стілець, а тим часом і очі заплющив на віки.
Вискочив тут Амфином і накинувся на Одіссея
В січах славетного, вийняв свою шаблю гостру і думав,
Чи не одступиться той од дверей; але тут Телемах вже,
Ззаду до його підбігши, ударив своїм мідним списом
В плечі промежи лопатки і геть простромив йому груди,
Той як колода бебехнув і тріснувся лобом об землю.
Зараз одскочив назад Телемах, навіть спис довгий кинув
У Амфиномовій спині, боявся, бач, щоб хто з Ахейців,
Як він вийматиме списа, наскочивши раптом на нього,
Гострої шаблі йому не встромив або в бік, або в спину.
Зараз ото дременув до дверей, де стояв милий батько,
Й ставши близенько почав йому речі крилаті казати:
«Батеньку! я от піду, принесу тобі щит і два списи
Й мідний шишак, прилаштований добре до лоба твойого;
Сам уберуся у броню, звелю й свинопасові вбратись
Тай скотареві, бо всім нам озброїтись буде безпечніш.»
І Телемахові так Одіссей хитромудрий одвітив:
«Гайда, біжи та принось, поки єсть ще мені чим стріляти,
Щоб не зіпхнули мене од дверей, як один я зостанусь.»
Так він сказав, Телемах же послухався милого батька,
Взяв та й побіг у світлицю, де славная броня лежала;
Вибрав він там межи зброєю штири щити, вісім списів
Та шишаків штири мідних з хвостами із кінської гриви,
І поприносив все те до дверей, де стояв милий батько.
Насамперед він тут сам зодягнувся, у мідную зброю
Та повдягалися теж і обидва його челядинці,
І поставали всі в ряд з Одіссеєм своїм хитромудрим.
А Одіссей-ото, поки ще в нього було чим стріляти,
Знай все стріляв та вбивав женихів одного по одному,
Добре мету беручи, і ті падали мов снопи рядом;
А як не стало вже стріл і не було чим більше стріляти,
Зараз він лук притулив до стовпа, підпирав що пак стелю
Біля блискучих дверей, що з світлиці виходили в сіни
А сам на плечі надів собі щит, з чотирьох шкур волових
Зроблений, лоба ж закрив шишаком із собачої шкури,
С кінським хвостом, що-то страшно поверх шишака розвівався,
І взяв у руки два списи здорові, загострені міддю;
Тут же в стіні, од дверей недалеко, були й потайнії
Двері з високим порогом; виходили тими дверима
Просто на двір; як лучалася інколи в тому потреба.
Отсі то двері звелів Одіссей свинопасу замкнути
І вартувати, а виходу другого більше не було.
Тут Агелей, обертаючись до женихів так сказав їм:
«Браття! а може б хто з нас потайними отсими дверима
Вийшов, щоб крикнуть, нехай би зібрались сюди громадяни?
Вже ж пак отсей чоловік розстріляв свої стріли останні.»
Знов козовод щонайстарший Мелантій на се йому мовив:
«Е, ні, не так, Агелев, родино Зевеса; сі двері
Просто ведуть на подвір’я, і трудно пробратись тудою:
Там і один чоловік всіх задержить, коли трохи сильний,
Лучче давайте, я вам принесу із світлиці всім зброю
Й ви уберетесь, бо там, як я думаю, а не деінде,
Зброю усю поховали вони, Одіссей з своїм сином.»
Так от сказавши пішов козовод щонайстарший, Мелантій,
Через віконце потайне поліз у ванькир Одіссеїв,
Вибрав дванадцять щитів у ванькирі, й дванадцять теж списів
Тай шишаків мідних стільки ж з хвостами із кінської гриви
Все те забравши приніс і почав женихам роздавати.
Тьохнуло серце тоді в Одіссея, стремтіли й коліна,
Як він побачив, що ті озброїлись і страшно махали
Довгими списами: діло йому показалось недобре,
Й зараз почав Телемахові речі крилаті казати:
«Ну, Телемаче, напевне хто-небудь з жінок там в світлиці
Їх наущає, щоб билися з нами, а може й Мелантій.»
І у одвіт йому от що сказав Телемах вельми мудрий:
«Ні, тату, я таки сам виноват, не хто другий в сій справі,
Через недбалість я двері в ванькир в біганині замкнути
Овсім забув, а вони-от хитріші од мене вдалися.
Ке, лиш, Евмею, піди та замкни у ванькирі ті двері
Й нишком довідайся, чи то з жінок хто все те виробляє,
Чи Долієнко Мелантій; його се, я думаю, штуки.»
Так-ото нищечком втрьох між собою вони розмовляли.
Знов із світлиці Мелантій шмигнув у ванькир крізь віконце
Зброї принести ще більш; постеріг свинопас тую справу
Й ставши біля Одіссея, сказав йому нишком на вухо:
«О Лаертенку, родино богів Одіссею премудрий,
Онде ж і зрадник той самий, на кого і ми натякали,
Крадеться знов у ванькир він по зброю; скажи ж мені просто
Чи його вбити, коли мені вдасться його побороти,
Чи пак до тебе привести, нехай накладе головою
За все те зло і ті кривди, що тут виробляв в твоїм домі.»
І у одвіт йому знов так сказав Одіссей хитромудрий:
«Ми з Телемахом удвох будем вдержувать тут у світлиці
Других усіх женихів, хай пручаються, скільки там хочуть;
А ви з Филитіем вдвох тому зраднику руки і ноги
Цупко скрутіть; прив’яжіть його задом до дошки, а потім
Добрий просуньте мотуз і повісьте з дошкою на сволок
Там же таки в ванькирі, підіпріть і колодами двері,
Хай так і висить живим, поки здохне у муках пекельних.»
Так він сказав, і ті сповнили зараз хазяйскеє слово.
Зараз обидва пішли у ванькир і сховались за двері
Стали один з них по правую руку, а другий по ліву і ждали,
Поки той нишпорив скрізь по кутках, набираючи зброї.
Тільки ото появився Мелантій і став на порозі,
Держачи в правій руці шишака з трьома верхами з гриви,
А в лівій плетений щит здоровенний і пилом припалий
Лаерта ветхого, що завш носив його за молодих літ,
А тепер щит той давно вже лежав, що й ремінне порвалось,
Зараз на нього наскочили й, за чуб обидва вхопивши,
Гепнули так ним об землю, що навіть кістки захрумтіли.
Ноги зв’язали і руки скрутили цупким постронком,
І, як звелів Одіссей Лаертенко, їх цар богорівний,
Так і зробили; просунули добрий мотуз межи руки
Та і повісили там же таки у ванькирі на сволок
Вкупі із дошкою; двері ж колодами попідпирали;
І ти, Евмею, глузуючи з нього, йому так промовив:
«Ну вже теперки, Мелантіє, будеш всю ніч вартувати,
На сій легенькій постелі, яку ти давно заслужив сам,
І не проспиш вже зірниці рожевої, як злототронна
Буде зіходить вона з Океана ріки, і погониш
Знов женихам на обід козенят, як і перше пригонив.»
Так і зостався Мелантій там висіти й муки терпіти;
А ті обидва, убравшись у зброю і двері замкнувши,
Вийшли назад у світлицю, де був Одіссей з Телемахом.
Стали у гніві великім вони в чотирьох на порозі,
А женихи всі юрбою тинялися скрізь по світлицях.
От підійшла до них Зевса дочка синьоока Афіна,
Станом і голосом, постаттю всею на Ментора схожа;
Дуже зрадів Одіссей, увидавши її і промовив:
«Менторе! визволь з біди, не забудь ти приятеля свого,
Що-то не раз тобі стільки добра робив, ми ж однолітки.»
Так він сказав, бо почув своїм серцем, що бачить Афіну.
А женихи те ж собі почали усі разом кричати,
Й першим із них Агелай сказав слово їй, Дамасторенко:
«Менторе! не вговорив би тебе Одіссей, отсей – хитрий
Битися з нами всіма женихами й йому помагати.
Справа така буде в нас, як ми всі собі розміркували:
Скоро лиш вб’ємо отсих непотрібних і батька і сина,
То з ними будеш убитий і ти, за те саме, що мислиш
Нам тут в палатах робить: накладеш головою своєю.
А як поборемо вас та поб’єм усіх гострою міддю,
То усе майно, яке в тебе є, чи то в домі, чи в полі,
Геть заберемо з добром Одіссеєвим вкупі, і навіть
Ані синів не зоставим живими твоїх, ані дочок,
А ніже жінки шановної, щоб тут жила на Ітаці.»
Так він сказав, і Афіна ще гірш розгнівилася в серці,
Та й почала дорікать Одіссеєві сими словами:
«Ні, вже шкода, Одіссею, нема в тобі сили й одваги,
Що колись мав єси, як за Єлену оту білоруку
Бив ся з Трояньцями безперестанно під ряд дев’ять років;
Скільки людей положив ти у січах кривавих; твоїми
Хитрощами полонили Ахейці і город Приямів
Як же тепер отсе ти в своїм домі, в своїм господарстві,
Плачеш перед женихами, що сили ніби б то не маєш?
Йди-но, мій милий, сюди, біля мене тут стань та дивися,
Як буде сміливо Ментор Алкимид отсим супостатам
Мститись за кривди тобі для твоїх добродійств ради давніх.»
Так-от сказала, та тільки не зараз дала перемогу,
Перше дізнатись хотіла вона про відвагу і силу
Як Одіссеєву, та те ж і сина його Телемаха.
І перекинувшись в ластівку, миттю шугнула та й сіла
На почорнілому сволоку тут же в сій самій світлиці.
А женихів підущав Агелай таки Дамасторенко,
І Еврином з Амфимедоном й Димонтолемом
Полікторенко Писандр і Поліб, забіяка завзятий,
Бо вони силою й хистом од всіх женихів визначались,
Котрі живі ще були і за душі свої потерпали.
А усіх інших давно вже здоліли смертельнії стріли.
От і почав Агелай женихам усім так викладати:
«Браття! вже скоро притомить отсей чоловік свої руки;
Та вже і Ментор десь щез, наторочивши похвалок грізних,
І зостаються вони в чотирьох тільки в дверях надвірних.
І ви тепер не всі разом пускайте свої списи довгі,
Перше пустіть тільки шість невеличких, то може Зевес нам
І допоможе убить Одіссея і слави зажити.
А про останніх байдуже, лиш тільки отой уже здохне.»
Так він сказав, і ті разом пошпурили кожний по спису;
Але даремною всю ту їх працю зробила Афіна:
Бо із шістех отих списів то інший улучив в одвірок,
Інший у лутці віконній встромився або в дверях високо,
Інші ж знов таки позастромлялись деінде по стінах.
І як-ото вони з ласки Афіни спаслись так від списів,
То Одіссей богорівний до них так почав говорити:
«Браття! тепер, як я думаю, черга настала вже наша
Списами кинуть в юрбу женихів, котрим хочеться дуже
Нас повбивать, після того, як стільки нам кривди вчинили.»
Так він сказав і всі разом метнули по довгому спису,
Добре примірившись: і Одіссей в Димоптолема влучив,
А Телемах в Евріяда, Евмей свинопас у Елета,
А гуртоправ повалив своїм списом Писандра одразу.
Всі вони раптом на діл повалились, заціпивши зуби
А женихи всі останні в окремний куток заховались.
Тії ж, підбігши з порога з мерців списи повитягали.
От женихи в них метнули знов кожний по гострому спису,
Й марною знову їх працю зробила богиня Афіна:
Інший із списів тих гострих в одвірок улучив й зоставсь там.
Інший у лутці, як перш опинивсь, а той в дверях високо,
Іншії ж знов таки позастромлялись деінде по стінах.
Але тепер Амфімєдон попав Телемаха у руку
Вище долоні і мідь йому шкуру поранила злегка;
Тай свинопасові Ктисип поверх щита плече подряпав
Списом, котрий просвистів через голову і впав на землю.
Знов Одіссей хитромудрий з своїм товариством голінним
Раптом шпурнули в юрбу женихів свої гострії списи:
Й Евридаманта убив Одіссей, городів розоритель,
Амфімедонта вразив Телемах, а Евмей вбив Колиба,
А щонайстаршій скотар попав Ктисипа як раз у груди,
І таким вдатним прицілом пишаючись, став говорити:
«Политерсенку, з усіх глузувати охочий! Тепер ти,
Дурі своїй потураючи, більш гордувати не будеш.
Лучче богам покорися, вони над усіх бо сильніші.
Се за воловую ногу гостинець тобі, що ти кинув
Із-за стола Одіссеєві і старчуку і волоцюзі.»
От що сказав старий стадник биків круторогих;
Дамасторенка убив Одіссей довгим списом на місці,
А Телемах знов Леокрита Евиноренка вбиває,
Списом улучивши в крижі, і гострая мідь простромила їх наскрізь.
Сторч головою беркицьнув Леокрит й торохнувся лобом об землю.
От спід високої стелі Афіна егиду спустила,
Пагубу смертних, і розум у всіх женихів помутився,
Бігали з-ляку геть скрізь по світлиці, мов ті-от корови
Бігають в спасівку по череді, як їх ґедзі укусять,
Або й весною, як спека та й дні такі довгі бувають,
Або, як-от пазуристії кобці з закрученим дзюбом
З гір налетівши високих, на зграю пташину наскочать,
Й птаство сполохане з хмар по долині ховається врозтіч,
Кобці ж їх дзюбом вбивають і бідним нема ні захисту,
Ані способу втекти і втішаються люди такими
Вловами; так-ото били вони женихів у світлиці
Де влучать; стогін та галас тоді тут здійнявсь незвичайний,
Бризкав скрізь мозок і кров’ю підлога уся заюшилась.
Тут Лаодис к Одіссею підбіг і обнявши коліна,
Став, його слізно благати й крилатії речі промовив:
«О, Одіссею, твої обіймаю коліна: ах, змилуйсь,
Не убивай мене: не наущав я твоїх челядинок,
Щоб говорили, або щоб робили яку-небудь капость;
Я й женихів зупиняв завжди, щоб непотребств не чинили.
Що-ж? не послухали дурні і рук не вдержали од кривди,
От і спостигла їх праведна кара за їх дурний розум.
Я був у них віщуном тільки і не вчинивши нічого
Те ж ляжу мертвим? так де ж після сього і правда на світі?»
І позирнувши спідлоба на нього, сказав Одіссей хитромудрий:
«Ге, коли так, коли хвалишся ти, що у них віщуном був,
То вже напевне не раз ти молився отут у палатах,
Щоб повороту мойого кінець задля тебе був любий,
Щоб мою жінку узять та щоб з нею і діток придбати.
От за се саме тепер не втечеш ти од лютої смерті.»
Так-от сказав, і рукою важкою підняв гостру шаблю,
Що недалеко лежала і випала з рук в Агелая .
Вбитого, сею-то він і рубнув його посеред шиї
І голова на підлогу скотилася, забелькотавши.
Спасся одначе од чорної смерті співець Терпієнко,
Фимій, що то на бенкетах співав женихам із принуки.
Боязко, мавши кіфару в руках голосную, стояв він
Біля потайних дверей, і надвоє були його думки:
Чи вийти нишком з світлиці і біля жертовника сісти,
Що був збудований Зевсу заступнику, де-ото часто
Сам Одіссей Лаертенко пік стегна бичачі в офіру,
Чи, підступивши, обняти коліна й молить Одіссея.
Думав він, думав і ось що йому за найкраще здалося –
Впасти до ніг і коліна обнявши, молить Лаертенка.
То ж він кіфару свою голосную поклавши до долу
Межи виновою кухвою і цвяхованим креселком,
А сам підскочивши до Одіссея й коліна обнявши,
Слізно благав його і говорив йому речі крилаті:
«О, Одіссею, молю тебе, зглянься на мене й помилуй
Потім ти й сам пожалкуєш і каятись будеш, убивши.
Так-от ні за що, співаку, богам що і людям співає
Я самоучка-співець і боги мені й в мислі і в серці
Всякії пісні вкладають, я буду й тебе прославляти
В піснях як бога, а ти не стинай голови мені з карку.
Може сказати тобі й Телемах, любий син твій про мене,
Що я по волі своїй не приходив в твій дім, не бажав теж
Д з женихами приходити, щоб їм співать на бенкетах,
Брали мене вони силою, яко вельможні й заможні.»
Так він сказав, його вчула свята Телемахова сила
І почала говорить зараз батькові, що був близенько:
«Тату, стрівай! не вбивай ти мечем неповинного сього;
Треба спасти нам і Медонта джуру, що бач піклувався
Завш об мені в нашім домі таки, як я був ще маленьким.
Але пак де ж він? не вбив його часом Евмей, чи Филитій,
Чи, мо’, як ти лютував, він під шаблю тобі підвернувся.»
Так він сказав, і почув-ото Медонт се слово ласкаве;
Бо він, скоцюбившись з ляку, лежав під стільцем, загорнувшись
В здерту недавно воловую шкуру, щоб збутися смерті.
Зараз-от він спід стільця вилізає, скида з себе шкуру,
Потім, підскочивши до Телемаха й коліна обнявши,
Слізно благав його і говорив йому речі крилаті:
«Друже, я осьде; а ти постривай, та скажи й панотцеві,
Щоб він могутній не страшив мене тепер гострою міддю,
З ремства великого на женихів, що то марно псували
Стільки в палатах добра йому, та і тебе зневажали.»
І Одіссей хитромудрий всміхнувшись промовив до нього:
«Ну, ти, Медонте, не бійсь, а спасибі скажи Телемаху.
Він тебе спас; пам’ятай же і сам та скажи і другому,
Як-ото завш для людей добродійство придатніш злочинства.
Йдіть же собі ви обидва з світлиці на двір та й сидіть там
Дальше од смерті й убивства, і ти, і співець наш славута,
Поки тут в домі я впораюсь з тим, що мені іще треба.»
Так він сказав і ті вийшли обидва з світлиці повагом
Та при жертовнику Зевса, заступника странників, сіли,
Завш навкруги озираючись, та оглядаючи вбивства.
І Одіссей озиравсь у світлиці, чи не заховався
Може де-небудь, живим хто тікаючи чорної смерти?
І постеріг він, що всі до одного упавши лежали,
Кров’ю зогижені й пилом мов риби, як витягнуть їх-от
На піскуватий пак беріг рибаки, із пінного моря
Неводом частопетельчатим, і без води всіх на сонці
Та на гарячім піску скрізь по березі пороскидають,
Й Геліос, сонце пекучеє, виперло дух з них останній;
Так-ото і женихи всі один на одному лежали.
От Одіссей хитромудрий тоді Телемахові й каже:
Ти, Телемаче, тепер мені мамку поклич Евриклею,
«Маю я їй одно дуже цікавеє слово сказати.»
Так він сказав, і послухався син свого любого батька,
Й двері навстіж одчинивши, гукнув Евриклеї шановній:
«Йди лиш сюди, Евриклеє, бабуню старезна; котора
За челядинками всіма в палатах отсих назираєш.
Йди, панотець тебе кличе, щось має тобі він сказати.»
Так от сказав він, і сказано слово се їй не на дарма
58;
Двері усі вона поодчиняла в світлицях жіночих
Й до Одіссея пустилась; ішов Телемах попереду.
Потім знайшли Одіссея посеред побитого трупу:
Кров’ю закаляний ввесь і мазкою стояв він, мов лев той,
Що-от вола гуртового строщивши, іде собі ситий веселий:
Все в нього – груди і паща з того так і з другого боку,
Всюди заюшено кров’ю, що й глянути страшно на нього.
Так в Одіссея було все заюшене – ноги і руки.
Як у видала вона тії трупи і крові потоки,
Хтіла була заридати, бо діло великеє вздріла
Та Одіссей зупинив, хоч її пак і дуже кортіло,
Потім до неї почав говорити крилатії речі:
«С тиха радій собі в серці, стара, й не роби нам тут крику;
Гріх бо над трупами вбитих свою виявляти пак радість,
Хоч їх здоліли і божая кара й діла непотрібні:
Не поважали нікого вони із людей, хто б не був він,
Чи сіромаха бездомний, чи хто і господар заможний;
От, через розум дурний свій вони й таку долю спіткали.
Ну, а тепер назови ти мені челядинок по йменню,
Й тих, що безчестять мене, та і тих, які єсть неповинні.»
І у одвіт йому так почала говорить Евриклея:
«Я тобі скажу, мій синочку любий, всю щирую правду,
Єсть тут у тебе в палатах жінок п’ятдесят челядинок;
З них призвичаїли ми декоторих на всі рукоділля,
Вовну чесати і всяку роботу важкую справляти;
А що дванадцять із них то притьмом ледащиці вдалися,
І зневажають вони і мене і саму Пенелопу.
От Телемах вже давненько пак в літа ввійшов, але мати
Не дозволяла йому над жінками щоб порядкувати.
Ну, так піду ж я у верхню світлицю про все розказати
Жінці твоїй; вона спить і не чує, яка в нас тут радість.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Ні не буди ти ії; а скажи, щоб прийшли сюди зараз
Всі ті жінки, які тут непотребства такії вчиняли.»
Так от сказав він і вийшла стара Евриклея з світлиці
Волю сказати пак панську жінкам, щоб скоріш всі зібрались.
А Телемах, гуртоправа покликавши і свинопаса,
Став їм обом, як ввійшли вони, речі крилаті казати:
«Трупи тепер повиносьте, кликнувши жінок челядинок;
Потім стільці і тесові столи всі гарненько водою
Пообливайте і губками добре з піском пошуруйте
Потім, як все в домі повимиваєте та спорядите,
Виведіть всіх заразом челядинок на двір із світлиці
Та межи круглою шопою і барканом їх поставте,
Щоб їх мечами з обох боків гострими всіх заколоти;
Вийміть із них їх негіднії душі за блуд той, через що
Дім оганьбили наш, із женихами лягаючи спати.»
Так він сказав, і жінки челядинки зібрались всі разом,
Тай почали голосити і сльози гіркі проливати.
Спершу ото повиносили трупи побитих з світлиці
І поскидали всіх серед двора під повіткою в купу
Наче снопи або дрова; орудував справою тою
Сам Одіссей, підганяючи кожну, й та мусила слухать.
Потім стільці і тесові столи всі пісочком з водою
Пошарували і губками досуха повитирали.
От Телемах з гуртоправом Филитієм та свинопасом,
Заступи взявши й лопати, долівку в світлиці зстругали,
Землю ж рабині виносили та на подвір’ї зсипали.
І як упорались – вимили, позамітали, прибрали,
Вивели всіх заразом челядинок на двір із світлиці
Та межи шопою і барканом у ряд постановили,
В тісному дуже кутку, звідки трудно було вже спастися.
От і почав Телемах непотрібним жінкам говорити:
«Чесною смертю щоб вмерти – вам, суки, того не діждати,
Бо єсте блудом своїм, беззаконним спанням з женихами
Соромом голову вкрили мені й моїй неньці шановній.»
Так він сказав, і кодолу товсту з синьоносого човна,
В шопі на крюк зачепивши одним кінцем і, натягнувши
Цупко та туго, другим прив’язав до стовпа кам’яного
Високо так, щоб і жадної ноги к землі не торкались
От на кодолі тій він і повітав усіх челядинок.
І як дрозди довгокрилі, або сизокрилі голубки,
Злету попавши в сільце тріпотять; так ото й челядинки
Затріпотали, як їм зашморгнули на шиї всім петлі,
Тільки недовго: ногами подригали трішки та й внишкли.
Потім з світлиці й Мелантія вивели теж на подвір’я
Носа одрізали й шаблею вуха йому одтяли теж,
Вирвали і срамоту чоловічу, а далі відтяли ’
Руки і ноги і все теє повикидали собакам.
Потім усі собі мителем руки і ноги обмивши,
В дім Одіссеїв вернулись, бо справа уся вже скінчилась,
І Одіссей своїй мамці, старій Евриклеї, промовив:
«Сірки, стара, принеси нам тепер та внеси і багаття.
Щоб покурити в світлиці; а потім скажи Пенелопі,
Щоб вона зараз спустилась сюди, покоївок забравши,
Та і другії рабині, щоб тут були всі безпремінно.»
І у одвіт йому мамка стара Евриклея сказала:
«Отсе то так, любий синочку: слово до ладу ти мовив;
Але я перш принесу тобі чисту і луччу одежу,
Бо не пристало тобі носить дрантя на плечах широких
Себто господарю власного дому – єсть гріх та і сором.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Насамперед щоб багаття тут зараз було у світлиці.»
Так він сказав, і шановная мамка, стара Евриклея,
Зараз принесла вогню і пахнючої грудочку сірки;
І розпочав Одіссей скрізь курити, в світлиці й на дворі.
А Евриклея стара почвалала в жіночі покої,
Щоб поззивати мерщій пак до гурту жінок челядинок.
І незабаром ввійшли челядинки, з каганчиком кожна,
Та і накинулись на Одіссея, щоб то привітати:
Руки обидві йому цілували, і голову й плечі,
І Одіссея великий взяв жаль од такого привіту:
Гірко сердешний заплакав, пізнавши усю свою челядь.
Одіссеї Ψ. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
Одіссея пізнає Пенелопа.
З радощів мамка стара, мов дівча молоденьке метнулась
В верхню світлицю, сказать господині про дивну новину,
Про чоловіка; коліна подужчали, ноги аж скачуть.
Стала ото в головах Пенелопи і так їй сказала:
«Встань, Пенелопо, дитя моє миле, устань подивися,
Власним своїм таки оком на те, чого довго бажала.
Там Одіссей, хоч пізненько, а все ж пак вернувся, приїхав;
Поубивав геть до гаспида чисто усіх женихів, що
Нищили дім його й марне, на злість його сину псували.»
І у одвіт їй на се Пенелопа премудра сказала:
«Мамко! мабуть тобі розуму отсе боги вкоротили,
А вони можуть й найрозумнішого дурнем зробити,
Й йолопа певного розумом нагородити та хистом.
То ж і тебе звередили, а досі була ти розумна.
На що жалю завдаєш ти мені небилицею сею,
На що збудила, на що мені сон перервала солодкий.
Що от склепив мені віка, що я вже давно не стуляла
С тої доби, як поплив Одіссей у ту капосну Трою,
Що навіть доброго слова не варта, не те щоб ще славить.
Йди собі знову на низ й не баламуть мене задаремне,
Як би яка-небудь інша з жінок, що мені услугують,
Сю небилицю сплела та щоб так, як от ти, розбудила,
Я б їй дала прочухана такого, щоб тямила по вік
Ну, а тебе, Евриклеє, спасла твоя старість шановна.»
Знов їй на сеє в одвіт Евриклея старезна сказала:
«Я не жалю завдаю небилицями, я кажу правду,
Що Одіссей вже приїхав, сидить там в світлиці, як кажу,
Він то й єсть чужосторонець, котрого так всі зневажали.
І Телемах знав про нього давно вже, що він пак приїхав,
Але розумно таїв він од всіх, що то єсть його батько,
Доки б помстивсь Одіссей над препишними пак женихами.»
Так Евриклея сказала, та ж радісно скокнула з ліжка,
Шию руками старій обняла, і закапали сльози
І почала їй крізь сльози крилатії речі казати:
«Мамко голубко! скажи мені, серце, всю щирую правду.
Чи то і справді вернувсь Одіссей, як отсе ти говориш?
Як же з юрбою безстидних отих женихів він упоравсь
Сам один? їх же пак сходилось завше в палаті багато.»
І Евриклея шановна на се Пенелопі сказала:
«Я і не знаю й не бачила, тільки лиш чула стогнання,
Кого вбивали; сиділи ми всі у окремній світлиці
В самім кутку, і були попідпирані дошками двері,
Поки ото Телемах, любий син твій мене із світлиці
Та не кликнув, а покликать мене повелів йому батько.
От я приходжу і бачу: стоїть Одіссей серед трупу
Вбитих: лежали вони наче б дрова, один на одному.
Скрізь по підлозі; його я побачивши, дуже зраділа,
(А він увесь, мов пустельний той лев, був заюшений кров’ю).
Але тепер уже всі ті побиті лежать на подвір’ї
Купою. А Одіссей, розпаливши огонь у світлиці,
Сморід викурює сіркою й се пак прислав він по тебе.
Йди ж-но мерщій, та порадуйтесь вдвох собі досить
Та заспокойте і серце, бо лиха ви вельми зазнали.
Сповнилось вже і твоє і його кількалітнє жадання:
Він повернувся живий та здоровий до власного дому,
Сина й тебе при здоров’ю знайшов, женихам же злочинцям
Помсту приніс і за кривду наклали вони головою.»
Знов їй на сеє премудра жона Пенелопа сказала:
«Мамко голубко! не дуже лиш заздалегідь ти і радуйсь;
Правда, ти знаєш, який він жаданий для всіх, а найбільше
То задля мене і сина, що єсмо із ним породили,
Все ж таки віри не йму я тому, що отсе ти говориш;
Мабуть хто-небудь з безсмертних побив женихів тих чванливих,
Капости їх не стерпівши, пихи та і діл сороміцьких.
Не поважали нікого вони із людей, хто б не був він,
Чи то нетяга бездомний, чи то і господар заможний;
От через розум дурний свій і кару вони претерпіли.
А Одіссей вже не вернеться, бо на чужині загинув.»
І у одвіт їй на сеє стара Евриклея сказала:
«Доню моя! Яке слово тобі пролетіло крізь зуби?
Ти бач змагаєшся, буцім от муж твій що там у світлиці,
По вік не вернеться. Ну, коли в сім ти не ймеш мені віри,
То я тобі скажу другу якусь і вже певну признаку,
Шрам, що колись укусив його дикий кабан білим зубом.
Я, йому ноги вмиваючи, постерегла і хотіла
Зараз сказать тобі, отже він, рота мені затуливши,
Навіть і писнуть не дав і тоді ж наказав, щоб мовчала.
Йди ж лишень: я у заклад свою голову ставлю що правда,
А коли збрешу тобі, то скарай мене лютою смертю.»
Знов їй на сеє сказала в одвіт Пенелопа премудра:
«Любая мамко! не можно тобі розгадати на певне
Замисли богів безсмертних, хоч будь ти од всіх наймудріша.
Але ходім лиш з тобою до сина, нехай я побачу
Мертвих отих женихів та і того, которий їх стратив.»
Так-от сказавши, спустилась по сходах, міркуючи в серці,
Що їй зробить: чи то здалека ставши, його запитати,
Чи підійти та у руку і в голову поцілувати.
От увійшла, кам’яний поріг переступивши високий,
Та супроти Одіссея і сіла, вогнем освічена,
Біля другої стіни; до стовпа притулившись і очі
Вниз опустивши, сидів Одіссей і чекав, що то скаже
Жінка славетна йому, увидавши своїми очима.
Та ж ані пари із уст, тільки в серці давалася диву:
То йому просто і сміливо гляне у вічі, то знову
Не пізнавала, що драная дуже на ньому свитина.
От Телемах, по іменню назвавши, промовив до неї:
«Що се ти, мамо, мов мачуха так поглядаєш із пильна,
Чом так далеко од батька сидиш, а не сядеш близенько,
Не заговориш до нього прихильно? Тобі чом байдуже?
Інша-то вже б не цуралася серцем таким не прихильним
Свого таки чоловіка, що от, натерпівшися горя,
Аж на двадцятому році вернувся у рідную землю.
А в тебе серце й тепер іще пак од каменю твердіше.»
Знову на сеє йому Пенелопа премудра сказала:
«Сину мій! серце у грудях у мене здивоване вельми,
І я не можу ні слова сказать йому, ні розпитати,
Навіть і глянути в вічі не можу. А що коли справді
Він Одіссей, що вернувся до дому, то зараз пізнаєм
Ми один одного легко, бо єсть у обох нас признака,
Що ми у двох тільки знаєм, а другий хто інший не знає.»
Так-от сказала вона; усміхнувсь Одіссей богорівний
Телемахові став говорити крилатії речі:
«Хай, Телемаче, отсе твоя мати мене у палатах
Пробув добре, а скоро вона заговорить щось ліпше.
Я тепер брудно зодягнений, драна свитина на плечах,
От через те ж то вона мене не поважає і каже,
Що се не я, поміркуєм-но, як би найлучче все сталось.
Ти ж таки знаєш, що хто і одного уб’є чоловіка,
Хоч би той вбитий і жадного месника в себе не мав би,
Вбивця тікає, і родичів кида і рідную землю;
Ми ж повбивали з тобою отсе юнаків щонайкращих,
Що на Ітаці; так-от нам і треба об сему подумать.»
І у одвіт йому так Телемах вельмимудрий промовив:
«Ну, вже об сім, милий тату, подумай ти сам: ти ж говориш,
Що нема в світі, щоб хистом й кебетою був хто над тебе,
Що сперечатись з тобою ніхто у сій справі не зможе
(Ми будем теє робить, що велить нам і серце і розум;
Нам ніякої не треба підмоги, в нас сили єсть досить).»
І у одвіт йому так Одіссей хитромудрий промовив:
«Я тобі, сину, скажу, як здається мені саме лучче;
Перше над всеє обмийтеся та повдягайте хітони,
Та і рабині нехай зодягнуться в хорошії сукні:
А богорівний співець хай кіфару візьме голосную
Та хай до скоку веселого всім тут танка вигравав,
Щоб і прохожий по вулиці та декоторі з сусідів,
Як з понадвору почує, подумав, що тут у нас грище.
Треба, щоб сумная звістка про смерть женихів загордящих
Не розійшлася по городу перше, ніж всі ми підемо
Звідсіль на нашеє поле лісисте, а там вже побачим,
Там поміркуємо, що то нам Зевс Олимпійський дарує.»
Так-от сказав Одіссей і вподобалось всім його слово;
От вони пообмивались й в хітони хороші вдяглися,
Поодягалися те ж і жінки, а співець богорівний
Взяв голосную кіфару й почав на ній так вигравати,
Що всім забаглось пісень заспівати і потанцювати.
І почали забавлятись усі – і жінки й чоловіки,
Й так вибивали ногами, що скрізь у палатах гуділо.
От хтось знадвору почувши почав собі так говорити:
«Певне уже оженився хто-небудь на нашій цариці:
Ох пустотлива! не хтіла діждатись законного мужа,
Поки приїде та в домі великому порядкувати.»
Так говорили сусіди, не відали, бач, що вчинилось.
А Евриклея тим часом взяла Одіссея до лазні,
Мителем гарно обмила і маслом пахучим натерла,
В хітон тоненький його одягнула і в гарну хламиду
А синьоока Афіна його оздобила красою.
[Став він і вищий на зріст і товстіший, як квіт гіацинту,
Довгеє та кучеряве волосся спускалось на плечі.
Так як-от золото сріблом красить й вимережує штучно
Майстер мастак, що навчився в Гефеста й Паллади Афіни
Штукам усяким, і гарнії дуже роботи майструє;
Так Одіссея Афіна красою всього оздобила].
Вийшов із лазні він, станом до богів безсмертних подібний.
І зараз сів на тім самім стільці, звідкіля і піднявся
Супроти жінки своєї, і так їй почав говорити:
«Дивна ти дуже: тебе лиш одну межи всіма жінками
Серцем таким кам’яним наділили Олимпськії боги:
Інша то вже б не цуралася серцем таким неприхильним
Свого ж таки чоловіка, що-то, натерпівшися горя,
Аж на двадцятому році вернувся у рідную землю.
Ну, що ж робити? ти, мамко, стели мені постіль; я ляжу
Спати один, бо у неї у грудях залізнеє серце.»
Тут знов на сеє йому Пенелопа премудра сказала:
«Дивний і ти, що так кажеш: не чванюся я й це гордую
Та і не дуже дивуюсь: я ще пам’ятаю, яким ти
Був, як поїхав з Ітаки на довговесельному човні.
Ну, так іди ж, Евриклеє, постіль постели йому гарну,
Тільки не в тому ванькирі, що він сам зробив, а деінде:
Там йому ліжко міцнеє постав, поклади і перину,
Та кожушанок м’яких і жупанів і ковдру тоненьку.»
Так говорила вона, чоловіка дратуючи; той же
Вельми розсердивсь на жінку і так їй почав говорити:
«Жоно! ти слово велике і дуже вразливе сказала.
Хто ж виніс ліжко з ванькира моє? ба і дужій людині
Трудно було б його здвигнути, як би не бог сам прийшовши
Ліжка не виніс деінде, лиш богу то легко зробити,
А чоловікові, хоч би він був молодий і найдужчий,
Трудно було б його здвигнути: була в тім ліжку потайна
Зроблена штука, й ту штуку я сам змайстрував, не хто інший.
В нас на подвір’ї росла перш маслина рясная, висока
Й товста така, що обнять не могли б її й трьох чоловіка;
Тую маслину я муром обвів із тесаних каменів,
І, щоб зробити ванькир, дерев’яним покрив її зверху
Дахом, і двері дощаті зробив на залізних завісах.
Потім сокиру узявши, зрубав тую рясну маслину,
А пень від самого кореню міддю навкруг обтесав бач
Гладко і вміючи, далі і шнуром ще вирівняв добре,
Й пень основою ліжку зробивсь; просвердлив в ньому свердлом
Дірки, і став собі ліжко витесувать, поки не скінчив,
Золотом, сріблом і кістю слоновою все помережив,
Й рампу ліжкову червоним ремінням пригнав до основи.
От тобі ліжка мого всі признаки; але ж пак не знаю,
Чи теє ліжко стоїть, як і перше на місці, чи може
Вже його виніс хто, пилкою пень розпилявши маслинний.»
Так він сказав, а у тої коліна стремтіли і серце
Тьохнуло, бо Одіссей розказав всі ліжкові признаки.
Ринули сльози з очей, вона кинулась до Одіссея,
Поцілувала, обнявши, у голову й так-от сказала:
«Ох, Одіссею, не ремствуй на мене: ти завше був добрий
І над усіх розумніший; нам халепу боги послали:
Заздрили на наші бач молодощі, і от їм не хтілось,
Щоб дожили ми до старости в згоді і чесній любові.
Ну, так не сердься ж і не дорікай мені ниньки за теє,
Що я не зараз, побачивши вперше, к тобі прихилилась.
Завше, бач, серце в моїх білих грудях тремтіло й боялось,
Щоб який-небудь пройдисвіт словами мене та не збавив,
А єсть багато по світу людей тих злодіїв зрадливих.
Отже і тая, Зевеса дочка, Аргів’янка Єлена
Не полюбила б того чужоземця і з ним не тікала б,
Якби-то знала, що славні Ахейці за нею приїдуть,
Силою візьмуть і знов привезуть її в милу отчизну.
Демон якийсь її зрадив вчинить непутящеє діло:
Раньше і в голову їй не приходила халепа ся
Й тая біда, з-за котрої і нас таке горе спостигло.
Ну, а коли ти отсе розказав мені ясні признаки
Нашого ліжка, котрого ніхто із людей і не бачив,
Тільки з тобою ми в двох і одним лиш одна покоївка,
Наша таки Акторівна, котру дарував мені батько,
Як я йшла заміж, вона в ванькирі сторожила нам двері;
То вже тепер ти впевняєш моє невгамучеє серце.»
Так-от сказала і туги йому завдала іще більше:
Гірко ридаючи, голову звісив бідака на груди
Любої, вірної жінки; і як-от побачивши беріг,
Радії єсть мореплавці, котрим Посидон серед моря .
Човна строщив, і гойдають його вітри буйні на хвилях,
І не багато отих мореплавців втече од фортуни,
Й тванню солоного моря покриті по білому тілу,
Раді виходять на беріг утікши од певної смерті;
Так і вона була рада, ввидавши свого чоловіка
І не могла ніже ні білих рук одірвати од нього;
Так би з плачем вони і повстрічали рожеву зірницю,
Як би щось інше не вигадала синьоока Атина:
Ніч задержала у небі надовше вона та й зірницю
Золототронную теж на ріці Океані і коней
Бистрих впрягать не дозволила, що світ на землю привозять
Се б Фаетона і Лампа, що служать за коней в зірниці.
От і почав говорить Одіссей хитромудрий до жінки:
«Жінко! та ми пак іще не дійшли до кінця наших бід всіх
Й нашого горя: багато ще буде труда і роботи
Трудної, котру усю доконечне повинен я сповнить.
Так, бач, мені вже душа й тінь Тиресія спророкувала
В той самий день, як ото я спустився колись до Аіда,
Щоб і про свій поворот там провідати та й товариства.
Але давай лишень, жінко, підемо та ляжем на ліжко
Та сном солодким заснувши, сустави свої заспокоїм.»
І йому знов на се так Пенелопа премудра сказала:
«Буде готова тобі біла постіль, коли твому серцю
Буде завгодно, якщо уже боги тебе повернули
Знову в палати розкішні твої і в твою рідну землю;
А коли раз уже заговорив ти про божий рішинець,
То розкажи про останню напасть; я-то, правда, провідать
Можу і після, але ж тепер знать воно все-таки лучче.»
І у одвіт їй на сеє сказав Одіссей хитромудрий:
«Та і чудна ж ти; кортить тебе пак про се знать доконечне?
Ну, то і добре: скажу тобі все, не втаю ніже йоти.
Тільки не радісно буде воно твому серцю, бо й сам
Тому не радий. Тиресій казав мені взяти у руки
Довге весло і обходити з ним городів як найбільше,
Поки-ото не прийду до людей, котрі моря не знають
Тих людей, що навіть завше і страву без солі вживають
Котрі ніколи ні червонобоких не бачили човнів,
Ні гнучких весел та довгих, що крилами служать для човнів.
Він мені ясну признаку сказав, – не втаю і од тебе:
Як що тобі повстрічається другий який подорожній
Та запитає, яку се лопату несеш ти на плечах.
То застроми тоді в землю весло – говорив так Тиресій,
І Посидону владиці створивши святую офіру
І барана і вола і свиней розплодителя кнура,
Вже повертайся до дому, а вдома вчини гекатомбу
Богам безсмертним, которії в небі широкім панують,
Всім по порядку і смерть твоя прийде до тебе із мор
Тихая і супокійная вельми, вона-то тебе і здолає,
Як ти вже будеш літами старезний, народ же увесь твій
Буде щасливий. Таке то мені напророчив Тиресій.»
І на се знов йому так Пенелопа премудра сказала:
«О, коли старість хорошу такую пошлють тобі боги,
То й єсть надія, що буде визвіл од тих бід і напастей.»
Так-ото в двох проміж себе вони розмовляли любенько.
Тою порою пішла Евринома із мамкою вкупі,
Постіль м’якую стелити при світлі палких каганців їм
І як обидві вони зготували постіль проворненько,
То Евриклея пішла собі спати в жіночу світлицю
А Евринома, стара покоївка, узявши каганчик
В руки, пішла провести у ванькир їх на ліжко м’якеньке,
А проводивши пішла собі спати, а тії обоє
В любощах та по старому звичаю лягли теж на ліжку.
Тут Телемах з гуртоправом Филитієм та з свинопасом
Всім челядинцям звеліли, щоб ті танцювать перестали
Та і самі ішли спати в розкішні палати тіняві.
Ті же обоє, як націлувались та намилувались,
Любую бесіду стали вести проміж себе тихенько.
І богорівна жона говорила от, скільки вона перенесла,
Дивлячись на непотрібну юрбу женихів загордящих,
Що із за неї багато биків і дрібного товару
Різали, та і вина було випито кухов чимало.
А Одіссей богорівний розказував, скільки зробив він
Людям напастей, та скільки і сам претерпів по чужині.
Все розказав він і жінці було йому слухати любо,
Навіть не брав її сон, поки той скінчив оповідання.
Він почав з того, як перше Киконців побив і як потім,
Він з товариством приїхав у землю людей Лотофагів,
Що йому Киклоп зробив і як він над ним добре помстився
За всіх товаришів, що пожер Киклоп безмилосердно
Як він прибув до Еола й як той повітав його ґречне
Й випровадив, але ба, не судилось йому ще доїхать
В рідную землю, бо буря його підхопила страшенна
Та і носила, хоч він убивався, по рибному морю;
Як в Тилепил він приїхав, у город землі Лестригонів,
Котрі і човни побили йому і товаришів славних
[Всіх, Одіссей лиш один тільки й спасся на чорному човні]
Та розказав і про зраду Цирцеї, про всі її чари,
Потім сказав, як спускався він в темнеє царство Аіда
В чорному човні, щоб душу Тиресія там запитати
Про поворот; як він душі усіх там товаришів стрінув
Й матір, що пак породила його й годувала маленьким;
Як довелось йому чути й Сиренів чарівнії співи,
Як проїздив поуз скелі блудящі – страшної Харибди
Й Скилли, помимо котрих ще ніхто не проїхав безпечно;
Як товариство його бога-сонця корів повбивало
І як за сеє стрілою грімничою човна прудкого
Зевс потрощив їм в тріски, як пропали й товариші браві
Всі до одного, а сам він утік од біди і од смерті;
Як він приїхав на острів Огигію к німфі Калипсо,
Котра держала його, все силкуючи, щоб був їй мужем
В гарних печерах і як годувала і як говорила,
Що його зробить безсмертним, що він не зстаріє ніколи,
Але дарма все те; перемогти не змогла його серця; І
Як після того, біди натерпівшись, діставсь до Феаків,
Котрі од щирого серця його поважали як бога
Й випроводили на бистрому човні у рідную землю,
Обдарувавши одежею всякою, міддю і злотом.
Оповідання було се останнє: йому сон солодкий
Віка склепив після сього й сустави йому заспокоїв.
А синьоока Атина знов іншеє що загадала:
Тільки ото Одіссей мав надію у серці на ліжку
З жінкою вкупі полежать і сном підкріпиться солодким,
Як з океану піднялася золототронна зірниця,
Щоб людям світ принести: Одіссей тоді мусів устати
З ліжка м’якого і так любій жінці почав говорити:
«Жоно! уже ми з тобою наситились надто!
Всяких напастей: ти тут об мені об моїм повороті
Плакала, а мене боги, найбільше ж Зевес на чужині
В путах держали далеко од рідного милого краю.
Ну а тепер, як з тобою ми знов на жаданому ліжку,
Ти доглядай мені всього багатства, що тут у палатах,
А про худобу, що збавили нам женихи загордящі,
Я попіклуюсь: одно візьму сам я, а друге Ахейці
Будуть вертати, аж поки хлівів мені всіх не наповнять.
Я от вдягнувся та й піду на наше лісистеє поле
Милого батька побачить, по мені що дуже сумує;
Ти ж, як розумная жінка, роби тут, що я тобі скажу:
Тільки лиш сонечко встане, то зараз розійдеться чутка
Про женихів, що ми їх повбивали оттут у палатах.
Ти з покоївками підеш собі в свою верхню світлицю,
Там і сиди, не виглядуй в вікно й не розпитуй нікого.»
Так він сказав і на плечі надів свою славную броню
Та розбудив Телемаха, Филитія і свинопаса;
Всім їм звелів в руки зброю узяти і в броню вдягнутись.
Ті його слова послухались, в мідную броню вдягнулись
Й вийшли з світлиці крізь двері; ішов Одіссей поперед їх.
А вже світало на дворі; і от синьоока Атина,
Темною ніччю прикривши, їх вивела хутко за город.
Одіссеї Ω. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА
Офіри.
От і почав тут Киллинський Єрмис визивать к собі душі
Всіх женихів; він держав у руках золоту патерицю,
Гарну, котрою бувало всім людям він очі зчарує:
Зараз ото і приспить, а хто спить, того зразу розбудить.
Нею махнувши, він душі побитих повів за собою,
І тії, наче б то ті кажани, що літають у темній печері,
Та скриготять, ненароком, як хто одірве їх од скелі,
Де от сидять вони й держать ся цупко один за одного, –
Так скриготіли і душі убитих, йдучи за Єрмисом;
Він же собі супокійний, їх вів по смердячій дорозі.
От вже пройшли вони і Океан ріку й скелю Левкаду,
Вже й Геліоса ворота минули і Сонів господу,
І опинилися всі заразом на латтачному лузі,
Де ото душі померших тиняються завше як мари.
Тут самперед вони душу найшли Пелієнка Ахилла
Вкупі з душею Патрокла, затим непорочного тінь Антилоха,
Та і Аякса, що був самий кращий і вродою й станом
Межи Данайцями всіма, окрім тільки лиш Пелієнка;
Всі Одіссея кругом обступили вони; трохи ж згодом
Смутная вельми до них надійшла і душа Атрієнка
Агамемнона; за нею йшли душі усіх тих, которі
В домі Егіста сконали, там долю гіркую спіткавши.
Першою заговорила до нього душа Пелієнка:
«О, Атрієнку! здавалося нам, що ти завш був Зевесу,
Котрий кохається в громах, над мужів усіх найлюбіший,
Бо царював ти над всіма славетними, навіть царями,
В Трої широкій, де стільки біди ми, Ахейці, зазнали.
Але й тобі, як я бачу, судилося теж пострічати
Злую недолю; її не втече, хто на світ раз родився.
Так і тобі довелось-от, позбувшись великої чести,
Серед Троянського люду і смерть і недолю спіткати;
Але ж тобі пак могилу насипали там Панахейці,
Й синові свому здобув ти великої слави на віки;
А от теперки і ти попав в полон до лютої смерті.»
І на сю річ йому так-от сказала душа Атрієнка:
«О, Пелієнку щасливий і рівний богам Ахиллесе!
Вмер ти далеко од Аргоса в Трої; з тобою і інших
Вбито чимало синів як Троянських, так само й Ахейських
Що воювали за тебе, а ти ввесь обсипаний пилом,
На півстадії розтягся, забувши про коней і січу.
Ми ж то цілісінький день воювали й були б таки овсім
Битися не перестали, як би був Зевес хуртовиною й вихром
Нас не розняв; потім ми тебе з січі принесли на човні,
Тай положили на марах, обмивши твоє біле тіло
Мителем теплим і маслом змастили; багато по тобі
Сліз пролили ми Данайці, аж рвали на собі волосся,
Вийшла із моря і мати твоя з панночками морськими,
Вість сю почувши, і галас великий по морю піднявся
Межи Ахейцями: острах усіх їх узяв превеликий;
І вони б певне побігли і сіли б на бистрії човни,
Як би один із мужів не втримав їх, розумний, дотепний,
Нестор, которий і перше совітом над всіх визначався.
Він то, добра всім бажаючи, так їм почав говорити:
“Стійте, гей ви! не тікайте, Аргів’яне, і ви Ахейці!
Ось його мати виходить з води з панночками морськими,
Щоб подивитись востаннє на свого померлого сина.”
Так він сказав, і забули ввесь страх свій Ахейці.
Дочки-паняночки діда морського кругом тебе стали
І почали голосити, вдягнувши в нетлінну одежу.
Музи, всі дев’ять, по черзі, і ті своїм голосом дивним
Плакали теж над тобою, і тут вже не міг сліз здержати
Й жаден з Аргівців, – так голосно й жалібно плакали Музи.
Так-от три тижні усі, як один, і у день та і в ночі
Гірко ридали безсмертнії боги і смертнії люди;
А на четвертий поклали тебе на вогонь і з тобою
Ми попалили багато овець і биків круторогих
От і горів ти в одежі богів, ввесь намащені: й маслом
Гарно пахучим і медом солодким; зібралось багато
Мужів славетних Ахейських у бронях круг бурту твойого,
Піших і кінних і гомін великий носивсь по долині.
І як в гефестовім полум’ї тіло твоє все згоріло,
То, Ахиллесе, ми вранці, зібравши твої кістки білі
Маслом облили й вином; твоя мати одначе
Кухву дала золотую, Діониса то подарунок, –
Мати сама говорила, – й робота дотепи Гефеста.
От, Ахиллесе, в неї то, в тій кухві й лежать твої білії кості
Вкупі з костями Патрокла померлого, Менитієнка,
Але опріч Антилоха, котрого любив ти найбільше
Над всіх товаришів милих своїх після смерті Патрокла.
Потім над ними насипали чесну й високу могилу
Ми жі загалом – преславнеє військо Аргівських вояків
Серед шпилястого берега понад самим Геллеспонтом,
Щоб було видко могилу ту людям, по морю що їздять
Й тим, що тепер-от живуть, та і тим, що народяться потім.
Мати, богів упросивши, зробила нам грище вояцьке
Добре, почесне, на супереч всім що найлуччим Ахейцям.
Бачив і ти не раз грища, що часто справлялись по вмерлих
Мужах, коли-от наприклад бувало умре який-небудь
Цар, то усеє юнацтво зброїться й справляються грища;
Але як би ти побачив ті грища, що були по тобі,
Ти б здивувався, яких дорогих нагород надавала
Нам сріблонога Тетида, бо був ти богам дуже милий.
Так що й померши ти ймення не втратив; тобі, Ахиллесе,
Слава великая буде од всіх людей з віку й до віку,
Ну, а мені ж от за те, що я в січах тих натурбувався,
Втіха яка? по приїзді судив мені гірку погибель
Зевс од руки пак Егіста й моєї зрадливої жінки.»
От, як вони проміж себе у двох вели речи такії,
Близько до них підійшов божий посланець Аргусовбивця;
Душі провадив в Аід женихів, Одіссеєм здоланих,
І здивувавшись пішли вони просто до душ, їх ввидавши;
І Атрієнка душа Агамемнона зараз пізнала
Любого сина Меланея, славного Амфімедонта;
Був то приятель його й на Ітаці мав власну господу.
Першою заговорила до нього душа Атрієнка:
«Що з вами сталося, Амфімєдонтє, що вас однолітків
Самих добірних багато так разом під землю спустилось?
Та же юнацтва такого як ви, то і в цілій окрузі
Не набереш, хиба що доконав Посидон вас на човнах,
Бурю страшенну вітрову піднявши і довгії хвилі?
Чи може на суходолі вас стратили вороги злії,
Як ви займали биків їх на полі та іншу худобу,
Чи полягли ви, боронячи город, жінок і родину?
Ну ж бо кажи, говори: ми ж з тобою приятелі здавна.
Не пам’ятаєш хіба, як до вас приїздив я колись-то,
Щоб вговорить Одіссея й білявого теж Менелая
Їхати вкупі зо мною на човнах глибоких під Трою?
Ми цілий місяць проїздили всі по широкому морю,
Поки вдалось-ото нам вговорить Одіссея, щоб їхав.»
І у одвіт йому знов душа Амфімедонта сказала:
«О, Агамемноне, сину Атрея, владико народів!
Все отсе я пам’ятаю, що ти, богорівний, говориш,
І достеменно тобі та по правді по щирій розкажу
Нашої смерти кінець, яким побитом він учинився.
Сватались разом усі ми до жінки царя Одіссея,
А Пенелопа не те щоб не хтіла й не те щоб хотіла
Шлюбу: вона замишляла нам смерть всім і чорну недолю;
Хитрощі ось-які вигадала, щоб то нас ошукати:
Кросна великі в світлиці поставивши, здумала ткати
Довгу й тонкую намітку, а нам усім от що сказала:
“Хлопці, мої женихи! вже помер Одіссей богорівний;
Ви підождіть поспішати з весіллям, аж поки намітку
Я поскінчаю, щоб пряжа моя не пропала даремне;
Сяя намітка – Лаерту старому на смерть покривало, –
Смерть бо стоїть невгамуща над мужем славетним, –
Щоб Ахеянки по людях мене не змогли дорікати,
Що от багатий ти без покривала поляг в домовину.”
От що вона нам сказала і ми їй повірили чесно.
Що ж з того вийшло? По дню вона ткала, в ночі ж ту основу,
Скалку собі засвітивши, до нитки раз-в-раз розпускала.
Цілих три роки оттак облещала вона нас Ахейців;
А як настав рік четвертий, одна із її ж покоївок
Нам і одкрила ту тайність, – вона бач одна тільки й знала,
Місяців досить минуло таки, а вже днів, то ще більше.
От ми й піймали її, як вона розпускала основу,
Мусіла тут поневолі свою поскінчити роботу.
Потім усім нам вона показала ту дивну намітку,
Виправши, білу й блискучу, мов сонечко ясне та місяць.
А тут як раз якийсь дідько й приніс Одіссея в Ітаку
Просто на хутір в свинарню, де жив свинопас його вірний.
Та повернувся теж і Телемах, любий син Одіссея,
Що був поїхав у Пилос піщастий на чорному човні;
От же вони то обидва, нам смерть замишляючи люту,
І поприходили в город славетний на нашу погибель,
Першим прийшов Телемах до нас, а Одіссей трохи згодом.
І Одіссея привів свинопас у дрантивій одежі,
Він старчуком пак нікчемним здавався і згорбленим дідом
(Дуже брудна та покаляна була на ньому одежа),
Так що і жаден із нас не зумів його зразу пізнати
Навіть і ті, що і розумом були й літами нас старші.
І почали ми його допікати гіркими словами,
Він же, – який тобі хитрий, – в своїй-ото власній господі,
Всі ті зневаги терпів, хоч було йому й важко на серці.
А як його додержавець Зевес йому виправив розум,
Він з Телемахом, у двох узяв батьківську мідну всю броню
Та в ванькирі й поскладали і двері ключем всі замкнули.
Потім і жінці своїй, хитромудрий, сказав Пенелопі
Грище зробить женихам, щоб у кільця стріляти із лука
Нам сіромахам на гибель і щоб був убивства початок.
І ні один з нас не міг натягнуть на отім міцнім луці
Кишки, – не було у нас на сю справу потрібної сили.
А як у руки великий той лук перейшов Одіссея,
То й почали ми всі разом кричати та галасувати,
Щоб не давать йому лука, хоч дуже об тому просив би;
Та Телемах нам на зло звелів сам йому лука подати.
От Одіссей богорівний узяв того лука у руки,
Легко його натягнув і прострелив залізнії кільця;
Потім пішов на високому постановився порозі
Та і почав в нас стріляти і вбив нам царя Антиноя,
Далі і в інших почав смертоноснії стріли пускати,
Мету гаразд беручи й один по ’дному падали хлопці.
Видко було таки, що помагав йому з богів хто-небудь.
Бо як вони роздрочившись метнулись геть скрізь по світлицях,
То і вбивали геть всіх, де кого запопадуть; піднявся
Стогін смертельний, і кров’ю була вся підлога залита.
От, Агамемноне, як ми загинули; наші тіла всі
Й досі лежать непоховані в домі таки Одіссея.
Бо ще ніхто із приятелів наших про те не провідав,
Щоб то прийти туди та з наших ран чорний порох позмити
І поховати оплакавши, се ж шана задля померлих.»
І йому знов так на сеє сказала душа Атрієнка.
«О хитромудрий царю Одіссеє! родивсь ти щасливим:
Ти собі маєш такую статечную вельми дружину.
Що за розумна й яка непорочна твоя Пенелопа
Ікаріївна! як довго і чесно вона пам’ятала
Мужа законного; слава про неї до віку не згине
За її чесність складуть співаки їй і пісню чарівну,
Й будуть по людях співать-прославлять Пенелопу премудру.
Овсім не те учинила зрадлива дочка Тиндарея, –
Мужа законного вбила й поганії пісні про неї
Підуть по людях, і слава недобра про неї рознесеться
Межи чесними жінками, що вірні були чоловікам.»
Так-от вони і таке проміж себе у двох розмовляли,
Ходячи попід землею у темних оселях Аіда;
А Одіссей з Телемахом, з Евмеєм із города вийшли
В поле на хутір Лаерта старого; той хутір був здавна
Лаертом куплений й їм же самим дуже гарно впоряжен.
Там і оселя була, барканом огорожена, були
Й інші селитьби, в которих сиділи раби і рабині,
Спали і їли й господарські всякі роботи справляли.
Там же жила й Сицилянка бабуня, котора старого
Пильно раз-в-раз доглядала, бо той вже й ходити не здужав.
Там Одіссей Телемахові та і рабам сказав от що:
«Ну-те тепер ідіть всі ви у чесну господу Лаерта,
Гарний обід там зготуйте, забивши найлуччого кнура,
А я піду та провідаю свого старенького батька,
Чи то пізнає мене, як побачить своїми очима,
Чи не пізнає, бо дуже я довго в чужині барився.»
Так-от сказавши, віддав він рабам свою броню вояцьку;
Й тії не гаючись спішно пішли з Телемахом в оселю,
А Одіссей ще поспішніш пішов сад розкішний оглянуть;
Але ввійшовши в широкий садок, не знайшов там нікого,
Ані садовника Долія ані синів його славних,
Ані рабів: воші в гай всі ходили тернину збірати
Задля тина, і старий з ними, щоб показать їм дорогу.
Тільки лиш батька старого и найшов у саду-винограду,
Що молодії деревця підсапував в бруднім хітоні,
Зшитім не знати по якому, у постолах, у холошах
Зшитих із шкури волової од реп’яхів та будяччя,
А на руках рукавиці були од колючок ожини;
На голові ж була шапка з козиної шкурки, потерта.
Лиш запримітив-ото неборак Одіссей богорівний
Батька и побачив, що той постарів так і був дуже сумний,
Став під гіллястою грушою та і почав сльози лити,
І все пригадував та міркував, як то лучче зробити –
Чи то обняти старенького батька і поцілувати,
Та розказати йому, що вернувсь-ото в рідную землю,
Чи ще пак не признаватись, а випитать в нього все чисто.
Думав він довго, і от що йому показалось найлуччим:
Перше речами жартливими трошки його подразнити.
Так порішивши, пішов Одіссей богорівний до батька,
Той нахилившись обсапував пильно якесь там деревце.
От підступивши близенько син славний почав говорити:
«Слухай, старий! як я бачу мастак ти в саду-винограду
Поратись; в тебе садочок неначе той рай виглядає:
Кожне деревце в нім – і виноград, і смоквина, й маслина,
Груша, і грядки з квітками підчищено гарно, уміло.
Але я маю тобі щось сказати, та тільки не сердься.
Дбаєш на сад, а про себе самого не думаєш овсім:
Ти вже старий і похилий, вдягаєсся ж дуже погано.
Вже ж не за ліность твого твій господар не дбає про тебе,
Тай придивитись до тебе, то ти не з рабів, не з робочих,
Бо і лицем, та і станом зовсім до царя ти подібний.
Та із таких, котрі вимившись добре і в смак попоївши,
Сплять на постелі м’якій, як то людям старим подобає.
Але скажи лиш мені, дідугане, по правді по щирій –
Чий єси раб і якого господаря сад доглядаєш?
Я тебе прошу – скажи мені правду, нехай буду знати,
Чи таки справді отсе ми приїхали вже на Ітаку,
Як то сказав чоловік якийсь, що мені стрінувсь недавно,
Ти не привітний такий, що не хтів мені й слова сказати
І мене вислухать: мав я його розпитать про одного
Мого приятеля давнього, чи ще живе він на світі
Чи вже помер і спустився в обителі темні Аіда.
Я тобі ось що скажу, а ти річ мою вислухай вважно:
Раз довелося приймати мені в моїй милій отчизні
Гостя одного, що в нашу господу прибув, а до того
В нашому домі гостей чужоземців таких не бувало.
Він то й хвалився, що родом він єсть із Ітаки; казав теж,
Що єсть у нього і батько Лаерт старий, Аркесієнко.
От я заїжджого сього узяв до господи своєї,
Гарно його привітав і вгостив всім, що було в господі,
Дав і гостинців йому, як то водить ся у товаристві.
Золота кованого дарував я йому сім талантів,
Подарував срібну кухву йому з золотими квітками,
Дав йому ковдр волохатих дванадцять і, стільки ж хітонів,
Та килимів й простирадл хороших тонких по дванадцять;
Окрім того дав рабинь чотирьох рукодільних, вродливих,
Сих вже він сам собі вибрав, як мав виїжджати од мене.»
І у одвіт йому батько заплакавши став говорити:
«Ти таки й справді в тій самій землі, про котору питаєш;
Люди вельми нерозумні і злії її населяють
І задаремне ти стративсь на того заїжджого гостя,
Бо як би був захопив ти в живих його тут на Ітаці,
Певне тебе б він гостинцями теж дорогими оддячив
Та і гостьбою почесною, звичай такий бач по людях.
Ну, а тепер мені от що скажи та по правді по щирій:
Котрий тому буде рік, як приймав ти у себе отого
Гостя, нещасного та безталанного сина моєго?
Тож був він самий; його тепер може в далекій чужині
Риби у морі пожерли, а може де на суходолі
Став він здобичею лютого звіря і хижої птиці;
Мати над ним не ридала, не плакав і я, його батько,
Та і приданниця жінка його, Пенелопа премудра,
Не голосила над мужем своїм, положивши на ліжко
Й очі склепивши йому, як то водить ся в людях на світі.
Ще ж тебе прошу – скажи мені правду, нехай буду знати,
Хто ти такий? звідкіля? де твій город, родителі милі?
Де стоїть човен прудкий, на котрому прибув ти в Ітаку?
Де твої славні товариші? Чи ти купець і приїхав
Може на човні чужому, котрий собі дальше поїхав?»
І у одвіт йому от що сказав Одіссей хитромудрий:
«Я тобі, діду, скажу усю правду, не втаю нічого.
Родом я із Аливанта, де в мене єсть славні палати,
Син я найстарший царя Афиданта Полипимоненка.
Звусь я по йменню Епіритом; та, бач, мене якийсь демон
Од Сиканії зблудив і прибуть у ваш край приневолив;
Мій прудкий човен стоїть там за городом в полі далеко.
А от, що про Одіссея, то буде вже певне п’ять років,
Як він до нас приїздив і як виїхав з нашого краю
Бідний! А як од’їжджав він, то добре лучилось знамено:
Птиці по правую руку літали; ми були обоє
Раді – і він од’їжджаючи, й я провожаючи; мали
Ми з ним надію ще бачитись і обмінятись гостинцем.»
Так-от сказав він, і жалощів чорная хмара
Вкрила старого: той пороху дрібного в руки набравши.
Голову ним свою білу посипав, зітхаючи важко.
Технуло серце у сина і дух йому сильний, могутній
Сперло в горлянці, як він таку батькову тугу побачив.
Кинувсь йому він на шию та поцілувавши, промовив:
«Таточку! гість мій отой, то я сам, про котрого питаєш,
От на двадцятому році вернувсь я у рідную землю;
Ну, перестань же, не плач і слізьми не в’яли собі серця.
Єсть у нас пильнеє діло й з ним треба чимдуж поспішатись:
Я повбивав отсе всіх женихів там у наших палатах,
Щоб їм віддячить за кривди великі, за їх діла злії.»
І у одвіт йому знову Лаерт так почав говорити:
«Як що ти справді мій син Одіссей, що вернувся з чужини,
Іншу яснішу признаку скажи мені, щоб я був певен.»
І Одіссей хитромудрий на сеє Лаерту промовив:
«Сам-перед ти подивися на шрам мій своїми очима,
Що на Парнасі зробив мені дикий кабан білим зубом,
Як ви мене посилали, – і ти і шановная мати, –
До Автолика, до діда по матері, щоб подарунки
Взяти, що дід обіцяв мені, як приїздив до нас в гості
Та і деревця покажу тобі всі у сім таки саду,
Що ти мені колись дав, бо вельми приставав я до тебе,
Бувши ще хлопчиком, і за тобою все бігав по саду;
Йшли ми повз тії деревця, і ти називав мені кожне.
Груш мені подарував ти тринадцять та яблунь десяток,
Сорок смоків, і казав, що даруєш мені й винограду
Аж п’ятдесят кущів і що усякий кущ родить що року,
І на кущах тих усіх виноград ріс всілякого сорту,
Як ото літом їх зверху Зевеса дощі поливають.»
Так він сказав, і в Лаерта коліна зовсім аж підтяло;
Бо Одіссей йому ясно так виложив певні признаки.
Він положив свої руки на милого сина, заплакав
Тай і зомлів, та піддержав його Одіссей богорівний.
От, як вернувсь він до пам’яті знову і став розуміти,
То і почав зараз речи такі Одіссею казати:
«Батьку Зевесе! ще праведні боги живуть на Олимпі,
Як що і справді за гордість й пиху женихів покарали.
Все ж таки дуже боюсь я, щоб часом ото не надбігли
Раптом усі Ітакійці, щоб певної звістки не дали
Й по городах Кефалонців, щоб швидше і ті йшли на поміч.»
І у одвіт йому от що сказав Одіссей богорівний:
«Будь супокоен і овсім, мій тату, об сім не турбуйся.
Лучче ходімо в оселю, що тут недалеко від саду.
Я Телемаха туди з гуртоправом та і з свинопасом
Раніш послав, щоб вони там обід нам скоріш зготували.»
Так-ото поговоривши обидва пішли до оселі.
Там у розкішній господі застали вони Телемаха
І гуртоправа Филитія та свинопаса Евмея,
Що розрізали печеню і в кухвах вино розбавляли.
Тут покоївка стара Сицилянка Лаерта у лазні
Мителем вимила гарно і маслом пахучим натерла,
Та в волохатий хітон одягнула його; а Афіна,
Ставши потайно близенько, красою його наділила:
Став він і ростом тепер уже вищий і тілом товстіший.
І як вернувсь-ото з лазні, то син його любий аж ахнув,
Так його батько змінивсь і до богів безсмертних подібен.
От і почав син до батька крилатії речі казати:
«Певне тебе, тату, хтось із безсмертних зробив так зненацька
Кращим з лиця й огряднішим по стану, ніж був ти недавно.»
І Одіссеєві знову Лаерт на се слово одвітив:
«О як би, батьку Зевесе, і ви, Аполлоне й Афіно!
Знов я зробився таким, яким був, як взяв Нирекон-город,
Що там на твердій землі, з славним військом моїм Кефалонським
Як би і вчора явивсь я таким там у наших палатах,
В броні на плечах, та став би тобі помагать одбиватись
Од женихів, то у них розгвинтились би геть всі су стави
Й жили порвались би, а ти дивуючись тільки б-но ахав.»
Так-от вони і таке проміж себе у двох говорили.
А як Евмей свинопас з гуртоправом обід зготували,
То посідали всі в ряд то на дзиґликах, то на Фотелях,
І почали вже обідати, як увійшов у оселю,
З лугу вернувши ся, Долій старий і з своїми синами,
Дуже втомились вони од роботи; ходила їх звати
Баба стара Сицилянка, котора їх всіх годувала,
А за їх батьком вельми піклувалась, бо дуже вже зстарівсь;
І як побачили та як пізнали-ото Одіссея,
Од дивовижі як вкопані стали, та як і стояли.
От Одіссей став до них говорити ласкавіш пак словом:
«Годі, старий, дивуватись, сідайте-но лучче обідать,
Бо вже давно, як то кажуть, пора й черв’яка заморити,
Вас піджидаючи, ми таки добре тут проголодались.»
Так він сказав і пішов зараз Долій вперед, простягаючи
Руки обидві, та й поцілував Одіссея у руку
А привітавшись, почав йому речі крилаті казати:
«Любчику! ти вже вернувся, а ми тебе так виглядали,
Що потеряли й надію, а боги тебе от принесли.
Будь здоров в радість нам, хай тобі боги дадуть якнайлучче!
Тільки скажи мені от що по правді, нехай буду знати,
Чи то й премудра жона Пенелопа вже знає про тебе,
Що ти вернувся, чи треба послати до неї дать знати?»
І у одвіт йому так Одіссей хитромудрий промовив:
«Знає, старий; але на що тобі турбуватись про сеє?»
Так він сказав і пішов ото Долій, на тесанім гладко
Дзиґлику сів, і сини його стали вітать Одіссея,
Щиро од серця обнявши, прихильними дуже речами,
Потім за стіл сіли в ряд біля Долія, батька своєго,
І почали всі в гостливій господі Лаерта обідать.
В городі ж тим часом вже поусюдная звістка ходила,
Осса, й про лютую смерть женихів городянам трубила.
Стали-ото городяни збігатись хто звідси, хто звідти,
З галасом, з криком жалібним к палатам царя Одіссея.
Стали виносити трупи і кожного з них хоронити,
А котрі були з других городів, тих носили до мор
Тай одсилали у рідную землю на човнах рибальських.
Потім пустились усі на майдан, на загальную раду.
І як зібрались ото на майдані і в ряд поставали,
Виступив першим між ними Евпит і почав говорити,
Смертію сина свого Антиноя вельми засмучений,
Котрого першим із лука убив Одіссей богорівний;
Плачучи гірко над сином, Евпит городянам промовив:
«Браття! багато біди починив Одіссей Ахеянам;
Скільки він славних людей підманув, щоб плисти з ним під Трою,
Скільки втонуло нам човнів і скільки пропало народу
А се приїхавши, всіх перебив Кефалонців найлуччих...
Слухайте-ж: поки ще він не надумав у Пилос тікати
Чи у Іліду священну, де мешкають славні Епії;
Підем на нього гуртом, бо вже потім нам соромно буде,
Кривда велика то єсть, будуть знати і наші нащадки,
Що ми за наших дітей та за рідних братів душегубцям
Не повдячили; та після такої наруги немило
Й жити на світі; я лучче бажаю скоріше померти.
Ну, так ходім же, щоб часом вони нас та не ошукали.»
Так він сказав, проливаючи сльози, і жаль взяв великий
Всіх Ахеян: підступив тут Медон і співець богорівний.
Що із палатів прийшли Одіссея, в котрих ночували,
Стали в середині раднику кожному на вдивовижу
І їм Медон, над усіх розумніший, почав говорити:
«Слухайте лиш, Ітакійці, тепер і мене, що вам скажу!
Цар Одіссей не без волі безсмертних вчинив отсю справу
Бачив своїми очима я бога безсмертного, котрий
Завше стояв біля нього, обличчям на Ментора схожий.
Сей-то безсмертний бог то було стане біля Одіссея
Тай наущає його, то займе женихів та і гонить
Скрізь по світлиці, і падають бідні неначе-от мухи!»
Так він сказав і од жаху великого всі аж поблідли.
Тут знов почав говорити до них Алиторс Масторенко,
Муж вже старий, котрий відав усе – що було і що буде.
Він то, добра всім бажаючи, став говорити й промовив:
«Вислухайте ж і мене, Ітакійці, що й я от вам скажу.
Склалося лихо отсе все за вашу ж таки незичливість;
Бо ви й мене не послухали й Ментору віри не йняли,
Щоб зупиняти синів ваших од непотребства й дурниці,
Котрі великеє діло вчинили з дурного розсудку:
Нищили майно, безчестили й жінку, к тому ж чоловіка
Самого луччого, – думали бач, що він вже не приїде.
Ну, так принаймні тепер нехай буде все так, як скажу я.
Лучче не підем, щоб часом не склалось нам лихо ще гірше.»
Так він сказав, і громади піднялося з криком великим
Більш половини, останні ж усі зосталися на місці.
Бо не вподобалось тим його слово, а були по серцю
Речі Евпита і кинулись зараз до зброї вдягатись.
І як ото повдягались усі в мідноковану броню,
Вийшли за город і стали збиратись та в шик шикуватись.
Ними Евпит верховодив, втерявши остатній свій розум;
Помсти бажав він за сина, але вже йому не судилось
Звідти назад повернутися: там він і встиг свою долю.
А на Олимпі тим часом Афіна Зевесу казала:
«О, Кронієнку паноче, владико й царю над царями!
Маю тебе я спитати, які в тебе думки на серці?
Чи ти рішив їм уперту войну і кривавую січу,
Чи може згоду й любов межи ними на віки поставиш?»
І у одвіт їй на се Зевес хмари збираючий мовив:
«Дивно мені, що ти, дочко, мене про се діло питаєш.
А не сама ж ти хіба своїм розумом здавна рішила,
Що Одіссей покара́ женихів доконечне, вернувшись?
Як собі знаєш, так зробиш; а я рішив, щоб було от що:
Вже коли над женихами помстивсь Одіссей богорівний,
То, погодившись з громадою, хай собі знову царює;
А що дітей їх убито і рідних братів, ми сю справу
На забуття оддамо, і вони хай помирять ся знову
Й знов, як і перш, нехай буде між ними тиша при багатстві.»
Так-от сказавши, надію подав нетерплячці Афіні,
І та пішла собі, скоком спустившись з верхів’я Олимпа.
А на Ітаці тим часом уже пообідали добре,
І неборак Одіссей богорівний почав говорити:
«Вийдіть хто-небудь поглянути, чи ще не йдуть Ітакійці.»
Так він сказав, і пішов син Долія на двір подивитись;
Став на високім порозі й побачив усіх уже близько;
І обернувшись сказав Одіссею крилатії речі:
«Вже вони близько; давайте скоріше, вберемось у броню!»
Так він сказав; і усі повскакали і стали зброїтись:
Штири було з Одіссеєм та шість молодих Долієнків;
Став і Лаерт та і Долій садівник у броню вдягатись,
Дарма, що сиві були і старі, а потрібні вояки.
От, як вдягнулись усі в мідноковану броню міцную,
То і метнулись в крок ока на двір Одіссей у самперед.
Тут надійшла до них Зевса дочка, синьоока Афіна,
Ментору уподобившися станом і голосом навіть.
Дуже зрадів, увидавши її Одіссей богорівний,
Й зараз сказав Телемахові, любому синові своєму:
«Ну, Телемаче, настав уже час і тобі зрозуміти,
Що, коли люди воюють, то самі храбріші повинні
Буть на виду, а не соромом батьківський рід покривати.
Сила й одвага була наша славна по всіх геть усюдах.»
І Телемах йому вельми розумний на сеє одвітив:
«Сам ти побачиш, як тільки захочеш, мій таточку любий,
Що не покрию я соромом роду твого, як ти кажеш.»
Так він сказав, і Лаерт, дуже радий, промовив:
«Боги мої милостиві! який мені день випав гарний!
Син і унук один з одним сперечають про хист войовитий.»
Тут підійшла синьоока Афіна й сказала Лаерту:
«Аркесієнку, з всього товариства мені наймиліший
Ти, помолившись Зевеса дочці, синьоокій Афіні,
Зараз пускай довгим списом своїм у лихих супостатів.»
Так-от сказавши, велику одвагу вселила у нього,
Він, помолившись дочці синьоокій великого Зевса,
Зараз пустив довгим списом своїм у лихих супостатів
І у Евпита улучив, в шишак його, кований міддю.
Не оборонив тут од списа й шишак, пролетів спис наскрізь;
Хропнувсь об землю Евпит, що аж брязнула броня на ньому.
Вже полягли і передовики: Одіссей з своїм сином
Шаблями їх перебили та списами гострими дуже.
І непремінно усіх би вони положили на місці,
Як би Афіна, дочка синьоока великого Зевса,
Не закричала їм грізно, щоб всі перестали вже битись.
«Годі вже вам воювать, Ітакійці! покиньте сю січу,
Та розійдіться до дому скоріше любенько, без крови.»
Так їм сказала Афіна, і ті аж поблідли од жаху.
Повипадали із рук у них гострії шаблі і списи;
Все полетіло на землю, лишь голос богині зачувся.
Раптом без оглядки в город пустились, бажаючи жити.
Страшно тоді закричав неборак Одіссей богорівний,
Кинувсь вперед мов орел той, що в хмарах високо літає.
Та Кронієнко Зевес громовою стрілою торохнув
З неба, і впала стріла та під ноги дочці синьоокій;
І от тоді Одіссею богиня Афіна сказала:
«Стій, Лаертенку, меткий, хитромудрий по вік Одіссеє!
Годі тобі вже кохатись у війнах, забудь тую січу,
Щоб Кронієнко Зевес всевидючий та вже й не розсердивсь.»
Так-от сказала Афіна, і їй Одіссей покорився
З радістю. Потім і мир Одіссею з народом вчинила
Зевса дочка, синьоока богиня Афіна Паллада,
Ментору уподобившися видом і голосом навіть.
↑Примітки