Микола Гоголь. Ревізор

ДІЄВІ ОСОБИ.

• Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий.
• Ганна Андріївна, його жінка.
• Марія Антонівна, його дочка.
• Лука Лукич Хлопов, директор школи.
• Жінка його.
• Амос Федорович Ляпкин-Тяпкин, суддя.
• Артем Пилипович Земляника, попечитель богоугодних інституцій.
• Іван Кузьмич Шпекин, поштмейстер.

Петро Іванович Бобчинський Петро Іванович Добчинський

⎱ ⎰

місцеві дідичі.

• Іван Олександрович Хлестаков, чиновник з Петербургу.
• Йосип, його слуга.
• Християн Іванович Гібнер, повітовий лікарь.

Хведір Іванович Люлюков Іван Лазаревич Ростаківський Степан Іванович Коробкин

⎫ ⎬ ⎭

Поважані в місті урядовці.

• Степан Ілліч Уховертов, пристав.

Свистунов Пуговкин Держиморда

⎫ ⎬ ⎭

Поліцаї.

• Абдулін, купець.
• Хаврона Петровна Підшльопкина, слюсарша.
• Жінка унтер-офіцера.
• Мишка, слуга городничого.
• Служка в трактирі.
• Гості, крамарі, міщани, прохачі.

ДІЯ I.

Кімната в домі городничого.

ЯВА 1.

Городничий, попечитель богоугодних інституцій, директор школи, пристав, лікарь і двоє квартальних.

Городничий. Я запрохав вас, панове, для того, щоб сказати вам дуже неприємну новину: до нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як ревізор?

Артем Пилипович. Як ревізор?

Городничий. Ревізор з Петербургу, інкогніто, та ще й з секретним дорученням.

Амос Федорович. На тобі!

Артем Пилипович. От тобі й на! Не мала баба клопоту!

Лука Лукич. Господи Боже мій! Та ще й з секретним дорученням!

Городничий. Я наче передчував: сьогодні мені всю ніч снились якісь такі два незвичайні пацюки. Єй, таких я ніколи не бачив. Чорні, надзвичайно величезні. Підійшли, понюхали й одійшли... От я Вам прочитаю листа, що я одібрав від Андрія Івановича Чмихова; ви його знаєте, Артеме Пилиповичу. Ось що він пише: «Любий мій друже, куме і добродію... (мимрить собі під ніс, швидко пробігаючи очима рядки) і оповістити тебе; ага, ось: спішу сповістити тебе, що приїхав чиновник з інструкціями обдивитись всю губернію, і особливо наш повіт (піднімає пальця догори). Про це я дізнався від самих певних людей, хоча він і видає себе за приватну людину. Знаючи, що за тобою, як і за кожним, єсть де-які грішки, бо. ти чоловік розумний і не любиш пропускати того, що до рук пливе»... (зупиняється) Ну, тут своє... «то ражу тобі мати все це на увазі, бо він може приїхати кожну годину, .як що вже й не приїхав часом і не живе де-небудь інкогніто... вчора»... Ну, тут вже домашні справи: «сестра Ганна Кирилівна приїхала до нас з своїм чоловіком, Іван Кирилович все грає на скрипку»... й ін., ін... Так от, яке діло.

Амос Федорович. Угу, діло таке надзвичайне, дивовижне, більш ніж дивовижне. Це щось недарма.

Лука Лукич. За для чого ж це, Антоне Антоновичу? Від чого? І чого до нас їде ревізор?

Городничий (Зітхнувши). За для чого? Так вже, знать, нам на роду написано (Зітхнув). До цього часу, дякуючи Богові, добирались до других місць, а тепер прийшла й на нас черга.

Амос Федорович. Я так думаю, Антоне Антоновичу, що тут єсть більш політична причина. Тут от яке діло: Росія... еге... думає розпочати війну, а міністерія, розумієте^ підсилає чиновника, щоб дізнатись, чи нема, тут де-небудь зради.

Городничий. От так ушкварив! А ще й розумний чоловік. В повітовім місті – зрада. Що ж то воно пограничне, чи як? Та звідціля, хоч три роки скачи, ні до якого царства не доскочиш.

Амос Федорович. Ні, ні, я Вам кажу... Ви не теє... Ви не... Начальство має свої погляди. Дарма, що далеко, а воно собі мотає на вуса.

Городничий. Там чи мотає, чи не мотає, а я своє зробив, вас попередив. Дивіться ж. З свого боку я деякі розпорядки зробив, ражу й Вам. Особливо вам, Артеме Пилиповичу. Запевне, що приїжджий чиновник захоче обдивитись підвладні вам богоугодні інституції. Отже, зробіть так, щоб все було, як слід: ковпаки щоб були чисті, і хворі щоб не скидались на замурзаних ковалів, як то звичайно вони ходять по-домашньому.

Артем Пилипович. Це пусте діло. Ковпаки можна надіти чисті.

Городничий. Крім того слід над кожним ліжком хворого написати по-латинському, чи там якою іншою мовою... Це вже вас стосується, Христіане Івановичу. Всяку хворобу: коли хто заслаб, якого дня. Погано ще й те, що у вас хворі такий міцний тютюн палять, що кожного разу починаєш чхати, як тільки увійдеш. Та й краще б було, коли б їх менше, – а то враз нарікатимуть, що мовляв, мало догляду, або що лікар малотямущий.

Артем Пилипович. Ну, що до лікарювання, то ми з Христіаном Івановичем це діло знаємо досконало. Що ближче до натури, – тим краще; дорогих ліків ми не вживаємо. Чоловік простий, коли умре, то й так умре... а коли очуняє, то й так очуняє. Та, правду кажучи, Христіанові Івановичу важко було б з ними розмовляти: він же по руському ні бельмеса.

Християн Іванович подає згук, трохи схожий на «і», трохи на «є».

Городничий. Вам теж радив би, Амосе Федоровичу, звернуть увагу на урядові заклади. У вас там в передніх сінях, куди приходять прохачі, сторожі держать гусей, та ще й з малими гусенятами, які те й роблять, що сновигають по під ногами. Воно, звісно, хто каже, – хазяйство завести всякому бажано, чому й сторожеві його не завести, та тільки, знаєте, в такому місці, якось не личить. Я вже давно хотів вам про це сказати, та все забував.

Амос Федорович. От я їх сьогодні звелю всіх на кухню забрати; хочете? – приходьте пообідати.

Городничий. Окрім того, погано, що у вас просушується в самім присутствії всяке дрантя, а над самою шахвою з паперами висить мисливський малахай. Я знаю, ви любите полювати, але вже на який час краще його зняти, а там, коли проїде ревізор, можна знову його повісити. Теж засідатель ваш... Він, правду кажучи, – Чоловік тямущий, тільки ж від нього так тхне горілкою, наче позад його одчинив хто двері до шинку. Це теж погано. Я хотів давно про це з вами побалакати, та все не мав змоги, не пам’ятаю, щось мені перешкоджало. Єсть де може, хоч які ліки, коли це справді, як він каже, у нього з роду такий дух. Порадьте йому, поки що, заїдати цибулею, або часником, або там ще чим. В цім ділі може стати у пригоді Христіян Іванович.

Християн Іванович знов подає той же самий згук.

Амос Федорович. Ні, вже цього духу з нього вигнати не можна. Він каже, що ще як він був малою дитиною, мамка його спустила на підлогу* і з того часу від нього почало горілкою відгонити.

Городничий. Та я, бачите, так тільки звернув вашу увагу на це, що ж тичеться до внутрішніх розпорядків і до того, що Андрій Іванович у своєму листі зве грішками, я нічого не можу сказати. Та воно й говорити про те не варт: де ж хто бачив на світі людину, щоб була без гріха? Це вже так Сам Господь Бог постановив і вольтер’янці даремне супроти цього галасують.

Амос Федорович. Що ви вважаєте, Антоне Антоновичу, грішками? Грішок до грішка не підходить. Я от всім кажу прямо, що хабарі беру, але чим беру хабарі? – хортами, та й то щенятами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, там чи щенятами, чи чим іншим, воно все таки хабар.

Амос Федорович. Е, ні, Антоне Антоновичу! От, приміром, коли у кого-небудь хутро коштує 500 карбованців, а у жінки шаль...

Городничий. Ну, що ж з того, що ви берете хабарі хортами, щенятами. За теж ви в Бога не віруєте, ви ж і в церкві ніколи не буваєте, а я в вірі твердий і кожної неділі вистоюю обідню в церкві. А ви... У-у. Я вас добре знаю: як послухаєш, що тільки ви верзете про утворення світу, то волосся дуба стає.

Амос Федорович. За те сам до всього дійшов, своїм власним розумом.

Городничий. Ну, знаєте, іноді з великого розуму, гірш ніж його зовсім би не було. Байдуже, я тільки так згадав про повітовий суд, а, правду кажучи,. це така інституція, що її сам Бог береже. Навряд, щоб хто-Небудь туди заглянув. А що вам, Луко Лукичу, як директорові школи, треба потурбуватись, особливо про вчителів. Вони – люде, правду кажучи, вчені, вчились там по всяких колегіях, та тільки дехто з них має дуже, погані звички, як то в кожного вченого взагалі звички йдуть поруч з ученістю. Один з них, приміром, той що має таке грубе обличчя... не згадаю тільки як його прізвище, ніяк не може обійтись без того, щоб, коли вийде на кафедру, не скривити морду отак (робить морду), а потім почне вигладжувати з підборіддя свою бороду. Воно, коли він ученикові скривить писка, це ще й нічого може, воно там так і треба, про це я не берусь міркувати. Але ж подумайте, коли він зробить так ревізорові? – вийде дуже кепсько. Ревізор зможе подумати, що він перекривляє його, і тоді, чорт його зна, що може статися!

Лука Лукич. Ну, що ж мені з ними робить? Я вже кілька разів і сам йому про це казав – не помотає. Оце на тім тижні зайшов до класу наш маршалок, а він йому таку пику скорчив, якої я з роду не бачив. Він теє зробив, може, від щирого серця, а мені маршалок докоряв, що, мовляв, вільнодумству молодь навчає.

Городничий. Теж саме я повинен сказати і про вчителя історії. Він – голова вчена, це зразу видко, і знання нахапався силу, але оповідає про все з таким запалом, що, навіть, себе не пам’ятає. Я раз якось його слухав: ну, то поки він розказував про ассірійців та вавилонян – ще нічого, але ж, як договорився до Олександра Македонського, – єй, не можу вам вимовити, що з ним сталось. Я злякався, думав, що пожежа, їй Богу! Зскочив з кафедри, і з усієї сили торох кріслом об підлогу. Воно, хто каже, – Олександр Македонський був великий полководець, але нащо ж крісла ламати? Це тільки збитки казні.

Лука Лукич. Це – правда ваша, він страшенно запальний. Я вже не раз йому про це казав... Що ж, каже: «як хочете, а за – для науки я й життя свого не пожалію».

Городничий. Так вже, знать, від Бога, що розумний чоловік або п’яниця, або таку морду скорчить, що хоч з хати тікай.

Лука Лукич. І не доведи Господи служити по вченій части. Всього бійся: всякий втручається, кожний хоче показати, що й він розумний.

Городничий. Це ще нічого, – інкогніто кляте! Ну, як загляне: а, ви тут, мої лебедики, а хто – спитає – тут суддя? Ляпкин-Тяпкин! А давай-но мені сюди Ляпкина-Тяпкина. Хто попечитель богоугодних інституцій? Земляника! Давай сюди Землянику... Ось де болячка!

ЯВА 2.

Ті ж і поштмейстер.

Поштмейстер. Розтлумачте мені, панове, що, який чиновник їде?

Городничий. А ви хіба ще не чули?

Поштмейстер. Та чув від Петра Івановича Бобчинського; він оце тільки що був у мене в конторі.

Городничий. Ну і що ж? Як ви гадаєте, в чім тут діло?

Поштмейстер. А іцож тут довго думати: війна з турком, от і все!

Амос Федорович. Наче в голові у мене був: я теж саме думаю.

Городничий. Іменно. Обидва влучили пальцем в небо.

Поштмейстер. Істинно, кажу, війна з турком. А все француз, а все француз підкручує!

Городничий. Яка там війна з турком?! Туркові чи скрутиться, а нам то, запевне, змелеться. Погано буде тільки нам. Це так, як зараз день на дворі. В мене лист єсть.

Поштмейстер. Так ви ж так і кажіть. Тоді війни з турками не буде.

Городничий. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?

Поштмейстер. Та що там я. Як ви, Антоне Антоновичу?

Городничий. Що ж я. Страху, правду кажучи, великого нема, а так трошки, начеб то... Купці та горожанство мене трошки бентежить. Кажуть, ніби я їм дозолив, а я Їй-Богу, коли що і взяв з кого, то від щирого серця; мені здається (бере під руку і відводить па бік), чи не було якого на мене наклепу? Поміркуйте: і чого справді до нас їде ревізор? Слухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна б було, задля загального нашого добра, кожного листа, який прибуває до вас у контору: і сюди, і відсіль, знаєте, так, трошки підпечатати і прочитати: чи не має там чого-небудь, якого наклепу, чи просто якогось листування. Як що нема нічого цікавого, можна знов запечатати, а то й так можна віддати розпечатаним.

Поштмейстер. Знаю, знаю,ви мене не вчіть. Я це завжди роблю, не те, щоб там ляку ради, а просто, кажу вам» з цікавості: страшенно люблю знати, що є в світі нового. Дуже цікаві бувають листи, які тільки описують пасажі!.. Краще, ніж у «Московських Відомостях».

Городничий. І що ж, скажіть будь-ласка, чи не траплялось вам прочитати про якого-небудь чиновника з Петербургу?

Поштмейстер. Ні, про Петербурзьких не траплялось, а про Костромських і Саратовських багато пишуть. Шкода, що ви не читаєте листів. А які є чудові листи! Оце нещодавно один поручик пише приятелеві і жартівливо змальовує баль... дуже, дуже, гарно... «Життя моє, мій милий друже, тече – каже в емпіреях, панночок сила, музика грає, штандарт скаче»... дуже, дуже гарно пише. Воно мені так уподобалось, що я залишив собі. Хочете, прочитаю.

Городничий. Ні, тепер мені не до того. Так будь-ласка, Іване Кузьмичу, як що випадком наскочите на яку-небудь скаргу або наклеп, довго не думавши, – в піч.

Поштмейстер. З великою радістю.

Амос Федорович. Ой, глядіть, достанеться вам коли-небудь.

Поштмейстер. Ой, Боже мій! як же й страшно!

Городничий. Пусте. Друге діло, як би ви з цього робили яку публіку, а то щож? – це хатні справи.

Амос Федорович. Кепське діло заварилось! А я, правду кажучи, йшов до вас, Антоне Антоновичу, щоб попоштувати вас сучечкою. Рідна сестра того песика, що ви знаєте. Ви ж чули, що Чептович і Варховінський глека розбили, почали позиватись, а мені – це на руку ковінька, просто сказати, розкіш. Ловлю зайців на землях і в того, і в другого.

Городничий. Батечку мій, не милі мені тепер ваші зайці, у мене інкогніто кляте засіло в голові! Так от і чекаю, що ось-ось одчиняться зараз двері – і шасть...

ЯВА 3.

Ті ж і Добчинський та Бобчинський, обидва вбігають засапавшись.

Бобчинський. Надзвичайна річ.

Добчинський. Несподівана звістка!

Всі. Що там так таке, що?

Добчинський. Несподіване діло. Прийшли ми в гостиницю...

Бобчинський (перепиняє). Прийшли ми з Петром Івановичем в гостиницю...

Добчинський. Постривайте, Петро Івановичу, я розповім...

Бобчинський. Е, ні, дайте я... постривайте, постривайте, ви ж так не розкажете...

Добчинський. Та ви ж зіб’єтесь і всього не пригадаєте...

Бобчинський. Пригадаю, Їй-Богу, пригадаю все по черзі. Тільки не перебаранчайте, хай я розкажу. Панове, скажіть, Бога ради, щоб Петро Іванович не перебаранчав...

Городничий. Та кажіть, Бога ради, що там таке! У мене серце мало не вискочить з грудей. Сідайте, панове. Беріть стільці. Петро Івановичу, нате вам стільчика. (Всі сідають навколо обох Івановичів). Ну, кажіть же, що там таке?

Бобчинський. Постривайте, постривайте, все по-черзі... Як тільки я мав честь вийти від вас, після того, як вас дуже збентежив той лист, що ви одібрали. Еге, так, кажу, я зараз же забіг... Будь-ласка не перепиняйте, Петро Івановичу. Я вже все, все, знаю і по черзі. Так кажу, я бачите, забіг до Коробкина, – не застав його вдома. Тоді я – до Ростаковського, теж не застав і Ростаковського. Тоді я до Івана Кузьмича, щоб і його сповістить про цю несподівану новину. Вертаючись назад, зустрічаю Петра Івановича...

Добчинський (хутко перебиває). Біля рундучка, де продаються пиріжки...

Бобчинський. Біля рундучка, де продаються пиріжки. Зустрівши Петра Івановича, я й питаю його: чули вже, яку звістку одібрав Антон Антонович з певного джерела. А Петро Іванович чув вже від вашої Явдохи, що ходила за чимсь до Пилипа Антоновича Почечуєва...

Добчинський (перепиняє). За барилком для французької горілки...

Бобчинський (відхиляє його руки). За барилком для французької горілки. От ми й пішли вдвох з Петром Івановичем до Почечуєва. Будь-ласка, Петро Івановичу, не теє... не перебаранчайте, прошу вас, Бога ради, не перебаранчайте. Еге, пішли, кажу, до Почечуєва, по дорозі Петро Іванович і каже: «зайдемо до трактиру. Щось у мене в шлунку млоїть. Зранку і до цього часу нічого не їв, так млоїть, аж труситься в животі»... Еге, в животі у Петра Івановича отака рахуба. А в трактирі, каже, привезли сьогодні свіжої сьомги, от ми, каже, і теє, перекусимо. Пішли: тільки що ми на поріг до ресторації, коли це раптом молодий панич...

Добчинський. Гарненький на виду, в цивільній одежі...

Бобчинський. Гарненький на виду, в цивільній одежі, ходить, знаєте, так собі по кімнаті і на обличчі розсудочність, фізіономія... рух такий І тут (показує на чоло) видко сила всякої всячини. Мене так, буцім, щось шпигнуло. Я й кажу Петру Івановичу: тут щось не теє, певно. А Петро Іванович кивнув пальцем і покликав буфетника Уласа; Петро Іванович і питає його тихенько: «Хто цей молодий чоловік?» А Улас і каже: це – каже... – Та не переривайте, Петро Івановичу, Бога ради, не переривайте, Ви ж все одно не розкажете: Ви ж шепелявите – це одно, а друге – у вас один зуб свистун. «Еге, каже, молодий чоловік – чиновник, еге. їде з Петербургу, а по фамилії, каже, Іван Олександрович Хлестаков; еге, а їде, каже, в Саратовську губернію і, каже, дуже погано поводиться. Другий тиждень живе – не виїздить, бере все в гостиниці на-бір і ні копійки не хоче платити». Як сказав мені це Улас – то в мене в голові наче раптом розвиднилось. Е, кажу, я до Петра Івановича...

Добчинський. Ні, ні, постривайте, Петро Івановичу, це я сказав – «е».

Бобчинський. Спершу ви сказали, а потім і я ж сказав. «Е» – сказали ми вдвох з Петром Івановичем, чого це він сидить два тижні, коли йому шлях лежить в Саратовську губернію? То оце ж він і є той чиновник.

Городничий. Хто, де, який чиновник?

Бобчинський. Чиновник, той самий, про котрого до вас писано в листі – ревізор!

Городничий (З переляком). Та що ви? Господь з вами! Не може статись, це не він!

Добчинський. Він! Я вам кажу – живе другий тиждень, грошей не платить і не їде. Хто ж інший, як не він?! Подорожню прописано до Саратова.

Бобчинський. Іменно, кажу, він! Такий цікавий, до всього додивляється. Побачив, що ми з Петром Івановичем їмо сьомгу, більше через те, що у Петра Івановича з животом рахуба... Еге, то так по тарілках наших і зорів. Мені аж страшно зробилось.

Городничий. Господи, помилуй нас грішних! Де ж він там живе?

Добчинський. В п’ятому числі, під сходнею.

Бобчинський. В тім самім, де той рік проїжджі офіцери побились.

Городничий. І давно, кажете, він там живе?

Добчинський. А вже тижнів зо два буде. Приїхав він на Василя Єгиптянина.

Городничий. Два тижні! (набік) Рятуй мене сила Божа! За ці два тижні вибили різками унтер-офіцершу! Арештантам не видавали харчів. На вулицях, як на смітнику: скрізь брудота! Осудовисько, осудовисько!

Хапає себе за голову.

Артем Пилипович. Ну що ж, Антоне Антоновичу, – ходім всі гуртом до гостиниці!

Амос Федорович. Ні, ні, стривайте, не так. Поперед треба, щоб їхав голова, за ним духовенство, купецтво; от і в книзі діянія Івана-Масона...

Городничий. Ні, постривайте, дозвольте я вже сам. Не первина. І не в таких бувальцях бував, та й то викручувався, ще й спасибі доставав! Бог не без милості, а козак не без щастя. Поможе і тепер! (до Бобчинського) Кажете, він – молодий чоловік?

Бобчинський. Молодий, зовсім молодий. Років двадцять три-чотирі, не більше.

Городничий. Це добре. Молодого легше буде обчеркнуть курячим зубом. Біда з старим чортом, а молодого від разу видко, чим він дихає. От що, панове. Ви готуйтесь кожен по своїй галузі, а я поїду сам, або хоч і з Петром Івановичем, так буцім об’їжджаю місто, а до гостиниці, мовляв, щоб довідатись, чи не зазнають приїжджі яких неприємностів? Ей, Свистунов!

Свистунов. До послуги.

Городничий. Біжи зараз за приставом, або стій, ти мені будеш потрібний. Пошли там кого-небудь, щоб якомога швидше до мене пристава, а сам вертайся сюди.

Квартальний біжить.

Артем Пилипович. Ходім і ми, Амосе Федоровичу,справді, щоб не трапилось якої біди.

Амос Федорович. Але чого вам боятися? Ковпаки чисті надіти на хворих і кінці в воду.

Артем Пилипович. Які там ковпаки? Хворим лікар звелів габер-суп давати, а в мене по всіх усюдах так капустою тхне, що хоч носа затуляй.

Амос Федорович. А я таки цілком спокійний. Справді, кому прийде в голову. охота згадати про повітовий суд. Ну, а коли й загляне в якийсь папір, то й життя своє прокляне. Я от п’ятнадцятий рік вже сиджу на суддівськім місці, а як гляну в докладну записку, – тільки руками розвожу. Мені здається, що сам Соломон не розібрав би, де там правда, а де – кривда.

Суддя, попечитель, директор школи і поштмейстер виходять і здибуються у дверях з квартальним.

ЯВА 4.

Городничий, Бобчинський, Добчинський і Квартальний.

Городничий. Дрожки запряжено?

Квартальний. Готові, стоять.

Городничий. Іди зараз на вулицю... ні, стій. Піди принеси... Де ж інші? Чого ж ти тут один? Я ж казав, щоб Прохоров був тут. Де Прохоров?

Квартальний. Прохоров в часті, але він тепер нічого не варт.

Городничий. Як не варт?

Квартальний. Істино. Його вранці привезли такого п’яного, як дим, і от вже два цебра води на голову вилили, а до пам’яті ніяк не приведуть.

Городничий (Хапає себе за голову). Ах ти, Боже мій, Боже мій! Біжи швидше на вулицю, або ні, біжи перш у кімнату, чуєш? і принеси відтіля мені шпагу і нового капелюха. Петро Івановичу, ходім.

Бобчинський. І я з вами, і я з вами... Дозвольте і мені, Антоне Антоновичу!

Городничий. Ні, ні, Петро Івановичу, не можна, не можна, не приходиться, та й на дрожки не помістимось у трьох.

Бобчинський. Нічого, нічого, я ззаду півником-півником побіжу за дрожками. Мені тільки, щоб хоч одним оком в щілинку крізь двері подивиться, як він з вами розмовлятиме.

Городничий (Бере у квартального шпагу). Біжи зараз мені, візьми кілька чоловіка десятників, хай кожний з їх візьме... А як шпага подряпана! Клята купецька душа Абдулін – бачить, що у городничого вже досить старенька шпага, а наче йому повилазило? – нової не пришле! Ах лукавий і подлий народ. І, запевне, злодюги, вже доноса за пазухою тримають. Хай, кажу, кожний візьме в руки по вулиці – пфу. Бодай тебе чорти взяли! по вулиці – по мітлі! і гарненько щоб вимели всю вулицю, що йде від трактиру, та щоб мені чисто вимели! Чуєш? Та дивись мені: ти, ти, я тебе знаю, ти все там кумаєшся, та крадеш в халяви срібні ложки?! Гляди мені! Що ти зробив з купцем Черняєвим – га? Він дав тобі на мундир два аршини сукна, а ти потягнув всю штуку. Дивись мені, не по чину почав брати. Ну, пішов!

ЯВА V.

Ті ж і пристав.

Городничий. Степане Іллічу. Ради Бога, де вас носить? Що це за нещастя!

Пристав. Та я був тут за ворітьми.

Городничий. От що. Слухайте сюди, Степане Іллічу. Чиновник з Петербургу приїхав. Які там ви зробили розпорядки?

Пристав. Все зроблено, як ви звеліли. Квартального Пуговкина я послав з десятником.

Городничий. Де ж Держиморда, що я його не бачу?

Пристав. Держиморда поїхав гасити пожежу.

Городничий. А Прохоров знов п’яний?

Пристав. П’яний.

Городничий. Ну, як же це ви могли дозволить?

Пристав. Та Бог його знає. Вчора за містом вибухла бійка – поїхав туди, щоб утихомирить, а вернувся, хоч зуби вибери!

Городничий. Слухайте ж сюди, зробіть так: квартальний Пуговкин, він високий на зріст, то хай стане на містку для порядку. Та, от ще що: розваліть, якомога швидше, старий паркан, що біля шевця, і поставте віху начебто планіровка. Воно бачите, чим більше руїни, тим видніше діяльність начальства. Ой, Боже ж мій. Я й забув, що біля того паркану навалено, більше як на сорок підвід, всякого сміття! Що за клятий народ! Не встигнеш поставити де-небудь пам’ятник, а чи прямо тин, чи паркан, чорт його батька знає відкіля нанесуть, навезуть, накидають всякого сміття. (Зітхнув) Та от що, коли б чиновник спитав всю службу: «чи задоволені?» – щоб сказали: «всі, мовляв, задоволені, Ваше благородіє!», а котрий буде не задовольнений, то я його потім задовольню... Ох-хо-хо-хо. Грішні, вельми грішні єсьмо! (Бере шабатурку замість трьохкутного бриля). Боже, поможи мені, тільки, щоб цей раз з рук зійшло, то я таку поставлю свічку в церкві, якої ще, як світ стоїть, ніхто не ставив: на кожну анахтемську купецьку душу накину по три пуди воску. О, Господи Многомилостивий! Їдемо, Петро Івановичу.

Надягає на голову замість трьохкутного бриля шабатурку.

Пристав. Антоне Антоновичу, та це ж шабатурка, а не бриль.

Городничий (Жбурляє її на землю). Шабатурка, чи не шабатурка, чорт її бери. Ага, от що: коли спитають, чом і досі не вибудовано церкви в Богоугоднім, на яку п’ять літ тому асигновано було гроші, то кажіть: мовляв, почали будувати, та згоріла. Я про це і в рапорті писав. А то – щоб хто-небудь з великого розуму не ляпнув, що її й не починали. Та ще скажіть Держиморді, щоб він менше давав волі своїм кулакам, а то він задля порядку всім ставить синяки попід очима і правому, й винуватому. Їдемо, Петро Івановичу (іде й знов вертається). Та не пускайте ви солдат на вулицю, бо клята гарниза надіне поверх сорочки мундира, а знизу нічого.

Всі пішли.

ЯВА VI.

Ганна Андрійовна і Марія Антонівна вибігають.

Ганна Андріївна. Де ж це вони? Боже мій! (Одчиня двері). Чоловіче! Антоша! Антоне! (Говоре швидко). А все через тебе, через тебе. Я булавочку, я косиночку! (Біжить до вікна й кричить.) Антоне! Куди ти? Що? Приїхав? Ревізор? З вусами? З якими вусами?

Городничий. Потім, потім, душко.

Ганна Андріївна. Що – потім? Як-то потім? Я не хочу потім, я хочу зараз! Чуєш, одно слово: хто він, полковник? Га? Поїхав! Ну, постривай, я тобі це пригадаю в свій час! А все ця: мамочко, мамочко, підождіть, зашпилю ззаду косинку, я зараз! От тобі й зараз! Нічого й не довідались. А все кляте кокетування: почула, що поштмейстер тут, і почала перед люстрами вихиляться, то з одного боку, то з другого підійде. Заклала собі в голову, що він до неї залицяється, а він і в думці не покладає, навіть, коли одвернешся, – то перекривляє тебе.

Марія Антонівна. Ну, що ж робить, мамочко? Через годину, саме більше – дві, ми довідаємось про все.

Ганна Андріївна. Через годину, через годину! дякую вашому таткові! Втішила! Ще скажи: через місяць, – буде краще. (Вихиляється з вікна). Чуєш, Явдохо? Га? Що? Явдохо, Ти чула там, приїхав хто? Не чула? – от дурна! Махає руками. Хай собі махає, а ти все б таки його розпитала. Нічого не можна допитатися? бо в голові глузду нема, тільки хлопці на умі! Га? Швидко поїхали? то що з того, треба було побігти за дрожками. Іди, йди, зараз, чуєш?! Побіжи й розпитай мені гарненько: куди поїхали, що то за приїжджий, який він з себе – чуєш? Очі які: чорні, чи ні? і негайно мені вертайся назад – чуєш? Ну ж бо, швидше, швидше, швидше!

Кричить весь час, поки не впаде завіса. Завіса ховає їх обох, коли вони стоять біля вікна.

ДІЯ II.

Невелика кімната: номер гостиниці. Ліжко, стіл, чамайдан, пуста пляшка, чоботи і щітка для чищення одежі.

ЯВА 1.

Йосип (лежить на ліжку). А чорт би вбив твого батька, так їсти хочеться, аж у животі корчить. Така гуркотня, наче цілий полк в тарабан б’є і в сурми сурмлять. Не доїдемо до дому, та й тільки. Ну, що ти скажеш? От вже другий місяць минає, як виїхали з Петербургу. В дорозі всі грошенята проциндрив, голубчик, тепер лежить, підобгавши хвоста, як собака. А вистачило б; ще й як вистачило б на дорогу; так ні, бач, треба в котрімсь місці себе показати (передражнює): «Гей, Йосип. Іди подивись найкращу кімнату, та щоб обід був не абиякий, я не можу їсти чортзна-чого, мені треба, щоб обід був он який». Хоч би ж що путнє було, а то всього легістратур, та й тільки. Теж з приїжджими знайомство зводить, в карти грає, от і догравсь. А, та й обридло мені отаке життя, нема кращого життя, як в селі. Воно, правду кажучи, нема такої публічності, зате менше клопоту, лежи собі на печи, та й жуй калачі. Воно, хто каже, – Петербурзьке життя й порівняти до тутешнього не можна. Аби гроші були, а що до життя, то що й казати. Політика, кіятри, собаки тобі танцюють, все що хочеш. Знов же і розмову ведуть на делікатну ногу. Підеш на Щукин, – крамарі тобі теж кричать «поштенєйший», на перевозі у човні з чиновниками їдеш поруч. Захотів кумпанії, – іди до крамнички, там тобі гвардіон-кавалєр розкаже і про лагері, і, навіть, про те – що всяка зірка на небі означає; так от, як на долоні, все тобі викладе. Офіцерша стара іноді забреде, – іноді покоївочка така загляне, що... (усміхається, трусить головою). Галантерейне поводження, ніколи поганого слова не почуєш, всякий тобі каже – «ви». Надокучило, примірно сказати, тобі пішки йти, береш візника, сідаєш і їдеш – паном діло, а не хочеться тобі платить, можна, – біля кожного ж дому ворота наскрізь. В одні зайшов, а в другі вийшов – чорта пухлого знайдеш! Одно погано: інший раз попоїси добре, а вдруге – здихай з голоду, от як тепер, а то все він винен, не хто як він. Що ж ти з ним зробиш. Батько пришле грошей, замість того, щоб приберегти – куди. Пішов бенкетувати. На візникові їздить, кожний день в кіятрі, а потім дивись, через тиждень і посила на базар нового фрака продавати. Іншого разу то все до сорочки продасть, нічого нема, крім того, що на йому: сюртучок та шинелька... ви, правда. А сукно таке – справжнє, аглицьке. Сотні півтори карбованців один фрак коштує, а на ринку за двадцять спустиш: про штани, то вже нічого й казати – за безцінь ідуть. А все через що? – Через те що діла не робить, замість того, щоб іти на службу, – він по прошпекту шпацирує, а ні, – в карт гуляє. Ох, як би б старий пан довідався. Він би не подивився на те, що ти – чиновник, а як би заглянув тобі туди, звідки ноги ростуть, то ти днів чотири чухався б.. Служить, так служить! От тепера хазяїн гостиниці сказав, що не дасть їсти, поки не заплатить за те, що вже раніш поїв; а чим він заплатить? (зітхнув). Ох, Боже мій, Боже мій. Хоч би якого-небудь борщику; здається, ввесь світ би з’їв. Стукає... Чи не він іде?

Швидко схоплюється з ліжка.

ЯВА 2.

Йосип і Хлестаков.

Хлестаков. На, візьми (подає капелюха й ціпочок). А, ти знову качався на ліжку?!

Йосип. Навіщо мені качатись? Що я не бачив вашого ліжка, чи що?.

Хлестаков. Брешеш, лежав; що я не бачу? всю ж постіль пом’ято.

Йосип. Навіщо мені ваша постіль? Що, я не знаю, що таке постіль? У мене е ноги, я й постою. Навіщо мені ваше ліжко?.

Хлестаков (Ходить по хаті). Подивись там, в кисеті, чи нема тютюну?

Йосип. Де там той тютюн візьметься? Вже чотирі дні, як останній попалили.

Хлестаков (Ходить, потім говорить дуже й рішуче). Слухай... Ей, Йосипе!

Йосип. Що зволите?

Хлестаков (Вже не так рішучо). Ти піди туди...

Йосип. Куди?

Хлестаков (Голосом, зовсім не рішучим і не дужим, який близько до прохання). Та, вниз до буфету. Скажи... щоб зараз мені обідати дали.

Йосип. Ні, вже я й ходить не хочу.

Хлестаков. Як ти смієш, дурню?

Йосип. Та вже там, як хочете, все одно, хоч і піду, нічого з того не вийде. Хазяїн сказав, що більше вже обідати не дасть.

Хлестаков. Та як же він сміє не дати? От вигадки!

Йосип. Він не те що, а ще каже: до городничого піду. Що це справді? – каже: третій тиждень пан твій грошей не платить. Ти, каже, з твоїм паном – злодюги, говорить, шахраї, каже, і пан твій – шарлатанюга й мотюга. Бачили ми, каже, отаких арештантів і падлюк, як твій пан.

Хлестаков. А ти вже радий, худобо, все мені переказувать.

Йосип. Каже: так всякий приїде, нап’є, наїсть в борг, а потім його ніяк звідціль не викуриш. Я жартувати з вами не буду, а просто в часть, а потім в тюрягу.

Хлестаков. Ну, ну, ти, дурню! годі блягузкати. Іди й скажи. От іще подла тварюка!

Йосип. То вже краще я самого хазяїна до вас покличу.

Хлестаков. Навіщо мені твій хазяїн здався? Іди й скажи.

Йосип. Та я, паничу...

Хлестаков. Ну, чорт тебе бери, іди й клич хазяїна.

Йосип пішов.

ЯВА З.

Хлестаков (сам). Страшенно їсти хочеться. Трошки пройшовся, думав перехочеться, – ні, чортяка його розносила ще гірше. Ех, як би був в Пензі не гайнував грошей, вистачило б доїхати до дому. Піхотний капітан – идолів син, підкосив мене. Штос навдивовижу, бестія, ріже. За яку-небудь чверть-години облупив мене, як Сидорову козу. А все ж таки хотілось мені ще раз з ним помірятись. Шкода тільки, що не зустрінусь вдруге. На вдивовижу подла місцина. На що вже в паршивій крамниці з овочами і там нічого не дають в борг? Це вже просто таки – свині. (Почина свистіти: спершу з опери «Роберт», потім ні се, ні те). Нема й досі нікого.

ЯВА 4.

Хлестаков, Йосип і трактирний служка.

Служка. Хазяїн веліли спитати, чого вам треба.

Хлестаков. А, здоров, брат. Як ся маєш?

Служка. Слава Богові.

Хлестаков. Ну що ж, як там у вас в гостиниці, все гаразд?

Служка. Хвалити Бога все добре.

Хлестаков. Багато є проїжджих.

Служка. Є, хвалити Бога, чимало.

Хлестаков. Слухай, милий друже, мені й досі не приносять обідати, так ти піджени там їх, щоб швидше подавали. Діло, бачиш, таке: мені після обіду треба буде дещо зробити.

Служка. Коли ж хазяїн звеліли нічого більше не давати в борг. Вони, навіть, сьогодня хочуть іти скаржитись городничому.

Хлестаков. За що ж скаржитися? Ну, ти – розумний хлопець – розсуди сам, треба ж мені що-небудь їсти, чи ні? Я ж так можу зовсім охлянуть. Мені, розумієш, страшенно їсти хочеться! Я не жартую.

Служка. Та воно так. А він каже: я йому їсти не дам, поки не заплатить за те, що поїв. Отак і каже!

Хлестаков. А ти, голубчику, його усовісти.

Служка. Як я його буду усовіщати?

Хлестаков. Ти скажи йому, що як же, мовляв, треба ж йому їсти що-небудь. Гроші – грошима... Він думає, що як йому, хамові, не попоїсти день-два – нічого, то так і другому. Що це за новина?!

. . .

ЯВА 5.

Хлестаков (сам). Погано, це вже зовсім погано, коли й справді він нічого не дасть попоїсти. А хочеться, так хочеться, як ще, здається, ніколи не хотілось. Хіба пустить що-небудь з одежі? Штани, або що, продати? Ні, краще вже поголодати, за те приїхати до – дому одягнутим по Петербурзькому. Шкода, що Йосип не позичив карети. А добре було б під’їхати до – дому в кареті! Підлітаєш таким чортом-бісом до якогось там сусіди-поміщика до ґанку з ліхтарями, Йосип сидить ззаду, одягнутий в ліврею! Уявляю собі, як би всі заметушились! Що таке? хто такий? Увійшов лакей (витягається, показуючи, буцім ввійшов лакей) – Іван Олександрович Хлестаков з Петербургу, прикажете прийняти? Вони, дурні куркулі, певно, не знають, що то значить «прикажете прийняти?» До них, коли приїде який-небудь клишоногий поміщик, то так і лізе, як свиня в огород, прямо в гостину. До дочечки, такої гарненької, пухкенької, як пампушечка, підійдеш: «Вельможна панно, який я»... (потираючи руки, стукнувши ногою) Тьфу... аж нудить, так їсти хочеться.

ЯВА 6.

Хлестаков, Йосип і служка.

Хлестаков. Ну, що?

Йосип. Несуть обідати.

Хлестаков (Ляскаючи в долоні і злегенька підстрибуючи). Несуть, несуть, несуть...

Служка. Хазяїн звеліли переказати, що це вже останній раз дає обід.

Хлестаков. Що там: хазяїн, хазяїн! Плювати я хотів на твого хазяїна! Що там на обід?

Служка. Суп і печеня.

Хлестаков. Як? Тільки всього дві переміни.

Служка. Тільки всього.

Хлестаков. А це що таке? Я такого обіду не приймаю. Ти піди й скажи йому, що це справді за порядки. Це вже занадто мало.

Служка. А хазяїн казали, що це занадто багато!

Хлестаков. Соусу чому нема?

Служка. Соусу нема.

Хлестаков. Чому нема? – питаю. Я сам бачив, коли проходив біля кухні; там багато де чого готувалось. І в їдальні сьогодня вранці два якісь куценькі панки їли сьомгу і ще багато дечого.

Служка. Та воно, хто каже – єсть то воно єсть, а тільки нема.

Хлестаков. Як нема.

Служка. Так от, нема, та й тільки.

Хлестаков. А сьомга, а риба, а котлети.

Служка. Та все є задля тих, котрі достойніші.

Хлестаков. Ах ти, дурень.

Служка. Може й так.

Хлестаков. Порося ти паршиве... як це, вони їли, а я не повинен їсти. Через що ж це, чорт би тебе взяв, я не повинен того їсти, що вони? Хіба вони не такі проїжджі, як я.

Служка. Та воно, звісно... начеб такі, та тільки не такі.

Хлестаков. Як же це так?

Служка. Та так. Вони, бачте, їдять і гроші платять.

Хлестаков. Ну, я з таким дурнем і балакати не хочу. (Наливає суп і їсть). Що це за суп? Я тебе питаю, що це за суп? Це просто літепло, – налите в миску, ніякого смаку; чимсь смердить. Я не буду такого супу їсти, принеси кращого.

Служка. Як не хочете, я й візьму. Хазяїн казали, як не хочете, – то й не треба.

Хлестаков (Захищає суп рукою). Ну, ну, ти дурень, не руш! Ти звик там поводиться з іншими. Я, брате, тобі не хтось такий; зо мною раю поводитись обережніше. (їсть) Боже мій, що це за суп! (їсть) Мені здається, ні один чоловік на всім світі не їв такого суну. Якесь пір’я плаває замість масла (ріже курку). Ай, ай, ай яка курка! Давай печене! Там супу трошки зосталось, Йосипе, візьми собі (ріже печене). Що це за печеня? Хіба це печеня?!

Служка. А що ж це по-вашому?

Хлестаков. А чорт його зна, що це таке, тільки це не м’ясо, це підошва запечена, сокира, ну, тільки, не м’ясо (їсть). Шахраї, грабіжники, каналії! Ач чим годують гостей! І щелепи заболять, поки розжуєш хоч один шматок, (колуна пальцем в зубах) Падлюки! Цілком, наче, дубова кора, ніяким чином витягти не можна, зуби почорніють від такого обіду. Шахраї. (Витирає губи серветкою). Більше нічого нема?

Служка. Нема.

Хлестаков. Каналії! Розбійники! хоч би який-небудь соус, або солодкий пиріг. Грабіжники! обдирати проїжджих тільки вміють!

Служка прибирає й виносить разом з Йосипом.

ЯВА 7.

. . .

Хлестаков (сам). Так, наче нічого не їв... тільки розохотився. Коли б були дрібні гроші, послав би на базар і купив би хоч франзолю.

Йосип (увіходе). Там городничий приїхав, питає про вас.

Хлестаков (злякавшись). От тобі й маєш! Ця тварюка – трактирщик вже встиг поскаржитись. Ну, що як, і справді, він потягне мене до острогу? Ну, коли делікатно попросить, я нічого... Ні, ні, з якої речі, я не хочу. Там по місту лазять офіцери і народ, а я, наче, навмисне напустив шику і переморгнувся з однією купецькою дочкою... Ні, цього не буде, я не згоден... та що ж він таке? Як він, справді, посміє! Що я йому, – купець який-небудь, чи ремісник? (бадьориться й випростується). Та я йому просто скажу: – Яке ви маєте право, я вам не... яке ви...

Ручка на дверях вертиться. Хлестаков зблід і корчиться.

ЯВА 8.

Хлестаков, Городничий і Добчинський. Городничий, увійшовши, зупинився. Обидва злякані. Кілька хвилин дивляться один на другого витріщивши очі.

Городничий (Оправляється і простягає руки по швам). Бажаю здоров’я на многі літа.

Хлестаков (кланяється). Моє поважання.

Городничий. Прошу вибачити...

Хлестаков. Нічого.

Городничий. Мій прямий обов’язок, яко начальника тутешнього міста, повсякчас турбуватися про те, щоб приїжджим і всім благородним людям не було ніяких утисків...

Хлестаков (Спершу заїкається, але потім говорить сміливо). Так, але що ж робити? Я тут ні в чім невинен... Я потім все заплачу... Мені з маєтку пришлють і я заплачу. (Бобчинський виглядає з-за дверей). Він сам більше винен: м’ясо на обід подають, як підошву; або суп, який де суп? Замість супу, він чорт його зна чого налив, помий якихсь, я його вихлюпнув з вікна... Він тут мене голодом морить цілими днями... Чай, наприклад, смердить рибою, а не чаєм. Завіщо ж я... От іще! Чи, бач, пак...

Городничий (Лякаючись). Прошу вибачить, я, єй, правду кажу, тут ні в чім не повинен. На ринку в мене м’ясо завжди саме найкраще. Холмогорські крамарі привозять, люди тверезі і поводження зразкового. Я, навіть, не знаю, де він бере таке м’ясо. А коли що тут не так, то... Дозвольте просить вас переїхати зо мною в друге помешкання.

Хлестаков. Ні, я не хочу! Знаємо ми, що то за друге помешкання! Де до острогу. Яке ви маєте право? Як ви смієте? Та я зараз, я... я служу в Петербурзі... я... я...

Городничий (Набік). О, Господи, помилуй мене грішного! Який лютий... Про все дізнався, все вже розплескали, кляті крамарі.

Хлестаков (Позує). Та ви, хоч, не то що, зо всією вашою командою, – не піду! Я просто до міністра. (Стукає кулаком по столі). Що ви втовкмачили собі в голову? Хто ви? Що ви?

Городничий (Витягається і весь тремтить). Помилуйте, не губіть. У мене жінка, діти маленькі... Не посиротіть! Не робіть мене нещасним!

Хлестаков. Е, ні, я не згоден. От іще витівки! Яке мені діло? Через те, що у вас жінка і діти, – я повинен іти до тюряги! Гарні вигадки! (Бобчинський виглядає з дверей і, злякавшись, ховається). Ні, дякую вам, Я не згоден!

Городничий (Тремтячим голосом). З недосвідченості, Богом присягаюсь, з недосвідченості. Недостача, злидні, самі знаєте. Казенного удержання не вистачає на чай, на цукор. А коли й були які хабарьки, то самі маленькі: з гардеробу що-небудь, та так іноді, що є до столу. А що стосується до унтер-офіцерши – удови, вона перекупка, – яку я буцім вибив різками, то це справжня брехня, прикликаю небо в свідки, що брехня. Це все вигадали мої вороги. Це такий народ, що радніші мене в ложці води утопити.

Хлестаков. Мені нема ніякого діла до ваших ворогів. (подумавши). Я не розумію, навіть, задля чого ви мені тут про ваших ворогів та про унтер-офіцершу – вдову згадуєте. Жінка унтер-офіцера, то інше діло, а щоб мене вибить, далеко ходите... Не в ті взулись! Що ще? Ач, який митець! Гроші я заплачу, розумієте, заплачу, але в мене їх тепер немає. Я через те тут і сиджу, як турецький святий, що в мене ні копійки грошей за душею.

Городничий (набік). У, хитра бестія! Бач, куди карлючку закандзюбив! Якого туману напустив. Прокуси, коли хочеш. Не знаєш, з якого боку й під’їхати. Що буде, то й буде, а вже спробую! (Голосно). Коли ви й справді маєте потребу в грошах, чи може в чім, – я в ту ж хвилю до вашої послуги. Мій прямий обов’язок допомагати приїжджим.

Хлестаков. Грошей дайте, дайте в борг, я зараз запитаю трактирщика. Мені не багато, карбованців двісті, навіть, менше.

Городничий (Дає гроші). Рівно двісті, не турбуйтесь, навіть, не лічіть.

Хлестаков (Бере гроші). Красненько вам дякую! Я вам вишлю з хутора ту ж мить... У мене це не довго. Я бачу, ви – благородний чоловік. Тепер щось іншого.

Городничий (набік). Фу, слава тобі Господи! Гроші взяв. Здається, діло на добрій дорозі. А я йому замість двох сотень – чотири всунув.

Хлестаков. Гей, Йосипе. (Йосип увійшов). Поклич сюди служку. (До городничого і Добчинського). А що ж цє ви, панове, стоїте? Прошу сідати. (Добчинському). Милости прошу.

Городничий. Дякуємо, ми й так постоїмо!

Хлестаков. Сідайте, будь ласка, сідайте. Я тепер бачу вашу справжню щирість, вашу прихильність, а то, правду кажучи, я зразу подумав, що ви мене... (Добчинському). Сідайте, прошу.

Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає у двері й усміхається.

Городничий (набік). Треба йти сміливіше, навпростець. Він, бач, хоче, щоб його вважали за інкогніто... Добре, стривай, я тобі зараз жучків підпущу, прикинусь, ніби я зовсім не знаю, що він за один! (Голосно). Ми оце ходили по службі, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім дідичем, і зайшли навмисне в гостиницю, щоб довідатись, чи добре з приїжджими поводяться, бо я, – повинен вам сказати, не так – як там інші городничі, яким ні до чого ніякого діла нема, але я, крім своїх прямих обов’язків, що по закону до мене належать, ще, яко християнин, лічу своїм обов’язком виповняти Божі закони чоловіколюбія, щоб всякому смертному був гідний його прийом. – І от, наче в нагороду, Бог привів звести таке приємне знайомство.

Хлестаков. Я теж сам дуже радий, дуже радий. Правду кажучи, не прийди ви сюди, довго б тут просидів, бо просто Вам кажу: не мав би, чим заплатити.

Городничий (набік). Ач якого жука підпускає: не мав би чим заплатить! (Голосно). Дозволю собі одно питання: куди і в які місця ваша подорожня?

Хлестаков. Я їду до Саратовської губернії, до себе на хутір.

Городничий (З іроничною посмішкою). До Саратовської губернії?.. Угу... Бреше гладко і не почервоніє. Е, голубчику – з тобою треба хитромудро. (Голосно). Добре діло надумали. От, хоч би сказати лро дороги, скажемо, з одного боку неприємність: коней задержують... а з другого боку – розвага для ума. Ви, звичайно, так, більше задля розваги їдете?

Хлестаков. Ні, бачите, батько мене викликає до себе. Розгнівався старий, що я й досі ні до чого не дослужився в Петербурзі. Він гадає, що так тільки приїхав до Петербургу, зараз тобі і Володимира на шию повісять. Ні, я б послав його самого, хай би він попотерся по тих канцеляріях.

Городничий (набік). Бачили, які кулі виливає! І батька старого теж сюди приплів! (Голосно). Довго думаєте прожити на хуторі?

Хлестаков. Сам не знаю. Бачите, мій батько дуже упертий, старий хрін, і дурний, як чобіт. Я йому просто скажу: як хочете, а я жити без Петербургу не можу. Задля чого я повинен тратити свої молоді літа в селі, поміж мужиками. Тепер не той світ настав, моя душа жадає просвіти.

Городничий (набік). Мудро узлик зав’язав! А бреше, бреше, як рівно і ніде не спотикнеться! А глянути таке мізерне, що здається на нігті роздавив би. Ну, та постривай, я тебе таки виведу на чисту воду, ти мені розкажеш все. (Голосно). Істинну правду кажете. Що можна зробити в глухому місці? От, хоч би сказати – тут в ночі не спиш та все працюєш на користь отчизні, не жалуєш нічого, а нагороду – невідомо ще коли і яку будеш мати. (Оглядає кімнату). Здається, в цій кімнаті є вогкість.

Хлестаков. Препогана кімната, а блощиці, повірите, такі, яких я зроду не бачив: як собаки кусають!

Городничий. Скажіть! Такий освічений гість терпить, та ще від кого? – від якої-небудь непотрібної блощиці, що їй, навіть, на світ не слід родитися! Та тут начебто й темненько?

Хлестаков. Зовсім темно. Хазяїн завів такий лад, щоб свічок не давати. Іноді хочеться що-небудь зробити, почитати, чи там іноді прийде бажання щось написати, – не можу: темно, темно, як у грішника в кишені.

Городничий. Насмілююсь просити вас... але ні, я недостойний.

Хлестаков. А що.

Городничий. Ні, ні, боюсь, нєдостойний.

Хлестаков. Що там таке, кажіть?!

Городничий. О, коли б я смів... У мене в дома є чудова кімнатка задля вас, світла, покійна... Але, ні, ні, почуваю, сам почуваю, що це вже було б задля мене надзвичайна честь. Не гнівайтесь. їй же Богу, від щирої душі це кажу.

Хлестаков. Навпаки, з великою радістю! Я дуже вам вдячний. Мені самому далеко приємніше в приватнім домі, ніж в цій корчмі.

Городничий. А як я буду радий, то й сказати не можу. А що вже жінка зрадіє! В мене така натура: хлібосольство з дитячих літ, особливо – коли гість освічена людина. Не подумайте, що я це кажу з улесливості, нехай Бог боронить, а цього... не маю, я це кажу від щирого серця.

Хлестаков. Дуже вам вдячний. Я теж не люблю людей дволичних. Прямо вам кажу, мені дуже подобається ваша одвертість і щирість, і я, признаюсь вам, нічого більше не потребую, аби мені виявили поважання і приязнь, приязнь і поважання.

ЯВА 9.

Ті ж і служка з трактиру, за ним Йосип. Бобчинський визирає з дверей.

Служка. Зволили кликати?

Хлестаков. Так. Рахунок. .

Служка. Я ж вчора приніс вам другий рахунок.

Хлестаков. Я не повинен пам’ятати твоїх дурних рахунків. Кажи, скільки там всього слід?

Служка. Першого дня ви пообідали, другого дня закусили сьомгою, а вже потім все чай пили в борг.

Хлестаков. Дурень. Почав тут вилічувати. Кажи – скільки всього слід?

Городничий. Та ви не турбуйтесь: він підожде. (До служки) Геть з очей – тобі пришлють!

Хлестаков (ховаючи гроші). І то правда.

Служка виходить. Бобчинський виглядає з-за дверей.

ЯВА 10.

Городничий, Хлестаков і Добчинський.

Городничий. Може бажали б обдивиться деякі місцеві інституції, примірно – богоугодні й інші.

Хлестаков. А чому ж ні.

Городничий. А потім подивитесь, як у нас ідуть діла... який лад...

Хлестаков. З великою охотою, залюбки.

Бобчинський вистромлює голову.

Городничий. Потім, коли бажаєте, відтіля – повітову школу обдивитесь, порядок, як у нас вчать наук.

Хлестаков. Згода, згода.

Городничий. Потім, як що ваша ласка, заглянете до острогу, обдивитесь місцеві в’язниці, поцікавитесь – як у нас держать арештантів.

Хлестаков. Навіщо ж в’язниця? Зовсім зайве. Краще всього – ми обдивимось богоугодні інституції.

Городничий. Воля Ваша! А як Вам буде ліпше: на своєму екіпажі, чи може – як що ласка – зо мною на дрожках?

Хлестаков. Так, я вже краще поїду з Вами на дрожках.

. . .

. . .

Городничий (тихо Добчинському). Слухайте сюди: біжіть Ви, та тільки хутенько, розумієте, на весь дух, і віднесіть дві записочки: одну в богоугодне, а другу жінці. (До Хлестакова). Насмілюсь просити дозволу написати в Вашій присутності пару рядків жінці, щоб вона зготувала все до зустрічі такого поважного гостя.

Хлестаков. Не варт турбуватися, про те... от і атрамент, тільки паперу – не знаю... Хіба на цьому рахункові?

Городничий. Дуже вдячний. Я тут напишу. (Пише і про себе говорить). Побачим, як .діло піде після снідання, коли роздавимо пляшечку товстопузки. Ти ж ще не знаєш, у нас є губерніяльна мадера: на взір не показна, а зате з ніг звалить і слона. Мені тільки б дізнатися, що ти за птах і з якого боку від тебе боронитися!

Написав записки і віддав Добчинському, який підходе до дверей, але в цей мент двері зриваються з завісок і Боб­чин­ський, який весь час підглядав, падає заразом з половинкою дверей на сцену. Всі злякані. Бобчинський підводиться.

Хлестаков. Що з Вами? дуже забились? де?

Бобчинський. Нічого, нічого, не турбуйтесь; перепрошаю, чи Вам не перешкодив? А мені нічого, тільки трошки зверху носа невеличку моргульку посадив. Я зараз забіжу до Христіяна Івановича: у нього є пластир такий, що зразу загоїться.

Городничий (Робить Бобчинському докірливу ознаку. До Хлестакова). То нічого, не вважайте. Прошу покірно. А Вашому челядникові я скажу нехай віднесе чемодана до мене. (До Йосипа). Любий мій, ти перенеси всі речі до мене, до городничого. Тобі всякий покаже. (Хлестакову) Прошу. (Пропускає поперед себе Хлестакова й іде за ним, але обертається і з докором розмовляє з Бобчинським). Ну, вже й ви! Не знайшов другого місця, щоб упасти! Простягся, наче чорт зна що таке.

Йде, за ним Бобчинський.

Завіса.

ДІЯ III.

ЯВА 1.

Ганна Андріївна та Марія Антонівна стоять біля того ж таки вікна, що в першій дії і в тих же самих позах.

Ганна Андріївна. Ну, що, бачиш, от вже майже цілу годину ждемо, а все ти з своїми фигами-миґами. Зовсім одяглась, ні. Ще треба біля люстра крутиться. Школи не слід її слухати. Така досада, така досада. І як на гріх – ні душі! Наче все навколо повмирало.

Марія Антонівна. Та, їй же Богу, мамочко, хвилинки через дві про все дознаємось. Вже швидко і Явдошка повинна прийти. (Дивиться в вікно і радісно кричить). ОЙ, мамочко. Он хтось їде в кінці вулиці.

Ганна Андріївна. Де? де? У тебе взагалі якісь фантазії. Ну, їде. Хто ж це їде? Невеличкого росту, у фраці... Хто ж це? А це просто досадно. Хто б це був?

Марія Антонівна. Та це Добчинський, мамочко.

Ганна Андріївна. Який Добчинський! Тобі завжди що-небудь таке приверзеться... І зовсім же не Добчинський. (Обмахується хусткою). Гей Ви, швидше ідіть сюди.

Марія Антонівна. Вірно кажу, мамочко, Добчинський.

Ганна Андріївна. Знов своє, наче навмисне, щоб тільки перечити. Кажу тобі, що це не Добчинський.

Марія Антонівна. А що, а що, мамочко! Бачите – Добчинський?

Ганна Андріївна. Ну,. Добчинський, бачу, що ж з того, аби суперечити. (Кричить у вікно). Швидше, швидше. Чого ви так лізете! Ну що? Де він? Га? Та кажіть бо відтіля, все одно. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відходить з прикрістю від вікна). От ще телепень: поки не увійде в хату, нічого від нього не допитаєшся.

ЯВА 2.

Ті ж і Добчинський.

Ганна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка, і не сором вам? Я вас завжди мала за порядного чоловіка, на вас одного покладалась, як на кам’яну гору, всі раптом повибігали, а ви – теж за ними. І я от і досі ні від кого толку не доб’юсь. Ну й не сором вам? Я у вас хрестила вашого Івасика й Лилочку, а ви ось що зо мною зробили!

Добчинський. їй же Богу, кумонько, так біг, щоб засвідчить моє вам глибоке поважання, що навіть дух забило. Моє поважання, Маріє Антонівно!

Марія Антонівна. Доброго здоров’я, Петро Івановичу.

Ганна Андріївна. Ну, що? Кажіть швидше, що там, як?

Добчинський. Антон Антович прислав вам записочку.

Ганна Андріївна. Ну ж бо, кажіть: хто він? Генерал?

Добчинський. Ні, не генерал, але й генералові не вступить. Знаєте, така освіченість, такі шляхетні вчинки!

Ганна Андріївна. Так це і є: він – той, про котрого писали чоловікові.

Добчинський. Справжній! Я його перший винюхав з Петром Івановичом!

Ганна Андріївна. Ну ж, ну, розказуйте: що як?

Добчинський. Та, слава Богу, все гаразд. Спершу, знаєте, він зустрів Антона Антоновича трошки суворо, еге: сердився і казав, що в гостиниці все погано, і що до нього не поїде, і що він не згоден за нього сидіти в тюрмі. Але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича, та побалакав з ним, зразу пом’якшав і слава Богу, все пішло на лад. Вони тепер поїхали обдивлятись богоугодне. А то, правду кажучи, Антон Антонович, подумав, чи не було якого наклепу; я, знаєте, теж трошки злякався.

Ганна Андріївна. Ну, а вам чого лякатись? Хіба ви служите? ,

Добчинський. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, чогось страх почуваєш.

Ганна Андріївна. Ну і що ж? А втім все те пусте, розкажіть краще, який він з себе? Старий чи молодий?

Добчинський. Молодий, зовсім молодий чоловік: років двадцяти трьох не більше, а говорить зовсім, як старий. Каже: «згоден, – каже, – я поїду і туди і сюди»... (розмахує руками) і все так славно оповідає. – «Я, – каже, – і пописати і почитати люблю, але, каже, неможливо, бо в кімнаті темно».

Ганна Андріївна. А з себе який він? Чорнявий чи білявий?

Добчинський. Ні, знаєте, більше шатен, а очі такі швидкі, як у звірка, навіть аж моторошно стає.

Ганна Андріївна. Що він тут пише в записці? (читає) «Спішу тебе повідомити, що становище моє було дуже погане, але, сподіваючись на Милосердного Бога, за два солоних огірка, а особливо пів порції кав’яру карбованець двадцять п’ять копійок»... (.зупиняється). Цього вже я зовсім не розумію, при чому тут два солоних огірки та кав’яр?

Добчинський. Та то, бачите, Антон Антонович писали на клаптику паперу, нашвидку, а там було написано рахунок.

Ганна Андріївна. Так, так. (читає далі). «Сподіваючись на Милосердного Бога, все буде гаразд. Приготуй як найскорше кімнатку задля вельможного гостя, ту, що обліплено жовтими шпалерами. Про обід не турбуйся, бо ми перекусимо в богоугоднім у Артема Пилиповича, але вина треба, як можна більше. Скажи крамареві Абдуліну, щоб прислав найкращого, а то я йому переверну увесь льох догори ногами. Цілую, душко, твої ручки і зостаюсь, твій Антон Сквозник-Дмухановський». – Ай, Боже ж мій! Це ж треба якомога швидше. Гей, хто там! Мишко!

Добчинський (біжить і кричить у двері). Мишко, Мишко, Мишко!

Мишка увійшов.

Ганна Андріївна. Слухай, сюди! Біжи в крамницю до Абдуліна... стривай, я дам тобі записку. (Сіда до столу й пише записку і заразом говорить). Цю записку ти віддай Сидору машталіру, хай він зараз побіжить до крамниці крамаря Абдуліна і принесе звідтіля вина, а ти сам іди цю ж мить та прибери гарненько оцю кімнату за для гостя. Поставиш там ліжко, умивальник, розумієш, – і все, що слід.

Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я ж побіжу тепер та погляжу, як він там обдивляється.

Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть. Я вас не затримую.

ЯВА 3.

Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Ганна Андріївна. Ну, Марусенько, тепер і нам треба причепуритися. Він же столична пташка. Борони Боже, щоб ще й не висміяв. Тобі, доню, треба одягти твою блакитну сукню з дрібними оборочками.

Марія Антонівна. Фі, мамочко, де ж таки блакитну! Мені зовсім не подобається; Ляпкина-Тяпкина теж ходить у блакитнім і Земляниченківка – теж в блакитнім. Ні, краще я одягну кольорову.

Ганна Андріївна. Кольорову?! Ти завжди говориш, аби суперечить. Тобі найкраще буде в блакитній, бо ’ д хочу одягтись у палеву; й дуже люблю цей колір.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, вам же зовсім не личить палева.

Ганна Андріївна. Що? Мені не личить палева?

Марія Антонівна. Не личить. Що собі хочете, а не личить, бо до такого кольору треба мати темні очі.

Ганна Андріївна. На тобі! А у мене хіба не темні очі? Навіть чорні. Таку дурницю каже! Як же не чорні, коли я гадаю про себе на трефову кралю?

Марія Антонівна. Ай, мамочко, та ви ж більше червона краля!

Ганна Андріївна. Дурниці каже, сущі дурниці. Я ніколи не була червоною кралею. (Розмовляючи ідуть вкупі аж за лаштунки). І вигадає таке неподібне! Червона краля! Бог зна що мелеш!

Коли вони вийшли, двері відчиняються. Мишка викидає з них сміття, а другими дверима входить Йосип з чамаданом на голові.

ЯВА 4.

Мишка і Йосип.

Йосип. Куди тут?

Мишка. Сюди, дядюшка, сюди.

Йосип. Постривай, перше дай трохи відсапнуть. Ох, життя моє гірке. На голодний живіт всяка вага важка.

Мишка. А що, дядьку, скажіть, генерал швидко прийдуть?

Йосип. Який генерал?

Мишка. Та ваш же пан.

Йосип. Який же він генерал?

Мишка. А хіба він не генерал?

Йосип. Генерал... тільки з другого боку.

Мишка. А це ж як, більше чи менше дійсного генерала?

Йосип. Більше.

Мишка. Он як! То ж то в нас така веремія піднялась.

Йосип. Слухай-но, хлопче, ти бачу жвавий молодець, приготуй там чого-небудь попоїсти.

Мишка. Що ж, коли задля вас, дядюшка, ще не зготували, а простої їжі ви ж їсти не будете. А от як ваш пан сяде за стіл – тоді і вам тієї страви дадуть.

Йосип. Ну, а з простої що там у вас є?

Мишка. Борщ, каша та пиріжки.

Йосип. Неси сюди борщ, кашу і пиріжки. То пусте, будем їсти. Ну лиш, бери – понесемо чамадана. Другий вихід там є?

Мишка. Є.

Несуть вдвох у двері.

ЯВА 5.

Квартальний одчиняє обидві половинки дверей. Входить Хлестаков, за ним – Городничий, далі – попечитель богоугодних інституцій, директор школи, Добчинський, Бобчинський з пластирем на носі. Городничий вказує квартальним на клаптик паперу, що лежить на підлозі, вони біжать, щоб підняти й стикаються один з другим.

Хлестаков. Чудове поводження! Мені дуже подобається, що у вас все показують проїжджим в місті. По інших містах мені нічого не показували.

Городничий. По інших містах, смію сказати, градоправителі і урядовці більше дбають про себе, на свою користь. А тут, у нас, можу сміливо запевнить, нема навіть іншої гадки, як та, щоб порядком та невсипущою працею заслужити увагу начальства.

Хлестаков. Сніданок був чудовий, я зовсім об’ївся. Що у вас щодня такі сніданки бувають?

Городничий. Це навмисне задля такого приємного гостя.

Хлестаков. Я дуже люблю смачно попоїсти. На те й живе чоловік, щоб брати від життя найкращі квіти задоволення. Як зветься та риба?

Артем Пилипович (підбігає). Лабардан.

Хлестаков. Дуже смачна риба. В якому місці ми снідали. В лікарні, чи що?

Артем Пилипович. Власне так, в богоугоднім.

Хлестаков. Ага, пригадав. Там стояли ліжка. А хворі всі вже видужали? Там їх щось було мало.

Артем Пилипович. Чоловік на десять ще набереться – не більше, а то всі очуняли. Це вже у нас такий порядок з того часу, як я взяв па себе керування. Може вам здається це дивним, що всі хворі, як мухи, видужують. Хворий, не повірите, на встигне увійти в лікарню, як уже здоровий. Цього ми досягли не так ліками, скільки чесністю і порядком.

Городничий. На що вже, смію сказати, тяжкі обов’язки градоправителя, скільки на його плечах лежить всякої турботи, хоч би сказати: чистота, полагодження, поправки... просто кажучи, найрозумніший чоловік в світі не зміг би іноді управитися, але, хвалити Всевишнього, все іде гаразд. Інший би городничий дбав би тільки про себе, на свою користь, а тут, повірите, ляжеш спати і все думаєш: Господи Милосердний, поможи мені так все зробити, щоб начальство побачило твою працю, оцінило і задовольнилось. Чи подякує воно там, чи ні, то вже його воля, аби я сам серцем був спокійніший, що все гаразд, коли почуваєш, що скрізь порядок, вулиці виметено, арештантів добре нагодовано, п’яних нема... то чого ж більше би, правду кажу, і ніякої пошани не бажаю. Воно, хто каже, приємно, але перед добродітеллю, все це – прах і суєта.

Артем Пилипович. Ач, бестія, як розписав. І дасть же Бог такий талан!

Хлестаков. Це правда. Признаюсь вам, я сам люблю іноді політати думками за хмари прозою, а іншим разом – так і вірші уджиґнеш.

Бобчинський (Добчинському). Істина, глибока істина, Петро Івановичу! Зразу видко, що голова науками натоптана.

Хлестаков. Скажіть, будь-ласка, у вас тут нема таких забав, де б можна було б, приміром, в картят погуляти?

Городничий (набік). У-гу-гу. Он куди! Знаємо, голубчику, в чий город камінці летять, (голосно). Боже борони, тут ні слуху, ні духу про такі забавки. Я карт з роду – звіку в руках не тримав, навіть, не знаю, як там у них грати, у тих карт. Дивитись на них спокійно не можу, і, коли трапиться випадково уздріти бубнового короля, або ще там яку, то повірите, таку огиду на душі почуваєш, що тільки плюнеш. Раз якось зо мною був випадок: забавляючи дітей, збудував ім халабудку з карт, що ж ви думаєте, цілісіньку ніч потім снилися кляті. Господь з ними. Чи тож можна, щоб такий дорогий час марнувати за картами?

Лука Лукич (Набік). Ач, падлюка! А в мене виграв вчора в штоса сто карбованців.

Городничий. Краще я використаю той час на добро отчизни!

Хлестаков. Е, ні, це вже занадто! Все залежить від того, з якого боку хто і як дивиться на це. Коли, наприклад зупинишся тоді, коли саме треба гнуть від трьох кутів... ну, то що іншого. Ні, ви не кажіть, а іноді дуже приємно погуляти.

ЯВА 6.

Ті ж, Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Городничий. Осмілюсь відрекомендувати мою сім’ю: жінка і дочка.

Хлестаков (кланяється). Дуже щасливий тим, що можу вас бачити.

Ганна Андріївна. Нам ще більше приємності, навіть велике щастя – бачити таку особу.

Хлестаков (Хизуючись). Перепрошаю, моя пані ясна, навпаки, я маю велике задоволення бачити вас.

Ганна Андріївна. Як то можна! Це ви так говорите, бажаючи сказати комплімент. Милості прошу сідати.

Хлестаков. Біля вас стоять-вже щастя; а про те, коли вам так хочеться, я сяду. Який я щасливий, що можу сидіти біля вас!

Ганна Андріївна. Помилуйте! Я цього ніяк прийняти не смію. Мені здається, що вам, після столиці, вояжирувати цілком неприємно.

Хлестаков. Ви не можете собі уявити – звикши жити, comprenez vous, серед великого світу і, раптом, в дорозі: гостиниці, бруд, темнота. Коли б не такий випадок, який, признаюсь вам, мені (дивиться на Ганну Андріївну і хизується перед нею) наче в нагороду за всі муки...

Ганна Андріївна. Так, я собі уявляю, як вам це неприємно.

Хлестаков. Але в цю хвилю мені дуже приємно.

Ганна Андріївна. Що ви? Це вже занадто багато мені чести! Не по заслузі.

Хлестаков. Як то не по заслузі? Ви, моя пані кохана, на більшу заслуговуєте.

Ганна Андріївна. Я живу в селі.

Хлестаков. Так, село, але й село теж має свої підгірки і струмочки. Хто каже, рівняти з Петербургом не можна! Ох, Петербург! Що там за життя! Ви, може думаєте, що я тільки папери переписую? е, ні! Сам начальник відділу мій кращий приятель. Іноді так ударить мене по плечах: «приходь брате, обідати». Я до департаменту захожу так, на одну хвилину, щоб сказати: «це так, а це так». А там вже чинашка-писака, такий щур, пером тільки тр-р-р... тр... і пішов, і пішов. Хотіли мене якось колежським асесором зробити, а я так собі подумав: «не варте!» А кур’єр, так той летить за мною ще на сходах з щіткою: «дозвольте, Іване Олександровичу, я вам, каже, чобітки почистю». (до городничого) Чого ж ви, панове, стоїте? Сідайте.

Хлестаков. Без рангів, прошу сідати (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемоній, навпаки, я люблю так проскочити, щоб мене ніхто не запримітив. Але неможливо, нікуди не сховаєшся ні за що. Тільки вийшов кудись, диви-вже й кричать: он Іван Олександрович іде! А раз, знаєте, мене за головнокомандуючого прийняли; солдати повискакували з гауптвахти і зробили рушницями учту. Потім того офіцер, який дуже добре мене знав, каже мені: «Ну, брате, ми тебе за головнокомандуючого прийняли!».

Ганна Андріївна. Скажіть на милість!

Хлестаков. З гарненькими актрисами маю знайомство. Я теж легенькі штучки пишу. Літераторів часто бачу. Пушкин, це мій перший приятель; я частенько йому кажу: «ну що брате, Пушкин?» – «Та нічого, брате, відповідає бувало, так якось все»... Страшенний оригінал!

Ганна Андріївна. А, так ви й пишете? Це дуже приємно творити, ви, мабуть, в журналах друкуєте?

Хлестаков. Так, і в журналах друкую. У мене є багато творів: «Весілля Фігаро», «Роберт-дьявол», «Норма»... я навіть і назви їх позабував. Все це я написав випадково; я не хотів писати, але театральна дирекція просить: «будь-ласка, напиши що-небудь». Думаю собі: добре, брате, напишу. Сів і в один вечір, здається, все написав, – всі здивувались. У мене легкість думок надзвичайна. Все те, що було під найменням барона Брамбеуса, «Фрегат Надежда» і «Московський телеграф»... все це я написав.

Ганна Андріївна. А, так це ви були Брамбеусом?

Хлестаков. Як же! Я всім їм виправляю статті. Мені Смердін платить за це сорок тисяч!

Ганна Андріївна. Певно і «Юрій Милославський» ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір,

Ганна Андріївна. Я так і знала, зараз догадалась.

Марія Антонівна. Ні, мамочко, там написано, що це – Загоскіна.

Ганна Андріївна. Ну от, я так і кажу, ти навіть і тут будеш суперечить.

Хлестаков. А так, це правда: то Загоскіна, а є другий «Юрій Милославський», – так то вже мій.

Ганна Андріївна. Ну, то я запевне вашого читала – А як гарно написано!

Хлестаков. Я вам признаюсь, живу з літератури. У мене в Петербурзі перший будинок. Так там всім відомо: будинок Івана Олександровича. (До всіх звертаючись). Панове, милості прошу, коли будете в Петербурзі, прошу до мене. Я теж впоряджаю бали.

Ганна Андріївна. Уявляю собі, з яким фешенебельним смаком і величністю там уряджають бали?!

Хлестаков. О, про це нічого й казати. На столі, наприклад, кавун – сімсот карбованців кавун! Суп в, ронделі, привезений просто з Парижу, – піднімають покришку – пара, якій подібної не знайти на всім світі. Я всякий день на балах. Там у нас навіть і віст осібний компанується: міністр закордонних справ, французький посол, англійський, німецький посли і я. А що Вже натомишся грою, то й сказати не можу. Як вибіжиш до себе на четвертий поверх – скажеш тільки куховарці: «На, Марфо, шинелю». Що це я брешу? – я й забув, що живу в бельетажі. У мене на східнях стоїть... а цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще сплю: графи і князі товчуться і гудуть там, як бджоли, тільки Й чуєш: ж-ж-ж... а то І міністр... (Городничий і всі з ляком піднімаються з місць). Мені, навіть, на пакетах пишуть: «Ваше Превосходительство». Один раз я управляв департаментом. І дивно: директор поїхав куди поїхав – невідомо. Ну, натурально пішла поголоска: як, що, кому приймати посаду? Дехто з генералів брались, але підійдуть, попробують – ні, не втнуть! На погляд здається й легко, а роздивляться – чорта з два; потім бачать, погане діло – до мене. І зараз же по всіх вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри... уявіть собі, тридцять тисяч кур’єрів! Моє становище – питаю? Іване Олександровичу, ідіть ради Бога, керуйте департаментом. Я вийшов в халаті, правду кажучи, трохи зам’явся, але думаю, чого доброго дійде до царя, ну і послужний список теж... кажу, панове, я приймаю посаду, я згоджуюсь, що робити, – кажу, згоден, – тільки ж пам’ятайте: у мене – ні-ні-ні! У мене держись, я вже... І справді: тільки пройду бувало через департамент – вже земля труситься, все тремтить, як лист... (Городничий і всі тремтять з ляку). О, я жартувати не люблю. Я їм всім нагнав холоду! Мене навіть Державна Рада боїться. А що мені? Я такий, що ні на кого не подивлюся, ні на кого. Я всім кажу: я сам себе знаю, сам! Я скрізь буваю, скрізь! До царських палат всякий день їжджу, так... Мене завтра, зараз, зроблять фельдмаршалом...

Похитнувся і трохи, трохи не впав на землю, але присутні урядовці підхоплюють.

Городничий (Підходить і труситься всім тілом, силкується вимовити). А-ва-ва-ва...

Хлестаков (Голосом офіціальним). Що таке?

Городничий. А-ва-ва-ва...

Хлестаков (Таким же голосом). Нічого не розберу, все дурощі!

Городничий. Ва-ва-ва-шество, превосходительство, чи не бажали б відпочити? Тут і кімната і все до послуги.

Хлестаков. Дурниця, все дурниця. Відпочивати? Добре, я згоден відпочити! Сніданок у вас, панове, був дуже гарний. Я задоволений, я задоволений, я задоволений. (Деклямуючи). Лябардан, лябардан.

Виходе в бічні двері, за ним городничий.

ЯВА 7.

Ті ж, крім Хлестакова і Городничого.

Бобчинський. Оце, Петро Івановичу, чоловік! Ось воно, що значить чоловік. Перший раз в житті моєму був в присутності такої важної персони. Вірите, трохи не вмер з переляку. Петро Івановичу, як ви міркуєте, хто він такий буде по рангу?

Добчинський. Я так думаю, що генерал.

Бобчинський. А я так думаю, що генерал... перед ним мішка гречаної вовни не варт, а коли вже генерал, то хіба генералісимус? Державну Раду як придавив? Ходім зараз розкажемо про все Амосу Федоровичу і Коробкину. Бувайте здорові, Ганно Андріївно!

Добчинський. До побачення, кумонько!

Обидва виходять.

Артем Пилипович. Страшно, а від чого, і сам не знаю. А ми ж, навіть, не в мундірах. Ну що, як проспиться, та до Петербургу повідомити! (Ідуть засмучені вкупі з діректором школи). Будьте здорові, пані.

ЯВА 8.

Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Ганна Андріївна. Ах, який приємний!

Марія Антонівна. Ах, який милий!

Ганна Андріївна. Але яке делікатне поводження! Зразу видко столичну пташку, рухи і все таке... ах, як чудово! Як я люблю таких молодих людей, просто до нестями. Я, одначе, йому дуже вподобалась: я запримітила – все на мене подивлявся.

Марія Антонівна. Що ви, мамочко?! Він увесь час на мене дивився!

Ганна Андріївна. Ну, ти з своїми дурощами далі. Це тут зовсім не до – речі.

Марія Антонівна. Е, ні, мамочко, це правда.

Ганна Андріївна. Ну, от! Боже борони, щоб не посуперечити; не можна! Де йому там було на тебе дивиться? Та й з якої речі він би дивився на тебе?

Марія Антонівна. Та, їй-Богу ж, мамочко, дивився. І тоді, коли говорив про літературу, то на мене зиркнув, і коли розказував, як грав у віста з послами, теж на мене глянув.

Ганна Андріївна. Ну, можливо, один там який раз глянув, та й то так, аби – то... ет, мовляв, подивлюся вже й на неї!

ЯВА 9.

Ті ж і городничий.

Городничий (виходе на шпиньках). Чш... ш...

Ганна Андріївна. Ну, що?

Городничий. Вже й сам не радий, що напоїв. Ну, що, коли хоч половина всього того, що він тут казав, – правда? (замислився). Та як же не правда? Що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці! П’яний тільки все виверне. Воно, звісно, прибрехав трохи, але. хто не бреше, особливо в такому ділі. З міністрами грає, до царя їздить... Отак, чим більше про це думаєш, тим більше в голові у тебе макітриться. Так, наче стоїш на високій дзвіниці, або наче тебе збираються повісити.

Ганна Андріївна. А я, навіть, ніякого страху не почуваю. Я тільки бачила перед собою освіченого чоловіка високого тону, великого світу, а про те, який там на йому ранг, мені байдуже.

Городничий. Ну, та воно звісно – вам, жінкам,закон не писаний. Вже цього досить. Вам що? Все фінтерлюшки, а ляпнуть іноді ні з цього, ні з того таке слово, що... що ж вийде? Вас виб’ють різками, от і все, а нашого брата так запроторять, що й не знайдеш. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, немов з яким-небудь Добчинським.

Ганна Андріївна. Ну, про це прошу не турбуватись; ми дє-що. знаємо таке...

Подивляється на дочку.

Городничий. Ну, з вами говорити... От справді оказія. І досі не можу опам’ятатись від переляку... (одчиняє двері й говорить). Мишко, поклич сюди квартальних Свистунова та Держиморду: вони тут повинні бути за ворітьми. (помовчав). Чудеса та й тільки діються на світі: хоч би ж сказати показний чоловік був, а то худеньке, маленьке, тоненьке, як ти дізнаєшся хто він? Що воєнний, все ж таки показує себе, а як натягне фрачок, немов та муха з підрізаними крилами, або горобець безперий. А довго тримався в трактирі, такі ломоти строїв, жуків та інфузорій напустив, що, здається, в віки вічні не домацався б, хто він. А, нарешті, таки піддався! Але ж і наторочив більше, ніж треба було. Що то – молодий, ще мало бувалий.

ЯВА 10.

Ті ж і Йосип. Всі біжать до нього назустріч і кивають пальцями – кличуть.

Ганна Андріївна. А йди сюди, любезний.

Городничий. Чш... що? Спить?

Йосип. Ні, ще трохи потягається.

Ганна Андріївна. Слухай сюди, як тебе на наймення?

Йосип. Йосип, ласкава пані.

Городничий (До жінки і до дочки). Постривайте бо, годі вам. (Йосипові). Ну що, друже, тебе нагодували добре?

Йосип. Нагодували, спасибі вам; добре нагодували.

Ганна Андріївна. А що, скажи, до твого пана, думаю, багато їздить графів та князів?

Йосип (Набік). Що його казати?! Коли тепер добре наготували, то потім ще краще нагодують. (Голосно). Бувають і графи...

Марія Антонівна. Душко, Йосип, який твій пан гарненький.

Ганна Андріївна. А скажи, будь ласка, Йосип, як він...

Городничий. Та годі вам, будь-ласка. Ви своїми дурницями тільки мені завважаєте. Ну що, друже?

Ганна Андріївна. А який на твоєму панові ранг?

Йосип. Ранг звісно який.

Городничий. А, ти, Боже мій. Ви все таки з своїми дурницями. Не дасте слова перемовити про діло. Ну, скажи, друже, як твій пан, строгий? Любить так іноді розпушить, чи ні?

Йосип. Що казати, порядок любить! Йому, щоб було все справно.

Городничий. Мені дуже подобається твоє лице. Ти, мабуть, дуже добра людина. Ну, що ж...

Ганна Андріївна. Слухай, Йосипе, а як твій пан там, у мундирі ходить?

Городничий. Та годі бо вам, цокотухи! Тут діло йде про життя і смерть чоловіка... (До Йосипа). Так, що ж, кажу, друже, ти мені дуже вподобався, видко – ти добрий хлопець, дорогою, знаєш, не завадить іноді чайку випити шкляночку, тепер холодненько, от тобі два карбованці на чай.

Йосип (Бере гроші). Велика дяка вам! Дай Боже вам доброго здоров’я! Бідному чоловікові запомогли.

Городничий. Дуже радий, дуже радий. А що, друже...

Ганна Андріївна. Слухай, Йосипе, а які очі більше подобаються твоєму панові?

Марія Антонівна. Душко, Йосипе! Який гарненький носик у твого пана!

Городничий. Та постривайте, бо, кажу, дайте мені... (До Йосипа). А, що, скажи, друже, куди твій пан більше всього звертав увагу, що йому більше всього подобається в дорозі?

Йосип. Любить він, дивлячись, як що до чого прийдеться. Головне любить, щоб йото вітали добре, гостина щоб була як слід.

Городничий. Як слід?

Йосип. Еге, як слід. На що вже я от кріпак, а й то слідкує, щоб і мені було добре. Їй-Богу! Бувало заїдемо куди-небудь: «А що, Йосипе – питає, – добре тебе гостювали?» «Погано, Ваше-високоблагородіє». – «Е, каже, нагадай, як приїду». А я думаю собі (махає рукою), Бог там з ними, я чоловік простий.

Городничий. Добре, добре, ти діло кажеш. Там я тобі дав на чай, а оце ще на тобі на бублички.

Йосип. За віщо так шануєте, ваше-високоблагородіє?! (ховає гроші) Хіба вже вип’ю за ваше здоров’я.

Ганна Андріївна. Зайди до мене, Йосипе, я теж дам.

Марія Антонівна. Йосипе, душко, поцілуй свого панича.

З другої кімнати чутно легкий кашель Хлестакова.

Городничий. Чш... (Стає на шпиньки; далі вся розмова йде напівголоса). Боже вас борони – шуміти. Ідіть собі, Бога ради, годі вже вам...

Ганна Андріївна. Ходім, Марусько. Я тобі скажу, я щось побачила у гостя таке, що тільки один на один можна сказати.

Городничий. О, уявляю собі, чого там тільки не плещете; послухаєш, то хоч вуха затуляй. (До Йосипа). Ну, друже...

ЯВА 11.

Ті ж, Держиморда і Свистунов.

Городничий. Чш... Косолапі, загуркотіли своїми чобітьми; так пруть, немовби в чотири ступи товчуть. Де вас чорти таскали?

Держиморда. Був по приказу...

Городничий (Затуляє йому рота). Чш,.. загуркотів, Як з бочки (Передражнює). «Був по приказу...» Чортова голова! (До Йосипа). Ну, друже, ти йди, може, там, що потрібно буде твоєму панові, май на увазі, все, що потрібно до послуги. (Йосип пішов). А ви мені стояти на ґанку, і ні з місця! Нікого не пускати до покоїв, особливо купців. Коли хоч одного впустите, то... Коли котрий з вас побачить, що хтось іде з проханням, а хоч би й так, але сдається на такого, що хоче подати на мене – женіть в потилицю втришія! Так-таки просто в потилицю. Так його! Гарненько... (показує ногою). Чуєте? Чш... чш...

Виходить на шпиньках вкупі з квартальними.

ДІЯ IV.

Та ж сама кімната в городничого.

ЯВА 1.

Увіходять обережно на шпиньках: Амос Федорович, Артем Пилипович, Поштмейстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський. Всі в повнім параді і мундирах. Всю сцену ведуть тихо.

Амос Федорович (шикує всіх в півкола). Бога ради, панове, ставайте швидше в коло, та щоб як можна більше було порядку. І, не дай Боже! В царський палац їздить і державну раду розносить. Ставайте по-військовому, неодмінно по військовому. Ви, Петро Івановичу, ставайте з цього боку, а ви, Петро Івановичу, станьте ось тут.

Обидва Петри Івановичі забігають на шпиньках.

Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, а треба нам щось робити.

Амос Федорович. А що власне?

Артем Пилипович. А звісно що.

Амос Федорович. Підсунуть?

Артем Пилипович. Та хоч би й підсунуть.

Амос Федорович. Боязко, ковінька його матері! Ну, як розсердиться? Державний же чоловік! Хіба так, ніби від дворянства піднести на який-небудь памьятник?

Поштмейстер. Або ж, мовляв, прийшли по пошті якісь гроші, та не відомо кому вони належать!

Артем Пилипович. Глядіть, щоб він вас по пошті не відіслав куди-небудь в далеку далечінь. Слухайте сюди: всякі такі діла не так робляться в кожній державі, де споконвіку заведений порядок. Задля чого ми тут зібрались юрбою? Освідчуватись треба поодинці, розумійте? а там, сам-на-сам, і теє... як там слід, щоб мовляв, а ні вухо не чуло, а ні око не бачило. Ось, як ці діла робляться, там де є зразковий лад!.. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, починайте перший.

Амос Федорович. Коли вже так, то краще ви, бо в вашій :хаті високий гість вкусив хліба, солі.

Артем Пилипович. Ні, краще хай Лука Лукич: він представник освіти молодого покоління. .

Лука Лукич. Не можу, їй, панове, не можу. Я, вам признаюсь, так змалку сполоханий, що хай заговорить зо мною чоловік, хоч одним чином вище мене, зараз душа в п’яти тікає, а язик прилипа до гортані, немов його бджола вкусила. Ні, панове, не силуйте мене, їй не можу.

Артем Пилипович. Ні, Амосе Федоровичу, крім вас нема кому! У вас що ні слово, – то Цицерон з язика летить.

Амос Федорович. Та що це ви: Цицерон?! Ще що вигадайте. Що – як іноді поетично розкажеш про загін гончаків, або про полювання...

Всі (Чіпляючись). Е, ні! ви цього не кажіть! хіба ви тільки про собак, а про стовпотворіння?.. Ні, Амосе Федоровичу, ви вже будьте батьком нам рідним, виручайте... Виручайте, Амосе Федоровичу!

Амос Федорович. Та відчепіться від мене, панове!

В цей мент чутно кашель з кімнати Хлестакова; всі тікають врозтіч і стовпившись у дверях один поперед одного намагаються швидше вийти, не без того, щоб когось не притисли; чутно тихі голоси.

Бобчинський. Ой, ой, Петро Івановичу, Петро Івановичу, ви мені на ногу наступили!

Земляника. Панове, та що ви робите? пустіть хоч душу на покаяння, – зовсім задавите!

Чути декілька вигуків: «ой, ой». Нарешті, всі виходять; кімната порожніє.

ЯВА 2.

Хлестаков (Виходе один. Очі заспані). Здається, добре заснув. Де вони набрали таких перин? Аж упрів. Здається мені, чи не підсипали мені чогось за сніданком: в голові і досі стукає. Тут, я бачу, можна досить добре побавитись. Я люблю гостинність, і, правду кажучи, мені дуже подобається, коли мене шанують від щирого серця, а не те щоб з якоїсь там користі:.. А дочка городничого дуже гарненька, та й сама мати така, що ще б можна... Не знаю, як кому, а мені дуже подобається таке життя!

ЯВА 3.

Хлестаков і суддя.

Суддя (Входить і зупиняється; набік). Помьяни Господи царя Давида і всю кротість його. Господи, винеси мене як-небудь. Коліна так і підгинаються. (Голосно, витягнувшись пражцем, придержуючи рукою шпагу). Маю честь освідчитись: суддя тутешнього повітового суду, колежський асесор Ляпкин-Тяпкин.

Хлестаков. Милости прошу сідати. То ви тутешній суддя?

Суддя. З 1816 року був обраний по волі дворян на три роки і зостався на цій посаді й донині.

Хлестаков. І що ж, скажіть, є яка користь сидіти на цій посаді?

Суддя. За три трьохліття представили до Володимира 4-ї степені і начальство хвалило! (набік). А гроші в жмені, і жменя вся вогнем горить.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. Адже Ганна 3-ї степені зовсім не те.

Суддя (Висовує потихеньку вперед кулака. Набік). Господи Милосердний, не знаю, навіть, де сиджу, немов під ногами земля горить.

Хлестаков. Що у вас в руці?

Суддя (З ляку пускає на підлогу кредітки). Нічого...

Хлестаков. Як то нічого? Я бачу, гроші упали.

Суддя (Труситься всім тілом). НІ, НІ. (Набік). Ой, Боже Праведний. Оце я вже під судом. Вже й повозка приїхала, вже беруть мене.

Хлестаков (Піднімає). Та це ж гроші!

Суддя (Набік). Ну, тепер кінець. Пропав, пропав, як собака в ярмарку!

Хлестаков. Знаєте що... Позичте мені їх!

Суддя (Швидко). З великою радістю, з великою радістю! (Набік). Ну, сміливіше. Винеси, Пречиста Діво!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі розтратився, то те, то се. Я вам зараз надішлю, як тільки приїду додому.

Суддя. Не турбуйтесь, як то можна? Задля мене це така честь. Звісно, своїми слабенькими силами, своєю невсипущою працею у начальства постараюсь заслужити. (Підводиться з стільця, витягає руки по швах). Не смію більше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого наказу?

Хлестаков. Якого наказу?

Суддя. Я розумію під цим, чи не дасте яких інструкцій повітовому суду?

Хлестаков. Навіщо? Мені ніякого тепер діла нема ні до чого. Дуже вам вдячний.

Суддя (Кланяється і йде. Набік). Ну, тепер наша взяла.

Хлестаков (Коли суддя пішов). Суддя – дуже гарний чоловік.

ЯВА 4.

Хлестаков і поштмейстер.

Поштмейстер (Увійшовши випростався; в мундирі при шпазі). Маю честь освідчитись: поштмейстер, надворний совітник, Шпекин.

Хлестаков. А, прошу, прошу. Я дуже люблю приємну кумпанію. Сідайте. Ви тут завжди живете?

Поштмейстер. Власне так.

Хлестаков. А мені дуже подобається тутешнє місто. Не дуже людно – але що ж? Це ж не столиця!

Поштмейстер. Істинна правда.

Хлестаков. Це вже тільки в столиці бонтон і нема провінціальних гусей. Який ваш на це погляд, хіба не правду кажу?

Поштмейстер. Істинну правду. (Набік). Але він зовсім не гордий, про все розпитує.

Хлестаков. А признайтесь по правді, і в маленькім місті можна прожити щасливо?

Поштмейстер. Власне так.

Хлестаков. Мій погляд, що треба, треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро, хіба не правда?

Поштмейстер. Істинна правда.

Хлестаков. А я, знаєте, дуже радий, що ви однакових зо мною думок. Може це кому-небудь здається чудним, але це вже в мене така натура. (Дивиться йому в очі і говорить про себе). Яка неприємність спіткала мене: в дорозі зовсім розтратився. Чи не змогли б ви мені позичити карбованців триста?

Поштмейстер. Чому ні? Лічу задля себе великим щастям. З радістю. Ось, від щирого серця готов служить.

Хлестаков. Дуже вам вдячний. А я, правду кажучи, не можу, щоб, хоч і в дорозі, не порозкошувати, та чом же й ні? Як по-вашому?

Поштмейстер. Власне так. (Підводиться, випростується, і тримає шпагу). Не смію більше турбувати своєю присутністю... Чи не буде якого наказу, щодо поштової інституції?

Хлестаков. Ні, нічого.

Поштмейстер кланяється і виходить.

Хлестаков (Запалює цигару). Поштмейстер, мені здається, теж дуже гарний чоловік. Перш за все – услужливий. Я дуже люблю таких людей.

ЯВА 5.

Хлестаков і Лука Лукич, якого трохи чи не вштовхнули в двері.
Ззаду його чутно голос: «сміливіше».

Лука Лукич (Випростується, тремтячи підтримує шпагу). Маю честь освідчитись: директор школи, титулярний совітник Хлопов.

Хлестаков. А, прошу, прошу. Сідайте. Чи не хочете цигари покурити?

Подає йому цигару.

Лука Лукич (Про себе). От тобі й на! Цього я вже кіяк не ждав. Чи брать, чи не брать?

Хлестаков. Візьміть, візьміть, цигара дуже добра. Розуміється, не те, що в Петербурзі. Там я курив цигарочки по двадцять п’ять карбованчиків сотню – пальці потім цілуєш, коли викуриш. Ось вогонь, закурюйте. (Подає йому свічку).

Лука Лукич пробує закурити, а сам весь труситься.

Хлестаков. Та ви не тим боком.

Лука Лукич (Від ляку випустив цигару, плюнув і махнув рукою). Проклята полохливість зовсім згубила!

Хлестаков. Та ви, як бачу, не охотник до цигар, а я признаюсь, це – моя хворість. Та ще жіноцтво – не можу бути спокійним! Ну, а ви як? Вам які більше до вподоби: чорняві чи біляві?

Лука Лукич не знає, що казати.

Хлестаков. Ні, ви скажіть одверто: чорняві чи біляві?

Лука Лукич. Не смію знать...

Хлестаков. Ні, ні, ви не викручуйтесь! Мені конче хочеться знать ваш смак.

Лука Лукич. Осмілюсь доложити... (Набік). Вже й сам не знаю, що кажу.

Хлестаков. А-а, не хочете сказати. Знать, яка-небудь чорнявенька вже в око впала. Признавайтесь.

Лука Лукич мовчить.

Хлестаков. Ага, почервоніли. Бачите, бачите! Ну, чого ж не говорите?

Лука Лукич. Злякався ваше... бла... преос... сіят... (Набік). Продав клятий язик, продав!

Хлестаков. Злякались. А у мене в очах, правда, е щось таке, що наводить страх? Я запевне знаю, що ні одна жінка не може витримати мого погляду; що, не правда?

Лука Лукич. Власне так.

Хлестаков. А знаєте, зо мною дуже погана пригода сталася: я в дорозі зовсім розтратився, чи не позичили б ви мені карбованців триста?

Лука Лукич (Мацає себе за кишеню). От халепа, якщо немає. Є, є!

Виймає тремтячи і дає гроші.

Хлестаков. Дуже вам вдячний.

. . .

. . .

Лука Лукич (Біжить і говоре набік). Ну, слава Богу. Тепер, може, до школи не загляне.

ЯВА 6.

Хлестаков і Артем Пилипович (випростався і підтримує шпагу).

Артем Пилипович. Маю честь освідчитись: попечитель богоугодних інституцій, надворний совітник – Земляника.

Хлестаков. Доброго здоров’я, прохаю сідати.

Артем Пилипович. Мав щастя приймати вас у себе в дорученій мені богоугодній інституції.

Хлестаков. А, так, пам’ятаю! Ви дуже добре мене погостили.

Артем Пилипович. Радий старатись по службі для отчизни.

Хлестаков. Правду вам сказати, це моя хворість – люблю гарну кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, ви вчора наче були трошки нижче на зріст, правда?

Артем Пилипович. Можливо. (Помовчав). Смію сказати, що служу щиро (Присовується ближче з стільцем і говорить таємничо). А в же, що тутешній поштмейстер, – зовсім нічого не робить: всі діла запущені, посилки затримує... В цьому самі можете переконатись. Суддя теж, оцей, що був поперед мене, те й робить, що полює тільки за зайцями, в присутніх місцях держить собак; поводження ж, признатись по совісті, як я те повинен перед вами зробить на користь службі і отчизни, хоч він мені і приятель, – поводження, кажу, самого неможливого. Тут є один дідич – Добчинський, куди-небудь вийде з дому, то він там вже й сидить біля його жінки, я згоден заприсягнути... Навмисне подивіться на дітей; ні одно не схоже на Добчинського, але, навіть, дівчинка маленька, як вилиті суддя.

Хлестаков. Скажіть на милість! Я ніяк не думав.

Артем Пилипович. А директор тутешніх шкіл... Я не можу собі уявити, як можна було повірити йому таку інституцію. Він гірше якобінця і такі погляди виховує у молоді, що я й сказати не можу. Коли бажаєте, я все це на папері спишу.

Хлестаков. Добре, добре, на папері. Мені це буде приємно, я люблю іноді, коли тобі сумно, почитати щось втішне. Як ваше прізвище?

Артем Пилипович. Земляника.

Хлестаков. Ага, так; Земляника. А що, скажіть – є у вас дітки?

Артем Пилипович. Аякже – п’ятеро! Двоє вже дорослих.

Хлестаков. Так, дорослих. Ну, а як вони, як вони теє...

Артем Пилипович. Ви хочете теж довідатись, як їх наймення?

Хлестаков. Так, власне, як їхнє наймення?

Артем Пилипович. Микола, Іван, Лизавета, Марія і Перепетуя.

Хлестаков. Це добре.

Артем Пилипович. Не смію більше турбувати вас і однімати дорогого часу, який потрібен на священні обов’язки...

Кланяється і хоче йти.

Хлестаков. Ні, ні, нічого, все те, що ви мені розповідали, дуже смішно. Будь ласка, коли-небудь ще іншим разом,.. Я дуже люблю. (Вертається і, одчинивши двері, кричить до його). Гей, ви, як вас там... Забуваю, як ваше наймення...

Артем Пилипович. Артем Пилипович.

Хлестаков. От що, Артеме Пилиповичу, зо мною пригода трапилася: в дорозі втратився, чи нема у вас позичити для мене карбованців чотириста?

Артем Пилипович. Є.

Хлестаков. От і до речі. Дуже вам вдячний!

ЯВА 7.

Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.

Бобчинський. Маю честь освідчитись: громадянин тутешнього міста, Петро Іванович, син Бобчинський.

Добчинський. Дідич, Петро Іванович, син Добчинський.

Хлестаков. А, я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Як ваш ніс?

Бобчинський. Слава Богу, не турбуйтесь. Присох,зовсім присох.

Хлестаков. Ну, й добре, коли присох, я дуже радий тому. (Враз). Гроші у вас є?

Добчинський. Гроші? Які гроші?

Хлестаков. Щоб позичити мені карбованців тисячу.

Бобчинський. Таких грошей, Їй-Богу, нема. А може чи нема у вас, Петро Івановичу?

Добчинський. При собі не маю, бо гроші всі, як самі добре знаєте, покладено в «пріказ общественнаго призренія».

Хлестаков. Ну, коли нема тисячі, то хоч карбованців сто.

Бобчинський (Нишпорить по кишенях). Чи немає у вас, Петро Івановичу, сто карбованців? У мене всього сорок.

Добчинський. Двадцять п’ять карбованців.

Бобчинський. Та ви краще пошукайте, Петро Івановичу У вас там, я знаю, в кишені з правого боку проріха, то може чи не запали в проріху.

Добчинський. Ні, нема, далебі, і в прорісі немає.

Хлестаков. Ну, добре. Все одно. Я .тільки так... хай буде шістдесят п’ять карбованців.

Бере гроші.

Добчинський. Осмілюсь просити вас з приводу одної справи?

Хлестаков. А що таке?

Добчинський. Діло, бачите, таке: старший син мій родився від мене тоді, коли я був не жонатий.

Хлестаков. Так.

Добчинський. Воно тільки так говориться, а на ділі, то він так само роджений, як і коли б я був жонатий, і все, як слід. Я, правда, хочу, щоб він тепер був зовсім законним моїм сином і звався так само, як і я: Добчинський.

Хлестаков. Добре, хай зветься, це можна.

Добчинський. Я вас і не турбував би, але шкода хлопчини, дуже спосібний. Такий хлопчик... великі надії подає: вірші напам’ять читає, оповідання всякі, а коли іноді запопаде ножика, зараз зробить невеличкі дрожки і так гарно, немов фокусник. От і Петро Іванович не дасть збрехати.

Бобчинський. Істино, надзвичайний талан має.

Хлестаков. Добре, добре. Я про це побалакаю... я надіюсь... все – все зроблю. (До Бобчинського). Може ще що маєте мені сказати?

Бобчинський. Як же, як же, дуже велике прохання маю.

Хлестаков. А що таке?

Бобчинський. Я буду вас прохати, як поїдете до Петербургу, то скажіть там всім вельможам, сенаторам, адміралам, що от, мовляв, ваше сіятельство, чи там превосходительство, в такім і такім місті живе Петро Іванович Бобчинський; так і скажіть, – живе Петро Іванович Бобчинський.

Хлестаков. Дуже добре, скажу!

. . .

. . .

. . .

Бобчинський. Вибачайте, що потурбували вас своїми персонами.

Хлестаков. Нічого, нічого, мені дуже приємно.

Виряжаючи їх.

ЯВА 8.

Хлестаков (сам). Тут дуже багато урядовців. Мені здається, одначе, що вони мене вважають за високого урядовця. Знать, я їм вчора підпустив жуків. Господи, які дурноголові! Напишу оце до Петербургу Тряпичкину: він іноді пописує по газетах нехай він їх розмантачити гарненько. Гей, Йосипе! Дай мені паперу і чорнила. (Йосип виглядає в двері: «зараз»). А що вже Тряпичкину тільки попадись на зуби – то держись: батька рідного не пошкодує, і грошву любить. А проте всі тутешні урядовці дуже гарні люде, дуже гарна одзнака, що мені грошей позичили. Ану лишень, перелічити, скільки то в мене всього грошей. Це від судді три сотні, це від поштмейстера три, – шість, сім, вісім сотень... Ач, яка брудна... Вісімсот, дев’ятсот... Ого-го, за тисячу перевалило. А ну, тепер, пане капітане, а ну – попадись мені в руки! Побачимо – хто кого!

ЯВА 9.

Хлестаков і Йосип з каламарем і папером.

Хлестаков. Ну, що, бачиш, дурню, як мене шанують і приймають.

Пише.

Йосип. Та, слава Богу. Тільки знаєте, що я вам скажу, Іване Олександровичу...

Хлестаков. А що?

Йосип. Ідемо швидше, їй-Богу пора.

Хлестаков. Дурниці плетеш. (Пише).

Йосип. Та так, Бог з ними. Погуляли трохи, ну й годі. На що вони нам? Плюньте на їх, чого доброго, хто-небудь другий приїде... Їй-Богу, Іване Олександровичу. А коні тут добрі, от би полетіли.

Хлестаков (Пише). Ні, мені хочеться ще трохи тут погуляти. Хай завтра.

Йосип. Та що там завтра! Їй-Богу, Іване Олександровичу, воно хоч, сказать, вас тут шанують, але воно таки краще поїхати. Я так думаю, що вас тут за когось іншого вважають... Та й татусь будуть сердитись, що так довго забарились. А поїхали б он як! Коні тут добрі.

Хлестаков. Ну, добре. (Пише). Віднеси тільки попереду цього листа, а за одним заходом візьми і подорожню. Та скажи, щоб коні були добрі. Візникам скажи, що буду по карбованцю давати, щоб так, як фельд’єгеря везли і щоб пісні співали. (Пише). Уявляю собі: Тряпичкин помре зо сміху.

Йосип. Я, паничу, одішлю його кимсь з тутешніх, а сам буду краще укладатись, щоб швидше.

Хлестаков. Ну, добре, принеси свічку.

Йосип (Виходить і говорить за січеною). СлухаЙ-НО, хлопче? Віднеси листа на пошту і скажи поштмейстеру, щоб прийняв без грошей та скажи, щоб зараз привели моєму панові саму найкращу тройку, кур’єрських, а прогонних грошей, скажи, пан не платить; прогонні, скажи, казенні, та щоб все якомога швидше, а то, мовляв, пан сердиться. Стій, ще лист не готовий!

Хлестаков (Пише). Цікаво мені знать, де він тепер мешкає – на Поштамській чи на Гороховій? Він теж любить частенько переїздити з одного помешкання до другого і кожного разу не доплачує. Напишу – Поштамська.

Надписує пакет. Йосип приносить свічку. Хлестаков печатає; в цей мент чутно голос Держиморди: «Куди лізеш, бородатий? Кажуть тобі: не велено пускати».

Хлестаков (Дає Йосипу листа). На, віднеси.

Голос купця. Пусти, голубчику! Ви ж не смієте не пустити: ми по ділу прийшли.

Голос Держиморди. Пішов, тобі кажу. Не приймає, спить.

Гвалт дужчає.

Хлестаков. Що там таке, Йосипе? Подивись, що там за ґвалт?

Йосип (Дивиться). Купці якісь хочуть увійти, та квартальний не пускає. Махають паперами, знать бачить вас хочуть.

Хлестаков (Підходить до вікна). А що вам?

Голос купця. До вашої милості. Звеліть прохання прийняти.

Хлестаков. Пропустіть їх. Хай йдуть. Йосипе, скажи: хай йдуть.

Йосип виходить.

Хлестаков (приймає з вікна папери, розгорта одного і читає). «Його високоблагородному світлости, добродію фінансову, від купця Абдуліна»... Чорт зна що, такого навіть ранга й на світі нема!

ЯВА 10.

Хлестаков і купці, з пакунками вина і головами цукру.

Хлестаков. А що скажете, друзі?

Купці. Чолом твоїй милості.

Хлестаков. А що ж ви від мене хочете?

Купці. Заступись, не дай згинуть. Зневагу, обдирательство терпимо, невідомо, за що.

Хлестаков. Від кого?

Один купець. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого, пане наш милостивий, ніколи ще не було. Такі обиди чинить, що й сказати не можна. Постоями зовсім замучив, хоч вішайся. Не по правді робить. Ухопить за бороду й каже: «ах ти, татарине!», Їй-Богу! Коли б сказати, яку непошану до його, чи там що, а то ж ми порядок знаємо; що там слід на сукню жінці його, чи дочці – ми супроти цього нічого не маємо. Коли ж ні, бачите, йому цього мало – їй же, Богу! Прийде до крамниці і, що не попада, тягне. Сукна вздрить штуку, каже: «е, любий, це гарне сукенце! віднеси до мене». Ну що робити? несеш, а в штуці буває іноді аршин п’ятдесят!

Хлестаков. Невже? От, шахрай!

Купець. Їй же Богу! Такого городничого ніхто з старих людей не пригадає! Як тільки його углядиш, то так все й ховаєш в крамниці! Та що й. казати: не те, щоб що-небудь путнього, але усяку пакість бере: чорнослив такий, що років яких сім лежить у бочці, що мій прикащик не буде їсти, а він цілою жменею запихається. Іменинник буває на Антона, то вже чого, чого не нанесуть, просто сказати: ні в чім немає недостатку; ні, ще давай! Каже й на Онопрія його іменини. Що маєш робити? І на Онопрія несеш.

Хлестаков. Та це ж просто розбійник якийсь!

Купець. Істино. А попробуй суперечить, – наведе в будинок цілий полк на постой. А коли що, – запре двері: – Я тебе, каже, не буду бити чи там тортури, це, каже, законом заборонено, а ти у мене оселедчика попоїси.

Хлестаков. От здирщик! Та за це просто на Сибір!

Купець. Та вже куди ваша милость його не запроторить, все буде гаразд, аби від нас куди-небудь далі. Не погордуй, батечку наш, хлібом-сіллю: кланяємось тобі цукром та кульком вина.

Хлестаков. Е, ні, ні, ви собі не думайте. Я не беру зовсім ніяких хабарів. Як би ви, примірно, позичили мені карбованців триста, ну то інша річ, в борг я можу взяти.

Купці. З радістю, батьку наш! (Виймають гроші). Та що там три сотні? Краще вже візьміть п’ять сотень, тільки порятуй.

Хлестаков. Нічого там з вами робить, в борг візьму вже й п’ятсот, хай буде по-вашому, я не суперечу.

Купці (Підносять на срібному блюді). Коли вже ласка, візьміть і підносик.

Хлестаков. Ну, що ж, нічого з вами робити, візьму вже й підносик.

Купці. Та вже за одним заходом візьміть і цукор.

Хлестаков. Е, цього вже ні. Я хабарів не беру ніяких.

Йосип. Ваше високоблагородіє, чому ж ви не берете? Візьміть. В дорозі все згодиться. Давай сюди голову і куферки давай сюди, все згодиться. А то що? Мотузочка! Давай і мотузочку, і мотузочка в дорозі знадобиться, що-небудь поламається, або там ще що, прив’язати буде чим.

Купці. Так вже зробіть ласку, ваше сіятельство! Як що вже й ви не уважите нашому проханню, то вже й не знаємо, що й робити! Тоді просто хоч вішайся!

Хлестаков. Конче, конче, я постараюсь.

Купці виходять, чутно голос: «Ні, ти не смієш мене не пустити, я й на тебе буду йому скаржитись. Та ти не штовхайся!».

Хлестаков. Що там ще? (Підходить до вікна). А що там, молодице, скажеш?

Голос жіночий. До твоєї милості. Накажи пропустити.

Хлестаков (у вікно). Пропустить їх.

ЯВА 11.

Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.

Слюсарша (Кланяється в ноги). До вашої милості.

Унтер-офіцерша. Вашої милості прошу.

Хлестаков. Та що ви за люде?

Унтер-офіцерша. Жінка унтер-офіцера Іванова.

Слюсарша. Слюсарша, тутешня міщанка, Хавронія Петровна Підшльопкина, батьку мій.

Хлестаков. Стій, перш хай одна говорить. Що тобі треба.

Слюсарша. До вашої милості, на городничого скаргу маю. Бодай на його голову все лихе! Щоб йому і дітям його, і дядькам його, і тіткам, і всьому його гадючому кодлу ні на цім, ні на тім світі добра не було!

Хлестаков. Та що таке?

Слюсарша. Чоловіка мого в москалі віддав і черга на нього не випадала, розбійник клятий! І права такого нема; він – жонатий.

Хлестаков. Та як же він міг це зробити?

Слюсарша. Зробив, мотюга клятий, зробив! – Бодай його Бог побив і на цьому і на тому світі. Щоб йому, коли тітка є, то й тітці його після смерті під самим носом три роки здохлятиною смерділо, і батькові його, коли ще живий, щоб здох, як собака без покаяння, або чим удавився! Слід було взяти сина кравця, а той – п’янюга, а батьки – багаті, хабара підсунули, тоді він присікався до сина крамарихи Пантелієвої, Пантелієва прислала три сувої полотна його жінці, тоді він до мене. – «Нащо, каже, тобі чоловік, він, каже, тобі не гожий!» Я те знаю, чи він гожий, чи ні, це моє діло, катюга клятий! Він, каже, злодій, хоч він, каже, ще й досі нічого не вкрав, то все одно, говорить, украде, його все одно на той рік візьмуть в некрути. А мені тепер як без чоловіка, злодюга?! Щоб тобі і всій рідні твоїй не довелося світу Божого бачити! А коли теща е, то щоб і тещі!

Хлестаков. Добре, годі, гаразд. А ти?

Випроваджує її.

Слюсарша (Виходючи). Не забудь же, батечку мій, Будь милостивий!

Унтер-офіцерша. На городничого, батечку наш, скаржитись прийшла.

Хлестаков. Що там? Кажи коротко.

Унтер-офіцерша. Випоров різками, батечку!

Хлестаков. Як?

Унтер-офіцерша. Помилка вийшла, батечку мій! На базарі баби, наші перекупки, побились,.а поліція на саму бійку не встигла, вхопила мене та так відмантачила, що два дні сісти не змогла.

Хлестаков. Ну що ж його тепер робити?

Унтер-офіцерша. Та робить тепер, звісно, нічого, але за таку помилку хай хоч штрап заплатить. Це вже моє щастя, його помилка, а гроші мені тепер дуже потрібні.

Хлестаков. Добре, добре. Іди собі, йди. Я зроблю розпорядок. (у вікно висовуються руки з проханнями). Та що там ще? (Підходить до вікна). Не треба, не хочу. Не треба. (Одійшов). Обридли, чорт вас бери! Не пускай, Йосипе!

Йосип (Кричить у вікно). Ідіть, ідіть собі. Ніколи, приходьте завтра!

Двері відчиняються і висовується якась постать в фризовій шинелі, з неголеною бородою, опухлою губою і перев’язаною щокою; за нею далі видко кілька інших.

Йосип. Геть, пішли! Чого лізете?

Упирається першому руками в живіт, випихаючи його; разом з ним виходить в прихожу, зачиняє за собою двері.

ЯВА 12.

Хлестаков п’є воду. Входить Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Ах!

Хлестаков. Чого це ви так злякались? Панно красна?

Марія Антонівна. Ні, нічого, я не злякалась. ’

Хлестаков (Хизується). Мені дуже приємно, моя панно-красна, що ви прийняли мене за такого чоловіка, котрий... смію спитати: куди ви наважились були йти?

Марія Антонівна. Я нікуди не йшла.

Хлестаков. Від чого ж то, примірно, ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я думала, чи нема тут мами?!

Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, від чого це ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам не перешкодила? Ви працювали по важних справах?

Хлестаков (Пишається). Так, але ваші очі кращі ніж важні справи. Ви ніколи мені перешкодить не можете, навпаки, – ви можете дати мені тільки саму втіху.

Марія Антонівна. Ви розмовляєте по столичному.

Хлестаков. Задля такої чарівної панни, як ви? Чи можу хоч на хвилину вважати себе щасливим тим, що запропоную вам стільця? Але ні, вам слід не стільця, а трон!

Марія Антонівна. Я не знаю... мені конче треба йти.

Сіла.

Хлестаков. Яка у вас чудова хусточка!

Марія Антонівна. Ви глузуєте. Вам аби тільки сміятись з провінціалів.

Хлестаков. О, як би я хотів бути вашою хусточкою, щоб повсякчас обнімати вашу чарівну шийку!

Марія Антонівна. Я вас зовсім не розумію, про що ви говорите? Про якусь хусточку... Сьогодні якась така година.

Хлестаков. Але ваші устоньки кращі за всяку погоду.

Марія Антонівна. Ви все щось таке... Я хотіла вас просити, щоб ви написали мені на спомин які-небудь вірші до альбому. Ви, певне їх знаєте чимало?

Хлестаков. Задля вас, моя панно красна, що хочете. Скажіть, які вам вірші?

Марія Антонівна. Які-небудь такі – гарні, нові.

Хлестаков. Що там вірші? Я їх безліч знаю!

Марія Антонівна. Ну скажіть же, які ви мені напишете.

Хлестаков. Навіщо казати? Я їх так знаю.

Марія Антонівна. Я дуже люблю вірші.

Хлестаков. У мене їх безліч всяких. Хоч би й ці: «О ти, що з горя і ні за що до Бога квилиш, чоловіче!». Ну, і інші... Тепер не згадаю; але це нічого. Я вам краще замість цього про своє кохання скажу, яке від вашого чарівного погляду...

Присовується.

Марія Антонівна. Про кохання? Я не розумію, що то кохання. Я ніколи не знала, що то за кохання.

Відсовується.

Хлестаков. Чого ж ви відсовуєтесь від мене? Нам краще сидіти ближче один біля одного.

Марія Антонівна. Чого ж близько? Все одно і здалека.

Хлестаков (Присовується). Чому ж здалека? Все одно зблизька.

Марія Антонівна (Відсовується). Та задля чого ж це?

Хлестаков (Присовується). Та воно так здається тільки, що близько, а ви собі уявіть, що це далеко.

Марія Антонівна (Дивиться у вікно). Що це таке, начебто щось полетіло? Сорока чи якась інша птиця?

Хлестаков (Цілує її в плече і, дивлячись, у вікно). То сорока.

Марія Антонівна (Встає збентежена). Ні, це вже занадто!.. Яка нахабність!

Хлестаков. Прошу вибачити, панно красна. Я це зробив від щирого кохання, їй-Богу, від кохання.

Марія Антонівна. Ви собі уявляєте мене за таку провінціалку...

Хоче йти.

Хлестаков (Притримує її). Від кохання, їй-Богу, від кохання. Я так тільки пожартував. Марія Антонівна, не гнівайтесь. Я навколюшках прошу вибачити мені. (Стає навколішки). Простіть, простіть, гляньте я навколюшках перед вами.

ЯВА 13.

Ті ж і Ганна Андріївна.

Ганна Андріївна (Углядівши Хлестакова навколюшках). Ах, який пасаж!

Хлестаков. А, чортяка б тебе взяла!

Ганна Андріївна. Це що таке? Що це за авантюри?

Марія Антонівна. Я, мамочко...

Ганна Андріївна. Геть відціля. Чуєш? Геть мені зараз! І Не смій мені на очі з’являтись! (Марія Антонівна виходить). Перепрошаю, але я так здивована всім, що тут бачила.

Хлестаков (Набік). І ця теж ще нічого собі! (Кидається навколюшки перед нею). Пані моя кохана! Ви бачите самі, що я тану від кохання до вас, як свічка на вогні.

Ганна Андріївна. Що? Ви навколюшках? Ах, встаньте, встаньте! Тут брудна підлога!

Хлестаков. Ні, навколюшках, конче навколюшках, я хочу знати, що таке мені судилося. Життя чи смерть?

Ганна Андріївна. Але прошу, я не розумію ваших слів. Коли не помиляюсь, ви робите декларацію з приводу моєї дочки?

Хлестаков. О, ні! Я кохаю вас. Життя моє висить на волосинці. Коли ви відкинете моє кохання, кохання до вас, то я не вартий земного існування! З жагучим полум’ям в душі прошу вашої руки!

Ганна Андріївна. Але дозволю собі вам нагадати, я у всякім разі... я заміжня...

Хлестаков. Це нічого. Кохання не робить різниці. Ще краще. Ще Карамзин сказав: «Закони судять». Ми втечемо в тіні струменю... Руку вашу, прошу руку.

ЯВА 14.

Ті ж і Марія Антонівна (вбігає).

Марія Антонівна. Мамочко, татко сказали, щоб ви... (Побачивши Хлестакова навколюшках). Ах, який пасаж!

Ганна Андріївна. Ну, що тобі? Чого? За чим? Що за віялка така. Раптом прибігла, як очмаріла кішка! Ну, що ти знайшла такого дивного? Що тобі в голову ввійшло? Немовби як трьохлітка. Не похоже, не похоже, навіть, щоб тобі було вісімнадцять літ; я вже не знаю, коли ти порозумнішаєш! Коли ти будеш поводитись, як то слід вихованій дівчині, коли ти зрозумієш, що то є солідність поводження?

Марія Антонівна (крізь сльози). Я, мамочко, не знала!

Ганна Андріївна. У тебе завжди в голові протяги. Ти береш приклад з дочки Ляпкина-Тяпкина. Чого тобі дивиться на них? У тебе є зразок інший – перед тобою мати твоя. От від кого ти повинна брати зразок!

Хлестаков (Хапає за руку дочку). Ганно Андріївно, не суперечте моєму благополуччю, благословіть вічне кохання.

Ганна Андріївна (Здивовано). То ви про неї?

Хлестаков. Рішайте. Життя чи смерть?

Ганна Андріївна. Ну що, бачиш ти, дурна, бачиш! З-за тебе, такого сміття, гість стоїть навколюшках, а ти прибігла як божевільна. Ну, от слід би, щоб я не згодилась, бо ти не варт такого щастя.

Марія Антонівна. Мамочко, я не буду, Їй-Богу, ніколи не буду!

ЯВА 15.

Ті ж і городничий (захекавшись).

Городничий. Ваше превосходительство! Не губіть, не губіть.

Хлестаков. Що з вами?

Городничий. Там купці скаржились на мене, вашому превосходительству. Честю запевняю, що й половини Правди нема в тім, що вони казали. Вони самі обміряють і обкрадають народ. Унтер-офіцерша набрехала і вам, буцімто я її вибив різками; вона бреше, їй-Богу, бреше. Вона сама себе вибила різками.

Хлестаков. Хай вона провалиться та унтер-офіцерша; не до неї мені тепер.

Городничий. Не вірте, не вірте. Це такі брехуни... Їм навіть мала дитина не повірить. Вони всьому місту відомі, яко брехуни. А що тичеться до шахрайства, то смію сказати, це такі дурисвіти, яких світ мало родить.

Ганна Андріївна. Та чи ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руку нашої Марусі.

Городничий. Куди? Куди? З глузду з’їхала, старенька! Не гнівайтесь, ваше превосходительство, вона у мене трохи придуркувата, така й її мати була.

Хлестаков. Та я навсправжки прошу руку. Я закохався.

Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!

Ганна Андріївна. Та кажу ж тобі.

Хлестаков. Я не жартуючи це вам кажу. Я від кохання можу збожеволіти.

Городничий. Не смію вірити, не достойний такої честі!

Хлестаков. Так коли ви не згодитесь віддати за мене Марію Антонівну, то я чорт зна що готов...

Городничий. Не можу вірити. Ви жартуєте, ваше превосходительство!

Ганна Андріївна. От ще одоробло! Та тобі ж кажуть.

Городничий. Не можу вірити.

Хлестаков. Віддайте, віддайте! Я чоловік запальний! Я можу зробити усе. А коли я застрелюсь, то вас під суд оддадуть.

Городничий. Ой, Боже ж мій! Я, їй же їй не винен, ні тілом, ні душею. Не гнівайтесь! Робіть так, як вашій милості бажано. У мене тепер в голові таке... Я вже й сам не знаю, що робиться. Я таким дурнем зробився, яким ще ніколи зроду не був.

Ганна Андріївна. Ну, благословляй.

Хлестаков підходить з Марією Антонівною.

Городничий. Хай вас Бог благословить. А я тільки не винен.

Хлестаков цілується з Марією Антонівною.

Городничий (дивиться на них). Що це за чортячина? Справді(Протирає очі). Цілуються. От, Боже мій, цілуються. Справді – жених! (Підскакує з радощів). Ай, Антін! Ай, Антін! От так городничий! Он куди пішло!

ЯВА 16.

Ті ж і Йосип.

Йосип. Коні готові.

Хлестаков. Ага... добре... я зараз...

Городничий. Як? Ви їдете?

Хлестаков. Так, їду.

Городничий. А як же теє... Ви, мені здавалось, натякали на весілля?

Хлестаков. А це пусте... На одну хвилинку тільки, на один день до дядька – багатий дідок! а завтра вернусь...

Городничий. Не смію суперечити, в надії благополучного повороту.

Хлестаков. Як же, як же, я вмент! Прощайте, моє кохання! Ні, просто не можу виявити. Прощайте, моє серденько!

Цілує їй руку.

Городничий. Може, чого на дорогу потрібно? У вас, здається, грошей обмаль?

Хлестаков. О, ні, це зайве. (Подумавши). А проте, коли можна, – дайте.

Городничий. Скільки вам потрібно?

Хлестаков. Та от – тоді ви дали двісті, правда, не двісті, а чотириста, я не хочу користуватись з вашої помилки, так і зараз дайте стільки ж, щоб вже було рівно вісімсот.

Городничий. В той же мент. (Виймає гроші). Ще, як на щастя, – самі новенькі папірці. *

Хлестаков. Ага. (Бере і роздивляється гроші). Це дуже добре! Це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями!

Городничий. Істинно, істинно.

Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу! Дуже вам вдячний за вашу гостинність. Я, признаюсь вам, від щирого серця, мене ніде так щиро не вітали! Прощайте, Ганно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).

За лаштунками:

Хлестаков. Прощайте, янголе моєї душі, Маріє Антонівно!

Городничий. Та як же це ви? Просто на перекладних їдете?

Хлестаков. Я вже звик до цього. У мене голова болить від ресор.

Візник. Тпру... у... у...

Городничий. То треба б хоч чим-небудь застелити, якимсь там килимком. Постривайте! Я звелю принести килимок.

Хлестаков. Ні, ні, не треба. Це пусте. А то, хай дадуть і килимок.

Городничий. Гей, Явдохо! Побіжи в комору і принеси килим найкращий, той, що по блакитному полю, персидський, хутчій!

Візник. Тпру...

Городничий. Так коли ж, скажіть, вас сподіватись назад?

Хлестаков. Завтра, або найпізніше – післязавтрього.

Йосип. А, це килим? Давай його сюди. Клади так. Тепер давай з цього боку сіна.

Візник. Тпру...

Йосип. З цього боку. Сюди! Ще. Добре, годі, добре, буде. (Б’є рукою по килимі). Тепер сідайте, ваше благородіє..

Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу!

Городничий. Прощайте, ваше превосходительство!

Жіночі голоси. Прощайте, Іване Олександровичу!

Хлестаков. Прощайте, мамочко!

Візник. Гей, ви, хлопчики – молодчики!

Дзвінок дзвенить. Завіса.

ДІЯ V.

Та ж кімната.

ЯВА 1.

Городничий, Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Городничий. Що, Ганно Андріївно? Чи думала ти коли-небудь про це? Оце – так багатий скарб. А ну, признайся одверто, що тобі і в сні не верзлось щось подібне – просто з якоїсь городничихи та зразу – фу, яка чортячина. З яким дияволом поріднилась...

Ганна Андріївна. І зовсім ні, я давно це знала. Це тобі здається чимсь таким, справді, надзвичайним, бо ти простий чоловік і ніколи не бачив порядних людей.

Городничий. Я сам, моя люба, чоловік статечний. А все таки, як подумаєш, Ганно Андріївно, які ми тепера з тобою птиці стали. А, Ганно Андріївно? Високого льоту, чорт забирай! Постривай же, я тепер підсиплю перцю всім тим, що люблять подавати скарги та наклепи! Гей, хто там? (Увіходить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу. А ну, поклич-но сюди, брат, купців; я їх, каналій!.. Скаржитись на мене! А, прокляті іуди! Постривайте ж, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до самої бороди. Запиши мені всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, а найперше всього писак, писак, що строчили їм прохання. Та об’яви всім, щоб знали, що от, мовляв, яку честь Бог послав городничому, що віддає свою дочку, не те що за якого-небудь там простого чоловіка, а за такого, що ще й на світі не бувало, що може не то що, а все зробить, все, все. Всім скажи, всім, щоб всі знали. Кричи на весь світ, дзвони у всі дзвони, чорт забирай! Вже коли свято, так свято. (Квартальний пішов). Так то, Ганно Андріївно! Ну, як же ми тепер, де будемо жити, тут чи в Петербурзі?

Ганна Андріївна. Натурально, в Петербурзі. Як то можна тут зоставатися?

Городничий. Ну, коли в Петербурзі, то й у Петербурзі, а добре б і тут. А як думаєш, городничество к чорту, Ганно Андріївно?

Ганна Андріївна. Ну, натуральне, що таке городничий?

Городничий. А воно, як думаєш, Ганно Андріївно, тепер то вже певно можна ранг більший піймати, коли він за панібрата зо всіма міністрами і до царя їздить, то зможе стільки рангів надавати, що згодом можна навіть до генерала достукатись. Як ти думаєш, Ганно Андріївно? Можна до генерала достукатись?

Ганна Андріївна. Отак пак! Звичайно, можна.

Городничий. А, матері його ковінька! славно бути генералом. Кавалерію повісять тоді через плече. А яку кавалерію краще, Ганно Андріївно, червону чи блакитну?

Ганна Андріївна. Звичайно, блакитну краще.

Городничий. Еге, бач чого закортіло! Добре буде й червону. Через що хочеться бути генералом? Через те, що, примірно, трапиться їхати куди-небудь, фельд’єгері і значкові полетять скрізь попереду: «коней!» І всі на станціях нікому не дадуть, всі дожидають: всякі там титулярні, капітани, городничі, а ти собі й гадки не маєш. Обідаєш десь у губернатора, а городничий там стій! Хе-хе-хе. (Заливається зо сміху). От що, вабить, матері його ковінька!

Ганна Андріївна. А тобі завжди щось неподібне в голові малюється. Ти повинен пам’ятать, що треба весь свій стан перемінить, що твої знайомі будуть не які-небудь, то суддя – псюрник, з котрим ти їздиш зайців ловити, або Земляника, навпаки, – знайомі у тебе будуть люде з самим делікатним поводженням: графи і всі світські. Тільки я боюсь за тебе, ти іноді таке неподібне слово ляпнеш, якого в поряднім колі ніколи не почуєш.

Городничий. Що там слово, воно нікому не шкодить!

Ганна Андріївна. Воно, коли ти був городничим, інша річ, а там життя зовсім інакше.

Городничий. Так, а там, кажуть, є дві рибки: рябушка і корюшка, такі, що аж слинка тече, як почнеш їсти.

Ганна Андріївна. Йому аби тільки рибки! Я не інакше згоджуюсь, як тільки наш будинок повинен бути першим в столиці, і щоб в моїй кімнаті було таке амбре, щоб не можна було увійти, а треба заплющивши очі, отак. (Показує, заплющує очі й нюхає), Ах, як гарно!

ЯВА 2.

Ті ж і купці.

Городничий. А, здоровенькі були, соколики!

Купці. Доброго здоров’я бажаємо, батьку наш.

Городничий. Що, голубчики? Як ся маєте? Як крам іде ваш? Що, самоварники, аршинники – скаржитись? Що, взяли в обидві жмені? От, думали, зараз його в тюрму засадять! А чи знаєте ви, сто чортів і одна відьма вам в зуби, що...

Ганна Андріївна. Ох, Боже мій! Які ти, Антоне, слова говориш.

Городничий (Сердито). А, не до слів мені тепер. Знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржились, жениться тепер на моїй дочці? А, що? Що тепер скажете? Тепер вже я вас... Обманювати народ... Зробиш підряд з казною на сто тисяч, обмотаєш її, поставивши гнилого сукна, а потім жертвуєш двадцять аршин, та ще давай тобі нагороду за це! Та коли б довідались, так тоді б... Ще й пузо висовує наперед, він, бачиш, купець, його не руш... Ми, каже, і дворянам не уважим! Та дворянин... ах ти, морда собача! Дворянин вчиться всяких наук, його хоч і парять в школі різками, так за діло, щоб він знав, в чім користь. А ти – що? Починаєш шахрайством, тебе хазяїн б’є за те, що не вмієш обманювати. Ще, смаркач, паршук, отченаша не вмієш, а вже обмірюєш; а як пузо тобі розіпре, кишені понабиваєш, то зараз і носа задираєш! Ось бо то, я яка птиця. Від того, що ти шістнадцять самоварів вижлуктиш в день, то від того і губу копилиш! Та плювати я хотів на твою голову й на твою поважність!

Купці. Винні ми, Антоне Антоновичу, вибач!

Городничий. Скаржитись! А хто тобі поміг в шахрайстві, коли ти будував міст, та показав дерева на двадцять тисяч, коли його і на сто карбованців там не було? Га? Я поміг тобі, цапина твоя борода. Ти це забув, га? Та мені тільки пальцем було кивнуть і запроторить би тебе в Сибіряку. Що скажеш, га?

Купець. Як перед Богом, Антоне Антоновичу! Лукавий попутав. І онукам закажемо скаржитись. Вже що хочете, яке хочете задовольняння, тільки не гнівайтесь!

Городничий. Не гнівайся! Тепер ти у мене в ногах лазиш, а від чого? Від того, що моя зверху, а нехай би хоч трохи на твій бік перетягло, то ти б мене, каналія, втокмачив би в самісіньке багно, та ще б і дрючком зверху притокмачив.

Купці (Кланяються йому до ніг). Не погуби, Антоне Антоновичу!

Городничий. Не погуби! Тепер не погуби, а тоді що? У, я б вас. (Махнув рукою). Ну, нехай Бог простить. Годі. Я незлопам’ятний, тільки тепер дивись, держи вухо вгору! Я віддаю дочку не за кого-небудь, не за якого-небудь там дворянина; щоб вітання було, розумієш? Не те, щоб відкараскатись якимсь-небудь там баличком, а чи головою цукру... Ну, ідіть з Богом...

Купці виходять.

ЯВА 3.

Ті ж, Амос Федорович, Артем Пилипович, потім Ростаківський.

Амос Федорович (Ще біля дверей). Вірити, чи не вірити поголосці, Антоне Антоновичу? Вам з неба впало несподіване щастя?

Артем Пилипович. Маю честь віншувати з несподіваним щастям. Я душею зрадів, почувши теє (підходить до ручки Ганни Андріївни). Ганно Андріївно! (Підходить до ручки) Маріє Антонівно!

Ростаківський (Входить). Антоне Антоновичу. Віншую! Хай Господь Бог продовжить вам і молодим життя. Да благословить потомство числено, онуків і правнуків. Ганно Андріївно! (Підходить до ручки). Маріє Антонівно! (Підходить до ручки).

ЯВА 4.

Ті ж, Коробкин з жінкою і Люлюкин.

Коробкин. Маю за честь віншувати Антона Антоновича, Ганну Андріївну, Марію Антонівну.

Підходить до ручки обох дам.

Жінка Коробкина. Від щирого серця вітаю вас, Ганно Андріївно, з таким щастям.

Люлюков. Маю честь привітати, Ганну Андріївну. (Підходить до ручки). Маріє Антонівно, маю за честь віншувати!

Підходить до ручки.

ЯВА 5.

Гості в сурдутах, фраках, підходять спершу до ручки Ганни Андріївни і говорять: «Ганно Андріївно», потім до Марії Антонівни, говорять: «Маріє Антонівно». Бобчинський і Добчинський проштовхуються.

Бобчинський. Маю честь привітати.

Добчинський. Антоне Антоновичу, маю честь віншувати.

Бобчинський. З благополучним случаєм.

Добчинський. Ганно Андріївно!

Бобчинський. Ганно Андріївно!

Обидва підбігають разом до ручки і стукаються лобами.

Добчинський. Маріє АНТОНІВНО! (Підходить до ручки). Здоровлю вас. Ви будете в щасті жити, в золотій сукні ходити і всякі делікатні супи їсти і дуже, дуже весело бавити час.

Бобчинський (Перепиняє). Маріє Антонівно! Поздоровляю. Дай вам Боже всякаго багацтва, червонців і синка такого мацюпусенького, от такого (показує рукою), щоб можна було на долоню посадити. Еге. І він все буде кричать: уа... уа... уа...

ЯВА 6.

Ще гості підходять до ручки, Лука Лукич з жінкою.

Лука Лукич. Маю честь...

Його жінка (Біжить наперед). А я так зраділа, так зраділа. Кажуть мені: Ганна Андріївна віддає дочку заміж. Ой Боже ж мій, думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: «Слухай, Луканчик, от яко щастя Ганні Андріївні». Ну, думаю собі, слава Богу, та й кажу йому: «Я так зраділа, що згорю від бажання привітати Ганну Андріївну»... Ох, Боже мій, Боже мій, думаю собі, Ганна Андріївна і чекала гарної пари задля своєї дочки, а тепер, щастя їй усміхнулося, і так склалось, як їй колись бажалось; і так, кажу вам, зраділа, що вже не змогла й говорити. Сиджу та й плачу, плачу так-таки, аж умліваю... То вже Лука Лукич питає: «Чого ти, Натусю, плачеш?» – «Луканчик мій, – кажу, – я й сама не знаю, чого; а сльози так таки як річка льються...»

Городничий. Вельми вам вдячний, панове, прошу сідати.

Гості сідають.

ЯВА 7.

Ті ж, пристав і квартальні.

Пристав. Маю за честь привітати вас, ваше високоблагородіє, і побажати вам благоденствія на многі літа.

Городничий. Спасибі, спасибі. Прошу сідати.

Сідають.

Амос Федорович. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, яким чином все це почалось, поступовий хід всього, теє-то, діла.

Городничий. Хід діла надзвичайний, сам персонально зробив «прєдложеніє».

Ганна Андріївна. Дуже делікатно і фешенебельно. Так все красно говорив. Каже: «Я, Ганно Андріївно, через те тільки, що вас поважаю за ваші достоїнства». І такий делікатний молодий чоловік, самих шляхетних правил. «Мені ви не повірите, Ганно Андріївно, мені життя не варт копійки, а тільки через те, що поважаю ваші рідкі качества».

Марія Антонівна. Мамочко! Це ж він мені все казав.

Ганна Андріївна. Помовчи, ти нічого не знаєш, а тільки не в своє діло втручаєшся. «Я, Ганно Андріївно, дивуюсь». І все такими улесливими словами розсипався... А коли я хотіла сказати: ми не сміємо думати про таку честь, він раптом упав передо мною навколюшки самим шляхетним способом. «Ганно Андріївно, каже, не робіть мене нещасним. Згодьтесь відповідати моїм до вас почуттям, а коли ні, я смертю покінчу моє життя».

Марія Антонівна. Ой, мамочко, він же це про мене все говорив...

Ганна Андріївна. Звичайно... і про тебе було, я ж не кажу що ні.

Городничий. І знаєте, навіть налякав, казав: «Застрелюсь. Застрелюсь, застрелюсь». Говорить...

Деякі гості. Скажіть на милість!

Амос Федорович. Це штука!

Лука Лукич. Це вже дійсно доля так на роду написала.

Артем Пилипович. Яка там, панове, доля! Доля – дурниця! Заслуги, от що має вплив. (набік). І от якій худобі така честь! Дурням завжди щастя само в рот лізе.

Амос Федорович. Я тепер, коли хочете, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, що ви торгували.

Городничий. Е, ні, вже мені тепер не до песиків.

Амос Федорович. Ну, як хочете, коли-небудь на другій собаці зійдемось.

Жінка Коробкина. А я, Ганно Андріївно, ви не повірите, яка я рада, що вам таке щастя!

Коробкин. А де ж тепер, коли можна дізнатися, великий гість? Я чув, що він поїхав кудись.

Городничий. Так, він поїхав на один день по дуже важній справі.

Ганна Андріївна. До свого дяді, щоб попросити благословення.

Городничий. Попросить благословення, але завтра... Чх... (Чхає. Здоровкання зливаються в загальний гомін). Вельми вдячний. Але завтра й назад...

Знов чхає і знов привітання гомін, але чути поміж ними і інші голоси.

Пристав. Здоров’я бажаємо, ваше благородіє.

Бобчинський. Сто літ і лантух червінців.

Добчинський. Продовж, Господи, на сорок сороків.

Артем Пилипович. Щоб ти здох.

Жінка Коробкина. Щоб тебе чортяка вхопила.

Городничий. Вельми дякую, того ж і вам бажаю.

Ганна Андріївна. Ми тепер ухвалили жити в Петербурзі. А тут, правду кажучи, таке повітря... сільське вже занадто... Кажучи правду, дуже неприємно... От і мій чоловік... він там буде генералом...

Городничий. Так, по правді казати, панове, я, – ковінька його матері, – дуже хочу бути генералом.

Лука Лукич. І дай Боже бути їм!

Ростаківський. Що чоловік не зможе, то у Бога готове.

Амос Федорович. Великому кораблю, – велике море.

Артем Пилипович. По заслузі й честь...

Амос Федорович (Набік). От, справді, встругне штуку, коли в генерали влізе. А йому генеральство й личить, як корові сідло. Е, ні, голубчику, далеко ходить; тут є й кращі за тебе, та й то ще не генералами.

Артем Пилипович (Набік). Ач, чортяка б тебе вхопила, вже в генерали лізе! Чого доброго може й буде. А у нього пихи, чорт його не взяв, досить. (До всіх). Тоді вже, Антоне Антоновичу, не забувайте й нас.

Амос Федорович. І вже коли що трапиться, примірно, яка-небудь потреба по справах, не оставте своєю милістю.

Коробкин. На той рік думаю везти свого синка до Петербургу на користь отчизні, то вже, будь ласка, зробіть йому протекцію, замість батька рідного станьте йому, сирітці.

Городничий. Я буду дуже радий чим-небудь стати в пригоді.

Ганна Андріївна. Ти, Антосику, завжди обіцяєш. Перш за все ти не матимеш часу думати про це. Та й, взагалі, як можна, з якої речі, брати на себе якісь обов’язкові тягарні обіцянки.

Городничий. Чому ж, мила моя, іноді можна.

Ганна Андріївна. Хто каже! Звісно можна, але ж не для всякої дрібноти розпорошувати свою прихильність.

Жінка Коробкина. Чуєте, як вона всіх нас третирує?

Гостя. Та хіба ви її не знаєте: вона завжди така, як то кажуть: «посади її тільки за стіл, то вона й ноги на стіл!».

ЯВА 8.

Ті ж і поштмейстер увіходить з розпечатаним листом в руках.

Поштмейстер. Дивовижне діло, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, – зовсім не ревізор!

Всі. Як – не ревізор??..

Поштмейстер. Так таки зовсім не ревізор, я про це дізнався з цього листа.

Городничий. Що це ви? З якого листа?

Поштмейстер. З його власноручного листа. Приносять, знаєте, до мене на пошту листа. Глянув я на адресу – бачу: Поштамська вулиця, я так і стерп. Ну, думаю собі, запевне найшов непорядки по поштовій часті і повідомляв начальство. Взяв та й розпечатав.

Городничий. Але, як же ви посміли?

Поштмейстер. Вже й сам не знаю, якась невідома сила підштовхнула. Вже був покликав кур’єра, щоб одіслати штафетою, але цікавість така мене взяла, якої я ще зроду не почував. Не можу, от почуваю, що не можу, так наче хто тебе гачком за душу тягне. В однім вусі чую, наче хтось каже: «ой не розпечатуй, бо пропадеш, як собака в ярмарку», а в другім, наче чортяка яка, шепоче: «розпечатай, розпечатай, розпечатай». Як придавив я сургуч, то всі жили немов вогнем пойняло, а як розпечатав, морозом поза спиною посипало, Їй-Богу правду кажу, морозом. Руки трусяться, в очах потемніло.

Городничий. Але як же ви посміли розпечатати листа такої довіреної персони?

Поштмейстер. От в тім то й річ, що він не довірений, і не персона.

Городничий. А що ж він таке по вашому?

Поштмейстер. Що? Ні се, ні те, а чорти батька зна що

Городничий (Запалюючись). Як то ні се, ні те? Як ви смієте звати його ні сим, ні тим, та ще й чорти батька зна чим? Я вас під арешт.

Поштмейстер. Хто? Ви?

Городничий. Щоб ви знали – я!

Поштмейстер. А дзуськи. Короткі руки!

Городничий. А чи ви знаєте, що він жених моєї доньки, що я сам буду вельможа, що я вас в саму Сибір запроторю.

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що таке Сибір – далеко вона та Сибір. А краще я вам прочитаю, панове, дозвольте прочитати листа?

Всі. Читайте, читайте.

Поштмейстер (Читає). Спішно повідомляю тебе, душа Тряпичкине, які зо мною чудеса! По дорозі обкарнав мене піхотний капітан так, що хазяїн трактиру хотів посадити мене в тюрму; як на щастя, моє петербурзьке обличчя і вбрання зробили своє діло, і все в місті признало мене за генерал-губернатора. Тепер я живу у городничого, жуїрую і безпардонно ханьки мну біля його жінки і дочки... Пам’ятаєш, як ми колись з тобою бідували, обідали на дурницю, і як одного разу кондитер ухопив мене за комір, з приводу того, що я з’їв кілька тістечок на рахунок аглицького короля. Тепер зовсім інше діло! Всі дають мені грошей в борг, скільки хочу. Оригінали надзвичайні! Мені здається, ти вмер би зо сміху. Я згадав, що ти пишеш деякі статейки, шкрябни лише дещо і про них. Перш за все – городничий дурний, як драний чобіт...

Городничий. Не може статися. Там цього нема!

Поштмейстер (Показує листа). Читайте самі.

Городничий (Читає). Як драний чобіт! Це ж неможливо, це ви самі написали!

Поштмейстер. Ну от, як же б я міг написати?

Артем Пилипович. Читайте.

Лука Лукич. Читайте!

Поштмейстер (Читає). Городничий дурний, як драний чобіт...

Городничий. Чорт зна що. Знов тієї ж, наче воно там і так вже не написано.

Поштмейстер (Читає). Хм... Хм... Хм... драний чобіт. Поштмейстер теж добрий чоловік. (Зупиняється). Ну тут він і про мене щось погане пише.

Городничий. Е, ні, читайте.

Поштмейстер. Та навіщо?

Городничий. Е ні, чорта два! Коли вже читати, – то читати. Читайте все.

Артем Пилипович. Давайте сюди, я прочитаю. (Надягає окуляри). Поштмейстер, як дві каплі води – сторож в департаменті, Міхеїв, і теж, здається, мочить морду в горілці.

Поштмейстер (До публіки). Паршивий хлопчисько,якого слід випороти різками і більш нічого.

Артем Пилипович (Читає далі). Надзиратель над богоугодними інституц... і... і...

Замикується.

Коробкин. А чого ж це ви зупинились?

Артем Пилипович. Та якось неясно написано... а проте видко, що негідник...

Коробкин. Давайте сюди, я прочитаю, у мене кращі очі, ніж у вас.

Бере листа.

Артем Пилипович (Не дає). Ні, ні, постривайте, оце тільки одно місце неясне, а там далі я вже розберу.

Коробкин. Давайте сюди, я вже знаю.

Артем Пилипович. Прочитати я й сам прочитаю, дальше вже все розберу.

Поштмейстер. Ні, ні, читайте все. Раніше все читали.

Всі. Віддайте, Артеме Пилиповичу, віддайте листа! (До Коробкина). Читайте.

Артем Пилипович. Зараз! (Віддає листа). От постривайте. (Затуляє пальцями). Ось відціля читайте.

Всі приступають до нього.

Поштмейстер. Читайте, читайте! Дурниця, все читайте!

Коробкин. Надзиратель за богоугодними інституціями – Земляника – цілковито, як є свиня в ярмулці.

Артем Пилипович (До публіки). Навіть і не розумію. Свиня в ярмулці?! Де, коли хто бачив свиню в ярмулці?

Коробкин (Читає далі). Директор школи наскрізь просяк цибулею.

Лука Лукич. Їй же Богу, зроду цибулі в рот не брав.

Амос Федорович (Набік). Слава Богу, що хоч про мене нічого нема.

Коробкин (Читає). Суддя...

Амос Федорович. От тобі й маєш. (Голосно). Панове, я так думаю, що лист довгий, то нехай його чорти візьмуть, таке паскудство читати.

Лука Лукич. Ні, ні!

Поштмейстер. Ні, читайте.

Артем Пилипович. Е, ні вже, читайте.

Коробкин (Читає). Суддя Ляпкин-Тяпкин високого штибу моветон... (Зупиняється). Знать, французьке слово.

Амос Федорович. А чорт його зна що воно означає. Добре ще, коли тільки мошенник, а то може ще й того гірше!

Коробкин (Читає далі). А про те народ хлібосольний і добродушний. Бувай здоров, душа Тряпичкине! Я сам теж, як і ти, думаю вдаритись в літературу. Сумно, брат, так жити, хочеться харчу і для душі. Бачу сам, що треба б чим вищим зайнятись. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в Підкотилівку. (Перевертає листа і читає адресу). Його благородію Івану Васильовичу Тряпичкину, в С.-Петербург, Поштамська вулиця, дім під числом девяносто сьомим, повернувши в двір, третій поверх, праворуч.

Одна з дам. Який несподіваний реприманд!

Городничий. Оце зарізав, так зарізав! Убив! Убив, зовсім убив! Нічого перед собою не бачу, бачу тільки якісь свинячі пики, замість обличчя, а більше нічого... вернути його, вернути...

Махає руками.

Поштмейстер. Де там його вернеш?! Я, як на гріх, наказав смотрителю дати саму що ні на є найкращу трійку, та ще чорт надав дати і наперед такий наказ.

Жінка Коробкина. Оце так, от вже іменно справжня конфузія.

Амос Федорович. Одначе, чорти б убили його батька, панове, він у мене взяв три сотні карбованців в борг!

Артем Пилипович. У мене теж три сотні карбованців. .

Поштмейстер (Зітхнувши). У мене теж три.

Бобчинський. У нас з Петром Івановичем шістдесят п’ять на асигнації.

Амос Федорович (Розводе руками). Як же це справді, панове? Як же ми так опростоволосились?

Городничий (Б’є себе в чоло). Як я, – ні як я, старий дурень! З глузду з’їхав, немов очмарілий баран. Тридцять літ на службі, ні один купець, ні один підрядчик не міг мене обмотати, мотюг над мотюгами обдурював, пройдох і злодіїв таких, що весь світ обкрадали, ловив на гачок. Трьох губернаторів обдурив. Що там губернаторі?! (Маха рукою). Про губернатора нема чого говорить.

Ганна Андріївна. Але ж це неможливо, Антонику, він же заручився з Марусею.

Городничий. Заручився, заручився! Лізе в вічі з зарученням. (Божевільно). От, дивіться, дивіться весь світ, все християнство, всі дивіться, як в дурні... городничого. Так йому, так йому старому собаці. Дурня, йому дурня! (Свариться собі самому кулаками). Ех ти, товстоносий песиголовець! Віскряка, каглову ганчірку визнав за важну персону! От, він тепер по всіх шляхах дзвонить дзвоником. І рознесе на весь світ славу. Але цього мало: зробиться посміховищем! знайдеться який-небудь скрипопер-писака, паперопсуватель, кумедію з тебе напише. От що боляче! Ранг, звання не пошкодує, і будуть всі дивитися, зуби шкірити і в долоні ляскати. Чого смієтесь? З кого смієтесь? З себе самих смієтесь! Ех, ви! (Стука від злості ногами по підлозі). Я б всіх отих скрипоперів! У, писаки, ліберали прокляті! Чортяче насіння! Гудзирем би вас всіх зав’язав, на табаку б вас потер, та чортові б самому в шапку, в підкладку туди йом... (Показує кулаком і б’є закаблуками в підлогу. Після кількох хвилин мовчанки). І досі не можу опам’ятатися! От, вже правду люде кажуть: коли Бог захоче кого покарати, попереду розум відбере. Ну, що в цьому шмаркачеві було подібного до ревізора? Нічогісінько не було. Так-таки ані на макове зерно не було, і на тобі – всі: ревізор, ревізор! І який це чорт перший пустив поголоску, що він ревізор? Признавайтесь.

Артем Пилипович (Розводить руками). І як цє сталося, не розберу, хоч убий! Так наче який чорт туману напустив, всіх засліпив і попутав.

Амос Федорович. Та хто ж пустив, – ось хто пустив, оці сватки.

Показує на Бобчинського і Добчинського.

Бобчинський. Хто, я? Їй же Богу, і не думав.

Добчинський. Я і сном і духом нічого.

Артем Пилипович. Та звісно ж, ви.

Лука Лукич. Аякже! Прибігли, як божевільні з трактиру: приїхав... приїхав і грошей не платить... Найшли важну птицю.

Городничий. Натурально – ви! Баби ви, плетухи. Брехуни прокляті!

Артем Пилипович. Бодай вас чортяка вхопила з вашим ревізором.

Городничий. Бігаєте тільки по місту та людей баламутите, цокотухи ви прокляті. Плітки сієте, сороки куцохвості!

Амос Федорович. Чорти болотяні!

Лука Лукич. Постоли драні!

Артем Пилипович. Гиндики кишкаті

Всі обступають їх.

Бобчинський. Їй же Богу, це не я, це Петро Іванович.

Добчинський. Е, це вже вибачайте, Петро Івановичу! Ви перший теє то...

Бобчинський. І зовсім же ні, перше всього – ви!

ЯВА ОСТАННЯ.

Ті ж і жандар.

Жандар. Чиновник, що приїхав по іменному велінню з Петербургу, кличе зараз всіх вас до себе. Він зупинився в гостиниці.

Ці слова немов громом б’ють всіх по головах, згук здивування вилітає з жіночих вуст, все що дуло в русі, зупиняється, мов закам’яніле.

НІМА КАРТИНА

Городничий посередині, немов вкопаний стовб, розставивши руки і закинувши їх назад. Праворуч його – жінка і дочка замерли в руху до його всім тілом, біля їх поштмейстер з виразом знака запитання, повернувши лице до публіки, за ним Лука Лукич – зляканий вираз лиця. За ним, біля самої авансцени, три дами – гості, притулившись одна до одної, з сатиричними виразами лиця з поводу сім’ї городничого. Ліворуч городничого: Земляника, нахиливши голову на бік, немовби до чого прислухається; за ним суддя – розставивши руки і присівши мало не до землі, з виразом вуст, немов би хотів свиснуть, або промовить: «на тобі!». За ним Коробкин, повернувшись до публіки і прищуливши одно око з єхидною посмішкою, в бік городничого; за ним на самім краю сцени: Добчинський і Бобчинський, показуючи один на одного очима, а останні гості стоять просто, мов стовпи. Майже півтори хвилини вся група стоїть в такім становищі нерухомо. Завіса падає.