Дума про Гайавату

Заспів

Якщо хочете ви знати,
Звідки ці казки та пісні,
Що від їх несе і тхне так
Пахощами лісів темних,
Холодком долин глибоких,
Сизим димом з куренів тих,
Що вігвамами1 зовуться,
Бистрих річок лютим ревом,
Страшним шумом водограїв,
Що ревуть, гудуть та стогнуть,
немов в горах грїм гуркоче, –
То на се я одкажу вам:

«Від лісів, долин пустельних,
Від озер з країв Півночі,
З сторони Оджибуеїв,
З сторони Дакотів люїих,
З гір високих та болот тих,
Де в осоці по коліна
Броде сизая лелека,
Що зовуть її Шух-щух-га, –
Цих пісень я набирався,
їх навчався я співати,
Як колись співав кобзар той,
На прозвище Навадага».

Як спитаєте: де чув їх,
Де навчався Навадага? –
То на се я одкажу вам:
«В гніздах пташок щебетливих,
В гущавині лісів темних,
На степах – в норах бобрових,
На лугах – в сліду бізонів,
У орлиних гніздах – в горах.

Сі пісні пташки співали
По озерах та болотах,
Серед тундри того краю,
Що лежить ген-ген на Північ, –
Читовейк-стрибун співав їх,
Манг-норець та дика утка,
Що зовуть її всі Вава,
Сизоперая лелека –
Та цибастая Шух-шух-га,
І глухарка, Мушкодоза».

Як спитаєте ви далі:
«Хто ж такий той Навадага?
Розкажи ти нам про його!» –
То на се ваше питання
Я повідаю вам ось що:

«В стороні тій Тавазента,
У краї лугів зелених,
По берегах річок бистрих
Жив колись-то Навадага.
Там було село індійців;
Кругом його розгортались
Пишні ниви та долини,
А здалі стояли сосни
Та шуміли серед бору,
Того бору, що, як рута,
Зеленів він усе літо,
А холодною зимою
Укривався снігом білим;
В тім бору, що серед його
То важке зітхання чулось,
То вчувались пісні дивні.

Ті річки бігучі-бистрі
Ще здалека всяк пізнає, –
Напровесні – по лиманах,
Літом по вільхах зелених,
Увосени – по туману,
А зимою – по тій хвилі,
Що аж чорна ходе-піне
У берегах, критих снігом.
Біля їх жив Навадага,
В стороні тій Тавазента,
Посеред лугів зелених.

Там співав мені він пісню,
Думу цю – про Гайявату,
Про чудове нарождення,
Про його життя величне:
Як він пісникав й молився,
Працював він як без міри,
Щоб були щасливі люди,
Щоб доброму научались».

Ой ви, хто вподобав світ сей –
Ліси темні, гомін листу,
Виблиски в долинах сонця,
Дощі-ливні, завірюхи
І бурливу річок піну
У хащах борів великих,
А в горах – забої грому,
Що розкочуються всюди,
Немов крилами важкими
Зо зла б’є орел-хижака, –
Ось послухайте сю думу,
Сей дитячий галас світу
Про мудрого Гайявату.

Ой ви, хто вподобав казку
Та чудові перекази,
Що з сідих віків далеких,
Мов глуха луна, доходе
І думки німі-мовчазні
В нашій голові здіймає,
І мовля до нас таємно,
Що ніяк не розбереш ти –
Пісня це чи казка буде, –
Й ви послухайте сю пісню,
Оджибеївськую думу
Про мудрого Гайявату!

Ой ви, в кого гріє серце
Віра в бога, в його правду
І жевріє в людських душах;
Ви, хто зна і пам’ятає,
Що довічно людське серце
Б’ється з горем, з недовір’ям,
Пориваючись до правди;
Що життя наше таємне
І веде, і підкріпляє
Невидима сила божа, –
Й ви послухайте цю казку,
Про минуле первовістку –
Думу цю про Гайявату!

Ви, хто, бродячи усюди
По околицях зелених,
Де на чорних мурах, вкритих
Білим мохом, похилившись,
Байбарис на сонці стигне, –
Затешетесь собі часом
На стареє кладовище
І, задуманії, мовчки
Читаєте на могилі
Давню напис, що так просто
Повідає вам про горе,
Про любов та віру чисту, –
Прочитайте ж й ви цю напис
На могилі віків давніх –
Думу цю про Гайявату.

І. Люлька миру

На горах степів безкраїх,
На верхів’ї гір Червоних
Там стояв Володар Світу –
Гітчі-Маніто могучий.
І з верхів’я гір Червоних
Він ззивав усі народи,
Всіх людей скликав до себе.

З-під ступнів його дзюрила
Тихесенько вода чиста,
Ранком сяючи, мов срібло;
А як з гір в яри котилась,
То уся огнем палала.
І Володар Світу пальцем
Показав їй на долині
Слід – куди їй простувати,
Промовивши так до неї:
«Оце тобі шлях довічний!»

Від червоної він скелі
Одвернув рукою камінь
І зробив із його люльку
Та на їй ще повиводив
І усякі візерунки.
А над річку нахилившись,
Він зломив очеретину
І зробив чубук до люльки.
Далі нагріб з верби кори,
Червоної та палкої,
Й, нею люльку натоптавши,
На сусідній ліс дмухнув він...

Захиталось на всі боки
Від його зітхання гілля
І, одно об друге б’ючись,
Огнем ясним запалало.
Тоді, стоячи на горах,
Гітчі-Маніто могучий
Люльку миру запалив ним,
Подаючи усім гасло,
Що до себе він на раду
Викликає всі народи.

Знявся дим тихенько-тихо...
На зорі ясного ранку
Стеблом темним піднявсь вгору;
Потім почав сизим паром
Над долиною куріти,
Огортав її клубками,
Мов зимою верхи лісу
Білим снігом вистилались.
Далі дим той піднявсь вище,
Аж сягнув під саме небо
Й, окрутнувшись, немов хвиля,
Розгорнувся над землею.

І з долини Тавазента
Та із степу Вайоминга,
Із лісної Тоскалузи,
Від Кам’яних Гір далеких,
Від озер з Півночі краю –
Відусюду всі народи
Побачили в синім небі
Гасло те – дим з Люльки миру.

І пророки всіх народів
їм сказали: «То – Поквана!
Отим димом, що здалека
Гойдається, мов верба та
Чи рука яка махає, –
Гітчі-Маніто могучий
Виклика людей до себе,
Зве на раду всі народи».

По річках та по долинах
Заметушилися люди:
Йшли Чоктоси і Команчі,
Йшли Шошони і Омоги,
Йшли Гурони і Мендени,
Делавери і Могоки,
Чорноногі йшли і Поні,
Оджибеї і Дакоти –
Йшли до гір степів безкраїх,
До свого Владаря Світу.

Назброєні, в ясних барвах,
Мов той ліс в осінню добу,
Чи на зорі ясне небо, –
Зійшлись вони на долині,
Позираючи сердито,
Мов вовки, один на ’дного.
Люта злість з очей їх скаче,
Кипить в серці ворожнеча,
Віковічна жага помсти –
Від дідів лихий нащадок.

Та ласкаво, жалісливо
Подививсь на їх Володар –
Гітчі-Маніто могучий;
Він, як батько, подивився
На лиху їх ворожнечу

Й зняв над ними свою руку,
Тінню від руки покривши,
Щоб вгамувать непокірство
Та запал їх божевільний.
І страшенний його поклик,
Мов той гуркіт водограїв
Або шум річок бурхливих,
Понад людьми розкотився.

Він гукнув до їх: «Ох, діти,
Послухайте слова правди
Та ласкавої поради
Від того, хто породив вас!

Дав я землю вам на лови,
Води – рибу добувати,
Дав медведя і бізона,
Дав оленя і косулю,
Дав бобра вам і казарку;
Я намножив риби в водах,
Дику птицю по болотах.
Що ж вас, діти, пориває
Воюватись поміж себе?

Мене журе ваша спірка,
Ворожнеча труде-нуде,
Притомила ваша січа –
Нелюдська жага помститись.
Ваша сила – в добрій спілці,
А безсилля – у розладді,
Помиріться ж, мої діти,
Побратайтесь між собою!

Тоді до вас пророк прийде
І покаже вам спасення.
Він вас буде научати,
Жити з вами, працювати.
Як послухаєтесь, діти,
Його мудрої поради,
То намножаться всі роди
І настануть щасні літа;
А як станете глухі ви
До його речей премудрих,
То пов’янете, мов листя,
Погинете у розладді!

Очистіться ж ви водою,
Що леліє перед вами,
Змийте ви вояцькі барви,
Змийте з рук криваві плями,
Скиньте геть вояцьку зброю,
Зробіть люльки із каменю,
Чубуки із очерету,
Гаразд пір’ям їх закрасьте.
Закуріте Люльку миру
Та й живіть собі братами!»

Так Володар Світу мовив.
І всі лицарі на землю
Покидали свою зброю,
Поздіймали всю одежу
Із оленячого хутра
І кинулись зразу в воду,
Змили всі вояцькі барви.
Чиста, як кришталь, прозора
Вище їх вода дзюрила –
Від слідів Владаря Світу;
А нижче їх шумувала
Піняво-червона хвиля,
Мов напоєная кров’ю.

Змивши всі вояцькі барви,
Вийшли лицарі на берег
І кийки зарили в землю,
Закопали усю зброю.
Тоді своїх діток батько –
Гітчі-Маніто могучий –
Стрінув, весело всміхнувшись.

Потім люльки поробили
Із червоного каменю,
А чубуки з очерету,
Заквітчавши добре пір’ям,
І назад всі повернули –
У той час, як захитались
Хмари темні та обліжні
І в одчиненії двері
Неба синього посунув
Гітчі-Маніто могучий,
Огорнений білим димом,
Білим димом з Люльки миру.

II. Чотири вітри

«Слава, слава Меджеківсу!» –
Старе і мале гукало,
Вийшовши йому назустріч:
Він приніс святий нам Вампум2
Із далекого Вабассу3 –
Сторони, де проживають
Сріблосивий скакун кролик
Та Холодний Вітер Ночі.

У Великого Ведмедя
Викрав він святий той Вампум,
З товстов’язого Миш-Мокви,
Того самого, що люди,
Як страховища, боялись.
Зняв він Вампум тоді саме,
Як на скелі, розпластавшись,
Спав ведмідь завбільшки з гору,
Всю оброслу сірим мохом
З темно-бурими латками.

Він до його так підкрався
Тихесенько та близенько,
Що трохи не доторкався
До червоних його кігтів,
А медвежеє зітхання,
Наче паром, гріло руки.
Сторожко посунув Вампум
Він по ухах, довгій пиці
Величезного Миш-Мокви.
Нічичирк на те Миш-Моква!
Нічогісінько не вчули
Уха круглії ведмежі,
Не забачили нічого
Заплющені сонні очі,
Тільки з ніздр важке зітхання,
Наче паром, гріло руки.

Знявши Вампум, палюгою
Замахнувсь він на ведмедя,
Скрикнув з протягом та зично
І зо всього маху гепнув
Мише-Мокву серед лоба,
Зацідив поміж очима!

Засмалений, наче громом,
Почав зводитись Миш-Моква.
Та на ноги ледве знявся,
Як затіпались коліна,
Й, застогнавши, немов баба,
Сів на землю Мише-Моква.
А могучий Меджеківіс
Перед ним стояв та зично
Над ворогом реготався,
Промовляв до його згорда:

«Не з завзятих ти ж, ведмеде!
Вихвалявся, що найдужчий,
А, як та старезна баба,
Застогнав, завив від болю!
Хвалько!.. Здавна тільки й знаєш
Воювати з нашим родом,
Здавна ворог ти наш лютий!
Тепер, певне, ти дознався,
Хто завзятий з нас і дужчий.

Йди ж собі мерщій з дороги,
Ховайсь в гори, криті лісом!
Якби ти мене подужав,
Я б, вмираючи, й не скрикнув,
А ти, бач, як розстогнався,
На позор своєму роду,
Наче гидкий Шогодайя,
Боязка неначе баба!»

Проказав і палюгою
Знову зично замахнувся,
Знову вдарив Мише-Мокву,
Зацідив посеред лоба.
Тріснув лоб у Мише-Мокви!
Отак вбито було Мокву,
Так пропав Ведмідь Великий,
Страховище всіх народів.

«Слава, слава Меджеківсу!» –
З радощів гукали люди.
«Слава, слава Меджеківсу!
Хай тепер він аж довіку
Буде Вітром із Заходу,
Старшим вітром над вітрами!»

Так зібрали Меджеківса
Батьком всіх вітрів на світі.
Вітер з Заходу зостався
Він собі, а другі вітри
Він роздав своїй дітворі:
Вебону – достався Східний,
Шавондазі – теплий з Півдня,
А з Півночі Вітер лютий
Злому дав Кабібоноці.

Красень з себе вдався Вебон!
То він ранок нам приносе
Й сипле срібними стрілами,
Проганяючи темноту
Із долин та гір високих;
Оті Вебонові щоки
На зорі так червоніють,
А привітний його голос
Зводе і ловця, і звіра.

Та самотній в небі Вебон!
Щебетливі пташенята
Хоч йому тільки співали,
Задля його по долинах
Квіти пахощі здіймали,
Дзюркотали річки стиха,
Луги піснями вкривались, –
А проте сумний був Вебон,
Самотній стояв на небі.

Якось раз він ранком рано
Поглядав на сонну землю.
Ще село тоді дрімало,
І туман, немов причуда,
Понад річкою носився.
Глянув він – аж по долині
Ходе дівчина, збирає
Очерет та довгий явір
Над річкою по долині.

З того часу, як погляне
Він на землю, тільки й баче,
Як там очі голубії
На зорі до його сяють,
Мов з очеретів зелених
Два озерця виглядають.
І привітні її очі
Покохав хороший Вебон.
Через те її вподобав,
Що вони були обоє
І сумні, і одинокі,
На землі – вона, він – в небі.

Став не свій неначе Вебон!
Він почав її на зорі
Сонячним промінням гріти,
Чарувать її словами,
Присипляти стиха-тихо
Гомоном сумним діброви,
Музикою лісів темних,
Пахощами квіток пишних
І її до свого серця
Він притис і всю в кармазин
Обгорнув... Затріпотіла
Вся вона й на його грудях
Заіскрилася зорею...
З того часу вони й досі
В парочці по небі ходять:
Вебон йде, а поруч – Аннонг –
Вебон і Уранішняя Зоря.

В горах, кригою покритих,
В царстві кролика, Вабассо,
Проживав Кабібонокка.
Ото він в осінню добу
Убирає лист зелений
В жовту та червону краску;
Ото він куру здіймає,
По лісах реве та свище,
Кригою вкрива озера,
Гострокрилих чайок гоне,
Лелек жене і баклана
В комиші, в морські затоки,
В гнізда їх у теплім краї.

Вийшов раз Кабібонокка
З свого палацу із снігу
В горах, кригою покритих,
Й, завиваючи, помчався
По замерзлій білій тундрі
В теплу сторону на Південь.
Й по землі його волосся,
Крите снігом, за ним бігло
Сизо-чорною водою,
Як річки бувають в зиму.

В осоці, між комишами,
На замерзлих білих тундрах
Там жив Шингебіс4 завзятий
Самотою в білих тундрах.
Проживав він оцю зиму,
Бо його брати майнули
В теплі краї Шавондаги.

І гукнув Кабібонокка,
Як звір лютий: «Хто посміє
Надо мною глузувати?
Хто посміє зоставатись
В царстві Вітра із Півночі,
Коли Вава і Шух-шух-га,
Дика гуска і лелека,
В теплий край давно майнули?
Я піду до його хати
І розвалю йому грубу!»

І пішов Кабібонокка
На ворога пізно ніччю.
Кучугури мете снігу,
У димарі звіром виє,
Тіпа в хаті усі стіни,
Рве-ламає хисткі двері.
Та Шингебіс не злякався,
Байдуже йому до того!
У печі в його палає
Огонь жарко, їсть він рибу,
їсть та голосно співає.

А як злий Кабібонокка
На порозі появився
І дихнув на усю хату
Холодком своїм скаженим,
То Шингебіс тільки мовчки
Повернув в печі поліно,
Щоб огонь ще більш спалахнув,
Здіймаючи вгору іскри,
Й знову піснею залився.

І почув Кабібонокка,
Як з його крутого лоба
Та із кіс, покритих снігом,
Почав капать піт на землю,
Як весною з стріхи капле
Або в дощ з гілок зелених
Булиголови тонкої.
Знемагаючи від жару,
Розлютований тим співом,
Він аж скочив й мерщій з хати
В поле кинувся, помчався
По річках та по озерах.
І на грець на білу тундру
Кликав ворога лукаво.

Та Шингебіс не злякався
Й вийшов сміливо на зови.
Аж до світу борюкавсь він
З Вітром Півночі холодним,
Кігтями до світу бився
З своїм ворогом завзято.
І знеміг Кабібонокка
Та мерщій собі подався,
В свою сторону побіг він.
Засоромлений, він мчався
В царство кролика, Вабассо,
По пустельній білій тундрі,
А за ним, знай, навздогінці
Шингебісів регіт мчався!

Шавондага товстелезний,
Завжди заспаний та сонний,
Проживав собі на Півдні,
Де так ясно сонце сяє,
Де рік круглий бува літо.
То на Північ він весною
Лісових пташок проводив,
Сизоперого Овейсу5,
Ластівку, що зветься Шошо6,
Снігура, Опечу7, Ваву,
Засилав тютюн і дині,
Виноград червоний, стиглий.

Дим із люльки Шавондаги
Легким паром та туманом
Огортав могили, гори
І теплом та дрімотою
Напував повітря сизе,
Він наводив на озера
Ясну хвилю та блискучу,
Вів він літо за собою
В тихий місяць нічок білих8.

Байдуже все Шавондазі!
Оже і в його житті безжурнім
Були дві туги та горя.
Раз, на північ задивившись,
На широкі ті долини,
Він там дівчину побачив
Одиноку серед лугу.
Стан в неї – гнучкий, високий,
Убір – мов зелена рута,
В її косах сонце грає.

Кожен день він після того
Тільки й знав – туди дивився;
Кожен день зітхав він важко;
Кожен день у його в серці
Підкидалося кохання.
Та ліньки його посіли,
Не меткий він зроду вдався,
Не меткий та товстелезний,
Щоб підкрастися до дівки,
Щоб вимолить в неї щастя
Та ласкавого привіту.
Тільки здалеки до неї
Засилав важке зітхання
Та, як кіт, світив очима.

А тим часом дні минали.
І от раз він ранком рано
Подивився знов на північ
Та й побачив, як пов’яли
У милої русі коси,
Немов сніг той, побіліли!
«Ой мій брате із Півночі,
З сторони тії Вабассо!
Це ти її собі викрав,
Заманув її до себе
Вітра Півночі брехнею!»

Отак бідний Шавондага
Виливав своє страждання,
Блукаючи по долині
Та зітхаючи так важко;
А в повітрі, наче сніг той,
Білий пух носився всюди;
То тим пухом розлітались
Коси дівчини, й ніколи
Після того Шавондага
Більше там її не бачив.

Ой задумо Шавондаго!
Не на жінку ти дивився,
Не по дівчині зітхав ти:
То кульбаба була просто!
Зачарований коханням,
Ти на неї так дивився
Літом – і жарким, і млявим,
Що згубив її навіки, –
По лугах її розвіяв.
Бідний, бідний Шавондаго!

III. Дитячі літа Гайявати

В ті часи та літа давні,
Що ніхто й не пам’ята їх,
До нас з місяця скотилась
Прехорошая Нокоміс
У вечірню тиху добу.

Бавилась собі Нокоміс
В виноградовім садочку,
Гойдаючись, як дитина,
На гілках його зелених.
А ревнивая та злюча
Супротивниця Нокоміс
Узяла та й підрубала
Гіллячко оте під нею.
Затіпалась з переляку
Прехорошая Нокоміс
І упала на Мускоде –
На ту пишную долину,
Літом, ввечері, упала.
«Ось погляньте, подивіться:
З неба зірочка скотилась!» –
Гомоніли в селі люди.

Вже не дівкою Нокоміс
В ті часи була і швидко
Породила тут Венону.
Знайшлось дівча серед моху,
Поміж квітами лелії,
В місячному срібнім світі,
У виблисках ясних зірок.
І тендітна, як лелія,
У долині виростала.
А як виросла Венона
І з дівчинки стала дівка –
То така висока, брава!
І красою порівнялась
Із місячним срібним світом,
З виблисками зірок ясних.

Щодня божого Нокоміс,
Научаючи, казала:
«Бійся, стережись, дитино,
Меджеківіса отого!
Його, доню, ти не слухай,
Не гуляй одна в долині,
Не прилягай на травиці
Поміж квітами лелії!»

Не послухалась Венона,
Що наказувала ненька.
І увечері, як смерклось,
Скравсь до неї Меджеківіс.
І, нашіптуючи тихо,
Він на лузі квіти й трави
Попригинав аж додолу.
Там вродливая Венона
Поміж квітами лежала.
Там знайшов її лукавий
Меджеківіс, і Венону
Він почав гойдати стиха,
Голубити та пестити,
Присиплять ласкавим словом.
І родився з того дива
В неї хлопчик Гайявата –
Син журби її гіркої
Та солодкого кохання.

Отак знайшовсь Гайявата.
А лукавий Меджеківіс,
Не маючи й крихти жалю
В своїм серці, взяв та й кинув
Нокоміщишину дочку.
І не довго після того
Билося в Венони серце
Безталанна вмерла з горя!

Довго плакала Нокоміс,
Лементуючи, гукала:
«Ой, чому мене з собою
Не узяв той лютий Погок9,
Володар лихої смерті?
Краще б я лягла в могилу!
Горе мені, тяжке горе!»
(Вагономін, вагономін!)

На березі Гітчі-Гюмі,
Край прозорої водиці
Великого того Моря,
Оселилася Нокоміс.
За хатиною старої
Темний ліс стояв стіною,
Там здіймались тонкі сосни
Та ялини кучеряві
Із червоними шишками;
А якраз біля порога,
Виграваючи на сонці,
На піску плескалась хвиля
Великого того моря.

Там старесенька Нокоміс
Доглядала Гайявату.
Із кори йому зробила
Люльку, добре ув’язавши
Жилами з прудких оленів,
Вимостила люльку мохом,
Наложила трав пахучих
Й колихала Гайявату,
Промовляючи сердито:
«Спи! А то віддам медведю!»
Або стиха присипляла
Його піснею такою:
«Люлі-люлі, совенятко!
Що там світе у віконце?
Чиї то страшенні очі
Так дивляться на дитину?
Люлі-люлі, совенятко!»

В ті часи йому багато
Розповідала Нокоміс
Про зірки, що сяють в небі;
Показала Гайяваті
Ту іскрявую комету,
У огнистих довгих косах,
Що зовуть її Ішкуду;
Показала Танок Смерті,
Що опівночі зимою
Так висвічує на небі, –
То лицарства тінь блукає
У важкій вояцькій зброї,
Позаквітчуваній пір’ям;
Показала Гайяваті
Білий шлях на темнім небі,
По якому серед ночі
Сновига нечиста сила.

Теплим літом, як смеркалось,
Сидів хлопчик на порозі
Й слухав, як шуміли сосни,
Як плескалась тиха хвиля,
Слухав їх пісні чудовні.
«Мінні-вава!» – гули сосни,
«Медвей-ошка!» – гомоніла
Та співала тиха хвиля.

Бачив мушку, Вава-тейзі10,
Що, як іскорка блискуча,
Висвічувала так ясно
По кущах та по травиці.
І гукав на неї хлопчик,
Як Нокоміс научала:
«Вава-тейзіІ Вава-тейзі!
Невеличка ясна мушко!
Поскачи передо мною
Іскорочкою ясною,
Посвіти мені, щоб знати,
Де спать прийдеться лягати!»

Бачив, як над Гітчі-Гюмі,
Видивляючись у воду,
Повний місяць підіймався;
Бачив на йому він плями
І шептав: «Що то, бабусю?»
А йому на те Нокоміс:
«Якось раз сердитий лицар
Ухопив старезну бабу
Та й пошпурив аж на небо,
На місяця її кинув.
Там вона ото й застряла».

Бачив він веселку в хмарах
І тихесенько в бабусі
Допитувавсь: «Що таке то?»
А вона йому на теє:
«То квіточки бовваніють:
Всі квіточки лісовії,
Всі маківки водянії
Як на землі пов’ядають –
Розцвітають знов на небі!»

А як часом опівночі
Чув, як в лісі вили сови
Й божевільно реготали,
То, жахаючись від ляку,
Він гукав що було мочі:
«Що таке там репетує?
Я боюсь його, бабусю!»
А йому на те Нокоміс:
«Не бійсь: сови то злетілись
Та по-своєму й белькочуть...
То сваряться совенята!»

Отак хлопчик Гайявата
Перейняв пташачу мову,
Про їх нишпорки довідавсь:
Як вони звивають гнізда,
Де зимою пробувають.
Часто й густо він із ними
Розмовляв про всякі речі.
Величав їх «мої ціпки!»

А потім він научився
По-звірячому балакать,
Витвердив усі їх назви,
Про їх нишпорки довідавсь:
Як бобер будує хату,
Де хова горіхи білка,
Чого юрка та козуля,
Такий боязкий Вабассо.
Часто й густо він із ними
Розмовляв про всякі речі,
Звав їх «мої побратими!»

Був собі дідок старенький,
Щирий приятель Нокоміс,
Що багато сходив світа,
Казок знав велику силу,
Балакучий зроду вдався,
Хоч і хвастик був без міри, –
Звався він між людьми Ягу.
Зробив Ягу Гайяваті
Сагайдак із ясенини,
А з дубових гілок – стріли.

Й, подаючи Гайяваті,
Він до його отак мовив:
«Ану, сину, мерщій вдарся
У ліси густі та темні,
Де ще водяться олені,
І устрель ти там козулю
Із розлогими рогами».

Згорда узяв Гайявата
Сагайдак отой та стріли
І мерщій в ліси подався.
Невеличкі пташенята
Йому голосно співали...
«Не стріляй нас, Гайявато!» –
Зично так гукав до його
Опечі червоногрудий.
«Не стріляй нас, Гайявато!» –
Його жалібно прохала
Сизоперая Овейса.

На високім дубі білка
По гіллях та між листвою
Весело над ним стрибала
І, кахикаючи, шустро
Реготалась та мовляла:
«Ой, змилуйся, Гайявато!»

Білий пострибунчик, кролик,
Боязко порснув з дороги
І, на задні лапки ставши,
Здалеки до його мовив,
Жартуючи, жалісливо:
«Ой, змилуйся, Гайявато!»

Не дослухався до того
Ні до чого Гайявата,
Наче сонний, блукав лісом,
Думаючи одну думку –
Про рогатого оленя;
Слід його шукав очима
По тій стежці, що вилася,
Мов змія, поміж кущами
І доводила до броду.

За вільховими кущами
Він присів, ждучи оленя.
Аж ось, баче, в гущавині
Заманячіло два роги
І знялися над кущами;
Ніздрі піднялися вгору,
Крізь листву світнули очі, –
Й обережно вийшов олень
На той шлях, де світ із тінню
Від густої листви лісу
Борюкались одно з другим.

Наче той листок в берези,
Билось серце в Гайявати
І, припавши на коліна,
Він прицілився в оленя.
Тільки гілка захиталась,
Затрусивсь тільки листочок,
Як олень вже й настороживсь.
Одхитнувсь, у землю тупнув,
Вирівнявсь, підняв копита
І порснув вперед відразу...

Не минути йому смерті!
Як оса, стріла завила,
Як оса, впилася в його!
Поміж деревом край броду
На траві лежав він мертвий.
Навік-віки заніміло
У оленя бистре серце,
Та зате у Гайявати
Воно тіпалось від щастя
У той час, як він вертався
Із здобиччю до хатини,
Де з хвалою його стріли
Старий Ягу та Нокоміс.

Із оленячого хутра
Довгу добрую свитину
Внукові Нокоміс зшила,
А із м’яса зготувала
І печене, і варене
І на бенкет задля внука
Всіх сусідів поскликала.
Все село тоді зібралось,
Всі сусіди Гайявату
Тільки й знали-величали:
«Сон-джі-теге, Ман-го-тейзі!»11

IV. Гайявата й Меджеківіс

Минулась пора дитяча –
Піднявсь, виріс Гайявата.
Всякі іграшки хлоп’ячі,
Мудрощі людей, що в світі
Пожили й зазнали лиха,
Працю, хитрощі ловецькі, –
Про все дознавсь, все він звідав.

Бистрі ноги в Гайявати!
Як запусте стрілу з лука
Та побіжить доганяти,
То стріла за ним ген пада!
Дужі руки в Гайявати!
Десять раз він без спочинку
Зігне лук свій ясеновий,
Та так злегка, що ті стріли,
Вилітаючи із лука,
Одна одну доганяють.

Рукавиці в Гайявати,
Що звалися Мінджікивін,
Із оленячого хутра,
Були в його дуже дивні:
Розвертав він ними скелі,
Розтирав в пісок каміння.
А чоботи в Гайявати,
Що звалися Мокасини, –
Теж з оленячого хутра, –
Ще дивнішу силу мали:
Як на литки їх насуне,
Ремінцем до ніг прив’яже, –
То що ступне – цілу милю
Так і мине, так і вчеше!

Він про свого батька часто
Допитувався в Нокоміс.
Не таїлася бабуся
Правдою перед онуком:
Розказала про Венону,
Що за краса була з неї!
Та зрадливий Меджеківіс
Занапастив безталанну...
І, як угіль, в Гайявати
Розгорялось гнівом серце.

І промовив Гайявата:
«Я піду до батька, бабо,
Я його провідать хочу
В царстві Вітру із Заходу,
Де лягає сонце спати».

Із вігваму він виходив,
Споружений в путь далеку,
В рукавицях Мінджікивін
І в чоботях-мокасинах.
Його одяг пребагатий
Із оленячого хутра
Оздобили добре пояс
Та щетина з дикобраза.
Голова його – вся в пір’ях,
У гнучких орлячих пір’ях.
В стрілочниці за плечима
Із дубових гілок стріли,
Закрашені гнучким пір’ям
Та оздоблені у яшму.
А в руках у Гайявати
Сагайдак із ясенини,
Зігнутий не валом цупко,
А струною з жил оленя.

Обережная Нокоміс
Обізвалася до його:
«Ой, не ходи, Гайявато,
В царство Вітру із Заходу:
Він уб’є тебе, лукавий,
Знахарством своїм погубе».

Та завзятий Гайявата
Не послухавсь тії ради
І подавсь мерщій від хати.
Що ступне – то милю вчеше!
Чорним ліс йому здавався,
Темним – небо понад лісом,
І душним, гарячим – вітер;
Від його, мов у пожежу,
Несло гар’ю, гірким димом...
А від гніву в Гайявати
Розгорялось в грудях серце,
Наче роздимав хто вугіль.

Отак вийшов він в дорогу,
Подаючись геть на Спадень,
Швидше бистрого оленя
Та скорої антилопи.
Переплив він Есконабо,
Перейшов і Міссісіпі,
Минув гори степовії
І степів краї усякі –
І Лисиць, і Чорноногих, –
І добувсь до гір із скелі,
В царство Вітру із Заходу,
Бур страшних, де на верхів’ї
Пробував Володар Вітрів –
Престарезний Меджеківіс.

Не без страху Гайявата
Підступав до свого батька...
Клуботалося в повітрі,
Наче хмари сніговії,
Його білеє волосся;
Як той сніг, воно біліло,
Виблискувало, як коси
Огняні, тії Ішкуди.

Не подаючи ознаки,
Що радіє, Меджеківіс
Задививсь на Гайявату;
Йому здалось, що вернулись
Молодії його літа,
Що з могили підвелася
Уродливая Венона.

«Здоров, здоров, Гайявато! –
Так промовив Меджеківіс. –
Довго ждав тебе я в гості
В царство Вітру із Заходу!
Ох, не радість старі літа,
Молоді – куди-то краще!
Ти нагадав мені давнє
Юначество молодеє
І вродливую Венону!»

Немало днів поминуло,
Поки вони розмовляли.
І могучий Меджеківіс
Вихвалявсь перед юнаком
Хоробрістю своєю;
Що йому колись лучалось,
Який він завзятий вдався;
Похваливсь, що він навіки
Заворожений від смерті.

Мовчки слухав Гайявата,
Як вихвалявсь Меджеківіс;
Перед ним сидів він мовчки,
Тільки стиха усміхався.
Не сперечкою, докором,
Ані поглядом суворим
Він не виявив досади,
Хоч гнівом страшним горіло,
Наче угіль, в його серце.

«Меджеківісе! – озвавсь він, –
Та невже ніщо на світі
Подолать тебе не зможе?»
І могучий Меджеківіс
Згорда на його питання
Одказав: «Ніщо на світії
Окрім он тієї скелі,
Що зоветься гора Вавбик».

І, спокійним старим оком
Глянувши на Гайявату,
Задивляючись як батько
На його красу та силу,
Він спитав: «А тебе, сину,
Чи то є такая сила,
Що подужає на світі?»

Сторожкий той Гайявата
Не одказав на те зразу,
А хвилиночку подумав,
Мов про себе дознавався –
Чи є справді така сила?
Потім каже: «Нема, батьку!
Хіба он та комишина,
Очеретина висока,
Що зовуть її Епоква».

І як старий Меджеківіс
Підвівсь трохи і рукою
Мав був взятись за Епокву,
Гайявата скрикнув зразу,
Лукавничаючи мовив:
«Не доторкайсь! Кого-кого!»
«Годі, – спинив Меджеківіс, –
Заспокойся: я шуткую!»

Й знову вони поміж себе
Любу почали розмову:
Балакали про Вебона,
Про товстого Шавондагу,
Про Кабібонокку злого;
Спогадали і Венону,
Нарождення її дивне,
Смерть її таку гіркую.

Тоді скрикнув Гайявата:
«Ой лукавий Меджеківсе!
То це ж ти убив Венону!
Квітку пишну, весняную
Отак потоптав ногами.
Признавайся! Признавайся!»
А могучий Меджеківіс
Схилив від журби сідую
Голову свою на груди,
Мовчки перед ним винився.

Схопивсь тоді Гайявата,
Грізно світнувши очима,
І на скелю зняв він руку
В рукавиці Мінджікивін, –
Одломилась верховина
І розпалась на креміння!
Зо зла тими кремінцями
Він почав шпурляти в батька,
Бо від гніву в його серце
Розгорялося, як угіль.

Та могучий Меджеківіс
Дмухнув гнівно – й одним духом,
Немов бурею страшною,
Одвертав на Гайявату
Кремінці ті, що летіли.
Потім він схопив у руку
Очеретину Епокву
І сердито її вирвав
Із в’язкого багна річки,
З корінцями так і виніс
Від реготу Гайявати.

Почалась смертельна бійка
Поміж скелями у горах!
Мов Орел страшної Січі
Із гнізда свого піднявся
І, вигукуючи зично,
Сів на скелю і над нею
Почав гупати крилами.

Наче в бурю деревина
Розверта повітря тихе,
Розвертала на всі боки
Очеретина Епоква.
Наче град, летіли густо
З того Вавбика креміння,
Аж кругом земля трусилась.
Від того страшного бою
Гоготіла луна в горах,
Вимовляючи: «Байм-Вава!»

Не вистояв Меджеківіс
І по горах утікати
Почав на далекий Спадень.
Три дні, б’ючись, одбивавсь він
Від натовпу Гайявати
Та й почав мерщій втікати
Аж на край свого владарства,
На кінець землі, де сонце,
Збираючись до спокою,
Почина в червонім світі
Тихо-тихо осідати,
Мов червоне те фламінго
Спускається ранком рано
На сумне своє болото.

«Залишімо, Гайявато! –
На кінці він зично скрикнув. –
Ти не зможеш мене вбити:
Смерть на світі – для вмирущих,
А для мене нема смерті!
Я мав думку дознатися
Тільки про твоє завзяття.
І за його, скажу правду,
Заслужив ти нагороду!

Вернись же ти в рідну землю,
До свого вернись народу,
З ним живи й працюй довіку.
Ти повинний болота всі
Розчистити, щоб їх води
Бігли бистрими річками;
Поскородить сиру землю,
Щоб вона родюча стала;
Виполонить всі страшидла,
Повбивать гадюк, Кинебок,
Як убив я Мише-Мокву,
Того велетня страшного.

А як смерть прийде до тебе
І з мороку над тобою
Очі Погока засвітять,
Тоді царством я з тобою
Поділюся, й будеш, сину,
Ти отута царювати
Над Кивайдином12 довіку».

Так от як-то зчинилось
Боїще в часи ті давні,
В часи люті, в часи Я/а-ша,
В царстві Вітру із Заходу.
Від того страшного бою
Й по сей час сліди зостались:
Очерети височенні
Над водою стоять й досі;
А по горах й по долинах
Із Вавбика битий кремінь
Порозкидано усюди.

В рідну сторону на Східень
Гайявата повертався.
Він позбув свій гнів пекельний,
Зникли думки про відплату;
Кругом його все раділо,
Все здавалося веселим.

Тільки раз він збавив ходу,
Тільки раз зостановився,
Щоб в Дакотів накупити
Наконечників на стріли.
Там, в долині, де сміялись
І, виблискуючи, грали
Між зеленими дубами
Водопади Миннегаги, –
Жив-був дід, Дакот суворий.
Він робив до стріл головки,
Жало все – із халцедону,
Або з кременю, чи яшми, –
Обточене, що аж сяє,
Та загострене, мов голка.

Там з старим жила і дочка,
На порі вже як є дівка,
Бистронога, немов річка,
А вертлява – наче шум той
З водопадів Миннегаги.
В чорних очах її грали
Темна ніч і світ блискучий,
А в ласкаво-вередливім
Її голосі бриніли
То гнівне її завзяття,
То безжурний її регіт.
І як звались водопади,
Так нарік і дочку батько,
Дав їй мення Миннегага13.

Та невже ж то Гайявата
Завертав у край Дакотів
На те тільки, щоб добути
Головок до стріл летючих,
Наконечників із яшми,
Та з кременю, й халцедону?

Чи, бува, не задля того
Він у край той затесався,
Щоб крадькома подивитись
На моторну Миннегагу?
Стрінутись з її очима
І бистрими, й боязкими,
Почуть, як її одежа
Шамотить там за дверима, –
Як з-за віт густих дубових
Дивляться на водопади,
Що горять усі та сяють;
Як дослухуються прикро
До невгавного їх шуму
Поміж гущиною лісу?

Хто розкаже, що таїться
В молодім, палкому серці?
Хто те зна, яку в дорозі
Пестить думку Гайявата?..
Все Нокоміс розказав він
Увечері, як вернувся,
І про бійку, й про розмови
З Меджеківісом могучим,
А про дівчину й про стріли
Хоч би словом заїкнувся!

V. Гайяватина покута

Ось послухайте, як в лісі,
У його хащах та нетрях
Покутував Гайявата,
Як він щиро там молився
Не про удачу ловецьку,
Не про вояцькую славу,
Не про те, щоб подоліти
Свого ворога у бої,
А про те, щоб усі люди
Були добрі і щасливі.

Перше всього тихий захист
Збудував собі він в лісі
Край берега того моря,
Що зоветься Гітчі-Гюмі.
Збудував собі той захист,
Як зійшла весна на землю
У місяці теплім – маї,
Що в їх звався – Місяць Листу.
Потім пісникать почав він.
І пісникав цілий тиждень
Серед тих причуд усяких,
Які йому привиджались.

Перший день блукав по лісу;
Бачив, як рогатий олень
Сторожко у нетрі крався;
Як ховавсь у темну нору
Кролик від його дозору;
Чув, фазан як кудкудакав,
Як та білка, Аджідома,
В дуплі жолудями гралась;
Бачив, як Омімі, голуб,
Вив гніздо собі на сосні;
Як, ключем високо знявшись
І гагакаючи сумно,
Дикі гуси неслись-мчались
На болота в край півночі...
«Гітчі-Маніто! – гукнув він
Покликом сумним без міри. –
Та невже ж то наше щастя
Й життя наше від їх тільки?»

На другий день біля річки,
По долині тій, що звалась
Мускоде, блукав він сумно.
Бачив там він Маномоні
(Дикий риж по-їх то звався)
І Минагу, голубику,
І суницю, Одамину,
Агрус той, що звавсь Шебомін
І Бимагут – виноград той,
Що, як та березка, вився
По товстих сучках вільхових,
Розпросторюючи всюди
Пахощі солодко-п’яні...
«Гітчі-Маніто! – гукнув він
Покликом сумним без міри.
Та невже ж то наше щастя
Й життя наше від їх тільки?..»

На третій день сидів довго
Він над озером і думав
Глибокую якусь думку,
Поглядаючи на тиху
Та прозору його воду.
Бачив він, як величезний
Осятер, що звався Нама,
Виткнеться з води й здійме
Цілий оберемок шуму,
Немов жемчугом посипле;
Як жовто-золотий окунь,
Що там його звали Сава,
Юрко плавав, жевріючи
У воді, неначе іскра.
Бачив і Кенозу, щуку,
Оселедця, Окагавіс,
І Шогиша, рака, бачив...
«Гітчі-Маніто! – гукнув він
Покликом сумним без міри. –
Та невже ж то наше щастя
Й життя наше від їх тільки?»

На четвертий день до ночі
Від знемоги він качався
В своїм захисті на листі.
Колесом ходив круг його
Білий світ, крутивсь, мов дзига;
Від вечірньої зорі, мов кров’ю,
Були вкриті тихі води
І червоним світом грали...
І в тому червонім світі,
Наче сонного, морили
Його дивнії причуди...

Ось він баче, як підходе
В тому мороці вечірнім,
Мов кармазином покритий,
Юнак бравий до хатини.
Голова його аж має
Від гнучкого того пір’я,
На йому жовто-зелена
Як не займеться одежа,
А кучері золотії
Виблискують, наче шовк гой.

Він підійшов до порога
Й довго добрими очима
Поглядав на Гайявату,
На його обличчя схудле.
І почав тихенько-тихо,
Як той вітер Шавондага
Гомонить поміж листвою,
Так почав він гомоніти...
І промовив: «Гайявато!
Голос твій дійшов до неба,
До Владики всього світу,
Через те, що ти молився
Не про удачу ловецьку,
Не про вояцькую славу,
Не про те, щоб подоліти
Свого ворога у бої,
А про те, щоб усі люди
Стали добрі і щасливі.

Я Мондамином14 зовуся –
Побратимом людей добрих.
Се мене послав до тебе
Гітчі-Маніто могучий,
Щоб тобі повідать, брате,
Що добра того, що просиш,
Ти тоді тільки добудеш,
Як невдачу будеш, брате,
Терпляче переживати,
Як трудитись будеш щиро
Та невсипуще робити...
Годі ж тобі вилежувать
На м’якім зеленім листі,
Вставай, будемо боротись».

Хоч слабий був Гайявата
Від голоду та покути,
Оже швидко він схопився
Із ліжка свого м’якого –
Зеленого того листу –
Й вийшов з темної хатини
На вечірній світ червоний,
Щоб з юнаком поборотись.
Ледве він торкнув об його,
Як почув, що міць та сила
Десь в руках його взялася,
А у грудях, в хорім серці,
Обізвалось-заходило
І завзяття, і надія.

Довго вони борюкались
Того вечора на лузі.
І чим довше він боровся,
Тим вчував себе все дужчим...
Аж ось темна ніч настала.
Десь далеко у болоті
Обізвалася Шух-шух-га,
Сизоперая лелека,
Сумно так заголосила,
Мов-то скаржилась на голод.

«Залишаймо на сьогодні, –
Обізвавсь до Гайявати
Усміхаючись Мондамин. –
Завтра, як зоря вечірня
Червоно осяє землю,
Знову я прийду боротись».
Сказав те і зник відразу.
Чи він хмарою узявся,
Чи покривсь туманом сивим –
Гайявата не примітив.
Бачив тільки, що відразу
Перед ним його не стало,
Що зоставсь тільки один він,
Натомлений борюканням;
Що внизу біліють води,
Туманами зверху вкриті,
А на небі стоять зорі
Й сумно лупають на його.

На п’ятий день і на шостий
Гайяватиного посту,
Як тільки блискуче сонце
Спускалося в темне море,
Червоніючи, мов жар той
У печі Владики Світу, –
Знову приходив Мондамин
З Гайяватою боротись.
Непримітно він приходив,
Звідкілясь спускавсь, мов роса та,
Що не знати де й береться
І стає тоді примітна,
Як осяде вже на землю;
А коли вона приходе,
Як і коли ізникає –
Про те вже ніхто не віда.

Так вони боролись тричі
При тому червонім світі,
Що все небо ним палало,
Як лягало сонце спати.
Ось їх знов покрила нічка,
І в далекому болоті
Жалібно заголосила
Сизоперая Шух-шух-га...
І задумався Мондамин;

Він стояв статний та бравий
У своїм жовто-зеленім
Та блискучому уборі,
На голові його пір’я
Хилилося на всі боки,
А на лобі, мов роса та,
Виступили краплі поту.

І він скрикнув: «Гайявато!
Та й завзято ж борюкався
Ти зо мною тут аж тричі.
Сподівайсь – Володар Світу
Незабаром допоможе
Тобі мене подолати».

Потім, тихо усміхнувшись,
Він промовив: «Завтра, завтра
Вже кінець твоїй покуті,
Завтра ти мене здолаєш.
То прошу тебе: постелю
Ти мені зроби такую,
Щоб дрібні дощі весною
Усього мене змочили,
А ясне та тепле сонце
Цілий день щоб добре гріло.
Ти здійми з мене одежу,
Мій убір жовто-зелений,
А з голови – гнучке пір’я
І покрий мене землею,
Розрівняй її рівненько,
Щоб вона, мов та перина,
Мене зверху легко вкрила.

Стережи мій сон та спокій,
Щоб його хто не порушив;
Щоб бур’яни й дикі трави
Надо мною не буяли;
Щоб Кагагі, хижий ворон,
Не літав до мене в гості.
Стережи один ти сон мій,
Аж поки я не прокинусь,
Не підведуся до сонця!»

Й промовивши се, десь дівся.
Гайявата після того,
Виморений борюканням,
Заснув тихо й крізь сон чув він,
Як ота північна птиця,
Що звалася Вавонейса,
На оселі сумно вила;
Як протічок, Сибовиша,
Гомонів у темнім гаї;
Як таємно розмовляло
Гіллячко із тихим вітром, –
Чув він все, як чує сонний:
Все-то те, мов тихий гомін
Чи якийсь далекий говір,
Добиралося до його
І злегенька колихало,
Його сон пестило тихо.

На сьомий день ранком рано
До його стара Нокоміс
Придибала і з собою
Принесла йому поїсти.
Не словами, а сльозами
Вона його умовляла,
Щоб він трохи підкріпився,
Бо від голоду загине,
Як ще пісникати буде.

Та нічого не схотів він
І попробувати трохи,
Тільки мовив: «О бабусю!
Підожди, аж поки сонце
Не почне сідать за гору,
Не потемніє надворі,
Не повідає Шух-шух-га
Своїм криком жалісливим,
Що то день уже скінчився!»

І пішла стара Нокоміс,
Плачучи, до себе в хату,
Бо вона боялась дуже,
Що внук з голоду загине,
Як ще пісникати буде.
А тим часом Гайявата
Все терпів та дожидався,
Коли Мондамин прибуде.
Ось і темна тінь знялася –
Ліси і долини вкрила;
Сонце у далекі води
Почало спускатись тихо,
Як восени лист червоний,
Що його прибило вітром
До води, по верху хвилі
Погойдавшись, поринає.

Оглянувся Гайявата –
Аж Мондамин край порога
Вже стоїть; кива на його.
Голова у його має,
Заквітчана гнучким пір’ям,
На йому жовто-зелена,
Аж горить, одежа пишна,
А кучері золотії
Виблискують, наче шовк той.
Мов спросоння Гайявата
Підвівсь, блідий та понурий,
І мерщій з хатини вийшов,
Щоб з Мондамином боротись.

Захитались земля й небо,
Пішли обертом у очах!
А у грудях в Гайявати
Билось серце так страшенно,
Немов риба-осетрина,
Вскочивши в рибальський невід,
Кидається на всі боки,
Щоб гузир міцний пробити
І вискочити на волю.
Як пожежа, гоготіло –
Небо червоно палало
І крутилося ув очіх.
Не одно, здавалось, сонце
Там стояло – ціла сотня
Викотилась й дивувалась
На завзяте борюкання...

І незчувся Гайявата,
Як він знову сам зостався.
Він стояв серед долини,
Важко дишучи з натуги,
А в ногах його Мондамин
В пошматованій одежі
І в поламаному пір’ї
Лежав трупом бездиханним,
На траві лежав зеленій.

Вирив яму Гайявата,
Зняв з Мондамина одежу
Та поламаноє пір’я
Й положив його в ту яму,
Загорнувши її зверху
Злегка пухкою землею.
Тоді саме на болоті
Сизоперая Шух-шух-га
Сумно-сумно заквилила,
Мов заплакала від горя.

У хатину до Нокоміс
Повернувся Гайявата.
У ту ніч якраз минуло
Сьомий день його покути.
Та не забув Гайявата
Того місця, де боровся,
І без догляду не кинув
Ту могилу, де Мондамин
Спочивав, покритий злегка
Зверху чорною землею,
Що її дощі мочили
Й теплом гріло ясне сонце;
А його одежа й пір’я
На дощі й на сонці тліли.

Кожен день на ту могилу
Навідувавсь Гайявата;
Підпушував зверху землю
І полов її гарненько,
Щоб вона не заростала
Нікчемними бур’янами.
Ворона того, Кагагі,
З усім його хижим родом
Одганяв він зичним свистом,
Та гуканням, та маханням.

Трохи згодом із могили
Виткнулось стебло зелене,
А за першим – друге й третє.
Ще і літо не минуло,
Як в своїм уборі пишнім,
У блискучім довгім листі,
Із косами золотими,
Здіймавсь гордо кущ пшенички.
І, зрадівши, Гайявата
Тоді скрикнув: «Це ж Мондамин –
Чоловічий побратима!»

Зараз він кликнув Нокоміс
І старого діда Ягу
І про все їм розказав він:
Про усі дива, що бачив,
Як з Мондамином боровся,
Як здолав його й що з того
Прибуло від того людям.
Показав їм й кущ пшенички –
Той новий дарунок божий,
Що з того часу всім людям
Стане він щоденним хлібом.

А восени, як почало
На стовбурі сохнуть листя,
Налились і пожовтіли
На качанах добрі зерна,
Як ті перли, тверді стали, –
Тоді качани він тії
Повисмикував й посохлу
Поздіймав з їх кожушину,
Як колись-то з Мондамина
Він здіймав одежу пишну, –
І уперше вчинив бенкет
Мондаминське бучне свято,
Показавши усім людям
Той новий дарунок божий.

VI. Гайяватині побратими

Два було у Гайявати
Щирих вірних побратими.
Він до їх тільки горнувся
Усім серцем і душею,
Тільки з ними він ділився
Радощами й тяжким горем.
То були: музика – перший,
Чайбайабос прехрроший,
Та Квазинд – силач страшенний.

Між хатами їх ніколи
Стежечка не заростала;
Брехні всякі й наговори
Не збивали поміж ними
Ворожнечі та розладдя,
Бо вони поміж собою
Про все радилися любо;
Ніхто ні в чім не таївся,
Що було в кого на серці, –
Завжди кожний казав правду;
Гонобив про себе думку,
Як би то так в світі сталось,
Щоб були щасливі люди.

Дуже кохав Гайявата
Чайбайабоса-музику –
Найпервішого музику
Й над співаками співаку,
Та такого голосного,
Що між людьми й не бувало!
Він завзятий був, мов лицар,
Наче те дівча – ласкавий;
Гнучкий – мов з верби лозинка,
Бравий – як рогатий олень.

Як співав він – то все село
Збігалося його слухать,
Всі жінки і чоловіки.
Він піснями голосними
Всім голови задурмане,
Щастя й радість в серці збуде.

З очеретини, бувало,
Сопілочку собі зробе
Та як почне в неї грати –
То й пташки помовкнуть в лісі,
Заніміє Сибовиша –
Той протічок бистрохвилий –
Й перестане дзюркотати.
Нащо білка, Аджідома,
Й та аж прикипить на дубі
І про іграшки забуде;
А Вабассо, білий кролик,
Аж на задні лапки сяде
Та й не ворухнеться – слуха!

Що й казать! Коли юркий той
Бистрохвилий Сибовиша
Якось раз затнувся бігти
Та й почав його прохати:
«Чайбайабосе-музико!
Научи ти мої хвилі
Так солодко гомоніти,
Як твоя сопілка грає,
Як ти голосом співаєш».

Що й казать! Як сизоперий
Пострибун отой Овейса
Заздро до його озвався:
«Чайбайабосе-музико!
Ти навчи мене співати
Своїх пісень танцюристих,
Що від їх п’яніє мозок,
Голова уся кружає!»

Що й казать! Коли Опечї,
Той снігур червоногрудий,
З радощів до його мовив:
«Чайбайабосе-музико!
Ти навчи мене співати
Голосних пісень своїх тих,
Що від їх у грудях серце
То стриба, то наче тає!»

А нічний птах, Вавонейса,
Репетуючи, гукала:
«Чайбайабосе-музико!
Научи мене співати
Своїх жалібних пісень тих,
Що від їх холоне серце,
Сльоза очі заливає!»

Увесь світ від його співу,
Зачарований, млів з дива;
Від його пісень робилось
Серце у людей добріше,
Бо співав він що є мочі
То про згоду, то про волю,
Про красу та про любову,
І про смерть співав він тута,
Про життя оте довічне,
Що нас жде, як повмираєм,
В стороні отій Поніма,
Де в раї живуть блаженні.

Дуже дорогим здавався
Гайяваті Чайбайабос,
Найпервіший той музика,
Над співаками співака!
Він за те його вподобав,
Що то був ласкавий дуже,
Що співав отак чудово!

Та не згірше Гайявата
Кохав і Квазинда того,
Що найдужчого від його
Не було та і не буде.
Він кохав його за силу
Та за добре його серце.

Ліньки Квазинда посіли,
Баглаї йому найкращі;
Вдався він неповоротний.
Все про себе щось-то дума,
Завжди все йому байдуже.
Не були ніколи милі
Йому іграшки хлоп’ячі,
Не ловив він в воді рибу,
Не ходив на полювання, –
Зовсім не такий, як другі!
Зате пісникав він часто
Та молився щиро духу –
Заступникові своєму.

Якось раз до його ненька
Обізвалася з докором:
«Чом ніколи, полежако,
Ти мені не допоможеш?
Ціле літо тільки й знаєш
Бити байди та блукати
По лісах та по долинах,
А як та зима настане, –
Знай, грієшся біля печі.
У морози тії люті
Я сама рубать повинна
Ополонку задля риби
І на сонці сушить невід,
Ти ж сидиш, зложивши ручки!
Зведись хоч раз, полежако,
Та викрути гаразд невід,
Бач – намок як, позмерзався!»

Квазинд повагом підвівся
І, не кажучи нічого,
Мовчки вийшов із хатини,
Зняв помалу мерзлий невід,
Що на паколках гойдався
Недалеко біля хати,
Здавив, наче пук соломи,
Й потрощив, як ту солому.
Він сам незчувсь, як зробив се –
Таку мав він страшну силу!

А то вдруге якось батько
Обізвавсь до його й каже:
«А зведись лиш, полежако,
Та ходім на полювання!
Завжди сагайдак та стріли
Ти трощиш, немов гілля те,
То хоч будеш мою здобич
З лісу додому носити!»

По яру, вподовж протічка,
Що шумував серед яру,
Почали вони спускатись;
Ішли берегом по сліду,
Що бізони поробили
Та олені бистроногі,
Й наткнулися на припону:
Упоперек й вподовж шляху
Лежать порозкиданії сосни –
Увесь шлях загородили.

«Отаке! – промовив батько. –
Оже прийдеться вертаться,
Бо як ти тут продерешся?
Тут і білка не проскоче,
І хом’як не проплазає!»
Й, запаливши з горя люльку,
Він присів й почав гадати.
Та чи пихнув, чи не пихнув –
Як уже і шлях готовий:
Все дерево силач Квазинд
Порозкидав на всі боки, –
Як швигалки, метав сосни,
Як списи, летіли кедри!

А то хлопці-однолітки,
Що в долині забавлялись
Усякими іграшками,
До його якось пристали:
«Чого ти, неповорото,
Вистоюєш та гав ловиш,
Підпираючи ту скелю?
Ось виходь – боротись будем,
Камінцями в ціль стріляти!»

Квазинд, той неповорота,
Якось мовчки, неохоче,
Підвівсь трохи, повернувся,
Обхопив руками скелю,
Висмикнув з землі легенько,
Похитав над головою
І шпурнув її у річку,
В бистрохвилую Поветну, –
Там вона стоїть і досі!

А то раз, пливучи в човні
З товариством по Поветні,
Серед пінявої хвилі,
Він царя бобрів Амика
Вздрів, як той собі, сердега,
Борюкавсь в страшеннім вирі:
То видереться на гребінь,
То пірне у саме пекло!

І, не кажучи нічого
Товариству, Квазинд мовчки
Плигонув із човна в річку –
В самий вир так і шубовснув!
Та й почав отам ганятись
За Амикою по виру.
Довго-довго під водою
Він ганяв, аж товариство
З ляку почало казати:
«Прощай, прощай тепер, Квазинд,
Не бачитись нам довіку!»
Та не такий вдався Квазинд.
Незабаром з виру виплив,
На плечі у його висів
Бобер мертвий, і патьоки
З бобра його так й стікали.

Отакі-то в Гайявати
Були вірні побратими.
Утрьох жили душа в душу,
Кохалися поміж себе.
Завжди в їх розмова люба,
Завжди в їх тільки і думки,
Як би так на світі сталось,
Щоб щасливі були люди.

VII. Гайяватин човен

«Ой березо кучерява,
Що буяєш на долині,
Над річкою гонко знявшись!
Дай мені кори своєї,
Жовтої кори легкої,
Я зв’яжу із неї човен
Легесенький, як пушинка,
Щоб на воді він держався,
Мов восени листок жовтий,
Мов на озері латаття.

Скинь, березо, з себе швидше
Свою білую свитину,
Бо вертається вже літо,
Пригріває сонце ясне, –
Нащо здалась тобі свита?»

Отак у глухому лісі
Над річкою Таквамино
Вигукував Гайявата
Ранком рано в теплім маї,
Тоді саме, як пташата
На увесь ліс щебетали,
Як ясне блискуче сонце,
Підбиваючись угору,
Гомоніло: «Гайявато!
Глянь на мене, подивися,
Залюбки дивись на мене,
Бо я той великий Гизис –
На увесь мир ясне світло!»

Затіпалася береза
Від верхів’я й до коріння,
Усім листом затрусилась
І, зітхнувши, одказала:
«Бери свиту, Гайявато!»

Ножем гострим Гайявата
На березі різнув кору –
Край коріння й біля гілок, –
Сок з берези так і бризнув!
Потім він згори донизу
Вподовж кору розпанахав,
Підняв дерев’яним клинцем
Й обережно злупив з цівки.

«Ой гіллястий, тонкий кедре!
Дай свого гнучкого гілля
І сучків міцних, як кремінь,
Скріпити ним добре човен,
Щоб дебелий він придався,
Не хисткий був підо мною!»

З переляку зашуміло
На верхів’ї гнучке гілля,
Наче важко застогнало,
А проте, його схиливши,
Кедр покірно обізвався:
«На, рубай їх, Гайявато!»

Нарубав гілок з сучками
Гайявата, позгинав їх,
Зробив начебто два луки,
Позв’язував їх докупи –
Й стан зготував задля човна!

«Ой Темрюче15 коренастий!
Дай мені свого коріння,
Мов те прядиво, гнучкого,
Ними вшию я свій човен,
Добре вшию, щоб крізь кору
Вода в його не лилася».

І затіпався Темрюк той
Од верхів’я й до коріння
І, схиляючись покірно,
Прошептав він важко-важко:
«На, бери вже, Гайявато!»

Вирвав із землі коріння
Гайявата, повисмикав,
Що було між ним найтонше,
І корінням тим до стану
Попришивав добре кору.

«Ой ялино смоляниста!
Дай мені смоли своєї
Та липучої живиці,
Засмолю я нею кору,
Усі щілини замажу,
Щоб, бува, вода у човен
Крізь дірки не протікала!»

Немов хвиля зашуміла,
Котячи пісок на берег, –
Зашуміло на ялині
Кострубате темне гілля
І ридаючи ялина
Слізоньками одказала:
«На, бери мою живицю!»

Гайявата із ялини
Зібрав смолу і живицю
І всі щілини у човні
Позамазував, як треба,
Засмолив гаразд всю кору,
Щоб, бува, вода крізь неї
В човен той не протікала.

«Ой, їжаче ти остистий!
Віддай мені свої ості,
Усі ості ті колючі,
З їх я витчу довгий пояс
І аж дві зорі зроблю я –
І оздоблю ними човен».

І з дупла старого дуба
Тжак сонними очима
Подививсь на Гайявату
Та остями, мов голками,
Так і пороснув на землю!
Промовивши, наче сонний,
Через щетинистії уси;
«Позбирай їх, Гайявато!»

Позбирав з землі він ості,
Наче ті голки блискучі,
Й соком з ягід та коріння –
Жовтим, і червоним, й синім –
Він викрасив тії ості
І зробив на човен пояс,
Заквітчав, наче намистом,
А на самих грудях човна
Приробив дві ясні зорі.

Отак у глухому лісі,
Над річкою, у долині,
Він зробив собі той човен.
Все життя таємне лісу,
Його чари, його чакли
З’єдиночились в тім човні:
Він гнучкий був, як Темрюк той,
Міцний – як сучки кедрові,
Легесенький – мов тонкая
Кучерявая береза,
А на хвилях так й гойдався,
Як восени листок жовтий,
Як на озері латаття.

Не було весла в тім човні,
Та й нащо воно здалося?
Не веслом важким – гадками
Та легенькими думками
Праве човен Гайявата.
Вони човен той носили
По воді, як забажає, –
Чи швиденько, чи тихенько,
Чи повернуть вправо, вліво –
Все станеться, як він хоче.

Як збудував ото човна,
То мерщій кликнув до себе
Свого Квазинда на поміч:
«Допоможи, побратиме,
Усі корчі зо дна річки
Повитягать, де пересип,
То й пісок геть повиносить».

Швидко Квазинд стрибнув в воду,
Плигонув, мов видра, в річку,
Як бобер той, поринав там.
Спершу став в воді по пояс,
Потім увійшов по плечі
Й, гукаючи, почав плавать,
На дно почав поринати.
Видирає зо дна корчі,
Розгріба пісок руками,
А ногами глей виносе
Та зелене жабуриння.

За Квазиндом Гайявата
Почав плити своїм човном,
По Таквамині спускатись,
По її глибі безодній,
По пересипу й по виру.
Гайявата пливе човном,
Попереду ж іде Квазинд.

Отак вдвох вони гарненько
Усю річку обдивились –
І уподовж, і впоперек;
Повиносили всі корчі,
Пале дерево з гілками,
Розрівняли косогори
І розчистили дорогу
По воді від того місця,
Де з-під гори витікає
Таквамино, і до того,
Де вона впада в Поветну, –
До лиману Таквамино.

VIII. Гайявата и Мише-Нама

На лимані Гітчі-Гюмі,
По воді прозорій, чистій
Великого того моря,
З довгим удлищем кедровим
Плив завзятий Гайявата
На березовому човні
За осятром величезним,
Що його усі взивали
Мише-Намою могучим.

На глибі, в воді прозорій,
Попід тим легеньким човном
Всяка риба вигравала.
Здалі бачив Гайявата,
Як ясний, мов промінь сонця,
Юртувався окунь, Сава,
Як на дні піщанім, білім
Шогаші, рак, плазав тихо,
Мов павук неповоротний.

Гайявата сів на гузі
З довгим удлищем кедровим,
Й, наче гілля із цикути,
Розхитував гострий вітер
Гнучке та легеньке пір’я
На голові в Гайявати;
А на носі в своїм човні
Він посадив жваву білку,
Непосиду Аджідому.
Й, наче на луці травицю,
Розхитував гострий вітер
Шерсть на спині в Аджідоми.

На дні, на пісочку білім,
Спить-дрімає Мише-Нама.
Роззявляє стиха жабри,
Повагом поводе усом,
Пісок хвостом розгрібає.

Назброєний, мов до бою,
Уквітчаний костяками
І по плечах, і на лобі,
У своїх вояцьких барвах –
Голубих, червоних, жовтих, –
Він на самім дні куняє.
Над ним стоїть Гайявата
У березовому човні
З довгим удлищем кедровим.

«Гей, лови мою принаду! –
Гукнув в воду Гайявата. –
Зведись зо дна, Мише-Намо,
Підіймись до мого човна,
Поміряймось, хто з нас дужчий».
Й се кажучи, закидає
Удку у прозору воду,
Жде, що Нама йому скаже;
А той – хоч би обізвався!
Тоді Гайявата дужче
Вигукувать почав в воду:
«Зводься, зводься ти, цар-рибо,
На, влови мою принаду!»

Наче глухий Мише-Нама!
Хоч би словом обізвався!
Згорда тільки воде усом,
Вгору дивиться на човен
Та слухає, як до його
Вигукує Гайявата.
Потім уже озвавсь згорда
Він до щуки, Маскенози:
«Ану, підведися зо дна,
Посмакуй, що він то тиче,
Перетни ту довгу удку
Навіженого нахаби!»

І от вчува Гайявата,
Як в його руці дебелій
Довге удлище кедрове
Зігнулося й похилилось.
Разом він смикнув щосили!
Так смикнув, що його човен
Носом підвело угору
Та прямцем й постановило,
Наче білая береза
Звелась стовбуром угору,
А на самому вершечку
Опинилась жвава білка.

Як побачив Гайявата,
Що у хвилях б’ється щука,
Підпливаючи до його,
То гнівом так і спалахнув!
Й на увесь лиман широкий
Гукнув щуці: «Іза, іза!
Що се тобі заманулось
Видавать себе за Наму?
Ото сором, Маскенозо!»

Засоромилася щука,
Мерщій на дно подалася,
А могучий Мише-Нама
Повернувсь до Угодоша,
До незграбного Самглави:
«Ану, ти зведися зо дна,
Посмакуй, що він то тиче,
Перетни ту довгу удку
Навіженого нахаби!»

Наче срібний місяць вповні
Заіскрив та затрусився,
Важкий Самглав звівся зо дна,
Ухопивсь за удку зразу
Та так з нею й закрутився...
Заревла, забулькотіла
Попід човном синя хвиля –
Й де не взявся вир страшенний!
Круте човен на всі боки,
Здійма вгору чорну хвилю
Й розкочує по лиману...
Захитались, зашуміли
Очерети й довгий явір
По озьмінях, на пісочку
Та на березі далекім.

Як забачив Гайявата
У воді того Самглаву,
Його кругле важке тіло,
Гукнув йому: «Іза, іза!
Що се тобі заманулось
Видавать себе за Наму?
То стидовище, Самглаве!»

Хитаючись на всі боки,
Висвічуючи, мов місяць,
Самглав своїм білим тілом
Повагом на дно подався...
Й знову чує Мише-Нама
Гайяватин зичний поклик
Та його на грець зазови,
Що носились-розлягались
По всьому Великім Морю.

Тоді сам він звівся зо дна...
Аж кипить – такий скажений,
Та зброєю люто дзвоне!
Як та стріль, плигнув до човна,
Поверх хвилі так і знявся
Та своїм страшенним ротом
Як зіхне – не знать, де й дівся
Гайявата з своїм човном!

Наче дерево у вирі
По його страшенних хвилях
Посунуло в чорну яму
Так посунув у рот човен...
Як очунявсь Гайявата
Трохи посеред темноти,
То перш всього він наглядів
Страшелезне серце Нами, –
Важко воно підкидалось
Та билося в тій темноті.

Розлютувавсь Гайявата –
Роззявля дебелу жменю
Й, ухопивши що є сили,
Він здавив за серце Наму,
Так здавив, що Мише-Нама
Аж затіпавсь усім тілом,
У воді забивсь, затрясся
Та й омлів, позбувся сили
Від страшного болю в серці.

Тоді в череві Миш-Нами
Повернувся Гайявата
І упоперек поставив
Свій хисткий легенький човен,
Щоб, бува, як незнарошне
Під той струс не підсковзнутись
Та, випавши, не погинуть.
Пбруч з ним стриба-белькоче
Жвава білка Аджідома,
Допомага Гайяваті,
З ним працює що є мочі.

И обізвався він до неї:
«Товаришу невеличкий,
Щиро мені помагав ти!
Прийми ж і від мене дяку
І цю назву – Аджідоми.
Хай тебе від сього часу
Усі отак будуть звати!»

Це – знов Нама заметався,
Ледве дишучи, затіпавсь
Та й затих, а дужа хвиля
Понесла його на берег.
І як почув Гайявата,
Що під ним пісок шугає,
То він зразу догадався,
Що мертвого Мише-Наму
Прибива вода на берег.

І вчуває Гайявата
Неугавний якийсь клекіт,
Посвист від крил у повітрі;
Баче, як крізь ребра Нами
Пробивається світ білий,
І крикливих чайок баче,
Як вони блискучим оком
Дивляться на Гайявату
І белькочуть поміж себе:
«То там брат наш – Гайявата!»

І, зрадівши, він щосили
Погукнув з тії печери:
«Ой Кайоїик, чайки морськії!
Брати мої, мої сестри!
Задавив я Мише-Наму,
Ви ж мені допоможіте
Видратись з ції неволі:
Рвіте кігтями, проклюйте
Бік широкий Мише-Нами.
Й од сього часу й довіку
Будуть славити вас люди,
Величать, як я назвав вас!»

Цілим табуном заграли
Тоді чайки довгокрилі
й працювати заходились.
Швидко дірки проклювали
В ребрах Нами широченних.
Й таким побитом від смерті
У череві Мише-Нами,
Від могили під водою
Виручили Гайявату.

Очунявся Гайявата,
А тут – і його хатина.
Зараз він кликнув Нокоміс,
Щоб стара прийшла до його
Подивитись на Миш-Наму,
Що лежав край моря мертвий
І чайки його клювали.

«Це я йому смерть подіяв,
Задавив його! – промовив. –
Бач, як над ним чайки грають!
То брати мої, Нокоміс.
Не займай їх, не одганяй,
Бо вони мене од смерті
Виручили, а то б пропав
У череві Мише-Нами.
Хай вони побенкетують,
Наїдаються хай добре,
А як почне сідать сонце
Й полетять вони на гнізда,
То наготов казани ти,
Натопи на зиму жиру».

Дожидалася Нокоміс
На березі, поки смеркне.
Ось і сонце ночі, місяць,
Викотився над водою,
І, вигукуючи зично,
Піднялися чайки вгору,
Полетіли на далекі
Острови на Гітчі-Гюмі.
На червоному заході
Довго їх чорніли крила.

Як сон тихий Гайявату
Поборов, покрив спокоєм,
Невсипущая Нокоміс
Заходилась біля діла.
При місяці працювала
Аж до ранку, поки небо
Не почало червоніти.
А як сонечко яснеє
Місяця перемінило,
То знов з островів далеких,
Що були на Гітчі-Гюмі,
Табуном чайки вернулись
І снідати заходились.

Поспіль три дні чайки тії
Із Нокоміс чергувались,
Жир зривали з Мише-Нами.
А як почала плескатись
Поміж його голих ребер
Синя хвиля, тоді й вони
Знялись собі й полетіли.
Зосталися на березі
Одні кістки Мише-Нами.

IX. Гайявата й Перлове Перо

Ой, на берег Гітчі-Гюмі,
Великого того моря,
Вийшла старенька Нокоміс
І, піднявши руку вгору,
Ткнула нею в край Заходу,
Де огнем палали хмари.

Ховалось за гору сонце,
Запалюючи на небі
Червону свою пожежу,
Як ватажки степи палять
Перед ворогом завзятим;
А сонечко ночі, місяць,
Виткнувся з другого боку
Та й пустився навздогінці
По сліду його кривавім,
По червоній тій пожежі.

Здіймаючи слабу руку
До червоного Заходу,
Стара немочна Нокоміс
Мовила до Гайявати:
«Отам живе колдун лютий –
Меджисогвін – Цар Достатку,
Той, кого Пером Перловим
Прозивають усі люди.
Там непролазні озера,
Чорна смола в їх клекоче,
До червоних хмар сягає;
Гам у болотах безкраїх
Водяться огненні змії
Кинебик – страшні гадюки,
Сторожі та вірні слуги
Того злого душогуба.

Ото він убив, лукавий,
Мого батька, як на землю
Він із місяця спускався,
Шукаючи мене всюди.
То він, лютий Меджисогвін,
Насила на нас хвороби,
Пошесть всяку, лихоманку,
Важку млу з болот здіймає,
А з озер – тумани сиві,
Пуска на нас згубну пару.

Візьми лук свій, Гайявато,
Гострих стріл візьми з собою,
І сокиру, Погевогін,
Рукавиці – Мінджікивін
І березовий свій човен.
Жовтим жиром Мише-Нами
Підмаж його якнайкраще,
Щоб не груз він у болотах,
А легенько плив по верху.
Убий Меджисогвіна ти того,
Мого ворога лихого
Та напасника людського!»

Швидко зібравсь Гайявата
У далекую дорогу,
Назброївшись, як годиться.
Легкий човен зіпхнув в воду,
Зверху погладив рукою
І промовив: «їдьмо, друже,
Мій товаришу ти любий,
До зміїв отих – Кинебик,
До смоляних озер чорних!»

Хватко мчався вперед човен,
І завзятий Гайявата
Голосно заводив пісню,
Що виспівують до бою;
А над ним отой цар бою
І цар птиць усіх на світі
Киню, орел, кружав гордо
Аж під самим синім небом,
Гукаючи звідти хижо.

Незабаром Гайявата
Вглядів зміїв величезних,
Що лежали по болотах,
Вигинались та іскрили,
То спліталися в каблучку,
То, голову знявши вгору,
З рота полум’ям пашіли,
Щоб хто-небудь не прокрався,
Де проживав Меджисогвін.

Та завзятий Гайявата
Не злякався і гукнув їм:
«Пріч, Кинебики, з дороги,
З Гайяватиного шляху!»
А вони заклуботались
Й, дишучи огнем пекучим
Та свистячи, одказали:
«Одступися, Шогодаю!
Вернись до своєї баби!»

Розлютований страшенно,
Гайявата бере лука,
Стрілочницю з пліч здіймає
Та й почав без милосердя
Частувати отих зміїв.
Що не бренькне струна з лука –
Смерть з-під неї так й завиє І
Що не свисне стріла гостра,
Одходну співає зміям!

Важко на воді кривавій
Гойдались побиті змії,
А поміж їх Гайявата
Плив, вигукуючи радо:
«Мчися, мчися, мій ти човне,
До смоляних озер чорних!»

Потім взяв він жиру з Нами
І підмазав добре човен –
По боках, на дні й на носі,
Щоб він плив вперед легенько,
Не загрузав по болотах.

Аж до ранку самотою
Плив він по тім соннім морі,
Плив по воді густій й чорній,
Що споконвіків корою
З трухлявого очерету
Та гнилих листків латаття
Була вся покрита зверху.
Наче мертвий водив оком –
Перед ним вода блищала,
Вкрита місячним промінням
Та всіяна іскорками,
Що вночі на становищах
Світять ними мертві душі.

Біле місячне проміння
Грало у повітрі тихім;
По болотах навкруг всюди
Снував чорний морок ночі;
А комарі Гайяваті
Пісні бойові співали;
Виблискуючи, крутились
Черв’ячки оті світючі,
Щоб йому світ замакітрить
Та з шляху як-небудь збити.
Аж ось в воді страшна жаба,
Величезная Дагинда,
Ворухнулась важко-важко,
Вилупила жовті очі,
Подивилася на човен,
Заскиглила та ізникла;
Кругом знявся страшний посвист.
Аж у вухах залящало...
І цибата Шух-шух-га
На березі в очереті
Скрикнула, даючи звістку,
Що прибув великий лицар.

Отак простував на захід
Той завзятий Гайявата.
Усю ніч він плив, аж поки
Не зайшов за гору місяць;
А як сонечко устало
Й почало пекти у плечі,
Він побачив вперед себе
На горі Перловий Палац,
Де проживав Меджисогвін.

Тоді знову він до човна
Обізвався: «Вперед! Швидше!»
І той човен гордо, пишно
Поплив поміж маківками,
Густим явором подався,
І на берег Гайявата
Вийшов, ніг не замочивши.

Взяв тоді він лук свій вірний,
Держалном в пісок поставив,
Посередині коліном
Надавив з усії сили,
Накрутив струну і нею
Запустив стрілу співучу
Якраз у Перловий Палац,
Подаючи нею звістку,
Що він виклика до бою:
«Виходь, виходь, Меджисогвін,
Тебе чека Гайявата!»

Швидко вийшов Меджисогвін
Із Перлового Палацу,
Вискочив звідтіль могучий –
Із верству заввишки буде,
Сажень косова – у плечах,
А на погляд – наче хмара
Дощова – страшний та темний;
З голови й до ніг покритий
Закрасами; ясна зброя,
Мов те небо ранком грає,
Відбива червоним світом,
Перелива синьо й жовто;
На голові має пір’я
З довжелезних крил орлячих.

«Ага! Це ти, Гайявато! –
Усміхаючись, гукнув він,
Немов громом покотило. –
Одступися ж, Шогодаю!
Йди мерщій собі до баби,
До Нокоміс йди старої!
Бо я вб’ю тебе на місці,
Як і її убив батька!»

Та не злякавсь Гайявата
І отак йому одмовив:
«Хвастощами й похвалками
Не доймеш, то – не сокира;
Краще діло, ніж балачка,
А гостріш від глузу – стріли,
Не вихваляйсь – давай битись!»

І от почалось між ними
Таке боїще страшенне,
Що такого й не бувало,
Доки світе ясне сонце,
З ранку самого й до ночі –
Цілий день вони змагались,
Та все марно: гострі стріли,
Що пускав їх Гайявата,
Не зашкодивши, дзвонили
Об його залізну зброю!
Й рукавиці, Мінджікивін,
І важка ота сокира,
Що звалася Томагаук;
Ними скелі кам’янії
Розвертать було годилось,
А не розбивать залізні
Каблучки на його зброї,
Завороженій навіки.

От уже перед заходом,
Виморений та побитий,
З сокирою у щербинах,
З рукавицями у гноттях
І всього з трьома стрілами, –
Занепалий Гайявата
На дебелий лук схилився
Під столітньою сосною.
Мох з гілок її спускався.
Пень укрили печериці
Така вона була літня.

Ось з сосни зелений дятел,
Довгоносий отой Мема,
Загукав до Гайявати:
«Ціль у тім’я, Гайявато,
В колдунове ціль ти тім’я,
Прямісінько під волосся
Пускай йому стрілу гостру.
Там тільки його ти й доймеш!»

Легесенько з гострим жалом
З блискучого халцедону
Помчалась стріла співуча
У той час, як Меджисогвін
Підняв важку каменюку,
І впилася йому в тім’я,
Вгородилась під волосся...
І спіткнувся й захитався
Меджисогвін, наче буйвіл,
Як той буйвіл, захитався
Він на луці, вкритій снігом.

За першою поспіль й друга
Помчалася іще швидше
Й вгородилася ще глибше!..
Захиталися коліна
В колдуна, немов хисткая
Очеретина в болоті,
Захитались та й зломились.

А третяя полетіла
Швидше першої й другої...
І вздрів тоді Меджисогвін
Смерть з огненними очима.
Почув з мороку він голос,
Як його Погок той кликав...
Й повалився Меджисогвін
Бездиханним мертвим трупом
На пісок край Гайявати.

Тоді з його Гайявата
Крові трохи взяв на палець
І, кликнувши з сосни дятла,
Вимазав тією кров’ю
Гребінь на його головці,
Дякуючи за послугу.
Через те той дятел, А/елса,
Й досі із червоним чубом.

Потім на спомин про бійку
Та на пам’ятку про вдачу
З Меджисогвіна зірвав він
Залізную його зброю
І покинув голе тіло
На березі, на пісочку.
На піску воно лежало,
Засипаноє по пояс,
Головою сторч у воду;
А над ним літав та крякав
Бойовий орел-хижака,
Пишучи крюки широкі
Та спускаючись тихенько.

З колдунового палацу
Повиносив Гайявата
У свій човен добро всяке:
Хутра бобрів і бізонів,
Соболів і горностаїв,
Перлові низки і стріли
З стрілочницями всі срібні;
І поплив додому радий,
Заводячи голосную
Про бойову вдачу пісню.

Там до його зараз вийшла
Стара немочна Нокоміс,
Чайбайабос й силач Квазинд;
А усі селяни стріли
З танцями, піснями, гуком:
«Слава, слава Гайяваті!
Меджисогвіна здолав він!
Уклав колдуна лихого!»

Не забути і довіку
Гайяваті дятла Мему!
В честь його й на спомин бою
Він закрасив свою люльку
Чубиком його червоним,
А добро все колдунове
Рівно поділив між людьми.

X. Гайяватине сватання

«Як до лука струни треба,
То так парубкові – жінки:
Хоч струна той лук й згинає,
Та зате йому покірна;
Хоч вона його і тягне,
Та й сама за ним слідкує...
Як нарізно ж одно з другим –
То не жди з того користі!»

Отак думав Гайявата.
І його палкеє серце
То надії веселили,
То гірка нудьга давила;
Він бажав чогось й боявся,
Все гадаючи про неї –
Про вродливу Миннегагу
В стороні Дакотів лютих.

Не раз сторожка Нокоміс
Гайяваті говорила:
«Не бери собі за жінку
Дівки із чужого роду;
Хоч дочка й проста в сусіди,
Та не вихолоде хати:
Буде гріти і світитй,
Як у печі те багаття;
А чужа хоч і вродлива,
Та як місяць той чи зорі, –
Хоч і світять та не гріють!»

Отак Нокоміс казала.
А на се їй Гайявата
Одказував: «Ах, бабусю!
Кому миле і багаття,
А мені миліше світ той,
Що засила місяць з неба
Та ясні бликучі зорі!»

На це сторожка Нокоміс
Одмовила йому з серцем:
«Нам не треба білоручки,
Що зна виступцем ходити!
Візьми собі таку жінку,
Щоб роботи не боялась,
Була проворна на руки
Та швидка вдалась на ноги».

Усміхнувся Гайявата
Й одказав на се Нокоміс:
«Я назнав в землі Дакотів
Поважного чоловіка,
До стріл майстра на всі руки!
У його дочка є – дівка,
Зовуть її Миннегага, –
Над вродливими вродлива!
Її я й задумав взяти.
Вона тобі у роботі
Буде перша помічниця;
Задля тебе вона буде
Світом місячним прозорим
І зірочок ясним світом;
А в хатині тим багаттям,
Що ввечері гріє й сяє;
Задля нашого ж народу
Буде сонечком яскравим!»

Вчувши се, стара Нокоміс
Почала його вмовляти:
«Ох, не бери собі жінки
Із землі отих Дакотів, –
То народ лихий та лютий!
Чи давно з ним була буча?
Ще ж і досі ворожнеча
Не ущухнула між нами;
Виразки на нашім тілі
Не погоїлись і досі!»

Та, всміхнувшись, Гайявата
Знову їй на се одмовив:
«Чєрєз тєтто я й повинний
І бажаю одружитись
На дакотянці вродливій,
Щоб наш рід та з її родом
Якнайкраще помирити;
Щоб змагання наше давні
Вгамувалось поміж нами
І роз’ятренії рани
Погоїлись якнайшвидше...»

Й пішов собі Гайявата
Відшукувати дружини
У землі отих Дакотів.
Край далекий! Довелося
Брести йому болотами,
Йти степами і лугами,
Непролазним, темним лісом,
Пустирем глухим, мовчазним.

Він в чоботях-мокасинах
Що ступе – милю вчеше!
А проте йому дорога
Здалась довгою без краю,
Бо думки прудчіше бігли,
Аніж ноги поспівали.
Ось зачув він серед лісу
Якийсь гомін іздалека.
То шуміли й вигравали
Водопади Миннегаги.
«Ох, як радісно, – промовив, –
До себе той гомін мане
Посеред тиші німої!»

Поміж деревом, де грався
Світ із тінню, він побачив
Цілу череду оленів...
«Не змили!» – гукнув до лука.
«Не видай!» – промовив стрілці.
І як та стріла співуча,
Мов оса, впилась в оленя, –
Він його на плечі скинув
Та й подався якнайдужче.

Біля хати, край порога,
Працював Дакот-стрілечник
Разом з своєю дочкою.
Він виточував із яшми
Й блискучого халцедону
Задля стріл колючі жала;
А вона біля старого
Плела ятки із рогозу.
Мовчки обоє сиділи
Та думали свою думку.
Він – про давнє, що минуло,
А вона – про те, що буде.

Він все думав, як колись-то
Давно стрілами такими
Убивав на полюванні
І оленів, і бізонів;
Як на луках зелененьких
Стріляв вльот гусей крикливих;
І про лицарів згадав він,
Що приходили до його
Юрбами стріл закупляти,
Щоб то з ними йти до бою.
«Ох, минулося те давнє,
Перевелося лицарство!
Тепер лицарі – мов баби.
Язиком тільки стріляють!»

А вона собі гадала,
Як до панотця весною
Молодий ловець приходив
З Оджибеївського роду, –
Що за бравий та вродливий!
Як гостював у їх в хаті;
А як прощавсь – то на неї
Так ласкаво подивився!
Сам панотець після того
Згадував про його часто,
Вихваляв за розум добрий
Та за лицарське завзяття
«Чи прибуде коли знову
Він до наших водопадів?»
І, замислившись, дивилась
Миннегага геть від себе,
Позгортавши на роботі
Від задуми свої руки.

Коли се щось зашуміло,
Хтось іде – почулось – в лісі;
Захиталось й загойдалось
На дереві листя й гілля...
І незчулись, як вродився
Перед ними Гайявата.
Личко в його аж пашіло,
За плечима висів олень.

Гострим поглядом зустрівши
Прохожого, старий зразу
Признав в йому Гайявату.
Геть стрілу мерщій одкинув
Й попрохав його до хати.
«Здоров був, наш Гайявато!» –
Він до його радо мовив.

Гайявата з плечей скинув
Оленя й, до ніг поклавши
Миннегазі, уклонився;
А вона, піднявши очі,
Так ласкаво подивилась
І промовила любенько:
«Будь нам гостем, Гайявато!»

Хата в їх була простора;
Збудована, як водиться,
З оленячих шкур дебелих
І чепурно побілена.
Усі стіни пребагато
Розмальовані богами
Дакотськими; вхідні двері –
І просторі, і високі;
Як уступав Гайявата,
То трохи тільки пригнувся,
Ледве-ледве доторкнувшись
До одвірків своїм пір’ям
З отих довгих крил орлячих,
Що на голові у його
Гойдалося на всі боки,

Кинувши свою роботу,
Схопилася Миннегага,
Нанесла у хату страви,
Збігала аж до криниці
За холодною водою
И почала сором’язливо
Подавати в мисках страву,
А в липових кухлях – воду.
Потім сіла і слухала
Гостя з панотцем розмову,
А сама ані словечка
Не посміла проронити!

Наче крізь сон, вона чула,
Що казав їм Гайявата.
А він мовив їм про бабу –
Свою добрую Нокоміс,
Як вона його малого
Доглядала та ростила;
Розказував про силача
Та про мистеця-музику –
Своїх вірних побратимів;
І про добро, й про достаток
В стороні своїй веселій
У землі Оджибуейській.

Він закінчив таким словом
Свою довгую розмову:
«Скільки літ ворогували
Та вели криваві бої
З вашим родом батьки наші?
Тепер – годі: замирили –
І в вас, і в нас настав спокій».
Потім він додав тихенько:
«А щоб мир цей був навіки,
Щоб як слід ми поєднались,
Стали справжніми братами, –
То віддай дочку за мене,
Уродливу Миннегагу
Відпусти в нашу країну!»

Не одмовив старий зразу,
А задумавсь й, запаливши
Свою люльку, почав курить,
Потім прикро подивився
Він на гостя, далі – згодом
На дочку зирнув ласкаво
Й згорда до ного промовив:
«Не моя тут – її воля...
Що ти скажеш, Миннегаго?»

Зашарілась Миннегага,
Засоромилася дуже,
Та ще кращою здалася!
Наче нехотя звелася,
Підійшла до Гайявати,
Поруч сіла біля його
Й, червоніючи, сказала:
«Я піду за тебе заміж».

Отак-то в Дакотів лютих
Заручився Гайявата
На вродливій Миннегазі,
Бо й вона того схотіла.

І з їх хати поруч з нею
Він пішов в свою країну,
А старого батька в хаті
Покинули одиноким.
Йшли вони собі рядочком
По лісах і по долинах,
А здалеку водопади,
Вигукуючи, вітали:
«Щасти тобі, Миннегаго!»

Старий батько, попрощавшись,
Сів на сонці біля хати
Й, копирсаючи роботу,
Бубонів: «Такі-то дочки!
Кохай ти їх та виростай...
От би заждать допомоги,
А дивишся – де не взявся
З сопілкою парубійко, –
По улицях ходе-броде,
Виграє попід віконцем,
Чи не знайдеться де пара,
Уродлива яка дівка, –
Попрощайсь тоді з дочкою!»

Весела була обом їм
Та далекая дорога
Через ліси та долини,
Через ті яри глибокі
Та високі сині гори, –
Непримітно і час минав!
Хоч тепереньки й тихенько
Ішов з нею Гайявата,
Щоб її не притомити.

Через річки та протічки
Він на руках переносив
Її залюбки, і пухом
Та легкою пір’їною
Вона йому здавалася!
А в хащах лісів він стежку
Сперш прокладав, одважував
Геть гілки, щоб не чіплялись;
А як ніч, бува, застука –
Він їй яточку збудує,
Листям вимосте постелю,
Назбира шишок соснових
Й розведе огонь край ятки.

Тихі вітри, що віються
По лісах та по долинах,
Слідкували разом з ними.
Уночі яснії зорі
Доглядали сон їх прикро;
З високого дуба білка
Крадькома на їх дивилась,
А Вабассо, білий кролик,
Мерщій з стежки давши драла
Та на задні лапки знявшись,
Знай, із нори виглядає,
Дивуючись на їх любо.

Веселий був їм шлях довгий!
Пташки втішно щебетали,
Голосно співали пісні
Про тихую радість, щастя.
Сизоперая Овейса,
Знай, до його щебетала:
«Щасливий ти, Гайявато,
Із дружиною такою!»
А снігур червоногрудий
Висвистував вже до неї:
«Щаслива ти, Миннегаго,
Таку маючи дружину!»

Сонечко дивилось любо
Через густе гілля в лісі
Й мовило їм: «Мої діти!
Зло – то тінь, кохання – світ мій..
Життя грається, як схоче,
Тою тінню і тим світом...
Порядкуй же, Гайявато,
Ти один отим коханням!»

Місяць повний серед ночі,
Зазирнувши до їх в ятку,
Осія густу темноту
І шепче їм: «Мої діти!
День – то вітер, а ніч – спокій...
Як той вітер, чоловіки
Знають тільки верховодить;
Зате жіночки, мов нічка,
І покірні, й завжди тихі...
Порядкуй же, Миннегаго,
Отим вітром, вчись терпіти!»

Отак йдучи, добулися
Вони аж до його дому.
Отак до Нокоміс в хату
Повернувся Гайявата
З Миннегагою-красою
З сторони Дакотів лютих,
Де жінки такі вродливі.
І як казав Гайявата,
То по-його так і сталось:
Миннегага в його хаті
Стала тим багаттям любим,
Що ввечері світе й гріє
Світом місячним прозорим
І зірочок ясних світом;
А для всього його роду
Стала сонечком яскравим!

XI. Гайяватине весілля

Ось послухайте, як хватко
Уродливий По-Пок-Ківіс,
Що ще звався Єнадіззі,
На весіллі в Гайявати
Танцював усім на диво;
Як музика Чайбайабос,
Над співаками співака,
Затинав завзято пісню
Про кохання-милування
І як Ягу, старий хвастик
Та на брехні такий вдатний,
Казав казок на весіллі,
Щоб гостей надивувати,
Щоб веселий був той бенкет,
Час минав щоб непримітно
І щоб люди не дрімали.

На славу стара Нокоміс
Справляла оте весілля!
Миски липовії – білі,
Ложки з рогу – чорні-чорні,
Аж полискуються зверху,
Ломили столи у неї.

Заради такого свята
Вона по усіх сусідах
Посланців порозсилала
Із вербовими гілками;
А вони зійшлись до неї
Наряджені якнайкраще:
Одяг в їх – увесь на хутрі,
Закрашений намистами,
Підперезаний цвітними
Дорогими поясами,
Що ув очі так і били!
А у косах пишне пір’я
На всі боки розлягалось.

За обідом подавали
Перше – щуку, осетрину,
Що Нокоміс зготувала,
Потім – висушене м’ясо
Із оленя та бізона,
Перетовчене дрібненько, –
Піміканом воно звалось;
Далі – мозок із бізона,
Горб бичачий та окості
З бистроногого оленя;
Риж варений й варенички
Із товченої пшенички.

Гайявата й Миннегага
Та невсипуща Нокоміс
За столом не присідали:
Вони усім слугували
Та припрохували їсти.

А як гості попоїли,
То метка стара Нокоміс
Зараз внесла кисет з видри
І люльки всім натоптала
Тютюном з далеких земель,
Що росте у теплім краї,
Потертю із трав пахучих
Та червоною корою,
Що з верби в їх добувалась.

Потім мовила ласкаво:
«Потанцюй нам, По-Пок-Ківіс,
Той завзятий Танок Старця,
Щоб веселий був наш бенкет,
Щоб минав час непримітно
І щоб гості не дрімали».

Зараз підвівсь По-Пок-Ківіс,
Уродливий Єнадіззі,
Що до всього такий вдатний –
Чи звеселить, чи збить бучу,
Зразу трохи не підскочив!

Вдатний був він на ті танці,
Та не згірший й до другого –
Чи в м’яча, а чи навкидьки,
Чи в забавки наймудріші –
До всього він мов вродився!

У селі пішла про його
Не дуже-то добра слава;
Всі казали: то – пропащий,
До гулянок – він найперший,
А до роботи – то годі,
Та ще до того й трусливий.
Оже на сі поговори
Не потурав Єнадіззі, –
На те він вродливий вдався
І жіночкам до сподоби!

Він стояв у свиті білій
З смушка молодої лані.
Вся вона була обшита
Кругом пишним горностаєм,
Затикана якнайкраще
Із їжака колючками,
Підперезана блискучим
Поясом посередині.
На голові в його маявсь
Лебедячий пух біленький,
А на чоботях козлових
Вигравали цвяшки всякі;
Хвости з лисиць майтолались
Коло його закаблуків;
В одній руці держав люльку,
В другій – віяло держав він.

Краска жовта і червона,
Рожева й, як небо, синя
На виду в його аж сяла;
У намащенім волоссі
Із проділом, мов у жінки,
Понатикувано всюди
Листя того запашного
Та зелених трав пахучих...
Отакий був По-Пок-Ківіс
Тоді саме, як підвівся
На запросини Нокоміс
І під голосну сопілку
Та під брязкало і бубна
Витанцьовувать почав він.

Спершу він почав поважно –
Поміж дерево подався,
Ховається то під тінню,
То на сонце виступає,
Ходе крадькома та тихо,
Наче сторожка пантера.
Далі швидше, бадьоріше...
Окрутнувся раз і вдруге,
Почав бігать кругом хати
Та через людей стрибати, –
За ним вітер так і ходе,
Листя й кіптяга кружає!

Далі кинувся на берег
Гітчі-Гюмі і по піску
Несамовито помчався,
Гепаючи що є сили
Закаблуками у землю!
За ним вже не вітер віє,
А страшенний вихор круте!
Засвистав пісок, летючи
Високо угору, й падав
Назад цілими буграми!..
Незабаром цілий берег
Засіявся могилками,
Що їх звали Него-Воджу.

Отакечки По-Пок-Ківіс
Протанцював Танок Старця.
Протанцювавши, вернувся
Знов до гостей й, сідаючи
Поруч з ними, він віялом
Одмахувався та всміхався.

Потім вдарились прохати
Гайяватиного друга –
Чайбайабоса-співаку:
«Заспівай, Чайбайабосе,
Свою пісню про кохання,
Про кохання-милування,
Щоб нам бенкет був веселий,
Щоб минав час непримітно
І щоб гості не дрімали!»

І заспівав Чайбайабос –
Немов скрипка та заграла
Чи сопілка засвистала –
Так він голосно зайшовся!
Співав він про те кохання
Та його зальоти п’яні
І, співаючи, не зводив
Своїх очей з Гайявати
Й вродливої Миннегаги.
Ось яку співав він пісню:

«Встань! Прокинься, моя любо!
Лісова моя ти квітко!
Лугова моя ти пташко,
Голосна та щебетлива!

Як дивишся ти на мене –
То від щастя я аж млію,
Мов лілія ранком рано
Під холодною росою!

Чмелить мене і з ніг вале
Твоє солодке зітхання,
Як чмелять квітки пахучі
На зорі у падолисті!

Моя думка рветься-мчиться,
Поспіша тобі назустріч,
Як рослина та до сонця
На зорі у теплім маї!

Біля тебе моє серце,
Знай, співає та зітхає,
Як зітха гілля зелене
Тоді, як суниці стигнуть.

А якщо тебе зажуре –
То на серці стане темно,
Мов темніє вода в річці,
Як насуне темна хмара!

А як тихо усміхнешся,
Серце кинеться-засяє,
Як від сонця синя хвиля,
Що її здіймає вітер!

Хай земля, вода і небо
Всміхаються та радіють,
Та мені нема відради,
Поки тебе не побачу!

Я з тобою, біля тебе!
Чуєш, як-то серце б’ється?..
Уставай же, прокидайся,
Просипайся, моя любо!»

Отак співав Чайбайабос
Про кохання-милування...
І той хвастик та підбрехач –
Старий Ягу – заздро слухав,
Як співаку вихваляли
Весільнії усі гості.
Його заздрість вгамувалась,
Як по очах він побачив
Та по киванню дознався,
Що усі бажають чути
І його казок-побрехень,
Що точить він таких митець!

Хвастик він великий вдався!
Що б де тільки не вчинилось
Чи вкоїлось щось страшне де –
Перед веде один Ягу!
І не то щоб чув про те він, –
А все бачив своїм оком!

Як послухать, що він каже,
Та дойняти віри брехням –
То нігде й ніхто із лука
Краще від його не стрельне!
Ніхто не набив за його
Сили такої оленів,
Не виловив риби стільки,
Не заганяв бобрів річних
У тенета та в капкани.

Хто у селі найпрудчіший?
Хто попливе так далеко?
Хто пірне у саме пекло?
Хто найбільше сходив світу,
Надивився див усяких?
Авжеж не хто як не Ягу,
Непритомна та брехачка!

Його усі всюди знали,
До його других рівняли.
Як, бува, почне хто-небудь
Вихвалятись полюванням
Чи завзятістю у боях,
То всі зразу загукають:
«Ось погляньте, подивіться –
Новий Ягу появився!»

Ото він давно колись-то
Із липини зв’язав люльку
І вшив жилами з оленя
Задля хлопця Гайявати.
Потім, як він трохи виріс,
Навчив його, як робити
З ясенини того лука,
А з дубових гілок – стріли...
Отакий-то був цей Ягу:
Старий-старий та поганий,
А зате брехун мистецький!

І ото стара Нокоміс
Повернулася до його:
«Розкажи нам, добрий Ягу,
Дивну та предивну казку,
Щоб веселий був наш бенкет,
Час минав щоб непримітно
І щоб гості не дрімали!»

Обізвався зразу Ягу:
«Ви почуєте сьогодня
Дивну та предивну казку
Про ворожбита Оссео,
Що колись з зорі скотився».

XII. Син Вечірньої Зорі

Чи то сонечко сідає
У червоні хвилі моря?
Чи підстрелений фламінго
Спускається над водою
І синюю хвилю моря
Червонить своєю кров’ю.
Що юшить із його пір’я,
А в повітрі сяють-грають
Червонії його крила?

Еге, сонце то сідає
В тихі води Гітчі-Гюмі,
Пала заревом все небо,
Відбива вода червоно!
Ні, то плаває фламінго,
Поринаючи у воду,
Зняв під небо свої крила
І об’юшив хвилі кров’ю.

Лупає Зоря Вечірня,
Іскоркою грає в небі,
Жевріє, немов жарина,
В сизім мороці над морем...
Ні, то вампум сяє й грає
У Царя Життя на грудях,
То Великий Дух літає
Ввечері перед заходом.

На той захід, довго-довго
Милуючись, дививсь Ягу
Та як скрикне: «Ось погляньте,
Подивіться на святу ту
Вечірньої Зорі іскру!
Зараз я почну вам казку
Про ворожбита Оссео,
Що злетів з тієї зорі.

В незапам’ятнії літа,
В ті часи, як для вмирущих
Були близькі і доступні
Синє небо і боги всі, –
Жив на півночі холодній
Ловець з дочками своїми.
Десять їх було у його,
Прехороших та вродливих,
Тонких, гнучких, як верба та;
Найвродливіша ж між ними
Була найменша – Овіні.

Повиходили всі заміж –
Все за лицарів завзятих,
Тільки найменша Овіні
Знайшла жениха не швидко.
Гордовита та сувора,
Мовчазна та недоступна
Була вона і чимало
Женихам своїм вродливим
Гарбузів передавала.
А потім взяла та й вийшла
За убогого Оссео!
Старий був він та поганий
І все кашляв, мов та білка.

Еге, старий! Зате серце
Молоде в його та добре!
Він скотивсь з зорі тієї,
Що, як почне вечоріти,
Вона перша в небі сяє.
Він був її рідним сином,
Сином щирої любові
Та палючого кохання.
І запал її, і чари,
І красу, і світ блискучий –
Все таїв він в своїх грудях,
Ними грали його речі.

Женихи ті, що Овіні
Відкинулась від їх згорда, –
Хлопці молоді та красні,
У одежі пребагатій,
Оздобленій намистами
Й закрасами дорогими,
Заквітчаній пишним пір’ям, –
Знай, над нею глузували.
Та вона їм одрубала:
«Мені й трохи не завгоре,
Що на вас б’є-виграває
Намиста, цяцьки та пір’я,
Що глузуєте ви з мене!
Я щаслива й за Оссеом!»

Якось раз у темний вечір.
Під великую негоду,
Ішли разом усі сестри
З чоловіками своїми
На веселий бенкет в гості;
А за ними шкутильгає
З жінкою таки Оссео.
Всі регочуть та шуткують,
А вони вдвох ідуть мовчки.

Він дивився все на захід –
Немовби туди молився;
Одставав та придивлявся
На Вечірнюю ту Зорю,
Зорю любого кохання,
Як вона горіла-грала,
Світом як переливала.
І почули усі сестри,
Як вишіптував Оссео:
«Ох, шовен немешін, НозаІ»
Тобто: «Зжалься, зжалься, батьку!»

«Чуєш? – обізвалась старша. –
То він в батька чогось просе!
Шкода, що такий шкарбун нікчемний
Не спіткнеться на дорозі
І в’язей собі не зверне!»
І почали усі разом
Незвичайно реготати.

На шляху їх в темнім лісі
Лежав дуб, що його буря
Страшенная повалила.
Дуб – столітній, увесь вкритий
Мохом та трухлявим листом,
Почорнів увесь, а дупла,
Немов ями, так і зяють!
Як уздрів його Оссео –
Зразу жалібно як скрикне,
Та в дупло так і шубовснув!
Старим, немочним, поганим
Він скакнув туди, а звідти
Вискочив і дужим, й бравим,
Молодим та уродливим!

Отак до його вернулась
Молодість і пишна врода!
Одно тільки, що Овіні
Перевернулась відразу:
Була молода й вродлива,
А то зразу стала баба –
Стара-стара та нікчемна,
Іде – ціпком шлях шукає,
Перегнулася в дугу всяі
І почали всі над нею
Незвичайно реготатись!

Та Оссео не регоче;
Він Овіні не покинув,
А узяв її за руку,
Зашкорублую та чорну,
Мов у зиму лист дубовий, –
Взивав її Нінімуша –
Моя вірная дружино!
І привів її на бенкет,
Сів із нею за стіл поруч.

Зачарований гадками,
Він сидів там та дивився,
Як другі бенкетували.
Всі шуткують та регочуть,
Він один чогось сумує.
Сидить – не куштує страви,
Ні до кого не балака,
Не вчува речей веселих,
Тільки поглядає сумно
То на жінку, то угору,
Де висвічували зорі.

Ось зачувся тихий гомін,
Немов щось-то зашептало
З таємного того краю,
Від високих зор із неба –
Тихо, любо та ласкаво.
І почулося: «Оссео!
Мій єдиний, любий сину!
Оце тобі поробили
Лихі чакли злої сили,
Та одвернув я ті чакли.
Встань же, йди до мене, сину!

Покуштуй тієї страви,
Що стоїть перед тобою.
Страва то – благословенна
І дивную силу має.
Як ти її покуштуєш.
То воскреснеш зразу духом.
Миски твої і макітри
Не посудом простим будуть, –
Миски перевернуться у вампум,
Почнуть, як огонь, світитись,
Блищать, як ракуші ясні,
А макітри всі заграють
Та засяють білим сріблом.

І з жінок спаде закляття –
Гніт лихий важкої праці,
Вони пташками полинуть,
Як зірочки ті, засяють,
Загоряться і засвітять
Полум’ям отим рожевим
На вечірніх білих хмарах!»

Отак мовив голос з неба.
Та розібрав тую мову
Із гостей один Оссео,
А другим усім здавалось,
Що то скигле Вавонейса,
Репетує в темнім лісі,
У хащах його зелених.

Коли це відразу хата
Затіпалась, захиталась...
І от чують усі гості,
Що вона знялася вгору!
Поміж сосон рожаїстих
До зірок в далеке небо
Пливе хата, минаючи
Розлогі гілки соснові.
І як тільки поминула –
То миски усі відразу,
Як огонь той, заблищали,
Зайнялись червоним світом,
А макітри – сизі, з глини –
Забіліли сріблом білим.
Усі сохи у хатині
Полискувались в тім світі,
Наче були скуті з срібла;
А її оселя проста
Виблискувала, мов крила
У жуків отих блискучих.

Подививсь кругом Оссео –
Коли баче – усі сестри
З чоловіками своїми
В різних птиць перевернулись:
Тут були шпаки з дроздами,
Були сойки і сороки.
Всі стрибали та літали,
Чепурилися, співали,
Вигравали цвітним пір’ям,
Розпускали хвіст широко.

Овіні одна зосталась
Поміж їх без переміни –
Стара-стара та нікчемна!
Засмучена сидить мовчки...
Та Оссео глянув вгору
Й жалібно гукнув відразу!
Отак само, як гукнув він
Над дуплом старого дуба –
І незчулася Овіні,
Як зробилась молодою,
Вродливою знову стала.
На їй лихе, старе гноття
Забіліло горностаєм,
А ціпок – пером блискучим,
Що так і засяв, мов срібло!

Знову хата піднялася,
Попливла за вітром тихо
Поміж хмарами рідкими,
Аж поки-то не пристала
До Вечірньої Зорі ясної,
Не спустилась тихо-тихо
На зорю, як та сніжинка,
Як листок на тиху річку,
Як з реп’яха пух на воду.

Отам до їх незабаром,
Усміхаючись привітно,
Панотець Оссео вийшов.
Старий-старий, тільки добрі
Його очі світять-грають
Та голова кучерява
Висвічує, немов срібло...
Й, повертаючись до сина,
Мовив він: «Повісь, Оссео,
Клітку ту із своїм птахом,
Табуном отим перистим,
На одвірках в моїй хаті».

Повісивши мерщій клітку
Там, де йому вказав батько,
Оссео ввійшов у хату
Разом з жінкою своєю,
І тоді до їх озвався
Цар Зорі Вечорової:
«Мій Оссео, любий сину!
Я почув твою молитву
І вернув до тебе знову
Красу твою і молодість;
Невісток з чоловіками.
Щоб вони не шуткували,
Не глумились над тобою,
Повернув у птиць перистих.
Не довідався ніхто з їх,
Що в твоїх старечих грудях,
Під одежею лихою,
Таке палке б’ється серце,
Таке молоде стрибає,
Одна Овіні дозналась,
Що то за добро у тебе,
Чого тільки воно стоє.

Там, на тій зорі, що світе
Від Вечірньої цабе геть,
Живе знахар злий – Вебіно –
Цар заздрощів та лютощів...
Ото він тебе у старця
Перевернув; бійся, сину,
Його ясного проміння
Воно має страшну силу,
Чародієві то стріли!»

Довго, тихо та спокійно
На Зорі отій Вечірній
Жив Оссео з своїм батьком;
Довго в клітці біля хати
Виспівували пташки ті,
Вистрибуючи по срібних
Жердочках її тоненьких;
Й молода жона Оссео
Породила йому сина, –
На красу він в матір виливсь,
На доріддя в батька вдався.

Хлопець ріс, ввібрався в силу,
На іграшку йому батько
Зробив лук і стріл чимало,
Одчинив велику клітку
Й повипускав птиць на волю,
Щоб побавився хлопчина,
Стріляючи на їх з лука.

Як почули пташки волю,
То так весело заграли
У повітрі і від щастя
Голосно защебетали,
Виблискуючи на сонці
Окрасою свого пір’я.
Та як звів хлопчина лука,
Добре його напрутивши,
Як запустив стрілу гостру, –
То так одна цвітна пташка
З гілки й гепнула додолу,
Устрелена в саме серце.

Що за диво? То ж не пташку
Баче він перед собою,
А красуню молодую
З гострою стрілою в серці!

Як тільки кров її впала
На святу оту планиду,
То відразу зникли чаклиі
І стрілець отой завзятий,
Невеличка та хлопчина,
Почув, що хтось його зразу
Підняв вгору та і почав
По хмарах униз спускати
На зелений, наче рута,
Острів, що посеред моря
Здіймавсь угору високо.

За ним падали й летіли
Пташки табуном блискучим,
Як восени листя пада,
Рябіючи у повітрі;
За пташками спускатися
Почала і та хатина
З блискучою оселею,
На сохах з самого срібла.
Й, спускаючись, за собою
Принесла туди Оссео
І Овіні – його жінку.

Отут знову усі птиці
У людей перевернулись,
Як є тобі, справжні люди,
Тільки на зріст вкоротились,
Такі невеличкі стали,
Мов ті карлики – Пок-Веджіс.
На острові кам’яному,
На обмілі побережній
Й досі вони танок водять,
Грають літніми ночами
Під вечірньою зорею.

Ото їх блискучий палац
Видко в тихий літній вечір,
Рибалки на побережжі
Чують їх веселий гомін,
Бачать, як вони танцюють
Серед зоряного світу».

Як закінчив Ягу казку,
То усіх гостей очима
Так і обвів, потім якось
Напижився і промовив:
«Є великі духом люди,
Та ніхто не поміча їх...
Я багато таких знаю!
Частенько їх скалозуби
На сміх та глум піднімають.
Оже тим глумливцям треба
Частіш згадувать Оссео!»

Зачарованії гості
Радо слухали ту казку,
Вихваляючи старого,
Та шептались поміж себе:
«Та невже ж Оссео – Ягу,
А ми – дядьки та тітки ті?»

Потім знову Чайбайабос
Співав пісні про кохання.
Він завів їм голосную
Та важку плакучу пісню
Про те, як колись дівчина
За Алгонкином вбивалась,
За своїм тужила милим.

«Горе мені, як свого я
Милесенького згадаю!
Я за ним журюсь та плачу,
За Алгонкином миленьким.

Ох, як ми з ним розставались,
То він зняв із себе пояс
І мені віддав на спомин,
Мій милесенький Алгонкин!

Він казав мені: «З тобою
В твою сторону піду я;
Не переч мені», – шептав він,
Мій милесенький Алгонкин.

«Ох, не близько, – відказала, –
Далеко як, – прошептала,
Сторона моя та буде,
Мій милесенький Алгонкин!»

Засмучена я дивилась
У його сумнії очі,
А він на мене дивився,
Мій милесенький Алгонкин!

Під гіллястою вербою,
Що ронила сльози в воду,
Він один стояв нещасний,
Мій милесенький Алгонкин!

Горе мені, як свого я
Милесенького згадаю!
Я за ним журюсь та плачу,
За Алгонкином миленьким!»

Отак справляли весілля!
Отак гостей звеселяли
Танцями – той По-Пок-Ківіс,
Казкою своєю – Ягу,
І співами – Чайбайабос.
Ними він скінчив і бенкет.
Уже пізно розійшлися
Із весілля усі гості
І покинули щасливих
Гайявату й Миннегагу,
Вкритих темнотою ночі.

XIII. Благословення поля

Ой пісні про Гайявату!
Виспівуйте щастя й радість
Та спокійні часи миру
В стороні Оджибуейській!
Й ти, Мондамине таємний,
Виспівуй благословення
Над родючими полями!

Закопана навік-віки
В землю кривава сокира,
Отой важкий томагаук;
Зник-пропав тут лемент бою –
Мир царює поміж людьми.
Вільно кожному ловцеві
Тепер човен збудувати,
Ставить на бобрів капкани,
Ловить неводами рибу;
Вільно жінкам працювати:
З березини сок солодкий
Виціджувати весною,
Дикий риж в лугах збирати
І вичинювати шкури.

Навколо села індійців
Пишались зелені ниви,
По їх ріс тонкий Мондамин
В блискучому довгім пір’ї,
В золотих шовкових косах.
Ото жінки там весною
Коло поля так ходили:
Висіювали пшеничку
На його ланах родючих,
А як літечко минало,
То з неї здіймали одяг,
Обривали лист та гичку,
Як навчав їх Гайявата.