Микола Гоголь. Ревізор. Переклад: Олекса Коваленко (1908)

Характери і убрання.

Уваги для добродіїв артистів.

Городничий, – постарілий на службі і, як на його, не дуже дурний чоловік. Хоч бере хабарі, але поводиться з повагою до себе, досить серйозний, часом навіть резонерствує; говорить і не голосно, і не тихо, не багацько і не мало. Його кожне слово має вагу. Риси обличчя грубі і жорсткі, як у кожного, хто почав важку службу з нижчого рангу. Переходи од ляку до радощів, од підлості до гордощів досить швидкі, як у людини з грубо розвиненою душею. Він одягнений, як звичайно, в мундир і в чоботи з острогами» Волосся стрижене, сивувате.
Ганна Андріївна, – його жінка, провінціальна кокетка, ще не стара, вихована трохи на романах і альбомах, трохи на домашніх клопотах. Дуже цікава і, при нагоді, виявляє своє самохвальство. Інколи верховодить над чоловіком тільки через те, що той не знає, що сказати їй, але верховодіння це обмежується на дрібницях і виявляється доріканням і глузуванням. Вона на протязі комедії чотири рази перевдягається в різні сукні.
Хлестаков, – молодий чоловік двадцяти трьох літ, тоненький, сухорлявенький, трохи придуркуватий і, як то кажуть, без царя в голові; з тих людей, що по канцеляріях звуть пустенькими. Говоре і робе без жадного розмислу. Він не може довго спиняться ні на якій думці. Мова його уривчаста, і слова зриваються з язика зовсім несподівано. Чим більше артист, що гратиме цю ролю, вияве щире серце та простоту, тим краща буде його гра. Убраний по моді.
Йосип, – слуга, такий, якими бувають звичайно пристаркуваті слуги. Говоре поважно, дивиться трохи понуро, резоньор і любе, сам собі вичитувати напучування своєму панові, голос його завжди рівний, в розмові з паном суворий, уривчастий, і навіть трохи грубуватий. Він розумніший од свого пана і через те швидше догадується, але не любе багато говорить, і мовчки хитрує. Убрання його – сірий, або синій потертий сюртук.
Бобчинський і Добчинський, – обидва низенькі, куці. Занадто цікаві. Дуже схожі один на одного. Обидва з невеличкими животиками, обидва балакають дуже швидко і раз-у-раз розмахують руками. Добчинський трохи вищий і поважніший за Бобчинського, Бобчинський жвавіший і моторніший за Добчинського.
Ляпкин-Тяпкин, – суддя. Це людина, що прочитала п’ять, чи шість книжок, і через те трохи вільнодумна. Любе в усьому знаходить якийсь таємний зміст і через те кожному своєму слову надає ваги. Той, хто його грає, повинен завжди мати на обличчі значну, поважну міну. Говоре басом, розтягуючи слова, хрипить і сопе, мов стародавній годинник, що спочатку шипить, а потім б’є.
Земляника, – попечитель шпиталів, дуже товстий, неповороткий, невдалий чоловік, а проте дурисвіт і шахрай. Дуже ввічливий і метушливий.
Почтмейстер, – простувата до наївности людина.
Інші ролі не потрібують особливого пояснення, їхні зразки майже завжди перед очима.

Добродії артисти повинні звернуть особливу увагу на останню сцену. Останнє сказане слово повинно потрясти, мов електричною силою, всіх раптом і одразу. Вся група повинна змінить позиції в одну мить. Крик здивування повинен вирватись у всіх жінок, немов з одних грудей. Як не буде зроблено це – може пропасти увесь ефект.

ПЕРША ДІЯ.

ВИХІД I.

Городничий, попечитель шпиталів, шкільний доглядач, часний пристав, лікар, два поліцаї.

Городничий. Я закликав вас, панове, щоб сказать вам дуже неприємну звістку: до нас їде ревізор.

Городничий. Еге, ревізор з Петербургу, інкогніто, та ще з потайним наказом.

Артем Пилипович. От так! Не було клопоту, так на тобі!

Лука Лукич. Господи! І до того ще з потайним наказом.

Городничий. Я немов би це почував: сю ніч снились мені якісь два незвичайні пацюки. Таких я зроду не бачив: чорні, здоровенні!.. Прийшли, понюхали... і геть пішли. Ага, перечитаю вам листа од Андрія Йвановича Чмихова. Ви його, Артеме Пилиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Дорогий друже, куме і добродію»... (мимре трохи напівголосно, перебігаючи швидко очима лист)... «і повідомить тебе»... А! ось: „поспішаю, між іншим, повідомить тебе, що приїхав чиновник з наказом: оглянуть всю губернію, а особливо наш повіт. (Важно піднімає палець вгору). Я довідався од найпевніших людей, хоч він і удає з себе приватну людину. А я знаю, що у тебе, як і в інших, не без гріха, бо ти ж – людина розумна, і не любиш прогавлювати того, що пливе до рук... (Спиняється). Ну, це свої... «то радю тобі бути обачним, бо він може приїхати кожну мить, коли ще не приїхав і не пробував десь інкогніто... Вчора я»... Ну, це вже пак родинні справи... «сестра Ганна Кирилівна приїхала до нас з своїм чоловіком. Іван Кирилович. дуже погладшав і все грає на скрипці...» І таке інше, і таке інше... Так ось, які діла...

Амос Федорович. Оце пригода надзвичайна, справді надзвичайна! Просто таки надзвичайна! Мабуть щось воно та не дурно.

Лука Лукич. Навіщо ж, Антоне Антоновичу, чого це, навіщо нам той ревізор?

Городничий. Навіщо? Така вже мабуть доля... (Зітхає). До котрого часу, хвалити Бога, добирались до інших міст, тепер прийшла черга і до нашого.

Амос Федорович. Я думаю, Антоне Антоновичу, що тут делікатна й хитра політична причина. Це значить ось що: Росія... та... хоче воювати, і міністерія, як бачите, підіслала чиновника довідатись, чи немає де тут зради.

Городничий. Он, куди махнули! А ще розумний чоловік! В повітовому місті зрада! Що воно на границі, чи що? Та звідціля, хоч три роки скачи, ні до якого царства не доскачеш.

Амос Федорович. Ні, я вам скажу, ви не теє... ви не... Начальство делікатно думає: дарма, що з того, що далеко... А воно все ж таки мотає собі на вуса...

Городничий. Мотає, чи не мотає, а я вас, панове, сповістив. Дивіться, з свого боку я дав деякі. накази... радю й вам. А особливо вам, Артеме Пилиповичу! Безумовно, приїжджий чиновник забажає перш над усе обдивитись доручені вам шпиталі, і через те зробіть так, щоб усе було гаразд... Щоб на хворих були колпаки чисті і щоб хворі не були схожі на ковалів, як вони звичайно ходять по домашньому.

Артем Пилипович. Ну, це ще нічого. Колпаки справді можна надіти чисті.

Городничий. Еге, і там над кожним ліжком виписати латинською, чи якою іншою мовою, – це вже до вас належиться, Христіяне Йвановичу – назвище хвороби, час, коли хто захворів, який день, і в якому місяці... Не гаразд, що у вас хворі такий смердючий тютюн курять: кожний раз чхаєш, як тільки увійдеш. Та й краще було б, якби їх менше... Зараз звернуть на недбалий догляд, або недотепність лікаря.

Артем Пилипович. О, що до ліків, то ми з Христіяном Івановичем завели свою методу: чим ближче до натури, тим краще – дорогих ліків не даємо. Проста людина, як умре, то й так умре, а як одужає, то й так одужає. Та й. Христіянові Ивановичу трудно було б і розмовляти з ними: він же ні слова не розуміє по нашому.

Христіян Іванович мимрить щось, схоже трохи на «г», а трохи на «е».

Городничий. І вам порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на урядові місця. У вас в прихожій, куди звичайно приходять просителі, сторожі завели гусей з гусятами, що так і швендяють попід ногами. Воно, звісно, заводить домашнє хазяйство всякому годиться, і чому ж пак і сторожеві не завести його?.. Тільки ж, знаєте, у такому місці якось не зручно... Я давніше хотів з вами про це поговорить, та все якось забував.

Амос Федорович. А ось я сьогодні ж накажу, щоб їх позабірали до пекарні. Коли ласка, – приходьте на обід.

Городничий. Окрім того, негарно, що у вас у самім присуствіі сушиться усяке ганчір’я, над самою шахвою висить польовничий гарапник... Я знаю – ви любите полювати... Але все таки краще на якийсь час сховати його. Поїде ревізор, – можете знов його там почепить. А ваш засідатель... Він, звісно, людина тямуща... але од його так тхне, немов би він тільки що вийшов із шинку, – це теж негарно... Я давно хотів про це вам сказати, та все щось заважало. На це ж є усякі способи... Як воно вже справді так, як він каже, що це в його природний дух, то можна йому порадить заїдать цибулею, або часником, або чим іншим. В цьому може допомогти ліками Христіян Іванович.

Амос Федорович. Ні, цього вже ніяк не можна вигнати. Він каже, що ще дитиною мамка звихнула його, і з того часу од його одгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я тільки нагадав вам... А про внутрішні, хатні розпорядки і про те, що Андрій Іванович у листі називає грішками, то я нічого не можу сказати. Та і ніяково говорить... Нема такої людини, що не мала б якогось грішка за собою. Це вже Бог так дав, і вольтер’янці дурнісінько проти цього репетують.

Амос Федорович. Що ви, Антоне Антоновичу, називаєте грішками? Між грішками є різниця. Я скажу усім прямо, що беру хабарі, але що це за хабарі? – Хорти! Це зовсім інше діло.

Городничий. Хорти чи не хорти, а все ж таки – хабарі.

Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу! А ось, приміром, як у кого кожух коштує карбованців п’ятсот, та жінці шаль...

Городничий. Ну, а що з того, що виберете хабарі хортами? За те ви в Бога не віруєте, до церкви ніколи не ходите! Я принаймні маю віру в серці. Хожу щонеділі до церкви. А ви... О, знаю я вас... Як почнете росказувати про сотворіння світу, аж волосся настовбурчується.

Амос Федорович. Але я дійшов до того своїм власним розумом.

Городничий. В деяких випадках багато розуму – гірше, ніж коли б його зовсім не було. Хоч це я так тільки нагадав про повітовий суд, бо, правду кажучи, чи й загляне туди хто коли-небудь. Це вже таке спасене місце, – сам Бог узяв його під свою опіку. А от вам, Луко Лукичу, як доглядачеві шкіл, не вадило б звернуть особливу увагу на вчителів. Вони, звісно, люди учені, вчились по всяких колегіях... Але у їх дуже чудні примхи, звичайно, нерозлучні з ученим званням. Один з них, приміром, – ось той, що в його товста пика... не пригадаю, як його на прізвище, – ніяк не може обійтись без того, щоб, вийшовши на кахведру, не скривить ось як пики. (Кривиться). А потім, як почне рукою шарувать свою бороду... Звісно, як він скриве так пику перед школярами, то це ще нічого; може, воно так і годиться, того я не знаю; але, ви сами поміркуйте, як зробе він це перед гостем – то може бути дуже погано. Пан ревізор, чи хтось інший, може подумати, що з його глузують. І з цього може вийти чорт зна яка халепа.

Лука Лукич. А що ж мені справді з ним робить? Я вже не раз йому казав... Ось ще навіть цими днями, як зайшов у клас наш маршалок, він так скривив пику, як я ніколи ще не бачив. Він скривив її з доброго серця, але мені зараз зроблено закид – навіщо він прищеплює молодіжі вільнодумство.

Городничий. Теж саме мушу я вам сказати і про учителя історії. Він учена голова – це зразу видно, і знаннів нахапавсь чимало, але розказує з таким запалом, що не тяме себе зовсім. Я слухав якось його: доки говорив про ассірійців та вавилонців, то ще нічого, а як дійшов до Олександра Македонського, то я просто не можу вам сказати, що з ним сталось. Я далебі думав, що пожежа. Збіг з кафедри і, чимдуж, торох стільцем об поміст! Воно, звісно, Олександр Македонський – великий вояка, але навіщо ж трощити стільці?! Од цього ж казні шкода.

Лука Лукич. Правда, він гарячий! Я йому кілька разів казав... А він одказує: «як собі хочете, – для науки я й життя не пошкодую».

Городничий. Еге ж, таке вже незрозуміле коїться на світі: – як розумна людина, то або п’яниця, або так пику скриве, що хоч образи винось.

Лука Лукич. Не приведи, Господи, учителювати! Перед усіма трусись. Кожне встрява до тебе, кожному хочеться показати, що й воно теж щось тямить...

Городничий. Це б ще нічого, але оте прокляте інкогніто! Раптом сусіль: «А, ви тут, голубчики! А хто тут, – скаже, – суддя?» – «Ляпкин-Тяпкин.» – «А подати сюди Ляпкина-Тяпкина! А хто попечитель шпиталів?» – «Земляника.» – «А подати сюди Землянику!» Ось що погано!..

ВИХІД II.

Почмейстер. Скажіть, панове, що таке? який чиновник їде?

Почмейстер. Чув од Петра Ивановича Бобчинського. Він тільки що був у мене на пошті.

Почмейстер. А що думаю? Війна з турком буде.

Амос Федорович. В одно слово! І я сам так думав.

Городничий. А вже ж. Обидва попали пальцем в небо.

Почмейстер. Справді, війна з турком.. А все французи бучу збивають.

Городничий. Яка там війна з турками? Погано буде нам, а не туркам. Це вже відомо... у мене лист...

Почмейстер. А коли так. то не буде війни. з турками.

Городничий. Ну, і що ж? Як ви, Йване Кузьмичу?

Почмейстер. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?

Городничий. Та що я? Боятись, не боюсь, а все ж таки трохи... Купці та міщани мене бентежать... Кажуть, що я залив їм за шкуру сала; а я от, далебіг, хоч, може, і взяв що од кого, то, їй же Богу, без ніякої злоби. Я думаю навіть... (Бере його під руку і одводе набік). Я думаю навіть, чи не було на мене якого доносу... Бо інакше нащо ж нам справді той ревізор? Слухайте, Йване Кузьмичу, чи не могли б ви... за для нашого загального супокою... всякий лист, що прибуває до вас на пошту, як тільки приходе, чи одходе, знаєте... отак трохи розпечатати і прочитати... чи немає, бува, там якого доносу, або просто листування... як нема, то можна знов запечатати, а то можна навіть і так оддати лист – розпечатаний.

Почмейстер. Знаю, знаю. Цього вам мене не вчить. Я це роблю здавна, не так за для обережності, як більше з цікавості. Страх як люблю дізнатись, що нового в світі є. І я вам скажу, це дуже цікава річ. Деякі листи з приємністю прочитаєш... там описуються всякі пригоди... а навчання яке!., краще, ніж у «Московських Відомостях».

Городничий. Ну, і що ж, скажіть, нічого не вичитали про якого-небудь чиновника з Петербурга?

Почмейстер. Ні, про петербурзького нічого, а про костромських та саратовських багато пишеться. Шкода тільки, що ви не читаєте листів. Чудові є речі! Ось недавно пише один поручик до приятеля. Описує бал так жартівливо... дуже, дуже гарно: «Моє життя, дорогий друже, пливе,» каже: «в емпіреях: панночок сила, музика тне, офіцерство скаче»... З великим, з великим чуттям описав. Я навмисне ношу цей лист при собі. Прочитати може?

Городничий. Ні, тепер нам не до того... Так зробіть ласку, Йване Кузьмичу! Як попадеться яка жалоба, або донос, так, не вагаючись, задержуйте.

Амос Федорович. Глядіть, влетить вам за це колись.

Городничий. Нічого, нічого. інша річ, якби ви робили це прилюдно, а це ж зовсім по домашньому.

Амос Федорович. Е, погана каша заварилась. А я, признаюсь, Антоне Антоновичу, прийшов до вас, щоб похвалитись вам сучкою. Ріднесенька сестра того хорта, що ви знаєте. Ви ж чули, що Чептович з Варховинським позиваються... Мені тепер розкіш: ганяю зайців по степах то в одного, то в другого.

Городничий. Мій друже! немилі мені тепер ваші зайці. Мені оте прокляте інкогніто з думки не йде. Здається, що ось зараз одчиняться двері, і шусть у хату!..

ВИХІД III.

Ті самі, Добчинський і Бобчинський (входять, обидва засапавшись).

Добчинський. Неждана річ! Приходимо до готелю...

Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем до готелю...

Добчинський (перебиваючи). Е, постривайте, Петре Йвановичу, я розкажу...

Бобчинський. Е, ні! дозвольте вже я... дозвольте, дозвольте... у вас нема такого хисту...

Добчинський. Ви ж зіб’єтесь, не пригадаєте всього...

Бобчинський. Пригадаю, їй Богу, пригадаю. Не перебаранчайте... дозвольте... я розкажу... перепиняйте. Будь ласка, панове, скажіть, щоб Петро Йванович не перебивав.

Городничий. Та кажіть ради Бога, що там таке! У мене аж серце перевернулось. Сідайте, панове! Беріть стільці! Ось для вас, Петре Йвановичу, стілець.(Всі сідають кругом Петрів Івановичів). Ну, що ж? що там таке?

Бобчинський. Постривайте, дозвольте, я все по черзі... Як тільки я мав приємність вийти од вас, після того, як ви зволили стурбуватись одержаним листом, еге... так я тоді забіг... та вже, прошу вас, не перебивайте, Петре Йвановичу! Я все, все, все знаю... Так отже, як зволите бачити, забіг я до Коробкина. Не заставши ж Коробкина дома, завернув я до Растаковського, а не заставши Растаковського, зайшов ось до Йвана Кузьмича, щоб переказати йому новину, що ви одержали, та йдучи звідтіль, зустрівся я з Петром Івановичем...

Добчинський (перебиваючи). Біля будки, де продають пиріжки...

Бобчинський. Біля будки, де продають пиріжки... та, зустрівшись із Петром Івановичем, я й кажу йому: чи чули ви, Петре Йвановичу, звістку, що дістав Антон Антонович од найпевнішого чоловіка? А Петро Йванович вже почули про це од вашої ключниці Явдохи, котру невідомо чого було послано до Пилипа Антоновича Почечуєва.

Добчинський (перебиваючи). По барильце для французької горілки.

Бобчинський (одводячи його руку). По барильце для французької горілки. Пішли ми з Петром Івановичем до Почечуєва... Але ж прошу вас, Петре Йвановичу... теє то... не перебивайте, будь ласка... не перебивайте!.. Пішли ми до Почечуєва, так по дорозі Петро Йванович і каже: «Зайдемо, каже, в реставрацію, у мене в животі... – я зранку не ів нічого, – якась бунтація в животі»... еге, в животі у Петра Йвановича... «А до реставрації», каже: «привезли сьогодні свіжої сьомги, так ми й закусимо.» Ми у реставрацію, аж там молодий чоловік...

Добчинський (іперебиваючи). Гарний з себе, убраний цивільно...

Бобчинський. Гарний з себе, убраний цивільно, ходе собі по хаті, а на лиці, такий розум... фізіономія... поводіння... і тут (круте рукою коло чола), багацько, багацько такого... Я немов почував щось, і кажу до Петра Йвановича: «це щось не просто.» Еге. А Петро Йванович уже кивнув пальцем і покликав реставратора, реставратора Уласа... у його жінки три тижні перед тим найшлась дитина... там такий моторний хлопчина! як виросте, держатиме,, як і його^ батько, реставрацію. Прикликавши Уласа, Петро Йванович спитав його пошепки: «хто це,» каже: «отой молодий чоловік?» А Улас і говоре: «це,» каже... е, не заважайте, Петре Йвановичу... ви не розкажете, далебіг, не розкажете... ви шепеляєте, у вас, я знаю, один зуб свистунець... „Це, – каже – молодий чоловік – чиновник, еге, їде з Петербургу, а на прізвище, – каже, – Іван Олександрович Хлестаков. А їде, – каже, – в Саратовську губернію. І каже: «а химерний же, химерний: другий тиждень сидить, з готелю не їде, бере усе набір і ні копійки не хоче платити.» Як він тільки сказав мені це, так я зараз і догадався. «Е!» кажу я до Петра Йвановича...

Добчинський. Ні, Петре Йвановичу, то я сказав: «Е!»

Бобчинський. Спершу ви сказали, а потім і я сказав. «Е!» сказали ми обидва із Петром Івановичем. А чого ж би пак йому тут сидіть, коли йому дорога лежить в Саратовську губернію?.. Так то. Оце, він і єсть той самий чиновник.

Бобчинський. Чиновник, що ви про його зволили дістати звістку, – ревізор.

Городничий (перелякано). Що ви, Бог з вами! Це не він.

Добчинський. Він! І грошей не плате, і не їде. Хто ж би це був, як не він? І на подорожній прописано – в Саратов.

Бобчинський. Він, він, їй же Богу, він... такий спостережливий: все роздивився. Побачив, що ми з Петром Івановичем їли сьомгу – більше через те, що Петро Йванович задля свого шлунку... еге, навіть у тарілку нам заглядав. Мене такий жах обхопив...

Городничий. Господи, помилуй нас грішних! Де ж він там живе?

Добчинський. У п’ятому номері, під східцями...

Бобчинський. У тім самім номері, де то рік почубились проїжджі офіцери.

Добчинський. А вже тижнів зо два. Приїхав на Василя Єгиптянина...

Городничий. Два тижні! (Набік) Батечку! Угодники святі, рятуйте! За ці два тижні вибили різками унтер-офіцерську жінку... арештантам не видавали харчів... на улицях шинки... багнища... Ганьба! Зневага!

Артем Пилипович. Що ж, Антоне Антоновичу, їхати парадом до гостиниці?

Амос Федорович. Ні, ні! Попереду пустить голову, духовенство, купецтво; адже і в книзі: «Події Івана Масона»...

Городничий. Ні, ні, доручіть це вже мені самому. Траплялись гірші випадки вжитті,та спливали, ще й дякували... може і тепер Господь винесе. (Звертаючись до Бобчинського.) Кажете, він молодий?

Бобчинський. Молодий. Літ двадцять три, або чотири – не більше.

Городничий. Тим краще: у молодого швидше вивідаєш. З старим – біда... О, біда... А молодий увесь – мов, на долоні. Ви, панове, хай кожний з вас готується сам по собі, а я піду сам, або ось хоч би з Петром Івановичем, приватно, так собі, навідатись, чи нема якої прикрості подорожнім. Гей, Свистунові

Городничий. Біжи зараз поклич часного пристава; або ні... ти мені потрібний... скажи там кому-небудь, щоб як найшвидше покликали часного пристава, а сам приходь сюди.

Артем Пилипович. Ходімте, ходімте, Амосе Федоровичу! Може бути справді біда!

Амос Федорович. Та чого вам справді бояться? Колпаки чисті понадіваєте на хворих – та й усе.

Артем Пилипович. Та що там колпаки?! Хворим велено давати габер-суп, а у мене по коридорах несе капустою, що хоч ніс затуляй...

Амос Федорович. О, що до цього, – я спокійний. Бо справді, кому схочеться стромлять носа в повітовий суд? А хоч би й заглянув у який папір, так життю не був би радий... Я вже п’ятнадцять років сиджу на судейському стільці, а як загляну в докладну записку – ех! тільки рукою махну. Сам Соломон не второпає, що в ній справедливе, а що ні...

Суддя, попечитель шпиталів, доглядач шкіл і почмейстер виходять, і в дверях зустрічаються з поліцаєм, що вертається.

ВИХІД IV.

Городничий, Бобчинський, Добчинський і поліцай.

Городничий. Біжи на улицю... Або ні, стрівай! Біжи принеси... А другі ж де? Невже ж ти сам один? Адже я наказував, щоб і Прохоров був тут? Де Прохоров?

Поліцай. Прохорова нема, та він для діла не годиться.

Поліцай. Та так. Вранці привезли його п’яного, як ніч. Вже й так вилили на його дві діжки води, а він ще й досі не протверезився.

Городничий (хапаючись за голову). Ой, Боже мій, Боже! Біжи швидше на улицю. Або ні – чкурни зараз до мого покою... чуєш!.. І принеси мені звідтіль шпагу і новий капелюх!.. Ну, Петре Йвановичу, їдьмо!

Бобчинський. Та й я, та й я... дозвольте й мені, Антоне Антоновичу.

Городничий. Ні, ні, Петре Йвановичу, неможна, неможна. Якось ніяково... та і не помістимось на дрожках.

Бобчинський. Нічого, нічого, я так, півником, півником побіжу за дрожками; я тільки трошки, так у дірочку в дверях подивлюся, як він там і що.

Городничий (беручи шпагу, до поліцая) Біжи зараз збери десятських. Хай кожний з їх візьме... Ой, шпага яка ж пощерблена! От проклятий купчище отой Абдулин! Баче, що у городничого стара шпага, і не пришле нової! О, лукавий народ! А там, певно, пройдисвіти, вже і жалоби з-під поли готують... Хай кожний візьме в руки по улиці... тьху, чорт візьми – по улиці! – по мітлі! і хай заметуть усю улицю, що йде до готелю, та щоб чисто... Чуєш! та дивись... ти, ти... я тебе знаю... ти там кумаєшся, а за халяви пхаєш срібні ложечки... гляди мені – стережись... А що ти зробив з купцем Черняєвим?.. Га?.. Він тобі дав на мундир два аршини сукна, а ти загарбав цілу штуку! Гляди, не по чину береш! Марш!

ВИХІД V.

Городничий. А, Степан Ілліч! Скажіть, Бога ради, де ви запропастились? Навіщо це похоже?

Городничий. Ну, слухайте, Степане Іллічу!.. Вже приїхав чиновник з Петербургу... Які ви там розпорядки зробили?

Пристав. Та такі, як ви звеліли... Поліцая Пуговицина я послав з десятськими замітати тротуари.

Пристав. А Господь святий знає. Вчора трапилась за містом бійка. Поїхав туди, щоб втихомирити, а вернувся п’яний.

Городничий. Слухайте ж, зробіть ось що: поліцай Пуговицин... він високого росту, так хай стане задля порядку на мосту... Ага, розкидати зараз стару огорожу, там коло шевця... і заткнуть там солом’яну віху, щоб здавалось, що там мається щось будуватись!.. Воно, знаєте, чим більше руйнування, тим більше свідчить про діяльність начальства... Боже мій... Я й забув, що на тім майдані навалено на сорок возів сміття... Що за погане місто! Постав тільки де-небудь який пам’ятник, або просто якийсь тинок, то вже чорт його знає відкіля і напруть всякого чорт зна чого. (Зітхає). А як приїжджий чиновник спитає за службу: чи вдоволені? ви щоб казали: всім вдоволені, ваше благородіє! а як що хто буде невдоволений, то я йому опісля дам такого невдоволення!.. О, ох, ох, ох! грішний я, дуже грішний! (Бере замість капелюха шабатурку). Аби тільки дав Господь швидше збутись, а там я вже поставлю таку свічку, якої ніхто ще й досі не ставив. На кожного іродового купчину накину по три пуди воску. Ох, Боже мій, Боже, їдьмо, Петре Йвановичу!

Часний пристав. Антоне Антоновичу, це ж шабатурка, а не капелюх.

Городничий (кидає шарбатурку). Шабатурка, так шарбатурка. Чорт з нею! А як спитають, чому не збудовано церкви при шпиталі, на яку п’ять год тому призначено гроші, то щоб не забули сказати, що вже почали були будувати, та згоріла. Я про це й рапорт посилав... А то ще хтось забудеться і бевкне здуру, що її зовсім не починали будувати!.. Та скажіть Держиморді, щоб він не дуже давав волю своїм кулакам... він, звичайно, задля порядку, всім становить ліхтарі під очима: і правому, і винуватому... їдьмо, їдьмо, Петре Йвановичу. (Виходе і вертається). Та не випускайте москалів на улицю без нічого., бо той паскудний гарнізон напне поверх сорочки тільки мундір, а знизу чортма нічого...

ВИХІД VI.

Ганна Андріївна і Марія Антонівна вибігають на сцену.

Ганна Андріївна. Де ж, де ж це вони? Ой, Боже ж мій! (Одхиля двері). Чоловіче! Антосю! Антоне! (Говорить швидко). А все ти, а все через тебе. Пішла маніжиться: «Я шпилечку, я хусточку»... (Підбіга до вікна і гукає). Антоне, куди, куди? Що, приїхав? ревізор? З усами?.. З якими усами?..

Голос городничого. Потім, опісля, матінко!

Ганна Андріївна. Опісля?.. От іще, опісля! Я не хочу опісля... Мені тільки одно слово треба знати: що він, полковник? Га? (Зневажливо). Поїхав! Постривай же, я тобі пригадаю! А все ця! «Мамочко, мамочко, підождіть, зашпилю ззаду хусточку; я зараз». Ось тобі й зараз! От тобі ні про що й не довідались. А все оте прокляте кокетування... Почула, що почмейстер тут, і ну перед дзеркалом чепуритись, заглядати то з цього, то з того боку... Забрала собі в голову, що він за нею упадає... А він просто кепкує з тебе, як ти відвернешся.

Марія Антонівна. Та що ж робить, мамочко?.. Все одно через дві години дізнаємось про все.

Ганна Андріївна. Через дві години! Щиро дякую! Нічого сказати – добре одповіла! Як то ти не догадалась сказати, що через місяць ще краще можна узнати! (Виглядає у вікно). Гей, Явдохо!.. Га? Чи ти чула, Явдохо, там приїхав хтось? Не чула? Дурна яка! Махає руками? Нехай махає, а ти все таки розпитала б його. Не могла узнати? В голові дурниці, все женихи сидять! Га? Швидко поїхали! Та ти побігла б за дрожками. Біжи ж зараз! Чуєш! Біжи, розпитай, куди поїхали!.. Та добре розпитай, що він за пан той, що приїхав. Який він? – чуєш? Подивись у щілину, і про все довідайся. І які очі: чорні, чи ні, і зараз же вертайся, чуєш? Швидше, швидше, швидше, швидше!

Кричить довго, поки не спуститься завіса. Так завіса і заслоня їх обох, як стоять біля вікна.

ДРУГА ДІЯ.

Маленька кімната в гостиниці; ліжко, стіл, сакви, порожня пляшка, чоботи, щітка для одежі і т. ін.

ВИХІД I.

Йосип (лежить на ліжку свого пана). А! хай йому чортяка, як хочеться їсти! У животі так гурчить, немов би цілий полк заграв у труби... Таки не доберемось додому та й годі! Що ж мусиш робить? Другий місяць минає, як покинули Петербург! Проциндрив в дорозі гроші, а тепер сидить, підобгавши хвоста, і не турбується. А було б вистачило на дорогу, ще й як! Ні, куди ж пак! йому заманулось показать себе в кожному місті! (Передражнює пана). «Гей, Йосипе, біжи, напитай де покій, та й не абиякий!.. і обід замов як найсмачніший... я не можу їсти недоброї страви. Мені треба доброго обіду!» Ще коли б було щось путнє, а то легістратишка мізерний! З подорожніми знайомиться, а тоді в карти! От тобі і догравсь! Ех, осточортіло вже мені таке життя! Вже в селі краще: хоч нема публічности, так за те ж і турбот менше!.. Візьмеш собі жіночку, та й лежи цілий вік на печі, та їж пироги. Ну, хто ж буде змагатися – звісно, як піде на правду, то життя в Петербурзі найкраще. Аби тільки гроші були, а життя делікатне й політичне: тіятри, собаки тобі танцюють, і все, чого душа забажа. Розмовляють усі так делікатно, як тільки дворяни й зуміють. Підеш, бувало, на Щукин, – купці гукають на тебе: «Добродію!» На перевозі на човні сідаєш собі поруч з чиновником... а забажається тобі кумпаніі, – ідеш до крамнички. Там тобі кавалер розкаже про лагері, вияснить, яке значіння мас кожна зірка на небі, так що все бачиш, * як на долоні. Стара офіцерша приплентається... а часом загляне туди така покоївка... фу, фу, фу! (Усміхається і круте головою). Галантерейне, чорт би його, взяв поводіння! Не почуєш ніколи нечемного слова: кожний тобі каже «ви»... Очортіло ходити – береш візника, їдеш, мов пан, а не хочеш заплатить – гаразд: у кожному дворі є другі ворота – чкурнеш за браму, а там і нечистий тебе не знайде. Одно тільки погано: раз добре наїсися, а вдруге трохи з голоду не згинеш, так як оце й тепер, наприклад. А все він винен. Що з ним зробиш? Пришле батько гроші, так він не те, щоб зберегти, – куди там!.. Пішов гуляти: катає візником, щодня біжи добувай йому квиток в тіятр, минув тиждень, а там дивись – посилає продавати новий фрак. Інколи прогайнує усе до останньої сорочки, так що на йому тільки сюртук та шинеля зостанеться. Далебі, правду кажу! А яке сукно дороге, аглицьке... сотні півтори самий фрак коштує, а спусте тобі на базарі за двадцять... А про штани нема що й говорить – задурно йдуть. А через що так? А через те, що він діла не робе. Замість того, щоб іти на службу, він вештається по прошпекту, в карти грає... Ой, коли б довідався про це старий пан! Не подивився б на те, що ти, голубе, чиновник, а закотив би сорочку, та всипав би тобі таких гарячих, що днів чотири чухався б. Коли служить, так служи... От і тепер – сказав реставратор що не дасть нам їсти, доки не заплатимо за давнє. І ну, а як не заплатимо? (Зітхає). Ох, Боже мій, коли б хоч якого-небудь борщу! Здається цілий світ би проковтнув!.. стукає... мабуть він.

ВИХІД II.

Хлестаков. На, візьми. (Оддає йому капелюх і паличку). А, ти знов качався на ліжку?

Йосип. Та навіщо мені було качатися? Не бачив хіба ліжка, чи що?

Хлестаков. Брешеш, качався: дивись, як все покуйовджено.

Йосип. Та нащо воно мені? Хіба я не знаю, що таке ліжко? Я маю ноги, я й постою. Нащо мені ваше ліжко?

Хлестаков (ходе по кімнаті). Подивись лишень, чи є там тютюн.

Йосип. Та звідкіля йому взятись? Адже ж ви ще чотири дні тому останній викурили.

Хлестаков (ходе і на всякий спосіб копиле губи. Нарешті говоре голосно і наважливо). Слухай ... гей, Йосипе!

Хлестаков (голосно, але вже не так рішучо). Біжи туди...

Хлестаков (зовсім нерішучо і неголосно, дуже близьким до прохання голосом). Наниз, до буфета... Скажи там, щоб дали мені обідати...

Йосип. Та так. Чи піду, чи не піду, нічого з того не буде... Хазяїн сказав, що не дасть більше обіду...

Хлестаков. Як він сміє не дати? от іще дурниця!

Йосип. «Ще, – каже, – і до городничого піду; третій пак тиждень не плате грошей. Ви обидва, з твоїм паном, – каже, – шахраї, а пан твій дурисвіт. Ми, – каже, – таких пройдисвітів та поганців бачили!»

Хлестаков. А тобі, бидло, зараз треба усе це переказувати мені!

Йосип. Каже: «Так може кожне, приїхати осістись, набрати набір, так що потім і вигнати трудно. Я, – каже, – не жартуватиму, а прямо жалобу та в тюрму».

Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Біжи, біжи та скажи йому... Така тупа товаряка!

Йосип. Та вже краще я покличу сюди самого хазяїна.

Хлестаков. Про мене, чорт з тобою! Клич хазяїна.

ВИХІД III.

Хлестаков (сам). Страх, як хочеться їсти. Пройшовся трохи, думав, чи не перехочеться; ні, чорт би його взяв, не перехотілось. Ох, коли б я не проциндрив грошей у Пензі, було б з чим доїхати додому... Отой піхотний капітан здорово обчистив мене. Уй, каналія, чудесно штоси зрізує. Посидів усього чверть години і все забрав. А все таки дуже кортіло б ще хоч раз з ним стикнутись. Тільки не довелось. Ну, який же поганий городок! У бакаліях нічого не дають набір. Це прямо таки паскудство... (Починає свистіти зразу арію з «Роберта», далі «Не ший мені, ненько!», а вкінці – ні се, ні те). Ніхто не хоче йти!

ВИХІД IV.

Слуга. Хазяїн велів спитати, чого бажаєте?

Хлестаков. Здоров був, приятелю! Ну, що, як здоров’я?

Хлестаков. Ну, що, як у вас, у гостиниці? Чи все гаразд?

Хлестаков. Слухай, голубе! мені й досі не приносять обіду, так прошу тебе, будь ласкав, скажи, нехай швидше несуть. Бачиш, мені зараз після обіду треба дещо зробить.

Слуга. Та хазяїн сказав, що більше не дасть. Навіть хотів іти сьогодні жалітися до городничого.

Хлестаков. Ет, що там жалітися! Ти, голубе, сам поміркуй, що це? мені ж треба їсти? Бо інакше можу зовсім охлянуть. Мені дуже хочеться їсти... і я це кажу не в жарти.

Слуга. Еге ж. Та він казав: „я не дам йому обіду, доки не заплате мені за давне. Так він і сказав.

Хлестаков. Так ти піди та розтовмач йому, умов його...

Хлестаков. Ти розтовмач йому, як слід, що мені справді треба їсти... Гроші само по собі... Він гадає, що як йому, мугиряці, нічого не станеться, як не їстиме день, так і іншим теж. От іще вигадка!

ВИХІД V.

Хлестаков (сам). Одначе, це погано буде, як він зовсім нічого не дасть їсти. А страшенно хочеться, ще ніколи так не хотілось... А може б із одежини що-небудь пустити на торг? От хоч би штани, або що продати. Е, ні, краще поголодувати, та приїхати додому у петербурзькому костюмі. Шкода, що Іохим не позичив карети. А гарно це було б, їй-Богу, гарно: приїхати додому в кареті, під’їхати таким чортом до якого-небудь сусіда – дідича перед ганок, з ліхтарями, а Йосипа посадовити позаду у лівреї... Уявляю собі, як би всі заметушились! «Хто це, що це?» А лакей входе (витягається й удає лакея): «Іван Олександрович Хлестаков, з Петербургу: зволите приняти?» Вони, тюхтії, і не знають, що то значить: «Зволите приняти». До них, як приїде який гусак-дідич, то так, як ведмідь і преться просто в вітальню. Підійдеш до гарненької донечки: «Панно, як я...» (Потирає руки і притупцює ніжкою). Тьху! (Плює). Аж нудно, так їсти хочеться.

ВИХІД VI.

Хлестаков (ляскає в долоні і трошки підскакує на стільці). Несуть! Несуть! Несуть!

Слуга (із тарілками і серветкою). Хазяїн дає оце вже в останнє.

Хлестаков. Ну, хазяїн, хазяїн... Начхати мені на твого хазяїна! А що там таке?

Хлестаков. От дурниця! Я цього не приймаю. Ти йому скажи; що це таке справді? Цього ж мало.

Слуга. Ні, хазяїн каже, що цього навіть багато.

Хлестаков. Чому нема? Я сам бачив, ішов проз пекарню, там багацько варилось. І у їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловічки їли сьомгу і ще багато де чого...

Хлестаков. Порося ти погане!.. Чому вони їдять, а я ні? Чому ж, чорт візьми, і я не можу так? Хіба ж вони не такі подорожні, як і я?

Слуга. Звісно, які! Вони, звичайно, платять гроші!

Хлестаков. Я з тобою, дурню, і балакати не хочу. (Наливає супу і їсть). Що це за суп? Ти просто налив води у миску, ніякого смаку, ще й тхне чимсь. Я не хочу цього супу; дай мені іншого.

Слуга. Добре, візьму. Хазяїн сказав, як не хочете, то й не треба.

Хлестаков (захищає тарілку). Ну, ну, ну... не руш, дурню! Ти звик так поводитись з іншими... я, брат, не таківський! Зі мною не раджу... (їсть). Боже мій! який суп! (їсть далі). Я думаю, що ще ні одна людина в світі не їіла такого супу! якесь пір’я плава, замість масла... (Крає курку). Ай, ай, ай, що це за курка! Дай печеню... Там супу трохи зосталось; візьми, Йосипе, собі! (Крає печеню). Що це за печеня? Це не печеня!

Хлестаков. А чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира печена, замість телятини. (Їсть). Злодії! каналії! Чим вони годують! Аж щелепи болять, як з’їси один такий шматок. (Колупає пальцем в зубах). Шельми! Зовсім, як деревьяна кора, нічим не витягнеш, і зуби почорніють од таких страв. Злодюги! (Обтирає рот серветкою). Більше нема нічого?

Хлестаков. Каналії! Шельми! І хоч би сякий-такий соус, або щось солодкого. Ледащо! Тільки деруть з подорожніх.

Слуга з Йосипом забирають з столу тарілки й виносять.

ВИХІД VII.

Хлестаков. Так, наче я й не їв нічого, тільки розохотився. Коли б дрібні, послав би на базар купити хоч булку, або що.

Йосип (входе). Там чогось городничий приїхав, вивідує та розпитує про вас...

Хлестаков (перелякано). От тобі й на! Що за бестія той трахтирщик, устиг-таки пожалітись. Що буде, як справді впакують мене в тюрму?.. Що ж? Якби чесним способом... То я може б... Ні, ні, не хочу. Там в городі тиняються офіцери та народ, а я, мов навмисне, хотів показати добрий тон, та й переморгнувся з однією купецькою дочкою... Ні, не хочу... Та що він таке?.. Як він сміє справді?.. Що, хіба я йому купець, або ремесник який? (Бадьориться і випрямляється). Та я йому просто скажу: «Як ви смієте? Як ви...»

У дверях ворушиться клямка; Хлестаков блідне й труситься.

ВИХІД VIII

Хлестаков, Городничий і Добчинський. Городничий, увійшовши, спиняється. Обидва злякано дивляться кілька хвилин один на одного, витріщивши очі.

Городничий (заспокоївшись трохи і витягнувши руки по швах). Добридень!

Городничий. Моя повинність як городничого цього города, дбати про те, щоб подорожнім і всім благородним людям ніяких прикростів...

Хлестаков (спочатку запинається трохи, але вкінці говоре голосно). Та що ж робити?.. Я не винен... Я справді заплачу... Мені пришлють з села. (Бобчинський заглядає в двері). Більше винен він... таку тверду дає телятину, як дерево... А суп... чорт-зна, чого туди всипав, я мусив вилити його за вікно. Він мене голодом мучить цілі дні... чай такий гидкий, тхне рибою, а не чаєм. За що ж я... от іще вигадка!

Городничий (злякано). Вибачайте, я справді тут не винен. На базарі в мене телятина завжди добра. Привозять холмогорські купці... люди тверезі і поводіння чесного. Я не знаю, звідки він бере таку. А як що не так, то... Може б ви переїхали зі мною на другу кватирю.

Хлестаков. Ні, не хочу. Знаю, що значить на другу кватирю: це значить в тюрму. Та яке ви маєте право? Як ви смієте?.. Я... я служу у Петербурзі (Сміливіше). Я... я... я...

Городничий (набік). Ох, Господи, який сердитий! Про все дізнався, все розказали, проклятущі купці!

Хлестаков (бадьоріше). Та ви хоч би з усією своєю командою то... не піду! Я просто до міністра. (Стукає кулаками по столу). Що ви? Що ви?

Городничий (витягнувшись і тіпаючись всім тілом). Помилуйте, не губіть. Жінка, діти маленькі, не зробить нещасним.

Хлестаков. Ні, я не хочу. От іще! Що мені до того? через те, що у вас жінка і діти, я повинен іти в тюрму?.. Це мені подобається. (Бобчинський виглядає в двері і злякано ховається). Ні, щиро дякую, не хочу!

Городничий (труситься). Через недосвід, їй Богу, через недосвід, через убожество... Самі звольте подумати. Урядової плати не вистача навіть на чай та цукор... А як що й були які хабарці... то дуже невеличкі: щось там до столу, та якась там пара одежин. Що ж до унтер-офіцерської вдови, перекупки, котру я ніби випарив різками, так це брехня, їй Богу, брехня. Це вигадали вороги мої: це такі люди, що ладні мене в ложці води втопити.

Хлестаков. Та що це? То зовсім не моє діло... (Роздумавши). Не знаю я, одначе, нащо ви говорите про ворогів та про якусь унтер-офіцерську вдову. Унтер-офіцерша то зовсім інша річ... а мене не смієте вибити, до того вам зась... Дивись, який знайшовся! От іще! Я заплачу, заплачу гроші. Я через те і сиджу тут, що у мене ні копійки.

Городничий (набік). Ой, хитра ж личина! Ось якої загнув! Якого туману пускає! Розбирай, як хочеш! Не знаєш, з якого боку і підступити. Ну, та спробую... Що буде, те й буде, а спробувати можна. (Голосно). Коли вам справді треба грошей, або чого іншого, то я ладен допомогти зараз. Мій обов’язок допомагати подорожнім.

Хлестаков. Позичте, позичте мені. Я зараз розплачусь з реставратором. З мене буде двісті карбованців, або навіть і менше.

Городничий (даючи гроші). Якраз двісті карбованців, не турбуйтесь і перелічувати.

Хлестаков (беручи гроші). Дякую, дякую. Я вам зараз пришлю з села... у мене це швидко... Я бачу, ви шляхетна людина. Тепер інша річ.

Городничий (набік). Ну, хвала Богові, взяв гроші. Тепер, здається, гаразд піде. Я ж йому замість двохсот, чотири вкрутив.

Хлестаков. Гей, Йосипе! (Входе Йосип). Поклич сюди слугу. (До городничого і Добчинського). Чого ж ви стоїте, сідайте, будь ласка. (До Добчинського). Сідайте, будь ласка.

Хлестаков. Прошу сідайте, будь ласка. Я тепер бачу вашу просту вдачу, і вашу щирість... А то, признаюсь, я вже думав, що ви прийшли, щоб мене... (До Добчинського). Сідайте!

Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський заглядає в двері і прислухається.

Городничий (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб його вважали інкогнітом. Добре, підкотимось і ми на коліщатах. Удаймо, що ми зовсім не знаємо, що він за чоловік. (Голосно). Ми, ходячи по службі ось із Петром Івановичем Добчинським, тутешнім дідичем, зайшли навмисне до готелю довідатись, чи добре тут подорожнім, бо я не так, як інший городничий, котрому про все байдуже... Але я, окрім служби, маю в душі християнську людяність, хочу, щоб кожну людину добре вітали, і ось, немов в подяку, доля послала таку милу знайомість.

Хлестаков. Мені самому дуже приємно. Без вас я, признаюсь, довго б ще сидів тут... Зовсім не мав чим заплатити.

Городничий (набік). Ну, ну, говори своє! Не мав чим заплатити! (Голосно). Насмілюсь спитати, куди і в яке місце зволите їхати?

Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власний хутір.

Городничий (набік, іронічно). В Саратовську губернію. Ого! І не почервоніє... О, з ним треба держать ушка на макушці! (Голосно). Добре діло задумали. А от що стосується дороги, то одні кажуть, буває прикро, що коней часом на станції нема, а іншому – це розривка для ума. Адже ви мабуть, їдете більш задля власної втіхи?

Хлестаков. Ні, батько мене кличе. Розсердився старий, що я й досі ні до чого не дослужився в Петербурзі. Він думає, що як тільки приїхав, так зараз і хрест Володимира тобі почеплять. Ні, я б послав його самого потертись трохи в канцелярії.

Городничий (набік). Чи бач, як баки забива, ще й старого батька приплів. (Голосно). І надовго зволите їхати?

Хлестаков. Напевно не знаю. Мій батько упертий і безглуздий, старий шкарбун, як пеньок. Я йому просто скажу: як хочете, а я без Петербургу жити не можу. За що ж справді я маю труїти собі життя з мужиками? Тепер не ті бажання, душа моя жадає просвіти.

Городничий (набік). Гарно зав’язав узлика! Бреше, бреше і не спіткнеться. А так на взір непоказний, низенький: здавалось би, нігтем розчавив його! Ну, та постривай. Ти у мене таки пробалакаєшся. Я тебе приневолю більше розказати! (Голосно). Справедлива увага. Що можна зробити в глушині? Ось хоч би й тут: не досипляєш ночі, сили свої покладаєш для вітчини, не жалуєш нічого, а награда невідомо коли ще буде. (Оглядає кімнату). Здається, цей покій трохи вогкий?

Хлестаков. Поганий покій! а блощиці такі, яких я ще ніде не бачив. Як собаки кусають.

Городничий. Дивіться, такий поважний гість і терпить од кого ж? Од якихсь паскудних блощиць, яким і на світ не слід було родитись! Здається, й поночі трохи в цім покої?

Хлестаков. Ще й як! зовсім поночі. Хазяїн завів звичай не давати сюди свічок. Хочеш іноді щось зробити, прочитати, або прийде фантазія написати щось – не можна; темно, поночі.

Городничий. Чи не міг би я просить вас... але ні, я не гідний того...

Городничий. Ні, ні! Не гідний, не достойний.

Городничий Я насмілився б... В мене дома прегарний для вас покоїк, ясний тихий... „Але ні, я почуваю сам, це занадто велика честь для мене... Не гнівайтесь, їй-Богу, я так по щирості запросив...

Хлестаков. Навпаки, я з приємністю. Мені багато краще у приватнім домі, ніж у цьому шинку.

Городничий. Ой, який я радий! А як моя жінка зрадіє. Я вже такої вдачі: гостинність з самого дитинства, особливо ж, як гість – освічена людина. Не думайте, що я кажу це з лукавства; ні, я не з тих, мої слова пливуть просто з душі!

Хлестаков. Дякую дуже. І я теж не люблю лукавих людей. Мені дуже подобається ваша прямота та щирість, і я, признаюсь, нічого більше не вимагав би, як тільки – показуй мені прихильність і поважання; поважання й прихильність.

ВИХІД IX.

Ті самі і слуга разом з Йосипом. Бобчинський зазирає у двері.

Слуга. Я ж недавно подав вам другий рахунок.

Хлестаков. Я вже не пам’ятаю твоїх дурних рахунків. Скажи, скільки там слід з мене?

Слуга. Ви зволили першого дня взяти обід, другого дня тільки закусили сьомги, а опісля усе брали набір.

Хлестаков. Дурень! Ще заходивсь вилічувувати! Скільки там всього слід?

Городничий. Та не звольте турбуватись – він підожде. (До слуги). Пішов геть! Тобі пришлють!

Ховає гроші. Слуга виходе; з дверей визирає Бобчинський.

ВИХІД X.

Городничий. А чи не бажали б ви тепер оглянути деякі присутственні місця в нашому городі, от шпиталь тощо?

Городничий. А так, подивитесь, як ведеться... який лад...

Городничий. І, як забажаєте, поїдемо до повітової школи; оглянете порядок, в якому викладаються у нас науки.

Городничий. Опісля, як забажаєте одвідати острог і міські тюрми – подивитесь, як у нас держать злочинців.

Хлестаков. Та навіщо ж тюрми? Вже хіба краще огляньмо шпиталі.

Городничий. Як хочете. Як ви бажаєте їхати – у своєму екіпажі, чи разом зі мною на дрожках?

Городничий (до Добчинського). Ну, Петре Йвановичу, для вас тепер нема місця.

Городничий (тихо до Добчинського). Слухайте: ви біжіть, та бігцем, щодуху, і занесіть дві цидулки: одну у шпиталь до Земляники, а другу жінці. (До Хлестакова). Чи можу просити дозволу написати у вашій присутності кілька слів до жінки, щоб вона приготовилась приняти шановного гостя?

Хлестаков. Та навіщо ж це?.. А проте, тут і чорнило, тільки паперу – не знаю... Хіба на цьому квиткові.

Городничий. Добре, я тут напишу. (Пише і заразом говоре до себе). А от побачимо, як піде діло після сніданку та доброї плящини!.. А є у нас губернська мадера, не показна на позір, але слона звале з ніг. Аби тільки дізнатися мені, хто він такий і до якої міри треба його боятись.

Написавши, оддає Добчинському, котрий підходе до дверей; але в ту саму мить обриваються двері, і Бобчинський, що підслухував за дверима, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський встає.

Хлестаков. А що? Не забились часом де-небудь?

Бобчинський. Нічого, нічого, все гаразд тільки на носі невеличка гулька. Я забіжу до Христіяна Йвановича, у його є такий пластир, то воно й загоїться.

Городничий (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це нічого. Уклінно прохаю, будьте ласкаві. А слузі вашому я сам скажу, щоб переніс пакунки. (До Йосипа). Перенеси, голубе, все до мене, до городничого – це тобі кожне покаже. Будь ласка! (Пускає поперед себе Хлестакова і сам іде за ним, але обернувшися, говоре з докором до Бобчинського). Вже й ви! Не найшли іншого місця упасти! І простягся, як чорт знає що таке.

ТРЕТЯ ДІЯ.

ВИХІД I.

Ганна Андріївна і Марія Антонівна, стоять коло вікна в таких самих позах, як і в першій дії.

Ганна Андріївна. Ну, ось уже цілу годину ждемо! А все ти винна. Через твої дурні манери... Убралася зовсім, так ні, треба було ще їй нишпоритися. Найкраще було б не слухати тебе зовсім. Ох, яка досада! Немов навмисне живої душі не видно! Наче повимирало все...

Марія Антонівна. Але ж, мамочко, хвилин за дві дізнаємось про все. Вже й Явдоха повинна швидко тут бути. (Вихиляється у вікно й гукає). Ой, мамочко, мамочко! Хтось іде, он там у кінці улиці.

Ганна Андріївна. Де йде? У тебе завжди якісь вигадки. Ну, так, іде. Та хто ж це йде? Невеликий на зріст, у фраці... Хто ж це? Га? Яка ж досада! хто ж би це такий був?

Ганна Андріївна. Який Добчинський?Тобі завжди увижається щось таке... Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ви, ідіть сюди! швидше!

Марія Антонівна. Справді,мамочко, Добчинський.

Ганна Андріївна. Ну, ось, ти навмисне, аби тільки сперечатись. Кажу тобі, це не Добчинський.

Марія Антонівна. А що? А що, мамочко? Бачите, що Добчинський.

Ганна Андріївна. Ну, так, Добчинський; тепер я бачу, що це він – але чого ти змагаєшся? (Гукає у вікно). Швидше! Швидше! Ну, як ви помалу йдете! Ну, що? де вони? Га? Та кажіть же звідтіль – все одно. Що? Дуже суворий? Га? А чоловік, чоловік мій? (Одступивши трохи од вікна, з досадою). Такий дурний, доки не ввійде в хату, нічого не розкаже!

ВИХІД II.

Ганна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка: ну, і не сором вам? Я на вас єдиного покладалась, як на путню людину – всі повибігали, та й ви з ними! А я й досі ні од кого нічого не дізналась. І не сором вам? Я була хрещеною матір’ю вашого Івана і Лізи, а ви ось що зробили зі мною!

Добчинський. Їй-Богу, кумо, так біг, щоб вам засвідчити своє поважання, що духу не можу перевести. Моє поважання, Маріє Антонівно!

Марія Антонівна. Здорові були, Петре Йвановичу!

Ганна Андріївна. Ну, що? Кажіть, що і як там?

Добчинський. Антон Антонович прислав вам записку.

Ганна Андріївна. Ну, та хто він такий? Генерал?

Добчинський. Ні, не генерал, але не згірше генерала. Що за освіченість, а яке поводіння?

Ганна Андріївна. А! це той самий, що про його писали до мого чоловіка?

Добчинський. Він самий. Я це перший вгадав разом із Петром Івановичем.

Добчинський. Та, слава Богу, все гаразд. Спочатку він прийняв був Антона Антоновича суворо трохи, еге; – сердився і казав, що і в гостиниці усе погано, і що до його не поїде, і що він не хоче сидіти за його в тюрмі, але потім, як довідавсь про невинність Антона Антоновича і більше розбалакався з ним, зараз змінив думки, і, хвалити Бога, усе пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати шпиталі... А то справді вже Антон Антонович думали, чи не було якого потайного доносу. Я і сам теж трошки злякався...

Ганна Андріївна. А вам-то чого ж боятись? Адже ви не служите?

Добчинський. Та так, знаєте, як вельможа говоре, якось моторошно.

Ганна Андріївна. Ет... Це все дурниці Але розкажіть, який він з себе? Молодий, старий?

Добчинський. Молодий; молодий чоловік, літ двадцяти трьох... А говоре зовсім, як старий... «Гаразд, – каже, – Я поїду і сюди, і туди»... (Розмахує руками). Славно говоре. «Я, – каже, – і написати і прочитати дещо люблю; так біда, – каже, – що у кімнаті трохи поночі.»

Ганна Андріївна. А з себе який він? брюнет, чи бльондин?

Добчинський. Ні, більш на шатена скидається, а очі такі жваві, такі, як звірки, що аж моторошно стає.

Ганна Андріївна. Що він мені пише тут у записці? (Читає). „Сповіщаю тебе, серденько, що моє становище було дуже прикре; але, з божої ласки, найбільше за два солоні огірки і пів порції ікри карбованець і двадцять п’ять копійок!.. (Спиняється). Я тут нічого не второпаю: нащо тут солоні огірки та ікра?

Добчинський. А це Антон Антонович писали на замазанім папері, хапаючись. Там був якийсь квиток.

Ганна Андріївна. А, так, правда. (Читає далі). «Але, з божої ласки, сподіваюся, що все гаразд скінчиться. Приготуй зараз покій для шановного гостя, той, що обліплений жовтими шпалерами. З обідом не заходься, бо ми закусимо в шпиталі, у Артема Пилиповича, а вина якомога більше... Скажи купцеві Абдулину, щоб як найліпшого прислав, а як ні – то я переверну йому усю крамницю Цілую, серденько, твою ручку і зостаюсь твоїм Антоном Сквозник-Дмухановським...» Ох, Боже мій! Та це ж треба якнайшвидше! Гей, хто там? Мишко!

Добчинський (підбігає до дверей і кричить). Мишко! Мишко, Мишко!

Ганна Андріївна. Слухай! бігай, лишень, до купця Абдулина.. Пострівай, я тобі дам записочку. (Сідає до столу, пише записку, а тим часом говоре). Цю записку оддай кучерові Сидорові, а він хай побіжить з нею до купця Абдулина і принесе од його вина. А ти сам піди зараз та прибери гарненько той покій для гостя. Поставиш там ліжко, умивальник і все інше.

Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я побіжу тепер швидше та подивлюсь, як він там оглядає...

Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть, я вас не держу.

ВИХІД III.

Ганна Андріївна. Ну, Марусечко, нам треба б зайнятися туалетом. Він столична штука, щоб, боронь Боже, не осміяв чого. Тобі найкраще було б у блакитній сукні з маленькими оборками.

Марія Антонівна. Пхе, мамочко, у блакитній! мені зовсім не подобається – і Ляпкина-Тяпкина ходе у блакитній і Земляничина дочка теж у блакитному, вже я краще вберусь у різноколірну.

Ганна Андріївна. В різноколірну... Справді... ти говориш, аби сперечатись... Воно тобі буде багато краще, бо я хочу надіти блідо-жовту. Я дуже люблю цей колір.

Марія Антонівна. Але ж, мамочко, вам блідо-жовта сукня не до лиця!

Марія Антонівна. А вже ж ні, я ж кажу щиру правду, що ні. До неї треба, щоб очі були зовсім темні.

Ганна Андріївна. Оце добре. А хіба ж у мене очі не темні? Зовсім темні. Яку ти верзеш нісенітницю! Як же не темні, коли я собі завжди ворожу на жирову кралю?

Марія Антонівна. Ой, мамочко, з вас більше чирвова краля!

Ганна Андріївна. Дурниця. Далебі дурниця. Я ніколи не була чирвовою кралею. (Виходе швиденько з Марією Антонівною. З-за сцени чути її голос). Що за вигадка? Чирвова краля! Кат-зна, що вигадує.

Як вони вийшли, одчиняються двері і Мишка викидає з їх сміття. В другі двері входе Йосип з пакунком на голові.

ВИХІД IV.

Йосип. Постривай, дай перше одпочити. Ох, нещасливе життя! На порожній живіт всякий оберемок здається важким.

Мишка. А що, дядечку, скажіть, чи швидко надійде генерал?

Мишка. Що ж це? Щось більшого, чи меншого од справжнього генерала?

Мишка. Бач як! Ох, тим-то у нас метушню підняли.

Йосип. Слухай, хлопче: з тебе, як бачу, моторний парубок... Злагодь що-небудь попоїсти!

Мишка. Та для вас, дядечку, ще нема нічого готового. Простої страви ви ж не їстимете, а ось як пан ваш сяде за стіл, то і вам щось звідтіль перепаде.

Йосип. Давай борщу, каші та пирогів. Нічого, все їстимем. Ну, несімо гамуз. Що, там є другий вихід?

ВИХІД V.

Поліцаї одчиняють обидві половинки дверей. Входе Хлестаков, за ним городничий, далі попечитель шпиталів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський із пластирем на носі. Городничий показує поліцаям папірець на підлозі – вони біжать і піднімають його, штовхаючи один одного.

Хлестаков. Гарні інституції. Мені подобається, що у вас показують подорожнім все в городі. По інших містах мені нічого не показували.

Городничий. По інших містах, насмілюся сказати вам, городничі та чиновники дбають більше про свою, сказати б, користь. А тут, можна сказати, немає іншої гадки, окрім тієї, щоб пристойністю та піклуванням придбати ласку начальства.

Хлестаков. Снідання було дуже добре, я добре наївся. Чи у вас щодня такі сніданки?

Городничий. Це зумисно для такого дорогого гостя.

Хлестаков. Я люблю попоїсти. Для того й живеш, щоб зривати квітки розкошів. Як зветься та риба?

Хлестаков. Дуже смашна. Де то ми снідали? У лікарні, чи що?

Хлестаков. Ага, ага, пригадую – там стояли ліжка. А хворі поодужували? Там їх, здається, небагацько?

Артем Пилипович. Душ із десять зосталось, не більше, а усі інші вже одужали. Це вже так заведено, такий лад у нас. З того часу, як я прийняв місце, – може вам це здасться навіть неможливим – усі, як мухи, одужують. Хворий не встигне увійти до шпиталю – як уже й здоровий; і не стільки медикаменти помагають, скільки чесність і справність.

Городничий. Вже нащо, насмілюсь вам сказати, головоломні обов’язки городничого. Скільки усяких справ, що стосуються чистоти, латанини, направи... одно слово, в найрозумнішої б людини голова закрутилась, але, дякувати Богові, все йде гаразд. інший на моїм місці тішився б тільки користями, але, повірите мені, що я, навіть лягаючи, все думаю: „Господи, Боже, ти мій, як би то так зробить, щоб начальство побачило мою щирість і було вдоволене!.. Чи наградить воно, чи ні, це, звісно, його воля, принаймні аби моє серце було спокійне. Коли в городі скрізь порядок, улиці позамітані, арештанти добре вконтентовані, п’яниць мало... то чого ж мені більше треба? Далебі, пошани, ніякої я не хочу. Воно, правда, принадна річ, але проти добрих діл все – прах, суєта.

Артем Пилипович (набік). Ач, каналія, як розмальовує. Дав же Господь такий талан!

Хлестаков. Це правда. Я й сам, признаюсь вам, люблю іноді помізкувати: інколи прозою, а деколи то й вірші надряпаю.

Бобчинський (до Добчинського). Правда, все правда, Петре Івановичу! Такі уваги... Видно, що вчена голова.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь забавок, товариств, де можна було б, примірно, пограти у карти?

Городничий (набік). Еге, знаємо, голубчику, у чий город камінці кидаєш (Голосно) Боже, борони! Тут і чутки нема про такі товариства. Я карт ніколи і в руки не брав; навіть не тямлю, як і грати в ті карти. Бачить їх ніколи не міг спокійно... а як доводилось коли побачить якого-небудь дзвінкового короля... або іншу карту... така огидливість на мене находила, що просто таки аж плюнеш. Раз якось трапилось, забавляючи дітей, збудував хатку із карт... так потім цілу ніч проклятущі снились... Бог з ними!.. Як можна, щоб такий дорогий час гаяти над картами?

Лука Лукич (набік). А з мене, гаспід сто карбованців зцупив.

Городничий. Краще я той час поверну на користь державну.

Хлестаков. Ну, це ви даремне одначе... Все залежить од того, як хто дивиться на це діло... Коли, приміром, забастуєш тоді, як треба гнуть з трьох боків, ну тоді звісно... Ні, не кажіть. Інколи дуже цікаво пограти.

ВИХІД VI.

Ті самі, Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Городничий. Осмілюсь познайомити вас з моєю сім’єю; моя жінка, моя донька.

Хлестаков (кланяючись). Який я щасливий, добродійко, що маю таку, сказати б, приємність бачити вас.

Ганна Андріївна. Нам ще більш приємно бачити таку особу.

Хлестаков (кокетливо). Вибачайте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Ганна Андріївна. Як же ж це? Ви це зволите говорить задля компліменту... Будь ласка, сідайте.

Хлестаков. Коло вас стоять – це вже щастя. Одначе, коли ви бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що нарешті сиджу коло вас.

Ганна Андріївна. Вибачайте, я ніяк не смію прийняти цього на себе... Я гадаю, вам після столиці ця мандрівка здалася дуже неприємною.

Хлестаков. Страшенно поганою. Звикши жити, comprenez vous, у світі – і одразу опинитися в дорозі: гидкі трактири, безпросвітня темрява... Коли б, признаюсь, не такий випадок, що мене... (Поглядає на Ганну Андріївну і пишається). Так наградив за все...

Ганна Андріївна. І справді вам мабуть неприємно.

Хлестаков. А проте, добродійко, в цю хвилину мені дуже приємно.

Ганна Андріївна. Як то можна. Ви робите велику честь задля мене, я того не варта.

Хлестаков. Чому ж не варті. Ви, пані, заслуговуєте.

Хлестаков. Так, село, а проте і село має свої узгір’я і струмочки... звісно, хто ж рівняє його до Петербургу... Ох, Петербург, Петербург! Що за життя справді! Ви може думаєте, що я тільки папери переписую... Ні, начальник одділу зі мною за панібрата. Так ударе по плечі: «Приходь, брате, обідати» каже. Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, щоб сказати: це так, а оце отак. А там уже чиновник для писання, такий пацюк, пером тільки – др... др... пішов писати. Хотіли навіть зробити мене колежським асесором, та я собі гадаю: навіщо це мені? І сторож біжить ще на сходах за мною з щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам, – каже, – черевики вичищу». (До городничого). Що ж ви, панове, стоїте? Прошу, сідайте!

Хлестаков. Без чинів прошу сідати. (Городничий, а за ним усі інші сідають). Я не люблю церемоній. Навпаки, я навіть стараюсь проскочити непомітно. Але ніяк не можу сховатись, ніяк. Як тільки вийду куди, – вже й кричать: «ось, – кажуть, – Іван Олександрович іде!..» – А раз мене навіть прийняли за головнокомандуючого. Солдати вискочили з гауптвахти і підняли рушниці. Аж потім вже добре знайомий мені офіцер каже: „Ну, брате, ми тебе прийняли за головнокомандуючого.

Хлестаков. З гарненькими актрисами знайомий. Я теж всякі водевільчики... З літераторами часто бачуся... З Пушкиним приятелюю. Бувало, не раз кажу йому: «А що там, брате, Пушкин?» «Та так, брате!» одповідає бувало: «Так якось усе...» Великий чудак!’

Ганна Андріївна. Так ви й пишете? Як то, мабуть, приємно писати! То ви, певно, і в часописах друкуєте свої твори?

Хлестаков. Еге, і в журналах друкую. Моїх, одначе, творів багато: «Весілля Фігаро», «Роберт Дьявол», «Норма»! Уже і назвищ навіть не пам’ятаю. І все це випадково... я не хотів навіть і писати, так театральна дирекція каже: «Будь ласка, напиши що-небудь, брате». Думаю собі: «Гаразд». І зараз-таки – за один вечір, здається, усе й написав .. Усіх здивував. У мене легкість в думках просто незвичайна. Все, що вийшло в світ за підписом барона Брамбеуса: «Фрегат Надія» і «Московський Телеграф»... то я все понаписував.

Ганна Андріївна. Так то ви – барон Брамбеус?

Хлестаков. А як же! Я їм усім виправляю статті. Мені Смирдін сорок тисяч дає за це.

Ганна Андріївна. То певно і «Юрій Милославський» ваш твір?

Марія Антонівна. Ой, мамочко, там написано, що це твір добродія Загоскина.

Ганна Андріївна. Ну, ще б пак. Я так і знала, що ти навіть і тут будеш сперечатись.

Хлестаков. А, так, це правда: це дійсно твір Загоскина. Але є ще другий «Юрій Милославський», то той уже мій.

Ганна Андріївна. То я мабуть вашого й читала. Як чудово написано!

Хлестаков. Я мушу вам признатись, що з літератури й живу. Я маю найкращий дім у Петербурзі... Так уже й знають – дім Івана Олександровича. (Звертається до усіх). Зробіть ласку, панове, як будете у Петербурзі, прошу, прошу зайти до мене. Я теж даю бали...

Ганна Андріївна. О, я уявляю собі, з яким смаком і пишністю ви робите бали.

Хлестаков. І не кажіть! На столі, приміром, кавун, кавун за сімсот карбованців. Суп у вазі просто на кораблі приїхав з Парижу; одкриєте покришку – дух, – кажу вам, якого не найдете в світі. Я щодня буваю на балу. Там ми склали свою партію віста: міністр заграничних справ, французький посол, англійський, німецький посол і я. І втомишся граючи, страх! Просто не знати що. Як збіжиш до себе по сходах на четвертий поверх – скажеш тільки куховарці: «На, Маврушко, шинелю!..» Що це я брешу – я й забувсь, що живу на другому поверсі... До моїх покоїв тільки одні сходи ведуть... А цікаво заглянуть до мене у прихожу, як я ще не прокинувся: графи та князі товпляться, гудуть, мов чмелі. Тільки й чуєш: ж... ж... ж... Іноді й міністр... (Городничий і інші перелякані встають з своїх крісел). До мене навіть на пакетах пишуть: ваше превосходительство. Раз я правував навіть департаментом. І чудно: директор поїхав – а куди поїхав – ніхто не знає. Ну, розуміється, зараз пішли балачки: як, що, кому заняти місце. Знайшлось між генералами кілька охочих і брались, а підійдуть – ні, мудро. Здається, і легке діло, а роздивиться, просто, чорт візьми! Опісля бачать, нема що робити, – ідуть до мене... І зараз – по вулицях кур’єри, кур’єри; кур’єри... Можете собі уявити, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів. Яке становище, питаю! «Іване Олександровичу! ідіть кермувати департаментом». Я, признаюся, трохи стурбувався, вийшов у халаті, хотів одмовитись, але, думаю собі, дійде до царя, ну та і формуляр теж... «Добре, панове, – кажу, – я приймаю службу, тільки у мене ні-ні-ні... у мене пильнуй! Я вже...» І дійсно: бувало, як прохожу по департаменті – аж світ крутиться... все дрижить, тремтить, мов лист. (Городничий і інші тремтять од жаху; Хлестаков дужче гарячиться). 0! жартувати я не люблю; вже я їм усім завдав страху... Мене сама державна рада боїться. Та що справді? Я такий! Я не подивлюся ні на кого... я кажу усім: «Я сам себе знаю, сам...» Я усюди, усюди. У дворець щодня їздю. Мене завтра, зараз же зроблять фельдмарш...

Зсувається і трохи що не падає з стільця, але чиновники з пошаною піддержують його.

Городничий (підходе до нього і, трусячись усім тілом, силкується говорити). А ва-ва-ва... ва...

Хлестаков (таким самим тоном). Не второпаю нічого, усе дурниця...

Городничий. Ва-ва-ва... шество... превосходительство, чи не бажаєте одпочити?.. Ось і кімната, і все, що треба...

Хлестаков. Дурниця одпочинок!.. Гаразд! я згоден одпочити. Снідання у вас, панове, добре... я вдоволений, я вдоволений. (Декламує). Лябардан! Лябардан!

Входе у суміжну кімнату, за ним городничий.

ВИХІД VII.

Ті самі, окрім Хлестакова і Городничого.

Бобчинський (до Добчинського). Оце, Петре Йвановичу, чоловік! Ось, що значиться чоловік! Скільки й на світі живу, не стикався з такою високою особою; трохи не вмер од страху. Як ви думаєте, Петре Йвановичу, який в його чин?

Добчинський. Я думаю, що він, найменше – генерал.

Бобчинський. А я думаю, що генерал далеко йому не рівня, а як генерал, то вже хіба самий генералісимус. Чули ви, як він царську раду прибрав до рук? Ходім розкажемо швидше Амосові Федоровичу і Коробкину. Прощайте, Ганно Андріївно!

Артем Пилипович (до Луки Лукича). Страшно, а чого, – і сам не знаєш. А ми навіть не в мундирах... Ну, а що, як проспиться, та у Петербург махне донос?!.. (Виходять обидва стурбовані, кажучи): Прощайте, пані!

ВИХІД VIII.

Ганна Андріївна. А як делікатно поводиться. Зараз можна вгадати, що столична штучка. А яка вдача... Ох, як чудово! Я страх люблю таких молодих людей! Я просто себе не тямлю!.. По всьому знать, що я йому дуже сподобалась... Я запримітила, – усе на мене поглядав.

Марія Антонівна. Але ж, мамочко, він на мене дививсь!

Ганна Андріївна. Покинь ти свої дурощі. Вони зовсім не до речі.

Ганна Андріївна. Ще що вигадай! Не дай, Боже, щоб не посвариться; не можна, та й годі... Чого б він пак дивився на тебе? Чого і з якої речі йому дивиться на тебе?

Марія Антонівна. Справді, мамочко, усе дивився... І як почав говорить про літературу, то поглянув на мене, і, опісля, як оповідав, як він грав у віста з послами, і тоді знов глянув на мене...

Ганна Андріївна. Ну, може і глянув якийсь раз, та й то так, аби тільки. «От, – думає собі, – подивлюся і на неї».

ВИХІД IX.

Городничий. І не радий, що напоїв. Ну, що, як хоч половина з того, що він казав, правда?.. (Задумується). Та як же й не бути правді? Людина трошки на підпитку все зараз викаже. Що на думці, те й на язиці. Звісно, трохи намолов, але знов, без брехні нічого не говориться. З міністрами грає, і до палацу їздить... Гм... як тільки більше думаєш... чорт його знає, не знаєш, що й діється в голові; так, немов би ти стоїш на якійсь дзвіниці, або хочуть тебе повісить...

Ганна Андріївна. А мені зовсім було не страшно. Я простісінько бачила у йому тільки освіченого, світського, вищого тону чоловіка, а до його чинів, мені зовсім байдуже.

Городничий. Ет, вже ви – жінки! Одного цього слова доволі... Вам усе – дурощі в голові! Бевкнуть ні з того, ні з сього слівце. Вас висічуть та й годі, а чоловіка і поминай, як звали. Ти, моє серденько, поводилась з ним так запанібрата, немов з яким-небудь Добчинським!

Ганна Андріївна. Про це я вам раджу не турбуватись. Ми теж знаємо дещо таке...

Городничий (сам). Ну, та що з вами й говорити!.. Бач, яка справді оказія! До цього часу не можу очуматись од страху. (Одчиняє двері і говорить). Мишко! Поклич поліцаїв, Свистунова і Держиморду: вони повинні бути недалеко десь коли брами. (Після недовгого мовчання). Чудно стало на світі: хоч би був уже з себе показний, а то худенький, тоненький, – як ти вгадаєш, хто він? Військового все ж таки розпізнаєш, а як надіне фрачишку, так наче муха та з повідрізуваними крильцями. А довго крутив у гостиниці, та плів усякі небилиці та вигадки! Хоч би вік думав – не додумаєшся. Але врешті таки подався, та ще й сказав більше, ніж треба. – Видно, що молодий...

ВИХІД X.

Ті самі і Йосип. Всі біжать йому назустріч, киваючи пальцями.

Городничий (до жінки й до дочки). Годі, годі вам! (До Йосипа). Ну, що, друже, дали тобі добре попоїсти?

Ганна Андріївна. А скажи, чи до твого пана іздить багато графів та князів?

Йосип (набік). Що тут казати? Як тепер добре нагодували, значить тоді ще ліпше нагодують. (Голосно). Еге, бувають і графи.

Марія Антонівна. Серденько, Йосипе, який твій пан гарненький!

Ганна Андріївна. А що, скажи мені, Йосипе, як він...

Городничий. Та перестаньте, будь ласка. Ви такими дурницями тільки мені стаєте на заваді... Ну, що ж, друже?..

Городничий. Ой, Боже мій! ви усе з своїми дурними питаннями! І слова не дадуть сказати про діло... Ну, що, друже, як твій пан?.. Сердитий? Чи любе лаятись, чи ні?

Йосип. Так, порядок любе. Все повинно бути йому до ладу.

Городничий. Мені дуже подобається твоє лице. З тебе, друже, видно добра людина. Ну, що...

Ганна Андріївна. Слухай, Йосипе, а як твій пан там ходить, чи в мундирі?

Городничий. Годі вам, цокотухи! Тут важне діло про життя чоловіка... (До Йосипа). Ну, що, друже, ти мені справді дуже подобаєшся. В дорозі не завадить, знаєш, випити чайку зайву склянку, тепер холоднувато, так оце тобі пара карбованчиків на чай.

Йосип (беручи гроші). А дуже дякую, пане! Дай вам, Боже, доброго здоров’я: бідному чоловікові допомогли.

Городничий. Нічого, нічого! я й сам радий. А що, друже...

Ганна Андріївна. Слухай, Йосипе, а які очі більш подобаються твоєму панові?..

Марія Антонівна. Йосипе, серденько, а який гарненький носик у твого пана.

Городничий. Та постривайте, дайте мені... (До Йосипа). А що, друже, скажи мені: на що більше пан твій завертає увагу... це б то, що йому в дорозі більше усього подобається?

Йосип. Та це як коли, як трапиться... Але більше над усе любе, щоб його добре вітали, щоб частували його добре.

Йосип. Еге ж, добре. – От що я, я – кріпак, а він дивиться, щоб і мені було добре. їй Богу. Бувало, заїдемо де-небудь: «А що, Йосипе, добре тебе почастували?» – «Погано, ваше високоблагородіє!» «Е, – каже, – Це, Йосипе, недобрий хазяїн». «Ти, – каже, – нагадай мені, як приїду». «Ет! – думаю собі. (Махнувши рукою): – Бог з ним! Я людина проста»...

Городничий. Добре, добре! Умієш одповідати. Там я тобі дав на чай, так оце ще до того на бублички.

Йосип. За що така ласка, ваше високоблагородіє? (Ховає гроші). Хіба вже вип’ю за ваше здоров’я.

Ганна Андріївна. Прийди і до мене, Йосипе, і я дам...

Марія Антонівна. Йосипе, серденько, поцілуй свого пана.

З другої кімнати чути кахикання Хлестакова.

Городничий. Чш... (Стає навшпинячки; розмовляють півголосно). Боронь, Боже, кричать! Ідіть собі... Годі вже вам.

Ганна Андріївна. Ходім, Марусечко! Я тобі скажу, що я помітила в гостя... про це мусимо побалакати тільки вдвох...

Городничий. Ну, ви вже там наговорите! Я думаю, що як піди, та підслухай, то й уха собі позатуляєш. (Звертаючись до Йосипа). Ну, друже...

ВИХІД XI.

Городничий. Чш! Мов косолапі ведмеді стукають чобітьми. Так пруться, немов хто сорок пудів скидає з воза. Де вас чорт носив?

Городничий. Цс! (Затуля йому рот). Як та ворона крякає! (Передражнює його). Був по наказу!.. Немов із барила реве! (До Йосипа). Ну» друже, іди, приготуй там, що треба, для пана. Проси усього, що є в домі. (Йосип іде). А вистоять на ганку, і ні з місця. І нікого стороннього не пускати, особливо ж купців! Як хоч одного з них впустите, то... Як тільки побачите, що хто йде з прощенням, а хоч би і не з прощенням, а чимсь схожий на те, що хоче подати на мене скаргу, то просто в потилицю штовхайте! Так його! Гарненько! (Показує ногою). Чуєте? Цс... цс...

ЧЕТВЕРТА ДІЯ.

ВИХІД I.

Обережно, майже на пальцях входять Амос Федорович, Артем Пилипович, почмейстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський. Усі одягнені в парадні мундири. Розмова ведеться напівголосно.

Амос Федорович (установлює всіх півкружком). Змилуйтесь, панове, ставайте швиденько в круг. Та більше ладу. Бог з ним: у дворець іздить, і царську раду картає. Ставайте по військовому. Ви, Петре Йвановичу, зайдіть з того боку, а ви, Петре Йвановичу, станьте ось тут.

Добчинський і Бобчинський забігають на пальцях.

Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, а нам щось та треба-таки робити.

Артем Пилипович. Ну, та хоч би й підсунуть.

Амос Федорович. Небезпечно, нечистий би його взяв, розкричиться: це ж придворний вельможа. А може так, ніби приношення од дворянства на який-небудь пам’ятник, чи що.

Почмейстер. Або так: «ось, мовляв, прийшли поштою гроші, та не відомо кому».

Артем Пилипович. Глядіть, щоб він вас поштою не одправив куди-небудь далі. Слухайте! ці справи не так робляться в культурній державі. Навіщо нас тут цілий ескадрон? Знайомитись треба по одному, так в четверо очей і теє... як там треба, щоб і ухо не чуло! От як робиться в порядному громадянстві. Ну, ось ви, Амосе Федоровичу, перший і починайте.

Амос Федорович. Та краще ви починайте. У вашім шпиталі великий гість снідав.

Артем Пилипович. Так, може, краще почав би Лука Лукич, як просвітитель молодіжі.

Лука Лукич. Не можу, не можу, панове. Я, признаюся, так вихований, що як заговорить зі мною хтось хоч на один чин вищий, то ніби і душі у мене нема, а язик неначе дубовий стане Ні, ні, панове, визвольте, справді визвольте од цього.

Артем Пилипович. То, значить, Амосе Федоровичу, окрім вас нема кому. У вас що не слово, то мов Цицерон з язика злетів...

Амос Федорович. Що ви! що ви!? вже й Цицерон! Не знать, що вигадали! Правда, інколи захоплююсь, як зайде розмова про домашню зграю, або про хортів.

Всі (напосідають на нього). Ті, ви не тільки про собак, ви і про стовпотворіння... Ні, Амосе Федоровичу, не кидайте нас, будьте батьком рідним... Ні, Амосе Федоровичу!

В той час чується хода і кахикання в кімнаті Хлестакова. Усі біжать один поперед одною до дверей, товпляться і швидко виходять. Не обходиться без того, щоб де кого не придавили. Чути півголосні оклики.

Голос Бобчинського. Ой, Петре Йвановичу, наступили на ногу!

Голос Земляники. Пустіть, панове, хоч душу на покаяння... Зовсім задавили.

Чути кілька криків: «ой, ой!» Нарешті всі вибігають, і хата зостається порожньою.

ВИХІД II.

Хлестаков (сам; виходе, з заспаними очима). Здається, добре задрімав. Відкіля вони взяли таких матраців та перин. Навіть упрів. Здається вони вчора таки добре підсунули мені за сніданням, в голові і досі стукотить. Тут, я бачу, можна приємно бавити час. Я люблю щирість, і мені, признаюсь, більше подобається, як мені догождають од щирого серця, а не то, що через інтерес... А дочка городничого нічого собі, та і мати така, що можна б ще... Ні, я не знаю, але мені справді подобається таке життя.

ВИХІД III.

Суддя (входячи і спиняючись, сам до себе). Боже, Боже, винеси цілим. Так тобі, аж жижки трусяться. (Голосно, випрямляючись і придержуючи рукою шпагу). Маю честь представитись: суддя тутешнього повітового суду, колежський асесор Ляпкин-Тяпкин.

Хлестаков. Прошу сідати. Так ви тут суддею?

Суддя. Року 816 обрали мене дворяни на три роки і з того часу виконую обов’язки до цієї пори.

Суддя. За три трьохліття наградили Володимиром четвертої степені, з похвалою од начальства. (Набік). А гроші в жмені, та жменя вся в огні.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. А от Ганна третьої степені, то вже не так.

Суддя (висуваючи трохи вперед стиснену жменю, говоре до себе). Господи, Боже! не знаю, де й сиджу. Неначе на гарячому угіллі.

Амос Федорович (заметушившись і впускаючи додолу гроші). Нічого.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, то гроші упали.

Амос Федорович (трусячись у сим тілом). Ні, ні! (Набік). Ой, Боже! я вже перед судом!.. І віз прислано забирати мене.

Хлестаков (піднімаючи гроші). Та справді, це гроші.

Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець... пропав! пропав!

Амос Федорович (швидко). Добре, добре... з великою приємністю. (Набік). Ну, сміливіше, сміливіше. Поможи, Свята Покрово!

Хлестаков. Я в дорозі, знаєте, витратився: те та це... хоч, проте, я вам пришлю їх незабаром з села.

Амос Федорович. Не турбуйтесь, як можна? І без того це така велика честь... Малими силами, прихильністю та любов’ю до начальства... постараюсь заслужить... (Підводиться з крісла і випрямляється). Не смію більш турбувати своєю присутністю... А чи не буде якого приказу?

Амос Федорович. Я думаю, чи не дасте якого наказу до тутешнього повітового суду?

Хлестаков. Нащо ж? Я не маю ніякої потреби. Ні, ні, нічого. Щиро дякую.

Амос Федорович (кланяючись і виходячи, набік). Ну, город врятовано!

Хлестаков (по виході судді). Суддя – добрий чоловік!

ВИХІД IV.

Хлестаков і почмейстер (входе випрямившись, у мундирі, придержує шпагу).

Почмейстер. Маю честь рекомендуватись – почмейстер, надвірний радник Шпекин.

Хлестаков. А, здорові були! Я дуже люблю товариство приємних людей. Сідайте. Адже ви тут завжди живете?

Хлестаков. Мені подобається це місто. Звісно, невелике, ну, та що ж? Це ж не столиця. Правда ж, що не столиця?

Хлестаков. Це тільки в столиці панує бонтон, і нема провінціяльних гусей. А ви як думаєте? Чи так?

Почмейстер. Так, щира правда. (Набік). А він зовсім не гордий і про все розпитує.

Хлестаков. А проте, признайтесь, що і в малому місті можна щасливо прожити?

Хлестаков. На мій погляд, чого треба? Треба, щоб тебе поважали, щиро любили. Хіба не правда?

Хлестаков. Я, признаюсь, радий, що ви зі мною однакової думки. Мене, звичайно, назвуть чудним, але така вже в мене вдача. (Дивлячись йому в вічі, говорить сам до себе). Попрошу я в позичку в почмейстера... (Голосно). Зі мною, знаєте, трапилась дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не позичили б ви мені карбованців триста?

Почмейстер. Чому ж ні? Матиму за найбільше щастя. Ось вони, будьте ласкаві, од душі радий.

Хлестаков. Щиро дякую. Бо я, знаєте, не люблю ні в чому собі одмовляти в дорозі... Та й нащо? Чи не так же?

Почмейстер. Правда, правда. (Встає, випрямляється і придержує шпагу). Не смію більше надокучать вам своєю особою. Чи не буде якого наказу до поштового уряду?

Хлестаков (закурює цигару). І почмейстер теж, здається, добра людина; принаймні прислужливий! Такі люди мені подобаються.

ВИХІД V.

Хлестаков і Лука Лукич. Його майже впихають у двері.
За ним чути голоси: «Чого боїшся?»

Лука Лукич (випрямляється не без страху і придержує шпагу). Маю честь явитись – шкільний доглядач, титулярний радник Хлопов.

Хлестаков. А, здорові були! Сідайте, сідайте! Чи не бажаєте цигарочки?

Лука Лукич (сам до себе, заклопотано). От тобі й на! Цього вже я ніяк не сподівався. Брати, чи не брати?

Хлестаков. Беріть, беріть! це добра цигара; звісно, не те, що в Петербурзі... Там, мосьпане, смоктав я цигари по двадцять п’ять карбованців за сотеньку: як викуриш, то прямо пальчики собі обцілуєш. Ось огонь, запалюйте! (Подає йому свічку).

Лука Лукич пробує закурить і весь труситься.

Лука Лукич (з переляку впускає цигару, плює і, махнувши рукою, сам до себе). А! побила б тебе нечиста сила! полохливість проклята занапастила все.

Хлестаков. Ви, як бачу, не охочі до цигарок... Я признаюсь вам: це моя слабість, та ще до жіноцтва не можу бути байдужним. А ви як? Які вам більше подобаються – брюнетки, чи бльондинки?

Лука Лукич дуже заклопотаний, не знав що й сказать.

Хлестаков. Ні, скажіть щиро: брюнетки, чи бльондинки?

Хлестаков. Ні, ні, не викручуйтесь; я справді хочу знать, які вам подобаються.

Лука Лукич. Насмілюсь сказати... (Набік). Ну, і сам не знаю, що кажу.

Хлестаков. Ага, ага, не хочете сказати. Видко, що якась брюнетка наробила вам клопоту... Признайтесь, наробила?

Хлестаков. Ага! ага! Почервоніли! Бачите, бачите! Чом же ви не кажете?

Лука Лукич. Перелякався, ваше бла... превос... сіят... (Набік). Зрадив проклятий язик, зрадив!

Хлестаков. Перелякались? Еге, в моїх очах справді є щось таке, що викликає переляк. Принаймні я знаю, що ні одна жінка не може видержать... Хіба ж не правда?

Хлестаков. Мені трапилась дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не могли б ви мені позичить карбованців триста?

Лука Лукич (хапаючись за кишені, до себе). От штука, як нема! Ні, є!

Лука Лукич (випрямляючись і придержуючи шпагу). Не смію довше турбувати вас своєю особою.

Лука Лукич (біжить, трохи не бігцем і говорить сам до себе). Ну, слава Богу! Тепер, може, не загляне в школу.

ВИХІД VI.

Артем Пилипович (випрямившись і придержуючи шпагу). Маю честь заявитись: попечитель шпиталів, надвірний радник Земляника.

Хлестаков. Здорові були Будь ласка, сідайте.

Артем Пилипович. Мав честь проводити вас і вітати особисто в дорученому мені шпиталі.

Хлестаков. Ага, пригадую. Ви дуже добре почастували сніданням.

Артем Пилипович. Од щирого серця пеклуюсь служити отчизні.

Хлестаков. Я, признаюсь, люблю добрі страви, це моя слабість. Скажіть, будь ласка, мені здається, ви вчора були трохи нижчі на зріст... чи правда?

Артем Пилипович. Може бути... (Трохи помовчавши). Можу сказати, що нічого не шкодую і дуже щиро виповняю обов’язки. (Підсувається з стільцем ближче і говоре півголосно). А ось тутешній почмейстер зовсім нічого не робе: всі справи заплутані, посилки задержуються... будьте ласкаві, самі розслідіть. А суддя, що оце зараз був перед моїм приходом, тільки ганяє за зайцями, в урядове місце заганяє собак, і поведіння, як признатись вам, – звісно, для добра отчизни я повинен це зробить, хоч він мій родич і приятель – поведіння дуже поганого. Тут є один дідич Добчинський, ви його бачили, і як тільки той Добчинський вийде з дому, так він зараз там і сидить коло його жінки... я ладен заприсягтись. Подивіться зумисне на дітей... Ні одно з них не схоже на Добчинського... а всі, навіть маленька дівчинка – чистий суддя.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка... А я ніколи й не сподівався цього.

Артем Пилипович. От і доглядач шкільний... Я не знаю, як начальство могло доручить йому такий уряд... Він гірший од якобінця... а в серця молодіжі прищеплює такі небезпечні погляди, що навіть висловить страшно; – чи не бажаєте, я все це спишу на папері?

Хлестаков. Добре, хай буде на папері. Мені буде дуже приємно. Я, знаєте, люблю під час нудьги перечитати щось кумедне. Як вас на прізвище? Я все забуваю.

Хлестаков. Правда! Земляника. І що ж, скажіть мені, будь ласка, є у вас діточки?

Артем Пилипович. А як же! п’ятеро; двоє вже дорослих.

Хлестаков. Скажіть, дорослих! А як вони... Як вони теє?

Артем Пилипович. Це б то, питаєте, як їх звуть?

Артем Пилипович. Микола, Іван, Єлисавета, Марія і Перепетуя.

Артем Пилипович. Не смію турбувати вас своєю присутністю та однімати у вас дорогий час, призначений для святих обов’язків...

Хлестаков (проводячи його). Ні, ні, нічого. А те все дуже смішне, що ви розказали... Будь ласка, ще колись теж... Я це дуже люблю... (Вертається і, одчинивши двері, кричить): Гей, ви, як вас? Все забуваю, як вас на ім’я і по батькові?

Хлестаков. Зробіть ласку, Артеме Пилиповичу! Мені трапилась дивна пригода: в дорозі зовсім витратився. Чи не могли б ви мені позичити карбованців чотириста?

Хлестаков. Скажіть, як до речі. Дуже дякую...

ВИХІД VII.

Хлестаков, Добчинський і Бобчинський.

Бобчинський. Маю честь заповіститись: горожанин цього міста, Петро, Іванів син, Бобчинський.

Добчинський. Дідич, Петро, Іванів син, Добчинський.

Хлестаков. А, та я вже вас бачив. То ви, здається, тоді упали? А що, як ваш ніс?

Бобчинський. Богові дякувати! Будьте ласкаві, не турбуйтесь: присохло, тепер зовсім присохло.

Хлестаков. Добре, що присохло, я радий... (Одразу різко). Гроші у вас є?

Бобчинський. Так багацько, їй Богу, нема. А чи нема у вас, Петре Йвановичу?

Добчинський. При собі не маю, бо я, бачите, поклав їх у розправу громадського доброчинства.

Хлестаков. Ну, як не маєте тисячі, то хоч сто.

Бобчинський (шукаючи по кишенях). Чи у вас, Петре Йвановичу, не знайдеться сто карбованців? У мене всього сорок – асигнаціями.

Добчинський (дивлячись в гаманець). Двадцять п’ять карбованців усього.

Бобчинський. Та шукайте лишень краще, Петре Йвановичу! У вас там, я знаю, у правій кишені дірочка, то певно в ту дірочку позападали.

Хлестаков. Ну, все одно! Я тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців... це все одно.

Добчинський. Я насмілюсь попрохати вас про одну дуже делікатну справу.

Добчинський. Ця справа дуже делікатна: мій старший синок, знаєте, уродився ще перед моїм вінчанням...

Добчинський. Це б то воно так тільки говориться, але це все одно, як би було вже й після вінчання... І все це, як годиться, я закріпив опісля законним способом подружжя... Так я, бачите, хочу... щоб він був зовсім... теє то... законним моїм сином... і звався так, як і я: Добчинським.

Добчинський. Я й не турбував би вас, та шкода мені хисту дитини... Хлопчина такий, знаєте... великі надії подає: на пам’ять всякі вірші проказує, а як де попаде ніж, зараз вам зробе маленького возика, та так гарно, як мистець який. Про це й Петро Йванович знає.

Бобчинський. Правда, великий хист має хлопчина.

Хлестаков. Добре, добре. Я подбаю про це, я побалакаю.,, і, сподіваюся... все це буде зроблено; так, так... (Звершається до Бобчинського). Чи не маєте ще чого сказати мені?

Бобчинський. Аякже, маю до вас дуже велике прохання.

Бобчинський. Прошу вас дуже, як поїдете в Петербург, скажіть там усім великим панам: сенаторам і адміралам, що ось, ваше сіятельство, або превосходительство, в такім-то місті живе Петро Йванович Бобчинський. Так і скажіть: Петро Йванович Бобчинський.

Бобчинський. Та як доведеться і цареві... то скажіть і цареві, що ось, мовляв, ваше царське величество, в такім-то місті живе Петро Йванович Бобчинський.

Добчинський. Вибачайте, що так потурбували вас своїми одвідинами.

Бобчинський. Вибачайте, що так потурбували вас своїми одвідинами.

Хлестаков. Нічого, нічого. Мені це дуже приємно.

ВИХІД VIII.

Хлестаков (сам). Тут багацько чиновників. Мені одначе здається, що вони приняли мене за державного чоловіка. Мабуть я напустив їм вчора туману у вічі. Що за дурні! Напишу я про все до Петербургу Тряпичкину: він пописує статейки – хай їх одшмагає гарненько. Гей, Йосипе, дай мені паперу і чорнила! (Йосип заглянув у двері, крикнувши: «Зараз»). О, вже як хто попадеться Тряпичкину на зубок... стережися!.. і батька рідного не пожаліє ради слівця... і грошву теж любе. А проте, ці урядовці добрі люди. Це, що вони дали мені грошей, найкраща прикмета їхньої вдачі. Передивлюсь справді, скільки у мене грошей. Це од судді триста; це од почмейстера триста, – шістсот, сімсот, вісімсот... Який засмальцьований папірець! Вісімсот, дев’ятсот... Ого! за тисячу перейшло... Ну, ну, капітане, а ну, ну, попадись ти мені тепер! Побачимо, хто кого...

ВИХІД IX.

Хлестаков. А що, бачиш, дурню, як мене вітають та приймають?

Йосип. Та слава Богу! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?

Йосип. Та так. Бог з ними, зо всіма! Побавились тут два дні, ну й годі. Нащо з ними довго брататись? Начхайте на їх! Не який час: приїде хтось другий... їй-Богу, Іване Олександровичу! А коні тут добрі – так би чкурнули!

Хлестаков (пише). Ні, мені ще хочеться тут пожити. Нехай завтра.

Йосип. Та чого ж завтра! їй Богу, їдьмо, Йване Олександровичу! Воно хоч вас тут і дуже поважають, та все таки, знаєте, краще швидше виїхати. Вас, бачите, прийняли за когось іншого... І батько будуть гніватись, що так запізнились... Так би славно подалися!.. А коней добрих тут дали б.

Хлестаков (пише). Ну, добре... Однеси тільки спершу цей лист на пошту, та візьми заразом і подорожню. І дивись, щоб коні були добрі! Візникам скажи, що я їм даватиму по карбованцю, щоб, мов фельд’єгері, летіли і щоб пісень співали!.. (Пише далі). Уявляю собі: Тряпичкин од сміху вмре.

Йосип. Я, пане, одправлю листа тутешнім чоловіком, а сам краще буду речі складати; шкода час гаяти.

Хлестаков (пише). Добре, принеси тільки свічку.

Йосип (виходе і говоре за сценою). Гей, слухай, братику! Однеси листа на пошту і скажи почмейстерові, щоб він послав його без грошей, та скажи, щоб зараз прислали найкращу тройку коней; а за проїзд, скажи, пан не плате; прогони, скажи, казенні. Та щоб хутчій, а то, мовляв, пан сердиться. Постривай, ще лист не готовий.

Хлестаков (пише далі). Цікаво знать, де він живе тепер – на Поштовій, чи на Гороховій? Він теж любе часто переїздити з кватир і не доплачувати. Напишу навмання на Поштову.

Вкладає лист в конверт і надписує. Йосип приносе свічку, Хлестаков печатає. В той час чути голос Держиморди: «Куди лізеш, бороданю? Кажу тобі – приказано нікого не пускати...»

Хлестаков (дає Йосипові лист). На, однеси.

Голоси купців. Пустіть, батечку! Ви не смієте не пустити: ми за ділом прийшли.

Голос Держиморди. Іди, іди, геть! Не приймає, спить.

Хлестаков. Що там таке, Йосипе? Подивись, що там за галас.

Йосип (дивиться у вікно). Якісь купці хочуть увійти, а поліцай не пускає. Махають паперами: мабуть, вас хочуть бачить.

Хлестаков (підходе до вікна). А чого ви, мої любі!

Голоси купців. Прийшли до вашої милості. Будьте ласкаві, прошення прийміть.

Хлестаков. Впустіть їх, впустіть! Нехай увійдуть. Йосипе, скажи їм, нехай ідуть.

Хлестаков (приймає у вікно прошення, розгортає однє і читає). «Його високоблагородному сіятельству фінансовому панові од купця Абдулина...» Чорт знає що! такого і чина нема.

ВИХІД X.

Хлестаков і купці з кошиком з вином і головами сахарю.

Купці. Змилуйтесь, пане! Терпимо кривду зовсім безвинно.

Один з купців. Та все од тутешнього городничого. Такого городничого, пане, ще ніколи не було. Так нас гнітить, що й списати не можна. Постоями у край замучив, хоч вішайся. Несправедливо поводиться. Вхопе за бороду та й репетує: «Гей ти, татарюго!» їй-Богу! Якби ми його, значиться, чимсь скривдили, зобіділи, а то ми звичаю завжди додержуємо: що треба на сукню жінці його й дочці, – ми проти цього не стаємо. Так ні ж, бачте, йому цього мало... далебі! Прийде в крамницю, та, що побаче, те й бере. Побаче штуку сукна та й каже: «Е, коханий, це гарне суконце, однеси його до мене!» Ну, й несеш. А в штуці того сукна аршинів п’ятдесят.

Купці. Далебі! Такого городничого ще ніхто не запам’ятає. Як углядиш його, зараз і ховаєш усе в крамниці. Значиться, не те, що сказати би, якусь делікатність, він усяке чортзна-що бере: сушені чорносливи, такі, що вже літ сім лежать у бочці, що їх навіть мій прикажчик не буде їсти, а він цілими жменями тягне. Іменини його припадають на Антона – ну, вже, здається, всього нанесеш, всього доволі; так ні, ще йому подавай: каже і на Онуфрія його іменини. Що ж робить, – і на Онуфрія несеш...

Купці. Їй-Бо! А спробуй скривитись, зараз наведе цілий полк до тебе на кватирю. А як тільки що – звелить замкнути двері! «Я тебе, – каже, – не буду бити, або катувати: це, – каже, – заборонено законом, а от ти у мене, коханий, попоїси оселедчиків.»

Хлестаков. Ох, який же він крутій! Та за це прямо в Сибір!

Купці. Та вже, куди ваша ласка, запровадьте його, – все буде гаразд, аби, значиться, якнайдалі од нас. Не погребуйте, батьку наш, хлібом-сіллю: оце вам сахар і кошик вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте; я ніяких хабарів не беру. От, якби ви, приміром, позичили мені карбованців триста, – ну, то зовсім інша річ: в позичку я можу взяти.

Купці. Беріть, батьку наш. (Виймають гроші). Та що триста? Вже краще візьміть п’ятсот, – тільки допоможіть.

Хлестаков. Добре, добре: позичте, – я ні слова... я візьму.

Купці (підносять йому на срібній тарілці гроші). Будьте ласкаві, і тарілочку теж візьміть.

Купці (кланяються). Та вже заразом візьміть і сахар.

Йосип. Ваше високоблагородіє! Чом ви не берете? Беріть! В дорозі все здасться. Давай сюди голови і кошик. Давай все: все піде в діло... Що там? Мотузочок? Давай і мотузочок, і мотузочок в дорозі знадобиться: віз поламається, чи що інше, прив’язати можна.

Купці. Та вже зробіть таку ласку, ваше сіятельство! Як уже ви, значиться,не поможете нам, то вже не знаємо, як і бути. Просто хоч в петлю лізь.

Купці виходять. Чути жіночий голос: «Ні, ти не смієш недопустити мене! Я йому самому на тебе пожаліюсь. Та не штовхайся лишень так дуже!»

Хлестаков. Хто там? (Підходе до вікна). А що там, тіточко?

Голоси двох жінок. Милості вашої, батечку, просимо! Звольте, пане, вислухати.

ВИХІД XI.

Хлестаков, слюсарша й унтер-офіцерша.

Слюсарша (кланяючись в ноги). Милості прошу...

Унтер-офіцерша. Унтер-офіцерська жінка Іванова.

Слюсарша. Слюсарша, тутешня міщанка, Хавронія Петрівна Пошльопкина; батько мій...

Хлестаков. Постривай, нехай одна говоре. Чого тобі треба?

Слюсарша. Милості вашої прошу, на городничого жаліюсь. Нехай його Бог скарає! Бодай ні його дітям, ні йому, дурисвітові, ні дядькам, ні дядинам його ні в чому не таланило.

Слюсарша. Та звелів мого чоловіка в солдати забрати. На нас і черга не припадала, шахрай проклятущий. Та й по закону не можна, бо він жонатий.

Слюсарша. Зробив, анцихрист, зробив – бодай його Бог скарав і на цім, і на тім світі! Бодай йому, коли й тітка є, то й тітці всяке безголов’я, і батько, коли ще живий, то бодай і він, проклятущий, дуба дав, або удавився на віки, сибірний! Припадала черга йти кравцевому синові, отому п’яничці, а родичі підсунули добрий подаруночок, то він присікався до сина купчихи Пантелеєвої, а як Пантелеєва теж послала його жінці три сувої полотна, так він тоді до мене: «Нащо,» каже: «тобі чоловік? він уже тобі не потрібний.» То вже я знаю, чи потрібний, чи ні! Це вже моє діло, харцизяко ти такий! „ Він," каже: «злодій; хоч він і досі ще нічого не вкрав, так все одно, каже: вкраде, його й без того на другий рік візьмуть у некрути». Але мені то як без чоловіка жити, сучий ти сину! Я слаба людина, ланець ти! Бодай би всьому твоєму кодлові не довелось бачити світа божого! А як теща є, то бодай і тещі...

Слюсарша (виходячи). Не забудьте, батьку наш! Змилосердіться.

Унтер-офіцерша. На городничого, пане, прийшла...

Хлестаков. Ну, та що? Чого? Кажи ти коротко.

Унтер-офіцерша. Через помилку, добродію! Зчепились баби на базарі... а поліція не встигла, та й схопила мене, та так одлатала: два дні не могла сидіти.

Унтер-офіцерша. Та робить, звісно, нічого. Але за помилку накиньте на його штрап! Мені нема чого цуратись свого щастя, а гроші тепер дуже здались би мені...

Хлестаков. Добре, добре. Ідіть, ідіть! Я прикажу. (У вікна висовуються руки з прощеннями). Та хто там ще? (Підходе до вікна). Не хочу, не хочу, не треба, не треба! (Одходе). Обридли, хай вас чорт забере! Не пускай їх більше, Йосипе!

Йосип (кричить у вікно). Ідіть собі геть! Не час тепер, завтра приходьте.

Одчиняються двері, і в них з’являється якась постать у фризовій шинелі, з неголеною бородою, роздутими губами і підв’язаною щокою, за нею в перспективі манячить кілька інших.

Упирається руками першому в живіт і вилітає разом з ними в прихожу, зачинивши за собою двері.

ВИХІД XII.

Хлестаков (пишається). Вибачайте, панно, мені дуже приємно, що ви прийняли мене за такого чоловіка... що... Чи смію спитати вас, куди ви зібрались іти?

Марія Антонівна. Сказати правду, я нікуди не йшла.

Хлестаков. Чому ж ви, приміром, нікуди не йшли?

Хлестаков. Ні, я хотів би знати, чом ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви були заняті важними ділами...

Хлестаков (пишається). Ваші очі кращі, ніж важні діла... Ви ніяк не можете перешкодить мені... навпаки, ви можете зробить мені приємність.

Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.

Хлестаков. Задля такої чудової особи, як ви... чи можна бути таким щасливим, подати вам стілець? Ні, для вас не стілець, а... трон...

Марія Антонівна. Справді, я... не знаю... Мені так треба було йти.

Марія Антонівна. Ви насмішкуваті; вам аби поглузувати з провінціялок.

Хлестаков. Якби я бажав, панно, бути вашою хусточкою, щоб обнімати вашу лілейну шийку!

Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите: якась хусточка... Сьогодні така гарна година...

Хлестаков. А ваші устоньки кращі од усякої години.

Марія Антонівна. Ви все таке говорите... я б вас попрохала, щоб ви написали мені на спомин який-небудь віршик в альбом. Ви певно багацько їх знаєте?..

Хлестаков. Для вас, панно, все, що хочете, зроблю. Скажіть, які вам вірші?

Марія Антонівна. Які-небудь, такі гарні, нові.

Хлестаков. Та що вірші! Я їх багацько знаю.

Марія Антонівна. Ну, скажіть, які ж ви мені напишете?

Хлестаков. Та нащо ж казать? Я й без того їх знаю.

Хлестаков. Та. в мене сила їх усяких. Ну, хоч би й оці: «О, ти, що в горі марно на Бога нарікаєш, чоловіче!» Ну, і багацько інших... Тепер не згадаю; та це все дурниця. Я вам краще, замість того, виявлю своє кохання, що од вашого погляду...

Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію... кохання... я ніколи й не знала, що то таке кохання.

Хлестаков. Нащо ви одсуваєте свій стілець? Нам краще буде сидіть ближче одно до одного.

Марія Антонівна (одсуває крісло). Чого ж близько? Все одно й далеко.

Хлестаков (присуваючись). Чого ж далеко? Все одно й близько.

Марія Антонівна (одсувається). Та до чого ж це?

Хлестаков (присуваючись). Та це вам тільки здається, що близько; а ви уявіть собі, що далеко. Який би я був щасливий, панно, якби міг пригорнуть вас до свого серця...

Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, немов би щось полетіло? Сорока, чи якась інша птиця?

Хлестаков (цілує її в плече і дивиться в вікно). То сорока.

Марія Антонівна (встає обурена). Ні, це вже занадто .. Так нахабно!..

Хлестаков (придержуючи її). Простіть, панно, я зробив це з кохання, повірте – з кохання.

Марія Антонівна. Ви вважаєте мене такого провінціялкою...

Хлестаков (силкується задержать її). З любові, вірьте, з любові. Я так тільки, пожартував... Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я ладен на колінах просить у вас вибачення. (Стає навколішки). Вибачайте, простіть! Ви ж бачите, я на колінах ..

ВИХІД XIII.

Ганна Андріївна (побачивши Хлестакова на колінах). Ах, який пасаж!

Ганна Андріївна (до дочки). Що це таке? Це що за вчинки такі?

Ганна Андріївна. Зараз іди геть звідціля! Чуєш, геть! Геть! і на очі мені не смій показуватись. (Марія Антонівна виходе, хлипаючи). Вибачайте, я, признаюся, так здивувалася...

Хлестаков (набік). І вона теж досить апетитна, зовсім не погана. (Стає навколішки). Пані, ви ж бачите, я горю од кохання.

Ганна Андріївна. Що? Ви на колінах? Ох, устаньте! устаньте, тут підлога нечиста.

Хлестаков. Ні, на колінах, неодмінно на колінах; я хочу знать, що мені призначене: життя, чи смерть?

Ганна Андріївна. Але вибачайте, я ще не розумію значення ваших слів... коли не помиляюсь, ви робите освідчення з приводу моєї дочки.

Хлестаков. Ні, я у вас закоханий, моє життя на волоску! Як ви не оціните щирого мого кохання, то я не вартий того, щоб жити на світі. З огнем в грудях прошу згоди вашої...

Ганна Андріївна. Але насмілюсь зауважити: я, в деякому розумінні... заміжня...

Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзин сказав: «Закони засуджують...» Ми подамось у тихий таємний захист... Згоди вашої, згоди благаю!

ВИХІД XIV.

Марія Антонівна. Мамо, татко казали, щоб ви... (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ах, який пасаж!

Ганна Андріївна. Ну, чого ти? До чого? Нащо? Що за вітрогонство! Вбігла раптом, немов опечена кішка. Ну, що ти знайшла тут дивного? Що тобі прийшло в голову? Справді, як та трьохлітня дитина. Не похоже, не похоже, зовсім не похоже, що їй вісімнадцять стукнуло... Я не знаю, коли ти дійдеш до розуму, коли ти поводитимешся, як личить добре вихованій панні, і коли ти пак знатимеш, що то таке гарний тон і солідність у вчинках?

Марія Антонівна (кріз сльози). Я, мамочко, не знала...

Ганна Андріївна. У тебе все якийсь вітер гуляє в голові; ти дивишся на дочку Ляпкина-Тяпкина. Що тобі до неї? Тобі не слід на їх уважати. Маєш інші зразки – перед тобою твоя мати. За таким зразком ти повинна йти.

Хлестаков (хапає дочку за руку). Ганно Андріївно, не губіть нашого щастя, благословіть щиру любов!

Ганна Андріївна (здивована). Так ви в неї?..

Ганна Андріївна. От бачиш, дурна, от, бачиш? Через тебе, таку непотріб, гість мусив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, мов божевільна. От же справді треба, щоб я зумисне одмовила: ти не варта такого щастя.

Марія Антонівна. Не буду, мамко, вірьте – більше не буду...

ВИХІД XV.

Городничий. Ваше превосходительство! Не занапастіть! Не запагубте мене!

Городничий. Там купці жалілись на мене вашому превосходительству... Слово чести даю, що й половина з того, що вони кажуть, неправда. Вони самі дурять та туманять народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, ніби я її вибив; вона бреше, їй-Богу, бреше! Вона сама себе вибила.

Хлестаков. Та нехай вона крізь землю провалиться та унтер офіцерша – мені не до неї!

Городничий. Не вірте, не вірте! Це такі брехуни... їм от така дитина не йме віри. їх уже ціле місто знає, як брехунів. А щодо їх шахрайства, то насмілюсь вам сказати, такі пройдисвіти, яких і світ не бачив...

Ганна Андріївна. Знаєш, яку нам честь робе Іван Олександрович? Свата нашу дочку.

Городничий. Куди! куди! Ти з глузду зсунулась, матінко! Не гнівайтесь, будь ласка, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата... така була й її мати...

Хлестаков. Ні, я справді сватаю. Я закоханий!

Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!

Хлестаков. Я не в жарт кажу!.. Я од любові можу здуріти...

Городничий Не смію вірити, не вартий такої чести.

Хлестаков. Та як ви не згодитесь оддати за мене Марію Антонівну, то я чорт знає, що можу собі заподіяти...

Городничий. Не можу вірить; жартуєте, ваше превосходительство!

Ганна Андріївна. Ой, який же ти й справді, йолоп! Ну, коли тебе запевняють...

Хлестаков. Оддайте, оддайте! Я одважливий чоловік, я на все піду... коли застрелюсь, вас оддадуть під суд.

Городничий. Ой, Боже мій! Я ж не винен ні сном, ні духом! Не гнівайтесь, будь ласка! Прошу робіть так, як самі бажаєте... У мене в голові тепер, далебі... Я і сам навіть не розберу, що робиться... Таким дурним тепер став, яким ще ніколи не бував.

Хлестаков підступає з Марією Антонівною.

Городничий. Нехай вас Бог благословить, а я не винен!

Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на їх.

Городничий. Що за біс! І це правда? (Протирає очі). Цілуються? Ой, батечку мій, цілуються! Справді зовсім, як жених! (Скрикує і підскакує з радощів). Ой, Антоне! Ой, Антоне! Ну, городничий! Ось яка фортуна!

ВИХІД XVI.

Городничий. А коли ж теє?.. Ви ж самі, здається, були ласкаві натякнути про весілля?.

Хлестаков. А це... я на одну тільки хвилину, на один день до дядька, – багатий дідуган... завтра ж буду і назад.

Городничий. Не смію вас задержувати, сподіваючись, що вернетесь щасливо.

Хлестаков. Еге ж, еге ж, я швидко. Прощайте, моє кохання... ні, просто не можу висловить. Прощайте... серденько!

Городничий. А чи не треба вам чого в дорогу? У вас, здається, не ставало грошенят?

Хлестаков. Е, ні, нащо ж? (Подумавши трохи). А проте, можна...

Хлестаков. Та, тоді ви дали двісті, – правду кажучи, не двісті, а чотириста, я не хочу користатись вашою помилкою, – так, коли ласка, дайте ще стільки ж і тепер, щоб було рівно вісімсот.

Городничий. Зараз. (Виймав з гамана). Ще як навмисне самі новенькі папірці.

Хлестаков. А так. (Бере і роздивляється гроші). Добре. Це, кажуть, нове щастя, як но-~ венькі папірці.

Хлестаков. Прощайте, Антоне Антоновичу! Дуже вдячний за вашу гостинність. Признаюсь вам од щирого серця: мене ще ніхто так гарно не вітав. Прощайте, Ганно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходять).

Голос Хлестакова. Прощайте, янголе душі моєї, Маріє Антонівно!

Голос городничого. Що, ви так у поштовій кареті і їдете?

Голос Хлестакова. Та я вже так звик У мене голова болить од ресорів.

Голос городничого. То, принаймні, чимсь би застелить, хоч би килимом! Чи не бажаєте, я звелю винести килим.

Голос Хлестаков а. Ні, нащо? Це дурниця; а проте, хай дадуть килим.

Голос городничого. Гей, Явдохо! Чуєш? Біжи в коморю, вийми найкращий килим, той блакитний, персидський! Мерщій!

Голос городничого. Коли ж вас сподіватись?

Голос Хлестаков а. Завтра, або післязавтрього...

Голос Йосипа. А, це килим! Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай з цього боку сіна.

Голос Йосипа. Ось із цього боку! Сюди! Ще! добре! Добре буде! (Б’є рукою по килимі). Тепер сідайте, ваше благородіє.

Голос Хлестакова. Прощайте, Антоне Антоновичу!

Голос городничого. Прощайте, ваше превосходительство!

Жіночі голоси. Прощайте, Іване Олександровичу!

Голос візника. Гей, ви, соколики, любі, хвацькі!

П’ЯТА ДІЯ.

ВИХІД I.

Городничий, Ганна Андріївна й Марія Антонівна.

Городничий. А що, Ганно Андріївно, га? Чи думала ти що-небудь про таке? Що за щастя, матері його хрін! Ну, признайся щиро: чи снилось тобі коли, що з якоїсь городничихи і одразу... тьху ти, канальство! З таким бісом породичались!

Ганна Андріївна. Зовсім ні, я це давно знала. Це тобі вдивовижу, бо ти проста людина... ти не бачив ніколи порядних людей.

Городничий. Я сам, мамусю, порядна людина! Одначе справді, як подумаєш, Ганно Андріївно, які ми з тобою птиці стали! А що, Ганно Андріївно? Високого льоту, чорт би його взяв! Постривайте, теперечки я всиплю перцю всім охочим подавати жалоби та доноси! Гей, хто там? (Входе поліцай). А, це ти, Йване Карповичу! Поклич зараз сюди купців! Ось я їх, каналлів! Так скаржитись на мене! Ач, прокляте іудейське кодло! Постривайте, голубчики! Перше я вас годував тільки до усів, а тепер до бороди нагодую. Запиши всіх, хто приходив жалітись на мене, а найпаче отих писаків, писаків, що карлючили їм доноси. І оповісти всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь послав Господь городничому, що оддає заміж свою дочку не за якого-небудь харпака, а за такого, що й на світі ще не було, що може все зробить, все, все, все! Всім оповісти, хай знають! Кричи на цілий город, гати в усі дзвони! Матері його сто чортів! Коли радість, так радість! (Поліцай виходе). Так ось як, Ганно Андріївно, га? Як же ми тепер? Де житимемо? тут, чи в Петербурзі?

Ганна Андріївна. Розуміється, в Петербурзі. Як можна зоставатись тут?

Городничий. Як в Петербурзі, то і в Петербурзі, хоч воно й тут було б добре. А що? я думаю, городничество тоді на бік; як по твоєму, Ганно Андріївно?

Ганна Андріївна. А, звісно, навіщо нам те городничество?

Городничий. Воно, як ти думаєш, Ганно Андріївно, тепер можна запопасти великого чина, а бо він запанібрата зо всіма міністрами, у дворець їзде – то може таке проїзводство встругнути, що згодом і в генерали можна вискочити! Як ти думаєш, Ганно Андріївно, можна вискочити в генерали?

Городничий. А, трясця його матері! Славна річ бути генералом! Кавалерію почеплють тобі через плече... а яку кавалерію краще, Ганно Андріївно, червону, чи блакитну?

Ганна Андріївна. А звичайно, що блакитну краще.

Городничий. Ач! чого заманулось! А добре й червона. А чому чоловікові хочеться бути генералом? А тому, що як трапиться поїхати кудись, зараз фельд’єгері та ад’ютанти летять попереду: «Коней!» І там, на станції нікому не дадуть, всі дожидають: всі оті титулярні, капітани, городничі, а ти собі і в ус не дмеш! Обідаєш де-небудь у губернатора, а ти, городничий, стій отам! Хе, хе, хе! (Страшенно регочеться). От що, трясця його матері, спокушає.

Ганна Андріївна. Тобі завжди грубе подобається. Ти повинен пам’ятати, що треба зовсім змінить життя, що твоїми знайомими будуть не те, що якийсь суддя – псар, з котрим ти ганяєш зайців, або Земляника; навпаки – знайомі в тебе будуть з дуже делікатним поводінням: графи і всі вельможні... Але мені боязко за тебе: ти іноді бевкнеш таке слівце, якого між порядними людьми ніколи не почуєш.

Ганна Андріївна. Воно нічого, доки ти був городничим, а там, бач, життя зовсім інше.

Городничий. Правда! там, як то кажуть, є дві рибки: ряпушка і корюшка, такі, що аж слинка покотиться, як почнеш їсти.

Ганна Андріївна. Йому все тільки рибки! Я пробі хочу, щоб наш дім був перший у столиці, та щоб у мене в господі було таке амбре, щоб аж увійти не можна було... і щоб треба було отак очі заплющить... (Заплющує очі й нюхає). Ах, ах, як же гарно!

ВИХІД II.

Купці (кланяються). Здорові були, добродію!

Городничий. Як ся маєте, голубчики? Як ваш крам продається?!.. А що, самоварники, аршинники?! жалітись?! Котолупи, пронози, дурисвіти заморські! Скаржитись? Що, багацько взяли?! Ось, думали, так зараз і в острог його засадять! А чи знаєте ви, – сім кіп чортів і одна відьма вам у зуби, – що...

Ганна Андріївна. Ой, Боже мій! Які ти, Антосю, слова говориш!

Городничий (сердито). Ет! не до слів мені тепер! Знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви жалілись, жениться на моїй дочці? А що? Га? Що тепер скажете? Тепер я вас!! Дурити народ!.. Зробиш з казною умову – на сто тисяч одуриш іі, – поставиш гниле сукно, а потім пожертвуєш двадцять аршинів, та давай йому ще й награду за це. Та якби вони знали, так... так тобі б... І пузо пхає вперед: він купець, не руш його. «Ми, – каже, – і дворянам не уважимо». Та дворянин... ех ти, пика! дворянин учиться наук... його хоч і періщать в школі, так за діло, щоб знав гарно. А ти що? Починаєш шахрайством, тебе твій хазяїн б’є за те, що не вмієш обдурювати! Ще хлопчак «отченашу» не знає, а вже обдурює; а як розіпре пузо, та напхає кишені, так і стане велике цабе! Тьху ти, яка диковина! Через те, що ти видудлиш шістнадцять самоварів за день – і чванишся! Та мені начхати на твою голову і на твою важність!..

Купці (кланяючись). Провинуватились, Антоне Антоновичу!

Городничий. Жалітися? А хто тобі поміг обдурить казну, як будував міст? написав дерева на двадцять тисяч, тоді, як не було його і на сто карбованців. Я поміг, цапина твоя борода! Забув це? Якби я сказав про тебе – зараз би ти опинився в Сибіряці. Що скажеш, га?

Один з купців. Провинуватились перед Богом, Антоне Антоновичу! Лихий попутав! Зарікаємось на віки більше жалітись. Вже яку хочете, накидайте покуту, тільки не гнівайтесь.

Городничий. «Не гнівайтесь!» От ти тепер валяєшся мені в ногах! А чом? тим, що моя взяла; а нехай би хоч трохи було на твоєму боці, так ти мене, бузувіре, втоптав би у саме багно, та ще й колодою б зверху нагнітив.

Купці (кланяються в ноги). Не занапастіть, Антоне Антоновичу!

Городничий. «Не занапастіть!» Тепер: «Не занапастіть!» а раніше що? Я б вас .. (Махнувши рукою). Ну, та хай вас Бог простить! Годі! Я не мстивий; та тепер дивись, оглядайсь на всі боки! Я видаю заміж дочку не за якого-небудь простого дворянина... Щоб подаруночок був... розумієш?.. Не те, щоб одбутись якимсь баличком, або головою сахарю... Ну, ідіть з Богом!

ВИХІД III.

Ті самі, Амос Федорович, Артем Пилипович, потім Растаковський.

Амос Федорович (те в дверях). Чи йняти віри, Антоне Антоновичу, чуткам, що ходять по городу?! До вас завітало надзвичайне щастя?

Артем Пилипович. Маю честь поздоровить з надзвичайним щастям. Я щиро зрадів, коли почув. (Цілує руку Ганні Андріївні). Ганно Андріївно! (Цілує руку Марії Антонівні). Маріє Антонівно!

Растаковський (входе). Вітаю вас, Антоне Антоновичу! Нехай Бог продовже життя і вам, і молодій парі, та обдарує вас великим потомством, онуками і правнуками! Ганно Андріївно! (Цілує руку Ганні Андріївні). Маріє Антонівно! (Цілує руку Марії Антонівні).

ВИХІД IV.

Коробкин. Маю честь поздоровить вас, Антоне Антоновичу! Ганно Андріївно! (Цілує руку Ганні Андріївні). Маріє Антонівно!

Жінка Коробкина. Од щирого серця поздоровляю вас, Ганно Андріївно, з новим щастям.

Люлюков. Маю честь поздоровить, Ганно Андріївно! (Цілує її руку і потім, повернувшись до глядачів, прицмокує язиком, задоволений). Маріє Антонівно, маю честь поздоровить!

Цілує її руку і повертається до глядачів, так само прицмокуючи.

ВИХІД V.

Багацько гостей в сіртуках і фраках; цілують спершу руку Ганні Андріївні, кажучи: «Ганно Андріївно!», а опісля руку Марії Антонівні, кажучи: «Маріє Антонівно!» Бобчинський і Добчинський протовплюються вперед.

Добчинський. Антоне Антоновичу! Маю честь поздоровити.

Обидва підходять одночасно і стукаються лобами.

Добчинський. Маріє Антонівно! (Цілує руку). Маю честь привітати вас! Ви будете дуже, дуже щасливі; ходитимете в золотих сукнях, їстимете всякі делікатні страви, дуже весело проводитимете час...

Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно! Маю честь привітати вас! Дай вам, Боже, усякого достатку, червінців і синка, малесенького, от такого! (Показує). Щоб можна на долоньку посадити; еге! Все буде хлопчина кричати: ува! ува! ува!

ВИХІД VI.

Ще кілька гостей підходять і цілують руки Ганні Андріївні і Марії Антонівні. Лука Лукич з жінкою.

Жінка Луки Лукича (біжить вперед). Вітаю вас, Ганно Андріївно! (Цілуються). А я справді так зраділа. Кажуть мені: «Ганна Андріївна оддає заміж дочку». «Ой, Боже мій!» – думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: «Слухай, Луканчику, от яке щастя Ганні Андріївні!» «Ну, – думаю собі, – слава Богу!» Та й кажу йому: «Я така рада, що горю з нетерплячки висловить особисто Ганні Андріївні...» «Ох, Боже мій! – думаю собі, – Ганна Андріївна справді сподівалась доброї пари для своєї доні, а от тепереньки таке щастя: так і сталось, як вона бажала». І так, кажу вам, зраділа, що не могла говорити. Плачу, та й плачу, просто-таки ридаю. Вже й Лука Лукич каже: «Чого ти, Настусю, ридаєш?» «Луканчику, – кажу, – я й сама не знаю; сльози так річкою і ллються».

Городничий. Сідайте, панове, будьте ласкаві! Гей, Мишко, неси лишень сюди ще стільців!

ВИХІД VII.

Часний пристав. Маю честь поздоровити вас, ваше високоблагородіє, і побажати вам благоденствія на многії літа!

Городничий. Спасибі, спасибі! Прошу сідати, панове!

Амос Федорович. Але скажіть, будь ласка, Антоне Антоновичу, як це сталось? Як воно було?

Городничий. Було незвичайно! Був ласкавий посватати сам, особисто!

Ганна Андріївна. Дуже поважним та делікатним способом. Все говорив дуже гарно... Каже: «Я, Ганно .Андріївно, через саме тільки поважання до вашого достоїнства». А який він гарний, освічений, благородних звичаїв. Каже: «Повірьте, Ганно Андріївно, мені життя – копійка! Я тільки через те, що шаную ваші особисті прикмети...»

Марія Антонівна. Ах, мамочко! Це ж він мені говорив.

Ганна Андріївна. Перестань, ти нічого не тямиш, то й не втручайся не в своє діло. «Я, Ганно Андріївно, – каже, – просто-таки дивуюсь...» Такими приємними словами розсипався. А коли я хотіла сказать: «Ми ніяк не сміємо сподіватись такої чести,» – він одразу упав переді мною навколішки і таким, самим благородним способом каже: «Ганно Андріївно! не робіть мене нещасним! Згодьтесь одізватись на мої почування, або я собі смерть заподію!»

Марія Антонівна. Та це ж, мамусю, він про мене казав.

Ганна Андріївна. Та, розуміється... і про тебе було. Я не перечу.

Городничий. І навіть налякав нас: казав, що застрелиться. «Застрелюсь, застрелюсь!» – каже.

Артем Пилипович. Не доля, голубчику, доля – індичка. Заслуги довели до цього. (Набік). отакій свині завжди щастя лізе в рот.

Амос Федорович. Як що хочете, Антоне Антоновичу, я вам продам оте цуценя, що ви торгували.

Амос Федорович. Коли не хочете, то на іншому собаці будемо сватами.

Жінка Коробкина. Ох, Ганно Андріївно! яка я рада вашому щастю, ви й уявить собі не можете.

Коробкин. А де ж тепер, як що можна знать, обрітається славний гість? Я чув, що він за чимсь поїхав...

Городничий. Еге. Він поїхав на один день по дуже важному ділу.

Ганна Андріївна. До свого дядька, прохати благословення.

Городничий. Прохати благословення; але завтра... (Чхає. Побажання зливаються в один голос). Дуже дякую. Але завтра й назад...

Чхає, знов поздоровляють; дужче всіх чути голоси:

Часного пристава. На здоров’я, ваше високоблагородіє!

Добчинського. Продовж, Боже, вам віку на сорок сороків!

Жінки Коробкина. Бодай тебе чорти вхопили!

Городничий. Дякую, дякую! І вам того ж бажаю.

Ганна Андріївна. Ми думаємо тепер жити в Петербурзі. Тут, знаєте, таке повітря... дуже вже селом одгоне... признаюсь, велика неприємність... Та й чоловік мій там достукається генеральского чина.

Городничий. Та, признатись, панове, я, матері його ковінька, дуже хочу бути генералом.

Растаковський. Для людини неможливо, а для Бога все можливо.

Амос Федорович. Великому кораблеві – велике й плавання.

Амос Федорович (набік). Ото напиндючиться, як справді стане генералом. А вже йому так пристало генеральство, як корові сідло. Ні, до цього ще довга пісня. Тут і кращі од тебе є, та й ті й досі ще не генерали.

Артем Пилипович (набік). Оттуди к бісовому батькові, уже і в генерали пнеться! Чого доброго, може бути і генералом. Бо поважності у нього багато, лукавий би його не вхопив. (Звертається до нього). Тоді, Антоне Антоновичу, і про нас не забудьте.

Амос Федорович. І якщо коли трапиться, приміром, якесь діло, якась потреба, так ви, будьте ласкаві, не одмовте допомогти.

Коробкин. Я на той рік повезу синка в столицю на службу, так ви, будьте ласкаві, візьміть його під свою опіку, заступіть батька сиротині.

Городничий. Я з радістю. Аякже... Подбаю, поклопочу...

Ганна Андріївна. Ти, Антосю, завжди ладен обіцяти. Але, перш усього, ти не матимеш часу думати про це... І як же можна, і з якої речі давати такі обіцянки.

Городничий. А чому ж би, пак, і ні, серденько? Іноді можна...

Ганна Андріївна. Звісно, можна, але не для всякої ж дрібноти робити протекцію!

Жінка Коробкина. Чи чуєте, як вона глузує з нас?

Гостя. Ет, вона така зроду; я її знаю: посади її за стіл, то вона й ноги свої...

ВИХІД VIII.

Ті самі й почмейстер, засапавшись з роспечатаним листом в руці.

Почмейстер. Дивне діло, панове! Той чиновник, що ми приняли були за ревізора, не ревізор...

Почмейстер. Зовсім не ревізор, – я дізнався про це з листа.

Почмейстер. З його власноручного листа. Приносять до мене на пошту лист. Зирк на адрес – бачу: «Поштова улиця». Я так і похолов. «Ну,» думаю собі: «мабуть, знайшов непорядки у поштових справах і повідомляє начальство...» Взяв та й розпечатав.

Почмейстер. Сам не знаю! Якась невідома сила примусила. Вже й кур’єра прикликав, щоб одіслати його з естафетою... але обхопила така цікавість, якої ще ніколи не було. Не можу, не можу! Чую, що не можу! Так і тягне, так і тягне! В одному усі чую: „Ой, не розпечатуй! згинеш, як курка; а в другому немов який дідько шепотить: «Розпечатай, розпечатай, розпечатай!» І як придавив печать... по жилах огонь... а розпечатав, – мороз, далебі мороз... І руки трусяться, і світ замакітривсь.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати лист такої великої особи?

Почмейстер. В тім-то й штука, що він і не велика, і не особа!

Почмейстер. Ні се, ні те, а просто чортзна-що таке!

Городничий (з запалом). Як то – ні се, ні те? Як ви смієте називати його ні сим, ні тим, та ще й чортзнає-чим. Я вас під арешт!

Городничий. А знаєте, що він одружується з моєю дочкою, що я сам буду вельможею?., і заправторю вас в самісіньку Сибіряку!

Почмейстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що Сибір? Сибір далеко. Ось краще я вам прочитаю... Панове, дозволяєте, щоб я прочитав лист?

Почмейстер (читає). Спішу повідомить тебе, серце, Тряпичкин, що за чудеса зі мною діються. По дорозі обчистив мене зовсім піхотний капітан, так, що трактирщик намірявся вже посадити мене в тюрму; аж тут, через мою петербурзьку фізіономію і через убрання, весь город прийняв мене за генерал-губернатора. І я тепер живу в городничого, розкошую, страшенно залицяюсь до його жінки і до дочки; не знаю тільки, з котрої почати; думаю, – перше з матері, бо вона, здається, зараз готова на все. Чи пам’ятаєш, пак, як ми з тобою бідували, обідали на дурничку; і як раз кондитер вхопив мене за комір за те, що я їв пиріжки на кошт аглицького короля? Тепер зовсім інше діло. Всі мені позичають грошей, скільки хочу. Це страшенні чудаки! Ти б умер зі сміху... Я знаю, ти пишеш статейки, спиши їх у свою літературу. Перш за все: городничий – дурний, як сива шкапа...

Городничий. Цього не може бути! Там того нема.

Городничий (читає). «Як сива шкапа...» Не може бути! Це ви самі написали.

Почмейстер (читає далі). «Городничий – дурний, як сива шкапа...»

Городничий. Е, чорт би його взяв! Треба ще й повторяти! Ніби й без того воно там не стоїть...

Почмейстер (читає далі). Гм... гм... гм... гм... «Сива шкапа... Почмейстер теж добра людина...» (Перестає читать). Ну, тут і про мене теж погано висловився...

Городничий. Ні, чорт візьми, коли вже читати, так читати! Читайте все!

Артем Пилипович. Дайте, я читатиму. (Надіває окуляри й читає). «Почмейстер точнісінько департаментський сторож Михеєв і, мабуть, теж, ледащо, тягне горілку...»

Почмейстер (до глядачів). Ну, й паскудний хлопчисько! випороти би його треба – більш нічого.

Артем Пилипович (читає далі). «Попечитель шпитал... лі... і... лі... і...»

Артем Пилипович. Невиразне писання... хоч проте видно, що паскуда.

Коробкин. Дайте, я буду читати! У мене, здається, кращі очі.

Артем Пилипович (не даючи листа). Ні, це місце можна поминути, а там далі вже ясно.

Артем Пилипович. Прочитати я й сам прочитаю... Далі, справді, все виразно...

Почмейстер. Ні, все читайте. Адже ж спочатку все читали!

Усі. Дайте, Артеме Пилиповичу, дайте листа. (До Коробкина). Читайте!

Артем Пилипович. Зараз. (Оддає лист). Ось, нате... (Закриває пальцями). Читайте, звідціля...

Почмейстер. Читайте, читайте! дурниця! все читайте.

Коробкин (читає). «Попечитель шпиталів Земляника – справжня свиня в ярмулці...»

Артем Пилипович (до глядачів). І зовсім не дотепно! «Свиня в ярмулці.» Де ж таки свиня буває в ярмулці?!

Коробкин (читає далі). «Доглядач шкіл пропахавсь наскрізь цибулею...»

Лука Лукич (до глядачів). Їй-Богу, і в рот ніколи не брав цибулі!

Амос Федорович (набік). Слава Богу, що принаймні нема про мене...

Амос Федорович. От тобі й на!.. (Голосно). Панове, я думаю, що лист занадто довгий... Ну його к чорту – гидоту таку читати!

Коробкин (читає далі). «Суддя Ляпкин-Тяпкин до найбільшої міри моветон...» (Спиняється). Мабуть, французьке слово.

Амос Федорович. А чорт його зна, що воно значить! Ще добре, як тільки мошенник, а може ще й гірше...

Коробкин (читає далі). А проте, люди гостинні і простодушні. Бувай здоров, серце Тряпичкин. Я сам за твоїм прикладом думаю занятись літературою. Нудно, голубе, так жити, бажається поживи і задля душі. Бачу, що справді треба занятись чимсь вищим. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідтіль до села Підкотилівки. (Перевертає лист на другий бік і читає адрес). Високоповажаному панові Іванові Васильовичу Тряпичкину. В Санкт-Петербург, Поштова улиця, номер дев’ятдесят сім, повернувши в двір, третій поверх, праворуч.

Одна з жінок. Який несподіваний реприманд.

Городничий. Ось коли зарізав, так зарізав! Убитий, убитий, на смерть убитий! Нічого не бачу: бачу тільки якісь свинячі рила, замість лиць, а більш нічого... Вернути! вернути його!

Почмейстер. Куди там вернути?! Я сам, мов навмисне, звелів дати йому найкращу тройку. Чорт мені надав уперед і наказ дати.

Жінка Коробкина. Оце так справді нечувана конфузія!

Амос Федорович. Але ж, бий його лиха година! Він у мене позичив триста карбованців.

Артем Пилипович. У мене теж триста карбованців...

Почмейстер (зітхає). Ох, і в мене триста карбованців...

Бобчинський. У мене з Петром Івановичем шістдесят п’ять асигнаціями, еге ж!

Амос Федорович (здивовано розставляє руки). Як же це, панове!? Як же так, що ми пошилися в дурні?

Городничий (б’є себе по лобові). Як я? Ні, як я, старий дурень? Зовсім вижив з розуму, старий баран!.. Тридцять літ на службі: ні один купець, ні один підрядчик не міг одурить, мотюг над мотюгами обдурював, пройдисвітів і шахраїв таких, що цілий світ були ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обдурив... Що губернаторів! (Махнувши рукою). Що й говорить про губернаторів...

Ганна Андріївна. Але цього не може бути, Антосю: він заручився з Марусею...

Городничий (сердито). Заручився! Дуля з маком – ось тобі заручився. Лізе мені в вічі з заручинами! (Несамовито). Ось дивіться, дивіться, увесь світ, все християнство, всі дивіться, як городничого осоромили! Дурня йому, дурня йому старому лайдакові! (Свариться сам на себе кулаком). Ех, ти, товстоносий! Сопляка, ганчірку прийняв за важну особу!.. Він тепер по всьому шляху дзвоне собі дзвониками. Рознесе по всьому світу історію. Мало цього – станеш посміховищем... знайдеться якийсь перогриз, паперомаз – в комедію тебе впре! Ось що образливо. Чину, звання не пожаліє, і всі зуби скалитимуть, та в долоні плескатимуть... Чого смієтесь?!. Самі з себе смієтесь!.. Гей, ви!.. (Тупотить од злости ногами). Я б усіх отих поганих писаків! Перогризи, ліберали прокляті! Чортове кодло! Налигачем би вас усіх зв’язав, на порох потер би вас, та до чорта в підбійку, в шапку, туди йому!.. (Тиче кулаком і тупає ногами. Після недовгої мовчанки). І досі не можу опам’ятатись. Таки правда, що, як кого схоче Бог покарати, то перш за все розум одбере. Ну, що в тому вітрогонові було схожого на ревізора? Що? Нічого не було! Ні на півмизинця не було схожого, а вони всі раптом: ревізор, ревізор! Ну, хто перший пустив, що він ревізор? Кажіть!

Артем Пилипович (розводячи руками). Якось так склалось... хоч убий, не знаю. Мов туманом засліпило. Нечистий попутав.

Амос Федорович. Та хто бевкнув? – он хто бевкнув: оці молодці.

Показує на Добчинського і Бобчинського.

Лука Лукич. Розуміється. Прибігли, з трактира, мов божевільні: «Приїхав, приїхав і грошей не плате...» Знайшли важну птицю.

Городничий. А звісно ви! Торохтуни городські, брехуни прокляті!

Артем Пилипович. Щоб вас чорт ухопив з вашим ревізором і з вашими брехнями!..

Городничий. Тільки швендяєте по городу та баламутите всіх, деркачі прокляті! Брехні розносите, сороки куцохвості!

Бобчинський. Їй-Богу, це не я, це Петро Йванович...

Добчинський. Е, ні, Петре Йвановичу, бо ви ж перші теє...

Бобчинський. А от бо й ні! бо перші були ви...

ВИХІД ОСТАННІЙ.

Жандар. Чиновник, що приїхав по іменному наказу з Петербургу, кличе вас зараз до себе. Він стоїть у гостиниці.

Сказані слова вражають усіх, мов громом. Крик здивування виривається одночасно з усіх жіночих уст. Вся група, перемінивши раптом пози, стоїть нерухомо.

НІМА СЦЕНА.

Городничий посередині, мов стовп, з розчепіреними руками і одкиненою назад головою. Праворуч його – жінка і дочка, мов пориваються до його всім тілом; за ними почмейстер, на зразок знака запитання, обернений до глядачів; далі Лука Лукич – зовсім переляканий; за ним, на самому кінці сцени, три пані – гості, збились докупи, з сатиричним виразом на лиці просто до сім’ї городничого. Ліворуч городничого: Земляника, схиливши голову трохи набік, мов прислухається до чогось; за ним суддя з розставленими руками, присів трохи не до землі і закопилив губи, мов хоче свиснути, або сказати: «Ось тобі, бабо, і Юр’їв день!» За ним Коробкин, обернувшись очима до глядачів, з прижмуреним оком і насмішкуватим натяком на городничого; за ним на самому кінці сцени: Добчинський і Бобчинський з простягнутими один до одного руками, з роззявленими ротами, вп’ялися один в одного очима. інші гості стоять, як стовпи. Майже півтори хвилини скам’яніла група стоїть непорушно. Завіса спадає.

Микола Гоголь. Ревізор

Комедія в 5 діях

Переклад: Олекса Коваленко (1908)

Зміст

Дійові люди:

Характери і убрання.

ПЕРША ДІЯ.

ВИХІД I.

ВИХІД II.

ВИХІД III.

ВИХІД IV.

ВИХІД V.

ВИХІД VI.

ДРУГА ДІЯ.

ВИХІД I.

ВИХІД II.

ВИХІД III.

ВИХІД IV.

ВИХІД V.

ВИХІД VI.

ВИХІД VII.

ВИХІД VIII

ВИХІД IX.

ВИХІД X.

ТРЕТЯ ДІЯ.

ВИХІД I.

ВИХІД II.

ВИХІД III.

ВИХІД IV.

ВИХІД V.

ВИХІД VI.

ВИХІД VII.

ВИХІД VIII.

ВИХІД IX.

ВИХІД X.

ВИХІД XI.

ЧЕТВЕРТА ДІЯ.

ВИХІД I.

ВИХІД II.

ВИХІД III.

ВИХІД IV.

ВИХІД V.

ВИХІД VI.

ВИХІД VII.

ВИХІД VIII.

ВИХІД IX.

ВИХІД X.

ВИХІД XI.

ВИХІД XII.

ВИХІД XIII.

ВИХІД XIV.

ВИХІД XV.

ВИХІД XVI.

П’ЯТА ДІЯ.

ВИХІД I.

ВИХІД II.

ВИХІД III.

ВИХІД IV.

ВИХІД V.

ВИХІД VI.

ВИХІД VII.

ВИХІД VIII.

ВИХІД ОСТАННІЙ.

НІМА СЦЕНА.

КІНЕЦЬ