Микола Гоголь. Мертві душі. Переклад: Іван Франко (1882)

В ворота гостиниці губерніяльного міста NN в’їхала доволі гарна, невеличка бричка на ресорах, в якій їздять старі кавалери: пенсіоновані підполковники, штабові капітани, поміщики, що мають около сотні душ мужиків, словом, всі ті, котрих називають панами середньої руки. В бричці сидів панок, не красивий, але й не поганий лицем, не надто товстий, не надто тонкій; не мож сказати, щоби старий, однако ж і не те, щоб надто молодий. В’їзд його не наробив в місті зовсім ніякого шуму, ані під час нього не сталося нічого цікавого; тілько два мужики, що стояли край дверей шинку против гостиниці, висказали деякі замітки, що впрочім більше тикалися повозу, ніж того, хто в нім сидів. «Ади, бра, – сказав один до другого, – он яке колесо! що ти гадаєш? чи доїде се колесо, коли б лучилося, до Москви, чи не доїде?» – «Доїде», – відповів другій. «А до Казаня, думаю, не доїде?» – «До Казаня не доїде», – відповів другій. На тім розмова і скінчилася. Та й ще, коли бричка під’їхала близь гостиниці, пострічався молодий чоловік в білих, канафасових штанах, дуже вузьких і коротких, в фраку з претензією на моду, з-під котрого видно було сорочку, застягнену тульською шпилькою з бронзовим пістолем. Молодий чоловік обернувся назад, поглядів на поїзд, придержав рукою капелюх, що мало не злетів від вітру, і пішов в свою путь.

Коли поїзд в’їхав на подвір’я, назустріч пану вибіг трактирний слуга або «половой», як їх називають в російських трактирах, чоловічок до тої степені живий та рухливий, що навіть годі було розглядіти, яке було у нього лице. Він вибіг проворно з серветою в руці, весь довгій і в довгім, демікотоновім сурдуті, з станом трохи не на самих клубах, мотнув патлами і попровадив проворно пана здовж цілої дерев’яної «галдареї», щоби показати йому світлицю, яку там Бог йому послав. Світлиця була, як звичайно, бо і гостиниця була, «як звичайно», то єсть іменно така, які бувають гостиниці по губерніяльних містах, де за два рублі на добу подорожний одержить вигідну світлицю з швабами, що мов чорносливи визирають з усіх кутів, і з дверми до сусідньої кімнати, завсігди заваленими комодою, де поміщується сусід, мовчазний і сумирний чоловік, тілько надмірно цікавий, рад знати всяку подробицю подорожного. Знадвірна фаціята гостиниці, відповідна була до її нутра: се був довжезний будинок в два поверхи; долішня часть не була вибілена і стояла таки в темно-червоних цеголках, що ще дужче потемніли від перемін лихої погоди і вже зроду мабуть були брудненькі; горішня часть була вимазана віковистою жовтою краскою; в споді були склепики з хомутами, мотуззям і смушками. В самім крайнім склепику, або краще в вікні поміщався продавець грітої з медом горівки, з самоваром із червоної міді і лицем так само червоним, як самовар, так що здалека мож було подумати, що в вікні стояли два самовари, коли б один самовар не був з чорною як смола бородою.

Поки проїжджий пан оглядав свою світлицю, внесли його спрятки: поперед всього куфер з білої шкіри, троха вже витертий, знак, що не першій раз був в дорозі. Куфер внесли візник Селіфан, низенькій чоловік в кожусі, і льокай Петрушка, хлопак літ трідцяти, в обширнім, виходженім сурдуті, як видно, з панових плечій, хлопак троха суровий з виду, з дуже великими губами і носом. Слідком за куфром внесено невеличку шкатулку з червоного дерева, з штучними викладками із корельської березини, правила до чобіт і печену курку, завиту в синій папір. Коли все те внесено, візник Селіфан пішов до стайні піклуватись біля коней, а льокай Петрушка почав уладжуватися в маленькім передпокою, цюпочці дуже темній, в котру він встиг уже втягнути свій плащ, а разом з ним якійсь свій властивий запах, котрий уділився і принесеному сейчас опісля мішкові з всякими льокайськими придабашками. В кліточці він приладів до стіни вузенькій тапчан і накрив єго чимось подібним до невеличкої перини, набитим і плоским, як блин, і певно також так само засмальцьованим, як блин: тоту перину ледве удалось йому випросити у хазяїна гостиниці.

Поки що слуги порались та вештались, пан зайшов до спільного сальону. Які то бувають ті спільні сальони – кождий подорожний знає аж надто добре: ті самі стіни, помальовані олійною краскою, горою закопчені димом люльок, а долом витерті спинами всіляких подорожних, а ще більше тутешніх купців, бо купці в торгові дні приходять сюди купками по шість-сім чоловік випити свою звичайну «пару чаю»; та сама почорніла стеля; той сам задимлений павук з множеством висячого скла, котре підкидувалось і дзвеніло за кождий раз, коли прислужник бігав по витоптаній підлозі, сміло помахуючи тацею, на котрій сиділа така сама безліч чашок з чаєм, як птахів на березі моря; ті самі образи на цілу стіну, мальовані олійними красками; словом, все то само, що і всюди; тілько й різниці, що на однім образі намальована була німфа з такими величезними грудьми, яких читатель певно від роду не видав. Подібна іграшка природи впрочім лучається на многих історичних образах, не знати, коли, відки і ким привезених до нас до Росії, іноді навіть нашими вельможними любителями штук, що понакупляли їх в Італії, за радою своїх провідників. Наш подорожний зняв з себе капелюх і розмотав з шиї вовняний різноцвітний шалик, якій жонатим приладжує власними руками жінка, даючи при тім відповідні науки, як ним завиватися; хто їх приладжує нежонатим, того напевно не можу сказати. Бог їх знає: я ніколи не носив таких шаликів. Розмотавши шалик, наш панок казав подавати обід. Поки що йому подавали всілякі, звичайні по трактирах страви, як ось: борщ з ушками, нарочно про нагоду переховуваними через кілька неділь, мозок з горошком, ковбаски з капустою, печену курку, солений огірок і віковистий торт з маком, завсігди готовий до услуги; поки все те йому подавали, і підогріте і таки холодне, він заставив слугу, чи то полового, балакати всяку всячину о тім, хто держав уперед сей трактир, а хто тепер, і чи багато дає доходу, і чи великій поганець їх хазяїн; на що слуга, як звичайно, сказав: «О, великий, прошу пана, злодюга!» Так то в просвіченій Росії є й тепер дуже багато поважних людей, котрі без того не можуть пообідати в трактирі, щоб не побалакати з слугою, а іноді навіть забавно не посміятись над ним. Впрочім гість не все про пусте розпитував: він дуже докладно розпитав, хто в місті губернатор, хто предсідатель палати, хто прокурор, словом, не поминув ні одного знатнішого урядника; але ще докладніше, якось навіть сердечно розпитував про всіх значніших поміщиків, кілько у котрого душ мужиків, як далеко живе від міста, навіть якої вдачі і як часто заїздить до города; розпитав уважно, в якім стані тутешній край: чи не було яких недугів в їх губернії, поголовних горячок, яких-небудь смертельних лихорадок, віспи і тощо, а все так і з такою увагою, котра показувала щось більше, ніж просту цікавість. В захованні гостя було щось статочного, і чистив він ніс дуже голосно. Не знати, як він то робив, досить того, що ніс його гримів, як труба. Тота, на вид зовсім невинна прикмета, додала йому прецінь чимало поваги в очах трактирного слуги, так що він за кождим разом, коли почув той звук, потрясав патлами, простувався з більшою пошановою і нахиливши з висоти свою голову, питав: чи не потрібно чого ласкавому пану?

По обіді гість випив чашку кави і сів на софу, підложивши собі за спину подушку, котру в російських трактирах замість елястичної шерсти напихають чимось дуже похожим на цеглу і каміння. Тут він зачав позіхати і розказав відвести себе до свого нумеру, де положився і проспав дві години. Відпочивши, він написав на свистку паперу, по просьбі трактирного слуги, уряд, ім’я і прізвище, для донесення, куди належиться, в поліцію. На папері слуга, йдучи долі сходами, прослебизував ось що: «Колежський совітник Петро Іванович Чичиков, поміщик, за своїми потребами». Поки слуга все ще слебизував написане, сам Павло Іванович Чичиков пішов оглядати місто, і бачилось, місто вдоволило його, коли побачив, що воно ні в чім не уступає другим губерніяльним містам: сильно била в очі жовта краска на камінних домах і скромно темніла сіра на дерев’яних. Доми були на один, два і півтора поверха, з невідлучним мезоніном, котрий губерніяльним будівничим певно видається дуже великою прикрасою. Місцями ті доми так і губилися серед широкої як поле улиці і безконечних дерев’яних парканів; місцями горнулися в купу, і тут видно було більшій рух народа, більше життя. Стрічалися майже сполокані дощем вивіски з обварінками і чобітьми, де-куди з нарисованими синіми штанами і підписом якогось Аршавського кравця; інде магазин з капелюхами, шапками і надписом: «Іностранець Василь Федоров»; інде нарисований був більярд з двома грачами в фраках, в які убираються у нас на театрах гості, що в посліднім акті виступають на сцену. Грачі намальовані були з приціленими киями, з руками троха повикручуваними взад і з повикривлюваними ногами, котрими ино-що в воздусі викинули гопака. Під всім тим стояло підписано: «І вот заведеніє». Де-куди таки на серед улиці стояли столи з горіхами, милом і медяниками, похожими на мило; інде гостинна з нарисованою товстою рибою і ввіткнутими в неї вилками. А найчастіше стрічалися почорнілі, двоголові царські орли, замість котрих тепер уже всюди стоїть коротка а зрозуміла надпись: «Кабак». Бруки всюди були плохенькі. Він заглянув і до міського саду, в котрім стирчали тоненькі деревця, що лихо поприймалися і попідпирані були в споду дощаними трикутниками, дуже гарно помальованими зеленою, олійною краскою. Впрочім, хоч деревця ті не вищі були тростини, о них сказано було в газетах при описі ілюмінації, що «місто наше украсилося, дякувати старанню міського голови, садом, в котрім тінисті, широко-гилисті дерева дають прохолоду в жаркий день, і що було се трогательно бачити, як серця горожан трепетіли в надмірі подяки, І проливали потоки сліз на знак признання для господина градоначальника». Розпитавши докладно вартового поліціянта, куди мож ближче зайти, в разі потреби, до соборної церкви, до урядів, до губернатора, він пішов поглянути на ріку, що текла посеред міста; по дорозі віддер прибитий до стовпа афіш, на то, щоби дома прочитати його докладно, поглядів пильно на проходячу по дерев’янім тротуарі даму не поганеньку з лиця, за котрою йшов хлопчина в воєнній ліберії з вузликом в руці, і обвівши ще раз все очима, немов по то, щоб добре затямити положення місця, пішов до дому просто під свій нумер, а трактирний слуга злегка піддержував його горі сходами. Напившись чаю, він засів перед столом, казав подати собі свічку, вийняв із кишені афіш, підняв його супроти свічки і почав читати, прижмуривши троха праве око. Впрочім цікавого на афішу було не много: представляли драму Коцебуа, в котрій Роллю грав Попльовин, а Кору – дівиця Зяблова, – прочі актори були ще менше знатні; а все-таки він прочитав їх, дійшов аж до ціни партеру і дізнався, що афіш був надрукований в друкарні губерніяльної управи; потім перевернув на другий бік, щоб переконатися, чи й там нема дечого, але не найшовши нічого, протер очі, зложив огрядно афіш і положив в свою шкатулку, де мав звичай складати все, що тілько йому попадало в руки. День, бачиться, закінчив порцією холодної телятини, бутелькою червоного вина і твердим сном «во всю насосную завертку», як виражаються в декотрих місцях обширної російської держави.

Весь слідуючий день зайняли візити. Подорожний вибрався робити візити всім міським достойникам. Був «з почтєнієм» у губернатора, котрий, як показалося, так як і Чичиков, був собі ні товстий ні тонкий, мав на шиї Анну, і навіть ходила чутка, що мав дістати й звізду; впрочім був великій добряга, і навіть сам вишивав іноді на тюлю; потім удався до віце-губернатора, потім був у прокурора, у предсідателя палати, у поліцмайстра, у пропинатора, у начальника скарбових фабрик... Жаль, що троха то трудно затямити всіх сильних міра сього; але досить сказати, що подорожний показав надзвичайну діяльність щодо візит; він удався навіть освідчити своє поважання інспекторові лікарської управи і містовому будівничому, і відтак довго ще сидів в бричці, розгадуючи, кому би ту ще віддати візиту, та тілько не найшлось уже більше достойників в городі. В розмовах з тими панами він дуже зручно вмів підхлібити кождому. Губернаторові натякнув так якось мимоходом, що до його губернії в’їздиш, як до раю, дороги всюди, що твій атлас, і що ті правительства, що назначають таких мудрих достойників, гідні великої похвали; поліцмайстрові сказав щось дуже підхлібне про містових поліціянтів; а в розговорах з віце-губернатором і предсідателем палати, котрі були ще тілько штатськими совітніками, сказав навіть через помилку два рази «ваше превосходительство», що їм дуже сподобалось. Наслідок всього того був такий, що губернатор запросив його, зволити сього ж таки дні до нього на домашній вечірок, а прочі урядники й собі ж, хто на обід, хто на бостончик, хто на чашку чаю.

О собі новий гість, бачилось, не рад був багато говорити; а коли й говорив, то якимись загальниками, з очевидною скромністю, і в бесіду його в таких разах вхапувалися книжні звороти: що він незначущій черв міра сього і не достойний того, щоби про нього много турбувались, що зазнав багато на своїм віку, перетерпів на службі за правду, мав много ворогів, що навіть наставали на його життя, і що тепер, бажаючи супокою, шукав вкінці вибрати собі місце для життя, і що прибувши до сього міста, вважав своїм найпершим обов’язком, освідчити своє поважання його першим достойникам. Ось і все, що дізнались в городі о тім новім гостю, котрий дуже швидко не залишив показати себе на губернаторськім вечерку. Приготування до того вечерка зайняло звиш дві години часу, і тут гість показав таку старанність о свою туалету, якої навіть не всюди подиблете. Після невеличкого пообіднього сну, він казав подати умитися і дуже довго тер милом обі щоки, підперши їх з нутра язиком; потім взявши з плеча трактирного слуги ручник, витер ним з всіх боків своє повне лице, зачинаючи з заух, і форкнув уперед два рази в саме лице трактирному слузі; потім надів перед дзеркалом півкушульок, вищипнув вилазячі з носа два волоски і сейчас після того опинився в фраку малинового цвіту з ясною пасмугою. Таким способом убравшися, поторохтів в власнім повозі безконечно широкими улицями, освіченими блідим відблеском із мелькаючих де-не-де вікон. Впрочім дім губернатора був так освічений, що хоч би і для балю; коляски з ліхтарнями, перед ґанком два жандарми, вдалі крики форейторів; словом, все як треба. Ввійшовши до салі, Чичиков мусів на хвилю зажмурити очі, бо блеск свічок, лямп і дамських уборів був страшний. Все було залите світлом. Чорні фраки мелькали і снували то окремішно, то купами сюди і туди, як снують мухи на білім, блискучім цукрі, в пору жаркого, липневого літа, коли стара ключниця рубає і ділить його на блискотячі окрушки перед отвореним вікном; діти всі глядять, зібравшися довкола, слідячи цікаво за рухами її сухих рук, піднимаючих молот, а воздушні шкадрони мух, підняті легким воздухом, підлітають сміло, немов вони ту всьому пани і користаючи з того, що стара не добачає і сонце разить їй очі, обсідають лакомі кусники, де одинцем, а де густини купами. Насичені багатим літом, і без того на кождім кроці находячи смачну поживу, вони влетіли зовсім не по то, щоби їсти, а так тілько, щоби себе показати, перейтися взад і вперед по купі цукру, потерти одна о другу задніми або передніми лапками, або почухати ними собі попід крильцями, або, простягнувши обі передні лапки, потерти ними у себе над головою, обернутися і знов відлетіти, і знов прилетіти з новими докучливими шкадронами. Не вспів Чичиков і оглянутись, аж уже губернатор вхопив його за під-руку і тут же представив губернаторші. Приїжджий гість і тут не змішався: він сказав якийсь комплімент, дуже приличний для чоловіка середніх літ, маючого уряд не надто високий і не надто низький. Коли пари поставали до танцю і притисли всіх до стіни, він, заложивши руки назад, глядів на них дві мінути з великою увагою. Многі дами були вбрані гарно і по моді, другі повбирались у що Бог послав в губерніяльному місті. Мужчини тут, як і всюди, були двоякого роду: одні тоненькі, що все увивалися коло дам; декотрі з них були такі, що трудно їх було відрізнити від петербурзьких: так само мали дуже глибокомисно і з смаком зачесані бакенбарди, або прямо благоподобні, дуже гладко виголені лиця, так само недбало присідали коло дам, так само говорили по-французьки і смішили дам так само, як і в Петербурзі; другій рід мужчин, то були товсті або такі, як Чичиков, то є, не те, щоби надто товсті, але і не тонкі. Ті противно, бокували і оступалися від дам і тілько зиркали боками, чи не заставляє де губернаторський слуга зеленого стола для віста. Лиця у них були повні і круглі, на деяких навіть були бородавки, дехто бував і рябенькій; волосся на голові не носили ні чубами ні буклями ні на моду «чорт би мене вхопив», як говорять французи; волосся у них було або низько обстрижене, або прилизане, а черти лиця більше заокруглені і здорові. Се були гонорові урядники в місті. Гай! гай! товсті вміють ліпше на сім світі заходитися коло своїх діл, аніж тоненькі. Тоненькі служать більше «по особим порученіям» або тілько титулярно, і снуються сюди і туди; їх існування якесь надто легке, воздушне і зовсім ненадійне! А товсті ніколи не занімають двозначних місць, а все прямі, невже коли де сядуть, то сядуть порядно і твердо, так що скорше місце затріщить і угнеться під ними, а вони вже не злетять. Поверхнього блеску вони не люблять; на них фрак не так гарно прикроєний, як у тоненьких, за то в шкатулі благодать божа. У тоненького через три роки не останеться ні одної душі не заставленої в банку; у товстого супокійненько гляди – і взявся де-небудь на кінці міста дім, куплений на ім’я жінки, потім на другім кінці другий дім, далі хутірчик близь міста, а відтак і село з всіми вигодами. В кінці товстий, послуживши Богу і цареві, заслуживши загальну пошану, покидає службу, перебирається і робиться поміщиком, славним російським паном-хлібосолом, і живе, і гарно живе. А по його голові знов тоненькі наслідники перепускають, російським звичаєм, на вандрівочках все вітцівське добро. Нічого скривати, що майже іменно такі думки займали Чичикова в той час, коли він оглядав товариство, а наслідок з того був, що він вкінці прилучився до товстих, де стрінув майже самі знакомі лиця: прокурора, з дуже чорними, густими бровами і капочку підмигуючим лівим оком, так немов би говорив: «Ходім-но, бра, в другу світлицю, там я тобі щось скажу», – чоловіка впрочім серйозного і мовчаливого; почтмайстра, чоловічка низенького, але дотепного і філософа; предсідателя палати, дуже розсудного і любого чоловіка, – і всі вони повітали Чичикова, як старого знакомого, за чим гість відклонювався, трошка боком, хоч і не без чемності. Тут же познакомився він з дуже щирим і чемним поміщиком Маніловим і троха непроворним на вид Собакевичем, котрий від першого разу наступив йому на ногу і сказав «прошу не гніватись». Тут якраз йому вткнули карту до віста, котру він прийняв з таким самим чемним поклоном. Вони сіли за зелений стіл і не вставали вже аж до вечері. Всі бесіди зовсім перервалися, як се дієсь завсігди, коли люди вкінці займуться справдішним ділом. Хоч почтмайстер був дуже бесідливий, але й той, взявши карти в руки, сейчас надав свому лицю дуже мислячій вид, покрив горішню губу долішньою і остався в такім положенні аж до кінця гри. Виходячи з фігури, він сильно вдаряв рукою по столі, примовляючи, коди була дама: «Пашла, стара попадя!» а коли король: «Пашов, тамбовський мужик!» А предсідатель примовляв: «А я його поза вус! а я її поза вус!» Іноді при ударі карт по столі виривалися викрики: «А, була не була, коли не що, то бубень!» або попросту оклики: «черви! червоточина! пікенція!» або «пікендрас! пікурущух! пікура!» а навіть прямо: «пікух!» назви, на котрі вони перехрещували масті в своїм товаристві. По скінченню гри спорили, як звичай, досить голосно. Наш приїжджий гість також спорив, але якось дуже зручно, так що всі бачили, що він спорив, а між тим спорив для приємності. Він ніколи не говорив: «Ви пішли» а тілько: «Ви зволили піти; я мав честь накрити вашу двійку» і тому подібно. Щоби ще більше погодити в чім-небудь своїх противників, він всякій раз підносив їм всім свою срібну, емальовану табакерку, в котрій на дні виднілися дві фіялки, положені туди для запаху. Увагу приїжджого особливо зайняли поміщики Манілов і Собакевич, о котрих вище була згадка. Он сейчас таки освідомився о них, викликавши трохи на бік предсідателя і почтмайстра. Кілька питань, котрі він їм задав, показали в гостю не тілько цікавість, але і основність; бо поперед всього він розпитав, кілько у кождого з них душ мужиків і в якім стані находяться їх маєтності, а аж потім освідомився, яке їх ім’я і отечество. В коротким часі він вспів їх доразу очарувати. Поміщик Манілов, чоловік ще зовсім не віковий, з очима солодкими як цукор, котрі прижмурював за кождий раз, коли сміявся, був від нього без пам’яті. Він дуже довго стискав його за руку і просив під милий Бог зробити йому честь і заїхати до нього на село, до котрого, як казав, було тілько п’ятнадцять верстов від міської рогачки; на те Чичиков, з дуже чемним поклоном і сердечним стиском руки відповів, що він не тілько з великою охотою готов се сповнити, але навіть уважатиме своєю найсвятішою повинністю. Собакевич також сказав троха ляконично: «І до мене прошу», і шаркнув нотою, обутою в чобіт такого великанського розміру, до котрого ледве де й мож було найти відповідну ногу, особливо в нинішній час, коли і в Росії починають переводитися багатирі.

На другий день Чичиков удався на обід і вечір до поліцмайстра, де від третьої години по обіді засіли до віста і грали до другої в ночі. Там, між іншими, він познакомився з поміщиком Ноздрьовим, чоловіком тридцяти літ, розгульним хлопаком, котрий йому після трьох-чотирьох слів зачав говорити «ти». З поліцмайстром і прокурором Ноздрьов був також на ти і обходився по-приятельськи; але коли сіли до великої гри, поліцмайстер і прокурор дуже уважно наглядали, що він бере і що дає і слідили майже за кождою картою, з котрою він виходив. На другий день Чичиков провів вечір у предсідателя палати, котрий принимав своїх гостей в халаті троха засмальцьованім, і в тім числі якісь дві дами; потім був на вечері у віце-губернатора, на великім обіді у пропинатора, на невеличкім обіді у прокурора, котрий впрочім був незгірш великого; на закусці по службі божій, котру справляв городський голова, і котра також була незгірш обіду. Словом, ні одної години йому не приходилось пересидіти дома, і до гостиниці заїздив він тілько на те, щоби переспатися. І у всім умів він якось найтися і показав себе бувалим світовим чоловіком. О чім тілько зайшла бесіда, він завсігди вмів піддержати її: чи мова була о хові коней – він говорив о хові коней; чи говорили о хороших псах – і ту він висказував дуже дільні замітки; чи розправляли о слідстві, доконанім казенною палатою – він показав, що йому не новинка і судейські закарлючки; чи була розмова о грі в більярд – і гра в більярд не була його слабою стороною; чи говорили о чесноті – і о чесноті розправляв він, навіть з слізьми на очах; чи о виробі оковити – і на оковиті він розумівся; чи о надзирателях та урядниках при пограничній коморі – і о них він судив так, немовби й сам був і урядником і надзирателем. Але найважніша річ, що він все умів висказувати так якось статечно, вмів «гарно держати себе». Говорив ні голосно, ні тихо, а зовсім так, як слідує. Словом, куди не поверни, був дуже порядний чоловік. Всі урядники дуже раділи приїздові нового гостя. Губернатор о нім висказав, що він благонаміренний чоловік; прокурор – що він дільний чоловік; полковник жандармів говорив, що він учений чоловік; предсідатель палати – що він знаючий і статочний чоловік; поліцмайстер – що він чесний і любезний чоловік; жінка поліцмайстра – що він прелюбезний і премилий чоловік. Навіть сам Собакевич, котрий рідко кого споминав добрим словом, приїхавши досить пізно з міста і вже зовсім розібравшись і лігши на постіль, сказав до своєї сухорлявої жінки: «Я, душенько, був у губернатора на вечерку, і у поліцмайстра обідав, і познакомився з колежським совітником Павлом Івановичем Чичиковим: преприємний чоловік». На те жінка відповіла «Гм!» і штуркнула його ногою.

Така слава, дуже підхлібна для гостя, пішла о нім по місті і держалася до тої пори, поки одна дивовижна прикмета гостя, чи там, як кажуть на провінціях, пасаж, про котрий читатель сейчас дізнається, не доконав найповнішого замішання в думках трохи не цілого міста.

ГЛАВА II

Вже більше тижня подорожний панок жив в місті, їздячи на вечерки і обіди і таким робом проводячи час, як кажеться, дуже приємно. Вкінці він задумав перенести свої візити за місто і відвідати поміщиків, Манілова і Собакевича, котрим дав слово. Може бути, що до сього спонукала його ще й друга, важніша причина, діло серйозніше і ближче серцю... Та про те читатель дізнається в свій час, коли тілько буде мав терпеливість дочитати сесю повість, дуже довгу, котра опісля має розвернутися ширше і просторніше, в міру свого наближення до кінця, вінчаючого діло. Візник Селіфан дістав наказ, на другий день рано задрячи коні в знану бричку; Петрушка одержав наказ сидіти дома і пантрувати світлиці і куфра. Для читателя незлишне буде познакомитися з сими двома кріпосними людьми нашого героя. Хоч, розуміється, вони не такі-то важні особи, а те, що називають другостепенні або навіть третьостепенні, хоч головні ходи і пружини поеми не на них основані і хіба де-де тикають і злегка захапують їх; але автор дуже любить у всім бути докладним, і в тім згляді, помимо того, що сам він руський чоловік, хоче бути такий акуратний, як німець. Се впрочім і займе небагато часу і місця, так як немного прийдеться додати до того, що читатель уже знає, се єсть, що Петрушка ходив в троха поширокім, вишневім сурдуті з панських плечей і мав, як водиться у людей його професії, великій ніс і губи. Вдачі він був більше мовчаливої, ніж бесідливої; мав навіть благородний порив до просвіти, се єсть, до читання книжок, не дбаючи зовсім о їх зміст, йому було зовсім все одно, чи то пригоди закоханого героя, чи попросту буквар, чи молитовник – він все читав з однакою увагою; і коли б йому підсунути хімію, він і від неї би не відказався. Йому подобалось не то, о чім читав, але радше само читання, або, ліпше сказати, сам процес читання, що ось з букв завсігди виходить яке-небудь слово, котре інший раз чорт знає, що й значить. Тоє читання творилося більше в лежачім положенні, в передпокою, на тапчані і на заголовку, котрий від такого ужитку зробився убитий і тоненький, як паляничка. Крім пориву до читання мав він ще дві привички, що становили дві другі його характеристичні прикмети: спати, не роздягаючись, так як був, в тім самім сурдуті, і носити завсігди з собою якийсь свій особливий воздух, свій власний запах, що зашибав потроха замешканою світлицею, так що досить було йому тілько поставити де-небудь свій тапчан, хоч би навіть в пустці, і перенести туди свій плащ і прочі речи, і вже бачилось, що в тій кімнаті десять літ живуть люди. Чичиков, чоловік дуже дразливий, а навіть деколи привередливий, скоро було потягне до себе воздух на свіжий ніс вранці, то тілько поморщиться, мотне головою і скаже: «Ти-бо, бра, чорт тебе знає, чи пітнієш, чи що таке. Пішов би ти хоч викупатися». На те Петрушка нічо не відповідав і зайнявся туй-таки яким-небудь ділом, чи то підходив з щіткою до висячого панового фрака, чи попросту припрятував що-небудь. Що він думав в той час, коли мовчав, Бог знає – може бути, що говорив сам до себе: «А й ти таки, нівроку тобі; не надоїло тобі сорок раз клептіти одно й те саме...»; трудно знати, що думає дворовий кріпосний чоловік в той час, коли пан дає йому науку. Ітак ось що на перший раз мож сказати про Петрушку. Візник Селіфан був зовсім не такий чоловік. Але авторові дуже совісно занімати так довго читателів людьми низького роду, бо з досвіду знає він, як то нерадо вони ведуть знакомство з нижчими верствами. Такий уже росіянин: охота велика зазнатися з тим, хто хоч би одною рангою вище його, а шапкове знакомство з графом або князем для нього ліпше всякої, хоч би й найщирішої приязні. Автор навіть боїться за свого героя, що той тілько колежський совітник. Надвірні совітники може ще й познакомляться з ним, але ті, що дохрапались вже генеральської ранги, ті, Бог знає, може навіть кинуть на нього таким згордним поглядом, яким кидає чоловік згорда на все, що пересувається під його ногами, або, що ще гірше, може пройдуть, не звернувши на нього ніякої уваги. Але хоч як сумне одно й друге, а все-таки треба вернутися до героя. Ітак, віддавши ще звечора потрібні накази, прокинувшися вранці дуже рано, умившися, витершися від ніг до голови мокрою губкою, що звик був робити тілько в неділю, а того дня припала іменно неділя, підголившися так чистенько, що щоки зробилися немов атлас під зглядом гладкості і полиску, взявши на себе фрак малинового цвіту з ясною пасмугою і відтак футро з великими медведями, зійшов він долі сходами, опираючись то одною то другою рукою на трактирному слузі, і сів на бричку. З грохотом виїхала бричка з-під воріт гостиниці на улицю. Переходячий піп зняв шапку, кілька хлоп’ят, в замазаних сорочках, протягли руки, примовляючи: «Паночку, подай сиротинці!» Візник, побачивши, що один з них показував велику охоту причепитися ззаду до брички, потягнув його батогом, і бричка давай торохтіти по камінню. Не без радості було вдалі побачити сорокату рогачку, знак, що брукові, як і всякій другій муці, живо буде кінець, і ще пару разів вдарившись доволі сильно головою о пудло брички, Чичиков помчався вкінці по м’якій землі. Скоро тілько сховалося за ними місто, коли сейчас почали мелькати, як то звичайно у нас, всякі непотріби по обох боках дороги: купини, яличник, низенькі, рідкі корчі молодої соснини, обгорілі пні старих сосен, дикий вереск і тому подібні дурниці. Лучалися витягнені за шнуром села, будовою подібні до старих, накладених дров, покриті сірими стріхами, з вирізаними під ними з дощок прикрасами, в виді висячих, узорами вишиваних рушників. Кілька мужиків, по своєму звичаю, позівали сидячи на лавках перед воротами в своїх овечих кожухах. Баби з товстими лицями і перев’язаними грудьми, визирали з горішніх вікон; з долішніх визирало теля, або висувала свою сліпу морду свиня. Словом, види звичайні. Проїхавши п’ятнадцяту верству, Чичиков пригадав собі, що ту, як казав Манілов, повинно бути його село, але вже й шістнадцята верства осталась позаду, а села все ще не було видно, і коли б не два мужики, що попались назустріч, то ледве чи було б довелось їм потрафити на лад. На питання: чи далеко село Заманіловка? мужики зняли шапки, а один з них, видко розумніший, з бородою як клин, відповів:

«Маніловка! а як проїдеш іще одну верству, то там тобі, то є, таки просто направо» .

«Направо», сказав мужик. «Се тобі буде дорога до Маніловки; а Заманіловки ніякої нема. Вона так зоветься, то є, її прізвище таке, Маніловка, а Заманіловки ту зовсім нема. Там просто на горі побачиш дім, мурований, на два поверхи, панський дім, в котрім, то є, живе сам пан. От то тобі й є Маніловка, а Заманіловки зовсім тутечки ніякої нема і не бувало».

Поїхали відпитувати Маніловку. Проїхавши дві верстви, подибали поворот на «польську» дорогу, але вже й дві, три й чотири верстви, бачилось, проїхали, а мурованого дому на два поверхи все ще не було видно. Ту Чичиков здогадався, що коли приятель запрошує до себе на село за п’ятнадцять верстов, то се значить, що до нього є набезпечно тридцять. Село Маніловка не многих могло зайняти своїм положенням. Панський дім стояв самотньо на кручі, то є, на горбі, відкритім всім вітрам, яким тілько сподобається повіяти; спад тори, на котрій він стояв, покритий був пристриженим дерном. По нім були роскидані з-англійська два-три кльомби з корчами турецького бозу і жовтих акацій; п’ять–шість беріз невеличкими купами де-де піднімали свої дрібнолисті, худенькі вершочки. Під двома такими березами видно було альтанку з плоскою, зеленою копулою, дерев’яними голубими стовпчиками і надписом: «Святиня самотнього думання»; понижче став покритий зеленою ряскою, що впрочім частенько лучається в англійських садах російських поміщиків. У стіп того горба, а почасти й по самім спаді, темніли вздовж і поперек сіренькі хати з кругляків, котрі герой наш, не знати з якої причини, в ту саму мінуту взявся числити і начислив більше двохсот. Ніде між ними ростучої деревинки або якої-небудь зелені; всюди визирали самі тілько кругляки. Вид оживлювали дві баби, котрі, мальовничо попідкасувавши спідниці і підтикавшись з усіх боків, бродили по коліна в ставі, тягнучи за два дерев’яні каблуки пошарпаний волок, в котрім виднілися два запутавшіся раки і блискотіла піймана плотиця; баби очевидно були між собою в сварці і за щось голосно лаялись. Віддалік, з боку, темнів якоюсь вкучно-синявою краскою сосновий ліс. Навіть сама природа зовсім впору прислужилася: день був не то ясний, не то сумрачний, а якоїсь ясно-сірої барви, яка буває тілько на старих мундурах гарнизонових вояків. Для доповнення образу не хибло когута, передвісника перемінної погоди, котрий не дбаючи о то, що голова його продзьобана була до самого мозку дзьобами других когутів за звісний проступок волокицтва, горланив дуже голосно і навіть похлястував крилами, обсмиканими, як старі деркачі. Наближаючись до двора, Чичиков побачив на ґанку самого пана, котрий стояв в зеленім, вовнянім сурдуті, приложивши руку до чола, мов дашок над очима, щоби ліпше розглядіти під’їздячий поїзд. Й чим більше бричка наближувалась до ґанку, очі його робились веселіші і усміх розливався чимраз ширше по лиці.

– Павло Іванович! – закричав он вкінці, коли Чичиков вилазив із брички. – Прецінь же ви і о нас згадали!

Оба приятелі дуже міцно поцілувались, і Манілов попровадив свого гостя до світлиці. Хоч час, поки вони будуть переходити сіни, передпокій і столову, трошка й покороткий, все-таки попробуймо, чи не вспіємо як-небудь його використати і сказати дещо про пана дому. Але тут автор мусить признатися, що задача се дуже трудна. Далеко легше описувати характери великого розміру: там просто кидай краски з цілого маху на полотно, чорні палкі очі, навислі брови, перерізане зморщиною чоло, перекинений через плече чорний або вогнисто-червоний плащ, – і портрет готов; але всі ті панове, котрі з виду дуже похожі один на одного, а між тим, коли приглянешся, побачиш чимало самих невловимих різниць – ті панове страшно трудні до портретовання. Ту прийдеться сильно натужувати увагу, поки заставиш перед собою виступити всі тонкі, майже невидимі черти, і взагалі прийдеться глибоко запускати погляд, уже вигострений в науці досліджування.

Хіба один Бог міг сказати, який був характер у Манілова. Є люди на світі, знані під назвою «люди так собі, ні се ні те, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан», як каже пословиця. Може бути, що до них би то й причислити Манілова. На вид він був чоловік видний; черти його лиця були не без приємності, але до тої приємності, бачилось, надто много будо підсипано цукру; в його обходженні і оборотах було щось запопадаюче прихильності і знакомства. Він усміхався заманливо, був білявий, з голубими счима. В першу хвилю, як з ним бесідуєш, годі не сказати: «що за приємний і добрий чоловік!» В слідуючу за нею хвилю нічого не скажещ, а в третю скажеш: «чорт знає, що таке!» і відійдеш геть, а коли не відійдеш, почуєш нуду смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого, або хоч би навіть різкого слова, яке можеш почути майже від кождого, скоро діткнешся предмета близького його серцю. У кождого є такий предмет: у одного найближчі серцю гінчі пси, другому здається, що він сильний любитель музики і чудово відчуває всі глибокі місця в ній; третій над все любить сито пообідати; четвертий грати ролю хоч на п’ядь вищу від тої, яка йому назначена; п’ятий, більше скромний в своїх бажаннях, спить і снить о тім, як би то пройтись на гулянці з флігель-ад’ютантом, на показ своїм приятелям, знакомим або хоч і незнакомим; шостому вже зроду Бог дав таку руку, котра почуває преєстественний потяг – загнути кінчик якому-небудь бубновому тузові або двійці; між тим, коли рука сьомого так і лізе, щоб зробити де-небудь порядок, добратися якнайближче до особи станційного надзирателя або почтальона, – словом, у кождого є своє, але у Манілова не було нічого. Дома він говорив дуже мало і по більшій часті розмишляв і думав, але о чім думав, се хіба одному Богу звісно. Хазяйством не мож сказати, щоб він занімався, навіть на поле не їздив ніколи, хазяйство йшло якось само собою. Коли окомон говорив: «Добре би, прошу пана, те й те зробити». – «Еге, не зле би», відповів він звичайно, курячи люльку, котру курити навик ще служачи в армії, де його вважали найскромнішим, найчестнішим і найобразованішим офіцером. «Еге, таки так, що не зле би», повторяв він. Коли приходив до нього мужик і почухавши рукою потилицю говорив: «Позвольте, паночку, відлучитися на роботу, на податок заробити», – «Йди собі!» говорив курячи люльку, і йому навіть через думку не переходило, що мужик йшов напивати. Іноді, глядячи з ґанку на подвір’я і на став, говорив він о тім, що як би то гарно було, коли би нараз від дому провести підземний хідник, або понад ставом вибудовати камінний міст, на котрім би були по обох боках склепи, і щоби в них сиділи купці і продавали б усякий дрібний товар, потрібний для мужиків. При тім його очі робились надзвичайно солоденькими і по лиці розливався вираз великого вдоволення. Впрочім всі ті проєкти так і кінчилися на одних словах. В його кабінеті завсігди лежала якась книжка, заложена закладкою на 14 стороні, котру він раз у раз читав вже два роки. В його домі вічно чого-небудь не ставало; в гостинній стояли прекрасні меблі, оббиті елегантською шовковою матерією, що певно коштувала дуже недешево; але на два крісла її не стало і крісла стояли обтягнені простою рогожею; впрочім хазяїн через кілька літ за кождий раз перестерігав свого гостя словами: «Прошу не сідати на ті крісла, вони ще не готові» . В другій світлиці й зовсім не було меблів, хоч і говорилося в перші дні по шлюбі: «Душенько, треба буде завтра постаратися, щоби до тої світлиці хоч на час поставити меблі». Вечером ставили на стіл дуже пишний ліхтар із темної бронзи, з трьома старинними граціями, з елегантським дашком із перлової матиці, а рядом з ним ставили якогось попросту мідяного каліку, покривленого, перекривленого на бік і скрізь покритого лоєм, і на те не звертали уваги ні пан, ні пані, ні слуги. Жінка його... впрочім вони були дуже вдоволені одно другим. Не бачачи на то, що від їх вінчання минуло більше восьми літ, кожде з них все ще приносило другому чи то кусничок яблучка, чи цукерок, чи горішок і говорило солодко-ніжним голосом, виражаючим безграничну любов: «Роздійми, душенько, свій ротик, а я тобі положу отсей кусочок». Само собою розуміється, що ротик при такій нагоді роздіймався дуже граціозно. На всякі іменини приготовлювали одно одному сюрпризи – який-небудь перловий футералик на зубочистку. І дуже часто, сидячи на софі, нараз, зовсім не знати з яких причин, один покинувши свою люльку, а друга роботу, коли тілько вона була на ту пору в руках, вони напечатували одно одному такій ніжний і довгий поцілуй, що за час його тривання мож було легко викурити невеличке солом’яне цигаро. Словом, вони були, як звичайно кажеться, щасливі. Розуміється, мож би запримітити, що вдома є чимало других занятій крім безконечних поцілуїв та сюрпризів, і багато мож би зробити всіляких заміток. Чому, напримір, лихо і без ладу вариться в кухні? чому досить пусто в спіжарні? чому ключниця злодійка? чому слуги не вмиті і п’яні? чому вся двірня спить немилосерно і б’є байдики весь прочий час? Але все те предмети низькі; а Манілова добре вихована; а добре виховання, як звісно, набувається в пансіонах; а в пансіонах, як звісно, три головні предмети становлять основу людського совершенства: французька мова, конечна для щастя родинного життя, фортеп’ян для достарчення мужові приємних хвиль, і в кінці властиво господарська часть: плетення кошичків і сюрпризів. Впрочім бувають різні совершенства і переміни в методах, особливо в нинішній час: все те залежить найбільше від розуму і спосібностей самих пань, удержуючих пансіони. В інших пансіонах буває так, що насамперед фортеп’ян, потім - французька мова, а відтак уже господарська часть. А іноді буває й так, що насамперед господарська часть, то є, плетення сюрпризів, потім французька мова, а там уже фортеп’ян. Всякі бувають методи. Не завадить додати ще й ту увагу, що Манілова... але, признаюсь, о дамах я дуже боюся говорити, а при тім мені пора вернутися до наших героїв, що вже кілька мінут стояли перед дверми гостинної, взаємно просячи один другого йти наперед.

– Будьте ж бо ласкаві, не трудитесь так для мене, я піду за вами! – говорив Чичиков.

– Ні, Павле Івановичу, ні, ви гість, – говорив Манілов, показуючи рукою на двері.

– Не унимайтесь, прошу вас, не унимайтесь; прошу вас, йдіть наперед, – говорив Чичиков.

– Ні вже, даруйте, я не позволю ввійти ззаду такому милому, образованому гостеві!

– Що за образованому?.. прошу вас, йдіть попереду.

– Ну, вже по то! – сказав о приємною усмішкою Манілов.

Вкінці оба приятелі пройшли крізь двері боком, і трошка надавили один другого.

– Позвольте вам представити мою жінку, – сказав Манілов. – Душенько! Павло Іванович!

Чичиков і справді побачив даму, котрої було зовсім не завважав, розкланюючись в дверях з Маніловим. Вона була непогана, одіта до лиця. На ній гарно лежала чиновата шовкова капота блідої барви; тонка, невеличка її рука поквапно кинула щось на стіл і стиснула батистову хусточку з вишиваними ріжками. Вона встала з софи, на котрій сиділа; Чичиков не без вдоволення поцілував у неї руку. Манілова проговорила, трошечка навіть шепелявенько, що він дуже врадував їх своїм приїздом, і що не було дня, в котрім би чоловік її не згадував про нього.

– Так, – промовив Манілов, уже вона бувало все питає мене: «А що ж твій приятель не їде?» «Зажди, душенько, приїде!» А ось ви вкінці й почтили нас своїм приїздом. Таку вже, далебі, справили нам розкіш, маєвий день, іменини серця...

Чичиков почувши, що діло дійшло вже до іменин серця, троха навіть змішався і відповів скромно, що ні ім’я його не таке голосне, ні навіть ранга не висока.

– У вас все є, – перервав Манілов з такою самою солодкою усмішкою, – все є, а навіть ще більше.

– Як вам видалося наше місто? – промовила Манілова. – Чи приємно провели там час?

– Дуже гарне місто, прекрасне місто, – відповів Чичиков, – і час провів там дуже приємно; товариство таке сердечне, що й годі.

– А як вам видається наш губернатор? – сказала Манілова.

– Правда, що препочтенний і прелюбий чоловік? – додав Манілов.

– Цілковита правда, – сказав Чичиков; – дуже почтенний чоловік. І як він вжився в свій обов’язок, як розуміє його! Таких людей коби якнайбільше!

– Як то він уміє, так знаєте, прийняти кождого, заховати делікатність у всіх своїх поступках – додав Манілов з усміхом, і з вдоволення майже зовсім зажмурив очі, як кіт, у котрого злегка поскоботали пальцем за вухами.

– Дуже товариський і приємний чоловік, – говорив дальше Чичиков; – і що за золоті руки! Я навіть не міг щось подібного подумати: як гарно вишиває різні домашні узори! Він показав мені кошичок своєї роботи: мало котра дама зуміє так штучно вишити.

– А віце-губернатор, не правда ж, що за милий чоловік? – сказав Манілов, знов трошка прижмуривши очі.

– Дуже, дуже гідний чоловік, відповів Чичиков.

– Ну, позвольте, а як вам видався поліцмайстер? Правда, що дуже приємний чоловік?

– Надзвичайно приємний, а який розумний, який очитаний чоловік! Ми у нього грали в віста враз з прокурором і предсідателем палати, аж поки треті півні не заспівали. Дуже, дуже гідний чоловік.

– Ну, а яка ваша думка про жінку поліцмайстра? додала Манілова. – Правда, що прелюбезна женщина?

– О, се одна з найгідніших женщин, які тілько мені довелось знати, – відповів Чичиков.

За сим не переминули предсідателя палати, почтмайстра, і таким робом перебрали майже всіх урядників міста, і всі вони показалися надзвичайно гідними людьми.

– Ви все на селі проживаєте? – запитав вкінці собі ж Чичиков.

– Найбільше на селі, – відповів Манілов. – Іноді впрочім виїздимо й до міста тілько за тим, щоби побачитися з образованими людьми. А то би, знаєте, чоловік здичів, сидячи весь свій вік взаперті.

– Розуміється, – говорив дальше Манілов, – інша річ, коли б сусідство було хороше, коли б, напримір, такий чоловік, з котрим би, що так виражусь, мож було поговорити о любезності, о хорошім обходженні, слідити за якою-небудь такою наукою, що би, знаєте, розрухало душу, дало би, так сказати, полет такий... – Тут він іще щось хотів сказати, і помітивши, що троха задалеко загнався, махнув тілько рукою в воздусі і говорив дальше: – тоді, розуміється, село і самота достарчали б багато приємності. Так що ж бо, нема нікого такого. От тілько іноді почитаєш «Син Отечества».

Чичиков зовсім з тим згодився і додав, що нічо не може бути приємніше, як жити в самоті, любуватися видом природи і іноді почитати яку-небудь книжку.

– Але знаєте? – додав Манілов, – все то, як нема приятеля, з котрим би мож поділитися...

– О, се правда, цілковита правда! – перервав Чичиков. – Що тоді всі скарби світа? «Не посідай грошей, посідай тілько хороших людей для товариства», сказав один мудрець.

– І знаєте, Павле Івановичу! – сказав Манілов, показуючи на своїм лиці вираз не тілько солодкий, але навіть нудний, так як тая мікстура, котру зручний лікар засолодив немилосердно, думаючи, що врадує нею страждущого. – Тоді почуваєш якусь, позвольте так сказати, душевну розкіш... Від так напримір тепер, коли злучай навернув на мене щастя, мож сказати, безпримірне – говорити з вами і любуватися вашою приємною бесідою...

– Але ж змилуйтесь, - що за приємна бесіда? Незначучий чоловік і більше нічого! – відповів Чичиков.

– О, Павле Івановичу! позвольте мені бути відвертим: я би радісінько віддав половину цілого мого маєтку, щоби мати хоч часть тих високих свойств, які маєте ви!

– Противно, я з свого боку вважав би найбільшим...

Не знати, до чого би дійшов взаємний вилив чуття у обох приятелів, коли б ввійшовший слуга не був ознаймив, що обід готов.

– Прошу покірно! – сказав Манілов. – Ви даруйте, коли у нас нема такого обіду, які бувають на паркетах і в столицях. У нас попросту, сільським обичаєм, борщ, але з чистого серця. Прошу покірно!

Ту вони ще кілько часу посперечалися о тім, кому першому входити, і вкінці Чичиков ввійшов боком до столової.

В столовій уже стояли два хлопчики, сини Манілова, що були в тих літах, коли вже дітей саджають за стіл, але ще на високих стільчиках. Стоячий при них учитель поклонився чемно і з усмішкою. Хазяйка сіла коло вази з росолом; гостя посадили між хазяїном і хазяйкою; дітям позав’язував слуга серветки на шию.

– Що за миленькі діточки! – сказав Чичиков, поглядівши на них; – а по кілько їм літ?

– Старшому осьмий, а меншому вчера тілько минуло шість. – сказала Манілова.

– Темистоклюс! – сказав Манілов, обернувшись до старшого, котрий старався видобути свій підбородок, зав’язаний слугою в сервету.

Чичиков троха підняв брови, почувши таке почасти грецьке ім’я, котрому, не знати для чого, Манілов дав закінчення на «юс», але сейчас же постарався привести лице в звичайне положення.

– Темистоклюс, скажи мені, котре найліпше місто в Франції?

Тут учитель обернув всю увагу на Темистоклюса, і, бачилось, хотів вскочити йому в очі, але вкінці зовсім успокоївся і кивнув головою, коли Темистоклюс сказав: «Париж».

– А у нас котре найліпше місто? – запитав оп’ять Манілов.

– Що за розум! душенька моя! – сказав на те Чичиков. – Але прошу ж я вас, – говорив він дальше, обернувшись мовбито дуже здивований до Манілових, – мушу вам сказати, що той хлопачок вийде дуже спосібний.

– О, ви ще його не знаєте! – відповів Манілов: – у нього надзвичайно много дотепу. От менший, Алкід, той уже не такий бистрий, а сей заразісько, скоро тілько стріне що-небудь, хрущика, комашку, так ту у нього якраз оченята й забігають, побіжить за нею слідком і сейчас пильнесенько придивляється. Я його хочу вивести на дипльомата. Темистоклюс, – сказав він, оп’ять обертаючись до хлопчини, – хочеш бути амбасадором?

– Хочу, – відповів Темистоклюс, ковтаючи хліб і махаючи головою направо і наліво.

В той сам час льокай, стоячий ззаду, утер амбасадорові ніс, і дуже добре зробив, а то була б канула до росолу порядна постороння крапелька. За столом почалась розмова о радощах супокійного життя, переривана замітками ‘хазяйки о міськім театрі і о акторах. Учитель дуже уважно глядів на розмовляючих і скоро тілько побачав, що вони готові були усміхнутися, в ту саму хвилинку рознімав рот і сміявся сердечно. Очевидно він був чоловік вдячний і хотів таким робом відплатити хазяїнові за добре обходження. Один раз впрочім на його лиці показався суровий вид, і він грізно застукав по столі, встромивши очі в сидячих насупроти нього дітей. Се так і треба було, бо Темистоклюс укусив за ухо Алкіда, а Алкід, зажмуривши очі і рознявши рот, готовився заревіти найжаліснішим способом, але, поміркувавши, що за се легко мож було втратити їду, привів рот в звичайне положення і крізь сльози почав гризти баранячу кість, від котрої обі його щоки блискотіли товщею. Хазяйка дуже часто оберталась до Чичикова з словами: «Ви нічого не їсте, ви дуже мало взяли». На те Чичиков за кождий раз відповідав: «Дякую покірно, я ситий. Приємна розмова ліпша, ніж не знати-яка отрава».

Уже встали з-за стола. Манілов був надмірно вдоволений і піддержуючи рукою спину свого гостя, готовився таким робом перепровадити його до гостинної, коли нараз гість об’явив, з дуже значущим видом, що хотів би поговорити з ним про одно дуже потрібне діло.

– В такім разі позволю собі попросити вас до мого кабінету, – сказав Манілов і запровадив гостя в невеличку світличку, обернену вікном на синіючий ліс. «Ось мій куточок!» сказав Манілов.

– Приємна світличка, – сказав Чичиков, обводячи кругом очима.

Світличка й справді була не без приємності: стіни були вимазані якоюсь голубенькою краскою, що переливалася в сіреньку; чотири стільці, одно крісло, стіл, на котрім лежала книжка з заложеною закладкою, про котру ми вже при нагоді споминали; кілька записаних паперів; але найбільш всього було тютюну. Тютюн був в різних видах: в капшуках і тютюнерці і вкінці насипаний був прямо купою на столі. На обох вікнах також були поміщені купки видобутого з люльки попелу, розставлені не без старання дуже красними рядками. Видно було, що се іноді служило хазяїнові для приємнішого проведення часу.

– Позвольте вас попросити усісти на отсім кріслі, – сказав Манілов. – Ту вам буде вигідніше.

– Позвольте вам того не позволити, – сказав Манілов з усмішкою. – Се крісло у мене вже призначено для гостя: раді чи не раді, ви мусите сісти.

– Ні, не курю, – сказав Чичиков ласкаво і немовби жаліючи.

– А то про що? – сказав Манілов також ласкаво і немовби жаліючи.

– Не маю привички, боюся: кажуть, що люлька сушить.

– Позвольте мені замітити вам, що се пересуд. Я навіть думаю, що курити люльку далеко здоровіше, ніж нюхати табаку. В нашім полку був поручник, прегарний і дуже образований чоловік, так той не випускав з рота люльки не тілько за столом, але навіть, вибачте на слові, і у всіх прочих місцях. І ось йому тепер уже звиш сорок літ, а він, Богу дякувати, й досі такий здоровий, що краще й годі.

Чичиков признав, що се й справді трафляється і що в природі находиться багато речей, не ясних навіть для найученішого чоловіка.

– Але позвольте попереду одну просьбу... – проговорив він таким голосом, в котрім причувся якийсь дивний, або майже дивний вираз, і слідом за тим, не знати про що, оглянувся назад. Манілов також, не знати чому, оглянувся назад. «Як давно ви зволили подавати ревізійний реєстр?»

– Та воно, давно вже; а краще сказати – не тямлю.

– А від того часу багато у вас перемерло мужиків?

– А не можу знати: про те, думаю, треба б запитати окомона. – Гей ти, хло, поклич сюди окомона; він повинен нині ту бути.

Прийшов окомон. Се був чоловік літ під сорок, голивший бороду, одітий в сурдут і очевидно, живучий собі дуже вигідно, бо лице його буле повненьке, немов напухле, а жовтава барва шкіри і маленькі очка показували, що він аж надто гарно знав, що таке пуховики і перини. Мож було зараз видіти, що він сповнив свою путь, як сповняють її всі панські окомони: був зразу прямо письменним хлопаком при дворі, потому оженився з якою-небудь Агашкою ключницею, паніною фавориткою, зробився сам ключником, а там і окомоном. А зробившися окомоном, поступав собі, розуміється, як всі окомони: водився і кумався з тими, котрі були багатші в селі, докидував тягла біднішим, прокинувшись о дев’ятій годині рано, дожидався самовара і пив чай.

– Послухай, любчику! кілько у нас умерло мужиків відтоді, як подавали ревізію?

– Та як би то – кілько? багато перемерло від того часу, – сказав окомон, і при тім щикнув, прикривши злегка рот рукою, мов заткальницею.

– Еге, признаюсь, я й сам так думав, – підхопив Манілов, – іменно дуже багато перемерло! – Тут він обернувся до Чичикова і додав іще: – так і е, дуже багато.

– А кілько, напримір, числом? – спитав Чичиков.

– Та як би то сказати – числом? Адже ж не знати, кілько вмирало: їх ніхто не числив.

– Еге, іменно, – сказав Манілов, обернувшися до Чичикова, – я так само думав, смертність велика; зовсім не знати, кілько їх перемерло.

– Ти, будь ласка, їх перечисли, – сказав Чичиков, – і зроби докладний спис всіх поіменно.

– Еге, всіх поіменно, – сказав Манілов. Окомон сказав: «Слухаю!» і пішов.

– А пощо, буває, вам сього треба? – спитав Манілов по відході окомона.

Се питання, бачилось, було не на руку гостеві: на лиці його показався якийсь напружений вираз, від котрого він навіть спаленів – напруження, висказати щось таке, що не зовсім піддавалося словам. І в самій речі, Манілов вкінці почув таку дивну і незвичайну чутку, якої ще ніколи не доводилося чувати хрещеному чоловікові.

– Ви питаєте, пощо? А от пощо: я хотів би купити мужиків... – сказав Чичиков, заїкнувся і не докінчив бесіди.

– Але позвольте спитати вас, – сказав Манілов, як ви хочете купити мужиків: з землею, чи так-таки, на вивід, то є, без землі?

– Ні, я не те, щоб зовсім мужиків, – сказав Чичиков, – я хотів би мати мертвих...

– Як?.. Даруйте... я троха тугий на ухо, мені причулося предивовижне слово...

– Я хотів би набути мертвих, котрі впрочім в ревізії значились би, як живі, – сказав Чичиков.

Манілов гут же випустив цибух з люлькою на поміст, і як був розняв рот, так-таки з рознятим і остався через цілих кілька мінут. Оба приятелі, що недавно балакали о приємностях дружнього життя, осталися недвижні, встромивши один в другого очі, як ті портрети, що в давні часи вішано один против другого, по обох боках дзеркала. Вкінці Манілов підняв люльку з цибухом і позирнув з долини йому в лице, стараючись доглянути, чи не видно якої усмішки на його губах, чи не жартує він; але нічого такого не будо видно; лице гостя видавалось навіть поважнішим, ніж звичайно. Потім подумав, чи не всунувся гість як-небудь несподівано з глузду, і з переляком пильно поглядів на нього; але очі гостя були зовсім ясні; не будо в них того дикого, неспокійного вогню, який бігав в очах божевільного чоловіка; все було приличне і в порядку. Хоч що придумував Манілов, на яке йому ступити і що діяти, але нічого не міг придумати, а тілько випустив з рота остаток диму дуже тоненькою струєю.

– Так отож я хотів би знати, чи могли б ви мені таких мужиків, неживих на ділі, а живих по законній формі, передати, відступити, чи як там буде ваша ласка?

Але Манілов так змішався і збився з пантелику, що тілько витріщив на нього баньки.

– Бачиться, що ви вагаєтесь?.. – завважав Чичиков.

– Я?.. ні, я не те... – сказав Манілов, – але я не можу збагнути... даруйте... я, розуміється, не міг одержати такого високого образовання, яке, що так скажу, видніється в кождім вашім повороті; не посідаю того високо-штучного виражування... Бути може, що ту... в тім, що ви отсе висказали... криється щось інше... Бути може, що ви зволили так виразитися для красоти стилю?..

– Ні, – підхопив Чичиков, – ні, я розумію предмет іменно такий, як є, то є ті душі, котрі справді вже померли.

Манілов зовсім збаламутився. Він чув, що йому треба щось зробити, задати питання, а яке питання – чорт його знає. Став вкінці на тім, що знов випустив дим, та тілько вже не ротом, а носовими дірками.

– Так отже, коли нема ніякої перешкоди, то с Богом мож би взятися до уложення купного контракту, – сказав Чичиков.

– Е, ні! – сказав Чичиков. – Ми напишемо, що вони живі, так як дійсно стоїть в ревізійнім реєстрі. Я привик ні в чім не відступати від державних законів; хоч за те я й потерпів на службі, але вже даруйте: обов’язок для мене – святе діло, закон – я німію перед законом.

Послідні слова вподобалися Манілову, але суті самого діла він таки не розчовпав, і замість відповіді почав так сильно тягти люльку, що цибух вкінці почав хрипіти, як фагот. Бачилось, немов то він хотів з цибуха видобути пораду в такій нечуваній справі; але цибух хрипів і більше нічого.

– О, прошу вас, зовсім ні! Я не про те кажу, щоб мав який-небудь, то є, критичний пересуд о вас. Але позвольте запитатися, чи не буде се предприємство, або, щоб ще ліпше, так сказати, виразитися, негоція – отож чи не буде та негоція невідповідною державним постановам і вищим цілям Росії.

Тут Манілов, зробивши невеличкій рух головою, поглядів дуже значущо в лице Чичикова і показав у всіх чертах свого лиця і в стиснутих губах такій глибокій вираз, якого може й не видав ніхто на людськім лиці, окрім тілько у якого-небудь надто мудрого міністра, та й то в хвилі найважнішого і дуже запутаного діла.

Але Чичиков сказав прямо, що подібне предприємство, чи там негоція, ніяк не буде невідповідне державним постановам і вищим цілям Росії, а по хвилі ще додав, що скарб буде мав навіть користь, бо одержить правом приписані податки.

– А, коли добре, то се друга річ: я против того нічо не маю, – сказав Манілов і зовсім успокоївся.

– Як то о ціну? – сказав оп’ять Манілов і зупинився. – Хіба ж ви думаєте, що я взяв би від вас гроші за душі, котрі, під певним зглядом, закінчили своє існування? Коли вже прийшла вам така, що так скажу, фантастична охота, то я зі своєї сторони передам їх вам безплатно, і контракт беру на себе.

Велика догана була б історикові отсих подій, коли б він залишив сказати, що вдоволення перемогло гостя після тих слів, сказаних Маніловим. Хоч і який він був поважний та розсудливий, а все-таки мало що не пустився підскакувати як цап, що, як відомо, робиться тілько в найсильніших поривах радості. Він так сильно повернувся на кріслі, що пукла вовняна матерія, котрою була оббита подушка; сам Манілов поглянув на нього з певного рода здивуванням. Спонуканий подякою, він тут наговорив тілько вдячностей, що Манілов змішався, весь запаленів, відмахувався головою, а напослідок вже виразився, що се настояще «нічо», що він і справді хотів би чим-небудь доказати свій сердечний потяг, магнетизм серця; а померші душі подекуди цілковите дрантя.

– Дуже не дрантя, – сказав Чичиков, стиснувши його за руку. При тім він зітхнув глибоко. Бачилось, що йому так і хотілось вилити своє серце; не без почуття і щирості він вкінці сказав ось які слова: – Коли б ви знали, яку прислугу зробили би ви сим, як бачиться, дрантям, чоловікові без племені і роду! Ох, і справді, чого-то я не перетерпів! як човник який-небудь серед лютих филь... Яких гоненій, яких переслідувань не зазнав я, якого горя не прийняв, а за що? за то, що хоронив правду, що був чистий на своїй совісті, що подавав руку і вдові безпомічній, і сироті-бідоласі!.. – Тут навіть він обтер хусткою сльозу, що викотилася з ока.

Манілов був до дна душі зрушений. Оба приятелі довго стискали один другого за руку і мовчки гляділи один другому в очі, де виднілися навертаючися сльози. Манілов ніяким світом не хотів випустити руки нашого героя і стискав її так горячо, що той навіть не знав, як її висвободити. Вкінці витягнувши її легесенько він сказав, що не зле би було контракт зробити якнайшвидше, і добре би було, якби він сам навідався до міста; відтак взявши шапку, став откланюватися.

– Як? ви вже хочете їхати? – сказав Манілов, разом прочумавшись і майже перелякавшися.

– Лізонько, – сказав Манілов з жалібним видом, – Павло Іванович покидає нас!

– Видко, що ми надоїли Павлові Івановичові, – відповіла Манілова.

– Пані, тут, – сказав Чичиков, – тут, ось де, – при тім він положив руку на серце, – так тут перебуде той приємний час, котрий я провів з вами, і вірте мені, не будо б для мене більшого щастя, як жити з вами, коли вже не в однім домі, то принайменше в якнайближчім сусідстві.

– А знаєте, Павле Івановичу? – сказав Манілов, котрому дуже подобалась така думка, – якби то в самій речі було гарно, коли б так жити разом, під одним дахом, або в тіні якого-небудь в’яза, пофілозофувати о чім-небудь, вглубитися...

– О, се було би райське життя! – сказав Чичиков, зітхнувши. – Прощайте, пані! – сказав він, цілуючи в ручку Манілову. – Прощайте, найдорожчий приятелю! Не позабудьте, о що я вас просив.

– О, будьте певні! – відповів Манілов. – Я з вами розстаюсь не на довше, як на два дні.

– Прощайте, миленькі діточки! – сказав Чичиков, побачивши Алкіда і Темистоклюса, котрі бавились якимось дерев’яним гузаром, у котрого вже не було ні руки ні носа. – Прощайте, мої кришеняточка. Перепрашаю вас, що я не привіз вам гостинців, але, признаюсь, я не знав навіть, чи живете ви на світі; зато тепер, як приїду, то вже певно привезу. Тобі привезу шаблю. Хочеш шаблю?

– А тобі барабан. Добре, тобі барабан? – говорив він, нахилившись до Алкіда.

– Паламан, – відповів шепотом і повісивши голову Алкід.

– Добре, я тобі привезу барабан, – такий гарний барабан! так все буде туррр... ру... тра-та-та, тра-та-та... Прощай, душечко, прощай! – Тут він поцілував його в голову і обернувся до Манілова і його жінки з невеличким усміхом, з яким звичайно обертаються до родичів, даючи їм знати о невинності їх дітей.

– Далебі, лишіться, Павле Івановнчу! – сказав Манілов, коли вже всі вийшли на ґанок. – Адіт, які хмари.

– Позвольте, я зараз розповів вашому візникові. – Тут Манілов так само любезно розповів все візникові, і навіть раз сказав йому «ви». Візник, почувши, що треба минути два повороти і повернути на третій, сказав: «Потрафимо, ваше благородіє», і Чичиков поїхав, проводжений довго поклонами і маханням хусточками хазяїнів, що аж на пальці піднімалися.

Манілов довго стояв на ґанку, проводячи очима від’їздячу бричку, і коли уже її зовсім стало не видно, він все ще стояв, курячи люльку. Вкінці війшов до світлиці, сів на стільці і заглибився в задуму, радіючи душею, що справив своєму гостеві невеличке вдоволення. Потім мислі його незамітно перелетіли на другі предмети і вкінці забігли Бог зна куди. Він думав о розкошах дружного життя, о тім, як би то гарно було, жити з приятелем на березі якої-небудь ріки, дальше через тую ріку почав будуватися у нього міст, за ним величезний дім з таким високим бельведером, що з нього мож було видіти аж до Москви, і на нім вечером пити чай на отвертім воздусі і балакати о яких-небудь приємних предметах; потім, що вони враз з Чичиковим приїхали в якесь товариство, в гарних каритах, і там очаровують всіх приємністю свого обходження, і що навіть вище начальство, почувши о такій їх приязні, іменовало їх генералами, і вкінці дальше Бог знає, що таке, чого він і сам уже ніяк не міг розібрати. Дивовижна просьба Чичикова разом перервала всі його мрії. Думка про ню якось особливо не вкладалася в його голову: хоч і як він перевертав би, все-таки ніяк не міг вияснити собі, і весь час сидів і курив люльку, що тяглось аж до самої вечері.

ГЛАВА III

А Чичиков в веселім настрою духа сидів в своїй бричці, що давно курбелила битим гостинцем. Із попередньої глави вже видно, що було головним предметом його вподоби і наклонності, тож і не диво, що він швидко заглибився в нього весь, і тілом і душею. Надії, обрахунки і виводи, блукаючі по його лиці, видко дуже були приємні, бо щохвилі лишали по собі сліди вдоволеної усмішки. Занятий ними, він не обертав ніякої уваги на те, як його візник, вдоволений прийняттям дворових людей Манілова, давав дуже дільні науки лисому пристяжному коневі, запряженому з правого боку. Той лисий кінь був дуже лукавий і тілько про око показував, гей би то тягне, між тим коли борозний гнідий і підручний карої масті, прозваний засідателем за то, що був куплений від якогось засідателя, працювали з цілого серця, так що навіть по очах їм видно було, яку їм се велику приносило розкіш. «Цигань, цигань! ось я тебе перециганю!» – говорив Селіфан, припіднявся і ляснув батогом лінивого. «Ти знай своє діло, ти пантальоннику німецький! Гнідий уцтивий кінь, він повнить свій обов’язок, і я радо дам йому лишню порцію, бо він уцтивий кінь, і засідатель також порядний кінь... Ну, ну, що потрясаєш ухами? Ти дурню, слухай, коли до тебе говорять! я тебе, неуку, не стану злому вчити! Ади, куди лізе!» Тут він оп’ять ляснув його батогом. «Фу, дводушнику!» Затим прикрикнув до всіх: «Віо, любі мої» – і махнув по всіх трьох не для кари, але щоби показати, що був ними вдоволений. Зробивши їм тую приємність, він знов повів бесіду до лисого: «Ти гадаєш, що укриєш свою погану роботу? Ні, ти живи по правді, коли хочеш, щоби тобі честь давали. От у пана, що ми були, гарні люди. Я радо побесідую, коли гарний чоловік; с гарним чоловіком ми завсігди свої друзяки, близькі приятелі: чи чаю випити, чи закусити, – з радого серця, коли гарний чоловік. Гарному чоловікові кождий честь віддасть. От і нашого пана кождий поважає, бо він, тями собі, сповняв службу царську; він сколевський совітник»...

Так балагурячи, Селіфан заліз вкінці в далеке галуззя. Коли б Чичиков прислухався, то почув би був багато подробиць, тикаючих його особи; але думки його так були заняті своїм ділом, що аж сильний удар грому заставив його прокинутися і поглянути довкола себе: все небо до крихти було обліплене хмарами, а порошнисту почтову дорогу оприскували краплі дощу. Вкінці громовий удар роздався другий раз голосніше і ближче, і дощ люнув разом, як з відра. Зразу, падучи в скіснім напрямі, він хлюскав в один бік пудла брички, потім в другий, а вкінці, змінивши спосіб і зробившися зовсім прямим, тарабанив просто в верх її пудла; бризки вкінці почали долітати в лице Чичикову. Се спонукало його заслонитися шкіряними запонами з двома круглими віконцями, призначеними для розглядання придорожніх видів, і наказати Селіфанові, щоби їхав швидше. Селіфан, перерваний також на самій середині бесіди, спостеріг, що й справді ніщо гаятись, витягнув сейчас з-під козлів якусь петечину із сірого сукна, надягнув її в рукави, хопив в руки вудила і покрикнув на свою трійню, котра ледве-ледве переступала ногами, почувши розкішне ослаблення від навчаючої бесіди. Але Селіфан ніяк не міг собі пригадати, чи два, чи три повороти переїхав. Поміркувавши і нагадуючи потроха дорогу, він догадався, що багато було поворотів, котрі всі він переминув. Але як то росіянин в рішучій хвилі все похопиться, що йому робити, не вдаючися в далекі роздумування, так і Селіфан, повернувши направо на першій, яка лучилась, перехресній дорозі, покрикнув: «Віо, мої приятелі гідні-поважні!» і пустився вбік, мало думаючи о тім, куди заведе обібрана дорога.

Між тим дощ, бачилось, почався надовго. Лежачій на дорозі порох швидко замісився в болото, і коням щохвилі ставало тяжче тягнути бричку. Чичиков зачинав уже дуже турбуватися, що так довго не видно Собакевичового села. Після його обрахунку, їм уже давно пора було приїхати. Він визирав на всі боки, але пітьма була така – хоч око вийми.

– Селіфане! – сказав він вкінці, визирнувши з брички.

– Ні, прошу пана, ніде не видно. – Після того Селіфан, помахуючи батогом, затягнув – пісню не пісню, а щось таке довге, що й кінця не було. Туди все ввійшло: всі заохочуючі і підганяючі оклики, якими трактують коней по цілій Росії від одного кінця до другого; приложники всіх родів, без дальшого розбору, як перше попалося на язик. Таким способом дійшло до того, що він почав називати їх вкінці секретарями.

Між тим Чичиков почав примічати, що бричка металася на всі боки і надавала йому пресильних стусанів; з того він доміркувався, що вони з’їхали з дороги і очевидно волоклись по зоранім полю. Селіфан, бачилось, і сам те примітив, але не говорив нічого.

– Що, драбуго, якою дорогою ти їдеш? – сказав Чичиков.

– Та що ж, прошу пана, робити, пора така; батога не видко, така пітьма! – Сказавши тоє він так перехилив бричку, що Чичиков мусив держатися обома руками. Аж тепер він завважав, що Селіфан підохочений.

– Держи, держи, бо перевернеш! – кричав він до нього.

– Ні, прошу пана, як же можна, щоб я перевернув, – говорив Селіфан. – То не добро – перевернути, – я вже сам знаю; вже я нізащо не переверну. Затим він почав злегка повертати бричку, повертав, повертав, а вкінці перевернув її зовсім набік. Чичиков руками і ногами талапнув в болото. Селіфан прецінь зупинив коні; впрочім вони й самі зупинились би, бо дуже були потомлені. Така несподівана притичина дуже здивувала його. Злізши з козла, він став перед бричкою, взявся за боки обома руками, між тим, коли пан талапався в болоті, силуючись вилізти, і сказав по не зовсім довгім намислі: «Ади на ню, і перевернулася!»

– Ні, прошу пана; як же можна, щоби я був п’яний! Я знаю, що се не добре діло – бути п’яним. З приятелем побалакав, бо з добрим чоловіком годиться побалакати, в тім нема нічо злого, – і закусили разом. Закуска також не лихе діло; з добрим чоловіком годиться закусити…

– А що я тобі сказав послідний раз, коли ти напився? га? забув? – сказав Чичиков.

– Ні, ваше благородіє; як же можна, щоби я забув! Я вже своє діло знаю. Я знаю, що не добре бути п’яним. З добрим чоловіком побалакав, бо...

– От як я тебе випарю, то ти у мене будеш знати, як балакати з добрим чоловіком.

– Як вашій милості буде завгодно, – відповів на все призволяючи Селіфан: – коли випарити, то й випарити; я против того зовсім нічого не маю. Чому ж і не випарити, коли є за що? на те воля ласкавого пана. Воно то й треба випарити, бо мужик розвезеться; порядок треба держати. Коли є за що, то й випарити; чому ж не випарити?

На таку бесіду пан зовсім не найшовся, що відповісти. Але в ту пору бачилось, що сама судьба захотіла змилуватися над ним. Здалека почулося гавкання псів. Урадований Чичиков дав приказ наганяти коні. Російський візник має добрий нюх замість очей; через те лучається, ще він зажмуривши очі, жене іноді щодуху і все, куди-небудь, а зайде! Селіфан, не бачачи нічогісінько, погнав кіньми так просто до села, що зупинився аж тоді, коли бричка вдарила дишлем в пліт і коли рішучо не було вже куди дальше їхати. Чичиков ледве добачив крізь густий серпанок ллючого дощу, щось похоже на кришу. Він послав Селіфана шукати воріт, що безперечно було б довго тривало, коли б в Росії не було вартових, лютих псів, котрі так голосно дали о нім знати, що мусів аж пальцями заткати уха. Світло мелькнуло в однім віконці і добігло мглистим потоком до плота, вказавши нашим подорожнім ворота. Селіфан давай стукати, і швидко, підхиливши фірточку, висунулась якась постать, покрита подігачкою, і пан з слугою почули хриплий бабський голос:

– Подорожні, матінко, пусти переночувати? – сказав Чичиков.

– А диви, який скороногий! – сказала стара, – в яку пору приїхав! Ту тобі не гостинний двір: поміщиця живе.

– Що ж діяти, матусю? видиш, з дороги збилися! Не ночувати ж в таку пору в степу.

– Еге, погана пора, темна пора! – додав Селіфан.

Слово «дворянин» спонукало стару немов то троха подумати.

– Пождіть, я скажу пані, – сказала вона, і за дві мінути вернула вже з лихтарнею в руці.

Ворота відчинилися. Світло мелькнуло і в другім вікні. Бричка в’їхала на подвір’я і зупинилася перед невеличким домиком, котрий за пітьмою годі було добачити. Тілько одна його половина була освічена світлом, б’ючим з вікон; видно ще було калюжу перед домом, в котру прямо било тоє ж світло. Дощ голосно бубонів по дерев’яній криші і журчачими потічками спливав в підставлену бочку. Між тим пси заливалися всіми можливими голосами; один, задравши голову догори, виводив так протяжно і с таким заходом, немовби за то брав Бог знав яку плату; другий відзявкував наскоро! поміж ними дзвенів, як почтовий дзвінок, невтомимий дискант запевно молодого псюка, і все те вкінці звершував бас, може бути, старий, кріпкої собачої природи, бо він хрипів, як хрипить співак-контрабас, коли концерт в повнім розливі, тенори піднімаються на пальці з гарячого бажання – вивести високу ноту, і все, що тілько живе, поривається вгору, завертаючи голову, а він один, засунувши неголений підбородок в ковнір, присідає і опускається майже аж до землі і пропускає відтам свою ноту, від котрої трясуться і дзеленькочуть шиби. Вже по однім песім бреханні, зложеним з таких музикантів, мож було догадатися, що сільце було порядне: але промоклий і промерзлий наш герой ні о чім не думав, як тілько о постелі. Не вспіла ще бричка цілковито зупинитися, а він уже зіскочив на ґанок, похитнувся і трохи не впав. На ґанок вийшла знов якась жінка троха молодша від першої, але дуже до неї подібна. Вона провела його до світлиці. Чичиков недбало два рази кинув оком: світлиця була обвішана старенькими, смугастими тапетами; образки з якимись птахами; межи вікнами старосвітські, маленькі дзеркала з темними рамками в виді поскручуваного листя; за кождим дзеркалом застромлені були або якісь письма, або стара талія карт, або панчоха; стінний годинник, з нарисованими на цифербляті цвітами... більше годі було що-небудь добачити. Він чув, що його очі злипалися, немовби хто їх намазав медом. По недовгій хвилі ввійшла хазяйка, женщина вже в літах, в якімсь спальнім чіпці, натягнутім на борзі, з флянельовою пов’язкою на шиї, одна з тих матусь, невеликих дідичок, котрі раз-враз плачуть на неврожай та страти, держать голову набік, а ніж тим нагромаджують потроха грошенят в полотняні мішочки, поховані в перескринках комоди. В один мішочок накладають самі цілкові, в другий половиннячки, в третій четвертачки, хоч звиду й здається, що в комоді нічого нема крім шмаття, та нічних кафтаничків та нитяних моточків, та розпореної сальопи, що опісля буде перероблена на спідницю, коли стара як-небудь прогорить в пору, як печуть святочні пиріжки з всякою пражениною, або сама собою попротирається. Та ні, не прогорить спідниця і не попротирається сама собою: обережлива стара, і сальопі суджено пролежати довго в розпоренім виді, а відтак дістатися по тестаменті племінниці, враз зі всяким другим дрантям.

Чичиков звинявся, що занепокоїв несподіваним приїздом.

«Нічого, нічого!» сказала хазяйка. «В яку ж то бо пору вас Бог приніс! Що за загибель та хуртовина... По такій дорозі з’їсти би що-небудь потрібно, але пора пізня, приладити годі».

Слова хазяйки перервав страшний шипіт, так що гість аж напудився: шум похожий на те, немовби вся кімната наповнилася гадюками; але позирнувши догори, він успокоївся, бо спостеріг, що се стінному годинникові прийшла охота бити. За шипотом сейчас наслідував хрипіт, і вкінці, принатужившись всіми силами, годинник вибив другу годину таким голосом, як коли би хто товк палкою в розбитий горнець, а після того пендель пішов оп’ять спокійно чавкати направо і наліво.

Чичиков подякував хазяйці і сказав, що не треба йому нічого, щоб вона нічим не турбувалася, що крім постелі він нічого не потребує і тілько рад був дізнатися, куди се він заїхав і чи далека відси дорога до поміщика Собакевича; на те стара відповіла, що й не чувала такого імені і що такого поміщика зовсім нема.

– А бодай чень знаєте Манілова? – спитав Чичиков.

– Бобров, Свинин, Канапатьєв, Харпакин, Трепакин, Плішаков.

– Ні, батечку, дуже багатих нема. У кого двадцять душ, у кого тридцять; а таких, щоби по сто, таких нема.

Чичиков зміркував, що заїхав в порядний закамарок.

– А буде шістдесят верстов. Як мені жаль, що нема що вам попоїсти? Чи не хочете, батечку, чайку напитися?

– Дякую, матусю. Нічого не треба, крім постелі.

– Правда, по такій дорозі і дуже треба відпочити. От ту і розложитесь, батечку, на тій софі. Ей, Фосуню, принеси перину, подушки і простирало! Яке ж бо то веремя наслав Бог: яка гримавиця!.. у мене цілу ніч свічка горіла перед образом. Ех, батечку мій, та бо у тебе, як у нехриста, вся спина і бік в болоті! де ж ти так зволив завалятися?

– Ще слава Богу, що тілько завалявся! Богу дякувати, що й зовсім ребра не поламав.

– Святі святителі, що за пригода! Та чи не треба чим потерети спину?

– Спасибі, спасибі! Не турбуйтеся, а накажіть тілько своїй дівці висушити мою одежу.

– Чуєщ, Фесуню! – сказала хазяйка, обертаючися до жінки, що виходила на ґанок зо свічкою, а тепер вспіла вже притаращити перину, і підбивши її з обох боків руками, напустила цілу потопу пір’я по цілій світлиці. – Ти візьми від їхній кафтан враз з другою одежою і вперед просуши їх перед вогнем, як робили покійному пану, а опісля перетри і витрепли гарненько.

– Слухаю, прошу пані! – говорила Фесуня, простелюючи поверх перини простирало і кладучи подушки.

– Ну, ось тобі постіль готова, – сказала хазяйка. – Прощай, батечку, спокійної ночі. А не потрібно тобі ще чого? Може ти привик, батечку мій, щоби хто-небудь почухав у тебе на ніч п’яти? Покійник мій без того ніколи би не був заснув.

Але гість відказався і від чухання в п’яти. Хазяйка вийшла, і він сей же час поквапився роздягтися, віддав Фесуні всю зняту з себе збрую, верхню і спідню, і Фесуня, сказавши му також добраніч, понесла ті мокрі причандали. Оставшися сам, він не без вдоволення поглянув на свою постіль, котра була майже до стелі. Фесуня, видко, була майстер підбивати перини. Коли підставивши стілець він виліз вкінці на постіль, вона опустилася під ним майже до самої землі, і пір’я, витиснене з насипу, розлетілося по всіх кутах світлиці. Загасивши свічку, він накрився перкалевою ковдрою і звинувшися під нею в клубок, заснув в тій хвилі. Прокинувся він на другий день уже досить пізним ранком. Сонце крізь вікно блимало йому прямо в очі, а мухи, що вчора спали супокійно на стінах та стелі, всі рушились до нього: одна сіла йому на губу, друга на ухо, третя пантрувала, як би то сісти на саме око, а сесю, що була така неосторожна, підсісти близько к носовій дірці, він потягнув впросонні в самий ніс, що заставило його кріпко чихнути, – злучай, для котрого іменно він і прокинувся. Окинувши оком світлицю, він тепер побачив, що на образках не все були птахи: між ними висів портрет Кутузова, і намальований олійною краскою якийсь старчик з червоними обшивками на мундурі, як то носили за царя Павла Петровича. Годинник знов зашипотів і вибив десяту; в двері заглянуло якесь жіноче лице і в ту саму хвилю сховалося, бо Чичиков, бажаючи вигідніше заснути, позмітував з себе зовсім все. Заглядаюче лице видалось йому немов троха знакомим. Він почав пригадувати собі, хто би то був такий, а вкінці догадався, що се була хазяйка. Он убрав на себе сорочку; одіж, уже висушена і вичищена, лежала обіч нього. Убравшися він підійшов до дзеркала і чихнув оп’ять так голосно, що підійшовший на ту пору до вікна індик – вікно було дуже близько землі – пробовтав до нього щось, різко і дуже швидко, своїм дивовижним язиком, певно «дай Боже здоровля», а зато Чичиков отбовкнув йому «дурень з тебе». Підійшовши до вікна зачав розглядати лежачий перед ним вид: вікно виходило мабуть чи не на курятник; принайменше розложене перед ним вузеньке подвір’ячко доразу покрите було птаством та всякою домашньою худобою. Індикам і курям не було числа; посеред них прохожувався когут мірними кроками, потрясаючи гребенем і повертаючи голову набік, немовбито щось надслухуючи; ту же опинилася й свиня з цілою родиною; ту й таки, розриваючи купу гною, з’їла вона мимоходом курятко и, сама того не бачачи, принялась дальше змітати гарбузове потереб’я. Тоє невеличке подвір’ячко, чи курятник, обведене було парканом з дощок, за котрим тяглися обширні огороди з капустою, часником, бульбою, буряками і всякою хазяйською яривою. По огороді де-де були розкидані яблуні і другі овочеві дерева, понакривані сітями для оборони від сорок та воробців, котрі цілими плахтами перелітали з одного місця на друге. З тої самої причини повбивано було кілька страхопудів на довгих тиках з розвернутими руками; на однім страхопуді надітий був чепець самої хазяйки. За огородами тяглися мужицькі хати, що хоч і були побудовані врозсипень і не замкнуті в правильні улиці, а все-таки, як се швидко зміркував Чичиков, свідчили о достатку жильців, бо були удержані, як слідує: перестаріла гонта на дахах всюди була замінена новою; ворота ніде не поперехилювалися; а в обернених до нього мужицьких критих шопах він добачав – де стоячій про запас один, майже новий віз, а де і два. «А бач, у неї сільце немаленьке!» – сказав він і ту же постановив собі розбалакатися і познакомитися з хазяйкою поближче, заглянув крізь шпарочку в дверях, куди було вона показала свою голову, і побачив її сидячу за чайним столиком; тоді ввійшов до неї з веселим і ласкавим видом.

– Здорові, батечку! як вам спалося? – сказала хазяйка, припіднимаючися з місця. Вона була убрана ліпше, як вчера, в темній одежі і вже не в спальнім чіпці; але на шиї все-таки щось було пов’язано.

– Славно, славно, – сказав Чичиков і сів на крісло. – А ви як, матусю?

– Безсонниця. Все поясниця болить, і нога, отут вище кісточки, так так і скипає.

– Минеться, матінко, минеться. На те ніщо вважати.

– Дав би то Бог, щоби минулося. Вже я і козлячим салом намазувала, і терпентиною обмачувала. А з чим вип’єте чайку? В фляшці овочева.

Читатель, бачиться, вже завважав, що Чичиков, помимо ласкавого виду, говорив прецінь з більшою свободою, ніж з Маніловим і зовсім без церемонії. Треба сказати, що у нас в Росії, коли не догнали ще де в чім другім чужоземців, то далеко перегнали їх в знанні обходження. І перелічити годі всіх відтінків і ніжних різниць нашого обходження. Француз ані німець повік не зміркує і не пойме всіх його особливостей та відмін; він майже однаким голосом і однакою мовою буде говорити і з міліонером і з дрібним торговцем тютюну, хоч, розуміється, в дусі дещо троха й упідлиться перед першим. У нас не то: у иас є такі мудреці, котрі з поміщиком, маючим двісті душ, будуть говорити зовсім інакше, ніж з тим, у котрого їх триста; а з тим, у котрого їх триста, будуть говорити оп’ять не так, як з тим, у котрого їх п’ятсот; а з тим, у котрого їх п’ятсот, знов не так, як з тим, у котрого їх осімсот; словом, дійди й до міліона, все найдуться відтіни. Возьмім, напримір, що єсть канцелярія – не у нас, а в тридев’ятім царстві; а в канцелярії, возьмім так, єсть управитель канцелярії. Прошу глянути на нього, коли він сидить посеред своїх підвласних – так-таки прямо зі страху і слова не вимовиш! гордість і благородство, і вже чого-чого не виражає його лице! попросту бери пензель, та й малюй: Прометей, настоящий Прометей! Поглядає орлом, ходить плавко, мірно. Але той самий орел, скоро тілько вийшов з кімнати і наближається до кабінету свого начальника, такою вже перепеличкою біжить з паперами під пахою, що хоч стань та й дивись. В товаристві і на вечерку, де всі невисокі урядники – Прометей так і остається Прометеєм, а най війде лишень хто-небудь трошка вищий від нього, з Прометея зробиться така переміна, якої і Овидій не вигадає: муха, навіть менший мухи, – в пилиночку перенівощився! «Ні, се не Іван Петрович! – міркуєш дивлячись на нього. – Іван Петрович ростом вищий, а сей і низенький і худенький; тамтой говорить голосно, басом і ніколи не сміється, а сей лихо знає що: котятем пищить і все усміхається». Підходиш ближче, глядиш – а воно якраз Іван Петрович! «Еге-ге!» – думаєш собі... Та годі бо, пора вже вернутися до наших знакомих. Чичиков, як ми вже бачили, почав бути з нею зовсім без церемонії і тому то, взявши до рук чашку з чаєм і доливши до нього «овочевої», повів такі речи:

– У вас, матусю, сільце гарне. Кілько в нім душ?

– Душ, батечку мій, без мала 80, – сказала хазяйка; – але от лишенько, часи тісненькі: ось і минувшого року неврожай був такий, що не приведи Господи!

– А все-таки мужики на вид заможні, хаточки порядні. А позвольте дізнати ваше ім’я. Я так заговорився... приїхав нічною порою...

– Коробочка, вдова по колежськім секретарю.

– Настася Петровна? гарне ім’я Настася Петровна. У мене рідна тета, моєї мами сестра, також Настася Петровна.

– А ваше ім’я яке? – спитала поміщиця. – Ви, бачиться, засідатель?

– Ні, матусю, – відповів усміхнувшись Чичиков, – бачиться, не засідатель, а так їздимо за своїм ділом.

– Еге, так ви покупець! Що за жаль, їй-Богу, що я продала мед купцям так дешево! а ось ти би, батечку мій, у мене певно його купив.

– А що ж? Хіба конопляне прядиво? Та бач і конопляного прядива у мене тепер маленько, всього півпуда!

– Ні, матусю, – зовсім не такий товарець... Скажіть-но, у вас умирали мужики?

– Ох, батечку, осімнадцять хлопа! – сказала стара, зітхнувши. – І все такий славний народ перемер, самі робітники. По них, правда, понароджувалися, та що з них? все така дробина. А засідатель приїхав – податок, каже, подушний плати! Народ мертвий, а плати, як за живого. Минувшого тижня згорів у мене коваль, такий розумний коваль, і слюсарське майстерство знав.

– Хоронив Бог від такого лиха; пожар був ще гірший: сам згорів, батечку мій. В нутрі у нього якось то зайнялося, випив надміру; тілько синій вогник бухнув з нього, весь зотлів, зотлів і почорнів як вуголь. А що вже був за прехимерний коваль! І тепер мені виїхати нічим, нема кому коней підкувати.

– На все Божа воля, матінко, – сказав Чичиков, зітхнувши: – против Божої мудрості не мож нічого сказати... Відступіть ви їх мені, Настасю Петрівно!

– Та так попросту. Або, коли воля ваша, продайте. Я вам за них гроші дам.

– Та як же, я, далебі, розумом не збагну! Хіба ти хочеш їх із землі викопувати?

Чичиков побачив, що стара задалеко промахнулася, і що конче треба їй розтолкувати, в чім діло. Короткими словами він об’яснив їй, що передача чи покупка буде значитися тілько на папері, і душі будуть прописані, як коли б живі.

– Та нащо ж їх тобі? – сказала стара, витріщивши на нього очі.

– А хто ж говорить, що вони живі? Для того-то і страта вам, що вони мертві: ви за них платите, а тепер ви позбудетеся клопоту і платні. Розумієте? І не тілько що позбудетеся, а ще в додатку дам вам п’ятнадцять рублів. Ну, тепер вам ясно?

– Далебі, не знаю, – сказала хазяйка задумавшись. – Адже я мертвих ніколи ще не продавала.

– Отак хіба! Се радше було би диво, як би ви їх кому-небудь продавали. Чи може ви думаєте, що з них в самім ділі буває яка користь?

– Ні, того то я не думаю. Яка ж з них користь? Користі ніякої нема. Мені тілько то в голові, що вони вже мертві.

«Ну, баба, здаєсь, твердолоба!» – подумав сам собі Чичиков. – Подумайте, матусю! Та ви розсудіть тілько на розум: адже ж ви руйнуєтесь, платите за них податок, як за живих...

– Ох, батечку ти мій, і не говори о тім! – підхопила поміщиця. – Ось тому третій тиждень, як я дала звиш півтори сотки, та ще й засідателеві куку в руку!

– Ну, видите, матусю! А тепер візьміть собі на думку тілько те, що засідателеві вам не прийдесь більше давати куку в руку, бо тепер я плачу за них, – я, а не ви; я беру на себе всі повинності; я навіть купний контракт зроблю за свої гроші, – розумієте ви се?

Стара задумалася. Вона бачила, що діло й справді немовбито корисне, та тілько надто вже нове і небувале, і задля того почала дуже побоюватися, щоби як-небудь не ошукав її той купець: і приїхав же він Бог знає відки, а ще й нічною порою.

– Так що ж, матусю, буде згода, чи ні? – допитував Чичиков.

– Далебі, батечку мій, ніколи ще не лучалося мені продавати покійників. Живих я продавала, – от і три роки тому, протопопу дві дівки, по сто рублів за кожду: і дуже дякував: такі вийшли славні робітниці: самі сервети ткають.

– Ну, та не о живих мова, Бог з ними! Я питаю про мертвих.

– Далебі, я боюся відтак наразі, щоби як-небудь не понести страти. Може ти, батечку ній, мене ошукуєш, а вони теє-то... вони як-небудь більшоварті?

– Послухайте, матусю... ех, які ж бо ви! що ж вони можуть бути варті? Розважте лишень: та же се порох. Розумієте? так-таки порох. Візьміть всяку непригодну, найпосліднішу річ, від хоч би просту шмату, – і вона має ціну: її принайменше до паперової фабрики куплять, – а се прецінь ні до чого не здале. Ну, скажить самі, до чого се здале?

– Оно-то дійсно правда. Так-таки зовсім ні до чого нездале: але ж бо мене тілько те одно й застановляє, що вони прецінь уже мертві.

«Ех її, дубова голова якась! – сказав сам собі Чичиков, зачинаючи вже виходити з терпцю. Дійди ти, дійди з нею до ладу! аж потом облила, проклята баба!» Тут він, вийнявши з кишені хусточку, почав обтирати піт, що й справді виступив на чолі. Впрочім Чичиков дармо сердився: інший і поважний і навіть державний чоловік, а на ділі виходить цілковита Коробочка. Як зарубає собі що-небудь в голові, то вже його нічим не переможеш: подавай йому кілько хочеш доказів, ясних як день, – все відскакує від нього, як кавчукова пилка відскакує від стіни. Обтерши піт, Чичиков задумав попробувати, чи не мож би її навести ще яким-небудь другим боком на дорогу.

– Ви, матусю, – сказав він, – або не хочете розуміти мої слова, або так навмисно говорите, щоби тілько що-небудь говорити... Я вам даю гроші: п’ятнадцять рублів асигнаціями – чи розумієте? Адже се гроші. На улиці їх не надиблете. Ну, признайтеся, по чому ви продали мед?

– Хопили трошка гріху на душу, матінко. По дванадцять не продали.

– Ну, бачите ж? Та за то ж бо – се мед. Ви збирали його може й цілий рік, старалися, піклувалися, хлопотали, їздили, морозили пчоли, годували їх в потребі цілу зиму, а мертві душі – діло не від міра сього. Тут ви з свого боку не докладали ніякого старання: на то була воля Божа, щоб вони покинули сей мір і нанесли шкоду вашому господарству. Там ви одержали за труд, за старунок дванадцять рублів, а тут ви берете ні за що, даром, та й не дванадцять, а п’ятнадцять, та й не сріблом, а все синенькими асигнаціями. – Після такого сильного переконання Чичиков вже майже й не сумнівався, що стара вкінці подасться.

– Далебі, – відповіла поміщиця, – така вже я бідна вдова, недосвідчена! радше я крихіточку перечекаю, чень понаїздять купці, то і навідаюся за ціну.

– Сором, сором, матінко, – прямо сором! Ну, що се ви таке говорите, подумайте самі! та хіба ж хто-небудь буде купувати їх? Ну, який ужиток може він з них зробити?

– Та може в господарстві як-небудь при нагоді вони знадобляться... – відказала стара, і не докінчила бесіди, розняла рот і гляділа на нього майже з переполохом, бажаючи знати, що він на те скаже.

– Мертві в господарстві! Он куди вхопили! Воробців хіба пуджати по ночам у вашім огороді, чи що?

– З нами Христова сила! Що ти за диковину говориш! – пробубоніла стара і перехрестилася.

– До чого ж іще ви їх хотіли пристебнути? А впрочім, адже ж кості і могили, все те вам останеться: передача тілько на папері. Ну, і що ж? Як же? відповісте бодай!

– Далебі, я все ще не можу розібрати, що мені діяти? Ліпше я вам конопляне прядиво продам.

– Що за якесь прядиво? Будьте ж бо ласкаві! Я вас прошу зовсім о що інше, а ви мені прядиво тичете! Прядиво прядивом, на другий раз приїду, заберу й прядиво. Ну, і як же, Настасю Петрівно?

– Їй-Богу, товар такий дивний, зовсім небувалий!..

Тут Чичиков вийшов зовсім із границь всякого терпцю, кинув з пересердя стільцем о поміст і поблагословив її чортом.

Чорта поміщиця дуже перепудилася. – Ох, не нагадуй його, Бог з ним! – скрикнула вона і вся поблідла. – Ось три дні тому, всю ніч мені снився, проклятий. Задумала було під ніч загадати на картах після молитви, та й видно за кару Бог і наслав його. Такий бридкий привидівся, а роги довші, ніж у бика.

– Я чудуюся, що вони вам по десять не сняться. З чистого християнського чоловіколюбія хотів: виджу, бідна вдова побивається, терпить нужду... е, та пропади і здохни ту з цілим своїм селищем!

– Ах, які ти прокльони підпускаєш! – сказала стара, глядючи на нього з переполохом.

– Але ж бо і слів з вами не найдеш! Далебі, немов яка-небудь – не кажучи лихого слова – цуцка, що лежить на сіні: і сама сіна не їсть і другим не дає. Я хотів було закуповувати у вас різні хазяйські вироби, бо я й казенні підряди також проваджу... – Тут він троха збрехав, хоч і мимохіть і без ніякої дальшої думки, але несподівано щасливо. Казенні підряди показали дуже великий вплив на Настасю Петрівну, принайменше вона сказала вже майже просячим голосом:

– Та чого ж ти розсердився так гаряче? Коби я вперед знала, що ти такий сердитий, то я би й зовсім тобі не перечила.

– Є за що сердитися! Діло яйця виїденого не стоить, а я за нього сердитися стану!

– Ну, та позволь, я готова віддати п’ятнадцять асигнаціями! тілько гляди, батечку мій, про тії підряди, коли лучиться брати муки житньої або гречаної, або круп, або скотини різаної, то вже будь ласкав, не скривди мене!

– Ні, матусю, не скривджу! – говорив він, а між тим обтирав рукою піт, що так і котився по його лиці.

Він розпитав її, чи нема у неї в місті якого-небудь вірника або знакомого, котрому б могла дати повномочіє на зроблення контракту і всього, що потреба. – А як же! Крутопопа, отця Кирила, син служить при суді, – сказала Коробочка.

Чичиков просив її написати до нього довірне письмо, і, щоби увільнити її від лишнього труду, сам навіть взявся уложити тоє письмо.

«Добре би то було, – подумала ніж тим сама собі Коробочка, – якби він забирав у мене для скарбу муку і різиво. Треба піддобрити його: тіста від вчорашнього вечера ще лишилося, то пійти хіба, сказати Фесуні, щоби напекла налисників. Добре би також заліпити прісний пиріг на яйцях: у мене його славно ліплять, та й часу небагато забирає». – Хазяйка вийшла за тин, щоби сповнити свою думку щодо заліплення пирога і запевно ще й доповнити її другими виробами домашньої кухні і пекарні, а Чичиков вийшов в гостинну, там де пробув ніч, в тій цілі, щоби вийняти потрібні папери з своєї шкатулки. В гостинній давно вже було поспрятувано, розкішні перини винесені, перед софою стояв прикритий стіл. Поставивши на нім шкатулку, він троха відпочив, бо був весь в потах, як в ріці: все, що тілько було на нім, почавши від сорочки аж до панчіх, все було мокре. «І, то мене наторопила, баба проклятуща!» – сказав він і відімкнув шкатулку. Автор переконаний, що найдуться читателі такі цікаві, котрі забажають навіть пізнати плян і внутрішній розклад шкатулки. І овшім, чому ж не вдоволити? Ось він, внутрішній розклад: в самій середині мильниця, за мильницею шість-сім вузеньких перегородок на бритви: дальше квадратові закамарочки для пісочниці і чорнильниці з видовбаним проміж ними ровочком для пер, ляку і всього подовгастого; дальше всякі перегородки з накривочками і без накривочок для коротких предметів, наповнені візитовими білетами, картками похоронними, театральними і другими, котрі він складував на пам’ятку. Весь верхній півскринок з всіми перегородками винімався, а під ним находилось місце, заняте купами паперу в лист; відтак був маленький, тайний прискринок для грошей, що висувався незамітно з боку шкатулки. Він завсігди так поквапно висував і засував його в одній хвилині, що годі було сказати напевно, кілько там будо грошей. Чичиков сейчас прийнявся за діло, застругав перо і зачав писати. В ту пору ввійшла хазяйка.

– Гарний у тебе ящик, батечку мій, – сказала вона, сівши близько нього. – Ти певно в Москві купив його?

– В Москві, – відповів Чичиков, не перестаючи писати.

– Я вже знала, що в Москві: там все гарна робота. Три роки тому назад моя сестра привезла відтам теплі чобітки для дітей: такий тривкий товар, і досі носяться. Ай, ай, кілько у тебе тутечки стемпльового паперу? – сказала вона, заглянувши до нього в шкатулку. І справді, стемпльового паперу там було чимало. – хоч аркушик би ти мені дарував! а у мене така недостача: лучиться в суд просьбу подати, а ту нема на чім.

Чичиков витолкував їй, що се папір не такий, що він призначений для писання контрактів, а не для просьб.

Впрочім, щоби вдоволити її, він дав їй якийсь папір в рубель ціною. Написавши письмо, він дав їй підписатися і попросив маленький списочок мужиків. Показалося, що поміщиця не вела ніяких записок ні списів, а знала майже всіх напам’ять. Він тут же просив її, щоби йому їх подиктувала. Деякі мужики троха здивували його своїми назвами, а ще більше прозвищами, так що він за кождим разом, почувши їх, попереду зупинявся, а аж відтак зачинав писати. Особливо зачудовав його якийсь Петро Савельев Неуважай-Корито, так що він не міг не сказати: «Якій довжезний!» Другий мав причеплену до назви «Коров’ячу Цеглу», інший писався прямо: Колесо Іван.

Скінчивши писанину, він потягнув троха до себе носом воздух і почув приманливий запах чогось жареного на маслі.

– Прошу покірно закусити, – сказала хазяйка. Чичиков озирнувся і побачив, що на столі стояли вже грибки, пиріжки, скородумки, смаженички, праженинка, налисники, приліпочки з всякими припіканцями: припіканцем з часником, припіканцем з маком, припіканцем з творогом, припіканцем з сметанкою і Бог знає, чого там не було.

– Прісний пиріг на яйцях! – сказала хазяйка.

Чичиков присунувся до прісного пирога на яйцях і з’ївши туй-таки половину з обкладом, похвалив його. І справді пиріг був смачний, а по всіх тарапатах та торгах з старою показався ще смачнішим.

В відповідь на те Чичиков звинув три налисники до купи, обмочив їх в розтоплене масло і запхав в рот, а губи і руки обтер серветою. Повторивши се три рази, він попросив хазяйку, щоби казала запрягти його бричку. Настася Петрівна сейчас послала Фесуню і наказала за одним принести ще гарячих налисників.

– У вас, матусю, налиснички дуже смачні, – сказав Чичиков, забираючися до принесених гарячих.

– Еге, у мене бо пекуть їх мудро, – сказала хазяйка; – та от біда, врожай лихий, мука така непригідна... Та чого ж ви, батечку, так квапитесь? – проговорила вона побачивши, що Чичиков взяв в руки капелюх: – адже й бричка ще не запряжена.

– Запряжуть, матусю, запряжуть. У мене швидко запрягають.

– То вже будь ласкав, не позабудь при тих підрядах.

– Не забуду, не забуду, – говорив Чичиков, виходячи до сіней.

– А свинського сала не купуєте? – сказала хазяйка, йдучи слідком за ним.

– Купимо, купимо, всього купимо, і свинського сала купимо.

– А може буде потреба гусячого пір’я? У мене в Пилипівку буде й гусяче пір’я.

– Ось бачиш, батечку мій, і бричка твоя ще не готова, – сказала хазяйка, коли вони вийшли на ґанок.

– Буде, буде готова. Росповісте лишень мені, як доїхати до битого гостинця?

– Як же би то зробити? – сказала хазяйка. – Розказати б то штука, поворотів багато; хіба я тобі дам дівчинку, щоби провела. Адже у тебе, чень, на козлі місце буде, щоби вона присіла?

– Ну, нехай і так, я тобі дам дівчинку; вона у мене знає дорогу; тілько ти, вважай, не повези її з собою! у мене вже одну повезли купці.

Чичиков впевнив її, що не повезе, і Коробочка вспокоївшися, почала вже розглядати все, що було на її цодвір’ї: встромила очі в ключницю, що несла із шпихліра дерев’яну боклагу з медом, – в мужика, що показався в воротах, і мало-помалу вся потонула в хазяйськім житті. Але пощо ж так довго заніматися Коробочкою? Чи Коробочка, чи Манілова, хазяйське життя чи нехазяйське – минаймо їх! Не те на світі дивно уладжено: веселе мигом переміниться в сумне, скоро тілько довго застоїшся перед ним, і тоді Бог знає, що запливе в голову. Може навіть почнеш думати: «Та годі ж бо, чи справді Коробочка стоїть так низько на безконечній драбині людського совершенства? Чи справді така велика пропасть ділит її від її сестри, недосяжимо огородженої стінами аристократичного дому з пахучими залізними сходами, блискучою міддю, червоним деревом і коврами, що позіває над недочитаною книжкою, ожидаючи дотепно світської візити, де їй отвориться поле блиснути розумом і висказати вивчені думки, думки не о тім, що робиться в її домі і її маєтностях, запутаних і зруйнованих, дякувати незнанню господарства, а о тім, який політичний переворот готовиться в Франції, який напрям прийняв модний католицизм? Але минаймо, минаймо! пощо о тім говорити? Але чому ж серед безмисних, веселих, безжурних хвиль, сама собою, разом пронесеться інша, чудна струя? ще сміх не встиг зовсім щезнути з лиця, а вже ти став другим серед тих самих людей і другим блеском заясніло лице...

– А ось бричка, ось бричка! – скрикнув Чичиков, цобачивши вкінці під’їздячу свою бричку. – Що ти, тумане, так довго нишпорився? Видко вчора твій хміль не весь ще з тебе вивітрив?

– Ей, Палажко, – сказала поміщиця до дівчинки одинадцяти літ, що стояла коло ґанку, в спідничці з домашньої мальованки і з босими ногами, котрі здалека мож було вважати чобітьми, так вони були обліплені свіжим болотом. – Покажи-но панові дорогу.

Селіфан поміг дівчинці вилізти на козел, і вона, ставши одною ногою на панський ступник, зразу Замазала його болотом, а відтак вже вилізла на вершок і помістилася коло нього.

Слідком за нею і сам Чичиков наступив ногою на ступник і перехиливши бричку на правий бік, бо був собі важкенький, вкінці намістився і сказав: «А, тепер гарно! прощайте, натусю!»

Селіфан всю дорогу був понурий і притім дуже вважливий до свого діла, що лучалося з ним завсігди після того, коли чи то в чім провинився, чи то був п’яний. Коні були вичищені на диво. Хомут на однім коні, що досі майже завсігди закладався роздертий, так що з-під шкіри виглядало клоччя, тепер був штучно зашитий. Всю дорогу він був мовчаливий, тілько поляскував батогом і не звертав ніякої навчаючої бесіди до коней, хоч лисому коневі безперечно дуже хотілося почути якусь научку, бо в таких разах важки завсігди держалися якось ліниво в руках бесідливого візника і батіг тілько про око гуляв поверха плечей. Аде сим разом із уст понурого візника чути було тілько самі одностайно-неприємні викрики: «Ну бо, ну, вороно! дрімай, дрімай!» і більше нічого. Навіть сам гнідий й засідатель були невдоволені, не почувши ні разу ані «любезні» ані «гідні-поважні». Лисий почував пренеприємні удари по своїх повних і широких частях. «Ади, як росходився!» думав він сам собі, потроха пристригаючи ухами. «Не бійся, знає де бити! Не лясне прямо по спині, а так і вибере місце, де найживіше, по ухах зацвігне, або попід черево лясне!»

– Направо, чи як? – з таким сухим питанням обернувся Селіфан до сидячої обіч нього дівчинки, показуючи їй батогом почорнілу від дощу дорогу поміж ярко-зеленими, освіженими поляни.

– Ні, ні, вже я покажу, – відповіла дівчинка.

– А куди ж? – спитав Селіфан, коли під’їхали ближче.

– Ось куди, – відповіла дівчинка, показуючи рукою.

– Ех ти! – сказав Селіфан. – Та се ж то й є направо. Не знає, де направо, а де наліво!

Хоча днина була гарна, але земля так дуже заболотилась, що колеса брички, захапуючи її, швидко нею обліпилися, як войлоком, і через те поїзд значно зробився тяжчий; а земля й без того була глиниста і ціпка надзвичайно. З всіх тих причин вони не могли вибратися на битий гостинець борше полудня. Без дівчинки трудно б їм було й те зробити, бо доріжки розповзувалися на всі боки, як налапані раки, коли їх висиплють з мішка, і Селіфанові довелось би було поколесити вже не по своїй вині. Швидко дівчинка показала рукою вдалі чорніючий будинок і сказала: «Он битий гостинець!»

– Ну, тепер самі доїдемо, – сказав Селіфан, – махай собі додому.

Він зупинився і поміг їй злізти, пробовкнувши крізь зуби: «Ех, ти чорнонога!»

Чичиков дав їй мідяний гріш і вона поплелася домів, вдоволена вже тим, що проїхалася на бричці.

ГЛАВА IV

Під’їхавши до заїздного дому, Чичиков велів станути з двох причин: по-перше, щоби дати відпочити коням, по-друге, щоби й самому троха закусити та покріпитися. Автор мусить признатися, що дуже завидує таким людям їх апетиту і доброго жолудка. Для нього рішучо нічо не значать всі панове «великої руки», живучі в Петербурзі і Москві, проводячі час в задумі над тим, що би таке з’їсти завтра і який би обід уладити на позавтра, і засідаючі до того обіду не інакше, як проковтнувши попереду пігулку, глотаючі устриці, морські павуки і всякі другі чудовища, а відтак вандруючі до Карльсбаду або на Кавказ. Ні, ті панове ніколи не викликували в нім завісті. Але панове середньої руки, що на одній стації жадають шинки, на другій поросятини, на третій кавалок осетра, або яку-небудь присмажену ковбасу з часником, а відтак, мов і ніде нічого, сідають за стіл, в яку хочеш пору і росіл з риби з ікрою та молочком шипить і хрумтить у них межи зубами, закусуваний пиріжком або паштетом з сіканого сома, так що аж збоку глядючого апетит пробирає, – от ті панове справді наділені завидною ласкою небесною! Не один пан «великої руки» в тій хвилі віддав би половину душ мужиків і половину маєтності, заставленої і незаставленої, з всіми поліпшеннями на заграничну і на свою моду, тілько за те, щоби мати такий жолудок, який мають панове «середньої руки»; але в тім-то й біда, що за ніякі гроші, ані за маєтності з поліпшеннями і без поліпшень не можна роздобути такого жолудка, який буває у панів «середньої руки».

Дерев’яна, почорніла господа приняла Чичикова під свій вузенький, гостинний піддашок, на дерев’яних виточених стовпках, подібних до старих церковних ліхтарів. Господа була похожа на звичайну мужицьку хату, тілько троха в більшім розмірі. Різані в узори гзимси із білого дерева, докола вікон і під дахом, різко і живо пестрили його темні стіни; на віконницях були нарисовані збанки з цвітами.

Вийшовши вузенькими дерев’яними східцями на гору, в широкі сіни, він надибав отворяючися з скрипотом двері і товсту бабу в пестрих перкалях, котра сказала: «Сюди прошу!» В світлиці стрінув він самих старих знакомих, котрі стрічає кождий в невеличких дерев’яних господах, яких немало побудовано по дорогах, а іменно: споконвічний самовар, вискоблені гладко соснові стіни, тригранна шафа з чайниками і чашками в куті, порцелянові позолочені яйця перед образами, висячі на голубих і червоних скиндячках, кітка, що недавно окотилася, дзеркало, що замість двоє очей показувало чотири, а замість лиця якусь паленицю, вкінці натикані пушками попід образи пахучі трави і гвоздики, висушені до такого степеня, що хто понюхав їх, тілько чихав і більше нічого.

– Порося є? – з таким питанням обернувся Чичиков до стоячої баби.

Стара пішла поратися і принесла тарілку, сервету накрохмалену так, що дибалася, як засушена кора, відтак ніж з пожовклою кістяною ручкою, тоненький, як цизорик, двозубчасті вилки і сільничку, котру ніяк не мож було поставити просто на стіл.

Герой наш, своїм звичаєм, сейчас завів з нею розмову і розпитав, чи сама вона держить трактир або чи є хазяїн, і кілько трактир приносить доходу, і чи з ними живуть сини, і що старший син – - парубкує, чи вже оженився, яку взяв жінку, з великим віном чи ні, і чи вдоволений був тесть, і чи не сердився, що мало дарунків одержав на весіллі: словом, нічого не проминув. Само собою розуміється, що не залишив розпитати, які у них в околиці находяться поміщики і довідався, що всякі находяться поміщики: Плохін, Почитаєв, Миловий, Чепраків, полковник, Собакевич. «А, Собакевича знаєш?» запитав він і тут же почув, що стара знає не тілько Собакевича, але і Манілова і що Манілов троха «делікатніший» від Собакевича: сейчас каже зварити курку, зажадає й телятинки; коли є бараняча печеня, то й баранячої печені замовить, і всього, що тілько єсть, замовить, а Собакевич тілько одного чого-небудь замовить, але вже за то все з’їсть, навіть і додатку упімнеться за ту саму ціну.

Коли він таким способом розбалакався, заїдаючи поросятину, котрої остався вже послідний кусник, почув стук коліс під’їздячого поїзду. Виглянувши крізь вікно, побачив він зупинившуся перед трактиром легеньку бричку; запряжену трійкою добрих коней. Із брички вилізли два якісь мужчини. Один білявий, високого росту; другий троха нижчий, чорнявий. Білявий був в темно-синій венгерці, чорнявий – попросту в смуганистій бунді. Здалека волоклася ще колясчина, тягнена якоюсь довгошерстою чвіркою з пошарпаними хомутами і мотузяною упряжжю. Білявий сей же час почав йти сходами нагору, між тим коли чорнявий ще остався і щось нишпорив в бричці, розмовляючи притім з слугою і намахуючи рівночасно їдучій за ними колясці. Голос його видався Чичикову немовбито троха знакомим. Поки він його оглядав, білявий успів вже налапати двері і отворив їх. Се був мужчина високого росту, лицем сухорлявий, чи, як звичайно кажуть, довгобразий з рижими вусиками. По його обгорілім лиці мож було догадатися, що він знав, що таке дим, коли не пороховий, то принайменше тютюновий. Він чемно поклонився Чичикову, а Чичиков йому так само. Через кілька хвилин вони запевно розбалакались би і гарно познакомились би з собою, бо початок був вже зроблений і оба майже в один і той сам час висказали своє вдоволення, що порох на дорозі був зовсім промочений вчорашнім дощем і тепер їхати і холодно і приємно, – коли в тім ввійшов чорнявий його товариш, скинув з голови свій капелюх ва стіл, бундючно настобурчив рукою своє чорне густе волосся. Се був середнього росту, дуже непогано збудований молодець, з повними, рум’яними щоками, з білими як сніг зубами і чорними як смола бакенбардами. Свіжій він був, як кров з молоком; здоров’я, бачилось, так і прискало з його лиця.

– Ба, ба, ба! – закричав він нараз і розняв обі руки, побачивши Чичикова. – Якими світами?

Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з котрим раз він обідав у прокурора і котрий з ним по кількох мінутах так дуже зблизився, що зачав йому говорити ти, хоч впрочім він з своєї сторони не подав до того ніякої причини.

– Куди ти їздив? – говорив Ноздрьов и, не дожидаючи відповіді, тягнув дальше: – А я, братчику, з ярмарку. Здоров: продувся дочиста! Чи віриш, що ще як жию, ніколи так не продувся! Адже я чужими кіньми приїхав. Ось поглянь навмисно в вікно! – Тут він сам нагнув голову Чичикова, так що той трохи не ударився нею о раму. – Видиш, яке дрантя, ледве-ледве доволокли, проклятущі; я вже пересів ось на його бричку. – Говорячи те, Ноздрьов показав пальцем на свого товариша. – А ви ще не знакомі? Шурин мій Межуєв! Ми з ним весь ранок говорили о тобі. «Ну, гляди – говорю – коли ми не стрінемо Чичикова!» – Ну, братику, коли б ти знав, як я продувся! Чи повіриш, що не тілько убухав чотири коні – все пропустив! Адже ж на мені нема ні ланцюжка ні годинника... – Чичиков поглянув і справді побачив, що на нім не було ні ланцюжка ні годинника... Йому навіть здавалося, що й один бакенбард був у нього менший і не такій густий, як другий. – А прецінь, коби тілько двадцять рублів в кишені, – говорив дальше Ноздрьов, – іменно не більше, як двадцять рублів, я відіграв би все, то є, крім того, що відіграв би, ось, як чесний чоловік, тридцять тисяч сейчас устромив би в калитку.

– А прецінь ти й тоді так говорив, – відповів білявий, – а коли я тобі дав п’ятдесят рублів, ти якраз і просадив їх.

– І не просадив би! Їй-Богу, не просадив би! Кобим не зробив я сам був дурниці, далебі, не просадив би. Коби був я не попікся на проклятій сімці, я міг би зірвати весь банк.

– Не зірвав, бо загнув качку не в пору. А ти думаєш, що твій майор добре грає?

– Добре чи не добре, а все-таки він тебе обіграв.

– Ото велике діло! – сказав Ноздрьов; – так то й я його обіграю. Ні, ось попробував би він грати дублетом, так ось тоді побачив би я, що він за грач! Зато, брате Чичиков, як погуляли ми в перші дні! Правда, ярмарок був славний! Самі купці говорять, що ніколи ще не було такого з’їзду. У мене все, що тілько привезли з села, продали за найкращу ціну. Ех, братчику, як погуляли! Ще й тепер, коли згадаєш... чорт візьми! то є, як жаль, що тебе не було! Подумай собі, три верстви від міста стояв полк драгонів. Чи вірив би ти, що офіцери, кілько лиш їх будо... сорок люда самих офіцерів було в місті... як зачали ми, братчику, пити... штабовий ротмістр Поцілуєв... такій славний! вуси, братчику, ось тількі! Бордо називав бурдашкою. «Принеси-ко, бра, – говорить, – бурдашки!» Поручник Кувшинников... Ах, братчику, що за премилий чоловік! так уже, мож сказати, по всій формі гуляка. Ми все оба разом. Якого вина піддав нам Панамарев! Треба тобі знати, що він шахрай і в його склепі нічого брати не можна: до вина домішує всякої паскуди, брезилію, перепалений корок, і навіть бозиною, шельма, затирає; але за то вже коли вигребе з далекого кутика, що у нього зветься «окремішною», яку-небудь бутильочку, ну, прямо, бра, находишся в емпіреях. Шампанське у нас було таке... що перед ним губернаторське? простий квас. Уважай-но, не Кліко, а якесь Кліко-матрадура, то значить, подвійне Кліко. І ще дістав одну бутильочку французького під назвою: бонбон. Запах? розетка і все, що хочеш. Вже ж як ми погуляли!.. Після нас приїхав якийсь князь, послав до склепу за шампанським, – нема ні одної бутильки в цілім місті, все офіцери випили. Чи віриш, я сам підчас обіду випив сімнадцять бутильок шампанського!

– Ну, сімнадцять бутильок ти не вип’єш! – відказав білявий.

– Даю тобі чесне слово, що випив, – відповів Ноздрьов.

– Можеш собі говорити, що хочеш, а я тобі даю слово, що й десяти не вип’єш.

– Ну, постав свою стрільбу, що ти купив в городі.

– Еге, був би ти без стрільби, як без шапки. Ех, брат Чичиков, то є, як я жалував, що тебе не було! Я знаю, що ти би не розстався з поручником Кувшинниковим. Вже ж би то ви придалися один до другого. Се не то, що прокурор і всі губерніяльні скнири в нашому місті, котрі так і трясуться над кождою копійчиною. Той тобі, братчику, і в гальбік, і в барк1, і все, що хочеш. Ех, Чичиков, ну, що би тобі будо за велике дідо приїхати? Далебо, поганець ти за се, скотопас якийсь! – поцілуй мене, душенько; смерть, як я тебе люблю! Мижуєв, гляди: ось доля звела до купи! Ну, що він мені або я йому? Він приїхав Бог знає відки, а я ось ту проживаю... А кілько, брат, карит було, і все те en gros. В фортунку покрутив, виграв два слоїки помади, порцелянову чашку і гітару; відтак знов поставив на один раз і проциндрив, песя йому мать, зверх того іще шість цілкових, А коби ти знав, що за волокита той Кувшинников! Ми з ним на всіх майже балях були. Одна дама була така пристроєна, тюлі на ній та коронки і чорт знає, чого не було... я тілько думаю собі: «Чорт візьми!» А Кувшинников, ну, що за котюга, підсів до неї і в французькій мові такі тобі їй компліменти підпускає... Чи повіриш, навіть простих бабів не проминув. Се він називає покористуватися ягідочкою. Риби сушеної та всілякої навезли пречудової. Я таки привіз один балик з собою, – добре, що догадався купити, коли ще були гроші. Ти куди тепер їдеш?

– А я ту до чоловічка, до одного, – сказав Чичиков.

– Ну, що там чоловічок? покинь его! поїдемо до мене!

– Ну, ось тобі вже й діло! вже і видумав! Ах, ти оподельдок Іванович!

– Б’юсь о заклад, що дуриш! ну, скажи тілько, до кого їдеш?

Тут Ноздрьов зареготався тим дзвінким сміхом, яким заливається тілько свіжий, здоровий чоловік, у котрого всі до посліднього показуються білі як цукор зуби, дрижать і тремтять щоки, і сусід за двома дверми, в третій світлиці, прокидується зо сну, витріщує очі і бубонить: «От той там розходився!»

– Що ж ту смішного? – сказав Чичиков, почасти невдоволений таким сміхом.

Але Ноздрьов все ще реготався на ціле горло, примовляючи: «Ой пощади! далебі, трісну зо сміху!»

– Нічого в тім нема смішного: я дав йому слово, – сказав Чичиков.

– Але ж ти світу не будеш рад, коли приїдеш до нього: се прямо жидівська холера! Я прецінь знаю твій характер: ти дуже помиляєшся, коли думаєш спіткати там банчок і добру бутильку якого-небудь бонбона. Послухай, братчику: ну його к чорту Собакевича! поїдемо до мене! якою рибою почастую! Панамарев, бестія, так відкланювався, говорить: «Тілько для вас; цілий ярмарок, – каже, – обшукайте, не надиблете такої». Розуміється, циганюга страшенний. Я йому то в очі говорив: «Ви, – кажу, – з нашим пропинатором перші шахраї». Всміхається подлюга, погладжуючи бороду. Ми з Кувшинниковим кождий день снідали в його склепі. Ах, братику, ось позабув тобі сказати: знаю, що ти тепер не попустишся, але й за десять тисяч не віддам, наперед тобі кажу. Ей, Порфіре! – закричав він, підійшовши до вікна, на свого чоловіка, котрий держав в одній руці ножик, а в другій крихту хліба і кусник риби, котрий пощастилося йому відрізати, винимаючи щось з брички. – Ей, Порфіре, – кричав Ноздрьов, – принеси-но песика! Що за песик! – говорив він дальше, обертаючися до Чичикова. – Крадений: і за самого себе не хотів віддати хазяїн. Я йому обіцяв кару кобилу, котру, тямиш, виміняв у Хвостирева... – Чичиков впрочім зроду не видав ні карої кобили, ні Хвостирева.

– Паночку! нічого не хочете перекусити? – сказала в ту пору стара, наближаючися до нього.

– Нічого. Ех, братику, як погуляли! Впрочім давай чарку горілки. Яка у тебе є?

– В театрі одна акторка так, пся віра, співала, як канарочок! Кувшинников, котрий сидів обіч мене, – от, каже, бра, покористуватись би ягідкою! Одних будок комедіянтських, думаю, було п’ятдесят. Фенарді чотири рази вітряком крутився. – Тут він прийняв чарку з рук старої, котра за те йому низько поклонилася. – А, давай його сюди! – закричав він побачивши Порфіра входячого з песиком. Порфір був одітий так само, як і пан, в якійсь бунді підшитій ватою, тілько троха дужче засмальцьованій.

Порфір положив песика на поміст, і песик, роскрачившися на всі чотири лаби, нюхав землю.

– От песик! – сказав Ноздрьов, взявши його за спинку і припіднявши рукою. Песик заскиглив досить жалібно.

– А ти прецінь не зробив того, що я тобі казав, – замітив Ноздрьов, обертаючися до Порфіра і роздивлюючи вважливо живіт песика: – і не подумав вичесати його!

– Не можу знати. Може бути, що як-небудь із брички поналазили.

– Брешеш, брешеш, і не думав чесати; я гадаю, дурню один, що ти ще й своїх напустив. Ось поглянь лишень, Чичиков, на, посмотри, які вуха, погладь рукою.

– Та пощо? я і так бачу: доброї породи! – відповів Чичиков.

Чичиков, щоби йому догодити, посмотрив вуха, промовивши: – Еге, добрий буде пес.

– А ніс, чуєш, який холодний? візьми лишень рукою.

Не хотячи образити його, Чичиков взяв і за ніс і сказав: – Добре чуття.

– Правдивий мордаш, – підхопив Ноздрьов; – я, признаюся, давно гострив зуби на мордаша. На, Порфіре, віднеси його!

Порфір, взявши песика під черево, відніс його в бричку.

– Послухай, Чичиков, ти мусиш конечно тепер їхати до мене, – п’ять верстов всього, духом долетимо, а відтак, як твоя воля, можеш і до Собакевича.

«А що ж, – подумав сам собі Чичиков, – заїду й справді до Ноздрьова. Чим же він гірший від других? такий самий чоловік, а ще й програвся. Падкий він, як видно, на все; значиться, у нього можна й дармо де не що випросити».

– Про мене, поїдемо, – сказав він, – а тілько вже не задержуй мене, – мені час дорогий.

– Ну, душе моя, се то й так! се то й гарно! Постій же, я тебе за те поцілую! – Тут Ноздрьов і Чичиков поцілувалися. – Ось і славно: всі три й покурбелимо!

– Ні, ти вже, будь ласкав, мене відпусти, – говорив білявий, – мені треба додому.

– Далебі, жінка буде сердитися; а ти й так тепер можеш пересісти ось на їх бричку.

Білявий був один із тих людей, в котрих удачі на перший погляд лежить якась упертість. Ще не встигнеш розняти рота, а вони вже готові перечити, і, бачиться, ніколи не пристануть на те, що очевидно супротивне їх способові мислення, що ніколи не назвуть дурного розумним і що особливо ніколи не згодяться скакати під чужу дудку, а кінчиться все на тім, що в їх характері покажеться мягкість, що вони пристануть іменно на те, що відкидали, дурне назвуть розумним і підуть відтак підскакувати під чужу дудку, так що й годі ліпше, словом – почнуть рано, а скінчать погано.

– Дурниці! – сказав Ноздрьов замість відповіді на якусь замітку білявого, настобурчив йому капелюх на голову і – білявий пішов слідом за ними.

– За горілочку, паночку, не заплатили... – сказала стара.

– Еге, добре, добре, матусю. Послухай, швагрику, заплати, будь ласкав! У мене нема й копійки при душі.

– Та що, батечку? двогривенник всього, – сказала стара.

– Брешеш, брешеш. Дай їй полтинник; аж надто досить з неї.

– Замало, паночку, – сказала стара, а все-таки взяла гроші з подякою і ще щодуху побігла відчиняти перед ними двері. Вона не мала кривди, бо зажадала чотири рази більше, як варта буда горівка.

Подорожні посідали. Бричка Чичикова їхала рядом з бричкою, в котрій сиділи Ноздрьов і його шурин і для того вони всі три могли вигідно розмовляти з собою під час дороги. За ними тяглася, ненастанно лишаючися ззаду, невеличка колясочка Ноздрьова, запряжена худими мужицькими шкапами. В ній сидів Порфір з песиком.

Позаяк розмова, котру подорожні вели межи собою, була не дуже цікава для читателя, то ми ліпше зробимо, коли скажемо що-небудь о самім Ноздрьові, котрому може доведеться грати не зовсім послідну ролю в нашій поемі.

Лице Ноздрьова певно вже потроха знакоме читателеві. Таких людей кождому лучалося стрічати чимало. Вони називаються розгульними хлопаками, ще в дитинстві і в школі їх уважають за добрих товаришів і при всім тім частенько таки їх порядно поштуркують. В їх лицях завсігди видно щось відверте, пряме, вдале. Вони швидко заводять знакомство, і не вспієш оглянутися, а вже говорять тобі «ти». Приязнь заведуть, бачиться, на вік, але майже завсігди так лучається, що приятель почубиться з ними того таки вечера на приятельській гостині. Вони завсігди говоруни, гуляки, удальці, народ видний. Ноздрьов за тридцять п’ять літ був зовсім такий самий, як і був за вісімнадцять й за двадцять: охочий до гулянки. Женитьба його ні крихти не перемінила, тим більше, що жінка швидко пішла на той світ і лишила двоє дитенят, котрі рішучо були йому не потрібні. Впрочім за дітьми наглядала хороша собою нянька. Дома він довше як день ніяк не міг усидіти. Його чуткий ніс умів і на кількадесять верстов занюхати, де був ярмарок з всякими з’їздами і балями; він уже на млі ока був там, перечився і заводив сумішку за зеленим столом, бо мав, подібно всім таківським, пристрасть до карт. В карти, як ми вже бачили з першої глави, грав він не зовсім безгрішно і чисто, знав багато всяких циганських штучок і других хитрощів, і для того гра дуже часто кінчилася другою іграшкою: або його наковтували чобітьми, або задавали пиняву його густим і дуже гарним бакенбардам, так що він іноді вертав до дому тілько з одною бакенбардою та й то досить рідкою. Але здорові і повні його щоки так гарно були сотворені і містили в собі так багато ростючої сили, що бакенбарди швидко виростали наново, ще навіть кращі від попередніх. І, що найдивніше з всього, що тілько в одній Росії може ключитися, так се тоє, що він по якімось часі знов стрічався з тими приятелями, котрі його перестусали, і стрічався, немов і ніде нічо не бувало: і він, як говориться, нічого, і вони нічого.

Ноздрьов був подекуди історичний чоловік. Ні на однім вборі, де він був, не обходилося без історії. Яка-небудь історія мусила приключитися: або виведуть його попід руки із салі жандарми, або мусять витрутити таки свої приятелі. А коли се не приключиться, то все-таки що-небудь та буде таке, якого з другим ніяк не буде: або наріжеться в буфеті до такої степені, що тілько регочеться, або пробрешеться до самої крайньої границі, так що вкінці аж самому зробиться совісно. І наплете зовсім без ніякої потреби: нараз розповість, що у нього був кінь якої-небудь голубої або рожевої масті і тому подібну пустословицю, так що слухаючі вкінці всі відходять, говорячи: «Ну, брат, ти, бачиться, почав уже з полови мотуззя плести». Є люди, дуже охочі напакостити ближньому, іноді зовсім без всякої причини. Не один, напримір, навіть чоловік з титулами, з благородною поверхністю, з звіздою на груді, буде вам стискати руку, розговориться з вами о предметах глибоких, накликаючих на вас задуму, а потім, глядиш, туй-таки, перед вашими очима і напакостить вам, та й напакостить так, як простий колежський регістратор, а зовсім не так, як чоловік з звіздою на груді, розмовляючий о предметах, накликаючих задуму, так що стоїш тілько та дивишся здвигаючи плечима, та й більше нічого. Таку саму дивну охоту мав і Ноздрьов. Чим ближче хто з ним сходився, тому він борше ніж другим насолював: розпускав небилицю таку, що дурнішої годі було і придумати, розлучував весілля, торгову згоду, і зовсім не вважав себе за то вашим ворогом; противно, коли злучай приводив його вп’ять стрінутися з вами, він заходився знов по-приятельськи і навіть говорив: «Але ж ти такий скотина – ніколи до мене не заїдеш!» Ноздрьов у многих зглядах був многосторонній чоловік, то є, чоловік на всі руки. В одній і тій самій хвилі він готов був їхати з вами, куди вам завгодно, хоч на край світа, взятися до якого хочете предприємства, міняти все, що тілько є, за все, що хочете. Стрільба, пес, кінь – все йшло на міньбу, але зовсім не за тим, щоби виграти: се робилося, попросту, з якоїсь невгомонної перхкості і непосидючості характеру. Коли йому на ярмарку пощастилося наскочити на простака і обіграти його, він накуповував купу всячини, яка тілько попадалася йому на очі в склепах: хомутів, цигар, хусток для няньки, огера, родзинків, срібну умивальницю, голландського перкалю, грису, тютюну, пістолетів, оселедців, чобіт, фаянсової посуди – на скілько ставало грошей. Впрочім рідко лучалося, щоби все те було довезене до дому: майже в той самий день воно переходило в руки щасливішого грача, іноді ще навіть з додатком власної люльки з капшуком і свиставкою, а інший раз і ціла чвірка зі всім, з коляскою і візником, так що сам пан ішов в коротенькій сурдутині або в бунді, шукати якого-небудь приятеля, щоби в його повозі заїхати домів. От який чоловік був Ноздрьов! Може бути, що його назвуть характером перетертим, будуть говорити, що тепер нема вже Ноздрьова. Гай, гай! Неправду скажуть ті, хто так буде говорити. Ноздрьов довго ще не переведеться на світі. Він всюди серед нас, і може тілько ходить в іншім кафтані; але легкодушно-недогадливі люди, і чоловік в іншім кафтані видається їм іншим чоловіком.

За той час три поїзди під’їхали вже під ґанок дому Ноздрева. В домі не було ніякого приготування на їх приняття. На середині столової стояли дерев’яні кобильниці, і два мужики, стоячи на них, білили стіни, затягаючи якусь безкінечну пісню; весь поміст був обризканий вапном. Ноздрьов приказав сейчас мужикам з кобильницями забиратися к чорту і побіг до другої світлиці давати прикази. Гості чули, як він розпоряджував кухареві обід; зміркувавши те, Чичиков, що вже потроха зачинав почувати апетит, побачив, що раніше, ніж о п’ятій годині вони не сядуть за стіл. Ноздрьов вернувся і попровадив гостей оглядати все, що тілько було у нього в селі і через дві години з невеличким обкладом показав достоту все, так що вже й не стало що більше показувати. Поперед всього пішли вони оглядати кінську стайню, де побачили дві кобили, одну сіру з латками, другу кару, дальше гнідого огера, з виду й не надто мудрого, а тілько Ноздрьов божився, що заплатив за нього десять тисяч.

– Десять тисяч ти за нього не дав, – відказав шурин. – Він і одного не варт.

– Їй-Богу, дав десять тисяч! – сказав Ноздрьов.

– Можеш собі божитися, кілько хочеш, – відповів шурин.

– Ну, хочеш, побиймося о заклад? – сказав Ноздрьов.

Відтак Ноздрьов показав пусті стайні, де вперед були також гарні коні. В тій самій стайні побачили й цапа, котрого, по старому звичаю, вважали конечним держати при конях, і котрий, видко, був з ними в ладу і проходжувався попід їх черевами, як по своїй хаті. Потім Ноздрьов попровадив їх поглянути на вовчика, що був у нього на припоні. «Ось вовчик! – сказав він; – я його навмисно кормлю сирим м’ясом. Я би хотів, щоби він був цілковитим звіром». Пішли глянути на став, в котрім, як казав Ноздрьов, водилася риба така величезна, що два хлопи ледве-ледве витягали штуку, о чім, однако ж свояк не переминув сумніватися. «Я тобі, Чичиков, – сказав Ноздрьов, – покажу пречудову пару псів: їх чорні заїди такі міцні, що чудо-пречудо, – щиток – ігла!» і попровадив їх до маленького, дуже гарно вибудованого домика, обведеного обширним, зі всіх боків обгородженим подвір’ям. Ввійшовши на подвір’я, побачили там всяких псів, і густо-псових, і чисто-псових, всіх можливих барв і мастей: мурзанистих, чорних з підпалинами, повно-пеганистих, мурзанисто-пеганистих, червоно-пеганистих, чорноухих... Тут були всі назви, всі наказуючі оклики: стріляй, обругай, пирхай, пожар, колеси, черкай, допікай, припікай, сувертка, затика, заплата, опікунка. Ноздрьов був посеред них, як отець серед родини; всі вони, попіддиравши до гори хвості, що у псарів зовуться правилами, полетіли прямо назустріч гостям і почали з ними здоровкатися. Десять штук з-межи них положили свої лаби Ноздрьову на плечі. Обругай показав таку саму ласку і Чичикову і піднявшися на задні лаби, лизнув його язиком в самі губи, так що Чичиков туй же виплюнув. Оглянули псів, у котрих гарні заїди були такі міцні, що чудо-пречудо – гарні були пси. Потім пішли оглядати кримську суку, котра була вже сліпа, і, як казав Ноздрьов, швидко повинна була здохнути, але два роки тому назад була дуже гарна сука. – Оглянули і суку – сука справді була сліпа. Затим пішли обзирати водяний млин, де недоставало порплиці, в котру засилюється верхній камінь, що швидко обертається на веретені, «порпає», по чудовому вираженню мужика.

– А ось тут зараз буде і кузня! – сказав Ноздрьов.

Пройшовши кусник вони побачили й справді кузню. Оглянули й кузню.

– Ось на тім полі, – сказав Ноздрьов, показуючи пальцем на поле, – зайців така безліч, що землі не видно; і сам своїми руками вхопив одного за задні ноги.

– Ну, зайця ти не вхопиш рукою! – замітив шурин.

– А от же вхопив, справді вхопив! – відповів Ноздрьов. – Тепер я поведу тебе, – говорив он дальше, обертаючися до Чичикова, – оглядіти границю, де кінчаться мої ґрунта.

Ноздрьов повів своїх гостей полем, котре в многих місцях було саме купиння. Гості мусили переходити поперек перелогів і зораних нив. Чичиков зачинав почувати втому. В многих місцях з-під їх ніг вицвіркувала вода: така була низина. Зразу вони було береглися і переступали осторожно, але потому, побачивши, що се на ні на що не придалося, чалапкали вже прямо, не розбираючи, де більше, а де менше болото. Пройшовши порядний кусень, побачили й справді границю, то є, дерев’яний стовпок і вузенький ровок.

– Ось границя! – сказав Ноздрьов. – Все, що тілько видно по сім боці, все те моє, і навіть по тамтім боці, весь ліс, що он синіється, і все що за лісом, все моє.

– Але коли ж ліс зробився твоїм? – спитав шурин. – Хіба ти недавно купив його? Адже він не був твій.

– Еге, я купив його недавно, – відповів Ноздрьов.

– Як то? ось якраз три дні тому, як купив, і – чорт бери! дорого дав!

– Ех, ти Софронище! Хіба ж не мож в той сам час і на ярмарку бути і землю купити? Ну, я був на ярмарку, а окомон мій тут без мене і купив.

– Еге, хіба вже так, що окомон! – сказав шурин і знов недовірливо похитав головою.

Гості вернулися тою самою гидкою дорогою до дому. Ноздрьов попровадив їх до свого кабінету, в котрім впрочім не видно було й сліду того, що звичайно буває в кабінетах, то є, книжок або паперів; висіли тілько шаблі і дві стрільби, одна за триста, а друга за вісімсот рублів. Шурин оглядівши, похитав тілько головою. Відтак показав їм турецькі кинджали, тілько що на однім через помилку було вирізано: «Майстер Савелій Сибіряков». Слідом за тим показав гостям катеринку. Ноздрьов туй-таки прокрутив перед ними дещо. Катеринка грала не без приємності. Але в її нутрі, здаєсь, щось приключилося, бо мазурка кінчилася піснею «Мальбруг в похід поїхав», а знов «Мальбруг в поход поїхав» несподівано кінчився якимось давно знакомим вальсом. Уже Ноздрьов давно перестав крутити, але в катеринці була одна дудка, дуже співуча, що ніяким світом не хотіла втихомиритися і довго ще потому свистіла вона сама. Відтак показалися люльки дерев’яні, глиняні, пінкові, обкурені і необкурені, оковані бляхою і неоковані, цибух з бурштином, недавно виграний, капшук, вишитий якоюсь графинею, що десь на почтовій стації залюбилася в нім по уха, у котрої ручки, по його словам, були як найсубтильніший «сюперфлю», – слово, означаюче запевно у нього найвищий вершок досконалості. Закусивши баликом (рибою), вони сіли за стіл около п’ятої години. Обід, як видно, не становив у Ноздрьова, головної точки в житті; страви не займали важного місця: дещо і попригорало, дещо й зовсім не зварилося. Видно, що кухар поступав переважно за якимось вдохновенням і клав перше-ліпше, що попалося під руку: чи то стояв коло нього перець – він сипав перець; попалася капуста – шмалив капусту, ляпав молоко, вудженину, горох, – словом – шмаливали, аби тілько гаряче, а смак який-небудь безперечно вийде. Зато Ноздрьов наліг на вина: ще не подавали росолу, він уже налив гостям по великій чарці портвейну і по другій го-сотерну, бо в губерніяльних і повітових містах не буває простого сотерну. Потому Ноздрьов казав принести бутильку мадери, «такої, що ліпшої і сам фельдмаршал не пивав». Мадера справді аж горіла в роті, бо купці, знаючи вже смак поміщиків, люблячих добру мадеру, заправляли її немилосердно румом, а часом доливали до неї й царської горілки, думаючи на те, що все видержать російські жолудки. Потому Ноздрьов казав ще принести якусь особливу бутильку, котра, як він казав, була разом і бургоньон і шалиганьон. Он наливав дуже старанно в обі чарки, направо і наліво, і шуринову і Чичикову; Чичиков однако ж запримітив, якось мимоходом, що собі самому він трошка причинював. Се заставило його матися на осторозі, і скоро тілько Ноздрьов як-небудь забалакувався або доливав шуринові, він в тій же хвилі перевертав свою чарку в таріль. Швидко опісля принесено на стіл рябинівку, котра після слів Ноздрьова, мала цілковитий смак сметанки, але в котрій, на чудо-диво, чутно було сивушище в цілій силі. Відтак пили якийсь бальзам, маючий таку назву, що її тяжко було навіть затямити, та й сам хазяїн другий раз назвав го вже другим іменем. Обід давно вже скінчився і всі вина були перепробовані, а гості все ще сиділи за столом. Чичиков ніяк не хотів заговорити з Ноздрьовим при шурині про головне діло. Все-таки шурин був чоловік посторонній, а діло вимагало самотньої і приятельської розмови. Впрочім шурин ледве чи міг бути для нього небезпечним чоловіком, бо навантажився, бачилось, доволі і сидячи на кріслі, щохвилі клював носом. Поміркувавши й сам, що находиться не в надійнім стані, він почав вкінці відпрошуватися додому але таким лінивим і зав’ялим голосом, як коли би, по нашому вираженню, натягав кліщами на коня хомут.

– Ні, не кривди мене, друже мій, – далебі поїду, – говорив шурин, – ти мене тим дуже засмутиш!

– Пусте, пусте! ми в тій хвилі уладимо банчок.

– Ні, уладжуй братчику, сам, а я не можу: жінка буде дуже жалуватися, їй-Богу, я мушу їй розповісти о ярмарку. Треба, братчику, бігме треба, зробити їй тоту радість. Ні, ти не держи мене!

– Ну її, жінку, к... справді важне діло будете робити разом?

– Ні, братчику! вона така чесна і вірна! Услуги оказує такі... повіриш? у мене сльози на очах. Ні, ти не держи мене; слово честі, що поїду, впевнюю тебе о тім по щирій совісті.

– Нехай собі іде; що з нього за користь! – сказав стиха Чичиков до Ноздрьова.

– А й справді! – сказав Ноздрьов. – Смертельно не люблю таких розмазнів! – і додав голосно: – Ну, чорт з тобою, їдь бабитися з жінкою, фетюку!

– Ні, братчику, ти не ругай мене фетюком2, – відповів шурин: – я їй завдячую життя. Така, далебі, добра, мила, такі ласки оказує... до сліз пробирає. Спитає, що я видів на ярмарку, – треба все розповісти… така, далебі, милесенька.

– Ну, їдь, їдь, мели їй дурниці! ось твій капелюх!

– Ні, братчику, тобі зовсім не слідує о ній так говорити: через то ти, можно сказати, мене самого обижуєш... вона така милесенька.

– Так, так, братчику, поїду, – прости, що не можу остатися. З серця рад би був, но не можу. Шурин ще довго повторяв свої перепрошування, не бачачи, що сам уже давно сидів на бричці, давно виїхав за ворота і перед ним давно були самі пусті поля. Бачиться, що жінка небагато чула подробиць про ярмарок.

– Таке дрантя! – говорив Ноздрьов, стоячи перед вікном і глядючи на від’їздячий поїзд. – Он як поплівся! пристяжний коник не лихий, я давно хотів загарбати його. Але ж бо з ним ніяк не мож погодитися: фетюк, прямо фетюк!

Після сього ввійшли вони до світлиці. Порфір подав свічки, і Чичиков побачив, що в руках хазяїна не знати відки взялася талія карт.

– А що, братику, – говорив Ноздрьов, стиснувши боки талії пальцями і троха зігнувши її, так що карти затріскали, відскакуючи. – Ну, для проведення часу держу банк, триста рублів!

Але Чичиков вчинився, немов і не чув, о чім мова, і сказав, як коли би нараз пригадав собі:

– Ось яка просьба: у тебе, чейже, є много померших мужиків, котрі ще не вимазані із ревізії?

– Ну, вже треба... вже то моє діло, – одним словом, треба.

– Ну, вже певно що-небудь започав. Признайся, що?

– Та що започав? із такого пустого вітра й започати нічого не мож.

– Ох, який ти цікавий! всяке дрантя хотів би рукою пощупати, та ще й понюхати!

– Але що тобі за користь знати? ну, прямо так собі, прийшла фантазія.

– Так ось тобі на: доки мені не скажеш – не зроблю.

– Ну, ось видиш, ось вже й нечесно з твоєї сторони: слово дав, та вже й назад береш.

– Ну, як ти собі, а я не зроблю, поки не скажеш, нащо.

«Що би то таке йому сказати?» – подумав Чичиков і, надумавшися хвилину, сказав, що мертві душі потрібні йому для позискання поваги в суспільності, що великих маєтностей у нього нема, так до тої пори хоч би які-небудь душиці.

– Брешеш! брешеш! – сказав Ноздрьов, не давши йому скінчити, – брешеш, братчику!

Чичиков і сам поміркував, що вигадав не дуже хитро і штука досить слаба.

– Ну, так я ж тобі скажу по правді, – сказав він, поправившися; – тілько ти, будь ласкав, не проговорися ні перед ким. Я задумав женитися: але треба тобі знати, що отець і мати молодої страх гордовиті люди. Така, далебіг, пригода! не рад, що й зв’язався: конечно хотять, щоби у жениха було ніяк не менше трьохсот душ, а позаяк у мене майже цілих півтораста мужиків не достає...

– Ну, брешеш! брешеш! – закричав оп’ять Ноздрьов.

– Ну, ось вже в тім, – сказав Чичиков, – ані ось на скілько не збрехав, – і показав великим пальцем на своїм мізинчику як найменшу частку.

– А все ж таки се досадно! Що ж я таке в самій речі? чому я конечно брешу?

– Ну, та прецінь я знаю тебе: ти прецінь великий ошуканець – позволь мені сказати тобі се по приязні! Коли б я був твоїм начальником, я би тебе повісив на першім дереві!

Чичиков обидився такою заміткою. Вже всяке вираження, кілько-небудь грубе і нарушуюче приличність, будо для нього неприємне. Він навіть не любив допускати з собою в ніякім злучаю фамільярного обходження, хіба тілько, коли особа була далеко вищої від нього ранги. І для того тепер він зовсім образився.

– Їй-Богу, повісив би, – повторив Ноздрьов, – я тобі се говорю відверто, не на то, щоби тебе обидити, а попросту, по-приятельськи.

– Всьому є границі, – сказав Чичиков з почуттям своєї гідності. – Коли хочеш похвалитися такими словами, то йди в казарми, – і потім додав: – не хочеш подарувати, то продай!

– Продати! Але ж я знаю тебе, адже ти підла штука, багато не даси за них!

– Ех, гарний бо то й ти також! Гляди лишень! що вони у тебе брильянтові, чи що?

– Змилуйся, братчику, – що ж у тебе за жидівська манера! Ти би повинен так таки віддати їх мені!

– Ну, послухай! щоби доказати тобі, що я зовсім не який-небудь скряга, я не візьму за них нічого. Купи у мене огера, я тобі дам їх в додатку.

– Але ж будь ласкав, на що ж мені огер? – сказав Чичиков, справді зачудуваний таким предложенням.

– Як то на що? адже ж я за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддам за чотири.

– Але ж послухай – ти не розумієш: я від тебе візьму тепер всього три тисячі, а послідню тисячу ти можеш заплатити мені опісля.

– За кобилу і за сірого коня, котрого ти у мене видів, візьму від тебе дві тисячі.

– Ти їх продаш: тобі на першім ярмарку дадуть за них три рази більше.

– Так ліпше ж ти їх сам продай, коли думаєш, що зискаєш три рази більше.

– Я знаю, що зискаю, але я хотів би, щоби й ти мав користь.

Чичиков подякував за ласку і навпростець відказався і від сірого коня і від карої кобили.

– Ну, то купи псів. Я тобі продам таку пару – прямо сказати: мороз по шкірі подирає! мурзанистий з вусами: шерсть стирчить догори, як щітина; ребра вигинчасті, що й розумом збагнути годі, лаба ціла в пелехах – землі не тикає!

– Коли бо мені хочеться, щоби у тебе були пси. Послухай, коли вже не хочеш псів, то купи у мене катеринку. Чудо, не катеринка! самого, слово честі, коштувала півтори тисячі; тобі віддам за 900 рублів.

– Але пощо ж мені катеринка? Адже я не німець, щоби волочився з нею по дорогах та гроші випрошував.

– Але ж бо се така катеринка, – не то, що носять німці. Се орган; поглянь навмисно: вся із червоного дерева. Ось я тобі ще її покажу! – Тут Ноздрьов, вхопивши Чичикова за руку, почав тягти його до другої світлиці, і хоч як той запирався ногами о поміст та запевнював, що знає вже, яка катеринка, але мусив ще раз переслухати, яким способом Мальбруг в похід поїхав. – Коли ти не хочеш на гроші, так ось що, слухай: я тобі дам катеринку і всі, кілько у мене е, мертві душі, а ти мені дай свою бричку і триста рублів в додатку.

– Я тобі дам другу бричку. Ось підемо під шопу, я тобі її покажу! Ти її тілько перемалюєш, і буде чудо-бричка.

– Ех його непосидючий біс напосів! – подумав сам собі Чичиков і рішився, будь що будь, відкараскатися від всяких бричок, катеринок і всіх можливих псів, не зважаючи на те, що ребра у них вигинчасті, так що й розумом збагнути годі і що лаба ціла в пелехах.

– Адже ж прецінь бричка, катеринка і мертві душі – все разом!

– Який же бо ти, далебіг, такий!.. З тобою, як бачу, не можна, як водиться межи добрими приятелями й товаришами... такий далебіг!.. Зараз видно, що дволичний чоловік.

– Та що ж я, дурень, чи що? сам ти осуди: пощо набувати річ, для мене цілковито не потрібну?

– Ну, хоч не говори, змилуйся. Тепер я дуже добре тебе знаю. Така, присяй Богу, каналія! Ну, послухай: хочеш, калатнемо в банк? Я поставлю всіх небіжчиків на карту, ще й катеринку.

– Ну, рішатися на банк – значить, піддаватися непевності, – говорив Чичиков і між тим косо поглядів на карти, що держав в руках Ноздрьов. Обі талії показалися йому дуже похожими на штучні і навіть сам крап виглядав дуже непевно.

– Якої же ту непевності? – сказав Ноздрьов. – Ніякої непевності! най буде тілько по твоїм боці щастя, ти можеш виграти чортову пропасть. От його на! яке щастя! – говорив він і зачав викидати карти для розбудження охоти: – яке щастя! яке щастя! он що: так і валить! от тота проклята дев’ятка, на котрій я все просадив! Чув, що мя потопить, але вже зажмуривши очі гадаю собі: чорт тебе побери, потопляй, проклята!

Коли Ноздрьов таке балакав, Порфір приніс бутильку. Але Чичиков рішучо відказався і від гри і від пиття.

– Чому ж ти не хочеш грати? – сказав Ноздрьов.

– Ну, тому, що не маю охоти. Та й признатися тобі, я зовсім не люблю грати.

Чичиков здвигнув плечима і додав: – Тому, що не люблю.

– Фетюк, просто сказати! Я думав було попереду, що ти хоч що-то порядний чоловік, а ти не розумієш зовсім з людьми обходитися. З тобою зовсім і говорити не мож, як з чоловіком близьким... ніякої відвертості, ні щирості! цілковитий Собакевич, такий поганець!

– Та за що ж ти лаєш мене? Хіба ж я винен тому, що не люблю грати? Продай мені душі самі, коли ти вже такий чоловік, що трясешся над таким дрантям.

– Чорта лисого дістанеш! хотів було, даром хотів віддати, але тепер ось же не дістанеш! Хоч три царства давай, то не дам! Такий шибеник, печух поганий! віднині з тобою ніякого діла не хочу мати. Порфіре, бігай, скажи стаєнному, щоби не давав вівса його коням, нехай собі їдять саме сіно!

– Волів би ти був мені попросту й на очі не показуватися! – сказав Ноздрьов.

Не зважаючи однако ж на таку суперечку, гість і хазяїн повечеряли разом, хоч тепереньки не стояли вже на столі ніякі вина з химерними назвами. Стреміла тілько одна бутилька з якимось кіпрським, котре було те, що називається кислятина під кождим зглядом. По вечері Ноздрьов відпровадив Чичикова в бокову світлицю, де була приготована для нього постіль, і сказав:

– Ось тобі постіль! Не хочу й на добраніч сказати тобі!

Чичиков лишився по відході Ноздрьова в дуже неприємнім настрою духа. Він в душі злий був на себе, лаяв сам себе за то, що їхав сюди і даром протратив час; але ще дужче лаяв себе за то, що заговорив з ним о ділі, поступив неосторожно, як дитина, як дурник: бо діло се зовсім не таке, щоб мож його повірити Ноздрьову. Ноздрьов – дрантя не чоловік, Ноздрьов може набрехати, приложити, розпустити Бог зна що; вийдуть ще які-небудь сплетні... «Недобре, недобре! Так-таки дурень з мене!» – говорив він сам собі. Ніч спав він дуже погано. Якісь маленькі, препроворні комашки кусали його нестерпно боляче, так що він нігтями чухав по вжалених місцях, примовляючи: «А, щоби чорт побрав вас враз із Ноздрьовим». Прокинувся він вранці рано. Перше його діло було, взявши на себе халат і чоботи, поспішити через подвір’я до стайні і приказати Селіфанові, щоби зараз запрягав бричку. Повертаючи через подвір’я він стрінувся з Ноздрьовим, котрий був також в халаті і з люлькою в зубах.

Ноздрьов привітав його приязненько і спитав, як йому спалося?

– А я, братику, – говорив Ноздрьов, – така погань лізла всю ніч, що гидко й оповідати, а в роті після вчорашнього немовби шкадрона переночувала. Представ собі, снилося, що мене висікли, ай, ай! І вгадай, хто? От же нізащо не вгадаєш! штабовий ротмістр Поцілуєв враз з Кувшинниковим.

«Еге, – подумав сам собі Чичиков, – воно би то не зле, як би тебе й на яві перепаздерили».

– Їй-Богу! а так боліло!.. Прокинувся, чорт бери, і справді щось свербить; певно відьми блохи. Ну, ти йди тепер одівайся; я зараз до тебе прийду. Треба тілько вилаяти поганця окомона.

Чичиков пішов до своєї світлиці, щоби вмитися і вбратися. Коли після того він вийшов до столової, там уже на столі стояв самовар і бутелька руму. В світлиці були сліди вчорашнього обіду і вечері: бачиться, мітла й зовсім не тикала помоста. По помості валялися кришки хліба, а попіл з тютюну видно було навіть на обрусі. Сам хазяїн, що швидко опісля ввійшов, не мав на собі нічого під халатом, окрім відкритих грудей, на котрих росла якась борода. Держачи в руці цибух і попиваючи із чашки, він був дуже пригідний для маляря, котрий дуже не любить панів прилизаних і зафризованих, немов цирюльницька вивіска, або пристрижених під гребінець.

– Ну, і як же ти думаєш? – сказав Ноздрьов, троха помовчавши: – не хочеш грати о душі?

– Я вже сказав тобі, що не граю; купити і овшім, куплю.

– Продати я не хочу: се буде не по-приятельськи. Не буду ж я загрібати зисків із чорт зна чого. В банк – друга річ. Ану-но, перевержемо хоч талійку!

– Ну, послухай: заграємо собі в варцаби; виграєш – твої всі. Адже ж у мене багато таких, котрих треба вимазати з ревізії. Гей, Порфіре, принеси-но сюди варцабницю!

– Але ж се не в банк; ту ніякого щастя не може бути, ані фальшу: все від умілості залежить. Я навіть перестерігаю тебе, що зовсім не вмію грати, хіба що даш мені що-небудь наперед.

«Ану-но я сяду, – подумав сам собі Чичиков, – заграю з ним варцаби? В варцаби грав я незле, а на підступ йому тут годі буде взятися».

– Но що ж? досить, коли стоятимуть п’ятдесят.

– Ні, що ж то за ставка – п’ятдесят? Радше вже я тобі в тоту суму вложу якого-небудь песика середньої доброти, або золоту печатку до годинника.

– Кілько ж ти мені даси наперед? – сказав Ноздрьов.

– А се на яку пам’ятку? розуміється, нічого.

– Знаємо ми вас, як то ви слабо граєте! – сказав Ноздрьов, виступаючи варцабом.

– Давненько не брав я в руки варцабів! – говорив Чичиков, посуваючи також варцаб.

– Знаємо ми вас, як то ви слабо граєте! – сказав Ноздрьов, виступаючи варцабом.

– Давненько не брав я в руки варцабів! – говорив Чичиков, посуваючи варцаб.

– Знаємо ми вас, як ви слабо граєте! – сказав Ноздрьов, посуваючи варцаб, а в ту саму хвилю посунув обшивкою рукава і другий варцаб.

– Давненько не брав я в руки... Е, е! а се, братику, що! потягни-но його назад! – говорив Чичиков.

– А ось сей варцаб, – сказав Чичиков і в тій самій хвилі побачив майже перед самим своїм носом і другий, що, бачилось, протискався до дами. Відки він взявся, се тілько один Бог знає. – Ні, – сказав Чичиков, встаючи з-за стола, – з тобою чисто не можлива річ грати! Так ніхто не ходить – по три варцаби нараз.

– Як то по три? Се помилка. Один посунувся не навмисно; я його відтягну, нехай тобі.

– Ні, братику, я всі ходи рахував і все тямлю; ти його саме що тепер примістив. Його місце он де.

– Як – де місце? – сказав Ноздрьов почервонівши; – ти бо, брате, як бачу, вигадуєш.

– Ні, братчику, – се, бачиться, ти вигадуєш, а тілько не вдачно.

– За кого ж ти мене вважаєш? – говорив Ноздрьов, – хіба ж я стану циганити?

– Я тебе ні за кого не вважаю, а тілько грати з тобою від тепер не буду.

– Ні, ти не можеш перестати, – говорив Ноздрьов, гніваючись, – гра розпочата!

– Я маю право перестати, бо ти не так граєш, як прилично для чесного чоловіка.

– Я не циганив, а ти не можеш перестати; мусиш кінчити партію!

– До сього ти мене не присилуєш, – сказав Чичиков холодно, і наблизившися до варцабниці, перемішав варцаби.

Ноздрьов запаленів і підійшов до Чичикова так близько, що той відступив два кроки назад.

– Я тебе присилую грати! Се байка, що ти перемішав варцаби, – я тямлю всі ходи. Ми їх поставимо знова так, як були.

– Ні, брате, тепер по всьому; я з тобою не буду грати.

– Ти ж сам бачиш, що з тобою не можлива річ грати.

– Ні, скажи відверто, не хочеш грати? – говорив Ноздрьов, підступаючи ще ближче.

– Не хочу! – сказав Чичиков, і все-таки підняв обі руки на всякий злучай близько до лиця, бо діло й справді почивало ставати гаряче.

Тая осторожність була дуже відповідна, бо Ноздрьов розмахнувся рукою... і дуже би могло було статися, що одна котра-небудь приємна і повна щока нашого героя була б покрита незмитою нечестю; але щасливо відбивши удар, він вхопив Ноздрьова за обі його напасливі руки і держав його міцно.

– Порфіре, Павлушко! – кричав Ноздрьов, мов скажений, шарпаючись і вириваючись.

Почувши ті слова, Чичиков, щоби не робити прислужників свідками неприличної сцени і притім міркуючи, що держати Ноздрьова нінащо не здасться, випустив його руки. В ту саму пору ввійшов Порфір і з ним Павлушка, тугий хлопище, з котрим дуже неприємно було мати справу.

– Так ти не хочеш кінчити гри? – говорив Ноздрьов. – відповідай мені прямо!

– Неможлива річ кінчити гру, – говорив Чичиков і виглянув в вікно; він побачив свою бричку, котра стояла зовсім готова, а Селіфан дожидав, бачилось, поклику, щоби під’їхати під ґанок; але з світлиці ніяк не мож було видобутися: в дверях стояли два сяжнисті кріпосні драби.

– Так ти не хочеш кінчити гри? – повторив Ноздрьов з лицем палаючим як в огні.

– Коли б ти грав так, як прилично чесному чоловікові... але тепер не можу.

– А, так ти не можеш, мізераку! Коли побачив, що не твоя бере, то й не можеш! Бийте його! – кричав він не своїм голосом, обернувшися до Порфіра і Павлушки і сам хопив в руку черешневий цибух.

Чичиков поблід, як полотно. Він хотів щось сказати, але губи його шевелилися без голосу.

– Бийте его! – кричав Ноздрьов, пориваючися наперед з черешневим цибухом, весь паленіючий і пітніючий, немов штурмував неприступну кріпость. – Бийте его! – кричав він якраз таким голосом, яким під час великого штурму кричить до своєї роти: «наперед, діти!» який-небудь очайдуша-поручник, котрого безпам’ятна хоробрість так вже всім відома, що видається окремий наказ держати його за руки під час гарячого діла. Але поручник почув вже воєнний жар, все ходором заходило в його голові; перед ним маячіє Суваров, він лізе на велике діло. «Наперед, діти!» – кричить він, рветься і не думає о тім, що шкодить обдуманому вже планові загального приступу, що тисячі стрільних гортаней їжаться в стрільницях неприступних, до самих хмар стремлячих стін кріпості, що мов пух розлетиться з вітром його безсильна рота і що вже свище непрошена куля, що має заткати його крикливу гортанку. Але коли Ноздрьов і подабав на підступаючого під кріпость очайдушного, безпам’ятного поручника, то кріпость, до котрої він наступав, зовсім не подабала на неприступну. Противно, кріпость почувала такий страх, що душа її сховалася аж в п’яти. Вже стілець, котрим він задумав було боронитися, вирвали му з рук кріпаки, вже зажмуривши очі, ні живий ні мертвий він готовився покоштувати черкеського цибуха свого хазяїна, і Бог знає, щоби було з ним сталося; але судьбі захотілося не пустити на поталу боки, плечі і всі добре виховані члени нашого героя. Несподівано задзвенів нараз, мов з неба, брязкотливий голос дзвінка, почувся виразно гуркіт коліс підлетівшого до ґанку воза і навіть в самій світлиці роздався тяжкий храп і тяжке сапання розгарячених коней зупинившоїся трійки. Всі мимохіть зирнули в вікно. Якийсь чоловік, вусатий, в піввійськовім сурдуті вилазив з воза. Запитавши щось в передпокою, він ввійшов в тій самій хвилі, коли Чичиков не вспів іще отямитися зо страху і був в такім жалкім положенні, в якім ледве чи бував коли який чоловік.

– Позвольте дізнатися, хто ту пан Ноздрьов? – сказав незнакомий, позирнувши з певним зачудуванням на Ноздрьова, що стояв з цибухом в руці, і на Чичикова, що ледве-що почав приходити до себе з такої поганої пригоди.

– Позвольте попереду дізнатися, з ким маю честь бесідувати? – сказав Ноздрьов, наближаючись до нього.

– Я приїхав вас оповістити о уділенім мені роспорядженні, що ви находитеся під судом аж доки не прийде рішення в вашій справі.

– Що за дурниці, в якій справі? – сказав Ноздрьов.

– Ви були вмішані в історію, при нагоді нанесення дворянинові Максимову особистої обиди різками в п’янім стані.

– Брешете! я й на очі не видав дворянина Максимова.

– Ласкавий пане! позвольте вам сказати, що я офіцер. Ви можете се сказати своєму слузі, а не мені.

Тут Чичиков, не дожидаючи, що відповість на те Ноздрьов, швиденько за шапку та поза плечі Капітана-ісправника висунувся на ґанок, сів в бричку і казав Селіфанові поганяти коні, що було духу.

ГЛАВА V

Герой наш таки аж добре налякався. Хоч бричка летіла як вітер і село Ноздрьова давно сховалося з виду, закрилося полями, левадами і горбами, а він все ще поглядав назад з переляком, немов ожидаючи, що ось-ось набіжить погоня. Дух його ледве переводився, і коли він попробував приложити руку до серця, то почув, що воно билося, мов перепелиця в клітці. «Ех, тож-то лазню справив! ади, який-то він!» Тут він чимало набажав Ноздрьову всякого лиха і безголов’я; лучилися навіть негарні слова. Що ж діяти? Росіянин, та й ще в пересерді! При тім же діло було зовсім не на жарт. «Говори, що хочеш, – сказав він сам до себе, – а коли би не надоспів був капітан-ісправник, мені б може й не довелося більше глянути на світ Божий! Пропав би я, як булька на воді, без ніякого сліду, не лишивши потомків, не здобувши для будущих дітей ні маєтку ні чесного імені». Герой наш дуже турбувався про своїх потомків.

«Що за поганий пан! – думав сам собі Селіфан: – я ще не видав такого пана. То є, плюнув би йому за те! Ти волиш чоловікові не дати їсти, а коня ти повинен накормити, бо кінь любить овес. Се його пожива: що приміром для нас їда, то для нього овес: се його пожива».

Коні також, бачилось, некорисно думали про Ноздрьова: не тілько гнідий і засідатель, але й сам лисий був невдоволений. Хоч для нього діставався овес завсігди троха гіршій і Селіфан не іначе всипав йому в жолоб, як тілько сказавши попереду: «Ех ти поганине!» – а все-таки се був овес, а не просте сіно; він хрумсав його з смаком і часто встромлював свою довгу морду в жолобки товаришів, щоби відвідати, який був у них футрунок, особливо, коли Селіфана не було в стайні; але тепер саме сіно, – неладно! всі були невдоволені!

Але швидко наглий і зовсім несподіваний злучай перервав всіх невдоволених на самій середині їх невдоволення. Всі, не виключаючи й самого візника, отямились і очутилися аж тоді, коли на них налетіла коляска з шестернею коней і майже над їх головами роздався крик сидячих в колясці дам, сварка і погрози чужого візника: «Ах, ти непотрібе якийсь! я ж тобі кричав на голос: повертай, вороно, направо! Впився, чи що такого?» Селіфан почув свою провину, але що росіянин не любить признатися перед другим, що він виноватий, то тут-таки вимовив він з повагою: «А ти що так розлітався? Чи очі в шинку заставив, чи що такого?» Слідом за сим він почав вицафувати назад бричку, щоби вислобонитися таким робом з чужої упряжі, та не так то було легко – все перепуталося. Лисий цікаво обнюхував своїх нових товаришів, котрі опинилися по обох боках у нього. Між тим дами сидячі в колясці, гляділи на все те з виразом страху на лицях. Одна була стара, друга молоденька, шістнадцятилітня, з золотистим волоссям, дуже гарно і до лиця пригладженим на невеличкій головці. Гарненький овал її лиця круглився, мов свіженьке яєчко, коли свіже, іно-що знесене держить проти світла в своїх смаглих руках цікава ключниця і пропускає крізь нього проміння блискучого сонця; її тоненькі ушка також просвічували, паленіючи проймаючим їх теплим світлом; при тім переляк на рознятих і так застивших устах, на очах сльози – все те в ній було таке миле, що герой наш глядів на ню кілька хвиль, не звертаючи ніякої уваги на крутанину між кіньми і візниками. «Цафай, чи чуєш, ти вороно з Нижнього Новгороду!» – кричав чужий візник. Селіфан потягнув візками назад, чужий візник зробив то само, коні поступилися троха назад і потому наново змішалися, попереступавши посторонки. При тій нагоді лисому коневі так сподобалося нове знакомство, що він нізащо не хотів виходити з колії, в котру попався несподіваним способом, і положивши свою морду на шию нового свого приятеля, бачилось, нашіптував йому щось до уха, безперечно страшні дурниці, бо чужій кінь раз у раз потрясав ухами.

Аж ось на тоту сумішку вспіли забратися мужики з села, котре, на щастя, було недалеко. Понеже подібне зрілище для мужика настояща благодать, так само, як для німця газети або касино, то швидко коло повозу нагромадилось їх без числа і в селі полишалися тілько старі баби і малі діти. Посторонки отв’язали; кілька штовханців лисому коневі в морду спонукали його поступитися назад; словом, їх розпутали і розвели. Але чи то досада, яку почули чужі коні за те, що їх розлучили з приятелями, чи попросту дурнота, – хоч і кілько цвяхав їх візник, вони не рушались і стояли, мов вриті. Участь мужиків змоглася до крайньої степені. Кождий наперерив сунувся з порадою. «Йди, Андрушку, проведи-но ти підручного, що з правого боку, а дядько Митяй нехай сяде верхом на бороздного! Сідай, дядьку Митяю!» Сухорлявий і довгий дядько Митяй, з рудою бородою, виліз на бороздного коня і стався подібним до сільської дзвіниці або радше до журавля, котрим добувають воду з криниці. Візник ударив по конях, та де там тобі: нічого не поміг дядько Митяй. «Стій, стій! – кричали мужики, – сідай лишень ти, дядьку Митяю, на підручного, а на бороздного нехай сяде дядько Миняй!» Дядько Мяняй, широкоплечий мужик, з чорною як вуголь бородою і з черевом подібним до того величезного самовара, в котрім мож нагріти горівки для цілого прозяблого ярмарку, з охотою сів на бороздного, котрий мало що не пригнувся під ним до землі. «Тепер діло піде, – кричали мужики. – Підстусуй, підстусуй його! ушквари батогом он того посоловілого, – що він крутиться, як корамора3!» Але побачивши, що діло не йшло і не помагало ніяке підстусовання, дядько Митяй і Миняй сіли оба на бороздного, а на подручного посадили Андрушка. Вкінці візник вийшовши з терпцю, прогнав і дядька Митяя і дядька Миняя, і добре зробив, бо з коней пішла така пара, як коли б вони не переводячи духу пробігли стацію дороги. Він дав їм хвилю припочити, а після того вони пішли самі собою. Через цілий час тої історії Чичиков дуже уважно глядів на молоденьку незнакому. Він кілька разів пробував з нею заговорити, але якось не прийшло до того. А між тим дами поїхали, гарненька головка з тоненькими чертами лиця і тоненьким станом щезла, немов який привид, і знов лишилися – дорога, бричка, трійня знакомих читателеві коней, Селіфан, Чичиков, рівнина і пусті дооколичні поля. Всюди, де би то не було в житті, чи то серед жорстоких, неотесано-убогих і неопрятно-плісніючих його станів, чи серед одностайно-холодних і вкучно-опрятних вищих верстов, всюди хоч раз стрінеться на дорозі чоловікові поява, не похожа на все те, що лучалося йому досі видати, що хоч раз пробудить в нім чувство, не похоже на ті, котрі судилося йому почувати цілий вік. Всюди, поперек яких будь бурь і печалів, із котрих сплітається наше життя, весело промайне блискуча радість, як іноді блискучий повіз з золотою упряжжю, пишними кіньми і меркотячим блеском віконець нараз, несподівано пролетить повз якого-небудь глухого, убогого селища, що не видало нічого крім простого воза, – і довго мужики стоять позіхаючи, з рознятими ротами, не закладаючи шапок, хоч давно вже пролетів і щез із виду чудовий повіз. Так також і бльондинка нараз, зовсім несподіваним способом показалася в нашій повісті і так само щезла. Най би лучився на ту пору місто Чичикова який-небудь двадцятилітній молодик – будь він гусар, будь він студент, чи й так-таки тілько що починаючий вандрівку життя молодець – і Боже! що тоді пробудилось би, заворушилось би в нім! Довго стояв би він без пам’яти на однім місці встромивши безмисно очі вдаль, позабув би й про дорогу і про всі ожидаючі його догани та сварні за припізнення, позабув би й себе і службу і світ і все, що єсть на світі.

Але герой наш був уже середніх літ і оглядно-холодного характеру. Він також задумався і думав, але далеко основніше: не такі безрозсудливі, а почасти навіть і дуже справедливі були його думи. «Славна бабонька! – сказав він, відчинивши табакерку і понюхавши табаки. – Але ж бо що поперед всього в ній принадне? Принадне те, що вона іно-що лишень, як видно, випущена із якого-небудь пансіона або інститута, що в ній, як говориться, нема ще нічого бабського, то єсть іменно того, що у них буває саме найнеприємніше. Вона тепер як дитина, все в ній пряме, вона скаже, що думає, засміється, коли їй схоче сміятися. Із неї все можна зробити, вона може бути чудо, а може бути й дрантя – і буде дрантя! От нехай-но лишень тепер до неї візьмуться мамунці та тіточки. Через один рік так її наповнять всяким бабством, що й сам рідний тато не пізнаєть. Відкіля не візьмесь і надутість і церемонність; почне обертатися після вивчених сказівок, почне ломати голову і придумувати, з ким і як і кілько треба говорити, як на кого глядіти; кожду хвилю буде боятися, щоби не сказати більше, як треба, вкінці запутається сама, і стане на тім, що почне вкінці лукавити ціле життя, і вийде попросту чорт зна що!» – Тут він якійсь час помовчав і потому додав: «А цікаво би знати, чия вона? що за один її батько? чи він багатий поміщик уцтивого норову, чи так-таки добромислячий чоловік з капіталом, нагарбаним на службі? Адже ж, коли подумати, що до тої дівчинки додали би двісті тисячок приданого, то з неї міг би вийти дуже-дуже лакомий кусничок. Се могло би зробити, що так скажу, щастя порядного чоловіка». Двісті тисячок так приманливо почали рисуватися в його голові, що він в душі почав докоряти сам собі, що за час всього клопоту коло повозів не розвідав він візника, хто такі були проїжджі. Але швидко показалося село Собакевича і розсіяло його мислі та спонукало їх вернутися до свого звичайного предмету.

Село показалося досить велике; два ліси, березовий і сосновий, немов два крила, одно темніше а друге світліше, простягалися направо і наліво повз села; на середині виднівся дерев’яний дім з ґанком, червоним дахом і темно-сірими, або радше сказати, дикими стінами; дім вроді тих, які у нас ставлять для воєнних осад і німецьких кольонистів. Видно було, що при його будованні будівничий раз в раз боровся з смаком хазяїна. Будівничий був педант і хотів симетрії, хазяїн – вигоди, і, як видно, внаслідок того, забив з одного боку всі відповідаючі вікна і провертів замість них одно маленьке, очевидно потрібне для якогось темного закамарка. Ґанок також ніяк не випав на середині дому, хоч і як упирався будівничий, бо хазяїн наказав один стовпець збоку викинути і для того показалося не чотири стовпці, як було назначено, а тілько три. Подвір’я обведене було міцними і надмірно грубими дерев’яними штахетами. Поміщик, бачилось, багато дбав о тривалісті. На стайні, стодолі і кухні ужиті були повноважні, грубезні делини, що мали стояти вічність. Дерев’яні хати мужиків також стесані були на диво: не було білених стін, вирізуваних узорів і прочих вигадок, зато все було пов’язано міцно і як належить. Навіть колодязь був обцимрований такими міцними дубовими брусами, які йдуть тілько на млини та на кораблі. Словом, все, на що тілько він споглянув, було твердосильне, не похітливе, в якимусь міцнім і незручнім порядку. Під’їздячи до ґанку, побачив він виглядаючі з вікна майже в один час два лиця: жіноче в чіпці, вузьке і довге, як огірок, і мужеське кругле, широке, як молдавські дині, що зовуться горлянками, з котрих роблять в Росії балалайки, двострунні легкі балалайки, красу і потіху хвацького двадцятилітнього паруб’яки, моргуна і підлизня, що підморгує та присвистує до білогрудих і білошиїх дівчат, котрі зібралися послухати його тихострунного тренькання. Виглянувши, оба лиця в тій самій хвилі сховалися. На ґанок вийшов льокай в сірій куртці з голубим стоячим ковніром і впровадив Чичикова до сіней, де вже ожидав його сам хазяїн. Побачивши гостя, він сказав коротко: «Прошу!» і повів його до середини дому.

Коли Чичиков збоку поглянув на Собакевича, він йому сим разом видався дуже подібним до середньої величини медведя. Для доповнення подоби, фрак на нім був зовсім медвежого цвіту, рукави довгі, штани довгі, ступнями ступав і вскісь і всклесь і раз в раз настолочував на чужі ноги. Барву лиця мав загорілу, гарячу, яка буває на мідянім п’ятаку. Звісна річ, що багато єсть на світі таких людей, над обробленням котрих природа недовго мудрувала, не уживала ніяких делікатних орудій, як ось: пильників, сверличків і прочого, але попросту рубала з цілого маху: чемхнула топором раз – вийшов ніс, чемхнула другий – вийшли губи, грубим сверлом провертіла очі, і не оглядівши пустила в світ, сказавши: «живе!» Така сама кріпка і на диво здоровенна вдача була у Собакевича: держався він більше низом, ніж горою, карком не повертав зовсім і для того неповороту рідко коли глядів на того, з ким говорив, а завсігди або в закуток печі або на двері. Чичиков ще раз зирнув на нього збоку, коли вони проходили столову: медвідь! стеменний медвідь! І треба ще було такого дивного зближення: його навіть звали Михайло Семенович4. Знаючи його привичку наступати на ноги, він дуже осторожно ступав ногами і пропускав його наперед. Хазяїн, бачилось, і сам почувався до того гріху і сей же час запитав: «Чи не побезпокоїв я вас?» Але Чичиков подякував і сказав, що ще не було ніякого безпокоєння.

Ввійшовши в гостинну, Собакевич показав на крісло і сказав знов: «Прошу!» Сідаючи, Чичиков поглянув на стіни і на висячі на них образи. На образах були все герої, все гречеські воєводи, намальовані в природній величині: Маврокордато в червоних пантальонах і мундурі, з окулярами на носі, Міявлі, Канарі. Всі ті герої були з такими товстими вилицями і нечуваними вусами, що дрож пробігала по тілі. Між потужними греками, не знати, яким способом і пощо, помістився Багратіон, тонкий, худенький, з маленькими хоруговками і гарматами при ногах і в дуже вузьких рамках. Відтак знов слідувала героїня гречеська Бобеліна, котрої одна нога видавалася більшою від цілого тулова тих кавальерів, що наповняють нинішні сальони. Хазяїн, сам чоловік кріпкий і здоровий, бачилось, хотів, щоби й світлицю його вкрашали також люди кріпкі і здорові. Поруч Бобеліни, при самім вікні, висіла клітка, з котрої визирав дрозд темного цвіту з білими крапочками, дуже подібний також до Собакевича. Гість і хазяїн не вспіли помовчати двох мінут, коли двері гостинної отворилися і ввійшла хазяйка, дама висока, в чіпці з лентами, перекрашеними домашньою краскою. Ввійшла вона поважно, держачи голову прямо, як пальма.

– Се моя Феодулія Іванівна! – сказав Собакевич.

Чичиков поцілував руку Феодулії Іванівни, котру вона майже встромила йому в губи, причім він мав нагоду запримітити, що руки були вимиті квасом з огірків.

– Душенько, рекомендую тобі, – говорив дальше Собакевич: – Павло Іванович Чичиков! У губернатора і почтмайстра мав честь познакомитися.

Феодулія Іванівна попросила його сісти, сказавши також: «Прошу!» і так кивнувши головою, як кивають акторки, що в театрі представляють королеви. Після того вона сіла на софі, накрилася своєю мериносовою хусточкою і вже не порушила більше ні оком, ні бровами.

Чичиков знов підвів очі догори і знов побачив Канарі з товстими вилицями і безконечними вусами, Бобеліну і дрозда в клітці.

Майже через цілих п’ять мінут в хаті була тишина: тілько чути було, як дрозд стукав клювом о прутики дерев’яної клітки, на дні котрої він збирав дрібки хліба. Чичиков ще раз оглянув світлицю і все, що в ній містилося; все було міцне, негарне в високій степені і дивно якось похоже на самого хазяїна дому: в куті гостинної стояло пузате оріхове бюро на препоганих чотирьох ногах – цілковитий медвідь; стіл, крісла, стільці – все мало ціху якоїсь отяжілості і непроворності; словом, кождий предмет, кождий стільчик, бачилось, говорив: «І я також Собакевич!» або: «І я також дуже подібний до Собакевича».

– Ми о вас згадували у предсідателя палати, у Івана Григоровича, – сказав вкінці Чичиков, бачачи, що ніхто не ладиться розпочати розмову, – минувшого четверга. Дуже приємно провели там час.

– Еге, я не був тоді у предсідателя, – відповів Собакевич.

– Хто такий? – сказав Собакевич, глядячи в закуток печі.

– Ну, може се вам так показалося: він тілько що масон, а то такий дурень, якого світ не видав.

Чичиков троха здивувався таким почасти різким засудом, але відтак отямившися, говорив дальше:

– Розуміється, кождий чоловік не без хиб, – але за тоє губернатор – що за знаменитий чоловік!

– Як то, губернатор розбійник! – сказав Чичиков і нізащо не міг порозуміти, як губернатор міг попасти в розбійники. – Признаюся, тото би я ніколи не подумав, – говорив він дальше. – Але позвольте прецінь замітити: поступки його зовсім не такі: противно, скорше навіть м’якості в нім много. Тут він для доказу згадав навіть о кошичках, вишиваних його власними руками і висказався з похвалою о ласкавім його лицю.

– І лице розбійницьке! – сказав Собакевич. – Дайте лишень йому ніж, та випустіть його на розстайні дороги, – заріже, за копійку заріже! Він, і іще віце-губернатор се Гога і Магога!

«Ні, він з ними не в ладу, – подумав собі Чичиков. Ану-но заговорю я з ним о поліцмайстрі? се, бачиться, його приятель».

– Впрочім, що до мене, – сказав він, – мені, признаюсь вам, з всіх найбільше подобався поліцмайстер. Якийсь такий характер прямий, відвертий; в лиці видно щось добродушного.

– Злодюга! – сказав Собакевич дуже холоднокровно; – продасть вас, ошукає, ще й пообідає з вами! Я їх знаю всіх, се все злодії; весь город там такий: злодюга на злодюзі сидить і злодюгою поганяє. Всі христопродавці. Один там тілько й є порядний чоловік – прокурор, та й той, коли сказати правду – безрога.

По таких похвальних, хоч і троха прикоротких життєписах Чичиков побачив, що о других урядниках нічого й згадувати і пригадав собі, що Собакевич не любив ні о кім добре відзиватися.

– Що ж, душенько? підемо обідати, – сказала до Собакевича його жінка.

Затим підійшовши до стола, де була закуска, гість і хазяїн випили, як слідує, по чарці горілки, закусили, як закусує вся широчезна Росія по містах і селах, то є, всілякими соленинами і другими збуджуючими апетит благодатями і потекли всі до їдальні; попереду них, як пливуча гуска, плила хазяйка. Невеличкий стіл накритий був на чотири місця. На четверте місце надійшла дуже швидко – трудно сказати напевно, що за одна, дама чи панночка, своячка, економка чи так-таки проживаюча в домі – щось таке без чіпця, около тридцяти літ, в сорокатій хустці. Є особи, що існують на світі не як предмет, а як побічні крапивки або плямки на предметі. Сидять вони все на тім самім місці, однако держать голову, їх всякий готов уважати мало що не меблем і думати, що відроду ще не виходило слово з їх уст; а між тим де-небудь в дівочій або в шпижарні покажеться прямо – ох-хо-хо!

– Борщ, душенько моя, сегодня дуже мудрий, – сказав Собакевич, сербнувши борщу і отваливши собі з полумиска величезний кусень «няні», звісної страви, котру подають до борщу і котра складається з баранячого жолудка, начиненого гречаною кашою, мозком і ніжками. – Такої няні, – говорив він дальше, обертаючися до Чичикова, – ви не дістанете в місті. Там вам чорт знає що подадуть.

– А все таки, у губернатора страва смачна, – сказав Чичиков.

– А знаєте ви, з чого все те приготовлюється? ви й їсти не будете, як почуєте.

– Не знаю, як приготовляється, о тім і судити не можу; але свинські котлети і розварена риба були предобрі.

– Се так вам здавалося. Адже ж я знаю, що вони на ринку купують. Купить вам той каналія кухар, що вивчився у француза, кота, обдере його і подасть на стіл замість зайця.

– Фу, що ти за погань торочиш! – сказала жінка Собакевича.

– А що ж душенько! так у них робиться: я не винен, так у них все робиться. Все, що тілько є непотрібне, що Акулька у нас мече, за позволенням кажучи, в помийний цебер, вони тото в росіл, – так, в росіл! туди його!

– Ти за столом все щось таке розкажеш, – відказала знов жінка.

– Що ж, моя душенько? – сказав Собакевич; – якби я сам тото робив... але я тобі пряно в очі кажу, що я погані їсти не буду. Мені жабу хоч цукром обліпи, – я її в рот не візьму, і устриці також не візьму: я знаю, до чого устриця подібна. Візьміть барана, – сказав він, обертаючися до Чичикова, – се бараняча лопатка з кашею! Се не ті фрикасе, що роблять по панських кухнях із баранини, котра по чотири доби на ринку валяється! Все те повидумували доктори німці та французи; я би їх перевішав за тоє! Видумали дієту – голодом лічити! Що у них німецька, м’якокостиста натура, то вони думають, що й з руським жолудком до ладу дійдуть! Ні, се все не то, се все видумки, се все... – Тут Собакевич аж сердито помахав головою. – Репетують: просвіта, просвіта! а тота просвіта – фук! Сказав би я й не таке слово, та від тілько що за столом неприлично. У мене не так. У мене коли свинина – цілу свиню давай на стіл, баранина – пакуй цілого барана, гусятина – цілого гусака! Волю я з’їсти дві страви, а з’їсти до міри, кілько душа потребує! – Собакевич підтвердив се й ділом: він втаращив половину баранячої лопатки собі на таріль, з’їв все, обгриз і висмоктав до послідньої кісточки.

«Н-ну, подумав Чичиков, – у того рот не дурень».

– У мене не так, – говорив Собакевич, витираючи серветою руку; – у мене не так, як у якого-небудь Плюшкіна: 800 душ має, а живе і обідає гірше мого пастуха.

– Злодюга! – відповів Собакевич. – Такий скнира, якого й представити трудно. В тюрмі кримінальники краще живуть, як він; всіх людей переморив голодом.

– Чи правда? – підхопив з зацікавленням Чичиков, – і ви говорите, що у нього справді люди вмирають в великім числі?

– Невже ж як мухи? А позвольте спитати, як далеко живе він від вас?

– За п’ять верстов! – скрикнув Чичиков і навіть почув, що серце забилося у нього живіше. – Але як так виїхати з ваших воріт, то се буде направо чи наліво?

– Я вам навіть не раджу дороги знати до такого собаки! – сказав Собакевич. – Меньший гріх зайти в яке-небудь неприличне місце, ніж до нього.

– Ні, я запитав не для якої-небудь... а так тілько, рад би пізнати всілякі місця, відповів на те Чичиков.

За баранячою лопаткою слідували сіканці, з котрих кождий був далеко більший від тарілки, дальше індик завбільш теляти, напханий всяким добром: яйцями, рижом, печінками і Бог зна чим, що все колодою лягало в жолудку. Тим і закінчився обід, аде коли встали з-за стола, Чичиков почув в собі ваги на цілий пуд більше. Пішли до гостинної, де вже стояли на тарілці конфитури – ні груші ні сливи ні другі ягоди, – котрих впрочім не кушали ні хазяїн ні гість. Хазяйка вийшла в тій цілі, щоби накласти тих конфитур ще й на другі тарілки. Користуючися її неприсутністю, Чичиков обернувся до Собакевича, котрий лежачи в фотелю, тілько покректував по такім ситім обіді і пропускав ротом якісь незрозумілі звуки, крестячися і щохвилі закриваючи рот рукою. Чичиков обернувся до нього з такими словами:

– Я хотів би побалакати з вами про одно дільце.

– Ось іще конфитури, – сказала хазяйка, вертаючися з тарілкою: – редьковь варена в меду.

– А ось ми її опісля! – сказав Собакевич. – Ти тепер іди до своєї світлиці, а ми з Павлом Івановичем поскидаємо фраки, припочинимо крихіточку.

Хазяйка вже було висказала охоту послати за пуховиками і подушками, але хазяїн сказав: «Нічого, ми припочинемо на фотелях! – і хазяйка вийшла.

Собакевич злегка похилив голову, готовлячися слухати, що се за дільце таке.

Чичиков зачав якось дуже здалека, діткнув взагалі всеї російської держави і з великою похвалою висказався о її ширині, сказав, що навіть сама давня Римська імперія не була така велика і що чужосторонні народи справедливо подивляють... (Собакевич все слухав, нахиливши голову) і що після існуючих установ тої держави, котрій в славі нема рівної, ревізійні душі, скінчивши вандровку дочасної жизні, числяться все-таки на рівні з живими аж до нового ревізійного спису, хоч в заміну за то новонароджені не втягаються до подушних списів, щоби таким способом не обтяжувати урядових канцелярій множеством дрібних і непотрібних дослідів і не побільшувати запутанини і без того вже дуже запутаного державного механізму... (Собакевич все слухав з нахиленою головою) і що прецінь, при всій справедливості тої установи, вона буває почасти утяжлива для многих властителів, зобов’язуючи їх платити податки так, як би за живий предмет, і що він, чуючи до нього особисте поважання, готов би навіть почасти прийняти на себе той дійсно важкий обов’язок. Про головний предмет Чичиков виразився дуже осторожно: зовсім не назвав душі мертвими, а тілько не існуючими.

Собакевич слухав все по-давному, нахиливши голову, і щоби хоч що-небудь похоже на вираз показалося на його лиці. Бачилося, що в тім тілі зовсім не було душі, або коли й була у нього, то зовсім не на тім місці, де би належалося, а як у безсмертного Кощія, десь за горами і прикрита такою грубою шкаралупою, що все, що б там не ворушилося на її дні, не викликувало зовсім ніякого потрясення на поверхності.

– А затим? – сказав Чичиков, ожидаючи відповіді не без певного зворушення.

– Вам треба мертвих душ? – спитав Собакевич дуже попросту, без найменшого здивування, немовби діло йшло о хлібі.

– Так, – сказав Чичиков, і знов зм’якшив вираження, додаючи: «неіснуючих».

– Найдуться, чому ж не найти? – сказав Собакевич.

– А коди найдуться, то вам без сумніву... приємно буде їх позбутися?

– Позвольте, я вам готов продати, – сказав Собакевич, вже піднявши троха голову і помітивши, що купець напевно мусить мати ту яку-небудь користь.

«Чорт бери! – подумав собі Чичиков, – той вже продає скорше, ніж я заїкнувся!» – і промовив на голос:

– А, приміром, яка ж би ціна? хоч впрочім се такий предмет, що о ціні навіть чудно...

– Та, щоби не просити у вас більше ніж треба, – по сто рублів за штуку, – сказав Собакевич.

– По сто! – скрикнув Чичиков, рознявши рот і поглядів йому в самі очі, не знаючи, чи сам він не дочув, чи може язик Собакевича, по своїй тяжкій вдачі не так повернувся, і бовкнув місто одного слова друге.

– Що ж, хіба се для вас дорого? – сказав Собакевич і відтак додав: «А яка би, прецінь ваша ціна?»

– Моя ціна! Ми певно як-небудь помилилися або не порозуміли один другого, позабули, о що йде річ. Я з своєї сторони думаю, положивши руку на серце, по вісім гривен за душу, се аж надто гарна ціна!

– Що ж? по моїй думці, як я вважаю, більше не мож.

– Але признайте самі, прецінь же се також і не люди.

– То ви думаєте найти такого дурня, котрий би вам за двогривенний продав ревізійну душу?

– Але позвольте: пощо ж ви називаєте їх ревізійними? Адже ж душі самі давно померли, остався один змислом недосяжимий звук. Впрочім, щоби не входити в дальші розговори над тим питанням: по півтора рубля, коли воля, дам, а більше не можу.

– Встид вам і говорити таку ціну! ви знайте торг, говоріть настоящу ціну!

– Не можу, Михайле Семеновичу, їй-Богу не можу: чого вже не мож зробити, того й годі зробити, – говорив Чичиков, а все-таки по піврублика ще докинув.

– Та чого бо ви скупитеся? сказав Собакевич: – їй-Богу, недорого! Другий харцизяка ошукає вас, продасть вам дрантя а не душі; а у мене як лущені горіхи, всі добірні: коли не ремісник, то який-небудь другий здоровий мужик. Ви роздивіться: от напримір каретник Михеєв! адже ж більше ніяких повозів і не робив, як тілько на ресорах. І не то, як буває московська робота, що на одну годину: сильно робив... сам і обіб’є і полякерує!

Чичиков розняв рот в тій цілі, щоби запримітити, що Михеєва прецінь же давно на світі нема; але Собакевич попав, як кажеться, в саму течію бесіди: де не взявся запал і дар слова.

– А Пробка Степан, тесля! я голову даю о заклад, коли ви найдете де такого мужика. Адже що за сила се була! Коли б був служив в гвардії, – йому би Бог знає що дали: три аршини, ще й п’ядь ростом!

Чичиков знов хотів запримітити, що й Пробки нема на світі; але Собакевича, як видно, прострунило: полилися такі потоки бесіди, що тілько уха розвісь.

– Милушкін цегольник! міг поставити піч в якім хочете домі. Максим Телятников, швець: що шилом дзьобне, то чоботи; що чоботи, то і спаси Бог, і хоч би в рот горівки. А Ярема Сорокопльохин! та той мужик один за всіх стане: в Москві торгував; одного заробітку приносив до п’ятсот рублів. Адже ж ось який народ! Се не то, що вам продав який-небудь Плюшкін!

– Але позвольте, – сказав вкінці Чичиков, зачудуваний такою багатою потопою бесіди, котрій, бачилось, і кінця не було, – пощо ви вичислюєте всі їх прикмети? Адже ж з них тепер пожитку нема ніякого, адже ж все те народ мертвий. Мертвим тілом хоч плоти підпирай, – говорить приповідка.

– Та воно-то так, що мертвий, – сказав Собакевич, немовби надумавшися і пригадавши собі, що вони й справді були вже мертві, а відтак додав: – впрочім і те сказати, що з тих людей, котрі тепер рахуються живими? що се за люди? мухи, а не люди!

– Але все ж таки вони живі, а се прецінь мара!

– Ну, ні, не мара! Я вам оповім, який був Михеєв, так ви такого другого не найдете: великан такий, що в сесю світлицю не влізеться... ні, се не мара! А в плечищах у нього така сила була, що й у коні такої нема. Рад би я знати, де би ви в другім місці найшли таку мару?

Послідні слова він вже сказав, обернувшися до висячих на стіні портретів Багратіона і Колокотроні, як се звичайно лучається з розмовляючими, коли один з них нараз, не знати для чого, обернеться не до тої особи, до котрої відносяться слова, а до якої-небудь несподівано прийшовшої третьої особи, навіть зовсім незнакомої, від котрої знає, що не почує ні відповіді, ні суду ні потвердження, але на котру все-таки так встромить погляд, немов призиває її на посередника – і змішаний троха в першій хвилі незнакомець не знає, чи відповідати йому на діло, о котрім нічого не чув, чи так постояти, заховавши приналежну приличність, і вже аж відтак віддалитися.

– Ні, більше як два рублі я не можу дати, – сказав Чичиков.

– Позвольте, щоби не банували на мене, що дорого жадаю і не хочу зробити вам ніякої уступки, зволіть по сімдесят п’ять рублів за душу, тілько асигнаціями – їй-Богу, тілько по знакомості!

«Що ж бо він в самій речі? – подумав собі Чичиков, – за дурня мене має чи що?» – і додав на голос:

– Мені дивно, їй-Богу! бачиться, межи нами ведеться яке-небудь театральне представлення або комедія: інакше я не можу собі пояснити... Ви, бачиться, чоловік доволі розумний, маєте знання, образовання. Адже ж предмет прямо – фу-фу! Що ж він варт? Кому потрібний?

– Та ось ви ж таки купуєте; значить потрібний.

Тут Чичиков закусив губу і не найшов що відповісти. Він почав було говорити про якісь родинні відносини, але Собакевич відповів попросту:

– Мені не потрібно знати, які у вас відносини: я в родинні діла не мішаюся, се ваша річ. Вам стало потреба душ і я продаю вам і будете каятися, що не купили.

– Ех, присяй Богу! витвердила сорока Якова, одного за всякого, – як каже пословиця: як затялись на двох, так і не хочете з них з’їхати. Ви давайте справедливу ціну!

«Ну, вже, чорт його побери! – подумав собі Чичиков: – по піврубля ще прикину собаці на горіхи!»

– Ну, позвольте, і я вам скажу також своє посліднє слово: п’ятдесят рублів! Їй-Богу, моя страта, – дешевше ніде не купите такого хорошого народа!

«Що за дерун!» – сказав сам до себе Чичиков і відтак говорив дальше на голос з певною досадою:

– Та що ж бо ви в самій речі?.. немов і справді важне яке діло: та я в другім місці їх ні-по-чому візьму. Ще кождий з охотою їх мені відступить, щоби тілько швидше позбутися. Хіба дурень буде держати їх при собі і платити за них податки!

– Але знаєте ви, що такі покупки – я се говорю межи нами, по приязні – не завсігди дозволені і нехай би я або хто другий розповів – то такому чоловікові не буде ніякої віри при контрактах чи й при нав’язуванню яких-небудь других корисних відносин.

«Ади, куди закидає, поганець!» – подумав Чичиков і сейчас же сказав з дуже холодно-кровним видом:

– Як ви собі хочете, я купую не для якої-небудь потреби, як ви думаєте, а так собі, по вподобі власних думок. Півтретя рубля не хочете – прощайте!

«Сього не зіб’єш, неподатливий!» – подумав Собакевич.

– Ну, Бог з вами, давайте по тридцять і беріть їх собі!

– Ні, я виджу, що ви не хочете продати – бувайте здорові!

– Позвольте, позвольте! – сказав Собакевич, не випускаючи його руки і наступивши йому на ногу, бо герой наш позабув устеречися і за тую кару мусив засичати і підскочити на одній нозі. – Перепрашаю дуже, я, бачиться, вас побезпокоїв. Будьте ласкаві, сідайте ось ту, прошу! – Тут він посадив його на фотель навіть з певною зручністю, немов такий медвідь, що вже бував в руках, умів і перевертатися і робити різні штуки на питання: «А покажи, мисю, як баби паряться?» або: «А як, мисю, малі діти горох крадуть?»

– Далебіг, я дармо час трачу, – мені треба спішитися!

– Посидьте одну хвилиночку, ось я вам зараз скажу приємне для вас слово! – Тут Собакевич підсів до нього ближче і сказав йому тихо до уха, мов не знати який секрет: «Хочете, цісарське число?»

– То є, двадцять п’ять рублів? Ні-ні-ні! навіть четвертої часті не дам, копійки не докину!

Собакевич замовк; Чичиков також мовчав. Дві мінути стояла мовчанка. Багратіон з орлячим носом глядів зо стіни дуже цікаво на сей торг.

– Яка ж буде ваша послідня ціна? – сказав вкінці Собакевич.

– Їй-Богу, у вас людська душа все одно, що парена ріпа. Вже хоч по три рублі дайте!

– Ну, що з вами робити, – нехай і так! Страта моя, але вже така собача натура: не можу, щоб не зробити ближнєму вдоволення. Адже ж певно треба й контракт зробити, щоби все було в порядку.

– Ну, від того ж то; треба буде до міста їхати.

Так уладилося діло. Оба постановили, щоби таки завтра бути в місті і впоратися з контрактом. Чичиков попросив спису мужиків. Собакевич радо пристав на тоє і туй-таки підійшовши до бюра, власноручно прийнявся виписувати всіх не тілько поіменно, але навіть з вичисленням похвальних свойств.

А Чичиков, не маючи що діяти, зайнявся, стоячи ззаду, переглядом цілої його просторої статі. Коля поглянув на його спину, широку, як у Вятських коренастих коней, і на його ноги, похожі на залізні стовпи, котрі ставлять на тротуарах, – не міг не викликнути сам в собі: «Ех, то ж то тебе Бог обдарував! се вже справді, як говорять, не ладно прикроєний та міцно зшитий! Чи ти вже родився таким медведем, чи омедведило тебе селянське життя, сійба збіжжя, тяганина з мужиками, і ти через них зробився тим, що називається чоловік-кулак? Але ні: я думаю, ти все би був такий сам, хоч би навіть виховували тебе після моди, пустили між люди, хоч би жив ти і в Петербурзі, а не на селі. Вся ріжниця в тім, що тепер ти вчистиш пів баранячої лопатки з кашею і закусиш сіканцем завбільшки з тарілку, а тоді їв би ти які-небудь котлетки з труфлями. Та й відтепер у тебе під рукою мужики: ти з ними в злагоді і, розуміється, не кривдиш їх, бо вони ж твої – значиться, самому тобі шкода, – а тоді у тебе були би урядники, котрих би сильно поштовхував, знаючи, що вони не твої, або скубав би касу! Ні, хто вже кулак, тому в долоню не розігнутися! А розігни кулакові один або два пальці – ще гірше буде! Нехай він посхапує вершечки якої-небудь науки а відтак на якім виднім місці – то-то він тоді дасться взнаки всім тим, котрі справді пізнали яку-небудь науку! Ех, якби то всі кулаки!..»

– Готов спис, – сказав Собакевич обернувшися.

– Готов? позвольте ж його сюди! – Він пробіг його очима і зачудувався над його докладністю і повнотою: не тілько було виразно прописане ремесло, стан, літа і родинні обставини, але навіть на боках находилися замітки про заховання, тверезість – словом, любо було поглянути.

– А тепер позвольте задаточок, – сказав Собакевич.

– На що ж вам задаточка? Ви в місті за одним разом одержите всі гроші.

– Все, знаєте, так вже водиться, – відказав Собакевич.

– Не знаю, як вам дати: я не взяв з собою грошей. А, ось є десять рублів.

– Що ж десять! дайте принайменше хоч п’ятдесят!

Чичиков почав було відпиратися, що нема; але Собакевич так твердо сказав, що у нього є гроші, що він вийняв ще один банкнот і сказав:

– Нехай і так, ось вам ще п’ятнадцять, всього двадцять п’ять. Тілько будьте ласкаві квиток.

– Все, знаєте, ліпше квиток. Час на часу не стоїть... всяко може лучитися.

– На що ж гроші? ось вони у мене в руці: скоро тілько напишете квит, в тій хвилі їх і візьмете.

– Але ж позвольте, як же мені писати квит? попереду треба гроші бачити.

Чичиков випустив із руки банкноти Собакевичові, котрий наблизившися до стола і накривши їх пальцями лівої руки, другою написав на свистку паперу, що задаток двадцять п’ять рублів державними асигнаціями за спродані душі одержав вповні. Написавши квит, він ще раз переглянув асигнації.

– Банкнотик от старенький, – сказав він, розглядаючи один банкнот до світла, – трошка подертий; ну, та між приятелями ніщо на те глядіти.

«Кулак, кулак! – думав собі Чичиков, – а ще й бестія в додатку».

– Я би й недорого взяв. Для знакомості, по рубликові за штуку.

– Ну, коли не потрібно, то нічо й говорити. На вподобу нема права: хто любить попа, а хто попадю – каже приповідка.

– Ще я хотів би вас попросити, щоби тоє діло осталося межи нами, – говорив Чичиков.

– Се вже само собою розуміється. Третього сюди ніпощо мішати: що по щирості діється межи близькими приятелями, се повинно остатися в їх взаїмній приязні. Бувайте здорові! Дякую, що відвідали: прошу й на дальше не забувати: коли нагодиться вільний часок, приїжджайте пообідати, час провести. Може знов лучиться чим-небудь услужити собі взаємно.

«Еге, як би та не так! – подумав собі Чичиков, сідаючи на бричку. – По півтретя рубля влупив за мертву душу, чортів кулак!»

Він був невдоволений захованням Собакевича. Все-таки, будь що будь, а чоловік знакомий, і у губернатора і у поліцмайстра видалися, – а поступив так, як зовсім чужий – взяв гроші за дрантя. Коли бричка виїхала з подвір’я, він оглянувся назад і побачив, що Собакевич все ще стояв на ґанку і як бачилось, придивлявся, бажаючи знати, куди гість поїде.

– Поганець, досі ще стоїть! – пробубонів він крізь зуби і казав Селіфанові, повернувши до мужицьких хат, від’їхати таким способом, щоби не мож було видіти поїзду від сторони двора. Йому хотілося заїхати до Плюшкіна, у котрого, як казав Собакевич, люди вмирали як мухи, – але не хотілося, щоби Собакевич знав о тім. Коли бричка була вже на кінці села, він прикликав до себе першого стрічного мужика, що надибавши десь на дорозі грубезне поліно, волік його на плечах, мов невтомимий муравель, до своєї хати.

– Гей, бородатий! а як проїхати відси до Плюшкіна, та так, щоби не попри панський двір?

– Ех ти! а й сивий волос на голові! скниру Плюшкіна не знаєш, того що людей погано годує?

– Ага, полатаний, полатаний! – скрикнув мужик.

Додав він ще й сущник до слова «полатаний», дуже вдячний, але неуживаний в приличній бесіді, через що ми його й пропускаємо. Впрочім мож було догадуватися, що прикладка була дуже дотепна, бо Чичиков, хоч мужик давно вже щез із виду і вони чимало проїхали наперед, все ще всміхався, сидячи в бричці. Сильно виражається російський народ! і коли наградить кого прикладкою, то піде вона йому в рід і потомство, потягнеться за ним і на службу і в відставку і в Петербург і на край світа, – і хоч на які відтак хитрощі піднімайся, хоч і як ублагороднюй свої поступки – нічо не поможе: крякне само за себе прізвище з всього свого воронячого горла і скаже ясно, якого ти гнізда птиця. Дотепно сказаного, так само як і написаного, й топором не вирубаєш. А вже яке то дотепне буває все те, що вийшло з глубини Росії, де нема ні німецьких ні чухонських ні ніяких чужих племен, а все сам-самородок, живий і вдачний російський народ, що не лізе за словом в пазуху, не висіджує його, як квочка курята, а вліплює відразу, як пашпорт на вічне ношення і ніщо вже потому докладати, який у тебе ніс або губи; одним потягом описаний ти від ніг до голови!

Як несчислиме множество церков, монастирів з банями, наголовниками та хрестами розсипане по святій благочестивій Росії, так несчислиме множество племен, поколінь і народів товпиться, пестріє і мечеться по лицю землі. І кождий нарід, носячий в собі зароди сил, повен творчих спосібностей, своєї яркої окремішності і других дарів Бога, саморідно відзначується кождий своїм власним словом, котрим означаючи який-небудь предмет, в виразі вимальовує й частину своєї власної вдачі.

Знанням серця людського і мудрим поніманням життя відозветься слово британця; легким прикрасітником блисне і розлетиться недовговічисте слово француза; штучно придумає своє не кождому доступне, розумне а худосочне слово німець; але нема слова, котре би було так замашне, прикладне, котре би так вирвалося з-під самого серця, так би кипіло і трепещало життям, як дотепно сказане російське слово.

ГЛАВА VI

Колись, давно, в літа моєї молодості, в літа безповоротно проминувшого мого дитинства, мені весело було під’їхати перший раз до незнакомого місця: все одно, чи се було сільце, бідне повітове місточко, хутірчик, слобідка – багато цікавого відкривали в них дитинячі цікаві очі. Кождий будинок, все, що носило на собі печать якої-небудь замітної особливості, все зупиняло і зацікавлювало мене. Чи скарбовий камінний дім звісної архітектури, з половиною фальшивих вікон, сам самотою стирчачий серед дерев’яної тесаної купи одноповерхих міщанських, обивательських домиків; чи кругла, правильна баня, вся оббита білою залізною бляхою, видвигнута над вибіленою, як сніг, новою церквою; чи ринок, чи повітовий штуцер, плентаючийся по місті – нічо не уходило свіжої, тонкої уваги, – і виставивши ніс з свого подорожного воза я дивився і на невиданий досі крій якого-небудь сурдута, і на дерев’яні коробки з гвоздиками, з сіркою жовтіючоюся здалека, з родзинками і милом, що мелькали з дверей корінного склепу враз з баньками висохших московських конфектів, дивився і на йдучого обіч піхотного офіцера, занесеного Бог знає з якої губернії на повітові нуди, і на купця проїздячого в кучмі на легкій тарадайці, – і летів думками за ними в їх убоге життя. Чи пройде обіч повітовий урядник, – я вже й задумаюся: куди він іде, чи на вечерок до якого-небудь свого побратима, чи таки до себе додому, щоби посидівши з півгодини на ґанку, поки не зовсім ще наляже суморок, сісти завчасу до вечері, з матір’ю, з жінкою, з сестрою жінки і цілою родиною; і о чім зайде між ними розмова в ту пору, коли служниця в намисті або хлопчина в сходженій куртці принесе вже після росолу лойову свічку в довговічнім домашнім ліхтарі? Під’їжджаючи до села якого-небудь поміщика, я цікаво глядів на високу, шпилясту дерев’яну дзвіницю або широку, почорнілу дерев’яну стару церков. Заманливо мелькали мені здалека крізь зелень дерев, червона криша і білі димники поміщицького двора, і я нетерпеливо чекав, поки розступляться на оба боки закриваючі його сади і він покажеться весь в своїй тоді – жалься Боже! – зовсім ще не гидкій подобі; і з тої подоби я старався вгадати, що за один сам поміщик: чи він товстий і чи має синів чи може аж шість дочок з голосним дівчачим сміхом, іграшками і вічною красунею молодшою сестрицею, і чи вони чорноокі і чи сам він веселої вдачі, чи може понурий, як жовтень в послідніх днях, глядить в календар і говорить про вкучне для молодіжи жито і пшеницю?

Тепер я рівнодушно в’їжджаю в кожде незнакоме село і рівнодушно гляджу на його негарну подобу; моїм охолоділим очом непривітно, мені не смішно, і те, що пробудило би давнішими літами живий рух на лиці, сміх і невмовкаючу бесіду, те пролітає тепер повз мене, і безучасна мовчанка лежить на їх недвижних устах. О, моя молодість! о моя свіжість!

Поки що Чичиков думав і в духу посміювався над прізвищем, котрим мужики честили Плюшкіна, він і не запримітив, як в’їхав в середину обширного села, з множеством хат і улиць. Але швидко дав йому о тім знати прездоровий стусан, походячий від деревом вимощеного гостинця, перед котрим міський камінний брук був нічим. Ті патики, як клявиші в фортеп’яні, підіймалися то вгору то в долину і неосторожний проїжджий діставав або штовхана в потилицю або синець на чолі, або лучалося йому своїми власними зубами дуже болючо прикусити кінчик свого власного язика. Якусь особливу ветхість запримітив він на всіх сільських будинках: дерево в хатах було темне і старе; багато стріх було дірявих як решета; на інших стреміло тілько кізлиння на вершку та крокви по боках на подобу ребер. Бачилось, що самі хазяїни познімали з них драниці в лати, міркуючи, і, розуміється, справедливо, що в дощ охорони від них нема, а в погоду й так не капає, а бабитися в хаті нема за чим, коли є місце і в шинку і на перехресних дорогах, словом – де хочеш. Вікна в хатках були без шибок, інші були позатикані то онучкою то кожушанкою; ганочки під дахами з поручем, котрі не знати для яких причин бувають почеплені на інших російських хатах, попсувалися і почорніли дуже немальовничо. Поза хатами тяглися в многих місцях рядами величезні скирти хліба, що, видно, довгенько вже позастоювалися; барвою похожі були вони на стару, лихо випалену цеглу, на їх вершку росла всяка хопта і навіть збоку поприростали корчі. Хліб, як видно, був панський. З-за скирт збіжжя і старих стріх зносилися і мелькали на чистім воздусі то справа то зліва, в міру того, як бричка робила повороти, дві сільські церкви, одна побіч другої – опустіла дерев’яна і мурована з жовтавими стінами, заплямлена і пороспукана. Кусниками почав показуватися панський двір і вкінці виглянув увесь на тім місці, де ряд хаток перервався і на місце їх остався голотечею огород чи капустяник, обведений низьким, декуди повиламуваним плотом. Якимось дряхлим інвалидом позирав сей дивовижний замок, довгий, довгий безмірно. Місцями був він на один поверх, місцями на два: на темнім дасі, що не всюди добре прикривав його старість, сторчали два бельведери, один против другого, оба вже перехилені, обмиті з фарби, котрою колись були помальовані. Стіни дому пооблущувані були місцями з сірого вапняного окриття і, як видно, багато потерпіли від всяких непогод, дощів, вихрів і осінніх перемін. З вікон тілько двоє були отверті, прочі були замкнені віконницями або навіть позабивані дошками. Ті два вікна й собі ж були також присліпуваті: на однім з них чорнівся приклеєний триугольник з чорного цукрового паперу.

Старий, обширний, розложений позад дому сад, що виходив на село і потому пропадав в полю, зарослий і засохлий, сам один, бачилось, освіжував тоє обширне село і сам один був вповні живописний в своїй мальовничій запустілості. Зеленими хмарами і неправильними, трепетолистими банями висіли на небозводі посплітані вершечки розростаючихся на волі дерев. Білий, здоровенний пень берези, позбавленої вершка, відломаного бурею чи перуном, здвигався з тої зеленої гущавини і круглився в воздусі, як правильна мармурова, блискотяча колюмна; скісний, гостроконечний відлам її, котрим пень закінчувався вгорі замість капителя, темнів на сніжній його білоті, як шапка або чорна птиця. Хміль, що внизу глушив корчі бузини, рябини і лісової горішини і відтак проплівся на вершках всього частоколу, спинався вкінці догори і обвивав до половини надламану березу. Достигнувши її середини, він відси звішувався вниз і зачинав вже чіплятися вершків других дерев, або таки висів в воздусі, позав’язувавши в колісця свої тонкі, ціпкі вуси, легко колисані вітром. Місцями розступалися зелені гущаки, облиті сонцем, і показували неосвічену між ними заглубину, меркотячу, мов темна пропасть; вона ціла була оповита тінню і в її чорній глибині ледве-ледве мелькали: вузенька, крута доріжка, звалене поруччя, перехилена альтанка, дуплавий, дряхлий пень іви, сивавий вепринник, що густою щітиною витикав з-за іви, посохлі від страшної глушини, перепутані і посхрещувані листки і сучки, а вкінці молода гілка клена, протягаюча збоку своє зелене, лапасте листя; під один листочок Бог знає яким способом підхопилося сонце і разом зробило його прозірчастим і огнистим, чудово блискотячим в тій густій темноті. Збоку, при самім краю саду, кілька високорослих, не вровень з другими осик, піддвигали величезні воронячі гнізда на трепечущі свої вершечки. У інших з них відчемхнуті і не доразу відпавші гилі висіли долів враз з пересохлим листям. Словом, все було гарне, якого не видумає ні природа ні штука, але як буває тілько тоді, коли вони зійдуться докупи, коли по нагромадженім, не раз без толку, труді чоловіка пройде своїм оконечним різцем природа, облегчить ваговиті маси, знівощить грубо в очі впадаючу правильність і жебрачі прогалини, крізь котрі проглядає голий, неприкритий плян, і надасть чудову теплоту всьому, що створилося в холоді розміреної чистоти і огрядності.

Зробивши один чи два повороти, герой наш опинився вкінці перед самим домом, котрий показався тепер ще більше сумовитим. Зелена плісень вже покрила збутвіле дерево на паркані і воротах. Купа будинків – челядних, шпихлірів, погребів видимо перестарілих – тіснилася на подвір’ї; побіч них направо і наліво виднілися ворота, ведучі на другі подвір’я. Все говорило, що ту колись кипіло гооподарство на великій розмір, а все виглядало нині похмуро. Нічого не видно було оживляючого картину – ні відчиняючихся дверей, ні виходячих відки-небудь людей, ніякого живого порання та домашніх заходів. Тілько одна головна брама була розтворена, та й то для того, бо в’їхав мужик з наладованим возом, покритим рогожею; він показався неначе нарочно для оживлення сього вимершого місця: іншою порою й тая брама була наглухо заперта, бо в залізнім скоблі висів здоровенний замок. Край одного будинку Чичиков швидко побачив якусь фігуру, котра зачала сперечатися з мужиком, що приїхав возом. Довго він не міг розпізнати, що се була за фігура, баба чи мужик. Одіж на ній була зовсім неозначена, дуже похожа на жіночу капоту: на голові колпак, якій носять сільські ключниці; один тілько голос видався йому троха загрубим для женщини. «Ой баба!» подумав він собі і туй-таки додав: «Ой ні! – А все-таки баба!» – сказав він вкінці на голос, придивившися уважніше. Фігура з свого боку уважно гляділа на нього. Бачилось, що гість був для неї диковина, бо вона огляділа не тілько його, але і Селіфана і коней, починаючи від хвоста аж до морди. По висячих у неї за поясом ключах і по тім, що вона ганьбила мужика досить гидкими словами, Чичиков доміркувався, що се запевно ключниця.

– Послухай, матусю, – сказав він вилазячи з брички, – що пан?..

– Нема дома, – перервала ключниця, не дожидаючи кінця питання і відтак, перегодя хвилину, додала: – А чого вам треба?

– Ідіть до світлиці! – сказала ключниця відвернувшися і показавши йому спину, заталапану мукою і з великою дірою понижче.

Він вступив в темні, широкі сіни, з котрих подуло холодом, як з пивниці. З сіней він зайшов до світлиці, також темної, ледве-ледве озареної світлом, що продиралося крізь широку шпару понижче дверей. Отворивши ті двері він вкінці опинився в світлі і зачудувався над тим неладом, який йому показався. Здавалося, немов в домі десь миють підлоги і сюди на час нагромадили всі меблі. На однім столі стояло навіть зламане крісло і поряд нього годинник з зупиненим маятником, на котрім павук вже заснував павутину. Туй також стояла, приперта боком до стіни, шафа з старосвітським сріблом, скляночками і китайською порцеляною. На бюрі, виложенім мозайкою з перлової матиці, котра декуди повипадала, лишивши по собі тілько жовтенькі жолобки повні клею, лежало множество всілякої всілячини: купа дрібно записаних папірчиків, накритих мармуровим, позеленілим тягарцем з яєчком наверсі, якась старосвітська книжка в шкіряній оправі з червоним витиском, цитрина вся висохла, ростом не більша як лісковий горіх, відломлена ручка крісла, чарка з якимось плином і трьома мухами, накрита письмом, кусничок ляку, кусничок десь-то піднятої онучки, два пера, захляпані чорнилом, висохлі як в сухотах, зубочистка зовсім пожовкла, котрою хазяїн, може бути, довбав в своїх зубах ще перед нападом французів на Москву.

По стінах навішано було дуже тісно і без порядку кілька образів: подовгастий, пожовклий малюнок якоїсь битви з величезними бубнами, кричачими жовнірами в трирогатих шапках і з тонучими кіньми, без скла, вставлений в рами з червоного дерева з тоненькими бронзовими пов’язками і бронзовими кружечками по рогах. Поряд з ними занімала півстіни величезна почорніла картина, мальована олійними фарбами, представляюча цвіти, овочі, розрізаний гарбуз, свинячу морду і висячу вниз головою качку. З середини стелі висів павук в міховім футералі, що від пороху стався подібний до шовкового кокона, в котрім сидить черв’ячок. В куті світлиці на підлозі була наложена купа того, що погрубше і що негідне лежати на столах. Що іменно находилося в купі, годі було відгадати; бо пороху на ній була така груба верства, що у кождого, хто її діткнувся, руки ставали немов в рукавичках; виразніше від всього прочого висторчував отам відломлений кусень дерев’яної лопати і стара підошва чобота. Ніяк не мож було сказати, щоби в тій світлиці мешкала жива істота, коли би пробування її не звіщав старий, виходжений колпак, лежачий на столі. Поки він розглядав всі ті дивовижні прибори, отворилися бічні двері і ввійшла тая сама ключниця, котру він стрічав на дворі. Але ту він увидів, що се був скорше ключник, ніж ключниця; ключниця бодай бороди не голить, а сей, противно, голив і то, бачилось, досить рідко, бо весь підбородок з долішньою частю подабав у нього на греблицю з залізного дроту, якою в стайнях чешуть коней. Чичиков, надавши питаючий вираз своєму лицю, ожидав нетерпеливо, що хоче сказати йому ключник. Ключник також з своєї сторони ожидав, що хоче сказати йому Чичиков. Вкінці послідній, зачудуваний таким дивним захованням, відважився запитати.

– Що, батечку, сліпі ви чи що? – сказав ключник. – Ех, ех! Адже ж хазяїн – я!

Тут герой наш мимоволі відступився назад і уважно поглядів на нього. Йому лучалося видіти немало всякого роду людей, навіть таких, яких нам з читателем може й ніколи не лучиться бачити; але такого він ще не видав. Лице його не представляло нічого особливого: воно було майже таке саме, як у многих сухорлявих старців; тілько один підбородок висунувся далеко наперед, так що він мусив за кождий раз закривати його хустиною, щоби не приплювати; маленькі очі його не погасли, а бігали з-під високо навислих брів, як миши, коли висунувши з темних нор свої гостренькі морди, настороживши уха і моргаючи вусами, вони визирають, чи не затаївся де кіт або пустошок хлопака і недовірливо нюхають самий воздух. Далеко замітніша була його одіж. Ніяким способом ні старанням не мож було доглупатися, з чого зліплений був його шляфрок: рукави і верхні поли до тої степені засмальцювалися і затовщилися, що подабали на юхт, з якого роблять чоботи; ззаду замість двох теліпалися чотири поли, з котрих клаптями лізла бавовна. На шиї у нього також було пов’язане щось таке, чого не мож було розпізнати: чи то панчоха, чи підв’язка чи налигач, а тілько певно не краватка. Словом, коли б Чичиков стрінув його, так прибраного, де-небудь при церковних дверях, то правдоподібно дав би йому мідяний гріш; бо в честь нашого героя треба сказати, що серце у нього було милосерде і він ніяк не міг удержатися, щоби бідному чоловікові не подати мідяного гроша. Але перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У того поміщика було звиш тисячи душ і нехай би попробував хто найти у кого другого тілько хліба, зерном, мукою і так-таки в скиртах, у кого би переруби, шпихліри і сушарні завалені були таким множеством полотен, сукон, кожухів, виправлених і сирих, сушеною рибою і всяким овощем та грибами. Заглянув би хто-небудь до нього на обору, де наготовлено було на запас всякого дерева і посуди ніколи неуживаної, – йому би здавалося, чи вже він як-небудь не заблукав до Москви на дерев’яний склад, куди щоденно вандрують запопадливі тещі і свекрухи з кухарками позаду, купувати свої хазяйські знадоби і де горами біліється всяке дерево, тесане, точене, різане і плетене: бочки, сусіки, цебри, діжки, коновці з рильцями і без рилець, барилки, прикадки, поліванниці, в котрих баби поливають шмаття, і проче подріб’я, коробки з тонкої гнутої осичини, кошелі з плетеної берестини і багато всього, що йде на потребу багатої і бідної Росії. Нащо би, бачилось, потрібна була Плюшкінові така пропасть подібного знадоб’я? За ціле життя не прийшлось би зужиткувати їх навіть в двох таких маєтностях, яка була у нього; но йому й того видавалося мало. Не вдоволяючися тим він ходив ще кождий день по улицях свого села, заглядав попід мостики, попід кладки, і все, що тілько попадалось йому – стара підошва, бабська онучка, залізний гвіздь, глиняний черепок – все таскав до себе і складав в тую купу, котру Чичиков побачив в куті світлиці. «Он вже рибак пішов на ловлю!» – говорили мужики, коли бачили його йдучого за добичею. І справді, за ним не було вже чого замітати улицю: чи то лучилося проїжджаючому офіцерові загубити острогу – острога тая в тій же хвилі вандрувала на звісну купу; чи то баба, як-небудь загутавшися коло керниці, забувала відро, він і відро волік туди ж. Впрочім коли мужик похопився і зараз-таки напосівся на нього, він не перечився і віддавав ухоплену річ; але скоро тілько вона попалася в купу, тоді амінь духу святий; він божився, що се річ його, котру купив тоді й тоді, у того й того, або дістав в спадку по діду. В своїй світлиці він піднімав з помоста все, що тілько побачив: кусничок ляку, свисток паперу, перце, і все те клав на бюро або на вікно.

А прецінь же був час, коли він тілько був ощадним хазяїном, мав жінку й діти і сусіди заїздили до нього пообідати, слухати і вчитися у нього хазяйнування і мудрої скупості! Все плило живо і поступало розміреним ходом: крутилися млини, били ступи, працювали суконні фабрики, столярські верстати, прядільні; всюди, у все вглядало бистре око хазяїна, що мов невсипущий павук бігав хлопотливо, але росторопно по всіх закутках своєї господарської павутини. Надто сильні чуття не відбивалися в рисах його лиця, але в очах світився розум; досвідом і знанням світа проникнута була його мова і гостеві любо було його слухати; ввічлива і бесідлива хазяйка славилася гостинністю; назустріч виходили дві краснолиці дочки, обі жовтокосі і свіжі, як рожі; вибігав син, пустий хлопчина, і цілувався з всіми, мало звертаючи уваги на то, чи рад чи не рад був тому гість. В домі відкриті були всі вікна; офіцини були заняті кватирою учителя француза, котрий гарно голився і був великий стрілець; завсігди приносив чи то тетерку чи дику качку, а іноді й самі гороб’ячі яйця, з котрих казав смажити собі яєчницю, бо більше ніхто її в дому не їв. В офіцинах жила також його краянка, учителька двох панночок. Сам хазяїн приходив до обіду в сурдуті, хоч троха приношенім, а все-таки огряднім; лікті були в ладу; ніде ніякої латки. Але добра хазяйка вмерла; часть ключів, а з ними й дрібних клопотів перейшла на його руки. Плюшкін став неспокійніший і як всі вдівці, недовірчивіший і скупіший. На старшу доньку, Олександру Степанівну він не міг у всьому здатися, та й мав слушність, бо Олександра Степанівна швидко втекла з штабовим ротмістром Бог зна якого кінного полку і звінчалася з ним десь на борзі, в дерев’яній церкві, знаючи, що отець не любить офицерів задля дивного пересуду, немовбито всі воєнні картярі та марнотратники. Отець послав їй на дорогу прокляття, але доганяти не квапився. В домі стало ще пустіше. У пана почала чимраз виразніше проявлятися скупість; вірна її приятелька, сивизна, що почала промітуватися в його шерсткім волоссі, ще більше помогла їй розвитися. Учитель француз зістав відправлений, бо синові прийшла пора на службу; мадам зістала прогнана, бо показалася не безгрішною в ділі викрадення Олександри Степанівни; син, котрого отець послав до губерніяльного міста в тій цілі, щоби провідав в палаті, як він виражався, службу «существенну», пристав замість того до полку і написав до отця, вже по своім прикомандированню, просячи грошей на мундур. Зовсім природна річ, що на тоє одержав, як каже простий народ, – фігу. Вкінці послідня донька, що осталася при нім вдома, померла, і старий батько очутився сам один сторожем, хоронителем і властителем своїх багатств. Одиноке життя дало ситу поживу його скупості, котра, як звісно має вовчій голод, і чим більше пожирає, тим більше стає несита; людські чувства, котрі і без того не були в нім глибокі, щохвилі плітшали і кождої днини що-небудь утрачувалося в тій запустілій розвалині. Аж ось лучилося по ту пору, немов нарочно на потвердження його неохоти до воєнних, що син його програвся в карти; він послав йому від душі своє батьківське прокляття і ніколи вже не був цікавий знати, чи живе він на світі, чи ні. З кождим роком зачинялися вікна в його домі, вкінці осталося тілько двоє, та й то одно, як вже бачив читатель, було заліплене папером; з кождим роком чимраз більше він тратив з виду головні часті хазяйства, і його пліткий погляд обертався на папірчики та пера, котрі збирав в своїй світлиці; чимраз незгідливіший ставав він з купцями, що приїздили до нього закуповувати його господарські вироби: купці торгувалися, торгувалися і вкінці й зовсім покинули його, кажучи, що се біс, а не чоловік; сіно і збіжжя гнили, скирти і стоги перемінювалися в гній, що хоч капусту сади на них; мука в засіках задубіла як камінь, і треба було сокирою лупати її; до сукон, полотен і домашніх матерій страшно було діткнутися – вони розсипалися на порох. Він вже позабував сам, кілько чого було у нього, а тямив тілько, в якім місці стояла у нього в шафі фляшка з останком якої-небудь настійки, на котрій він сам зробив признаку, щоби ніхто злодійським способом її не випив, та де лежало яке пірце або кусник ляку. А між тим в хазяйстві дохід збирався по-давному: тілько само оплати мусив принести мужик, таким самим приносом горіхів обложена була кожда баба, тілько само поставів полотна мусила наткати ткачиха. Все те звалювалося до шпихлірів і все ставало гниль і дірявина, і сам він перемінився вкінці в якусь дірявину на людськості. Олександра Степанівна якось-то приїздила два рази з маленьким синком, пробуючи, чи не мож би що-небудь дістати; видно, що життя в походах з штабовим ротмістром не було таке принадне, як здавалося перед шлюбом. Плюшкін прецінь же їй простив і навіть дав маленькому внучкові для забавки якийсь ґудзичок, що лежав на столі, але грошей не дав. Другий раз Олександра Степанівна приїхала з двома діточками і привезла йому калач до чаю і новий шляфрок, бо у татуся був такий шляфрок, на котрий глядіти було не то совісно, але навіть встидно. Плюшкін приласкав обох внуків і посадивши їх собі одного на праве коліно а другого на ліве, погойдав їх зовсім в такий спосіб, немовби вони їхали на конях; калач і шляфрок прийняв, але доньці нічого не дав; з тим і поїхала Олександра Степанівна.

Ітак ось якого рода поміщик стояв перед Чичиковим! Треба сказати, що подібна проява рідко лучається в Росії, де все любить радше розвернутися, ніж скулитися, і тим більше застановляє вона, що туй-таки, в сусідстві, підвернеться поміщик, гуляючий цілою шириною російської бути і панства, пропалюючий, як кажеться, життя наскрізь. Небувалий проїжджий зупиниться з зачудованням при виді його житла, не знаючи, який великоможний князь опинився нагло серед маленьких, темних властивців: палатами визирають його білі, муровані доми з несчислимим множеством димників, бельведерів, хоруговок, окружені громадою офіцин і всякими поміщеннями для приїздячих гостей. Чого лишень нема у нього? театри, балі; цілу ніч палає прикрашений вогнями і ліхтарнями, залитий гримучою музикою сад. Півгубернії в пишних строях і весело гуляє під деревами, і нікому й на тямку не находить дикість і гроза того силуваного освітлення, коли театрально вискакує з гущавини дерев палаюча штучним світлом гілка, позбавлена своєї яркої зелені, а згори темніше і понуріше і двадцять раз грізніше проглядає нічне небо, і далеко трепочучи листям в вишині, ховаючися глибоко в непробудимий сумерк, гніваються суворі верхів’я дерев на сей позолочений блеск, знизу освічуючий їх коріння.

Вже кілька мінут стояв Плюшкін, не говорячи ні слова, а Чичиков все ще не міг зачати розмови, занятий розгляданням то хазяїна, то всього того, що було в його світлиці. Довго він не міг придумати, якими б то словами розповісти причину своєї гостини. Він вже хотів було виразитися в такім дусі, що наслухавшися о чесноті і рідких свойствах душі його, уважав своїм обов’язком особисто зложити йому своє поважання; але похопився і почув, що сього вже надто. Косо кинувши ще один погляд на все, що було в світлиці він почув, що слова: «чеснота і рідкі свойства душі» можна дуже добре замінити словами «економія» і «порядок»; і тому-то, перемінивши таким способом свою бесіду, він сказав, що наслухавшися о його економії і незвичайнім порядку в заряді маєтності, він уважав собі за обов’язок познакомитися і особисто зложити своє поважання. Розуміється, мож було навести іншу, ліпшу причину, але нічого другого тоді не прийшло йому до голови.

На те Плюшкін щось пробубонів крізь губи, бо зубів не було, – що іменно, не знати, але ймовірно значення сього було таке: «А чорт би тебе вхопив з твоїм поважанням!» Но позаяк гостинність у нас таку має вагу, що навіть скнира не в силах переступити її законів, то він тут-таки додав троха виразніше: «Покірно прошу сідати!»

– Я давненько не видаю гостей, – сказав він, – та й, сказати по правді, мало з них виджу хісна. Завели пренеприличний обичай їздити один до другого, а в хазяйстві з-за того страта... ще й їх коней годуй сіном! Я вже давно пообідав, а кухня у мене низька, препогана, і димник, смотріть, зовсім розвалився, – почнеш топити, ще пожару наробиш!

«Ось воно як! – подумав собі Чичиков. Добре то, що я у Собакевича перекинув сіканець та плат баранячої лопатки».

– І така причта погана, що сіна хоч би клапоть в цілім обійстю! – говорив дальше Плюшкін! – Та і в самій речі, як ту його приощадити? землиця мілонька, мужик лінивий, працювати не любить, міркує тілько, як би в шинок... так і гляди, а на старості літ прийдеться йти за прошеним хлібом!

– А мені все-таки говорили, – скромно замітив Чичиков, – що у вас звиш тисячі душ!

– А хто вам се говорив? А ви би, батечку, в очі наплювали тому, хто вам се сказав! Він сміховалець: видно, хотів зажартувати собі з вас. От плетуть – тисяча душ, а піди-но, порахуй, то й нічого не нарахуєш! Послідні три роки проклята гарячка викришила у мене здоровенну купу мужиків.

– Прошу! і багато викришила? – скрикнув Чичиков з участю.

– Позвольте ще запитатися: адже, я думаю, ви ті душі почислили від дня подачі послідньої ревізії?

– То би ще слава Богу, – сказав Плюшкін; – та їх від от того часу до сто двадцяти набереться.

– Чи правда? цілих сто двадцять? – скрикнув Чичиков і навіть троха рот розняв з зачудування.

– Старий вже я, батечку, щоби казати неправду: сьомий десяток живу! – сказав Плюшкін. Він, бачилось, обидився таким, майже радісним викриком. Чичиков покмітив, що й справді неприлично бути таким безжалісним до чужого горя, і для того зітхнув сейчас і сказав, що жаліє його.

– Та що ж жалю за пазуху не сховаєш, – сказав Плюшкін. – Ось поруч мене живе капітан, чорт його знає, відки й взявся! говорить – свояк... «Дядечку, дядечку!» – і в руку цілує, а як зачне жаліти, ревіт такий підійме, що вуха затикай. З лиця весь червоний: певно шумівки смертельно придержується. Очевидна річ, грошики проциндрив, служачи в офіцерах, або театральна акторка виманила, так ось він тепер і жаліє!

Чичиков постарався об’яснити, що його жаль зовсім не такого роду, як капітанів, і що він не пустими словами, а й ділом готов се доказати і не відкладаючи діла на дальше, без всяких вигадок туй-таки висказав готовість – прийняти на себе обов’язок платити податки за всіх мужиків, що перемерли такими нещасливими злучаями. Се предложення, бачилось, зовсім зачудувало Плюшкіна. Він витріщивши очі, довго глядів на нього і вкінці спитав:

– Та ви, батечку, чи не служили, буває, в воєнній службі?

– Ні – відповів Чичиков досить хитро, – служив в горожанській.

– В горожанській? – повторив Плюшкін і став жувати губами, немовби їв дещо. – Але ж бо як же се? Адже ж се вам самим страта?

– Ах, батечку! ах, добродію мій! – скрикнув Плюшкін, не завважуючи на радощах, що у нього поли шляфрока розвернувшися, показали шмаття не дуже приличне для оглядання. – Ось урадували старого! Ах, Господи ти мій! ах, святі угодники божі!.. Дальше Плюшкін і говорити не міг. Але не пройшла мінута, коли радість тая, так хвилево промигнувши на його лиці, так само хвилево й щезла, немов її й зовсім не було, і на лице його знов наляг заклопотаний вираз. Він зім’явши хустину в клубок, почав обтирати нею свою верхню губу.

– Але як же, за вашим позволенням, щоби не розсердити вас, – ви за кождий рік беретеся платити за них податок? і гроші будете видавати мені, чи до каси?

– А ось як ми то зробимо: ми зробимо на них контракт купний, як коли б вони були живі і як коли б ви їх продали мені.

– Т-та, контракт купний... – сказав Плюшкін, задумався і почав оп’ять жувати губами. – Адже ось контракт купний – все видатки. Канцеляристи такі безсовісні. Вперед, бувало піврубликом міді його позбудешся та мішком муки, а тепер шли цілу фіру круп та й червоний папірок в додатку, – така захланність! Я не знаю, як се ніхто другий не зверне на тоє уваги. Ну, сказав би йому як-небудь душеспасительне слово! Адже ж словом хоч кого проймеш. Най хто що хоче говорить, а против душеспасительного слова не встоїш.

«Ну, ти, думаю, встоїш», – подумав собі Чичиков і туй-таки сказав, що з поважання для нього готов і видатки на контракт взяти на свій рахунок.

Почувши, що навіть видатки на контракт він принімав на себе, Плюшкін поміркував, що гість мусить бути цілковитий дурень і тілько так удає, немов-то служив в горожанській службі, а напевно був в офіцерах і волочився за акторками. Попри все тоє він прецінь не міг скрити своєї радості і пожелав всякої потіхи не тілько йому, але навіть і його дівочкам, не спитавши, чи були вони у нього, чи ні. Підійшовши до вікна, він затарабанив пальцями о шибку і закричав: «Гей, Прошка!» За хвилю чути було, як хтось вбіг з прожогом до сіней, довго там нушторився і калатав чобітьми, вкінці двері отворилися і ввійшов Прошка, хлопчина літ тринадцяти, в таких величезних чоботах, що ступаючи мало не винав з них ноги. Чому у Прошки були такі великі чоботи, сього мож було зараз же догадатися: у Плюшкіна для всеї двірні, кілько там було її в домі, були тілько одні чоботи, котрі повинні були все стояти в сінях. Кождий, кого пан кликав до покою, звичайно перетанцював через ціле подвір’я босаком, але входячи до сіней, надівав чоботи і аж так приходив до світлиці. Виходячи з світлиці, він знов лишав чоботи в сінях і відходив дальше вже на власній підошві. Коли би хто поглянув з вікна в осінню пору, а особливо, коли поранками зачинаються маленькі приморозки, то побачив би, що вся двірня робила такі підскоки, які ледве чи вдасться зробити на театрах хоч би й найзручнішому балетникові.

– Ось поглядіть лишень, батечку, що за морда! – сказав Плюшкін до Чичикова, показуючи пальцем на лице Прошки. – Адже ж дурний, як дерево, – а попробуй що-небудь положити – вмить украде! Ну, чого ти прийшов, тумане, скажи, чого? – Тут він троха помовчав, на що Прошка відповів також мовчанкою. – Настав самовар, – чуєш? та ось візьми ключ та дай Маврі, щоби пішла до шпижарні: там на полиці є сухар з калача, що привезла Олександра Степанівна, – щоби подали його до чаю!.. Постій, куди ж ти? тумане, ех, претумане! Чи біс у тебе в ногах свербить, чи що?.. Ти вислухай вперед. Сухар зверха певно попсувався, то нехай зіскоблить його, а дрібок най не кидає, а най віднесе до курятника. А вважай мені, ти не ходи, брат, до шпижарні; а то я тебе – знаєш? – прутиком березовеньким, щоби для смаку! от у тебе тепер славний апетит, то щоби ще ліпший був! Ось спробуй лишень піти до шпижарні, а я за той час буду в вікно дивитися. – Їм ні в чім не мож дати віри, – говорив він дальше, обернувшися до Чичикова, після того, як Прошка забрався враз з своїми чобітьми. Вслід за тим він зачав і на Чичикова поглядати з підозрінням. Така незвичайна великодушність почала йому видаватися неправдоподібною і він подумав собі: «Адже чорт його знає, може він попросту хвалько, так як всі ті марнотратники: набреше, набреше, щоби побалакати та чаю напитися, а потому поїде!» І тому-то для безпечності і заразом бажаючи троха випробувати його, він сказав, що незле би було зробити контракт якнайборше, бо, мовляв, чоловік чоловіка не певен: нині живий, а завтра Бог знає.

Чичиков сказав, що він готов хоч і в тій хвилі се зробити і зажадав тілько спису всіх мужиків.

Се вспокоїло Плюшкіна. Очевидно було, що він задумував щось зробити, і дійсно, взявши ключі, наблизився до шафи і отворивши дверці, порався довго між чарками і склянками і вкінці сказав:

– Отже ж таки годі надибати, а у мене був славний лікерець, коли тілько не випили: народ – така злодійня! А ось хіба отсе він?

Чичиков побачив у нього в руках фляшочку, всю припалу порохом, мов прикриту футералом.

– Ще покійниця робила, – говорив дальше Плюшкін; – шельма ключниця зовсім було його закинула, і навіть не заткала, злодюга! Стоноги і всяка погань було налізли до нього, але я все паскудство повимітував, і тепер ось чистенька, – я вам наллю чарочку».

Але Чичиков відказався від такого лікерця, кажучи, що він вже і пив і їв.

– Пили вже і їли! – сказав Плюшкін. – Ну, розуміється, добре вихованого чоловіка хоч де пізнаєш: він не їсть і ситий: а коли такий який-небудь шанталавець, то його хоч і кілько годуй... Адже ж ось капітан приїде: «Дядечку, – говорить, – дайте чого-небудь перекусити!» А я йому такий дядько, як він мені дід. У себе дома певно нема що їсти, так ось він волочиться. Ага, та вам ото треба спису всіх тих дармоїдів? А як же! я, мов знав, – всіх їх списав на окремий листок, щоби при першій подачі ревізії всіх їх вимазати.

Плюшкін начепив окуляри і почав ритися в паперах. Розв’язуючи всякі зв’язки він угостив свого гостя таким порохом, що той аж чихнув. Вкінці видобув папірець, записаний весь довкола. Мужицькі назви обсіли го тісно, як мухи. Були там всякі: і Пирамонов і Пименов і Панталеймонов, і навіть визирнув якийсь Грицько Доїжджай-не-Доїдеш; всіх було звиш сто двадцять. Чичиков усміхнувся, побачивши їх таке множество. Сховавши папірець до кишені, він замітив Плюшкінові, що для довершення контракту йому треба буде приїхати до міста.

– До міста? А се ж як?.. а дім от на кого лишити? Адже ж у мене народ або циган або злодюга: в день білий так облуплять, що й кафтана не буде на чім повісити.

– Та кого ж там знакомого? Адже ж мої знакомі померли або роззнакомилися... Ах, батечку! як же не мати? маю! – скрикнув він. – Адже знакомий сам предсідатель, заїздив навіть в давні літа до мене! Як не знати? разом їли, разом через плоти лазили! Ще би той не знакомий? ще й як знакомий! то чи не до нього би написати?

– А як же! такий вже знакомий! в школі приятелями були!

І на тім дерев’янім лиці нараз проблиснув якийсь теплий промінчик, виразилося – не чуття, а якийсь блідий відблиск чуття: поява подібна неожиданому з’явленню на поверхності води потопаючого, причім виривається радісний крик в народі, стовпленім на березі. Але дармо врадувані брати і сестри кидають з берега шнур і чекають, чи не покажеться знов спина або натомлені боренням руки: з’явлення було посліднє. Все глухо, і ще страшнішою і пустішою стає після того поверхність бездушної води. Так і лице Плюшкіна, слідом за хвилею блиснувшим на нім чуттям, стало ще тупіше і огидніше.

– Лежала на столі чвертка білого паперу, – сказав він, – та не знаю, куди запропастилася: люди у мене такі негідники! – Тут він взявся зазирати і на стіл і під стіл, шарив всюди і вкінці закричав: «Мавро! гей, Мавро!» На клик надійшла жінка з тарілкою в руках, на котрій лежав сухар, вже знакомий читателеві, і між ними зав’язалася ось яка бесіда.

– Їй-Богу, паночку, я не бачила, тілько невеличкий свисток, котрим ви зволили накрити чарку.

– Та на що ж би я потягла? Адже ж мені хісна з того ніякого нема: я писати не вмію.

– Брешеш, ти занесла паламарчукові: він маже папір, так ти йому й занесла.

– Та же паламарчук, як захоче, то дістане собі паперу. На що йому вашого свистка!

– Ось почекай лишень: на страшнім суді чорти припечугь тебе за то залізними рогачами! от побачиш, як припечуть!

– Та за що ж мають припікати, коли я і в руки не брала чвертки вашої? Вже радше якою іншою бабською хибою, а злодійством ніхто ще мені не докоряв.

– А ось чорти вже тебе припечуть! скажуть: А ось се тобі, злодійко, за то, що пана ошуковала! – і гарячими тебе пришмалять!

– А я скажу: нема за що! Їй-Богу, нема за що: не брала... Та он вона й лежить на столі. Все задармо причепитеся!

Плюшкін і справді побачив чвертку і на хвилину замовк, пожував губами і сказав: – Ну, чого ж ти так розвередувалася? яка з неї не дотикай-мене. Одно їй слово скажи, а вона вже тобі десять! Піди лишень принеси вогнику запечатати письмо. Та стій! ти вхопиш лоєву свічку; лій – розтописта річ: згорить та й по нім, тілько страта; а ти принеси-но мені скипочку!

Мавра пішла, а Плюшкін сів на кріслі, взявши в руку перо, та довго ще обертав на всі боки чверточку, міркуючи, чи не мож би ще віддерти від неї осьмушку, і вкінці переконався, що зовсім не мож; ввіткнув перо в каламар з якимось запліснілим плином і множеством мух на дні, і почав писати, виставляючи букви, похожі на музикальні ноти, придержуючи щохвилі розмах руки, котра розскакувалася по цілім папері, і ліпив скупо стрічку на стрічці та не без жалю подумував о тім, що все ще багато лишиться чистого місця.

І до такої нікчемності, дріб’язності і погани міг зійти чоловік! міг так змінитися! І чи подібне ж се до правди? Все подібне до правди, все може статися з чоловіком. Нинішній вогнистий молодець з переляком відскочив би, якби показати йому його власний портрет в старості. Забирайте ж з собою в дорогу, коли виходите з м’яких молодечих літ в сурове, жорстоке мужество, забирайте з собою всі людські чувства і пориви, не лишайте їх по дорозі, – не найдете опісля! Грізна, страшна надходяча старість, і нічого не віддає назад і з поворотом! Могила милосердніша від неї, на могилі написано буде: «Тут похоронений чоловік!» але нічого не прочитаєш на холодних чертах безчоловічої старості.

– А не знаєте ви якого-небудь свого приятеля, – сказав Плюшкін, складаючи письмо, – котрому запотребились би втікачі?

– А у вас є і втікачі? – живо спитав Чичиков, і рапав вухо.

– То-то й лишенько моє, що є. Зять провідував: говорить, що й слід застив; але що, він чоловік воєнний: острогами побренькувати, до того він майстер, а щоби полазити по судах...

– А їй-Богу так! Адже ж у мене щороку втікають. Народ, бачите, страшенно пажирливий, з лінивства завів привичку напихати живіт, а у мене й самому нема що їсти... А вже я би за них, хоч що-то дай, а взяв би. То порадьте ж свому приятелеві: адже ж най відшукає він тілько десять, то вже у нього грошенят нівроку. Адже ж ревізійна душа платиться по п’ятсот рублів.

«Ні, сього ми приятелеві й понюхати не дамо», – сказав до себе Чичиков, і потім об’яснив, що такий приятель ніде не найдеться, бо одні видатки в тім ділі стояти будуть більше, бо від судів треба й поли власного кафтана врізувати, а втікати геть; але коли він вже дійсно такий притиснений, то з участі і милосердя він і сам готов дати... тілько що се така дрібниця, о котрій і балакати не варто.

– А кілько би ви дали? – спитав Плюшкін і сам аж нагострився; руки його задрижали, як живе срібло.

– Я би дав по двадцять п’ять копійок за душу.

– Тілько, батечку, для вбожества мого, дали би вже по сорок копійок.

– Пречесний мій! – сказав Чичиков: – не тілько по сорок копійок, а й по п’ятсот рублів заплатив би! радо-радесенько заплатив би, бо виджу – чесний, добрий старушок терпить про власне добре серце.

– А їй-Богу так! їй-Богу, правда! – сказав Плюшкін, звісивши голову додолу і сумовито похитавши нею. – Все через добре серце.

– Ну, видите! я відразу пізнав вашу вдачу. Ітак, чому ж би мені не дати по п’ятсот рублів за душу, але... нема відки, по п’ять копійок, звольте, я готов додати, щоби кожда душа таким способом винесла по тридцять копійок.

– Ну, батечку, воля ваша, хоч по дві копійчини приложіть!

– По дві копійчини приложу, нехай і так. Кілько ж їх у вас? Ви бачиться, казали: сімдесят?

– Сімдесят вісім, сімдесят вісім, по тридцять копійок за душу, се буде... тут герой наш одну секунду, не довше, думав і сказав борзо: – се буде двадцять чотири рублі дев’ятдесят шість копійок! – він був сильний в аритметиці. Туй-таки він заставив Плюшкіна написати квит і видав йому гроші, котрі той взяв в обі руки і поніс їх до бюра так обережно, немов ніс який-небудь плин і щохвилі боявся розхлюпати його. Підійшовши до бюра, він переглянув їх ще раз і вложив також дуже обережно в один перескринок, де запевно їм судилося бути погребаними до тої пори, коли отець Карп і отець Полікарп, два священники його села, погребуть його самого, на неописану радість зятя і дочки, а може й капітана, що сам приписався йому в свояки. Сховавши гроші, Плюшкін сів на крісло і вже, бачилось, не міг більше найти о чім говорити.

– А що, ви вже збираєтеся їхати? – сказав він, побачивши невеличке порушення, котре зробив Чичиков на те тілько, щоби дістати з кишені хустину.

Се питання нагадало йому, що й справді ні за чим було засиджуватися.

– Так, пора мені! – сказав він і взяв капелюх.

– Ні, вже чайку нехай ліпше коли-небудь другим разом.

– Як же ж? а я казав самовар наставити? Я, признатися по правді, не охотник до чаю, напиток дорогий, та й на цукор ціна піднялася немилосердно. Прошка! не треба самовара! Сухар віднеси Маврі, чуєш? нехай положить його на те саме місце; або ні, подай його сюди, я вже сам занесу його. Прощайте, батечку, най вас Бог благословить! А листочок віддайте предсідателеві. Аякже! най прочитає, він мій старий знакомий. Як же! були однокоритниками, їли з одної миски!

Засим тота дивна поява, той скулений старчуган проводив його з подвір’я, а відтак казав сей же час браму замкнути; потім обійшов шпихліри, щоби оглядіти, чи на своїх місцях сторожі, котрі стояли на всіх углах, калатаючи дерев’яними довбеньками о пусті бочівки місто залізних плит; після того заглянув до кухні, де, нібито пробуючи, чи добре зварено їсти для людей, сам наївся по горло борщу і каші і наганьбивши всіх до посліднього за крадіж, обжирство і лихе заховання, вернувся до своєї світлиці. Оставшися сам, він навіть подумав о тім, як би то йому віддячитися гостеві за таку, справді безпримірну великодушність. «Я йому подарую – подумав він сам собі, – кишеньковий годинник: годинник гарний, срібний, а не то, щоби який-небудь томбаковий або бронзовий, – трошка попсований, – але ж він його собі направить; він чоловік ще молодий, то йому потрібно кишенькового годинника, щоби сподобатися своїй панні. Або ні, – додав він по короткім намислі, – ліпше я лишу го йому по своїй смерті, в тестаменті, щоби пам’ятав о мені».

Але герой наш і без годинника був в дуже веселім настрою духа. Такий несподіваний здобуток був настоящий дарунок. Бо й справді, хоч що хочеш кажи, не тілько одні мертві душі, але ще й втікачі, і всього звиш двісті душ! Розуміється, що наближаючися до Плюшкинового села, він уже прочував, що буде якась пожива, але такої багатої він зовсім не надіявся. Всю дорогу він був надзвичайно веселий, підсвистував, пригравав губами, приложивши кулак до рота, як коли б грав на трубі, а вкінці затягнув якусь пісню, таку вже незвичайну, що й сам Селіфан слухав – слухав і відтак похитав злегка головою і сказав: «Видиш ти, як пан співає!» Стояв вже густий сумерк, коли вони наблизилися до міста. Тінь з світлом перемішалася цілковито і, бачилось, самі предмети також перемішалися. Сороката рогачка набрала якоїсь неозначеної масті; вуси у стоячого на варті вояка здавалися на чолі і далеко вище очей, а носа немовби й зовсім не було. Гриміт і підскоки дали знак, що бричка в’їхала на брук. Ліхтарні ще не засвічувалися, декуди тілько зачинали освічуватися вікна домів, а в переулках і закаулках чутно було сцени і розговори, нерозлучні з тою порою по всіх містах, де багато вояків, фірманів, робітників і особливого роду істот, в виді панночок в червоних шалях і черевиках без панчіх, котрі, як лилики шниряють по перехрестках. Чичиков не добачив їх і навіть не добачав многих тоненьких урядників з тростинками, котрі очевидно зробивши прохід поза містом, верталися додому. Зрідка лишень доходили до його слуху якісь, бачилось, жіночі викрики: «Брешеш, пияку, я ніколи не позволяла йому такого грубіянства!» – або: – «Ти не бийся, тумане, а ходи на поліцію, там я тобі докажу!..» Словом, такі слова, котрі нараз кип’ятком обіллють якого-небудь задуманого, двадцятилітнього молодця, коли він вертаючи з театру, несе в голові ішпанську улицю, полуденну ніч, чудовий жіночій образ з гітарою і кучерями. Чого тоді нема, що не мріє в його голові? Він в небесах і до Шиллера в гості заїхав – і разом роздаються над ним, як грім, неожидані слова, і бачить він, що знов опинився на землі, і навіть на Сіннім пляцу, і навіть близь шинку, і знов починає поперед ним волочися життя по-буденному.

Вкінці бричка, здоровенно підскочивши, потонула, немов в яму, в ворота гостиниці, і назустріч Чичикову вийшов Петрушка, котрий одною рукою придержував полу свого сурдута, бо не любив, щоби поли у нього розверталися, а другою почав помагати йому висідати з брички. «Половий» також вибіг, з свічкою в руці і з серветою на плечі. Чи врадувався Петрушка приїздом пана, не знати; все ж таки вони переморгнулися з Селіфаном, і подоба його, звичайно сурова, сим разом немов трохи прояснилася.

– Довго зволили погуляти, – сказав «половий», освічуючи сходи.

– Еге, – сказав Чичиков, йдучи горі сходами. – Ну, а ти що?

– Слава Богу, – відповів половий кланяючись. – Вчора приїхав якийсь військовий, поручник, зайняв шістнадцятий нумер.

– Добре, добре! заховуйся й надальше хорошо! – сказав Чичиков і ввійшов в свою світлицю. Проходячи передпокій, він покрутив носом і сказав до Петрушки: «Ти би бодай хоч вікна повідчинював!»

– Та я їх відчинював, – сказав Петрушка, і минувся з правдою. Впрочім пан і сам знав, що він збрехав, але вже не хотів з ним перечитися. Після довгої проїздки він почував сильне втомлення. Зажадавши дуже легкої вечері, що складалася тілько з поросятини, він сей же час роздягся і обвившися ковдрою, заснув твердо, міцно, заснув чудовим способом, як сплять одні тілько ті щасливці, котрі не знають ні геморойдів, ні блох, ні за сильних духових спосібностей.

ГЛАВА VII

Щасливий путник, котрий після довгої, вкучної дороги з її холодами, слотами, болотами, заспаними почтарями, бренькотом дзвінків, направками, суперечками, візниками, ковалями і всілякими дорожніми поганцями бачить вкінці знакому кришу з блимаючим назустріч світлом, і перед ним стануть знакомі світлиці, радісний окрик вибігаючих назустріч людей, гамір і біганина дітей і мирна тиха промова, переривана палаючими поцілуями, здужаючими загладити все сумовите з пам’яті! Щасливий сім’янин, у кого є такій куточок, але горе нежонатому!

Щасливий писатель, котрий поминаючи характери скучні, нелюбі, поражаючі своєю сумовитою дійсністю наближався до характерів, проявляючих високу гідність чоловіка, котрий із великого омута вертячихся день у день образів вибрав самі нечасті виїмки, котрий ні разу не змінив високого настрою своєї ліри, не спускався з своєї вершини до бідних, нікчемних собратів своїх і не тикаючися землі, весь потопав в своїх далеко одірваних від неї і великосвітлих образах! Двічі завидна його прекрасна доля: він серед них, як в рідній хаті: а між тим далеко і голосно розноситься його слава. Він обкурив упоюючими розкошами людські очі; він чудово підхлібив їм, скривши недолю їх життя і показавши їм прекрасного чоловіка. Все плещучи в долоні несесь за ним і летить слідом за його торжественною колісницею. Великим, всесвітнім поетом називають його, злітаючим високо понад всіми геніями світа, як злітає орел над другими крилачами. При однім його імені вже трепет пронимає молоді, гарячі серця; в відповідь йому блискотять сльози на всіх очах. Немає рівного йому силою!.. Але не така доля і інша судьба писателя, котрий посмів визвати наверх все те, що кождої хвилі перед очима і чого не бачуть рівнодушні очі, – всю страшну, потрясаючу намулину дрібниць, опутуючих наше життя, всю глибінь холодних, роздроблених, щоденних характерів, котрими кишить наша земна, часами гірка і вкучна дорога, – котрий поважився долотом невмолимого різьбяра виставити їх наглядно і ярко перед очі народа! Йому не зібрати народних оплесків, йому не бачити сліз вдячності і однодушного унесення зворушених душ; йому назустріч не полетить шістнадцятилітня дівчина з завернутою головою і геройським запалом; йому не призабутися в солодкім упоєнні розворушених власною його рукою звуків; йому не уйти вкінці сучасного суду, лицемірно-беззглядного сучасного суду, котрий назве нікчемними і низькими його вилеліяні твори, назначить йому погорджений куток в ряді писателів, оскорбляючих чоловіцтво, придасть йому прикмети ним самим описаних героїв, відніме у нього і серце і душу і божеський жар таланту. Бо не признає сучасний суд, що однако чудне скло, оглядаюче сонця і показуюче рухи недоглядних черв’ячків; бо не признає сучасний суд, що багато треба глибини душевної, щоби облити світлом картину взяту з погордженого життя і перетворити її в бісер художества; бо не признає сучасний суд, що високий, взнеслий сміх годен стати поруч високого ліричного полету, і що ціла пропасть між ним, а викривлюванням ярмаркового комедіанта. Не признає сього сучасний суд і все поверне в догану і насміховище непризнаному писателеві: без співучасті, без відклику, без любові, немов путник без родини, останеться він сам один серед дороги. Важка його дорога і гірко почує він самоту свою.

І довго ще назначено мені йти рука об руку з моїми дивними героями, оглядати ціле безконечно вируюче життя, оглядати його крізь видимий світові сміх і невидимі, невідомі йому сльози! І далеко ще той час, коли джерело вдохновення візьме інший напрям і світ почує в змішанім трепеті величний глас іншої бесіди...

В дорогу! в дорогу! проч набігаюча на чоло зморщина і суровий погляд лиця! Разом і нагло поринаймо в життя, з цілою його нескладною тріскотнею та калатальцями, і погляньмо, що робить Чичиков.

Чичиков прокинувся; протягнув руки і ноги і почув, що виспався добре. Полежавши дві мінути горілиць, він щовкнув рукою і нагадав собі з проясненим лицем, що у нього тепер без мала чотириста душ. Сейчас же він вискочив із постелі, не поглянув навіть на своє лице, котре любив щиро і в котрім, як бачилось, з всього найпринаднішим уважав підбородок, бо дуже часто хвалився ним перед котрим-небудь із своїх приятелів, особливо коли сей був присутній саме, як він голився. «Ось, поглянь, – говорив він звичайно, погладжуючи його рукою, – який у мене підбородок: зовсім круглий!» Але тепер він не поглянув ні на підбородок, ні на лице, а прямо, так як був, натягнув саф’янові чоботи з вирізуваними викладками всіх барв, якими веде добрий торг місто Торжок, дякувати привичці російської натури ходити весь вік в шляфроці, – і по-шотляндськи, в одній короткій сорочці, забувши на свою повагу і приличні середні літа, він зробив по світлиці два підскоки і ударив себе дуже зручно п’ятами в литки. Відтак в тій самій хвилі прийнявся за діло: перед шкатулкою потер собі руки з таким самим вдоволенням, як потирає їх приїхавший на слідство непідкупний земський суд, приступаючи до закуски, – і сейчас же вийняв з неї папери. Йому бажалося якнайскорше скінчити все, не відкладаючи на довгі перекладини. Сам він задумав уложити контракти, написати і переписати їх, щоби не платити нічого писарям. Формальний порядок був йому цілковито звісний: гарно виписав він великими буквами: «Тисяча вісімсот такого й такого року»; відтак слідом за сим дрібними буквами: «поміщик той і той», і все, що належиться. За дві години все було готове. Коли потому він поглянув на ті карточки, на мужиків, котрі й справді були колись мужиками, працювали, орали, напивали, фірманили, ошукували панів, а може й так собі були порядними мужиками, то якесь дивне, для нього самого незрозуміле чувство запанувало над ним. Кожда карточка немовбито мала якийсь свій окремий характер і через те неначебто й мужики самі принимали свій окремий характер. Мужики, що не належали до Коробочки, майже всі були з придатками і прізвищами. Спис Плюшкіна відзначувався короткістю в складі: часто були виставлені тілько початкові букви імен і отечества, а потім дві точки. Реєстр Собакевича відзначався незвичайною повнотою і докладністю: ні одна прикмета мужика не була пропущена: про одного було сказано: «Добрий столяр»; до другого було приписано: «Дотепний і горівки не п’є». Означено було так само докладно, хто отець і хто мати, і як справувалися; тілько у одного якогось Федотова було написано: «Отець не знати хто, а родився від дворової дівки Капітолини, але обичаїв добрих і не злодій». Всі ті подробиці придавали якийсь особливий вид свіжості: здавалося, як коли б мужики ще вчора живі були. Довго глядячи на їх імена, він призадумався і зітхнувши договорив:

– Батечки мої, кілько вас тут натикано! що ви, сердешні мої, поробляли на своїм віці? як перебивалися? – І очі його мимоволі зупинилися на однім прізвищі. То був звісний Петро Савельєв Неуважай-Корито, колишній кріпак Коробочки. Він оп’ять не втерпів, щоб не сказати: – Ех, який же довгий! на цілу стрічку роз’їхався! Чи ти був майстер, чи так-таки мужик, і якою смертю тебе прикоротало? чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сплячого неповоротлива валка. Степан Пробка, тесля, «тверезості взірцевої». Ага, ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що й до гвардії був би пригідний! Певно всі губернії переходив з топором за поясом і чобітьми за плечима, з’їдав за гріш хліба, та за два сушеної риби, а в калиті певно за кождий раз притаскував додому по сотці цілкових, а може й асигнацію зашивав в суконні штани або затикав в халяву. Де тебе прикоротало? Чи виліз ти для більшого прибутку на дзвіницю і поковзнувшися, відтам з перекладини впав на землю, та тілько стоячий побіч тебе який-небудь дядько Михій, почухавшися рукою в потилицю, промовив: «Ех, Стеня! от де тебе смерть чекала!» а сам, підв’язавшися линвою, поліз на твоє місце. – Максим Телятників, швець. Хе, швець! «II’яний як швець!» – говорить приповідка. Знаю, знаю тебе, голубчику; коли хочеш, всю історію твою розкажу. Вчився ти у німця, котрий годував вас всіх накупі, бив ременем по спині за непослух і не випускав на улицю байдики бити, і був ти чудо, а не швець, і не міг тобою нахвалитися німець, говорячи з жінкою або з товаришом; а коли скінчилася твоя наука: «А ось тепер я заведу собі свій домик, – сказав ти, – та й не так, як німець, що над копійкою трясеться, а відразу забагатію». І ось давши панові порядну оплату, заложив ти склепик, набрав купу обсталюнків і прийнявся за роботу. Добув десь-то за песій гріш гнилої шкіри і справді зискав удвоє на кождім чоботі, але за два тижні попукали всі твої чоботи і виганьбили тебе як найпідлішу скотину. І ось склепик твій опустів і пішов ти попивати та валятися по улицях, приговорюючи: «Ні, лихо жити на світі! нема як жити нашому чоловікові: все німці займили!» – А се що за мужик: Єлисавета Воробець? Фу ти пропадь: баба! А вона як сюди вкрутилася? Поганець Собакевич, і ту ошукав.

Чичиков правду мовив; се справді була баба. Як вона сюди дісталася, Бог її знає; але так штучно була приписана, що здалека мож було взяти її за мужика і навіть ім’я кінчилося на «ъ», то є, не Єлисавета, а Єлисаветъ. А все-таки він і на се не звернув уваги і туй-таки її вимазав.

– Грицько Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи фірманкою ти трудився і прогулявши трійню коней та мажу з накривою з рогожі, розлучився навіки від дому, від рідної берлоги, і пішов волочитися з купцями по ярмарках? І чи на дорозі ти віддав Богу душу, чи може уходили тебе твої-таки приятелі за яку-небудь товсту і червонолицю солдатку, або може вподобалися лісовому харцизникові твої шкіряні рукавиці і трійня присадкуватих та жвавих коників, або, бути може, й сам ти, лежачи на припічку, думав-думав, та й ні з сього, ні з того завернув в шинок, а відтам просто в тоню і поминай як звали? Ех, то народець! не любить умирати своєю смертю! – А ви що, мої голубчики! – говорив він дальше, переводячи очі на папірець, де були списані Плюшкінові втікачі, – ви хоч і живі ще, та що з вас за хосен! одно що й мертві! І де то носять вас тепер ваші скорі ноги? Чи лихо вам було у Плюшкіна, чи так-таки по своїй охоті гуляєте по лісах і обдираєте проїздячих? Чи сидите по криміналах, чи поприставали до других панів і орете землю? Ярема Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита... Ті вже й по прізвищу видно, що втікачі порядні. – Попов, дворовий чоловік... Мусить, що письменний якийсь: ножа чейже не взяв до руки, а прокрався благородним способом, але ось уже тебе без пашпорту зловив капітан-ісправник. Ти сміло стоїш на допросі. «Чий ти?» – говорить капітан-ісправник, вліпивши тобі, при тій безпечній нагоді, деяке-небудь почесне слівце. – «Такого й такого дідича», – відповідаєш ти сміло. – «За чим ти тутка?» – говорить капітан-ісправник. – «Відлучений на заробіток», – відповідаєш ти без запинки. – «А де твій пашпорт?» – «У хазяїна, міщанина Пименова». – «Закликати Пименова! Ти Пименов?» – «Я Пименов». – «Давав він тобі свій пашпорт?» – «Ні, не давав він мені ніякого пашпорта». – «Що ж ти брешеш?» – говорить капітан-ісправник, з добавкою деякого-небудь кріпкого слівця. – «Так і є, – відповідаєш ти сміло, – я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на сховок Антипові Прохорову, звонареві». – «Закликати звонаря! – Давав він тобі пашпорт?» – «Ні, я від нього не брав пашпорта». – «Що ж ти знов брешеш?» – говорить капітан-ісправник, зміцнивши свою бесіду деяким-небудь важким словечком. – «Він у мене був, – говориш ти проворно, – та може бути, видко, як-небудь по дорозі та й загубив його». – «А вояцький плащ, – говорить капітан-ісправник, почастувавши тебе знов на додаток деяким-небудь соленим словечком – пощо ти потягнув, також і в попа скриню з мідяками». – «А сохрань Господи, – говориш ти, й не похитнувшися, – злодійства за мною ніхто ще досі не запримічав». – «А чому ж плащ найшли у тебе?» – «Не можу знати! певно, хто-небудь другий підверг його». – «Ах, ти бестія, бестія! – говорить капітан-ісправник, похитуючи головою і взявшися попід боки. – А набийте йому на ноги скрипиці та відведіть до тюрми!» – «Нехай і так буде! я не маю нічо против того», – відповідаєш ти. І ось вийнявши з-за пазухи табакерку, ти приязненько частуєш табакою якихось двох інвалідів, що набивають на тебе скрипиці, і розпитуєш їх, чи давно вони в отставці і в якій війні бували. І ось ти поживаєщ собі в тюрмі, поки що в суді провадять твою справу. І пише суд: перевести тебе із Царево-Кокшайська в тюрму такого й такого міста; а той суд пише знов: перепровадити тебе до якого-небудь Весьєгонська і ти переїздиш собі з тюрми до тюрми і говориш, оглядаючи своє нове житло: «Ні, ось весьєгонська тюрма краща буде: там хоч і в прижмурки грати, то є місце, та й товариство більше». Абакум Фиров! ти голубчику, що? куди, по яких безвістях волочишся? Чи занесло тебе на Волгу, і полюбив ти вольне життя і пристав до бурлаків?..

Тут Чичиков зупинився і троха задумався. Над чим він задумався? Чи задумався над долею Авакума Фирова, чи може задумався так-таки, сам собою, як задумується кождий чоловік, будь він яких-будь літ, урядів і маєтків, коли замислиться про гулятику вільного життя. І в самім ділі, де тепер Фиров? Гуляє шумно і весело в збіжевій пристані, нанявшися у купців. Цвіти і бинди на капелюсі, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючися з коханками і жінками, високими, стрімкими, в намистах і скиндячках; танці, пісні, кипить увесь пляц; а міхоноси між тим, при криках, сварці та гейканні, начіпляючи гачком по дев’ять пудів собі на плечі, з шумом сиплють горох і пшеницю в глибокі кораблі, валять мішки з вівсом і крупами, і далеко видніються по цілім пляцу купи навалених в піраміди, мов гарматні кулі, міхів, і велично виглядає вся хлібова зброївня, поки вся не переладується в глибокі судна-суряки і поплине шилом, враз із весняними ледами безконечна фльота. Там-то ви напрацюєтеся, бурлаки! і дружно, як уперед гуляли і збитки робили, прийметеся до праці і поту, тягнучи линву під гомін одної безкінечної, як Росія, пісні.

– Ех, хе! дванадцята година! – сказав вкінці Чичиков, поглянувши на годинник. – Чого ж се я так засидівся? Та ще нехай би діло робив, а то ні з сього ні з того зразу загородив околесицю, а відтак і задумався. Що з мене за дурень в самій речі! – Сказавши се, він перемінив свій шотляндський убір на европейський, підтягнув порядно на спряжку свій живіт, покропив себе колонською водою, взяв в руки теплу шапку і папери під паху і пустився до цивільної палати затверджувати контракти. Він квапився не для того, щоби боявсь припізнитися – припізнитися він не боявся, бо предсідатель був чоловік знакомий і міг продовжити і вкоротити за його просьбою урядову годину, так, як старинний Гомерів Зевс продовжував дні і посилав наглі ночі, коли треба було перервати бійку його любих героїв, або дати їм можність доборотися; але він сам в собі почував бажання як можна найшвидше довести діло до кінця; до тої пори йому все вдавалося неспокійно й ненаручно: все-таки приходила думка, що душі не зовсім настоящі і що в подібних злучаях таку приключку завсігди треба чимскорше з плечей долів. Не вспів він вийти на улицю, роздумуючи о всім тім і двигаючи на плечах медведя, критого вишневим сукном, коли ось на самім повороті в переулок спотикнувся з паном також в медведях, критих вишневим сукном, і в теплій шапці з наушницями. Панок скрикнув: се був Манілов. Вони тут-таки обняли один другого і п’ять мінут так стояли. Поцілуї з обох боків були такі сильні, що у обох весь день боліли передні зуби. У Манілова від радості осталися тілько ніс і губи на лиці: очі цілковито щезли. З чверть години він держав обома руками руку Чичикова і нагрів її страшенно. В дуже ніжних і приємних оборотах він розповів, як летів обняти Павла Івановича; бесіду свою закінчив такою ввічливістю, котра пристала би хіба для дівчини, з котрою йдеться в танець. Чичиков розняв рот, ще й сам не знаючи, як дякувати: коли враз Манілов вийняв з-під футра якийсь папір, звинений в трубочку і зв’язаний рожевою биндочкою.

– А! – Тут він розвинув папір, пробіг очима і любувався красним і чистим письмом. – Славно написано, – сказав він, – і переписувати не треба. Ще й обвідка довкола! Хто се так гарно зробив обвідку?

– Ах, Боже мій! мені, їй-Богу совісно, що причинив вам тілько труду.

Чичиков поклонився з подякою, почувши, що він йде до палати для затвердження контракту, Манілов сказав, що і він готов йому товаришити. Приятелі взялися попід руки і пішли разом. При кождім невеликім сугорбику або підвищенні або східці, Манілов піддержував Чичикова і майже припіднимав його рукою, приговорюючи з приязним усміхом, що він не допустить Павлові Івановичу побивати своїми ніжками. Чичиков старався висвободити з-під руки, бо не знав, як і дякувати, і чувствовав, що був собі троха важненький. Серед взаїмних услуг вони дійшли вкінці до пляцу, де находилася палата – великий мурований будинок на три поверхи, весь білий, як крейда, запевно для зображення чистоти душ поміщаючихся там урядників. Прочі будинки на пляцу по величині зовсім не до пари були мурованому будинкові. Се були – вартова будка, край котрої стояв вояк з оружжям, дві-три фірманські господи і вкінці довгі паркани, з звісними паркановими надписями і рисунками, намазаними вуглем і крейдою. Більше не находилося нічого на тім самотнім, або як у нас виражаються, хорошім пляцу. Із вікон другого й третього поверха вистромлювалися непідкупні голови жреців Теміди, і в тій самій хвилі ховалися назад: правдоподібно в ту пору входив до світлиці начальник. Приятелі не вийшли, а вибігли горі сходами, бо Чичиков, стараючись втечи піддержуючих рук Манілова, прискорив кроку, а Манілов також зі своєї сторони летів наперед, стараючись не позволити Чичикову змучитися, і задля того оба засапалися немилосердно, коли вступили на темний коритарь. Ні коритарі, ні світлиці не блиснули їм в очі надмірною чистотою. Тоді ще не дбали о ню, і то, що було брудне, так і оставалося брудне, не принимаючи принадної поверхності. Теміда попросту, яка є, в негліже і в шляфроці, приймала своїх гостей. Належало би описати канцелярійні кімнати, через котрі проходили наші герої, але автор чується дуже несмілим в всяких канцеляріях. Коли й лучалось йому проходити їх навіть в блискучім і святочнім строю з лякированими підлогами і столами, він старався пробічи як мож найборше, смирно опустивши і похиливши очі в землю, і для того зовсім не знає, як там все благоденствує і процвітає. Герої наші виділи багато паперу і чорного і білого, понахилювані голови, широкі карки, фраки, сурдути губерніяльного крою і навіть попросту акусь ясно-сіру куртку, що визначалася дуже різко і перехиливши голову набік і поклавши її майже на самий папір, виписувала сміло і замашисто який-небудь протокол про переорання межі або ліцитації маєтності, загарбаної яким-небудь сумирним поміщиком, спокійно доживаючим свого віку під судом і під його ж охороною надбавшим собі дітей і внуків. Уривками проносилися короткі вираження, висказувані хриплим голосом: «Позвольте-но, Федосію Федосієвичу, актик до Нр. 368!» – «Ви все куди-небудь заподієте затичку з скарбового каламаря!» Іноді голос величніший, без сумніву якогось начальника, роздавався з приказом: «На, перепиши! а не то – здоймуть чоботи, і просидиш ти у мене шість діб без їди». Пера скрипіли, і скрипіли, немовби кілька фір з хворостом проїздило через ліс, завалений на чверть ліктя завгрубш пересохлим листям.

Чичиков і Манілов підійшли до першого стола, де сиділи два урядники ще молодих літ, і спитали:

– Позвольте дізнатися, де ту затверджують контракти?

– А чого вам треба? – сказали оба урядники, обернувшися.

– Я би попереду хотів знати, де контрактовий стіл, чи ту чи в другім місці?

– Але кажіть попереду, що ви купили і по якій ціні, так ми вам тоді й скажемо, де; а так не мож знати.

Чичиков сейчас помітив, що урядники були попросту цікаві, так як і всі молоді урядники, і хотіли придати більше ваги і значення собі і своїм заняттям.

– Послухайте, любі мої, – сказав він, – я дуже добре знаю, що всі діла контрактові, будь вони за яку хоч ціну, находяться в однім місці, і для того прошу вас показати нам стіл: а коли ви не знаєте, що у вас робиться, то ми спитаємо других.

Урядники на те нічого не відповіли, тілько один із них тикнув пальцем в кут світлиці, де сидів за столом якийсь старчик, що перемітував якісь папери. Чичиков і Манілов прийшли поміж столами прямо до нього. Старчик занимався дуже уважно.

– Позвольте дізнатися, – сказав Чичиков з поклоном, – чи ту контрактові діла?

Старчик тикнув пальцем в другий кут світлиці. Чичиков і Манілов подалися до Івана Антоновича. Іван Антонович уже запустив одно око назад і озирнув їх скоса, але в тій самій хвилі ще старанніше весь затопився в писанні.

– Позвольте дізнатися, – сказав Чичиков з поклоном, – чи ту контрактовий стіл?

Іван Антонович неначебто й не чув і цілковито заглибився в акти, не відповідаючи нічого. Видно було відразу, що се був чоловік уже в розумних літах – не то, що молодий говорун і вертопрах. Іван Антонович мав уже, бачилось, геть-геть поза сорок літ; волосся у нього було чорне, густе; вся середина лиця виступала у нього наперед і виходила в ніс; словом, се було лице, котре в щоденнім житті називають дзбанковим рилом.

– Позвольте дізнатися, чи ту контрактова експедиція? – сказав Чичиков.

– Ту, – сказав Іван Антонович, повернувши своїм дзбанковим рилом і знов приложився до писання.

– А у мене діло ось яке: купив я у різних властителів тутешнього повіту мужиків на вивіз; контракти готові, треба тілько затвердити.

– Приніс і просьбу. Я би хотів, мені треба поквапитися... тож чи не мож би, напримір, зробити се діло нині?

– Еге, нині! нині не можна, – сказав Іван Антонович. – Треба ще вивідатися, чи нема яких заборон?

– Впрочім щодо того, щоби прискорити діло, то Іван Григорович, предсідатель, мій щирий друг...

– Т-так, але ж Іван Григорович ту не один; бувають і другі, – сказав сурово Іван Антонович.

Чичиков порозумів ключку, котру закрутив Іван Антонович, і сказав: – Другі також не будуть мати кривди, і сам служив, діло знаю...

– Йдіть до Івана Григоровича, – сказав Іван Антонович троха вже ласкавіше, – нехай він дасть приказ, кому слідує, а за нами діло не постоить.

Чичиков, вийнявши з кишені банкнот, положив його перед Іваном Антоновичем, котрий зовсім не запримітив його і сейчас накрив книжкою. Чичиков хотів було показати йому «бумажку», але Іван Антонович головою дав знак, що показувати не треба.

– Ось він вас запровадить до канцелярії, – сказав Іван Антонович, та кивнув толовою і один із тут-таки присутніх чиновників, котрий так невтомимо приносив жертви Теміді, що аж оба рукави попукали йому на ліктях і давно відтам вилазила підшевка, і за тоту службу в свій час одержав рангу колежського регістратора, прислужився нашим приятелям, як колись Вергилій прислужився Дантові, і перепровадив їх в канцелярію предсідателя, де стояли самі тілько широкі крісла, і в них, перед столом за зерцалом (образом царя) і двома грубими книгами, сидів сам як сонце предсідатель. В тім місці новий Вергилій почув таку тривогу, що нізащо не осмілився переступити поріг і повернувся назад та показав свою спину, витерту як рогожина, з прилиплим десь курячим пером. Увійшовши в канцелярійну світлицю, вони побачили, що предсідатель був не сам: побіч нього сидів Собакевич, цілковито заслонений зерцалом. Прихід гостей викликав окрики, урядові крісла відсувано з шумом. Собакевич також піднявся з крісла і став видний з усіх боків з своїми довгими рукавами.

Предсідатель прийняв Чичикова в обійми і канцелярійна саля залящала поцілуями; спитали один другого про здоров’я; показалося, що у обох поболює поясниця, що сей же час приписано наслідкам сидячого життя. Собакевич, бачилось, сповістив уже предсідателя про покупку, за чим той почав йому желати щастя; се зразу троха змішало нашого героя, особливо коли він побачив, що й Собакевич і Манілов, оба продавці, з котрими діло було уладжено секретно, тепер стояли разом лицем до лиця. Однако ж він подякував предсідателеві і обернувшися туй-таки до Собакевича, спитав:

– Слава Богу, не пожалуюсь, – сказав Собакевич.

І справді, ні на що було жалуватися; швидше залізо могло простудитися і кашляти, ніж той на диво збудований чоловік.

– Так то так, ви завсігди славилися здоров’ям, – сказав предсідатель, – і покійник родич ваш також був сильний чоловік.

– Еге, на медведя сам один виступав, – відповів Собакевич.

– Однако ж мені здається, – сказав предсідатель, – що ви також повалили би медведя, коли б захотіли виступити против нього.

– Ні, не повалю, – відповів Собакевич, – покійник був дужчий від мене. – І зітхнувши, говорив дальше: – Ні, не такі тепер люди: ось хоч би й моє життя... що за життя? Якось от так собі...

– Чим же ваше життя не гарне? – сказав предсідатель.

– Негарне, негарне! – сказав Собакевич, похитавши головою. – Самі осудіть, Іване Григоровичу: пятдесятий рік живу, і ні разу слабий не був: хоч би горло заболіло, прищ або чиряк викинуло... Ні, се не на добро! коли-небудь прийдеться відпокутувати за тоє. – Тут Собакевич весь потонув в задуму.

«Отак-то й на! – подумали в одну й ту саму хвилю і Чичиков і предсідатель: – ото на що загадав жалуватися!»

– Для вас у мене письмо є, – сказав Чичиков, винимаючи з кишені письмо Плюшкіна.

– Від кого? – сказав предсідатель і розпечатавши скрикнув: – А, від Плюшкіна! Що, він ще досі дихає на світі? От доля: адже який був розумний, багатий чоловік! а теперь...

– Собака, – сказав Собакевич, – злодюга, всіх людей переморив голодом.

– Позвольте, позвольте, – сказав предсідатель, прочитавши письмо, – я готов бути повномічним. Коли ви хочете затвердити контракт, тепер чи опісля?

– Тепер, – сказав Чичиков, – я буду навіть просити вас, коли можна, то й нині; бо завтра я хотів би виїхати з міста: я приніс і контракти і просьбу.

– Все се добре, тілько вже, як воля ваша, ми вас не випустимо так вчасно. Контракти вам зробляться нині, але ви все-таки з нами побудьте. Ось я сейчас дам приказ, – сказав він і отворив двері до канцелярійної кімнати, цілком наповненої урядниками, що подібні були до трудолюбивих пчіл, розсипаних по медових комірках, коли тілько канцелярійні діла мож прирівняти до медових комірок. – Іван Антонович тут?

Уже знакомий читателям Іван Антонович, дзбанкове рило, показався в сали предсідателя і поклонився з пошаною.

– Ось візьміть, Іване Антоновичу, всі ті контракти їх...

– А не забудьте, Іване Григоровичу, – підхопив Собакевич, – треба буде свідків, хоч по два з кождої сторони. Пошліть таки зараз до прокурора: він чоловік незанятий і певно сидить дома: за нього все робить секретар Золотуха, перший хапуга в світі. Інспектор лікарської управи... Він також чоловік незайнятий і певно дома, коли тілько не поїхав де-небудь грати в карти; та й ту їх ще чимало є, таки близьких: Трухачевський, Бігушкін, – всі вони дармо заваджають на землі.

– Так, так! – сказав предсідатель і сей же час послав за ними канцеліста.

– Ще я прошу вас, – сказав Чичиков: – пошліть за повномочним одної поміщиці, з котрою я також зробив згоду, – за сином протопопа отця Кирила; він служить таки у вас.

– А як же! пошлем і за ним! – сказав предсідатель, – все буде зроблено, а урядникам ви жадному не давайте нічого: я вас прошу о тоє. Приятелі мої не повинні платити. – Сказавши се, він туй-таки дав якийсь приказ Іванові Антоновичу, котрий то приказ, як видно було, йому не сподобався. Контракти показали, бачилось, добрий вплив на предсідателя, особливо коли він побачив, що всіх покупок було майже сто тисяч рублів. Кілька мінут він глядів в очі Чичикову з виразом великого вдоволення і вкінці сказав:

– Так ось воно як! Отаким-то способом, Павле Івановичу! так ось ви приобріли!

– Та я й сам виджу, що ліпшого діла не міг би й загадати. Сяк воно чи так, а все ж ціль чоловіка ще не певна, поки би вкінці не стане твердою ногою на міцний ґрунт, а не на яку-небудь вільнодумну химеру молодості. – Тут він дуже впору виганьбив за лібералізм – і по справедливості – всіх молодих людей. Але цікава річ, що в словах його все була якась нетвердість, немовби він туй-таки сказав сам до себе: – Ех, небоже, тож-то плетеш! – він навіть не глянув на Собакевича і Манілова, бо боявся побачити що-небудь на їх лицях. Але без потреби він боявся: лице Собакевича й не ворохнулося, а Манілов, очарований фразою, з вдоволення тілько потрясав на знак признання головою, заглибившися в таке положення, в якім находиться любитель музики, коли співачка перевищила й саму скрипку і пискнула таку високу ноту, якої не втне й соловієве горло.

– Та чому ж бо ви не скажете Іванові Григоровичу, – заговорив Собакевич, – що таке іменно ви здобули? а ви, Іване Григоровичу, чому ви не спитаєте, який здобуток вони зробили! Адже ж що за народ! просто, золото! Адже ж я їм продав і каритника Михієва.

– Невже ж, чи й каритника Михієва? – сказав предсідатель. – Я знаю каритника Михієва: славний майстер; він мені дорожку переробив. Тілько позвольте, як же?.. Адже ви мені говорили, що він умер...

– Хто, Михієв умер? – сказав Собакевич, ні крихти не змішавшися. – Се його брат умер; а він преживісенький і став здоровіший, ніж вперед. Сими днями таку бричку зладив, що і в Москві не зладять. Йому би, коли б по правді, тілько би на одного царя й робити.

– Еге, Михієв славний майстер, – сказав предсідатель, – і я навіть дивуюся, як ви могли з ним розстатися.

– Та хіба ж то Михієв один! А Пробка Степан, тесля, Мілушкін, муляр, Максим Телятников, швець, – адже ж всі пішли, всіх продав! – А коли предсідатель спитав, пощо ж вони пішли, коли вони люди потрібні при домі і майстри, Собакевич відповів, махнувши рукою: – Ат, так попросту, дур до голови приступив: давай, говорю, продам, – та й продав одурівши! – Засим він повісив голову, немовбито й сам каявся того учинку, і додав: – він чоловік і сивіє, а й досі ще розуму не набрався.

– Але позвольте, Павле Івановичу, – сказав предсідатель, – як же се ви купуєте мужиків без землі? хіба на вивіз?

– О, там земля прегарна! – сказав предсідатель і висказався з великою похвалою о тім, які то там росли трави. – А землі досить багато?

– Досить, якраз на стілько, кілько треба для куплених мужиків.

– Ріка. Впрочім і став є. – Сказавши се, Чичиков поглянув ненароком на Собакевича, і хоч Собакевич був недвижний, як і вперед, але йому здавалося, немовбито на його лиці було написано: «Ой, брешеш ти, голубчику! ледве чи є ріка і став, та й вся земля!»

Поки велися розговори, зачали мало-помалу збиратися свідки: знакомий читателям прокурор-моргун, інспектор лікарської управи, Трухачевський, Бігушкін і прочі, як казав Собакевич, дармо заваджаючі на землі. Многі з них були зовсім незнакомі Чичикову; недостаючих і ще й лишніх назбирано туй-таки з палатських урядників. Привели також не тілько сина протопопа отця Кирила, але й самого протопопа. Кождий свідок помістив себе з всіми своїми гідностями і титулами, хто оборотним письмом, хто кривульками, хто попросту трохи не догори ногами, ставлячи такі букви, яких навіть і не видано будо в руській азбуці. Знакомий Іван Антонович упорався дуже проворно, тракти записано, понумеровано, зареєстровано в книгу і куди слідує, обчисливши й півпроцент за оповістку в губерніяльних відомостях, і Чичикову прийшлося заплатити дуже небагато. Навіть предсідатель дав приказ із приписаної такси взяти від нього тілько половину, а друга половина, не знати яким способом, перенесена була на рахунок якогось другого просячого.

– Ітак, – сказав предсідатель, коли все було скінчене, – остаєсь тепер тілько окропити покупку.

– Я готов, – сказав Чичиков. – Ваша річ тілько назначити час. Був би гріх мій, коли б для такого милого товариства, та не спорожнити дві-три бутилічки шипучого.

– Ні, ви не так порозуміли діло; шипучого ми самі поставимо, – сказав предсідатель, – се наш обов’язок, наша повинність. Ви у нас гість: ми вас повинні угощати. Знаєте що, панове! Поки там сеє та теє, а ми ось що зробимо: ходімо всі, кілько нас ту є, до поліцмайстра; він у нас чудо не чоловік: йому досить тілько моргнути, проходячи коло рибної торговиці або винного склепу, то ми, знаєте як перекусимо! а при тій нагоді і в вістець!

Від такого предложення ніхто не міг відказатися. Свідки вже при самій згадці о рибній торговиці почули апетит; в тій же хвилі всі похапали за шапки і за капелюхи, і урядова година скінчилася. Коли проходили вони через канцелярію, Іван Антонович, дзбанкове рило, звичайненько вклонившися, сказав потихеньку до Чичикова:

– Мужиків накупили на сто тисяч, а за труд дали тілько одну білюгу.

– Але ж бо що за мужики? – відповів йому на то також шепотом Чичиков: – препустий і пренікчемний народ, і половини не вартує.

Іван Антонович порозумів, що покупець був характеру твердого і більше не дасть.

– А почому купили душі у Плюшкіна? – шепнув йому на друге ухо Собакевич.

– А Воробця пощо ви приписали? – сказав йому місто відповіді Чичиков.

– Та бабу, Єлисавету Воробця, ще й букву «ъ» поставили на кінці.

– Ні, ніякого Воробця я не приписував, – сказав Собакевич і відійшов до других гостей.

Гості дійшли вкінці юрбою до дому поліцмайстра. Поліцмайстер справді був чудо не чоловік: як тілько почув він, в чім діло, то в тій же хвилі кликнув квартального, проворного хлопака в лякированих ботфортах, і бачиться, всього два слова шепнув йому до вуха, та й додав тілько: «Розумієш?» а вже там в другій світлиці, за той час, поки гості грали в віст, появилася на столі білуга, осетрина, семга, ікра вуджена, ікра свіжосолена, селедці, севрюжки, сири, вуджені озори і сушена риба: все те прислала рибна торговиця. Відтак появилися додатки від самого хазяїна, вироби куховарські: пиріг з головятиною, до котрого війшли хрящ і вилиці 9-типудового осетра, другий пиріг з грудзами, праженці, маслянці, вареники. Поліцмайстер був подекуди батько і добродій в місті. Він був серед горожан зовсім, як батько серед своєї родини, а до склепів і гостиниць навідувався, як до свого власного шпихліра. Взагалі він, як говориться, сидів на своїм місці і обов’язок свій понимав добре. Трудно було навіть розміркувати, чи він був сотворений для місця, чи місце для нього. Діла провадив він так розумно, що побирав доходів вдвоє більше проти всіх своїх попередників, а про то заслужив собі любов всього міста. Купці перші його дуже любили за тоє, що не гордий; і справді, він хрестив у них дітей, кумався з ними; хоч часами й обдирав їх тугенько, але все якось дуже зручно: і по плечу поплеще і засміється і чаєм напоїть, обіцяє й сам зайти пограти в варцаби, розпитає о всім: як діло, що й куди; коли почує, що дитинка як-небудь заслабла, і лікарство нарадить; словом – на все його подавай! Поїде фіякром, дасть порядок, а між тим і слівце промовить сьому та тому: «А що, Михієвичу! треба би нам з тобою дограти коли-небудь в купки!» – «Так 0лексію Івановичу, – відповів той, знімаючи шапку, – треба би». – «Ну, батьку Ілашу Парамоновичу, приходи до мене оглянути бігуна: з твоїм на перегін піде, та й свого запряжи в тарадайку; попробуємо». Купець, котрий був знаток коней, усміхався на то з особливою, як кажеться, охотою, і погладжуючи бороду, говорив: «Попробуємо, Олексію Івановичу!» Навіть всі слуги склепові, звичайно в ту пору познімавши шапки, з вдоволенням поглядали один на другого і немовби хотіли сказати: «Олексій Іванович добрий чоловік!» Словом, він здужав зробитися цілком популярним, і думка купців була така, що Олексій Іванович «хотя воно й візьме, та за то вже ніяк тебе не видасть».

Помітивши, що закуска була готова, поліцмайстер предложив гостям докінчити віст по сніданню, і всі пішли до тої світлиці, відки доходячий запах давно зачинав приємно дразнити носовий змисл гостей і куди вже Собакевич давно заглядав в двері, націлившися на осетра, що лежав збоку на великім тарелі. Гості, випивши по чарці горівки, темно-оливкового цвіту, який буває тілько на сибірських камінцях, з котрих вирізують в Росії печатки, приступили з всіх боків з вилками до стола і почали, як говориться, проявляти кождий свою вдачу, налягаючи хто на ікру, хто на семгу, хто на сир. Собакевич не звертаючи ніякої уваги на всі ті дрібниці, прийнявся за осетра і поки що тамті пили, балакали і їли, він за чверть години з окладом, змотрошив його цілого, так, що коли поліцмайстер пригадав собі осетра і сказав: «А як вам, панове, покажеться ось сей плід природи?» – і наблизився до нього з вилкою в руці враз з другими, то побачив, що з плоду природи остався тілько один хвіст; а Собакевич скрутився так, немов то й не він, і наблизившися до тарілки, що була отдалік від других, микав вилками в якусь дрібоньку сушену рибку. Упоравшися з осетром, Собакевич сів на крісло і вже більше не їв, не пив, а тілько жмурився і кліпав очима. Поліцмайстер, бачиться, не любив жалувати вина: тостам не було числа. Перший тост випили, як читателі може й самі догадаються, за здоров’я нового херсонського дідича, потому за добробуток його мужиків і за щасливе їх переселення, дальше за здоров’я його будучої жінки-красавиці, що викликало приємну усмішку на устах нашого героя. Приступили до нього з всіх боків і почали запрошувати під милий Бог, щоби ще хоч на дві неділі остався в городі. «Ні, Павле Івановичу! як ваша воля, але се виходить на таке – хату холодити: на поріг, та й назад. Ні, ви прожийте з нами! Ось ми вас оженимо. Правда Іване Григоровичу, оженимо його?»

– Оженимо, оженимо! – підхопив предсідатель. – Вже хоч як ви опирайтеся руками й ногами, ми таки вас оженимо! Ні, батечку, – попалися тутка, то й жаль набік! Ми жартувати не любимо.

– Що ж? пощо й упиратися руками й ногами, – сказав усміхнувшися Чичиков, – женитьба ще не таке діло, щоби аж теє... коби лиш пара.

– Буде й пара! Як же не буде? все буде, все, що хочете!

– Браво, остається! – закричали всі: – віват! гурра, Павло Іванович! гурра! – І всі потислися до нього ударитись чарками. Чичиков ударив з всіми. – «Ні, ні, ще раз!» – кричали ті, що були завзятіші, і наново вдарилися; потому пішли й третій раз тикатися; перетикалися й третій раз. Не по довгім часі всім зробилося надзвичайно весело. Предсідатель, котрий був премилий чоловік, коли розохотився, обнімав кілька разів Чичикова, приговорюючи в сердечнім пориві: «Душенько ти моя! мамунцю ти моя!» і навіть щовкнувши пальцями почав пританцьовувати довкола нього, приспівуючи звісну пісеньку: «Ах ти сякий і такий син, камаринський мужик!» Після шампанського розкоркували венгерське, котре придало ще більше духу і розвеселило товариство. Про віст цілком позабули: сперечалися, кричали, говорили о всім: о політиці, навіть о військовості, висказували свобідні мисли, за котрі іншим часом самі вибили би своїх дітей. Туй-таки порозв’язували множество щонайзапутаніших питань. Чичиков ніколи не чувся ще в такім веселім настрою, вважав себе вже справдешнім херсонським поміщиком, говорив о всіляких поліпшеннях: о триполевім господарстві, о щастю і блаженстві двох душ, і почав читати Собакевичові послання, в стихах, Вертера до Шарльотти, на котре той тілько очима кліпав, бо після осетра почував великий потяг до сну. Чичиков помітив і сам, що зачав вже надто розв’язуватися, попросив повозу і сів на прокуророву тарадайку. Прокураторський візник, як показалося по дорозі, був хлопак знаючий діло, бо поводив кіньми тілько одною рукою, а другу засунувши назад, піддержував нею пана. Таким способом вже на прокуроровій тарадайці Чичиков доїхав до своєї гостиниці, де у нього на язиці вертілися всілякі дурниці: білява панночка з рум’янцем і ямочкою на правім лиці, херсонські селитьби, багатства. Дав навіть Селифанові деякі хазяйські прикази – зібрати всіх свіжопереселених мужиків, щоби особисто всіх поголовно перекликати. Селіфан мовчки слухав дуже довго, а потому вийшов з світлиці і сказав до Петрушки: «Іди розбирати пана!» – Петрушка взявся знімати з нього чоботи і трохи не стягнув разом з ними й самого пана на поміст. Але вкінці чоботи були зняті, пан розібрався, як Бог приказав і пообертавшися якийсь час на постелі, котра скрипіла немилосердно, заснув справдешнім херсонським поміщиком. А Петрушка між тим виніс на коритарь пантальони і фрак малинового цвіту з ясною пасмою, розп’яв його на дерев’яну вішалку, почав бити прутом і щіткою і напустив пороху на весь коритарь. Коли вже хотів знімати його, позирнув із ґанку на долину і побачив Селіфана, що виходив зі стайні. Вони стрінулися очима і якось так порозуміли один другого: пан бач завалився спати – можна й зазирнути де-куди-небудь. Сей же час він заніс до світлиці фрак і пантальони, Петрушка зійшов в долину і оба пішли разом, не говорячи один другому ні слова о цілі подорожі і балагурячи дорогою зовсім о побічних речах. Прогульку зробили вони недалеку: іменно перейшли тілько на другий бік улиці, до домика стоячого насупротив гостиниці, і війшли в низенькі, скляні, задимлені двері, що вели майже до пивниці. Там вже за дерев’яними столами сиділо багато всіляких: і голивших і не голивших бороди, і в баранячих кожухах, і попросту в сорочках, а дехто і в суконнім плащі. Що робили там Петрушка з Селіфаном, Бог їх знає; але вийшли вони відтам за годину, побравшися за руки, хоронячи цілковиту мовчанку, та показуючи один о другого велику дбалість і перестерігаючися взаємно від всяких углів. Рука об руку, не попускаючися один другого, вони цілої чверть години лізли горі сходами, аж вкінці побороли всі трудності і вилізли. Петрушка постояв з мінуту перед своїм низеньким тапчаном, придумуючи, як би то лячи як найприличніше і ляг зовсім напівперек, так, що ноги його опиралися о поміст. Селіфан ляг і сам на тім самім тапчані, положивши голову Петрушці на черево і забуваючи о тім, що йому належалось би спати зовсім не ту, а може де в челядній, коли не в стайні при конях. Оба заснули в тій самій хвилі, піднявши храп нечуваної сили, на котрий пан із другої світлиці відповідав тонким носовим свистом. Швидко за їх приміром все вспокоїлося, і гостиниця оповилася глибоким сном; тілько в однім оконечку ще блищало світло; там жив якийсь, приїхавший із Рязаня поручник, очевидно великий охотник до чобіт, бо замовив їх вже чотири пари і раз в раз примірював п’яту пару. Кілька разів вже він наближався до постелі в тій цілі, щоби їх скинути і лягати, але ніяк не міг: чоботи й справді були гарно вшиті і довго ще піднімав він ногу та оглядав справно і на диво заокруглений зап’яток.

ГЛАВА VIII

Покупки Чичикова стали предметом розговорів. По місті пішли спори, суди й пересуди о тім, чи корисно купувати мужиків на вивіз. Декотрі спори виказували у спорячих цілковите познакомлення з предметом. – «Розуміється, – говорили декотрі, – се так, против того не на що і говорити: землі в полуденних губерніях справді гарні й плодовиті; але як то буде мужикам Чичикова без води? адже ж ріки нема ніякої». – «Се би ще байки, що води нема, – се би ще байки, Степане Митровичу; але переселення, ось в чім сук. Звісне діло, що таке мужик на новій землі, та ще зайнятися хліборобством, а у нього нічого нема – ні кола ні двора – втече, як два рази два, так нагострить п’яти, що й сліду не найдеш». – «Ні, Олексію Івановичу, позвольте, позвольте, я не годжуся з тим, що ви кажете, що мужик Чичикова втече. Наш чоловік до всього спосібний і до всякого неба привикне. Пішли його хоч до Камчатки, та дай тілько рукавиці, так він руки засуче, топір в руки, та й пішов ставити собі нову хату». – «Але ж, Іване Григоровичу, ти не звернув уваги на одно діло: ти не спитав ще, якій мужик у Чичикова? Забув хіба, що прецінь доброго чоловіка поміщик не продасть; я готов голову свою об заклад поставити, що мужик Чичикова або злодій та паниця до послідної степені, або гільтяй та непокірливець». – «Так, так, на се я годжуся, се правда, ніхто не продасть добрих людей, і мужики Чичикова п’яниці; але треба взяти на увагу, що ось тут іменно й лежить моральність, тут іменно й криється моральність: вони тепер харцизяки, а переселившися на нову землю, на раз можуть зробитися прикладними підданими. Вже було немало таких прикладів – прямо в світі, а й в історії також...» – «Ніколи, ніколи – говорив управитель скарбових фабрик, – повірте мені, сього ніколи не може бути; бо у мужиків Чичикова будуть тепер два сильні вороги. Першій ворог, се сусідство губерній українських, де як звісно, свобідна продаж горівки. Я вас запевняю, за дві неділі вони розіп’ються і тоді пиши пропало. Другий ворог, се вже сама привичка до вандрівного життя, котрої конечно набере мужик під час переселення. Потрібно хіба, щоби вони вічно були перед очима у Чичикова і щоб він держав їх в їжових рукавицях, переслідував би їх за кожду дурницю, та й не то, щоби здавався на другого, а щоби сам таки особисто, де слідує, дав би кому треба, і по зубах і в потилицю». – «А пощо ж Чичикову самому тягатися з мужиками і давати в потилицю? він може найти й управителя». – «Еге, найде управителя: всі ошуканці!» – «Се правда!» – підхопили многі. – «Най пан знає лишень хоч кілько-небудь толку в хазяйстві та най вміє розпізнавати людей, у нього завсігди буде добрий управитель». Але управляючий сказав, що менше, як за 5000 годі найти доброго управителя. Але предсідатель сказав, що мож і за 3000 найти. Але управляючий сказав: «Де ж ви його найдете? хіба у себе в носі?» Але предсідатель сказав: «Ні, не в носі, а в тутешнім таки повіті; іменно Петро Петрович Самійлов, ось управитель, якого потрібно для мужиків Чичикова!» Многі сильно перенімалися положенням Чичикова, трудність переселення такого величезного числа мужиків дуже їх лякала; сильно почали боятися, щоби не зробився навіть бунт, межи таким несупокійним народом, як мужики Чичикова. На те поліцмайстер сказав, що бунту ніщо боятися, що для охорони від бунту існує власть капітана-ісправника, що капітан-ісправник хоч нехай і не їде сам, а пішле місто себе тілько свою шапку, то сама тота шапка погонить мужиків аж до самого місця назначеного їм на селитьбу. Многі подавали свої ради, як викоренити бунтівного духа, непокоячого мужиків Чичикова. Ради були всілякі: були такі, котрі вже аж надто заносили військовою строгістю і жорстокістю, трохи чи не лишньою; були зато й такі, котрі відзивалися лагідністю. Почтмайстер запримітив, що Чичиков взяв на себе святий обов’язок, що він може зробитися серед своїх мужиків подекуди батьком, як він виражався; запровадити навіть благотворну просвіту, і при тій нагоді висказався з великою похвалою о Лянкастеровій школі взаїмного обучування.

Так то розмовляли і говорили в місті, і многі, з чистої приязні, навіть особисто уділили Чичикову декотрі з тих рад, приобіцювали навіть конвой для безпечного переведення мужиків на нові селитьби. За ради Чичиков дякував, говорячи, що в разі потреби не залишить користуватися ними, а від конвою рішучо відпросився, говорячи, що його зовсім не потрібно, що куплені ним мужики дуже сумирного характеру, почувають самі добровільну охоту до переселення і що бунту в ніякім разі межи ними не може бути.

Всі ті толки і пересуди викликали однако ж як найкорисніші наслідки, яких тілько міг надіятися Чичиков, іменно, рознесли слух, що він ні більше ні менше, як міліонер. Обивателі міста і без того, як ми вже бачили в першій главі, з душі полюбили Чичикова, а тепер, після таких слухів, полюбили його ще сердечніше. Впрочім коли сказати правду, вони все були народ добрий, жили ніж собою в ладу, обходилися по-приятельськи і бесіди їх носили на собі печать якоїсь особливої простодушності і лагідності. «Коханий дружище, Ілашу Ілашевичу! – Послухай, братчику, Антипаторе Захаровичу! Се вже ти перебрехав, мамочко моя, Іване Григоровичу!» До почтмайстра, котрий називався Іван Андрієвич, завсігди говорили: «Шпрехен зі дейч, Іван Андрейч?» Словом, все будо дуже фаміліярно. Многі були не без образовання: предсідатель палати знав напам’ять «Людмилу» Жуковського, котра тоді була ще непростиглою новиною і по-майстерськи читав многі місця, особливо: «Бор заснул, долина спит», а слово: «чу» виголошував так, що й справді бачилося, буцімто долина спить; для більшої вірності він навіть в тій хвилі зажмурював очі. Почтмайстер накинувся більше на філозофію і читав дуже пильно, навіть ночами, Юнгові «Ночі» і Еккартсгавзена «Ключ до Тайників Природи», з котрих робив дуже довгі виписки; але що там таке він виписував, сього ніхто не знав; впрочім був се чоловік дотепний, на словах цвітистий і любив, як сам виражався «уснастити» бесіду. А уснащував він бесіду множеством різних частиць, як ось: «панцю-добродійцю, отакий який-небудь, знаєте, вважаєте, можете собі виобразити, прикладом так сказати, подекуди» і прочими, котрі сипав цілими мішками; уснащував він бесіду також досить удачно підморгуванням, прижмурюванням одного ока, що все додавало дуже їдкого виразу многім його сатиричним натякам. Прочі також були люди більше менше освічені: хто читав Карамзина, хто «Московськія відомості», хто навіть і зовсім нічого не читав. Хто був те, що називають «тюрюк», то є, чоловік, котрого треба було штовшком піднімати на що-небудь; хто був попросту байбак, що як говориться, весь вік не виходив з Лежухова, котрого навіть надаремно було піднімати: не встане в жаднім разі. Що до зверхнього виду, звісно вже, всі вони були люди благонадійні, – сухотника між ними не було ні одного. Всі були люди такі, котрим жінки в ніжних розмовах на самоті давали назви: м’якунчика, товстунчика, пузанчика, чорнушечки, кікі, жужу і проч. Але взагалі вони були нарід добрий, повний гостинності, і чоловік, що споживав з ними хліб-сіль або один вечір просидів за вістом, ставав вже неначе яким свояком, – тим більше Чичиков з своїми очаровуючими прикметами та обходами, знаючий справді велику штуку – подобатися людям. Вони так полюбили його, що він не бачив способу, як вирватися з міста; тілько й був він з всіх боків: «Ну, тижник, ще один тижник побудьте з нами, Павле Івановичу!» – словом, його, як говориться, на руках носили.

Але без порівняння цікавіше було враження (диво дивне, та й годі!), яке зробив Чичиков на дами. Щоби се як-небудь пояснити, належало би багато дечого сказати о самих дамах, о їх товаристві, описати, як говориться, живими красками їх душевні прикмети, але для автора се дуже трудно. З одного боку зупиняв його необмежене поважання до жінок таких високих достойників, а з другого боку... З другого боку так-таки, що трудно. Дами міста N.N. були... ні, ніяким способом не можу: виразно, почуваю несмілість. В дамах міста N.N. найбільше з всього замітне було те... Аж чудно – ані руш не піднимається перо, так-таки, немовби яке-небудь слово в нім лежало. Нехай вже й так: о характерах їх, видно, треба залишити говорити для того, у котрого барви живіші та й троха більше їх на палітрі; а нам прийдеться хіба два слова о поверхності та о тім, що поверхніше. Дами міста N.N. були те, що називають, презентабельні, і в тім взгляді їх мож було поставити прикладом для всіх других. Що до того, як вести себе, заховати тон, піддержати етикету, множество щонайтонших приличій а особливо заховати моду в самих найпослідніших дрібницях, то в тім вони випередили навіть дам петербурзьких і московських. Убиралися вони з великим смаком, їздили по місті в колясках, як приписувала послідня мода, ззаду похитувався льокай, і либерія з золотими нашивками. Візитова карточка, будь вона писана хоч би на трефовій двійці або на каровім тузі – була однакож предметом дуже святим. Задля неї дві дами, великі приятельки і навіть своячки, посварилися смертельно – іменно за те, що одна з них якось не віддала візити. І вже хоч як старалися потому чоловіки і свояки знов поєднати їх, та ні, показалося, що все на світі мож зробити, а тілько одного не мож: поєднати дві дами, що посварилися за не віддання візити. Так обі дами й осталися в взаїмній неприхильності, після вираження міського «світа». Задля сідання на перших місцях бувало також множество дуже сильних сцен, що наводили чоловіків іноді на зовсім лицарські, великодушні поняття о заступництві. Поєдинків, розуміється, між ними не бувало, бо всі вони були цивільні урядники, але за то один другому старалися напакостити, де було можна, що, як звісно, часом буває гірше від якого хочете поєдинку. В обичаях дами міста N.N. були строгі, повні благородного обурення против всього зіпсування і всякого вгіршення, осуджували без найменшої пощади всякі слабості. Коли між ними й лучилося яке-небудь те, що називають «друге-третє», то воно робилося потаємно, так, що не подавалося й найменшого виду на те, що діялося; охоронювалася перед всім зверхня повага і навіть чоловік був так приготований, що коли й видів що-небудь «друге-третє» або чув о нім, то відповідав лагідно і розсудливо приповідкою: «Кому що до того діла, що кума з кумом сиділа?» Ще треба сказати, що дами міста N.N. відзначалися, так як і многі дами петербурзькі, надзвичайною осторожністю та приманчивостю в словах і вираженнях. Ніколи не говорили: я висякалась, я зіпріла, я плюнула, – але говорили: я облекшила собі ніс, я обійшлась при помочі хусточки. Ні в якім разі не мож було сказати: сеся склянка або сеся тарілка смердить. І навіть не мож було сказати нічого такого, щоби хоч натякало на те, а говорили місто того: сеся склянка не заховується порядно, або що-небудь в такім роді. Щоби ще більше облагороднити нашу мову, майже половину слів повикидувано зовсім з розговору, і для того дуже часто треба було запозичуватися у французької мови; зато вже там, по-французьки, друге діло: там позволялися такі слова, котрі були геть-геть різні від вищезгаданих. Ітак ось що мож сказати о дамах міста N.N., говорячи майже поверховно. Але коли заглянути глибше, то, розуміється, там відкрили б ви багато дечого зовсім не таківського; та тілько ж то дуже небезпечно заглядати троха глибше в дамські серця. Значиться, досить для нас в поверховності, – ходім дальше! До сеї пори всі дами якось-то мало говорили о Чичикові, віддаючи впрочім йому повну справедливість за його приємне, сальонове обходження; але від тої пори, коли пронеслися слухи, що він міліонер, дами найшли в нім і другі прикмети. Впрочім дами робили се зовсім не для інтересу: виною всього було слово «міліонер», не особа міліонера, а іменно тілько саме слово; бо в самім тілько звуці сього слова, крім всякого грошевого мішка, міститься щось таке, що показує вплив і на людей «ні те ні се», і на людей хороших, – на всіх показує вплив. Міліонер має тую користь, що може бачити підлість зовсім безкорисну, чисту підлість, не основану ні на яких ожиданнях; не один дуже добре знає, що нічого від нього не дістане і навіть не має ніякого права дістати, але непремінно хоч забіжить йому назустріч, хоч засміється, хоч капелюх здійме, хоч силоміць запроситься на той обід, на котрий знають, що запрошено міліонера. Годі сказати, щоби й дами міста N.N. нараз почули такий сердечний порив до підлості; а все таки в многих сальонах почали говорити, що хоч Чичиков не перший красавець, але зато такий, як слідує бути мужчині, що будь він тілько троха товстіший, уже то було би не гарно. При тім сказано було дещо вже майже аж троха образливо о тоненькім мужчині – що він не що більше, як таке щось ніби зубочистка, а не чоловік. В дамських строях показалося много всіляких додаточків. Перед гостиницею зробилася сутолока, трохи чи не глота; повстав навіть «corso» – так багато наїхало туди повозів. Купці зачудувалися побачивши, що кілька штук матерій, котрі понавозили з ярмарку, і не могли розпродати задля ціни, що видалася надто високою, нараз війшли в моду і були розкуплені нарозхват. Під час служби Божої у одної дами побачили на долішнім краю сукні такий хвіст, що зайняв ціле півцеркви, так що присутній тамечки комісар поліції дав приказ, щоби нарід проступився віддалік, то є, ближче до крилосів, щоби як-небудь не пом’ялася туалета її високоблагородія. Навіть сам Чичиков не міг почасти не зауважати такої надзвичайної для себе важливості. Одного разу, повернувши до себе домів, він найшов у себе на столі письмо. Відки і хто приніс його, годі було знати; трактирний слуга сказав, що принесли-бач і не веліли сказати, від кого. Лист зачинався дуже рішучо, а іменно так: «Ні, я мушу до тебе писати!» Дальше говорилося о тім, що є таємнича зв’язь між душами; ся правда потверджена була кільканадцятьма точками, що зайняли майже півстрічки. Дальше слідувало кілька мислей, дуже замітних задля своєї правдивості, так що вважаємо майже конечним їх переписати: «Що наше життя? Долина, де поселилося горе. Що світ? Громада людей без чувства». Затим писателька згадала, що обливає сльозами письмо ніжної матері, котра, минуло двадцять і п’ять літ, як вже не живе на світі; намовляла Чичикова йти в пустиню і покинути навіки місто, де люди в душних мурах не дишуть свіжим воздухом; кінець листу відзивався навіть рішучою розпукою і кінчився ось якими словами:

В послідніх двох стрічках не будо розміру, але се впрочім байки: лист був написаний в дусі тодішнього часу. Ніякого підпису також не будо: ні імені ні прізвища, ні навіть місяця і дня. В post-scriptum було тілько добавлено, що його власне серце повинно відгадати писательку і що на балю у губернатора, що має бути завтра, буде присутній сам оригінал.

Се дуже його зацікавило. В анонимі було так багато Заманливого і підбуджаючого цікавість, що він перечитав лист і два і три рази і вкінці сказав: «А все-таки цікаво би знати, що то за одна се написала?» Словом, діло, як видно, пішло на серіо; довше ніж годину він раз в раз думав о тім, а вкінці, розложивши руки і нахиливши голову сказав: «А писаннячко дуже, дуже кучеряво написане!» Потому, розуміється, Чичиков лист зложив і положив до шкатулки, в сусідстві з якимось афішом і білетом запрошуючим на весілля, що вже сім літ лежав на тім самім місці. Троха опісля принесли до нього й справді запрошення на баль до губернатора – діло дуже звичайне в губерніяльних містах: де губернатор, там і баль, бо інакше й не було би у дворянства приналежної любові і поважання.

Все постороннє в тій же хвилі Чичиков залишив і відсунув набік, і все було нагострене на приготування до балю, бо й справді було чимало спонукуючих і заохочуючих причин. Тому то може від самого сотворення світа не було ще повернуто тілько часу на вбирання. Ціла година зійшла на одних обзоринах лиця в дзеркалі. Пробовано було надати йому багато всіляких виразів! то поважний і статочний, то почитаючий без усміху: віддано було до дзеркала кілька поклонів, в супроводі неясних звуків, потроха подібних до французьких, хоч по-французьки Чичиков не вмів і слова. Він навіть зробив собі самому багато приємних несподіванок, підморгнув бровами й губами і проділав навіть дещо язиком; словом, чи ж мало чого виробляє чоловік, оставшися сам, коли чуствує притім, що красний, і до того має певність, що ніхто не заглядає крізь дірочку? Вкінці легенько поплескав себе по підбородку, кажучи: «Ах, ти мордасю якийсь!» – і почав вбиратися. Дуже вдоволений настрій не покидав його під час убирання; защіпаючи шельки або пов’язуючи краватку, він відшаркував ногами і кланявся з надзвичайною вмілістю, і хоч ніколи не танцював, а таки тепер не втерпів і втяв гопака. Сей гопак зробив невеличку, невинну субернацію; задрожала комода і впала зі стола щітка.

Появлення його на балю зробило нечуваний розрух. Все, що жило, кинулося йому назустріч: хто з картами в руках, хто на самій цікавій точці розмови, сказавши: «А нижчий земський суд відповідає на те...» Але що таке відповідає земський суд, се вже оповідаючий відкинув набік і спішив з привітом до нашого героя: «Павло Іванович! Ах, Боже мій, Павло Іванович! Любезний Павле Івановичу! Препочтенний Павле Івановичу! Душечко моя, Павле Івановичу! Ось де ви, Павле Івановичу! От он, наш Павло Іванович! Позвольте обняти себе, Павле Івановичу! Давайте-но його сюди, ось я його поцілую міцно-міцно, мого дорогого Павла Івановича!» Чичиков відразу почув себе в кількох обіймах. Не встиг ще цілковито висвободитися з обійм предсідателя, коли вже опинився в обіймах поліцмайстра; поліцмайстер передав його інспекторові лікарської управи; інспектор лікарської управи – пропинаторові, пропинатор – будовничому... Губернатор, котрий в ту пору стояв коло дам і держав в одній руці кармелькові стишки і больонську сучку, побачивши його, кинув на поміст і стишки і больонку, – аж запищала сучка. Словом, розширив ваш герой радість і веселість нечувану. Не було лиця, на котрім би не виразилось вдоволення або бодай відблиск загального вдоволення. Так буває на лицях урядників в ту пору, коли приїхавший начальник ревізує повірені їх зарядові місця: ось уже перший переполох проминув, вони побачили, що багато дечого йому сподобалось і він сам зволив вкінці зажартувати, то є, висказати кілька слів з приємною усмішкою. Сміються взадвоє в відповідь на те окружаючі його зблизька урядники; сміються сердечно ті, котрі впрочім трохи недокладно почули висказані слова, ба навіть стоячий далеко коло дверей, при самім виході який-небудь поліціянт, що зроду не сміявся за цілий свій вік і іно що перед тим грозив народові кулаком, навіть і той, по незмінному закону відбивання, виражає на своїм лиці якусь усмішку, хоч усмішка тота радше похожа на те, як коли б хто-небудь збирався чихнути, нюхнувши міцної табаки. Герой наш відповідав всім і кождому в чув в собі якусь надзвичайну легкість: відкланювався направо і наліво, по свому звичаю троха боком, але зовсім свобідно, так що очарував всіх. Дами в одній хвилі обступили його блискучою гірляндою і нанесли з собою цілі хмари різнорідних пахощів: одна пахніла рожами, від другої віяло весною і фіялками, третя ціла наскрізь була пропахнута резедою; Чичиков тілько й піднімав догори ніс і нюхав. В їх строях смаку була бездна: муслини, атласи, шовки були таких блідих модних цвітів, що й назви годі було для них придбати; кокарди з лент і букети з цвітів фуркали там і сям по сукнях, в дуже мальовничім неладі, хоч над тим неладом багато трудилася порядна голова; легкий стрій голови держався тілько на одних ушках, і бачилось, так і говорив: «Єй же, полечу! жаль тілько, що не підійму з собою й красавицю!» Талії були обтягнені і мали дуже видатні і приємні для очей форми. Треба сказати, що взагалі всі дами міста N.N. були трошка повненькі собою, але шнуровалися так скусно і обходилися так приємно, що повноти ніяк не можна було запримітити. Все у них було придумано і передвиджено з надзвичайною прозорливістю: шия, плечі були відслонені саме настілько, на скілько потрібно, а ніяк не дальше; кожда відкривала свої області до тої міри, доки почувалася з власного переконання, що вони спосібні погубити чоловіка; все проче було припрятане з надзвичайним смаком: або яка-небудь легенька краватка з ленти, легша від тістечка знаного під назвою «поцілуя», воздушно обнімав шию, або випущені були з-за плечей, з-під сукні, маленькі зубчасті стінки з тонкого батисту, звісні під назвою «скромностей». Ті «скромності» скривали спереду і ззаду то, що вже не могло нанести погибелі чоловікові, а між тим наводили на підозріння, що іменно там і була сама погибель. Довгі рукавички натягнені були не зовсім до рукавів, але обдумано лишали голими найпринадніші части рук повище ліктя, котрі у многих дихали завидною повнотою; у інших навіть насукали лякерові рукавички, присилувані засунутися ще дальше. Словом, бачиться, як коли б на всіх було написано: «Ні, се не губернія, се столиця, се сам Париж!» Тілько декуди нараз висувався який-небудь світом невиданий чепець, або навіть якесь трохи, чи не павляче перо, в суперечності до всякої моди настромлене, з власного смаку. Але вже то без того годі; така вже вдача губерніяльного міста: де-небудь таки непремінно він увірветься. Чичиков, стоячи перед ними, думав: «А котра прецінь писала те письмо?» і виткнув було ніс наперед; але по самім носі шарахнув його цілий ряд ліктів, обшивок, рукавів, кінчиків лент, запахущих шемизеток і суконь. Гальопада летіла без пам’яти: почтмайстрова, капітан-ісправник, дама з голубим пером, дама з білим пером, грузинський князь Чирхайхилидзев, урядник з Петербурга, урядник з Москви, француз Куку, Перхуновський, Перебендовський – все піднялось і полетіло...

– Ог-га! пішла писати губернія! – проговорив Чичиков, поступившися назад, і скоро тілько дами посідали знов на свої місця, він зачав знов розглядатися, котра писала до нього лист, але нізащо в світі не мож було пізнати ні по виразі лиця, ні по виразі очей, котра се писала до нього лист. Всюди видно було щось таке ледве-ледве дослідиме, таке невловимо ніжне! – ух, яке ніжне!.. «Ні, сказав сам до себе Чичиков, – се то женщини, се такий предмет... – ту він і рукою махнув: – попросту – й говорити нема що! Піди лишень, стрібуй оповісти або означити все те, що бігає на їх лицях, – всі ті проблиски, натяки... а от так-таки нічого не оповіси! Одні очі їх, се така безконечна держава, в котру заїхав чоловік – тоді й поминай, як звали! Вже його відтам ні гаком ні нічим не витягнеш. Ну стрібуй, напримір, розповісти оден блеск їх: вогкий, шовковий, цукровий – Бог їх знає, якого там ще нема! і твердий і м’ягкий і навіть зовсім мліючий, або, як деякі говорять з ніжністю й без ніжності, але ще гірше, ніж з ніжністю – так, так і зачепнть за серце і по всій душі, мов смичком поведе. Ні, попросту й слова не прибереш: галянтерна половина людського роду, та й більше нічого!»

Простіть! бачиться, з уст нашого героя вискочило словечко підхоплене на улиці. Що ж діяти? таке вже в Росії положення писателя! Впрочім коли слово з улиці забрило в книжку, то не писатель тому винен, винні читателі, а поперед всього читателі з вищих верств: від них перших не почуєш ні одного порядного російського слова, а французькими, німецькими і англійськими вони, коли воля, обсиплють в такім числі, що й не захочеш, і обсиплють навіть з захованням всіх можливих виголосів: по-французьки крізь ніс і диркаво, по-англійськи виголосять зовсім так, як прилично для птаха, навіть фізіономію настроять по-пташиному, і навіть насміються над тим, хто не зуміє фізіогномії настроїти по-пташиному. А отже ж тілько російським не наділять нічим, хіба з патріотизму вибудують для себе на хуторі хатину в російськім густі. Ось які то читателі з вищих верств, а за ними й всі, причислюючі себе до вищих верств! А між тим що за претензії! Хотять конечно, щоби все було писано мовою зовсім правильною, очищеною і благородною, – хотять, щоби російський язик сам собою нараз упав з неба, опрацьований, як слідує, і сів би їм прямо на язик, так, щоб їм більше нічого не треба було, як тілько порознімати роти і виставити його. Розуміється, дивна то штука – жіноча половина людського роду, але гідні – поважні читателі, мушу признатися, бувають ще дивніші.

А Чичиков між тим цілковито не міг доглупатися, котра то дама написала до нього лист. Он спробував уважніше вп’ялити очі і побачив, що з боку дам виражалося також щось таке, подаюче разом і надію і солодкі муки на серце бідного смертника, так що він вкінці сказав: «Ні, нізащо не мож згадати!» Тілько ж се ніяк не вменшило веселого настрою духа, в котрім він находився. Він зручно і непримушено сказав декотрим дамам колька приємних слів, наближався до сеї та другої дрібонькими, швидкими кроками, або, як говорять, дриптав ніжками, як звичайно роблять маленькі старчики-прикрасітники на високих каблучках, котрих називають мишачими жеребчиками, і котрі дуже зручно забігають коло дам. Накрутившись доволі зручними поворотами направо і наліво, він тут же підшаркнув ніжкою, в формі коротенького хвостика або на подобу перепинки. Дами були дуже вдоволені і не тілько вишукали в нім купу приємних і любезних прикмет, але навіть почали находити величний вираз на лиці, щось навіть марсове і воєнне, що, як звісно, дуже подобається женщинам. Навіть з-за нього вже починали троха сваритися: запримітивши, що він звичайно ставав коло дверей, декотрі – одна наперед другої – спішили зайняти крісло поближче дверей, і коли одній пощастилося зробити се борше, то трохи що не прийшло до дуже прикрої історії, і не одній, що і собі бажала зробити то само, видалася така безчельність вже аж надто гидкою.

Чичиков так зайнявся розговорами з дамани, або радше сказати, дами так зайняли і забаламутили його своїми розговорами, підсипаючи купу щонайтонших і найштучніших алегорій, котрі всі треба було відгадувати, так що від того аж піт виступив у нього на чолі – що він позабув навіть сповнити обов’язок приличності і поперед всього привітати хазяйку. Нагадав собі о тім вже тоді, коли почув голос самої губернаторші, що стояла перед ним вже кілька мінут. Губернаторша сказала троха хитрим і ласкавим голосом, любезно покивуючи головою: «А, Павле Івановичу, так ось як ви!..» Докладно не можу повторити слів губернаторші, але досить того, що сказала вона щось дуже любезне, в тім дусі, в якім виражаються дами і кавалери в повістях наших сальонових писателів, що то люблять описувати сальони і похвалитися знанням вищого тону, – вроді того, що «хіба ж так вже запанували над вашим серцем, що в нім нема більше місця, навіть найтіснішого кутика для тих, котрих ви так безжалісно позабули?» Герой наш в тій самій хвилі обернувся до губернаторші і вже готов був випалити їй відповідь, запевно нічим не гіршу від тих, які випалюють в модних повістях панове Звонські, Лінські, Лідіни, Греміни і всякі зручні войськові люди, – коли в тім нараз, підвівши очі, нараз зупинився, немов оглушений ударом.

Перед ним стояла не сама губернаторша. Вона держала попід руку молоденьку, шістнадцятилітню дівчинку, свіженьку білявку, з тоненькими і стройними чертами лиця, з гостреньким підборідком, з чаровито заокругленим овалом лиця, яке маляр взяв би за взірець для мадонни і яке лиш рідким злучаєм трафляється в Росії, де все любить показатися в широкім розмірі, все, що тілько є: і гори, і ліси, і степи, і лиця, і губи, і ноги, – ту саму бльондинку, котру він стрітив було на дорозі, їдучи від Ноздрьова, коли через дурноту візників чи коней, їх повози так дивовижно зап’ялися, перепутавшися упряжжю, і дядько Митяй з дядьком Миняєм взялися розпутувати діло. Чичиков так змішався, що не міг сказати й одного путнього слова і пробурмотів чорт зна що таке, чого би вже певно не сказав ні Гремін, ні Лідін, ні Звонський.

– Ви ще не знаєте моєї доньки? – сказала губернаторша: – институтка інощо випущена.

Он відповів, що вже мав щастя несподіваним способом познакомитися; спробував ще дещо додати, але «дещо» зовсім не вийшло. Губернаторша, сказавши два три слова, вкінці відійшла з дочкою в другий кінець салі до других гостей; а Чичиков все ще стояв недвижно на однім і тім самім місці, як чоловік, котрий весело вийшов на улицю в тій думці, щоби прогулятися, з очима готовими придивлятися до всього, – і нараз недвижно зупинився, нагадавши, що щось забув дома, і вже тоді нема нічого дурнішого від такого чоловіка: він силується пригадати собі, що таке він забув: чи хустину? але хустина в кишені; чи гроші? але гроші також в кишені; все, бачиться, при нім, а між тим якийсь невідомий дух шепче йому до уха, що він таки щось забув; і ось вже глядить він розсіяно і непевно на пливучий поперед нього народ, на літаючі повози, на ручниці і багнети проходячого війська, на вивіску, і нічого гарного не бачить. Так і Чичиков нараз зробився чужим всьому тому, що в округ нього діялося. В ту пору з дамських запахущих уст полетіло до нього множество натяків і запитань, наскрізь проникнутих ніжністю і любезністю: «Чи вільно нам, бідним жильцям землі, бути такими смілими, щоби спитати вас, о чім ви задумалися? – Де находяться ті щасливі місця, в котрих буяють ваші замисли? – Чи можна знати ім’я тої, котра запровадила вас в ту солодку долину задумчивості?» Але він відповідав на все рішучою неувагою і приємні фрази мов у воду канули. Він навіть до тої степені показався нечемним, що швидко відійшов від них на другий бік, бажаючи доглянути, куди се пішла губернаторша з своєю донькою. Але дами, бачиться, не хотіли лишити його так швидко в спокою: кожда в дусі рішилася ужити всяких можливих способів, так небезпечних для наших сердець, і пустити в діло все, що було найліпшого. Треба запримітити, що у деяких дам – я говорю у деяких: се не то, що у всіх, – є невеличка слабість: коли вони зауважають у себе що-небудь особливо гарне – чи чоло, чи рот, чи руки – то вже думають, що найкраща часть їх лиця так відпершу й кинеться в очі і всі відразу заговорять в один голос: «А дивіть, а дивіть, якій у неї пречудовий гречеський ніс!» або: «яке правильне, чаруюче чоло!» А у котрої гарні плечі, тая наперед переконана, що всі молоді люди зовсім в них засліпляться і нуже почнуть повторяти в ту пору, коли вона буде проходити повз: «Ах, які у сеї пречудові плечі!» а на лице, волосся, ніс, губи, чоло, навіть не поглянуть, а коли й поглянуть, то так, як на щось не належаче до речі. Відтак то думають деякі дами. Кожда дама заклялася в душі бути як можна найчарівнішою в танцях і показати в цілім блеску красоту того, що у неї було саме найкраще. Почтмайстриха, вальсуючи, так тужливо опустила набік голову, що й справді чути було щось надземного. Одна вже любезна дама, котра приїхала зовсім не за тим, щоби танцювати, для того, що у неї, як сама виразилася, приключилося невеличке «інкомодите» в виді міхурка на правій нозі і для того мусіла навіть набути на ноги плисові чобітки, – не витерпіла прецінь і зробила кілька кругів в плисових чобітках, іменно для того, щоби почтмайстриха не забрала собі справді надто багато до голови.

Але все те таки не показало сподіваного впливу на Чичикова. Він навіть не глядів на ті дамські викрутаси, а раз в раз ставав на пальці і зазирав поверх голов, де би могла заподітися бльондинка; також і присідав до землі, заглядаючи поміж плечима і спинами; вкінці дошукався і побачив її, сидячу поруч матері, над котрою велично помахувалась якась турецька чалма з пером. Бачилось, немов то він хотів взяти їх приступом. Чи весняний настрій поділав на нього, чи ззаду попихав його хто, досить того, що він протискався рішучо наперед, і не бачив нічого: пропинатор одержав від нього такого стусана, що захитався і ледве-ледве вдержався на одній нозі, а то би безперечно був повалив за собою цілий ряд; почтмайстер також відступив і поглянув на нього з зачудуванням, змішаним з доволі тонкою іронією, але він і не глипнув очима на них: він видів тілько вдалі бльондинку надіваючу довгу рукавичку і без сумніву палаючу бажанням – пуститися літати по паркеті. А вже там з боку чотири пари викидували мазура: каблуки ломали підлогу, а линіовий капітан від штабу працював і душею і тілом, підвертуючи такі «па», яких і в сні не трафлялося нікому підвертувати. Чичиков прошмигнув повз мазура майже по самих каблуках, і просто до того місця, де сиділа губернаторша з дочкою. Але він приступив до них дуже несміло, не сіменив так зручно і вдачно ногами, навіть троха помішався і у всіх його рухах показалась якась непевність.

Не можна сказати напевно, чи справді пробудилося в нашім герою чувство любові; навіть сумніватися можна, чи панове такого роду, то є, не те щоби товсті, але й не те, щоби тонкі, чи вони й спосібні до любові; але при всім тім ту було щось таке дивовижне, щось в такім роді, що він і сам не міг собі вияснити; йому здавалося, як він сам опісля признався, що весь баль, з всім своїм говором і шумом, став на кілька мінут немовбито десь вдалі; скрипки і труби гриміли десь за горами і все поволоклося туманом, похожим на недбало замальоване поле на образі, і з того мглистого, сяк-так намазаного поля, визначувалися ясно і викінчено тілько одні тонкі черти чаруючої білявки: її овально-круглясте личенько, її тоненький, тоненький стан, який буває у інститутки в перші місяці по виході, її біла, майже простенька суконька, легенько і вдачно обхапуюча з всіх боків молоденькі, стрункі суставці, котрі визначувалися в якихось чистих лініях. Бачилось, що вся вона подабала на якусь забавочку, випуклясто виточену з слоневої кості; тілько вона одна білілася і виринала прозірчастою і світлою з мутної і непрозірчастої товпи.

Видко, так то вже буває на світі: видко, що й Чичикови, на кілька хвилин в житті, стаються поетами, але слова «поет» буде вже надто. Принайменше він почув себе цілковито чим-то в роді молодого чоловіка, мало що не гусаром. Побачивши побіч них пусте крісло, він сейчас усів на нім. Розмова зразу не кліїлася, але чим дальше, тим ліпше йшла і Чичиков почав навіть входити в запал, тілько що... Ту з превеликим жалем треба запримітити, що люди статочні і занімаючі важні посади якось крихітку потяжкі в розговорах з дамами; на те майстри панове поручники і то зовсім не вище капітанської ранги. Як вони то роблять, Бог їх знає: бачиться, і не дуже премудрі речи говорять, а панночка знай собі аж розлягається на кріслі зо сміху; а статський совітник Бог знає що набалакає: то поведе річ о тім, що Росія дуже обширна держава, або підпустить комплімент, котрий, безперечно, видуманий не без дотепу, а тілько від нього страшно пахне книжкою; а коли й скаже що-небудь смішне, то сам далеко більше сміється, ніж та, котра його слухає. Ту се запримічено для того, щоб читателі бачили, для чого бльондинка почала позівати під час оповідань нашого героя. Але герой того зовсім не запримітив, розповідаючи множество приємних речей, котрі вже лучалося йому росповідати в подібних нагодах в різних місцях, іменно: в Симбирській губернії у Софрона Івановича Безпечного, де були тоді дочка його Аделяйда Софронівна з трьома зовицями: Марією Гаврилівною, Олександрою Гаврилівною і Аделяйдою Гаврилівною; у Федора Федоровича Перекроєва, в Рязанській губернії; у Фрола Васильовича Побідоносного, в Пензенській губернії, і у брата його Петра Васильовича, де були: своячка його Катерина Михайлівна і її тіточні сестри, Роза Федорівна і Емілія Федорівна; в Вятській губернії у Петра Варсонофієвича, де була сестра його невістки, Пелягія Юрієвна, з племінницею, Софією Ростиславною і двома вуєчними сестрами, Софією Александрівною і Маклятурою Александрівною.

Всім дамам цілковито не сподобалося таке заховання Чичикова. Одна з них нарочно пройшла повз нього, щоби дати йому се пізнати, і навіть зачепила бльондинку досить неосторожно грубим рульо своєї сукні, а шарфою, що порхала довкола її плечей, запорядила так, що вона самим кінчиком махнула їй по самім лиці; в ту саму пору позад нього з одних дамських уст пронеслася враз з запахом фіялок, досить колюча та гризька заміточка. Але коли він не почув її, або так чинився, що не чув, то се було дуже недобре, бо дамську прихильність треба високо цінити: за те він покаявся, але вже опісля, то є, запізно.

Обурення, під кождим зглядом справедливе, показалося на многих лицях. Хоч і як велика була в товаристві вага Чичикова, хоч він і міліонер, хоч на його лиці й виражалася повага і щось марсовате та воєнне, але є такі речи, котрих дами нікому не простять, нехай він собі буде, хто буде, – і тоді пиши пропало! Бувають злучаї, коли женщина, хоч і як слаба та безсильна характером в порівнянні з мужчиною, але стається нараз твердшою не тілько від мужчини, але й від всього, що де є на світі. Невважливість Чичикова, майже ненарочна, відновила навіть між дамами згоду, що вже була на краю погибелі задля захопленого крісла. В висказаних ним злучайно якихось сухих і звичайних словах найшли колючі натяки. На домір лиха котрийсь з молодих людей зложив туй-таки сатиричні стихи на танцююче товариство, без чого, як звісно, майже ніколи не обходиться на губерніяльних балях. Та стихи ту таки признано ділом Чичикова. Обурення змагалося, і дами почали говорити о нім в різних кутиках дуже неприхильними словами, а бідну інститутку знівечили дотла і засуд її був вже й запечатаний.

А між тим героєві нашому готовилася дуже немила неожиданка; в ту пору, коли бльондинка позівала, а він розповідав їй деякі історійки з давніх давен і навіть почав було згадувати про грецького філософа Діогена, показався з послідної світлиці Ноздрьов. Чи то він з буфету вирвався, чи з невеличкого зеленого сальону, де йшла гра міцніша від звичайного віста, чи то по своїй волі, чи витрутили його, досить того, що він появився веселий, радісний, ухопивши попід руку прокурора, котрого очевидно вже тягав довший час, бо бідний прокурор на всі боки покручував своїми густими бровами, немовби придумуючи спосіб, як би викрутитися з тої приятельської підручної подорожі. Та й справді, се вже годі було й видержати. Ноздрьов, захлипнувши охоти в двох склянках чаю, розуміється, навпів з румом, брехав немилосерно. Побачивши його ще здалека, Чичиков рішився навіть на уступку, то є, покинути своє завидне місце, і якнайшвидше дати драла: нічо доброго не віщувала йому тая стріча. Але як на біду в ту пору підвернувся губернатор, проявляючи надзвичайну втіху, що отсе найшов Павла Івановича, і зупинив його, просячи, щоби був судією в його суперечці з двома дамами о тім предметі: чи довговічна жіноча любов, чи ні: а між тим Ноздрьов вже побачив його і йшов прямо назустріч.

– Ага, херсонський поміщик, херсонський поміщик! – кричав він, наближаючись і заливаючися сміхом, від котрого тремтіли його свіжі, рум’яні як весняна рожа щоки. – Що? багато наторгував мертвих? Та то ви й не знаєте, ваше превосходительство, – горланив він дальше, обернувшися до губернатора, – він торгує мертвими душами! Їй-Богу! Послухай, Чичиков! адже ж ти, – я тобі се з приязні говорю – ось ми всі ту твої приятелі, ось і його превосходительство тутечки, – я би тебе повісив, їй-Богу, повісив!

Чичиков попросту не знав, на котрім місці сидів.

– Чи повірите, ваше превосходительство, – говорив дальше Ноздрьов, – як сказав він до мене: «продай мертві душі» – я так-таки пук зо сміху. Приїжджу сюди, мені говорять, що накупив за три мільйони мужиків на вивоз! та він торгував у мене мертвих. Послухай, Чичиков: та ти скотина, їй-Богу, скотина! от і його превосходительство тутечки... чи правда, прокуроре?

Але прокурор і Чичиков і сам губернатор так змішалися, що зовсім не знали, що й відповідати: а між тим Ноздрьов, і крихти не звертаючи уваги, торочив з півп’яна:

– Вже ж ти братику, ти, ти... я не піду від тебе, поки не дізнаюся, пощо ти купував мертві душі. Послухай, Чичиков, вже ж тобі, присяй Богу, сором; у тебе, сам-то знаєш, нема ліпшого приятеля, як я. Ось і його превосходительство тутечки... чи правда, прокуроре? Ви не повірите, ваше превосходительство, як ми один до другого прив’язані, – то є, так-таки, якби ви сказали, ось я ту стою, а ви би сказали: «Ноздрьов! скажи по совісті, хто тобі дорожчий, рідний отець, чи Чичиков?» – то я сказав би: «Їй-Богу, Чичиков!..» Позволь, душе моя, я тобі вліплю один безе (поцілуй). Вже ви позвольте, ваше превосходительство, поцілувати мені його. Еге, Чичиков, вже ти не противися, одну безешку позволь напечатати тобі на твоє сніжно-біле лице.

Ту Чичиков так відтрутив Ноздрьова з його безешкою, що той трохи не полетів на землю. Від нього всі відступилися і не слухали його більше. Але все-таки його слова о покупці мертвих душ висказані були на ціле горло в супроводі такого голосного сміху, що обернули увагу навіть тих, котрі находилися в найдальших кутах світлиці. Тая новина показалася такою дивовижною, що всі пристанули з якимось дерев’яним, глупо запитуючим виразом. Чичиков помітив, що многі дами перемигнулися між собою з якимось злобним, їдким усміхом, і в виразі деяких лиць показалося щось таке двозначне, що ще дужче збільшило його замішання. Що Ноздрьов брехун несосвітенний, се всі знали, і нікому не була дивниця почути від нього цілковиту нісенітницю; але грішний чоловік – тяжко навіть порозуміти, як уладжений той грішний чоловік: нехай собі й як буде глупа новина, але щоб тілько вона була новина, він непремінно розкаже її другому грішному чоловікові, хоч би лише на те тілько, щоби сказати: «Погляньте лишень, яку брехню розторочили!» а другій грішний чоловік радо прихилить ухо, хоч опісля й сам скаже: «Але ж бо се цілком глупа брехня, не заслугуюча на ніяку увагу!» і сейчас же потім піде шукати третього грішного чоловіка, щоби, розповівши й йому, опісля разом з ним скрикнути з благородним обуренням: «Що за глупа брехня!» І се набезпечно облетить все місто, і всі грішні люди, кілько їх є, непремінно наговоряться досита і відтак признають, що се не заслугує на увагу і що о тім і говорити не варто.

Сеся, очевидячки, пуста подія замітно розстроїла нашого героя. Хоч і як пусті слова дурака, а іноді бувають вони достаточні, щоби змішати розумного чоловіка. Чичикову вчинилось якось ніяково, недобре, зовсім так, як коли б прекрасно вичищеним чоботом нараз вступив в болотяну, вонючу калюжу, словом, негарно, зовсім негарно! Він силувався о тім не думати, старався розірватися, забавитися, присів до віста, але все пішло, як криве колесо: два рази переходив він в чужу масть, і забувши, розмахнувся з всього розмаху і лупнув з недогаду свою власну карту. Предсідатель ніяк не міг порозуміти, як Павло Іванович, так добре, і мож сказати, так наскрізь розуміючий гру, міг зробити подібну помилку і підвів навіть під обух його пікового короля, на котрого він, як сам виражався, надіявся, як на кам’яну гору. Розуміється, почтмайстер і предсідатель і навіть сам поліцмайстер, як се звичайно буває, піднімали на вигадки нашого героя, що чи не залюбився він і що ми знаємо, напевне, що у Павла Івановича серденько прихрамує, знаємо й то, ким воно підстрілене; але все те й крихти його не втішало, хоч і як він силувався всміхати і жартувати. При вечері так само він не був в силі розрушатися, не бачачи на тоє, що товариство за столом було приємне і що Ноздрьова давно вже вивели, бо вже і самі дами вкінці запримітили, що заховання його ставало надміру скандальне. Посеред котильйона він сів на поміст і почав хапати за поли танцюючих, що було вже, як казали дами, ні до чого не подібне. Вечеря була дуже весела; всі лиця, мелькаючі перед потрійними ліхтарями, цвітами, конфектами і бутильками, ясніли від сердечного вдоволення. Офіцери, дами, фраки – все було любезне, аж нудне. Мужчини зривалися з крісел і бігли відбирати від слуг страви, щоби з надзвичайною зручністю предложити їх дамам. Один полковник подав дамі тарілку з сосом на кінці обнаженої шпади. Мужчини статочних літ, між котрими сидів Чичиков, голосно перечилися, закусуючи важке слово рибою або м’ясом, обмачаним безпощадно в гірчицю, і перечилися о тих предметах, котрі навіть завсігди його живо обходили, але би був похожий на якогось чоловіка змученого або розбитого далекою дорогою, котрому нічо не лізе на голову і котрий не має сили нічим зайнятися. Навіть не дожидав він кінця вечері і поїхав домів далеко вчасніше, як звичайно від’їжджав.

Там в тій світлиці, так знакомій читателям, з дверми заваленими комодою і з визираючими подекуди з кутчиків швабами, настрій думок і духа його був так само неспокійний, як неспокійні були ті крісла, на котрих він сидів. Неприємно, сумно було у нього на серці; якась важка пустиня стояла там. «Щоб вас чорт побрав всіх, хто видумав ті балі!» – говорив він спересердя. – Ну, чим ту з дурного розуму втішатися? В губернії неурожай, дорожня, – а вони собі давай баль справляти! Ото штука: в бабські лахи пристроїлися! Невидальщина, що декотра навішала на себе тисячу рублів! А прецінь же се за мужицькі гроші, або, що ще гірше, ціною сумління нашого брата. Адже ж звісна річ, пощо береш хабарі і серцем покрившись? по тото, щоби дістати жінці на шаль або на всілякі роброни, мара би їх взяла, як їх там називають! А задля чого? щоби не сказала яка-небудь швайка Сидорівна, що на почтмайстрисі краща була сукня, – та й задля неї бух тисячу рублів! Репетують: «бал, бал, веселість!» А то попросту дрантя баль, не в російськім дусі, не в російській натурі, чорт знає, що такого! Дорослий, повнолітний якраз вискочить весь в чорнім, общипаний, обсмиканий, як чортик, та й давай ногами місити. Інший навіть, стоячи в парі, балакає з другим о важнім ділі, а ногами в ту саму пору, як цапок, мисліте направо і наліво... Все з малповання, все з малповання! Що француз в сорок літ така сама дитина, якою був і в п’ятнадцять, так ото ж давай і ми собі ж! Ні, бігме Боже... після кождого балю, немовби гріх який зробив: і згадувати навіть о нім не хочеться. В голові, попросту, нічого, так як по розмові з сальоновим чоловіком: всього він набалакає, всього злегка діткнеться, все скаже, що понавиривав з книжок; сорокато, блискітливо; а в голові аби хоч що-небудь з того винести; і бачиш потому, що навіть розмова з простим купцем, знаючим одно тілько своє діло, але знаючим його добре і з досвіду, ліпша від всього того перебрязкоту. Та й що ж з нього видусиш, з того балю? Ну, коли б, приймім, який-небудь писатель задумав описувати всю ту сцену, так як вона е? Ну, і в книжці, і там вона була би так само ні до чого не придала, як і в натурі. Що вона таке: моральна, чи не моральна? попросту чорт знає, що таке! Плюнеш, і книжку геть відкинеш! Так то неприхильно говорив Чичиков о балях взагалі; але здавсь, що сюди домішалася ще й друга причина неприхильності. Головна досада була не на баль, а на то, що йому самому лучилося посковзнутися, що він ні з сього ні з того показався перед всіми Бог знає, в якім виді, що став на якімось дивнім, двозначнім становищі. Розуміється, поглянувши оком розсудного чоловіка, він видів, що все те дурниця, що дурне слово нічого не значить, особливо тепер, коли головне діло вже було зроблене як слідує. Але дивний чоловік: його дуже гнівала неприхильність тих самих, котрих він не поважав і о котрих говорив так різко, ганьблячи їх пустоту і пристрасть до строїв. Се тим дужче гнівило його, що розміркувавши все докладно, він бачив, як всього причиною почасти був він сам. Звісна річ, на себе він не розсердився, і, розуміється, добре зробив. Всі маємо невеличку слабість, крихіточку пощадити себе самих, а натомість постараємося придибати якого-небудь ближнього, на котрім би мож відбити свою досаду, напримір на слузі, на підчиненім нам уряднику, котрий в саму пору попав нам під руку, на жінці, або вкінці на кріслі, котрим шпурнемо чорт знає куди, до самих дверей, так що відлетить від нього ручка і заплічок – нехай мовляв, і воно знає, що значить гнів. Так і Чичиков швидко найшов ближнього, котрий поніс на своїх плечах все, що тілько могла навернути йому на язик досада. Ближній той був Ноздрьов. Ніщо й казати, що вже Чичиков так його обробив з всіх сторін і боків, як хіба який-небудь бідняка війт або почтар буває оброблюваний яким проїздячим, бувалим капітаном або й генералом, котрий окрім многих виражень, що вже сталися класичними, вміє вліпити ще багато незначних, винайдених таки ним самим. Ціле родословне дерево Ноздрьова було перебране і многі члени його родини старших поколінь сильно потерпіли.

Але за той час, поки що він сидів на своім твердім кріслі, тривожений думками і безсонницею, трактуючи з цілого серця Ноздрьова і всю його родину, і перед ним горіла лоєва свічка, котрої ґніт давно вже накрився нагорілою чорною шапкою, щохвилі грозячи погаснути, і заглядала до нього крізь вікна сліпа, темна ніч, готова посиніти від наближаючогося розсвіту, і перекукурікувалися вдалі пробуджені когути, а в сплячім твердо місті може лиш де-небудь плентався комісний плащ, бідолаха, не знати, якої кляси і ранги, знаючий тілько одну, гай-гай! аж надто убиту російським бідолашним народом дорогу. – В ту саму пору на другім кінці міста лучилась подія, котра готова була ще збільшити неприємність положення нашого героя. По відлюдних улицях і заулках дзеленькотів дуже дивний поїзд, котрому годі було й назви прибрати. Він не подабав ані на тарантас, ані на коляску, ані на бричку, а найбільше подабав на товстопузий, випуклястий гарбуз, поставлений на колеса. Щоки того гарбуза, то є, дверці з остальними слідами жовтої краски, зачинялися дуже лихо, бо в лихім стані находились ручки і замки, насилу позв’язувані мотузками. Гарбуз був напакований перкалевими подушками в різних формах: в формі яськів, заголовків і простих подушок, напханий мішками з хлібами, калачами, пампухами, скородумками і варянцями з пшеничного тіста. Пиріг з м’ясом і пиріг з капустою визирали навіть наверх. Зад занятий був особою льокайського походження, в куртці з домашньої мальованки, з неголеною бородою, потроха вже сивавою, – особою, звісною під іменем «хло». Скрип і квик від залізних скобок і заржавілих гвинтів розбудили на другім кінці міста вартового, котрий піднявши свою галябарду, спросонку закричав на цілу гортань: «Хто йде?» але побачивши, що ніхто не йшов, а тілько здалеку чути було дзиньдзилинькання, зловив у себе на ковніри якогось звіра і наблизившися до ліхтарні, ту же сповнив над ним на нігті кару смерти. Після того, поставивши набік галябарду, заснув знов після приписів свого лицарства. Коні раз за разом падали на передні ноги, бо не були підковані, а при тім, як видно, вигідний міській брук мало був їм знакомий. Колимага зробила кілька поворотів з улиці в улицю, а вкінці повернула в темний переулок повз невеличкої парафіяльної церкви, Миколи на Недотичках, і станула перед воротами дому протопопа. З брички вилізла дівка з хусткою на голові, в тілогрійці і гримнула обома руками в ворота так сильно, що хоч би й якому хлопові (хлопця в куртці з мальованки аж опісля вже стягли за ноги, бо він спав мертвецьким сном). Пси загавкали, і ворота відчинившися проковтнули вкінці, хоч і з великим трудом, сей зваловатий дороговий причандал. Поїзд в’їхав в тісне подвір’я, завалене дровами, курятниками і всілякими хлівцями; з поїзду вилізла пані: тая пані, се була поміщиця, колежська секретарша Коробочка. Вона-то, швидко після від’їзду нашого героя, зайшла в таку журбу, щоби, буває, він не ошукав її, що не спавши три ночі зряду, відважилася вкінці їхати до міста, не бачачи на то, що коні не були підковані, і там довідатися на доклад, почому ходять мертві душі, і чи не дала вона одуритися, Боже сохрани, продавши їх може взатроє дешевше, ніж би слідувало. Які наслідки викликав той приїзд, читатель може довідатися з одної розмови, котра велася між якимись двома дамами. Розмова тая... але нехай ліпше тая розмова буде в слідуючій главі.

ГЛАВА IX

Вранці, раніше навіть від тої години, котра в місті N.N. назначена для візит, із дверей помаранчового дерев’яного дому з мезоніном і голубими колюмнами, вилинула дама в клітчастім елегантськім кльоку, в супроводі льокая в плащі з кількома ковнірами і золотим галуном на круглім глянцованім капелюсі. Дама влетіла сей же час надзвичайно поквапно по откинутих східцях в стоячу коло ґанку коляску. Льокай туй-таки закляпнув даму дверцями, закинув східцями і вхопившися за ремені позаду коляски, крикнув на візника: «Пашол!» Дама везла тілько що почуту новину і почувала неперебориму охоту чим борше висповідатися з неї. Щохвилі вона виглядала з вікна і виділа, на превелике горе, що все ще остається півдороги. Кождий дім здавався їй довшим, ніж звичайно; білий, кам’яний дім убогих з вузенькими вікнами тягнувся нестерпимо довго, так що вона вкінці не витерпіла і сказала: «Проклятий будинок, і кінця нема!» Візник уже два рази одержав приказ: «Швидше, швидше, Андрійку! ти нині дуже довго їдеш!» Вкінці доїхали до цілі. Коляска задержалася перед дерев’яним одноповерхим домом темносірої барви, з білими барельєфчиками над вікнами і вузеньким огородцем, за штахетами котрого стоячі тоненькі деревця побіліли від містового пилу, що ніколи з них не злазив. В вікнах мелькали вазонки з цвітами, папуга колисалася в клітці, повісившися клювом за кілочко, і два песики спали на сонці. В тім домі жила щира приятелька приїхавшої дами. Автор дуже і дуже надумується, як би то назвати йому обі дами таким способом, щоби знов не розсердилися на нього, як сердилися давніми часами. Назвати видуманою назвою – небезпечно. Хоч і яку назву видумай, а вже непремінно найдеться в якім-небудь закамарку нашої держави – добре, що така велика – хто-небудь носячій її, і непремінно розсердиться насмерть, почне говорити, що автор нарочно приїжджав секретно за тим, щоби вивідати все, що він таке сам, і в якій куртці ходить і до якої Аграфени Іванівни навідується, і що любить попоїсти. А назови по ранзі, іще небезпечніше. Тепер у нас всі ранги і стани так роздразнені, що все, що тілько є в друкованій книжці, вже здається їм особистою зачіпкою: такий уже, видно, настрій в воздусі. Вистарчить тілько сказати, що є в однім місті дурний чоловік, – се вже й особиста зачіпка: якраз вискочить панок, на око статочний і розміркує: «Адже й я також чоловік, – значиться, і я також дурний»; словом, відразу помітить, що до чого йде. От тому те, щоб уйти всього того, будемо називати даму, до котрої приїхала друга в гостину, так як ви називали майже одноголосно в місті N.N., – дамою приємною під кождим зглядом. Сю назву вона здобула правим способом, бо й справді, нічого не пожалувала, щоби зробитися любезною до найвищої степені. Хоч, розуміється, крізь любезність прокрадувалася – ух, яка шпарка гострота жіночого характеру! і хоч часами в кождім її приємнім слові стреміла – ух, яка шпилька! і вже не приведи Боже, що кипіло в серці против тої, котра би пропхалась як-небудь і чим-небудь в першій ряд. Але все те обслонене було як найніжнішою сальоновостю, яка тілько може бути в губерніяльнім місті. Кождий рух виконувала вона з густом, навіть любила стихи, навіть іноді задумчиво вміла перехилювати голову, і всі згоджувалися на те, що вона справді дама приємна під кождим зглядом. А друга дама, тота, що приїхала, не мала такої многосторонності в характері, і для того ми будемо називати її – спроста приємна дана. Приїзд гостя розбудив песиків, дрімаючих на сонці: мохнату Адель, що раз у раз путалася в своїй власній шерсті, і песика Попури на тоненьких ніжках. Гавкаючи понесли песята кільцями свої хвості до передпокою, де гість випутувався вже з свого кльока і опинився в сукні модного крою і барви і в довгих хвостах на шиї; жасмини запахніли по цілій світлиці. Ледве тілько дама приємна під кождим зглядом почула о приїзді дами спроста приємної, аж уже вбігла до світлиці. Дами вхопилися за руки, поцілувалися і скрикнули, як скрикують інститутки стрітившися швидко після виходу з інститута, коли ще мамунці не встигли вияснити їм, що батько у одної бідніший і низчий рангою, ніж у другої. Поцілуй отбувся голосно, так що песята загавкали знов, за що їх ударено хусточкою, і обі дами подалися до сальону, розуміється, голубого, з софою, круглим столом і навіть заслінками обвитими блющом; слідком за ними побігли гаркаючи мохната Адель і високий Попури на тоненьких ніжках.

– Сюда, сюда, ось в сей куточок! – говорила хазяйка, усаджуючи гостя в кутик софи. – Ось так! ось так! ось вам і подушка! – Сказавши то, вона пхнула їй за плечі подушку, на котрій вишитий був заполоччю лицар таким способом, як їх завсігди вишивають на канві: ніс подабав на сходи, а губи на чотиригранну заткальницю. – Як же я рада, що ви... Чую, хтось над’їхав, та думаю собі: хто би то міг так завчасу? Парася говорить – віце-губернаторова, а я говорю: „Ну, ось знов приїхала дурна баба наприкрятися” – і вже хотіла сказати, що мене нема дома...

Спроста приємна дама вже хотіла приступити до діла і оповісти свою новину; але викрик, котрий в тій хвилі пронісся з уст дами приємної під кождим зглядом, відразу надав інший напрям цілій розмові.

– Якій веселенький перкалик! – скрикнула дама приємна під кождим зглядом, оглядаючи сукню спроста приємної дами.

– Так, дуже веселенький. А все таки Параскева Федорівна думає, що ліпше будо би, якби кліточки були дрібніші, і щоби не вишневі буди крапинки, а голубі. Сестрі я прислала матерійку: те таке очаровання, якого, попросту, й виразити словами не мож. Представте собі: пасочки вузесенькі, вузесенькі, які тілько може виобразити собі уява людська, тло голубе і через пасочок усе очка і лапки, очка і лапки, очка і лапки... Словом, пречудесно! Рішучо мож сказати, що нічого подібного ще й не бувало.

Треба запримітити, що дама приємна під кождим зглядом була почасти матеріялистка, наклінна до суперечки і сумніву, і откидала дуже багато в житті.

Тут дама спроста приємна об’яснила, що се зовсім не сорокато, і скрикнула:

– А, поздоровлаю вас: шнурками вже не вишивають.

– Френзлі все френзлі: пелеринка з френзлями, на рукавах френзлі, еполетики з френзлями, долом френзлі, всюди френзлі.

– Не гарно, Софіє Іванівно, коли все френзлі.

– Любесонько, Анно Григорієвно, в найвищій степені: шиється в два рубчики; широкі перейми, і згори. Але ось, ось коли ви зачудуєтеся, ось уже коли скажете, що... Ну, чудуйтеся: представте собі: станики пішли ще довші, спереду витяті, і передня кісточка зовсім виходить із границь; спідничка вся збирається докола, як се бувало в давнину, навіть ззаду трошка підкладають вати, щоби була цілковита belle-femme.

– Ну, але ж бо се так-таки... признаюся! – сказала дама під кождим зглядом приємна, зробивши рух головою з почуттям своєї гідності.

– Дійсно, се вже справді... признаюся! – відповіла спроста приємна дама.

– Вжеж як ви хочете, я нізащо не буду се наслідувати.

– Я сама також... їй-Богу, коли подумати, до чого то іноді доходить мода... ні до чого неподібно! я випросила у сестри викрійку, іменно для сміху; Маланя моя взялася шити.

– То хіба ж у вас є викрійка? – скрикнула під кождим зглядом приємна дама, і то навіть не без замітного сердечного зворушення.

– Душенько моя, дайте її мені, ради всього святого!

– Ах я вже дала слово Парасковеї Федорівні! Хиба після неї.

– А хто ж би то носив після Парасковеї Федорівни? Се вже чудно буде з вашої сторони, коли ви чужих вище будете ставити, ніж своїх.

– Вона вам тітка, ще Бог знає яка, – по мужові... Ні, Софіє Іванівно, я й слухати не хочу; се вийшло би на таке, що ви так мене хочете обидити... видно, я вже навкучила вам, видно – ви хочете перервати зі мною всякі зносини.

Бідна Софія Іванівна цілковито не знала, що їй діяти. Вона чула сама, між якими сильними вогнями себе поставила. От тобі й похвалилася! Вона готова би була поколоти за то іголками свій дурний язик.

– Ну, що ж наш прелестник? – сказала між тим дама приємна під кождим зглядом.

– Ах, Боже мій! Що ж я так сиджу перед вами! ото гарно! Адже ж ви не знаєте, Анно Григорієвно, з чим я приїхала до вас? – Тут у дами спроста приємної аж дух сперся, слова, мов яструби готові були пуститися вздогін одно за другим, і тілько треба було до такої степені бути нелюдською, якою була щира приятелька, щоби поважитися зупинити її.

– Хоч як ви собі вихваляйте і величайте його, – говорила вона з живістю, більше ніж звичайною, – а я скажу прямо, йому самому в очі скажу, що він негідний чоловік, негідний, негідний!

– Але ж послухайте тілько, що я вам відкрию...

– Розпустили слухи, що він гарний, а він зовсім не гарний, зовсім не гарний, – і ніс у нього – зовсім неприємний ніс.

– Позвольте ж бо, позвольте тілько розповісти вам... душенько, Анно Григорієвно, позвольте розповісти! Адже ж се історія, розумієте: історія – «вре істоар», – говорила спроста приємна дама з виразом майже розпуки і цілковито благаючим голосом. Не завадить запримітити, що в розмову обох дам вмішувалося дуже много чужоземних слів, а іноді й цілковиті французькі фрази. Але хоч і як перенятий автор глибоким поважанням для тих спасительних користей, які приносить французька мова Росії, хоч і як перенятий глибоким поважанням для того похвального обичаю нашого вищого товариства, розмовляючого нею кожду годину дня, безперечно, з глибокого почуття любові до рідного краю; але при всім тім він таки не важиться внести фразу якої б там не було чужої мови в сесю поему. Отже ж поведемо дальше річ по-свому.

– Ах, життя моє, Анно Григорієвно! Коли б ви тілько могли представити собі тоє положення, в котрім я находилася! Представте собі, приходить до мене сегодня протопопиха, протопопиха, отця Кирила жінка, і що би ви думали? смиренничок наш, подорожний наш, який, га?

– Що! Хіба ж він і протопописі кури підсипав?

– Ах, Анно Грвгорієвно, нехай би ще кури підсипав, се би ще нічого; слухайте тілько, що розповіла протопопиха. Приїхала, говорить, до неї поміщиця Коробочка, перелякана і бліда як смерть, і розповідає, і як розповідає! послухайте тілько, цілковитий роман! Раз, в глупу північ, коли все вже спало в домі, роздається в ворота стук, престрашенний, який тілько мож собі виобразити! Кричать: «Отворіть, отворіть, – а ні, то – ворота виломимо!..» Як же вам се покажеться? Який же після того прелестник?

– Але що ж Коробочка? хіба молода і гарна собою?

– Ах, чудеса! То він до старої баби взявся? Ну, гарний же після того густ наших дам, найшли в кім закохатися!

– Але ж бо ні, Анно Григорієвно, зовсім не то, що ви думаєте. Виобразіть собі тілько то, що являється озброєний від ніг до голови, як який Рінальдо-Рінальдіні, і кричить: «Продайте, – говорить, – всі душі, котрі умерли». Коробочка відповідає дуже розумно, говорить: «Я не можу продати, бо вони мертві». – «Ні, – говорить, – вони не мертві, се моє – говорить – діло знати, чи вони мертві, чи ні; вони не мертві, не мертві! – кричить – не мертві!» Словом, скандалу наробив страшенного: все село збіглося, діти плачуть, кожде кричить, ніхто нічого не розуміє, – ну, попросту – оррер, оррер, оррер!.. Але ви собі представити не можете, Анно Григорієвно, як я перетривожилася, коли почула все те. – «Пані, голубочко, – говорить до мене Машка, – погляньте в дзеркало, ви бліді». – «Не до дзеркала, – говорю, – мені; я мушу їхати розповісти Анні Григорієвні». В тій хвилі приказую запрягти коляску; візник Андрійко питає мене, куди їхати, а я нічого й говорити не можу, гляджу йому просто в очі, як туман; він певно подумав, що я з глузду зсунулася. Ах, Анно Григорієвно! Коли б ви тілько могли собі представити, як я перетривожилася!

– Але се все-таки дивно, – сказала дама приємна під кождим зглядом, – що би таке могли значити ті мертві душі? Я, признаюсь, тут ні крихти нічого не розумію. Ось уже другій раз я все чую про ті мертві душі; а муж мій ще говорить, що Ноздрьов бреше: але що-небудь напевно в тім є.

– Але представте ж бо собі, Анно Грнгорієвно, яке було моє положення, коли я се почула! «І тепер – говорить Коробочка, – я не знаю – що мені робити! Присилував мене – говорить – підписати якесь фальшиве письмо, кинув п’ятнадцять рублів асигнаціями; я – говорить – недосвідчена, безпомічна вдова, я нічого не знаю...» Так ось яка пригода! Але тілько коли б ви могли хоч що троха представити собі, як я вся перетривожилася!

– Але тілько, воля ваша, тут не мертві душі, ту скривається щось інше.

– Я, признаюся, також, – сказала не без зачудування спроста приємна дама, і тут же почула сильне бажання дізнатися, що би таке могло тут скриватися. Вона навіть сказала звільна-розважливо: – А що ж, як ви думаєте, може в тім скриватися?

– Як я думаю?.. Я, признаюсь, і сама не знаю, що думати.

– Але прецінь, я все-таки хотіла би знати, які ваші о тім ділі мислі?

Але спроста приємна дама нічого не найшла сказати. Вона вміла тілько тривожитися, але щоби здобутися на яку-небудь дотепну здогадку, на те зовсім її не ставало, і для того більше ніж кожда друга, вона почувала потребу ніжної приязні і поради.

– Ну, слухайте ж, що таке ті мертві душі, – сказала дама приємна під кождим зглядом, а дама спроста приємна при тих словах вся перемінилася в слух: ушка її вигнулися самі собою, вона припіднялася, майже не сидячи і не держачися на софі, і, не бачачи на то, що була собі подекуди й важненька, зробилася нараз тоншою, стала подібна до легкого пуху, котрий ось-ось так і полетить у воздухи від одного подуву.

Так російський пан-ловець, під’їзджаючи до ліса, з котрого ось-ось вискочать наполоханий нагінкою заєць, перемінюється весь з своїм конем і піднятим гарапником в один застивший миг, в порох, до котрого ось-ось впаде іскра. Весь впився він очима в мутний воздух, і вже здогонить звіря, вже допече його, не відв’язливий, хоч нехай і як піднимається против нього весь бурливий свіговий степ, сіючий срібними звіздами йому в уста, в вуси, в очі, в брови, і в боброву його шапку.

– Мертві душі... – сказала дама під кождим зглядом приємна.

– Що? що? – підхопила дама спроста приємна, вся трепечучи.

– Се, попросту, видумано тілько для прикривки, а діло ось в чім: він хоче вкрасти губернаторову доньку.

Тая догадка справді була зовсім неожидана і під кождим зглядом нечувана. Спроста приємна дама, почувши се, так і окаменіла на місці, поблідла, поблідла, як смерть і дійсно перетривожилася не на жарт. – Ах, Боже мій! – скрикнула вона, сплеснувши руками, – вже ж того би я нізащо не могла придумати.

– А я, признаюся, як тілько ви розняли рот, я вже поміркувала, до чого воно йде; – відповіла дама під кождим зглядом приємна.

– Але яке ж після того, Анно Григорієвно, інститутське виховання! адже ж ось вам невинність!

– І де вже невинність! Я чула, як вона говорила такі речі, що, признаюся, у мене не стане духу сказати щось подібного.

– Знаєте, Анно Григорієвно, адже ж се попросту роздирає серце, коли бачиш, до чого вкінці доходить неморальність.

– А мужчини від неї розум тратять. А що до мене, то я, признатися вам, нічого не находжу в ній...

– Ах, життя моє, Анно Григорієвно! вона статуя, і хоч би який-небудь вираз на лиці.

– Ах, яка манерна! ах яка манерна! Боже, яка манерна! Хто вивчив її, не знаю, але я ще не видала женщини, в котрій би було тілько неспокою.

– Ах, не говоріть, Софіє Іванівно: рум’яниться безбожно.

– Ах що се ви, Анно Григорієвно: вона крейда, чистісінька крейда.

– Мила моя, я сиділа коло неї: рум’янець завгрубшки на палець, і відлупується кусниками, як вапно. Мати вивчила, сама кокетка, а донька ще матусю за пояс заткне.

– Ну, позвольте, ну, положіть самі клятву, яку хочете, я готова хоч сей час стратити мужа, дітей, все майно, коли у неї є хоч одна крапелька, хоч часточка, хоч тінь якого-небудь рум’янця.

– Ах, що се ви говорите, Софіє Іванівно! – сказала дама приємна під кождим зглядом і плеснула руками.

– Ах, які ж бо ви, їй-Богу, Анно Григорієвно! я з зачудованням гляджу на вас – сказала спроста приємна дама і також сплеснула руками.

Нехай не покажеться читателеві дивним те, що обі дами були незгідні між собою в тім, що виділи майже в одній і тій самій хвилі. І дійсно є на світі багато таких речей, котрі вже таку мають вдачу; коли погляне на них одна дама, вони покажуться цілковито білі, а погляне друга – аж вони доразу червоні, червоні, як калина.

– Ну, ось вам ще один доказ, що вона бліда, – говорила дальше спроста приємна дама: – я тямлю, як тепер, що відсиджу поруч Манілова і говорю до нього: «Погляньте, яка вона бліда». Їй-Богу, треба бути до такої степені безглуздими, як наші мужчини, щоби уноситися над нею. А наш прелестник... Ах, яким він мені показався гидким! Ви не можете представити собі, Анно Григорієвно, до якої степені він мені показався гидким!

– А прецінь же найшлися декотрі дами, котрі були нерівнодушні до нього.

– Я, Анно Григорієвно? О уже ніколи ви не можете сказати того, ніколи, ніколи!

– Але ж я не говорю о вас, немов то крім вас і нікого нема!

– Ніколи, ніколи, Анно Григорієвно! Позвольте мені вам замітити, що я дуже добре знаю себе; а хіба які-небудь другі дами, котрі грають ролю недоступних.

– Ви звиніть, Софіє Іванівно: Вже позвольте вам сказати, що за много подібних скандалів ніколи ще не водилося. За ким другим – може, а вже за мною ні, се вже позвольте мені запримітити вам.

– Чого ж ви обидилися? Адже там були й другі дами, були навіть такі, що перші захопили крісло коло дверей, щоби сісти ближче коло нього.

Ну, вже після таких слів, висказаних спроста приємною дамою, мусила непремінно вибухнути буря; але, на чудо-пречудо, обі дами нараз притихли, і цілковито нічого не вибухло. Під кождим зглядом приємна дама здогадалася, що викрійка для модної сукні ще не находиться в її руках, а спроста приємна дама помітила, що вона ще не вспіла вивідати ніяких подробиць щодо відкриття зробленого її щирою приятелькою, і для того згода наступила дуже швидко. Впрочім обі дами, годі сказати, щоб мали в своїй натурі потребу наносити неприємності, і взагалі в характерах не було нічого злого, а тілько так, незначно, в розмові родилося само собою маленьке бажання кольнути одна другу; попросту одна другій, з невеличкої розкоші, при нагоді втикне одно-друге живе словечко: «Ось, мовляв, тобі! на, візьми, з’їж! з’їж! Різнородні бувають потреби в серцях як мужчин, так і женщин.

– А все-таки я не можу порозуміти, – сказала спроста приємна дама, – як Чичиков, будучи чоловік сторонський, міг важитися на такий смілий поступок. Не може бути, щоби ту не було помічників.

– А що ж? Адже його стане на тоє. Ви знаєте, він батька рідного хотів продати, або, ще ліпше, в карти програти.

– Ах, Боже мій, які цікаві новини я чую від вас! Я би нізащо не могла подумати, щоб і Ноздрьов був замішаний в тую історію.

– Коли погадаєш, їй же Господу Богу, що то в тім світі не діється! Ну, чи мож було надіятися, коли тямите? Чичиков тілько що приїхав до нас до міста, що він наробить ту такої сумішки? Ах, Анно Григорієвно, коли би ви знали, як я перетривожилася! Коли б не ваша прихильність і приязнь... ось уже по правді на краю погибелі... куди ж! Маруся моя видить, що я бліда як смерть: «Голубочко, пані, – говорить до мене, – ви бліді, як смерть». – «Марусе, – кажу, – мені не до того тепер». Так ось яка історія! То й Ноздрьов при тім! прошу покірно!

Спроста приємній дамі дуже хотілося вивідати дальші подробиці що до викрадення, то є, о котрій годині, і так дальше, але замного забагла. Під кождим зглядом приємна дама попросту звинялася, що не знає. Вона не вміла брехати: доміркуватися чого-небудь – се друга річ, але й то в такім разі доміркування основувалося на внутрішнім переконанні, але коли вже почула внутрішнє переконання, тоді вона вміла постояти за себе і нехай би який адвокат, славлячийся штукою переконувати других, нехай би він попробував тут поборотись, тоді би він побачив, що значить внутрішнє переконання.

Що обі дами вкінці рішучо переконалися о тім, о чім зразу тілько домірковувалися, в тім нема нічого незвичайного. Наша братія, народ розумний, як ми називаємо себе, поступає майже так само, і доказом тому служать наші наукові розправи. Зразу учений підходить в них безмірно крутими стежками, зачинає несміло, помірковано, зачинає дуже смирним запитанням: «Чи не ото-то? чи не з того ось кутика одержав назву той і той край? або: Чи не походить сей документ з другого, пізнішого часу?» або: «Чи не треба то під тим народом розуміти ось який народ?» Цитує сейчас тих і других стародавніх писателів і скоро тілько послідить хоч би найменшій натяк, або скоро тілько видалося йому дещо натяком, вже він набирає смілості і певності, розмовляє запанібрат з стародавніми писателями, задає їм питання і сам навіть відповідає за них, забуваючи до крихти о тім, що зачав несмілою догадкою; йому вже здається, що він се видить, що се ясно – і розправа кінчиться словами: «Так ось як се було! так ось який народ треба розуміти! так ось з якого боку треба дивитися на діло!» А тоді вслух цілому світу з катедри, і нововідкрита правда пішла гуляти по світі, набираючи собі прихильників і поклонників.

В ту пору, коли обі дами так вдачно і дотепно розсудили таку запутану річ, війшов до сальону прокурор, з вічно нерухливим своїм лицем, густими бровами і моргаючим оком. Дами одна наперед другої кинулися розповідати йому всі події, розповіли о покупці мертвих душ, о намірі викрасти губернаторову доньку, і збили його до крихти з пантелику, так що, хоч і як довго він стояв на однім і тім самім місці, кліпав лівим оком і бив себе хустиною по бороді, змітаючи відтам табаку, але нічого не міг порозуміти. Так на тім і полишили його обі дами і рушили кожда в свій бік бунтовати місто. Се діло вдалося їм доконати з невеличким окладом за півгодини. Місто цілковито збунтовалося; все заклекотіло, і хоч би хто-небудь міг що-небудь порозуміти. Дами зуміли напустити такого тумана в очі всім, що всі, а особливо урядники якійсь час стояли мов зачемеричені. Їх положення в першій хвилі подібне було до положення школяра, котрому товариші, повстававши вчасніше, засунули в сні в ніс гусара, то є, паперову трубку повну табаки. Потягнувши спросоння всю табаку до себе з цілим розмахом сплячого, він прокидається, зривається на рівні ноги, глядить, як дурень, витріщивши баньки на всі боки, і не може отямитися, де він, що з ним сталося, і відтак уже розпізнає облиті косим сонячним промінням стіни, сміх товаришів, похованих по кутах, і зазираючий в вікно наступаючий поранок з пробудженим лісом, дзвенячим тисячами пташачих голосів і з ярко блискучою рікою, там і сям понираючою срібристими закрутинами між тонкою тростиною, і з берегами вкритими товпою голих дітей, що скликуються до купелі, – і відтак аж вкінці почуває, що в носі у нього стремить гусар. Зовсім таке було в першій хвилі положення міських урядників. Кождий стояв як баран і витріщив очі. Мертві душі, губернаторова донька і Чичиков збилися і змішалися в головах їх предивовижним способом: і аж потому, коли переминув перший одур, вони немовбито почали розрізнювати їх поокремо і отділювати одно від другого, почали домагатися витолкування і сердитися, бачачи, що діло ніяким кінцем не хоче вияснюватися. Що ж за причта, в самій речі, що за причта ті мертві душі? льогики ніякої нема в мертвих душах! як же купувати мертві душі? де ж дурень такий надиблеться? і за які дурні гроші буде він купувати їх? і на якій кінець, до якого діла мож причепити ті мертві душі? і пощо примішалася сюди губернаторова донька? А коли він хотів викрасти її, то пощо ж в тій цілі купувати мертві душі? А коли купувати мертві душі, то пощо викрадати губернаторову доньку? чи подарувати він хотів їй ті мертві душі, чи що такого? Що ж за дурницю в самій речі рознесли по місті? Що ж се за настрій такій, що не встигнеш обернутися, а ту вже й випустять історію, і щоби хоч був в ній який змисл... А все-таки рознесли, значиться, була ж яка-небудь причина! А яка ж причина в мертвих душах? Навіть і причини ніякої нема; се виходить, попросту: Андрони їдуть, невидальщина, тарабарщина, зелені обварянці, так-таки чорт побери, та й годі!.. Словом, почалися суди-пересуди, і ціле місто заговорило про мертві душі і губернаторову доньку, про Чичикова і мертві душі, про губернаторову доньку і Чичикова, і все, що жило, порушалося. Як вихор зірвалося дрімливе, як бачилось до того часу, місто. Повилазили з нор всі сплюхи і полежайки, що сиділи в шляфроках по кілька літ за печею і складали вину то на шевця, що зробив затісні чоботи, то на кравця, то на пияка візника. Всі ті, що перестали вже віддавна знатися з ким-небудь, і зналися тілько, як то кажуть, з поміщиками Завалишиним і Полежаєвим (знамениті прізвища, витворені з слів «полежати» і «завалитися», котрі дуже загально уживані у нас в Росії, так само, як зворот: «заїхати до Соникова і Храповицького», означаючий всякі мертвецькі сни, на боках, горілиць і в всяких других положеннях, з прихрапами, носовими свистами і другими приналежностями). Всі ті, котрих годі було вивабити з дому навіть запрошенням на висербання п’ятсотрублевого росолу з дволіктевими стерлядами і всякими в роті таючими кулеб’яками, – і ті повилазили; словом, показалося, що місто і многолюдне і велике і заселене, як слідує. Показався якийсь Сисой Пафнутієвич і Макдональд Карлович, о котрих і не чути було ніколи; в сальонах застирчав якийсь довгій-довгій бельбас з простріленою рукою, такого високого росту, якого навіть і не видав ніхто. На улицях показалися криті дорожки, нечувані ляндари, тарадайки, колесосвистки – і заварилася каша. В інший час і при інших обставинах подібні слухи може й не звернули би на себе нічиєї уваги; але місто N.N. вже віддавна не одержувало зовсім ніяких новин. Навіть не трафлялося в протягу трьох місяців нічого такого, що в столицях називають комеражами, що, як звісно, для міста значить як раз тілько, як достарчення на час запасів живності. В міській балагурні показалися відразу дві цілковито собі противні думки, і витворилися нараз дві цілковито собі противні партії: мужеска і жіноча. Мужеска партія звернула передовсім увагу на мертві душі. Жіноча же зайнялася виключно викраденням губернаторової доньки. В тій партії – треба запримітити в честь дам – було без порівняння більше порядку і оглядності. Таке вже, видно, їх призначення, бути добрими хазяйками і зарядницями. Все у них швидко набрало живої, означеної форми, стало в яснім і виразнім світлі, прояснилося, очистилося, одним словом, вийшла цілковита картинка. Показалося, що Чичиков давно вже був закоханий, і видалися вони в саду, при світлі місяця; що губернатор навіть віддав би за нього доньку, бо Чичиков багатий, як жид, коли би на заваді не стояла його жінка, котру він покинув (відки вони дізналися, що у Чичикова була жінка, сього ніхто не може знати), і що жінка, котра мучиться безнадійною любвою, написала лист до губернатора дуже трогаючий, і що Чичиков видячи, що отець і мати ніколи на те не пристануть, наважився на викрадення. В других домах оповідали се троха інакше: що у Чичикова зовсім нема ніякої жінки, але що він, як мужик хитрий і дійствуючий напевняка, задумав, бажаючи одержати руку доньки, почати діло від матері, і мав з нею таємничу сердечну зв’язь; і що відтак зробив предложення о руку доньки, але мати, налякавшися, щоби не поповнився проступок, противний религії, і почуваючи в души гризоту совісті, відмовила навідріз, і що ось для чого Чичиков поважився викрасти доньку. До всього того прилучувалися ще многі об’яснення і поправки, в міру того, як слухи доходили вкінці в самі найглухіші закамарки. А в Росії товариства низші дуже люблять поговорити о сплетнях, які бувають в вищих товариствах, і для того зачали о всім тім говорити і в таких домиках, де навіть на очі не видали і не знали Чичикова, поплелися додатки і ще дальші пояснення. Предмет ставав щохвилі цікавіший, набирав з кождим днем більше завершеного виду, і вкінці, так як є, в цілім закінченні, доведений був до власного слуху губернаторші. Губернаторша, як мати родини і найперша в місті дама, що навіть не підозрівала нічого подібного, була цілковито оскорблена подібними історіями і впала в гнів під кождим зглядом справедливий. Бідна бльондинка витерпіла таке неприємне tête-à-tête, яке тілько лучалося коли-небудь витерпіти шістнадцятилітній дівчині. Полялися цілі потоки запитань, допитів, виговорів, пригроз, доган, наук, так що дівчина вибухла плачем, ридала і не могла порозуміти й одного слова; швейцарові дали якнайгостріший приказ не принимати в жаден час і ніяким світом Чичикова.

Зробивши свою роботу зглядом губернаторші, дами насіли було на мужеску партію, пробуючи наклонити їх на свою сторону і твердячи, що мертві душі – видумка і підсунена тілько на те, щоби відвернути всяке підозріння і тим безпечніше доконати викрадення. Многі навіть з мужчин дали намовитися і пристали до женської партії, не зважаючи на то, що сталися предметом сильних доган зі сторони своїх-таки товаришів, котрі прозивали їх бабами і спідницями, прозвищами, як звісно, дуже обидними для мужчин.

Але хоч і як упиралися і противилися мужчини, а в їх партії зовсім не було такого порядку, як в жіночій. Все у них було якесь сире, необтесане, неладне, негоже, нестрійне, нехороше; в голові путаниця, сутолока, похитливість, неогрядність в мислях – одним словом, так і визначалася у всьому пуста природа, груба, ваговиста, неспосібна ні до домарства, ні до середніх переконань, маловірна, лінива, повна ненастанних сумнівів і вічної боязні. Вони говорили, що все те дурниця, що викрадення губернаторової доньки радше діло гусарське, ніж горожанське, що Чичиков того не зробить, що баби брешуть, що баба – мішок: що в нього положиш, те й несе; що головний предмет, на котрий треба обернути увагу, се мертві душі, котрі впрочім чорт його й знає, що значить, але в них прецінь же міститься щось дуже скверне і нехороше. Чому мужчинам здавалося, що в них містилося щось скверне і нехороше, в тій хвилі дізнаємся. До губернії назначений був новий генерал-губернатор – злучай, приводячий, як звісно, урядників в стан тривоги: розпочнуться перебірки, догани, припікання, і всякі урядові підмастки, котрими угощує начальник своїх підчинених. «Ну, що – думали урядники – що як він тілько попросту довідається, що в їх місті єсь, мовляв, ті глупі поголоски, адже за то одно може він розбіситися насмерть». Інспектор лікарської управи в одну хвилю поблід: йому представилося Бот знав що: чи не розуміються під словом «мертві душі» ті недужі, що померли в значнім числі в шпиталях і в других місцях від заразливої гарячки, против котрої не предпринято було належитих средств, і що Чичиков чи не є він підосланий урядник з канцелярії генерал-губернатора для переведення тайного слідства? Він розказав о тім предсідателеві. Предсідатель відповів, що се пуста байка, і відтак зараз і сам поблід, задавши собі питання: а що, як душі, куплені Чичиковим, і справді мертві, а він допускає на них заключити контракт, та ще й сам грав ролю повномочного Плюшкіна, і нехай се дійде до відома генерал-губернатора, то що тоді? Він о тім більше нічого, як тілько сказав тому і другому, і чомусь поблідли той і другий: страх заразливіший від чуми і переходить в одній хвилі. Всі нараз відшукали в собі такі гріхи, яких навіть не було. Слово «мертві душі» так звучало неозначено, що почали підозрівати навіть, чи нема в тім якого натяку на скоропостижно похоронені тіла внаслідок двох подій, що не так давно лучилися. Перша подія була з якимись сольвичегодськими купцями, що приїхали були до міста на ярмарок і задали після торгу гостину приятелям своїм устьсисольським купцям – гостину на російську стопу, з німецькими вигадками: аршадами, пуншами, бальзамами і проч. Гостина, як звичайно, закінчилася бійкою. Сольвичегодські молодці потурбували насмерть устьсисольських, хоч і від них одержали порядну прочуханку в боки, під жолудок і в підреберники, свідчачі о надзвичайній величині кулаків, котрими обдаровані були від Бога покійники. У одного з побідителів був навіть гладко «счехолений» ніс, як виражалися борці, то є, весь розмолочений, так що не оставалося його на лиці й на півпальця. До провини своєї купці самі призналися, толкуючися, що трошка пожартували. Ходили слухи, немовбито при своїм признанні вони приложили по чотири тосударственні (банкноти на 1000* рублів) кождий; впрочім діло дуже темне; з переведеного слідства і допитів показалося, що устьсисольські хлоп’ята померли від загару, і тому-то так і похоронили їх, як загорілих. – Другий злучай, недавно приключившийся, був ось який. Казенні мужики сільця Вошива Бута, змовившися з такими ж мужиками сільця Боровки, званого також Задирайловом, мали згладити з лиця землі земську поліцію в особі якогось там Дроб’яжкіна за те, що немовбито земська поліція, то є, засідатель Дроб’яжкін, внадився вже аж надто часто до їх села, що в деяких разах буває незгірше від заразливої гарячки. Причина сему мабуть ось тота, що земська поліція, себто Дроб’яжкін, дуже м’ягонький на серце, прилещувався до жінок і сільських дівок. Напевно впрочім не знати, хоч в зізнаннях своїх мужики висказалися прямо, що земська поліція був, вибачте, влюбливий, як коцур, і що вже не раз вони підсліджували його і один раз навіть вигнали голісінького з якоїсь хати, в котру він було заліз. Безперечно, «земська поліція» заслужив на кару за слабості свого серця, але й мужиків як Вошивої Бути, так і прозваного Задирайлова також не мож було оправдати за самоволю, – коли тілько вони брали уділ в забійстві. Але діло було темне. Земську поліцію найшли на дорозі, мундур чи там сурдут на земській поліції був і на онучу не згожий, а вже лиця й розпізнати не було можна. Діло ходило з суду до суду і вкінці дійшло до палати, де зразу його розбирано приватно в такій спосіб: понеже не звістно, хто з мужиків іменно до того причинився, а всіх їх багато; понеже дальше Дроб’яжкін чоловік мертвий, значиться, йому не багато з того хісна, коли би навіть він і виграв справу, а мужики були ще живі, значиться, для них дуже важна річ, чи суд випаде на їх користь, – то внаслідок того порішено так: що засідатель Дроб’яжкін був сам причиною, несправедливо пригнітаючи мужиків Вошивої Бути і прозваного Задирайлова, а умер він вертаючи в санях від апоплектичного удару. Здавалось би, що діло було обділане накругло, але урядники, не знати для чого, почали думати, що певно о ті мертві душі тепер і йде справа. А ще, як нароком, лучилося таке, що саме в ту пору, коди панове урядники і без того находилися в труднім положенні, прийшли до губернатора разом два документи. В однім було написано, що після одержаних свідоцтв і донесень находиться в їх губернії чоловічок, роблячий фальшиві банкноти, котрий ховався під різними іменами, і щоби без проволоки заряджене було як найгостріше слідство. Другий документ містив в собі увідомлення губернатора сусідньої губернії о розбійнику, що утік від законного переслідування, і що коди би в їх губернії показався який підозрілий чоловік, не маючий при собі ніяких свідоцтв і пашпортів, то треба сей же час задержати його. Ті два документи так і оголомшили всіх. Попередні внески і догадки зовсім не придались нінащо. Розуміється, ніяким світом не мож було гадати, щоб ту що-небудь тикало Чичикова, а однако всі, як призадумалися кождий про себе, коли пригадали собі, що вони ще не знають, хто в самім ділі той Чичиков, бо сам він дуже неясно виражався о своїй власній особі, говорив, правда, що претерпів на службі за правду, але все ж таки й се якесь неясне, – і коли пригадали собі при тім, що він навіть виражався, буцімто мав багато ворогів, котрі наставали на його життя, – то ще глибше задумалися; значиться, життя його будо в небезпеченстві, значиться, його переслідували, значиться, все ж таки він зробив що-небудь таківське... але що ж в самім ділі він за один? Без сумніву годі й подумати, щоб він міг робити фальшиві банкноти, а тим більше – бути розбійником, – поверховність благонадежна; але при всім тім хто се він такий, прецінь же, міг би бути в самій речі? І ось панове урядники задали собі тепер тоє питання, котре повинні були задати собі на початку, то є, в першій главі нашої поеми.

Туй-таки урадили, розпитати де-по-трохи тих, у котрих були куплені душі, щоби бодай дізнатися, що се за покупки, і що іменно треба розуміти під тими мертвими душами, і чи не об’яснив він кому, хоч би навіть як-небудь мимоходом, своїх властивих замірів, і чи не сказав він як-небудь кому о тім, що він за один. Поперед всього удалися до Коробочки, але ту не багато шилом патоки захопили: купив – каже – за п’ятнадцять рублів, і гусяче пір’я купує також, і багато всякої всячини обіцявся закупувати, для скарбу сало також ліверує, і для того певно ошуканець, бо вже був один такий, що купував гусяче пір’я і для скарбу сало доставляв, – та й ошукав всіх, а протопопиху вчистив більше, як на сто рублів. Все, що говорила вона дальше, було повторювання майже одного і того самого, і урядники переконалися тілько о тім однім, що Коробочка була попросту дурна баба. Манілов відповів, що за Павла Івановича завсігди готов свою голову ставити, як за себе самого, що радо віддав би цілий свій маєток, щоби мати тілько сотну часть прикмет Павла Івановича, і взагалі говорив о нім як можна найлучше, та добавив ще кілька мислей о вічній приязні, вже з зажмуреними очима. Мисли ті, розуміється, дуже красно показали ніжні пориви його серця, але не вияснили урядникам настоящого діла. Собакевич відповів, що Чичиков, по його думці чоловік – нічого собі, а що мужиків він продав йому добірних і народ під кождим зглядом живий; але що він не ручить за то, що може дальше статися, що коли вони перемруть під час трудного переселення по дорозі, то се не його вина і на тім Божа власть, а гарячок і всяких заразливих недугів на світі лучається чимало, і бувають приміри, що вимирають, мовляв, і цілі села. Панове урядники взялися ще на один спосіб, правда, не дуже благородний, але все-таки частеиько уживаний, то є, боками, при помочі всіляких льокайських знакомств розпитати людей Чичикова, чи не знають вони яких-небудь подробиць о попередніми житті і обставинах свого пана; але також не багато почули. Від Петрушки почули запах здавна замешканої світлиці, а від Селіфана почули, що «Чичиков сповняв царську службу, та служив вперед при коморі», та й більше нічого. У того рода людей буває предивовижний звичай: коли їх спитати о що-небудь прямо, вони ніколи не пригадують собі, не надиблють нічого в тямці, а навіть навідріз скажуть, що не знають нічого, – а коли спитати о яку посторонню річ, то тоді вони і приплетуть все, і розповідять з такими подробицями, котрих навіть ти й знати не хотів. Всі допити, роблені урядниками, переконали їх тілько о тім однім, що вони не знають напевно, що за один Чичиков, а що помимо того Чичиков чимось же конечно мусить бути. Вони урадили вкінці поговорити остаточно о тім предметі і бодай рішити, що і як їм робити і як поступати і хто такий він іменно: чи такий він чоловік, котрого треба зловити і задержати, як неблагонадежного, чи може він такий чоловік, котрий сам може їх всіх зловити і задержати, як неблагонадежних. Для всього того задумали вони зібратися нарочно у поліцмайстра, звісного вже читателям отця і добродія города.

ГЛАВА X

Зібравшися у поліцмайстра, звісного читателям отця і добродія города, урядники мали нагоду запримітити один другому, що вони аж похуділи з усіх тих клопотів і тривог. Та й справді, назначення нового генерал-губернатора і ті одержані два документи з таким важким змістом, і ті Бог знає які слухи, все те полишало виразні сліди на їх лицях, і фраки на многих зробилися геть-геть по-широкі. Все похнюпилося: і предсідатель похудів, і інспектор лікарської управи похудів, і прокурор похудів, і якійсь Семен Іванович, котрого ніколи ніхто не називав по прізвищу, котрий на сказуючім пальці носив перстень і завсігди давав його оглядати дамам, навіть і той похудів. Розуміється, найшлися, як се всюди буває, деякі й небоязливі, котрі не тратили голови, але таких було дуже небагато. Один тілько почтмайстер, він один не змінив свого вічно однакого характеру і все в подібних злучаях мав звичай говорити: «Знаємо ми вас, генерал-губернаторів! Вас може три-чотири переміниться, а я ось уже тридцять літ, паночку ти мій, сиджу на однім місці». На то звичайно відповідали другі урядники; «Добре то тобі, шпрехен зі дейч, Іван Андрейч: у тебе діло почтове – приняти та відправити посилку; тим хіба покрутиш, що запреш пошту о годину вчасніше, та, візьмеш лишню копійку від запізненого купця за приняте письмо в неурядову пору, або перешлеш яку-небудь посилку, котрої би не годилося посилати – тут, розуміється, кождий буде святий. А ось нехай тобі внадиться чорт кождий день підлазити під руку, так що ось і не хочеш брати, а він сан тикає. В тебе, розуміється, і потреба невелика: у тебе один синочок; а у мене, братику, Параску Федорівну обдарував Бог такою благодаттю – що рік то помічник: або Праскушка, або Петрушка; тут, братчику, не тої заспіваєш». Так говорили урядники, а чи можна в самій речі устояти против чорта, о тім судити не моє діло. В згромадженім на сей раз синедріоні дуже очевидний був недостаток тої конечної речі, котру наші люди називають здоровим розумом. Взагалі ми якось то не надаємся до парляментарних засідань. У всіх наших зборах, починаючи від мужицької громадської ради до всяких можливих учених і других комітетів, скоро в них нема одної голови всім управляючої, показується безконечна путаниця. Трудно навіть сказати, чому се так; видно, народ уже такий. Тілько й удаються ті наради, котрі збираються в тій цілі, щоби погуляти або пообідати, як: клюби і всякі музикальні вечірки на німецьку моду. За то готовості в кождій хвилі у нас до всього много. Ми нараз, як вітер повіє, закладаємо товариства спомагаючі, заохочуючі і кат зна які. Ціль буде прекрасна, а все-таки нічого з того не вийде. Може се відси походить, що ми швидко задоволяємся в самім початку і вважаємо, що отсе все вже зроблено. Наприклад заложивши яке-небудь спомагаюче товариство для бідних і зложивши на нього значну суму грошей, ми зараз-таки, для признання такого похвального подвига задаємо обід всім найвищим достойникам міста, розуміється, за половину всіх пожертвуваних грошей, за решту зараз же винаймається препишна хата з опалом і сторожами; а на кінці лишається з цілої суми для бідних півшести рубля, та й ту при розділі тої суми ще всі члени не можуть погодитися між собою, і кождий суне яку-небудь свою куму. Впрочім зібраний нині синедріон був зовсім не такого рода: він зібрався з конечності. Не о яких-небудь убогих і посторонніх ходило тутечки; діло тикало кождого урядника особисто, діло тикало біди всім однаково грозячої, значиться, хотя не хотя тут треба було бути згідливішими і щирішими. А все ж при всім тім вийшло чорт знає що таке. Не говорячи вже о різнородності думок, неминучої при кождій нараді, в думках аібраних показалася якась аж дивовижна нерішучість: один говорив, що Чичиков фальшує державні банкноти, а затим сам додавав: «А може бути, що й не фальшує»; другий впевняв, що він урядник з генерал-губернаторської канцелярії, і туй-таки договорював: «А втім, чорт його знає; адже з чола не вичитаєш». Против догадки, чи він неперебраний розбійник, всі повстали; заключили, що окрім поверхності, котра сама собою вже була благонадежна, в розговорах його не було нічого такого, що би показувало чоловіка з душогубними поступками. Як раз почтмайстер, що кілька мінут стояв заглублений в якійсь задумі – не знати, чи внаслідок наглого вдохновення, котре найшло на нього, чи внаслідок чого іншого – несподівано скрикнув:

Голос, котрим він се сказав, мав в собі якусь потрясаючу силу, так що всі в одну хвилю скрикнули: «А хто?»

– Се знаєте, паночку ти мій, не хто другий, як капітан Копійкін.

А коли всі туй-таки в один голос запитали: «Се що ва один, той капітан Копійкін?» то почтмайстер сказав:

– То ви не знаєте, що се за один капітан Копійкін?

Всі відповіли, що зовсім не знають, що се за один капітан Копійкін.

– Капітан Копійкін, – сказав почтмайстер і отворив свою табакерку, але тілько до половини, боячись, щоби котрий-небудь сусід не встромив у ню своїх пальців, в котрих чистоту він не дуже вірив, – капітан Копійкін, – сказав почтмайстер, потягнувши вже порядний нюх табаки, – та се впрочім, коли розповісти, то вийде прецікава для якого-небудь писателя, ось така собі мовляв, ціла поема.

Всі присутні висказались в тім дусі, що раді би почути тую історію, або, як висказався почтмайстер, прецікаву для писателя ось так собі мовляв цілу поему, і він зачав, як слідує:

Повість о капітані Копійкіні

– Після війни дванадцятого року, паночку ти мій, (так зачав почтмайстер, не зважаючи на те, що в світлиці сидів не один, а цілих шість паночків), після війни дванадцятого року разом з раненими прислано й капітана Копійкіна. Хитра голова, привередливий як чорт, бував і на одвахах і по арештах, всього закоштував. Чи то під Красним чи під Липськом, а тілько, подумайте собі, відірвало йому руку і ногу. Ну, тоді ще не вспіли видати про тих яких-небудь ранених ніякого, знаєте такого там розпорядження: той теє то як його інвалідний фонд заведений був вже, подумайте собі, як той мовляв пізніше. Капітан Копійкін видить: треба би працювати, та тілько рука у нього, знаєте, ліва. Навідався було до дому до батька – батько говорить: «Чим я ту тебе буду годувати? я, – подумайте собі, – сам ледве на прожиток зароблю». Ось мій капітан Копійкін задумав-загадав, паночку ти мій, до Петербурга податися, щоби там поміж начальством попросити, чи не буде якої, мовляв, підмоги... Якось-не-якось там, з будкарями чи з фургонами скарбовими, словом, паночку ти мій, доволікся він то сяк то так до Петербурга. Ну, подумайте собі: такий який-небудь, то є капітан Копійкін, і опинився якраз в столиці, до котрої подібної, мовляв, і в світі нема! Нараз перед ним, подумайте собі, блески, теє то як його арена життя, казочна шегерезада таковська, знаєте! Нараз який-небудь такий, подумайте, Невський проспект, або там, знаєте, яка-небудь Горохова, чорт побери, або там яка-небудь Литейна; там шпиль такечки який-небудь у воздусі; мості там висять такою чортівщиною, подумайте собі, без всякого, так сказати, притвердження; одним словом, Семирамида, паночку ти мій, та й годі! Мотнувся будо сюди-туди кватиру наняти, та де там тобі, і не приступай: обої, заслінки, чортівщина така, знаєте, килими – Персія, паночку ти мій, цілковита... Словом, теє то як його, ногами по капіталах топчеш. Йдеш улицею, а вже ніс чує, що пахне тисячами. А у мого капітана Копійкіна весь асигнаційний банк з яких-небудь десяти синиць5 та й срібла дрібного дещиця. Ну, села за те не купиш, чи там може й купиш, коли доложиш тисяч сорок, але тих сорок тисяч треба позичити у французького короля. Ну, сяк чи так притулився він, як той каже, в Ревельськім трактирі за рубель на добу; обід – борщ і кусник битого м’яса... Бачить він, що гаятися нема за чим. Розпитує, до кого би ту удатися. «Що ж, до кого удатися?» – говорять: «вищого начальства нема тепер в столиці; все те, знаєте, в Парижі; війська ще не повернули; а є, говорять, тимчасова комісія. Спробуйте, може там що-небудь і порадять». – «Піду до комісії, – говорить Копійкін, – скажу: так і так, проливав, теє то як його, кров наражував, як той каже, життя своє». – «Отож-то, паночку ти мій, вставши пораненько, проскрібав він собі лівою рукою бороду, бо платити цилюрикові, се, мовляв, завадить в рахунках, натягнув на себе мундурище і на дерев’янці своїй, подумайте собі, пошкандибав у комісію. Допитався, де живе начальник. «Он там, – говорять, – той дім над берегом!» Хатина, знаєте, хлопська: шибки в вікнах, подумайте собі, дзеркала на півтора сажня, мармури, лякери, паночку ти мій... Словом, морока та й годі! Металева ручка, теє то як його, при дверях – елеганція першого степеня, так що попереду, знаєте, треба збігати до склепу та купити за гріш мила, та зо дві години, мовляв, терти ним руку, а вже аж опісля хіба мож до неї доторкнутися. Дверник на ґанку такий, з булавою – фізіогномія, мов у того якого-небудь графа, батистові ковнірики, – так таки мов годований, товстий мопс, як той каже. Копійкін мій то так то сяк доволікся з своєю дерев’янкою до авдієнційної салі, запхався там в куточок собі, щоби не трутити ліктем, подумайте собі, яку-небудь Америку або Індію – визолочену, теє то як його, порцелянову вазу таку яку-небудь. Ну, розуміється, що би настоявся там доволі, бо прийшов ще в таку пору, коли начальник, як той мовляв, ледве ще встав з постелі і камердинер приніс йому таку яку-небудь срібну мідницю для різних, знаєте, таких умивань. Чекає мій Копійкін чотири години, аж ось входить дежурний офіцер, говорить: «Зараз начальник вийде». А в світлиці вже і еполетів і аксельбантів, народу, що того бобу на тарілці. Вкінці, паночку ти мій, виходить начальник. Ну... подумайте собі – начальник! на лиці мовляв... ну, відповідно до гідності, знаєте, такій і вираз на лиці. У всім столичний вихованець; приступає до одного, до другого: «За чим ви? чого вам потрібно? яке ваше діло?» Вкінці, паночку ти мій, до Копійкіна. Копійкін: «Так і так, – говорить, – проливав кров, стратив, як той каже, руку і ногу, працювати не може, осмілююсь просити, чи не буде якої підмоги, якого-небудь такого розпорядження щодо, теє то як його, винагороди, пенсії чи як там, знаєте?» Начальник видить: чоловік на дерев’янці і правий рукав пустий, до мундура пристягнений: «Добре, – говорить, – навідайся сими днями!» Копійкін мій розрадувався. «Ну, – думає, справа готова». На радощах таких, подумайте собі, підскакує по тротуарі, зайшов до Палкинового трактира випити чарку горівки, пообідав, паночку ти мій, в «Лондоні», казав собі подати котлетик з каперсами, печену курку з всілякими фиксифаксами, висмоктав бутильку вина, вечером подув до театру, одним словом – загуляв на всі заставки, як той мовляв. На тротуарі видить – йде якась пишна англічанка, подумайте, як яка-небудь пава. Мій Копійкін – кров, знаєте, розігралася – побіг було за нею на своїй дерев’янці, трух-трух слідом, та годі, подумав: «Зарано, чорт бери, ще волочитися! нехай опісля, як одержу пенсію; а тепер вже я когось надто розбуявся!» А проциндрив він між тим, знаєте, за один день трохи не половину всіх грошей. По чотирьох днях приходить он, паночку ти мій, до комісії, до начальника. «Приходжу, говорить, – довідатися: так і так, за перебуті недуги і одержані рани... проливав, як той каже, кров...» і тому подібне, розумієте, урядовим стилем. «А що, – говорить начальник, – поперед всього я мушу вам сказати, що в вашій справі без дозволу вищого начальства нічого зробити не можемо. Самі видите, які тепер часи. Воєнні дійства, мовляв, ще не скінчилися цілковито. Зачекайте на приїзд пана міністра, задержіться ще крихіточку. Тоді, будьте певні, вам кривди не буде. А коли вам не стає на прожиток, так ось вам, – говорить, – що моя можність...» Ну, і розумієте, дав йому певно що не багато, але і при уміркованню вистало би, щоби перекалатати до дальших там розпоряджень. Але моєму Копійкінові не того хотілося. Он, теє то як його, думав вже, що йому ось завтра таки та й висунуть яку-небудь тисячну суму такечки: «На, мовляв, голубчику, пий і веселися!» а ту місто того – чекай! А у нього вже в голові, знаєте, і англічанка, і суплети і котлети, всячина... Ось він такий то вже насовлений вийшов з будинку, як пудель, котрого кухар обляв гарячим окропом – і хвіст між ноги затис і уха повісив. Життя петербурзьке вже розрушало його, дечого вже він і закоштував. А ту жив, чорт знає як, розкошів, мовляв, ніяких. Ну, а чоловік, бачите, свіжий, живий, апетит так таки як у возка. Проходить попри таку там яку-небудь ресторацію: кухар там, подумайте, чужоземець, француз такий з отвертою фізіономією, шмаття на нім голяндське, фартух, мовляв, білійшій від снігу, робить відтак «фензевр» який-небудь, котлети з труфлями – делікатеси-пределікатеси такі, що попросту сам себе христянин, подумайте, з’їв би з апетиту. А перейде попри Милютинові склепи: там із вікна визирає, як той каже, семга таковська, вишеньки по п’ять рублів штука, гарбуз громадище-диліжанс такий висунувся з вікна і, мовляв, чекав на дурня, котрий би заплатив сто рублів; словом – на кождім кроці спокуса, як той мовляв, слина в роті збігається, а він – чекай. Отож представте собі його положення: ту з одного боку, як той каже, семга і гарбуз, а з другого боку йому подають гірку юшку під назвою «завтра». «Ну, вже, – думає, – як вони там собі хочуть, а я піду, – говорить, – заворушу всю комісію, всіх начальників, скажу; як ваша воля!» Й справді пішов: чоловік, знаєте, упертий, влізливець таківський, розсудку, знаєте, в голові дасть Бог, з завзяття багато. Приходить він до комісії. «Ну, що? – говорять, – чого ще? адже вам вже сказано!» – «Та що з того? – говорить, – я не можу, – говорить, – сяк так калатати. Мені треба, – говорить, – з’їсти й котлетик, бутильку французького вина, треба й забавитися, до театру, розумієте». – «Ну, коли так, – говорить начальник, – то даруйте. На все тото є, мовляв, теє то як його, повздержність. Поки що ви дістали тілько, щоби могли пропитатися, аж поки прийде резолюція, й без сумніву, ви одержите винагороду, яка вам належиться: бо не було ще прикладу, щоби у нас в Росія чоловік, що оказував, як той мовляв, услуги вітчизні, і лишений був без запомоги. Але коли ви хочете від тепер-таки розкошувати собі на котлетиках та по театрах, розумієте, то вже тут вибачайте. В такім разі шукайте самі собі способів, старайтеся самі для себе о підмогу». Але Копійкін мій, подумайте собі, і ухом не веде в той бік. Слова ті для нього, як горох до стіни. Шум підняв такий, всіх заворушив: всіх там яких-небудь секретарів, всіх зачав лаяти та матіркувати. «Та ви, – говорить, –такі! – говорить, – та ви, – говорить, – сякі, – говорить, – та ви, – говорить, – обов’язків своїх не сповняєте! та ви, – говорить, – закони продаєте», – говорить! Всім доїхав. Такий якийсь там урядник, знаєте, підвернувся з якоїсь-небудь навіть зовсім посторонньої канцелярії, – він, паночку ти мій, і його! Бунт підняв такий! Що ж тут його робити з таким чортом? Начальник видить, треба взятися, як той мовляв, до строгості. «Добре, – говорить, коли ви не хочете вдоволятися тим, що вам дають, і чекати супокійно, теє то як його, ту в столиці рішення вашої справи, то я вас переведу на місце вашої приналежності! Закликати, – говорить, – фельд’єгера, перепровадити його на місце його приналежності». А фельд’єгер вже там, розумієте, за дверми і стоїть: який-небудь мужичище шість стоп шість цалів, ручище у нього, подумайте, самою природою зладжена для вибивання зубів поштальйонам, – словом, дантист та й годі... От його, раба Божого, на тарадайку, і з фельд’єгером. «Ну, – думає Копійкін, – принайменше не треба буде фірманки платити, спасибіг й за тоє». Так-то він, паночку ти мій, їде на фельд’єгері, а їдучи на фельд’єгері, мовляв теє то як його, сам собі думку думає: «Добре, – говорить, – ось ти, мовляв, кажеш, щоби я сам собі пошукав способів і підмоги; добре, – говорить, – я, – говорить, – найду підмогу». Ну вже як там його завезли на місце, і куди його завезли, нічого того не знати. Так, знаєте, і слухи о капітані Копійкіні канули в ріку забуття, в яку-небудь таку Лету, як називають поети. Але позвольте, паночку ти мій, ось тут-то й зачинався пасмо зав’язки роману. Ітак, куди подівся Копійкін, не знати; але не минули, подумайте собі, і два місяці, як появилася в рязанських лісах шайка розбійників, а отаман тої шайки був, паночку ти мій, не хто другий, як наш капітан Копійкін. Назбирав з всіляких утікачів-вояків, як той каже, цілу ватагу. Діялося тоє, подумайте собі, зараз після війни. Все привикло, знаєте, до розпутного життя, кождому життя – копійка, відчайдушність всюди така, що хоч трава не рості. Словом, паночку ти мій, у нього попросту армія. По дорогах проїзду ніякого нема, а все те властиво, мовляв, чатує на саме тілько скарбове. Коли їде чоловік в якій-небудь своїй потребі, то тілько спитають, за чим, та й іди собі в Божу путь. А скоро тілько який-небудь фураж скарбовий, живність або гроші – словом, все, що носить, мовляв, ім’я скарбу, ніякої пощади! Ну можете собі подумати, скарбова кишеня випорожнюється страшенно. Почує отсе він, що в селі приходить термін, платити скарбові податки – він вже й там. Сей же час кличе до себе війта: «Давай, говорить, скарбові дачки і податки!» – Ну, мужик видить, такий безногий чортяка, на ковнірі у нього, розумієте, жар-птиця, червоне сукно, пахне, чорт побери, позаушником... «На батечку! ось тобі, тілько відчепися!» Думав: «Певно вже такий який-небудь капітан-ісправник, а може що й ще гіршого». А тілько, паночку ти мій, гроші, знаєте, приймав він, як Бог приказав, і туй-таки мужикам пише квит, щоби, як той каже, оправдати їх, що гроші справді, мовляв, взяті і податки вповні всі заплачені, і відібрав від такий і такий капітан Копійкін; ще навіть і печать свою прикрутить. Словом, паночку ти мій, рабує та й по всьому. Посилали було кілька разів команди, щоби зловити його, так куди тобі! Копійкін мій і усом не веде. Голодранці, розумієте, нагромадились кругом нього такі... Але вкінці, може бути, що й сам налякався, видячи, що кашу, так сказати, заварив не на жарт і що переслідування що хвилі ставали дужчі, а між тим грошенят у нього назбирався капіталець порядний; від він, паночку ти мій, за границю, паночку ти мій, знаєте, до Америки! І пише отам, паночку ти мій, письмо до царя, премудренне таке, яке собі тілько подумати можете. Стародавні Плятони, Демостени які-небудь, все те, мовляв, дрянь, дячок супротив нього. «Не подумай, милостивий царю, – говорить, – щоби я теє і теє... – (круглоту періодів запустив таку...) – Конечність, – говорить, – була причиною мого поступка. Проливав я кров, не щадив, як той каже, життя, а тепер, подумайте, і хліба на прокормлення у мене нема. Не карай, – говорить, – моїх товаришів, бо вони невинні: бо я сам, мовляв, втягнув їх до того; а радше покажи свою монаршу ласку, щоби на будуще, то є, коли там приключаться ранені, то щоби, приміром для них отакечки, можете собі подумати, догляд який-небудь...» – Словом, незвичайно переконуюче. Ну, цар, розумієте, був тронутий. Дійсно, його монаршому серцю жаль зробився... Хоч він справді був переступник і заслужив, як той каже, на кару смерті, але видячи, мовляв, як те іноді невинно може статися подібний случай... Та й впрочім неможлива річ, щоби в тодішний бурливий час все мож будо нараз полагодити. Один тілько Бог хіба, як той каже, без провини. Словом, паночку ти мій, цар благоволив сим разом показати безпримірну великодушність, приказав залишити перослідування виноватих, а в той самий час видав острий приказ – зібрати комітет, виключно в тій цілі, щоби занятися поліпшенням долі всіх, мовляв, ранених. І от, паночку ти мій, се була, теє то як його, причина, для котрої положена була основа інвалідного капіталу, котрий тепер, як той каже, цілковито обезпечив ранених, так що подібного обезпечення дійство ні в Англії, ні в жадних других освічених краях не стрічаємо. Так ось хто, паночку ти мій, той капитан Копійкін. Тепер я міркую ось що. В Америці він грошики, без сумніву, проциндрив, та й ось і вернувся до нас, щоби ще як-небудь попробувати – чи не удасться, мовляв, теє то як його, нове предприняття...

– А тілько позволь, Іване Андрієвичу – сказав нараз, перериваючи його, поліцмайстер: – адже ж сам ти сказав, що капітан Копійкін без руки і без ноги, а у Чичикова...

Тут почтмайстер скрикнув і ляснув себе з цілого розмаху рукою по чолі, назвавши себе прилюдно при всіх телятиною. Він не міг порозуміти, як подібна обставина не прийшла йому до голови ще в самім початку оповідання, і признався, що цілком правду каже приповідка: «Русский человек задним умом крепок». А прецінь за пару хвиль він туй-таки зачав хитрити і пробував викрутитися, говорячи, що впрочім в Англії дуже вдосконалена механіка, що видно з газет, як один винайшов дерев’яні ноги, та й то такі, що одним дотиком до невидимої пружини, заносили чоловіка Бог знає в які безвісти, так що опісля й сліду його не мож було дошукатися.

А все таки всі дуже сумнівалися, щоби Чичиков був капітан Копійкін, і порішили, що почтмайстер занадто вже дуже перехопився. Впрочім і вони також не на голову впали, та наведені дотепною догадкою почтмайстра, залізли трохи чи не ще дальше. З числа многих, в своїм роді бистроумних догадок була вкінці одна – чудно навіть сказати – що чи не є Чичиков перебраний Наполеон, що англічанин здавна завидує, що мовляв Росія така велика і обширна, що навіть кілька разів виходили й карикатури, де вимальовано, як росіянин розмовляє з англічанином, стоїть і ззаду держить на мотузку пса, а під тим псом розуміється Наполеон. Уважай, мовляв, говорить, «скоро що не так, то я зараз на тебе випущу сього цуцика!» І ось тепер вони може й справді випустили його з острова Єлени, і ось він тепер і продирається до Росії, нібито Чичиков, а в самім ділі зовсім не Чичиков.

Розуміється, повірити сему урядники не повірили, а впрочім і задумалися, і розважаючи се діло кождий сам про себе, переконалися, що лице Чичикова, коли він обернеться і стане боком, дуже похоже на лице Наполеона. Полицмайстер, котрий служив під час війни 12-го року і особисто видів Наполеона, не міг також не признатися, що ростом він певно не буде вищій від Чичикова і що складом своєї фігури Наполеон також, годі сказати, щоби надто товстий, але знов і не те, щоби тонкий. Може бути, що деякі читателі назвуть все неправдоподібним, автор сам, щоби їм догодити, готов би назвати все те неймовірним; але як на біду все те іменно сталося так, як ось ту розказано. Впрочім треба тямити, що все те діялося швидко після великославного прогнання французів. В ту пору всі наші поміщики, урядники, купці, перекупки і всякій письменний і навіть неписьменний народ, поробилися принайменше на цілих вісім літ заклятими політиками. «Московські Відомості» і «Сина Отечества» розчитували немилосерно, так що до посліднього читателя доходили сі письма в кусничках непридатних до ніякого ужитку. Місто питань: «А по чому, батечку, продали кірчик овса?», а як покористувалися вчорашньою поновою?» говорили: «А що пишуть в газетах? Чи не випустили знов Наполеона з острова?» Купці дуже того боялися, бо цілковито вірили пророцтву одного ворожбита, що ось вже три роки сидів в тюрмі. Ворожбит прийшов був не знати звідки, в ходаках і баранячім кожусі, страшно вонючім стухлою рибою, і пророчив, що Наполеон, се Антихрист і держать його на каміннім ланці за шістьма стінами і семи морями, але опісля він розірве ланц і запанує над всім світом. Пророк сей попав було за своє пророцтво, як і слідує, в тюрму, але про то все-таки своє діло він зробив і цілковито зворушив купців. Довго ще, навіть при найзисковніших торгах, купці, рушаючи до трактира запивати їх чаєм, поговорювали о Антихристі. Багато деякі урядники і благородні дворяни також мимоволі задумувалися над тим, і заражені містицизмом, котрий, як звісно, був тоді дуже в моді, виділи в кождій букві, з котрих складалося слово «Наполеон», якесь особливе значення; многі навіть відкрили в нім апокалиптичні цифри. Ітак нічого нема дивного, що урядники мимоволі задумалися над тою точкою; тілько ж швидко похопилися, запримітивши, що уява їх надто вже розгониста і що все те не те. Думали-думали, толкували-толкували, а вкінці рішили, що не зле би ще раз розпитати гарненько Ноздрьова. Позаяк він перший розголосив історію о мертвих душах і був, як говориться, в якихось тісних взаєминах з Чичиковим, значиться, без сумніву, знає деякі обставини його життя; так ото спрібувати би ще, що скаже Ноздрьов.

Дивні люди, ті панове урядники, а за ними і всі другі власті: адже ж вони дуже добре знали, що Ноздрьов брехун, що йому не мож вірити ні на одно слово, ні на саму пусту пустицю, а ніж тим іменно до нього й удалися! Пійди ти, дійди з чоловіком до ладу! не вірить в Бога, а вірить, що коли у нього засвербить кінчик носа, то він непремінно умре; не зверне уваги на твір поета ясний як день, а кинеться іменно на те, де який-небудь мазайло напутає, наплете, повиламує і повикривлює природу, і се йому подобається, і почне він кричати: «Ось воно, правдиве знання тайників серця!» В цілім життю й на гріш не цінить докторів, а стане ва тім, що удасться вкінці до знахурки, котра лічить пришіптуваннями і приплюваннями, або ще ліпше, видумає сам який-небудь вивар з кат зна якого дрантя, котре йому, Бог знає для чого, видасться іменно ліком на всі можливі слабості. Розуміється, мож почасти оправдати панів урядників тим, що положення їх справді було трудне. Хто потопає, той, як кажуть, і за стебелинку хапається, і нема у нього на ту пору розсудку подумати, що на стебелинці може хіба верхом провезтися муха, а у нього ваги трохи чи не чотири пуди, коли навіть не цілих п’ять; але не приходить йому в ту пору розвага до голови, і він хапається за стебелинку. Так і панове урядники наші під кінець ухопилися за Ноздрьова. Поліцмайстер зараз же в тій хвилі написав до нього білетик, щоби був ласкав загостити на вечір, і квартальний в високих чоботах, з принадним рум’янцем на щоках, побіг в тій хвилі, придержуючи шаблю на бігу, на кватиру Ноздрьова. Ноздрьов був занятий важною роботою; цілі чотири дні він вже не виходив з світлиці, не впускав нікого і получав обід крізь вікно, словом – аж похудів і позеленів. Діло вимагало великої уваги: воно полягало в добиранні з кількадесяти купок карт одної талії, але вже такої добірної, на котру би мож було надіятися, як на найвірнішого приятеля. Роботи оставалося ще принайменше на дві неділі; в продовження всього того часу Порфір мусив чистити песикові-мордашові пупець окремою щіточкою і мити його три рази на день милом. – Ноздрьов дуже розсердився на те, що хтось сміє переривати його роботу; поперед всього послав квартального до чорта; але коли прочитав в поліцмайстровім билеті, що може лучитися пожива, бо на вечір ожидають якогось новачка, пом’як зараз в тій самій хвилі, запер світлицю, вбрався як будь і пішов до них. Зізнання, свідоцтва і догадки Ноздрьова стояли в такім різкім противенстві до всіх догадок панів урядників, що й послідні їх мислі цілковито збилися з толку. Ноздрьов по всій справедливості був чоловік, для котрого зовсім не існували сумніви; і о кілько у урядників видно було хитливості і несмілості в догадках, о тілько у нього твердості і певності. Він відповідав на всі точки, навіть не заїкуючися об’явив, що Чичиков накупив мертвих душ за кільканадцять тисяч, і що він сам продав йому, бо не видить причини, для чого би не продати. На питання: чи не шпіон він і чи не старався що-небудь розвідати? Ноздрьов відповів, що шпіон; що ще в школі, де він з ним разом учився, його називали фагасом, і що за те товариші, а в тім числі і він, трошка його потурбували, так що треба було потому приставити до самих пульсів 240 п’явок – то є, він хотів було сказати 40, а 200 сказалося якось так само собою. На питання: чи не робить він фальшивих банкнотів? він відповів, що робить, і при тій нагоді розповів анекдоту о надзвичайній зручності Чичикова: раз дізналися, що в його домі находилося на два мільйони фальшивих банкнотів, опечатали його дім і приставили варту, до кождих дверей по два жовніри; але Чичиков через ніч всіх їх злюзував, так що на другий день, коли зняли печаті, побачили, що банкноти всі були правдиві. На питання: чи справді Чичиков мав гадку викрасти губернаторову доньку і чи правда те, що він сам взявся помагати йому в тім ділі? Ноздрьов відповів, що помагав, і що як би не він, то з цілої штуки нічого би не вийшло. Тут він було і похопився, видячи, що збрехав зовсім задармо і міг таким способом накликати на себе біду; але язика свого ніяк вже не міг зупинити. Впрочім і трудно було, бо самі собою представлялися такі займаючі подробиці, від котрих нізащо не міг отречися: назвав навіть по імені село, де находилася парафіяльна церков, в котрій мав відбутися шлюб, іменно село Трухмачівка, піп отець Сидір, за вінчання 75 рублів, та й то не пристав би, як би він не був пригрозив йому, обіцюючи донести на нього, що повінчав фірмана Михайла з кумою; що він відступив навіть свою бричку і приготував на всіх стаціях коні для перепряження. Подробиці доходили до того, що вже зачинав називати по імені візників. Спробували було заїкнутися о Наполеоні, але й самі тому не раді були, що спробували, бо Ноздрьов почав таку нісенітницю городити, котра не тілько ні в чім не була подібна до правди, але навіть попросту й до ні до чого не була подібна, так що урядники, зітхнувши, всі відійшли від нього геть: один тілько поліцмайстер довго ще слухав, думаючи, чи не буде принайменше дальше що-небудь; але й він вкінці махнув рукою і сказав: «Чорт знає, що таке!» І всі згодилися на те, що хоч що роби, а не буде від бика молока. І осталися урядники ще в гіршім положенні, ніж були попереду, і діло стало на тім, що вони ніяк не могли дізнатися, що за один був Чичиков. І показалося ясно, що за істота чоловік: мудрий, розсудний і догадливий буває він у всім, що тикає других, а не його. Якими ясними, розумними радами наділить він другого в прикрих злучаях життя! «Що за мудра голова! – кричить народ, – що за незрушимий характер!» А нехай на ту мудру голову нагряне яка-небудь біда, і нехай йому самому доведеться найтись в прикрих здучаях життя – куди подівся характер! стратив голову незрушимий муж, і вийшов з нього нужденний боягуз, слаба дитина, або, попросту, фетюк, як називає Ноздрьов.

Всі ті догадки, казки і слухи, не знати з якої причини, найбільше подійствовали на бідного прокурора. Вони потрясли ним так, що прийшовши до дому, почав він думати, думати, і нараз, як говориться, ні з сього ні з того, взяв та й умер. Чи то паралич, чи що друге доконало його, а тілько він, як сидів, так і гепнув собою горілиць з крісла. Скрикнули, як то звичайно діється, сплеснувши руками «Ах, Боже мій!» послали за доктором, щоби пустити кров, але увиділи, що прокурор давно вже був – бездушне тіло. Аж тоді з великим жалем дізналися, що у покійника була справді душа, хоч він по своїй скромності, ніколи її не показував. А між тим поява смерті була так само страшна в малім чоловіці, як страшна буває в великім: той, що ще не дуже-то давно ходив, рушався, грав в віста, підписував всілякі папери і так часто плентався поміж урядниками з своїми густими бровами і підморгуючим оком, тепер лежав на столі, ліве око вже зовсім не моргало, але одна брова все ще була трошки піднята до гори з якимось запитуючим виразом. О що таке покійник запитував: чи о то, пощо він умер, чи о то, пощо жив – се хіба Бог один знає.

«А що ж до біса! Се чиста безглуздиця, се ні з чим не згідне; се не можливе, щоби урядники так могли самі перелякати себе, скомпоновати таку дурницю і так далеко відбічи від правди, коли уже тут і дитина доміркується, в чім діло». Так скажуть многі читателі і закинуть авторові недоріцтво, або назвуть бідних урядників дурнями, бо чоловік щедрий на слово «дурень» і готов потрактувати ним двадцять раз на день свого ближнього. Досить чоловікові із десяти сторін мати одну злу, а всі признають його дурнем мимо дев’яти добрих сторін. Читателеві легко судити, коли він глядить із свого супокійного кутика, видить і вершки, відки відкривається весь широкій кругозір, і видить заразом і то, що діється в долині, де чоловік тілько найближчі предмети добачає. А і в всесвітній літописи людськості багато є цілих столітій, котрі, здаєсь, так і вичеркнути б і знищити би як непотрібні. Багато блудів поробилося на світі, котрих би, бачиться, тепер і дитина не зробила. Які покривлені, глухі, вузькі, непроходимі, далеко в боки заводячі дороги вибирала людськість, намагаючись дійти до вічної правди, тоді, коли перед нею вся була відкрита проста дорога, подібна до улиці ведучої до високопишної палати, назначеної цареві на помешкання! Від всіх других доріг ширша і розкішніша іменно тота, облита соняшним блиском і освічена всю ніч вогнями; але мимо неї, глухою темнотою перлися люди – і кілька разів, уже наведені сходячим з небес розумом, вони й тут зуміли відторгнутися і відбитися вбік, зуміли серед білого дня знов попасти в непроходимі дебрі, зуміли знов напустити сліпого туману одні одним в очі, і волочучись слідом за болотяними огниками, зуміли таки дійти до пропасти, щоби аж тоді з переляком запитати один одного: «Де вихід, де дорога?» Видить тепер все те ясно пливуче покоління, дивується над тими помилками, сміється над нерозумом своїх предків, не бачачи, що небесним вогнем пописана тая літопис, що кричить в ній кожда буква, що з кождого речення показує проникаючій палець на нього таки, на нього, на пливуче покоління; але сміється пливуче покоління і самоувірено, гордо зачинає ряд нових помилок, над котрими так само колись посміються потомки.

Чичиков о всім тім нічого не знав ані крихіточки. Як навмисно в ту пору він набрався був легкої простуди, флюксії і невеличкого запалення в горлі, котрими дуже щедро наділяє клімат многих наших губерніяльних міст. Щоби як-небудь, сохрани Господи, не пропало життя його безпотомно, він рішився радше посидіти деньків зо три в хаті. За той час він раз у раз полоскав горло молоком з фігою, котру опісля з’їдав, і носив прив’язану до щоки подушечку з рум’янку і камфори. Бажаючи чим-небудь заняти час, він зробив кілька нових і подрібних списів всіх накуплених мужиків, прочитав навіть якийсь том герцогині Лявальєр, що надибався в куфрі, переглянув в шкатулці різні поскладані там предмети і листики, дещо перечитав і другій раз, і все те сильно надоїло йому. Ніяк не міг він поняти, що би то такого було, що ні один із містових урядників не приїхав до нього хоч раз навідатися про здоров’я, а між тим ще недавно навипередки торохтіли поперед гостиницею дрожки – то почтмайстрові, то прокуророві, то предсідателеві. Он тілько здвигав плечима, ходячи по світлиці. Вкінці почув, що йому геть стало ліпше і втішився Бог знає як, коли побачив можність вийти на свіжій воздух. Не відкладаючи на дальше, він зараз взявся до туалети, відімкнув свою шкатулку, налляв до склянки горячої води, вийняв щітку і мило і став бритвитися, чому впрочім давно були пора і час; бо погладивши бороду рукою і зирнувши в дзеркало, він уже оказав: «Ади, які ліси поросли!» І справді, ліси не ліси, а по всім лиці і підбородку висипав доволі густий посів. Вибрившися, він почав одіватися так живо і швидко, що трохи не вискочив із чобіт. Вкінці він убрався, покропився кольонською водою і повгортавшися тепленько, вибрався на улицю, зав’язавши для осторожності лице. Вихід його, як і кождого виздоровівшого чоловіка, був немов празничний. Все, що тілько зустрічалося йому, принимало всміхнутий вид, і доми, і проходячі мужики, впрочім доволі понурого виду, з котрих один уже вспів заїхати свому брату поза уха. Першу візиту він задумав отдати губернаторові. По дорозі багато всяких мислей приходило йому до голови: вертілася в голові бльондинка, уява зачала навіть злегка пустувати, і він уже сам почав трошка жартувати й посміхатися над собою. В такім рожевім настрою опинився він перед губернаторовим ґанком. Уже почав було в сінях поквапно знімати з себе футро, коли дверник поразив його цілком несподіваними словами:

– Як? що ти? ти видно не пізнав мене! ти придивися добре на лице! – говорив Чичиков.

– Як же не пізнав! адже я не першій раз вас виджу, – сказав дверник. – Та тож то іменно вас одних не велено впускати, других всіх можиа.

– Наказ такій, так уже, видно, належиться, – сказав дверник, і додав ще «Еге!» А після того став перед ним зовсім без церемонії, без того ласкавого виду, з яким уперед квапився знімати з нього футро. Бачилось, він думав, глядячи на нього: «Еге, вже коли тебе пани прогонюють від ґанку, так ти, видно, так собі, хлистик який-небудь!»

«Не розумію, що се таке!» – подумав собі Чичиков і зараз же подався до предсідателя палати; але предсідатель палати так змішався, побачивши його, що не міг сказати двох слів і наговорив таких дурниць, що аж їм обом ніяково зробилося. Виходячи від нього, Чичиков хоч і як силувався вияснити собі по дорозі і доміркуватися, що таке розумів предсідатель і до чого могли відноситися його слова, але нічого не міг вирозуміти. Відтак зайшов до других: до поліцмайстра, до віце-губернатора, до почтмайстра, але всі або не прийняли його, або прийняли так дивно, таку силувану і незрозумілу вели розмову, так потратили голови і така з всього вийшла безглузиця, що він почав сумніватися, чи здоровий у них мозок. Спробував було ще зайти до де кого, щоби принайменше дізнатися о причині, але о ніякій причині не дізнався. Немов півсонний бродив він без ціли по місті і не міг второпати, чи він сам з глузду зсунувся, чи урядники голови потратили, чи в сні все те робиться, чи може на яві заварилася дурійка несогірша сну. Пізно вже, майже о змроці, вернувся він до себе до гостиниці, з котрої було вийшов в такім гарнім настрою духа, і з нуди казав собі подати чаю. В задумчивості і в якомусь безмиснім міркуванню о дивовижності свого положення почав він наливати чай, коли втім поспішно отворилися двері його світлиці, і показався Ноздрьов зовсім несподіваним способом.

– От правду каже приповідка: Для приятеля сімь миль – недалека дорога! – говорив він, знімаючи шапку; – проходжу улицею, виджу, в вікні світиться. «Давай, – гадаю собі, – зайду! певно не спить». А ось гарно, що у тебе на столі чай, вип’ю радо чашку: сегодня за обідом об’ївся всякого дрантя, чую, що же в жолудку не в ладу. А кажи лишень напхати мені люльку! де твоя люлька?

– Але ж бо я не курю люльки, – сказав Чичиков.

– Пуста байка, немов би то я не знаю, що ти куриш. Ей! а як то звуть твого чоловіка? Ей, Вахромію, послухай!

– Еге, правда, се у Деребина Вахромій. Представ собі, що за щастя тому Деребинові: тітка його - посварилася з сином за то, що оженився з кріпачкою, і тепер записала йому весь маєток. Я думаю собі: від якби й собі таку тітку на пізніше! Та що ти, братчику, так отдалився від всіх, ніде не буваєш? Розуміється, я знаю, що ти іноді занимаєшся ученими предметами, любиш читати (відки вже Ноздрьов дізнався, що герой наш занимається ученими предметами і любить читати, сього, признатися, ми ніяк не можемо сказати, а Чичиков ще менше нас). Ах, Чичиков! коли б тілько побачив... від вже справді була би пожива твоєму сатиричному дотепові (для чого у Чичикова був сатиричний дотеп, сього також годі знати). Представ собі, братчику, у купця Лихачева грали в купку, – ось де вже сміху було! Перепендев, котрий був зі мною: «От, – говорить, – коли б тепер тутка Чичиков, ось вже се справді для нього би!..» (між тим Чичиков відроду не знав ніякого Перепендева). А все ж ти, братчику, признайся, адже ти, далебіг, дуже підло тоді поступив зі мною, тямиш, коли ми грали в варцаби? Адже я виграв. Еге, брат, ти так таки під’їхав мене. Коли ж бо то я, чорт мене знає, ніяк не можу сердитися. Іногда з предсідателем... Ах, так! адже я тобі мушу сказати, що в городі всі против тебе. Вони думають, що ти робиш фальшиві банкноти; причепилися до мене, але я за тебе горою, наговорив їм, що з тобою учився і батька знав; ну, і вже ж ніщо й казати, наплів їм сухого дуба так, що й але!

– Я роблю фальшиві банкноти? – скрикнув Чичиков, зірвавшися з крісла.

– Але все-таки, пощо ж ти так налякав їх? – говорив дальше Ноздрьов. – Вони, чорт знає, з глузду збилися зі страху: зробили з тебе розбійника і шпіона… А прокурор з переполоху умер; завтра будуть похорони. Ти не будеш? Вони, правду сказати, бояться нового генерал-губернатора... А все ж таки ти, Чичиков, дуже ризиковну штуку задумав.

– Що за ризиковну штуку? – спитав неспокійно Чичиков.

– Та викрасти губернаторову доньку. Я, признаюсь, того й надіявся, їй-Богу, надіявся! Перший раз, як тілько побачив вас на балю: «Ну, вже, – думаю собі, – Чичиков певно недаром...» Впрочім шкода тебе, що ти такій вибір зробив: я нічого в ній не находжу гарного. А є одна, своячка Бикусова, донька його сестри, так отсе дівчинка! можна сказати – чудо не шовк!

– Та що ж бо ти, що ти путаєш? Як, викрасти губернаторову доньку, що ти? – говорив Чичиков, витріщивши очі.

– Ну, годі, братчику – якій бо ти потайний чоловік! Я, признаюсь, з тим і зайшов до тебе: нехай і так, я готов тобі помагати! Так і буде: подержу тобі вінець до шлюбу, коляска і перемінні коні будуть мої, а тілько з вимінкою, – ти мусиш мені випозичити три тисячі рублів. Потрібно, братчику, хоч заріж!

За час всього того балакання Ноздрьова, Чичиков кілька разів протирав собі очі, бажаючи переконатися, чи не в сні він все те чує. Роблення фальшивих банкнотів, викрадення губернаторової доньки, смерть прокурора, котрої причиною немов би то він, приїзд генерал-губернатора, – все те навело на нього порядний переполох. «Ну, вже, коли на те пішло – подумав він собі, – то нічого ту довше забавляти, треба забиратися відси якнайшвидше».

Він постарався я найшвидше позбутися Ноздрьова, прикликав до себе сей же час Селіфана і казав му досвіта бути готовим, так, щоби зараз завтра о 6-й годині виїхати з міста непремінно, щоби все було переглянене, бричка підмазана і проче і проче. Селіфан сказав: «Слухаю, Павле Івановичу» і все-таки зупинився на якийсь час при дверях, не рушаючися з місця. Пан сей же час велів Петрушці витягнути з під ліжка куфер, що вже порядно припав порохом, і почав разом з ним укладати без великого розбору: панчохи, сорочки, більє пране і непране й ззувайла, календар... все те укладували як попало; Чичиков хотів конечно бути готовим звечора, щоби на завтра не могло лучитися ніякої задержки. Селіфан, постоявши дві мінути при дверях, вкінці дуже поволеньки вийшов зі світлиці. Поволі, як тілько можна собі представити поволі, злазив він долі сходами, отпечатуючи своїми мокрими чобітьми сліди на сходячих вниз протоптаних ступнях, і довго-довго гласкав рукою потилицю. Що значило те гласкання? і що взагалі воно значить? Чи се досада на то, що ось не удався задуманий на завтра схід з яким-небудь побратимом в непочеснім сіраці, підперезаним ременем, де-небудь в царськім шиночку? Чи вже зав’язалася в новім місці яка сердечна принадонька, і приходиться покидати вечірне стояння при брамі і політичне держання за білі ручки в ту пору, коли полягають на город сумерки, парубчак в червоній сорочці бреньчить на балалайці перед дворовою челяддю і плете тихі бесіди різнородний, по праці спочиваючий народ? Чи, попросту, жаль покидати нагріте вже місцечко в челядній кухні під подігачкою, близь печі, та борщик з містовим пухким пирогом, а замісто того знов плентатися Бог вість куди в дождь і різкаль і всяку подорожну недогоду?.. Бог знає – не вгадаєш. Много всякого дечого значить у нашого народа чухання по потилиці.

ГЛАВА XI

Адже ж бо, нічо не сталося так, як задумував собі Чичиков. По-перше – прокинувся він пізніше, ніж думав – се була перша неприємність. Вставши він послав сей же час довідатися, чи запряжена бричка і чи все готове; але донесли, що бричка ще не була запряжена і нічого не було готового – се була друга неприємність. Он розсердився, приготовився навіть наградити кількома позаушниками нашого приятеля Селіфана і тілько нетерпеливо дожидав, яку той з своєї сторони приведе причину на своє оправдання. Швидко Селіфан показався в дверех і Чичиков мав ту радість почути ті самі вимовки, які звичайно приходиться чути від прислуги в такім разі, коли треба спішно їхати.

– Адже ж бо Павле Івановичу, треба буде коні підкувати.

– Ах ти тумане! опуде! А попереду чому про се не сказав? Чи хіба часу не було?

– Та час відбув... А ось і колесо також, Павле Івановичу, обруч треба буде зовсім новий потягнути, бо тепер дорога вибоїста, розтрясок всюди такій, що не приведи Господи... Та й ще, коли позволите сказати: перед у брички зовсім розтрясся, так що вона може й двох стацій не продержить.

– Ах ти поганине! – скрикнув Чичиков, плеснувши в долоні, і наблизився до нього так близько, що Селіфан, боячися, щоб не одержав від пана якого подарунка, оступився троха в зад і відхилився на бік. – Чи ти зібрався мене забити? га? зарізати мене хочеш? На розстайній дорозі мене наладився зарізати, розбійнику, маро ти проклята, страхопудище ти морський? га? Три неділі сиділи на місці, га? хоч би заїкнувся, оглашений, а ось тепер в послідній хвилі б підігнав! коли вже майже на вискоці: лиш би сісти та їхати, га? а ти ось тут то й напакостив, га? га? Адже ж ти знав се попереду? га? відповідай! Знав? га?

– Знав, – відповів Селіфан, звісивши голову.

На тоє питання Селіфан нічого не відповів, а тілько звісивши голову, бачилось, говорив сам до себе: «Ади, як се дивовижно склалося: адже ж і знав, а таки не сказав!»

– А от тепер іди, приведи коваля, та щоби за дві години все було зроблено. Чуєш? конечно за дві години, а як не буде, то я тебе, я тебе!.. в ріг зігну і узлом зав’яжу! Герой наш був дуже розлючений.

Селіфан повернувся було до дверей затим, щоби йти виповнити приказ, але ще раз зупинився і сказав:

– А ще, прошу пана, лисого коня, далебіг, хоч би продати, бо він, Павле Івановичу, зовсім поганець, він такий кінь, так таки, не приведи Господи, тілько завада.

– Еге, ось зараз піду на торговицю продавати!

– Їй-Богу, Павле Івановичу, він тілько що з виду гарний кінь, а на ділі він такій лукавий кінь, що такого коня ніде...

– Дурню один, коли захочу, то продам. Ще дишкурувати взявся! Ось я погляджу: коли ти не приведеш мені зараз ковалів, і коли за дві години все це буде готове, то я тобі таку прочуханку задам... сам на собі лиця не пізнаєш! Марш! рушай!

Чичиков став зовсім не свій і шпурнув о землю шаблею, котра їздила з ним в дорогу, щоби додавати належного страху, кому слідує. Більше ніж чверть години він промучився з ковалями, поки сторгувався, бо ковалі, як звичайно, були завзяті поганці і поміркувавши, що робота спішна, заломали ціну як раз в за-шестеро. Хоч і як він горячився, називав їх харцизяками, розбійниками, грабителями подорожних, натякнув навіть на страшний суд, але ковалів нічим не зрушив: вони уперто обстали при своїм, не тілько не спустили з ціни, але в додатку ще протягалися за роботою місто двох годин цілих півшеста. В протягу того часу мав він ту радість досвідити приємних хвиль, звісних кождому подорожному, коли в куфрі все спаковане і по світлиці валяються тілько мотузочки, папірчики та всіляке сміття, коли чоловік ні то іде ні то на місці сидить, бачить в вікна проходячих, швендаючихся людей, толкуючих о своїх гривениках і з якоюсь глупою цікавістю піднімаючих очі, щоби позирнути на нього і відтак плестися собі дальше в свою путь, що ще більше дразнить і гнівить бідного неїдучого подорожного. Все, що тілько є, все, що тілько бачить він – і склепичок против його вікон, і голова бабусі сидячої в супротивнім домі, котра зазирає крізь вікно з коротенькими фіраночками – все те осточортіло йому, а все-таки він не відходить від вікна. Стоїть, то забуваючи о всім, то звертаючи знов якусь притуплену увагу на все, що перед дим рушаєсь і не рушаєсь, і душить з злості яку-небудь муху, котра в ту пору бжинить і б’є собою о шибу під його пальцем. Але всьому буває кінець, і пожадана хвилина настала: все було готове, перед у брички був полагоджений як слідує, колесо було обтягнене новим обручем, коні приведені з водопою, і харцизяки ковалі пішли собі, перерахувавши одержані рублі і пожелавши щасливої дороги. Вкінці і бричка була запряжена, і два гарячі калачі, іно що куплені, помістилися в ній, а Селіфан вже засунув що-дещо для себе в торбину пришиту побіч візницького козла, а сам герой на послідку, в супроводі вимахуючого шапкою «полового», стоячого в тім самім демікотоновім сурдуті, при трактирних і чужих льокаях, що зійшлися поглядіти, як виїздить чужий пан, і при всяких других обставинах, які звичайно лучаються при виїзді – сів до повозу, – і бричка, в якій їздять нежонаті, котра так довго застоялася в місті і так дуже, бачиться, надоїла читателеві, наконець виїхала з воріт гостиниці. – Слава тобі Господи! – подумав Чичиков і перекрестився. Селіфан луснув пугою, до нього присів Петрушка, що попереду якійсь час висів на підніжці, і герой наш, розсівшися вигідненько на грузинськім коверці, заложив за спину шкіряну подушку, притиснув два гарячі калачі, і повіз почав знов підскакувати і похитуватися, дякувати брукові, котрий, як звісно, мав підкидуючу силу. З якимось неозначеним чуттям глядів він на доми, стіни, плоти і улиці, котрі також і собі ж немов підскакуючи, звільна переходили назад, і котрі Бог знає, чи судила йому доля побачити ще коли-небудь в цілім своїм життю. При повороті в одну улицю бричка мусила зупинитися, бо по цілій її довготі проходила безконечна похоронна процесія. Чичиков висунувся і велів Петрушці спитати, кого хоронять, і довідався, що хоронять прокурора. На сю неприємну вість він сей же час затиснувся в кут, закрив себе фартухом і заслонив завісками. В ту пору, коли повіз по тій нагоді зупинився, Селіфан і Петрушка, побожно познімали шапки, роззирали, хто, як, в чім і на чім їхав, і рахували на пальцях, кілько було всіх, і піших і їхавших, а пан, приказавши їм не признаватися і не кланятися нікому з знакомих льокаів, також почав несміло розглядати крізь шибки, вставлені в шкіряних завісках. За труною йшли, познімавши шапки, всі урядники. Він зачав було побоюватися, щоби не пізнали його повозу; але їм було не до того. Вони навіть не зайнялися різними щоденними розговорами, які звичайно провадять ніж собою люди йдучи за покійником. Всі мисли їх в ту пору заняті були їх власною долею: вони думали, який то буде новий генерал-губернатор, як прийметься ва діло і як стрітить їх. За урядниками, йдучими пішки, їхали карити, з котрих визирали дами в жалібних строях. По рухах їх уст і рук видно було, що вони були зайняті живим розговором: може бути, що вони також говорили о приїзді нового генерал-губернатора і міркували о балях, які він буде давати, та хлопотали о вічних своїх френзлях та нашивочках. Вкінці за каритами тяглось кілька порожніх повозів гусаком, а дальше й нічого вже не осталося, і герой наш міг їхати. Відсунувши шкіряні заслінки, він зітхнув і з душі проговорив: «От прокурор! жив-жив, а потому і умер! і ось надрукують в газетах, що і скінчався, на смуток підвладних і всеї людськості, поважний горожанин, хлопотливий отець, прикладний муж, і багато напишуть всякої всячини; може ще й додадуть, що проводжений був плачем вдів і сиріт; а прецінь же, коли докладно розібрати всю річ, то на доклад вийде, що у нього тілько всього й було, що густі брови». Тут він приказав Селіфанові їхати швидше, а між тим подумав сам собі: «А се прецінь добре, що спіткав я похорони; говорять, що се значить щастя, коли спіткати похорони».

Бричка між тим повернула в пустійші улиці; швидко потяглися самі довжезні плоти та дерев’яні паркани, що віщували кінець міста. Ось уже і брук скінчився, і рогачка, і місто позаду, і нічого нема, і знов в дорозі. І знов по обох боках мурованого гостинця почали мигати верстви, станційні надзирателі, колодязі, валки чумаків, сірі селища з самоварами, бабами і проворним бородатим хазяїном, вибігаючим із заіздної корчми з вівсом в руці; пішохід в протоптаних постолах, шкандибаючий вже з 800 верстов; містечка побудовані недавно, з дерев’яними склепиками, бочками з мукою, постолами, калачами і прочою дробиною, сорокаті рогачки, мості ще не направлені, поля необозримі по однім і по другім боці, поміщицькі коляси, вояк верхом на коні, везучий зелену пачку з олов’яним бобом і підписом: для тої а тої артилерійної батареї, зелені, жовті і свіжорозорані чорні загони, мелькаючі по степах, затягнена в дали пісня, соснові вершечки в тумані, пропадаючий в далеці голос звона, ворони як мухи і круговид без кінця... Русь! Русь! виджу тебе з своєї чудової прекрасної далечини, виджу тебе! Бідна твоя природа, не розвеселять, не перелякають її смілі дива, увінчані смілими дивами штуки, – міста з многовіконними, високими палатами, вростаючими в скали, мальовничі дерева в пової, вростаючі в доми, в шумі і вічнім брязкоті водоспадів; не повернеться назад голова поглянути на набовдурені над нею без кінця в висоту камінні брили; не блиснуть крізь накинені одна на другу темні аркади, опутані виноградними гілками, плющами і незлічимими мільйонами диких рож, не блиснуть крізь них в далі вічні лінії сяючих гір, вистріливших високо в срібні, ясні небеса. Відверто пустинне і рівне все в тобі, як точки, як значки, непринадно стирчать серед рівнин невисокі міста твої; ніщо не привабить і не очарує ока. Але що ж се за непостижима, таємна сила тягне до тебе? Чому несесь і роздається ненастанно в ухах твоя тужлива, во всій довготі і широті своїй, від моря і до моря розлита пісня? Що в ній, в тій пісні? Що кличе і ридає і хапає за серце? Які звуки болющо цілують і тиснуться в душу і в’ються коло мого серця? Русь! чого ж ти хочеш від мене? який недослідимий зв’язок криється між нами? Що глядиш ти так, і чому все, що тілько є в тобі, обернуло на мене повні ожидання очі?.. І ще, повний зачудовання, недвижно стою я, а вже голову окружив грізний облак, важкий наступаючими дощами, і оніміла думка перед твоїм простором. Що пророчить той необіймимий простір? Чи ж тут, в тобі, не родитися безграничній мислі, коли сама ти без кінця? Чи ж тут не бути багатирові, коли є місце де розвернутися і пройтися йому? І грізно обіймає мене великанський простір, страшною силою отражаєсь в глубині моїй; надприродною властю заясніли мої очі!.. яка блискуча, чудова, незнакома світу країна! Русь!..

– Держи, держи, дурачино! – кричить Чичиков до Селіфана.

– Ось я тебе палашом! – кричав їдучій назустріч фельд’єгер, з вусами в півліктя. – Не видиш, чорт би драв твою душу, казенний повіз! – І мов привид сонний щезла з гуркотом і курявою трійка.

Як дивовижне і принадне і чудове те слово «дорога», і як чудова вона сама, тота дорога! Ясний день, осіннє листя, холодний воздух... Тісніше в подорожну шубу, шапку на вуха, глубше і вигідніше затиснімся в куточок! Послідний раз пробігаюча дрож прохопила тіло, і вже замісто неї пройняла нас приємна теплота. Коні женуть... як розкішно підсувається дрімота і злипаються очі, і вже крізь сон причувається і «забілілі сніги» і сапання коней і грюк коліс, і вже хропеш ти, притиснувши до кута свого сусіда. Прокинувся – п’ять стацій улетіло позад тебе; місячно; незнакоме місто; церкви з старосвітськими дерев’яними банями і чорніючими гострими шпилями; темні тесові і білі муровані доми; блиск місяця там і сям, немов білі полотняні платки розвішалися по стінах, по бруку, по улицях; на півперек перерізують їх чорні як вуголь тіні; немов полірований метал блискотять скоса освічені дерев’яні дахи; і ніде ні душі; все спить. Хіба де-небудь сам-самотиночка блимає в віконці вогник: чи міський ремісничина шиє свою пару чобіт, чи пекар порається коло печі – що нам до них? А ніч! сили небесні! що за ніч звершається там на висоті! А воздух, а небо далеке, високе, там, в недоступній своїй глибині, так необіймимо, звучно і ясно розпростерте!.. А свіжо дише в самі очі холодний, нічний віддих і уколисує тебе, і от вже ти дрімаєш і забуваєшся і хропеш, і повертається сердито, почувши на собі тягар, бідний, притиснений до кута сусід. Прокинешся – вже знов перед тобою поля і степи; ніде нічого: всюди пустиня, все отверте. Верства з цифрою летить тобі поперед очі; на світ займається; на біліючім холоднім небосклоні золота блідава пасмуга; свіжішій і різкішій став вітер. Ще тісніше в теплий плащ!.. який славний холод! який чудовий на ново обнімаючий тебе сон! Товчок – знов ти прокинувся. На вершині неба сонце. «Помалу, помалу!» роздається голос; повіз спускається з кручі; внизу широка гребля, широкий ясний став, ясніючий, мов мідяне дно перед сонцем; село, хати розсипалися по косогорі: як звізда світиться з прибока хрест сільської церкви; гутірка мужиків і невдержимий апетит в жолудку... Боже! яка ти гарна часом, далека, далека доріженько! Кілько разів, як погибаючий і потопаючий я хапався за тебе, і ти кождий раз мене великодушно виносила і спасала! А кілько родилося в тобі чудових замислів, поетичних мрій, кілько перечулося давніх вражень!.. Але й приятель наш Чичиков почував в ту пору не самі прозаїчні чувства. А погляньмо, що він почував. Зразу він не почував нічого і тілько оглядався назад, бажаючи переконатися, чи справді вже виїхав з міста; але коли увидів, що місто вже давно щезло, ні кузнів, ні млинів, ні всього того, що находиться докола міста, не було видно, і навіть білі вершечки камінних церквов давно війшли в землю, він зайнявся тілько самою дорогою, поглядав направо і наліво, і місто немов би й не бувало в його пам’яті, немов би проїхав він всього раз через нього, та й то давно, в дитинстві. Вкінці й дорога перестала занимати його, і він почав злегка жмурити очі і клонити голову до подушки. Автор, признатися, тому навіть дуже рад, бо через те йому лучається нагода поговорити о своїм герою, бо досі, як читатель бачив, йому раз в раз перешкаджували то Ноздрьов, то дами, то балі, то міські сплетні, то вкінці тисячі тих дрібниць, котрі тоді тілько видаються дрібницями, коли записані в книзі, але поки діються в життю, то вважаються дуже важними ділами. Але тепер відкиньмо цілковито все на бік і прямо займімся ділом.

Дуже сумніваємся, щоби вибраний нами герой вподобався читателям. Дамам він не вподобається, се можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоби герой був цілковота досконалість, і коли тілько яка-небудь душевна або тілесна плямочка – тоді біда! хоч і як глибоко загляне автор йому в душу, хоч віддасть він чистіше дзеркала його образ, – йому не дадуть ніякої ціни. Сама статність і середні літа Чичикова багато пошкодять йому: статності нізащо не простять героєві, і дуже многі дами, відвернувшися скажуть: «Фі, який поганий!» Гай, гай! все те звісне авторові, і при всім тім він не може взяти за героя чесного чоловіка. Але... може в тій самій повісті почуються інші, ще досі не торкані струни, покажеться неперебране багатство руського духа, пройде муж, обдарований божественними чеснотами, або чудова руська дівиця, якої не найти ніде в світі, з цілою дивною красотою жіночої душі, вся із великодушних поривів і самоотверження, а мертвими покажуться перед ними всі чесні люди других племен, як мертва книга перед живим словом! піднімуться руські подвиги... і побачать, як глибоко запало в слов’янську душу то, що тілько сковзнуло по природі других народів... Але чому і пощо говорити о тім, що буде? Неприлично авторові, будучи давно вже мужем, вихованому строгим внутрішнім життям і освіжаючою тверезістю самоти, забуватися, немов молодець. На все своя черга і місце і час. А чесного чоловіка все таки не взято за героя. І можна навіть сказати, чому не взято. Адже ж бо час вкінці дати відпочити бідному чесному чоловікові; адже ж бо за дармо повертається на устах слово «чесний чоловік»; адже ж бо зробили вкінці конем чесного чоловіка, і нема писателя, котрий би не їздив на нім, поганяючи батогом і всім, що під руки попаде; адже ж бо заморили чесного чоловіка до тої степені, що тепер нема на нім і тіні чесноти, а остались тілько шкіра і кості місто тіла; адже ж бо лицемірно призивають чесного чоловіка; адже ж бо не поважають чесного чоловіка. Ні, пора наконець припрячи й пройдисвіта. Ітак, припряжім його, того шельму пройдисвіта!

Темне і скромне походження нашого героя. Родичі були дворяни, але чи гербові, чи особисті, Бог їх знає. Лицем він не був подібний до них; принайменше своячка, що була при його родинах, низенька, коротенька женщина, котрих звичайно називають гарбузками, взявши в руки дитину, скрикнула: «Зовсім не такій вийшов, як я думала! Йому би випадало удатися в бабку по матері, і було би ліпше, а він удався, так-таки, як говорить приповідка: «ні в маму ні в отця, а в проїжджого молодця». Життя зразу поглянуло на нього якось квасно-неприхильно, крізь якесь мутне, снігом занесене віконечко: ні друга, ні товариша в дитинстві! Маленька кліточка з маленькими вікнами, що не відчинялися ні зимою ні літом; батько – хоровитий чоловік, в довгій капоті і в плетених берлячах, набутих на босу ногу, що нестанно зітхав ходячи по світлиці і плював до стоячої в куті сплювачки; вічне сидження на лавці, з пером в руках, атраментом на пальцях і навіть на губах; вічний наказ перед очима: «Не бреши, будь послушний старшим і носи чесноту в серці»; вічне шаркання і чалапання берлячів по світлиці, знакомий, а завсігди строгий голос: «Чи знов дурниці робиш!» (голос той все відзивався в ту хвилю, коли хлопчина, навкучивши собі одностайну роботу, приписував до букви яку-небудь карлючку або хвостик); і вічно знакоме, а завсігди неприємне чуття, коли вслід за тими словами кінчик його уха скручувався душе боляче нігтями довгих, ззаду підібравшихся пальців: ось бідна картина його початкового дитинства, о котрім ледве заховалася у нього бліда споминка. Але в життю все змінюється бистро і живо: і в один день з першим весняним сонцем і розігравшимися потоками батько взяв сина і виїхав з ним на тарадайці, котру тягла бочаста лисоморда шкапина, звісна у кінських баришників під назвою сороки; поганяв нею візник, маленький горбатий чоловічок, праотець одинокої кріпосної родини, належачої до отця Чичикова; горбач той сповняв майже всі обов’язки в домі. На сороці волоклись вони більше як півтора дня; ночували в дорозі, перевозилися через ріку, закусували холодним пирогом і печеною бараниною, і аж на третій день рано доїхали до міста. Перед хлопчиною блиснули неожиданою пишнотою міські улиці, перед котрими він кілька мінут розняв рот. За тим сорока шубовснула разом з тарадайкою в яму, котрою зачинався вузький переулок, весь похилений додолу і завалений болотом; довго працювала вона там з всеї сили і місила ногами, підгонювана і горбачем і самим паном, і вкінці затягла їх на невеличке подвір’я, стояче на косогорі, з двома розцвівшими яблунями перед стареньким домиком і садиком позад нього, низеньким, маленьким, зложеним тілько з рябини, бузини і скритої в її глибині дерев’яної будочки, критої драницями, з вузеньким матовим віконечком. Тут жила їх своячка, похнюплена бабуся, що все ще кождого ранку ходила на ринок і відтак сушила панчохи коло самовара; вона поплескала хлопчика по лиці і полюбувалася, що він такій собі товстенькій. Тут він мусів остатися і ходити щоденно до кляси в міській школі. Отець, переночувавши, зараз на другій день вибрався в дорогу. При розстанні не пролилась ні одна слезина з отцівських очей; він дав йому пів рубля міді на розхід і на ласощі, і що далеко важніше, дав розумну науку. «Гляди ж, Павлусю: учися, не роби дурниць, не пустуй, а більш над все – догоджуй учителям і наставникам. Коли будеш догоджувати начальникові, то хоч і в науці не вспієш і таланту Бог не дав, таки підеш в гору і всіх випередиш. З товаришами не водися: вони тебе добру но научать, а коли вже без того не можна, то водися з такими, котрі багатіші, щоби в разі потреби вони могли тобі стати в пригоді. Не угощай і не частуй нікого, а радше веди себе так, щоби тебе угощали, а найбільш над все бережи і складай копійку: тая річ найпевніша над все на світі. Товариш або приятель тебе ошукає і в біді першій тебе видасть, а копійка не видасть, хоч би в якій біді ти находився. Все зробиш і всіх на світі переймеш копійкою». Давши таку науку, батько розстався з сином і поплентався знов до дому на своїй сороці, і від того часу син ніколи вже не видав його; але слова і науки запали йому глибоко в душу.

Павлусь сейчас від другого дня почав ходити до кляси. Особливих спосібностей до якої-небудь науки у нього не показалося; відзначався він більше пильністю і огрядністю; але за то у нього показався чималий розум практичний. Він сейчас поміркував і порозумів діло і повів себе супроти товаришів іменно таким способом, що вони його угощували, а він їх не тілько що ніколи не погостив, але навіть іноді, припрятавши отримане угощення, відтак продавав назад їм самим. Ще дитиною, він умів вже відказати собі у всім. З дарованої батьком піврублівки він не видав ні копійки, противно, ще того самого року зробив до неї приріст, показавши поворотливість майже незвичайну. Виліпив з воску пташка, помалював його і продав дуже корисно. Потому, в протягу якогось часу пустився на другі спекуляції, іменно на ось які: накупить було на ринку ласощів і сяде в клясі біля тих, що багатіші: як тілько запримітить, що товариша зачинає млоїти – знак підступаючого голоду – він висував йому ва показ з-під лавки, нібито не хотячи, кінчик медяника або булки, і розохотивши його, брав гроші розмірно до апетиту. Два місяці він промучився у себе на кватирі без супочинку з мишею, котру засадив в маленьку дерев’яну кліточку, і допровадив вкінці до того, що миш ставала на задні лапки, лягала і вставала за приказом, і продав її опісля також дуже корисно. Коли набралося грошей до п’яти рублів, він мішочок зашив, і почав збирати в другий. Супроти начальства він провадив себе ще розумніше. Ніхто не вмів так смирно сидіти на лавці. Треба запримітити, що учитель дуже любив тишину і смирне заховання, а не міг терпіти розумних і гострих хлопчиків: йому здавалося, що вони конечно мусять з нього сміятися. Досить було тому, котрий попав у нього під ноту свавільності і гостроти, досить було йому тілько рушитися або як-небудь ненароком моргнути бровою, щоби вже попасти в гнів. Він його переслідував і карав немилосердно. «Я, братчику, з тебе вижену зухвальство і непокору! – говорив он, – я тебе знаю наскрізь, як і сам ти себе не знаєш. Ось ти у мене поклячиш собі! ти у мене собі попостиш!» І бідний хлопчина, сам не знаючи за що, набивав собі коліна і мучився голодом цілими днями. «Спосібності і таланти! все те дурниця!» мовляв він: «Я гляджу тілько на заховання. Я поставлю найліпші ноти у всіх науках тому, хто ні в зуб нічого не вміє, а похвально заховується; а в кім я бачу непокірний дух і насмішливість, я тому нулю, хоч він і Сольона заткни за пояс!» Так говорив учитель, котрий насмерть не любив Крилова за те, що той сказав: «По мені ж лучше пий, да діло разумій», і завсігди розповідав, з розкішним виразом в лиці і в очах, як то в тій школі, де він учив попереду, така була тиша, що чути було, як муха летить, що ні один ученик в протягу цілого року не кашельнув і не висікався в клясі, і що до самого дзвінка не мож було пізнати, чи був там хто, чи ні. Чичиков відразу порозумів начальника і якого він вимагає заховання. Не ворухнув він ні оком ні бровою підчас шкільної години, хоч би там і як щипали його ззаду; скоро тілько роздавався дзвінок, він прожогом кидався і подавав учителеві поперед всіх шапку триушку (учитель ходив в триушці); подавши триушку, він виходив перший з кляси і старався з ним разів зо три пострічатися на дорозі, раз в раз знімаючи шапку. Діло удалось цілковито. За цілий час пробування в школі сидів він між першими і при виході одержав найкращу клясификацію, свідоцтво і книжку з золотими буквами «за прикладну пильність і благонадежне заховання». Вийшовши з школи, він був вже молодцем досить принадної поверховності, з підбородком потребуючим бритви. В ту пору вмер його батько. В наслідстві лишились йому чотири виходжені домашні шапочки, два старі сурдути підбиті бараном і незначна сума грошей. Батько, як видно, умів тілько давати раду, як складати копійку, а сам наскладав її небагато. Чичиков туй-таки продав старенький дворик з нікчемною землицею за тисячу рублів, а родину кріпаків перевіз до міста, надіючися поселитися в нім і зайнятися службою. В ту саму пору вигнали зі школи, за дурноту чи за яку другу провину, бідного учителя, котрий так дуже любив тишину і похвальне заховання. Учитель з горя почав пити; вкінці й пити вже не стало за що; хорий, без кусника хліба і помочи, пропадав він десь в нетопленім, темнім закамарку. Бувші ученики його, «розумники і дотепники», в котрих ненастанно йому привиджувалася непокора і насмішливість, довідавшися о його нужденнім положенню, зібрали зараз же для нього дещо грошей, попродавши навіть багато потрібного; один тілько Павлусь Чичиков отмовився тим, що не має нічого, і дав якийсь п’ятачок срібла, котрий зараз товариші таки звернули йому назад, сказавши: «Ех ти жила!» Закрив лице руками бідний учитель, коли почув о такім поступку своїх бувших учеників; сльози градом закапали з погасаючих очей, мов п’ятнадцятилітній дитині: «При смерті на одрі довів Бог заплакати!» сказав він слабим голосом, і важко зітхнув, як почув про Чичикова, і туй-таки додав: «Ех, Павлусь: от як переміняється чоловік! адже ж який був скромнесенький! нічого буйного – шовк! Ошукав, сильно ошукав...»

А все-таки годі сказати, щоби природа нашого героя була така сира і тверда, і щоби серце в нім було так заумерше, щоб він не знав ні жалості ні співчуття. Він почував і жалість і милосердя, він навіть хотів було помочи, та тілько, щоби на то не видати значної суми, щоби не рушати вже тих грошей, котрих назначено було не рушати; словом отцівська наука: «Бережи і складай копійку» не пішла в ліс. Але в нім не було прив’язання до грошей для грошей, в нім не було скнирства і скупості. Ні, не ними поводився він: йому маячилося в будущині життя з всіми розкошами, з всякими достатками: повози, дім прекрасно заосмотрений, смачні обіди – ось що ненастанно носилося в його голові. Щоби вкінці, потому, з часом доступити непремінно всього того, ось в якій цілі береглася копійка, скупо уймалася до пори і собі і другому. Коли проїздив коло нього багач на гарній легенькій бричці, з багато запряженими кіньми, він як вкопаний зупинявся на місці, і відтак пробуркавшися, мов по довгім сні, говорив: «А прецінь же був конторщиком (суб’єктом), волосся носив в кружок!» І все, що тілько отзивалося багацтвом і достатком, робило на нього враження незглубиме для нього самого. Вийшовши зо шкіл, він не хотів навіть відпочити: так сильне в нім було бажання чимскорше прийнятися за діло і службу. А все-таки, помимо похвального свідоцтва, з великим трудом примістився він в казенній палаті. І в далеких закамарках потрібна протекція. Місце дісталось йому мізерне: пенсії тридцять чи сорок рублів на рік. Але він рішився горячо зайнятись службою, все побідити і перемочи. І справді, терпеливість, самоотверження і ограничення потреб показав він нечуване. Від раннього ранку до пізнього вечора, не упадаючи ні духом ні тілом, писав він, весь заритий в канцелярські папери, не ходив додому, спав в канцелярських кімнатах на столах, обідав інколи з сторожами, і при всім тім умів заховати опрятність, порядно убратися, надати лицю принадний вираз а навіть якесь благородство своїм рухам. Треба бо сказати, що урядники в палаті особливо відзначувалися непринадністю і нерозумом. У інших лиця були – немов печений хліб: щоку роздуло в один бік, підбородок перекривило в другий, горішну губу підняло міхурем, а до того вдодатку вона й перепуклася; словом зовсім нехорошо. Говорили вони всі якось-то строго, таким голосом, немовби збиралися когось забити; приносили часті жертви Бакхові, доказуючи таким способом, що в славянській природі лишилося ще чимало останків поганства; приходили навіть часами до канцелярії, як то кажуть, закроплені, через що в канцелярії було негарно і воздух подвійно був неблаговонний. Між тими урядниками годі було не запримітити і не відзначити Чичикова, представляючого у всім цілковите противенство і принадністю лиця і привітним голосом і цілковитим неуживанням ніяких гарячих напитків. Але при всім тім трудна була його дорога. Попався він під начальство якомусь вже перестарілому канцелісті, котрий був образом якоїсь камінної нечулості і незрушимості: вічно однакий, неприступний, ніколи в життю не показавший на своім лиці усмішки, не привітавший ніразу нікого, хоч би тілько запитанням про здоров’я. Ніхто не видав, щоби він хоч раз був не тим, чим завсігди, хоч на улиці, хоч у себе дома; хоч би раз він чим-небудь зайнявся хоч би напився доп’яна і по п’яному б засміявся; хоч би навіть унісся дикою радістю, як уноситься розбійник в п’яну мінуту; але навіть тіні не було в нім нічого такого. Нічого не було в нім цілковитого: ні злого ні доброго; страшним тілько являвся в нім брак всього того. Черство-мармурове лице його, без всякої різкої неправильності, не було зовсім подібне до якого-небудь другого; в строгій рівномірності ніж собою були всі черти його. Одні тілько густі рябини та дзюбатини, котрими було понатикане, причисляли його до числа тих лиць, на котрих після народного вираження, чорт приходив щоночі молотити горох. Бачилось, що нема такої сили, котра би здужала підласкатися до такого чоловіка і позискати його прихильність: але Чичиков все-таки попробував. Зразу він почав догоджувати йому в всяких незамітних подробицях: придивився уважно, як були затинані пера, котрими він писав, і приладивши кілька так само, клав йому за кождим разом їх під руку; здував і змітав з його стола пісок і табаку; роздобув нову затичку для його каламаря; вишукав десь його шапку, препогану шапку, яка тілько коли-небудь існувала в світі, і за кождим разом клав її побіч нього на хвилю перед закінченням канцелярійної години; чистив йому плечі, коли той замазав їх вапном о стіну. Но все те осталося рішучо без найменшого знаку, так як коли б нічого того й не було зроблено. Вкінці він пронюхав його домашнє, родинне життя; дізнався, що у нього була доросла донька, з лицем також похожим на то, як коли би на нім по ночах молочено горох. З того боку він задумав підвести приступ. Дізнавшися, до якої церкви приходила вона щонеділі, він кождим разом ставав насупротив неї, чисто одітий, з сильно накрохмаленим півкошульком, – і діло пішло на удачу: подався строгий начальник і запросив його на чай. І в канцелярії не встигли оглянутися, аж ось діло уладилося так, що Чичиков переїхав до нього додому, зробився потрібним і конечним чоловіком, купував муку і цукор, з донькою поводився як з нареченою, називав канцеліста татком і цілував його в руку. Всі в палаті догадувалися, що в кінці лютого, перед великим постом, буде весілля. Строгий канцеліст почав навіть хлопотати за нього у начальства, і по якімсь часі Чичиков сам засів канцелістом на одно свіжовідкрите опорожнене місце. В тім, бачиться, і лежала вся ціль його зносин з старим канцелістом, бо зараз же свій куфер він відіслав потаємно додому, а на другий день він вже опинився на другій кватирі, старого канцеліста перестав називати татком і не цілував його більше в руку, а о весіллю так діло і зам’ялося, немов і зовсім нічого не починалося. А прецінь же, зустрічаючися з ним, Чичиков за кождим разом щиро отискав його руку і запрошував на чай, так що старий канцеліст не бачачи на вічну рівнодушність і тверду незрушимість, за кождим разом потрясав головою і воркотав собі під носом: «Ошукав, ошукав, чортів син!».

Се був самий найтрудніший поріг, через котрий він переступив. Від тої пори пішло вже легше і гладше. Він став чоловіком замітним. Все показалося в нім, чого треба для такого становища: і приємність в оборотах та покупках, і зручність в ділових зносинах. З такими средствами в швидкім часі роздобув він тоє, що називається хлібне місце, і покористувався ним якнайліпше. Треба знати, що в той сам час зачалися були дуже строгі переслідування всяких хабарів «взятків». Переслідувань він не налякався, але сейчас повернув їх на свою користь і показав таку незвичайну проворність, яка показується у нас тілько в часи притиску. Діло він уладив ось як. Скоро тілько приходив проситель і сягав рукою до кишені, щоби витягнути відтам звісні рекомендуючі письма з підписом князя Хованського, як у нас в Росії звикли називати банкноти, Чичиков тут же з усмішкою: «Ні, ні, – говорить, – ви думаєте, що я... ні, ні! Се наша повинність, наш обов’язок; без всякої отплати ми повинні зробити. В тім ділі вже ви не турбуйтеся; зараз завтра все буде зроблене. Позвольте лишень знати, де ваша кватира; вам і заходитися не треба самим: все вам принесуть додому». Очарований проситель вертався додому трохи не підскакуючи з радості, і все думав: «Ось вкінці чоловік, яких здалобися більше: се попросту дорогоцінний брильянт!» Але чекав проситель день, другий – не приносять паперів додому; на третій те саме. Він в канцелярію – справа ще й не зачиналася; він до дорогоцінного брильянта. – «Ах, даруйте! – говорить Чичиков дуже чемненько, вхопивши його за обі руки, – у нас так багато було роботи! але зараз завтра все буде зроблене, завтра всенепремінно! Їй-Богу, мені аж совісно!» І все те в супроводі самих очаровуючих рухів. Коли при тім розверталася яка-небудь пола шляфрока, то рука в тій же хвилиночці старалася поправити діло і придержати полу. Але ані завтра, ані позавтра, ані на третій день не несуть паперів додому. Проситель йде до голови по розум: та годі, чи нема в тім чого? Вивідує – говорять: «Треба дати писарям». – «Чому ж би не дати? я готов дати по четвертаку писарям!» скрикає проситель. – «Та чого ж бо ви горячитеся?» відповідають йому: «воно так і вийде: писарям і дістанеться по четвертаку, а решта піде начальству». Б’є себе по чолі недогадливий проситель і клене, на чім світ стоїть, нові обичаї і чемне, благородне поведення урядників. «Попереду, було, знаєш бодай, що робити: приніс управителеві канцелярії червоненьку, і справа готова; а тепер по біленькій, та й ще тиждень часу протратиш, поки догадаєшся... чорт би побрав безкорисність і урядницьке благородство!» Проситель, розуміється, правду каже; але зато тепер нема хабарників: всі управителі канцелярій пречесні і преблагородні люди: тілько секретарі і писарі-поганці. Швидко представилося Чичикову поле далеко обширніше: утворилася комісія для вибудування якогось казенного, дуже великого будинку. До теї комісії примостився і він і показався одним з найдіяльніших членів. Комісія сей же час приступила до діла. Шість літ побивалася з тим будинком: але чи клімат перепиняв, чи матеріял був вже такий, досить того, що казенний будинок якось не ріс вище фундаменту. А ніж тим в других кінцях міста у кождого члена комісії показалося по одному гарному домові горожанської архитектури: видно, ґрунт землі був тамечка кращий. Члени вже зачинали благоденствувати і почали заводити собі родини. Тут ажень і тепер ажень почав Чичиков потрошка випутуватися з-під строгих законів стремезливості і невмолимого свого самовідречення. Тут ажень він вкінці змягчив свій довголітний піст, і показалося, що він завсігди не чужий був всяких розкошів, від котрих умів удержатися в літа гарячої молодості, коли ні один чоловік вповні не панує над собою. Показалися деякі люксуси: він наняв досить гарного кухаря, накупив тоненькі голяндські сорочки. Вже сукна купив він собі такого, якого не носила вся губернія, і від тої пори почав держатися більше вишневих і бронзових цвітів з ясними пасмугами; вже закупив він прекрасну пару коней, і сан держав повози; вже завів він обичай витиратися губкою, намоченою в воді змішаній з кольонською водою; вже купив він дуже недешево якесь мило, що надавало гладкість і полиск шкірі, вже...

Але нараз на місце попереднього забудька присланий був новий начальник, чоловік воєнний, гострий, ворог хабарників і всього, що зоветься неправдою. Зараз на другий день він переполошив всіх до одного, зажадав рахунків, побачив недобори, на кождім кроці недостаючі суми, завважав в тій-таки хвилі доми гарної горожанської архитектури – і пішла перебірка. Урядників повідставлювано з урядів; доми горожанської архитектури забрано для скарбу і повернено на всякі богоугодні заклади і школи для кантонистів; все було розбите на пух, а Чичиков більше від всіх других. Лице його нараз, помимо своїй приємності, не вподобалось начальникові, – чому іменно, Бог знає: іноді навіть попросту на те не буває ніякої причини, – досить того, що начальник зненавидів його на смерть. Але позаяк все ж таки начальник був чоловік воєнний, значиться, не розумів всіх тонкостей цивільних викрутів і підходів, то по якімось часі, при помочи отвертої поверховності і удачного приноровлення до всього, підмостилися до нього в його ласку другі урядники, і новий справедливий начальник швидко опинився в руках ще більших крутарів, котрих він і зовсім не підозрівав о крутарство; він навіть був вдоволений, що прецінь дібрав собі людей, як належиться, і не на жарт похвалявся своєю бистрою умілостю – розпізнавати спосібних людей. Урядники скоренько збагли його вдачу і характер. Всі, що тілько були під його начальством, зробилися страшними гонителями неправди: всюди, в всіх ділах вони переслідували її, як рибак остями переслідує яку-небудь м’ясисту білугу, а переслідували її з таким щастям, що в короткім часі у кождого набралося по кілька тисяч капіталу. В ту пору навернулися на путь істини многі попередні урядники, і зістали знов приняті на службу. Але Чичиков вже ніяким способом не міг вкрутитися; хоч і як старався та побивався за ним, спонуканий письмами князя Хованського, перший секретар, цілковито розуміючий управляти генераловим носом; але ту вже він рішучо не ніг нічого зробити. Начальник був таківський чоловік, що хоч його й водили за ніс (впрочім без його відома), але зато вже, коли в голову йому запала яка-небудь думка, то вона там була зовсім так, як залізний гвіздь; нічим не можна було її відтам витеребити. Все, що міг зробити хитрий секретар, було знищення заплямленого відставного свідоцтва, та й до того вже спонукав він начальника не інакше, як милосердям, вималювавши йому в живих красках зрушуючу недолю нещасливої родини Чичикова, котрої, на щастя, у нього не було.

– Ну, що ж! – сказав Чичиков, – зачіпив, потягнув, урвалося – і поминай як звали. Плачем лихові не поможеш, треба діло робити.

І ось рішився він наново зачати кар’єру, наново узброїтися терпеливістю, наново ограничитися у всім, хоч і як свобідно та гарно вперед був розвернувся. Треба було переїхати до другого міста, щоби там ще дороблятися долі. Та все те якось не ліпилося. Два-три заняття він мусів перемінити в дуже короткім часі: заняття були якісь надто вже погані, низькі. Треба бо знати, що Чичиков був такий приличний чоловік, який тілько коли-небудь ходив по землі. Хоч і мусив він спочатку вештатися в бруднім товаристві, але в душі своїй він все хоронив чистоту, любив, щоби в канцеляріях були столи з лякерованого дерева і щоби все було благородне. Ніколи не позволяв він собі в бесіді неприличного слова і завсігди обижувався, коли в словах других людей видів недостачу належного поважання для уряду або стану. Читателеві, думаю, приємно буде почути, що він що два дня перемінював на собі білизну, а літом, в пору спекоти, навіть щодень: всякий хоч троха неприємний запах роздразнював його. З тої то причини він кождого разу, коли Петрушка приходив розбирати або роззувати його, затикав собі в ніс гвоздик; і в многих злучаях нерви у нього були дразливі, як у дівчини; і для того-то важко йому було опинятися знов в тих верствах, де все відзивалося шумівкою і неприличними поступками. Хоч і як кріпився він духом, а все таки похудів і навіть позеленів в пору притиску. Вже було він зачинав повніти і приходити до тих круглих, приличних форм, в яких читатель застав його при заключенню з ним знакомства, і вже не раз, поглядаючи в дзеркало, подумував він о многих приємностях – о жіночці, о діточках, – і усміх проясняв лице його за такими мислями; але тепер, коли якось злучайно заглянув в дзеркало, не міг він удержатися, щоби не скрикнути: «Матінко моя пресвятая! який же се я став поганий!» І довго опісля він не хотів заглядати до дзеркала. Але все переносив наш герой, переносив крепко, терпеливо переносив, і – перейшов на службу при пограничній коморі. Треба сказати, що тая служба давно становила таємний предмет його бажань. Він видів, які елегантські предметики перепадали до рук коморовим урядникам, які порцеляни і батисти пересилали вони кумочкам, тітусям і сестрицям. Не раз давно вже він говорив зітхаючи: «От куди би перебратися: і границя під носом, і просвічене товариство, а яких тоненьких голяндських сорочок можна придбати!» Треба додати, що при тім він помисляв іще о окремім роді французького мила, котре надавало надзвичайну білість і свіжість лицю. Як воно називалося, Бог його знає, але після його переконання мусило находитися на границі. Ітак він давно би хотів був на комору, та тілько спиняли його всілякі біжучі користі з будівничої комісії, і він міркував собі справедливо, що комора, як би воно там не було, все ще не більше, як журавель на небі, а комісія вже була синиця в руках. Але тепер він рішився, будь що будь, дібратися до комори, і дібрався. До служби своєї взявся він з надзвичайним запалом. Бачилось, сама доля назначила йому бути урядником при коморі. Подібної розторопності, догадливості і прозорливості не тілько не видано, але і не чувано ніколи. Через три-чотири тижні він вже так вжився в коморовий надзір, що знав, одним словом, все: навіть не важив, не міряв, а по фактурі пізнавав, кілько в якій штуці аршинів сукна або другої матерії; взявши в руку звиток, він міг сказати відразу, кілько в нім фунтів. Що ж тикається ревізій, то тут, як виражалися самі навіть його товариші, у нього попросту був песій нюх: не мож було не чудуватися, видячи, відки у нього бралося тілько терпеливості, щоби обмацяти кождий ґудзичок, і все те робилося з забійчою повільністю і неймовірною чемністю. І в ту пору, коли обшукувані бісилися, лютилися і почували злобну охоту перебити штовшками його солоденьку физіогномію, він, не зміняючи ні виразу лиця, ні чемного обходження, примовляв лишень: «А будьте ласкаві крихіточку побезпокоїтися і встати!» або: «А позвольте, прошу, ласкава пані, потрудитися до другої світлички: там жена одного нашого урядника мав вам щось сказати!» або: «Позвольте, ось я ножичком крихіточку надпорю підшивку вашого плаща» – і говорячи тоє, він витягав відтам шалі, хусточки, рівнодушно, як з-за власної пазухи. Навіть начальники говорили, що се був чорт, а не чоловік: він винаходив в колесах, дишлях, кінських ухах і Бог знає в яких місцях, де би ніякому авторові не прийшло на думку залізти і де позволяється залазити одним тілько урядникам надграничної комори; так, що бідний подорожний, переїхавши через границю, все ще через кілька мінут не міг отямитися і обтираючи піт, що дрібною росою повиступав на тілі, тілько хрестився і приговорював: «Ну, ну!» Положення його дуже було подібне до положення школяра, що вибігав з секретної світлиці, де начальник було закликав його, буцімто хотячи дати йому якусь науку, але замісто того випарив зовсім несподіваним способом. Через недовгий час про нього не мож було дихати контрабандистам. Се була погроза і розпука всього польського жидівства. Чесність і непідкупність його була непереможена, майже надприродна. Він навіть не наскладав собі невеличкого капіталика з всіляких поконфіскованих товарів і повідбираних деяких предметиків, не отдаваних до скарбу для уникнення злишньої переписки.

Така щиро-безкорисна служба не могла не зробитися предметом загального подиву і не дійти вкінці до відомості начальства. Він одержав вищу рангу, і слідом за тим представив проєкт – вилапати всіх контрабандистів, та просив тілько о средства, щоби міг сам його виповнити. Йому сей же час віддано команду і надано необмежене право робити всякі ревізії. Того тілько йому й бажалося. В ту саму пору утворилося сильне товариство контрабандистів обдумано правильним способом; на мільйони обіцювало користей сміле предприємство. Він давно вже знав о нім, і навіть відповів підосланим для його підкуплення, сказавши сухо: «Ще не пора». Аж одержавши все під свій заряд, він в тій самій хвилі дав знати товариству, словами: «Тепер пора!» Обрахунок був аж надто правдивий. Тут за один рік він ніг нахапати тілько, кілько би не виграв і за двадцять літ. Поперед він не хотів вступати в ніякі зносини з ними, бо був не більше, як простий пішак, значиться, багато й не одержав би; але тепер... тепер зовсім не те діло; він міг подиктувати условини, які йому сподобалися. Щоби діло йшло ще гладше, він наклонив і другого урядника, свого товариша, котрий не устояв против покуси, хоч був вже волосом сивий. Условини заключено, і товариство взялося до діла. Діла зачалися блискучими удачами. Читатель запевно чував так часто повторювану давну історію о хитромудрій вандрівці іспанських баранів, котрі, перейшовши через границю в подвійних кожушках, пронесли під ними на мільйон брабантських коронок. Ся історія лучилася саме тоді, коли Чичиков служив при коморі. Коли б він сам не був вмочив руки в тоє предприємство, то певно ніяким жидам в світі не було би удалося зробити подібну штуку. Після трьох або чотирьох баранячих походів через границю у обох урядників опинилося по чотириста тисяч капіталу. У Чичикова, бачиться, вже перевалило було й за п’ятсот, бо був звинніший. Бог знає, до якої би величезної цифри були виросли благодатні суми, коли б якийсь поганий звір не був перебіг їм дорогу. Чорт збив з глузду обох урядників: урядники, попросту кажучи, побісилися і посварилися нізащо. Якось-то в гарячім спорі, а може й троха під напитком, Чичиков назвав свого товариша поповичем. Той, хоч і направду був попович, не знати для чого – образився страшенно і відповів йому зараз же кріпко і дуже різко, а іменно ось як: «Ні, брешеш: я статський совітник, а не попович; а ось ти – то й справді попович!» І потому ще додав йому на докір для більшої досади: «Та й ще ось, мовляв, що!» Хоч він таким способом обругав його, як бачимо зі всіх боків, повернувши на нього тоє саме прізвище, і хоч вираження «Ось, мовляв, що!» могло стати за всю обиду; а все-таки, невдоволений тим, він послав ще на Чичикова потаємний донос. Впрочім, говорять, що і без того була у них сварка за якусь там жіночку, свіжу і гладку, як лущена ріпа, після вираження коморових урядників: відтак, що були навіть підкуплені люди, щоби під вечерок, в темнім закаулку, вибити нашого героя; а тілько ж оба урядники так-таки й осталися в дурнях, а жіночкою покористувався якийсь там штабовий капітан Шамшарьов. Як воно там було в самім ділі, Бог їх знає; нехай радше охочий читатель сам собі решту докомпонує. Головна річ в тім, що таємні зносини з контрабандистами вийшли на яв. Статський совітник, хоч і сам пропав, а все-таки потопив і свого товариша. Урядників взяли під суд, сконфіскували і засеквестрували все, що тілько у них було, і все те нагрянуло в один миг, як грім, на їх голови. Як після чаду, отямились вони і побачили з переляком, чого наробили. Статський совітник не устояв против тілької недолі, і погиб десь в якімось закамарку, аде колежський устояв. Він умів затаїти часть грошенят, хоч і як гострий був нюх наїхавшого на слідство начальства. Пустив в хід всі делікатні пружини свого розуму, вже надто досвідженого, надто добре знаючого людей: де подійствував приємним обходженням, де зрушуючою бесідою, де покурив підхлібством, котре в жаднім разі діла не попсує, де підсипав грошенят, словом – обробив діло принайменше так, що отправлений був не з такою нечестю, як товариш, і викрутився від кримінального процесу. Але вже ані капіталу, ані різних заграничних предметиків, нічого не лишилось йому: на все те найшлися другі охотники. Удержалося у нього десять тисяченят, захованих про чорний день, та два тузини голяндських сорочок, та невеличка бричка, в якій їздять безженні панове, та два кріпосні чоловіки: візник Селіфан і льокай Петрушка; а урядники від комори, спонукані сердечною добротою, лишили йому п’ять-шість кусників мила для заховання свіжості лиця, – ось і все. І так ось в якім положенні знов опинився наш герой, ось яка пропасть біди нагрянула на його голову! Се називав він: «потерпіти в службі за правду». Тепер можна би було думати, що по таких бурях, досвідах, невгодах судьби і житейських нещастях, він запхається з оставшими у нього кровавими десятьма тисяченятами в який-небудь сумирний закамарок повітового місточка, і там заклякне на віки в перкалевім шляфроці, край вікна низенького домика, розглядаючи в недільні дні бійку мужиків перед своїми вікнами, або для освіження проходжуючись до курятника, щоби власноручно оглянути курку, назначену на завтра на росол, і проведе таким робом нешумний, але в своїм роді також не безпожиточний вік. Але не так сталося. Треба віддати справедливість непереможеній силі його характеру. Після всього того, що було би достаточне, коли не убити, то бодай охолодити і усмирити чоловіка навіки, в нім не потухла незглубима страсть. Він був в горю, в лютості, нарікав на весь світ, сердився на несправедливість судьби, бідкався на несправедливість людей, а все-таки не міг відречися від нових проб. Словом, він показав терпеливість, перед котрою нічим дерев’яиа терпеливість німця, що лежить вже в повільнім, лінивім ході його крови. Противно, кров Чичикова грала живо, і треба було багато розумної волі, щоби накинути узду на все те, що так і рвалося вискочити і погуляти на волі. Він міркував, і в міркованні його видна була немала часть правди: «Чому ж іменно я? За що ж на мене нагрянула біда? Хто ж дрімає тепер на своїм становищі? всі гарбають. Нещасливим я не зробив нікого: я не ограбив вдову, і не пустив нікого з торбами; я користувався тілько з преізбитків; брав там, де кождий брав би; не покористувавсь би я, другі покористувались би. За що ж другі розкошують, і чому я мушу пропадати, як той червак? І що я тепер? до чого пригідний? якими очима буду я тепер глядіти в очі кождому чесному отцю родини? як не почувати мені гризоти совісті, знаючи, що дармо топчу землю? і що скажуть потому мої діти? «От, – скажуть, – батько-скотина: не лишив нам ніякого маєтку!»

Звісно вже, що Чичиков сильно турбувався о своїх потомків. Такий ніжний предмет! Інший, може бути, і не так глибоко запустив би руку, коли б не питання, котре, не знати чому, само собою насувається: а що скажуть діти? І ось будущий голова родини, як осторожний кіт, зиркаючи тілько одним оком боками, чи не дивиться відки хазяїн, хапає поквапно все, що ближче під руками: чи то мило стоїть, чи свічки, чи сало, чи канарок підвернувся під лапу, словом, не пропускає нічого. Так жалувався і плакав наш герой, а між тим діяльність все таки не завмирала в його голові: там все щось немов хотіло будуватися, і дожидало тілько пляну. Знов він скулився, знов прийнявся вести трудове життя, знов ограничив себе у всім, знов з чистоти і приличного положення опустився в бруд і низьке життя. І в ожиданні чого ліпшого, мусів навіть зайнятися ремеслом приватного адвоката, ремеслом, котре не здобуло собі ще у нас горожанського права, котрим поштуркують зі всіх боків, котре лихо поважає дрібна канцелярійна прислуга і навіть самі інтересанти, котрому суджено швендятися по передпокоях, слухати грубіянства і т. д.; але нужда присилувала його рішитися на все. З поручень досталося йому між прочими одно ось яке: постаратися – заставити в пупилярнім совіті кілька сот мужиків. Маєтність була зруйнована до послідної степені. Зруйнована була заразою на худобу, злодіями – окономами, неврожаями, заразливими недугами, від котрих перемерли щонайліпші робітники, і вкінці безглуздям самого дідича, котрий пристроював собі в Москві дім після послідної моди і потопив на ті прибори весь свій маєток, до послідної копійки, так що вже їсти не було що. Задля тої-то причини треба було вкінці заставити послідну незаставлену ще маєтність. Застав в пупилярнім совіті був тоді ще діло нове, на котре відважувалися не без страху. Чичиков, в роли приватного адвоката, попереду з’єднавши собі ласку всіх (без попереднього з’єднання ласки, як звісно, у нас не можна зробити й найменшої розвідки – все ж хоч по бутельці мадейри прийдеться влити в кожде горло), і так, з’єднавши собі ласку всіх, кого слідує, об’яснив їм, що ось який, між прочими, клопіт: половина мужиків вимерла, так щоби не було опісля яких-небудь напастей... «Але ж вони чай в ревізійних списах повтягані? – оказав секретарь: – один умер, другій родиться, а все в діло пригодиться». Секретар, як видно, умів говорити й до складу. А між тим героя нашого натхнула предивовижна думка, яка тілько коли-небудь приходила в голову чоловікові. «Ех, я Яким-простота! – сказав він до себе: – рукавиць шукаю, а вони у мене за поясом! Адже ж нехай я накуплю всіх тих, котрі вимерли, поки ще не подано нової конскрипції, нехай я накуплю їх, возьмім так, тисячу штук, і нехай пупилярний совіт дасть мені, возьмім так, по двіста рублів за душу; ось вже й є двіста тисяч капіталу! А ще тепер пора відповідна! недавно була зараза, народу перемерло, слава Богу, немало; поміщики попрогравалися в карти, загуляли і протратилися, як Бог приказав; все полізло в Петербург служити; маєтності покинені, управляють ними окомони напомацки, податки виплачувати з кождим роком тяжче; відтак-то мені з радощами відступить їх кождий, вже для того тілько, щоби не платити за них подушного податку; так то може інколи лучитися, що від декого ще й я за те видру копійчину. Правда й то, що трудно, клопоту багато, страшно, щоби як-небудь ще раз не попасти у біду, щоби не наробити з сього саламахи. Ну, але ж бо наділив же на щось Бог чоловіка розумом! А поперед всього гарно те, що сам предмет всім видасться неправдоподібним, ніхто не схоче дати віри. Правда, без землі не можна ні купити ні заставити. Але ж бо я купую на вивіз, на вивіз. Тепер в Таврицькій і Херсонській губернії землі роздають задармо, тілько бери та заселюй! Туди я їх всіх і переселю! в Херсонщину їх! нехай собі там дихають! А переселення мож зробити по всім правним приписам, як слідує, від суду до суду. А коли захотять оглянути мужиків – і те можна, я й на те пристану; чому ж би ні? я предложу і свідоцтво з власноручним підписом капітана-ісправника. Село можна назвати Чичикова слобідка, або після хресного імені: «сільце Павлівка». І ось яким то способом уложився в голові нашого героя той дивовижний плян, за котрий, не знаю, чи будуть вдячні йому читателі, а вже який вдячний автор, так і висказати трудно; бо все ж таки, най каже що хто хоче, а коли б в голову Чичикова не засіла тая думка, то й не появилась би на світ сеся поема.

Перехрестившися по руському звичаю, взявся він до виповнення своєї думки. Під видом вибору місця для оселення і під другими позорами задумав він зазирнути в ті і другі кутики нашої держави, а особливо в ті, в котрих найбільше лучалося нещасних приключок: неврожаїв, поморів і прочого і прочого, словом – де би можна було вигідніше і дешевше накупити потрібного народа. Він не удавався насліпо до кождого поміщика, але вибирав людей найрадше до своєї вподоби, або таких, з котрими можна би було з меншими заходами робити подібні інтереси; старався також попереду познакомитися, позискати прихильність, щоби, коли можна, більше по приязні, а не за гроші роздобути мужиків. Ітак читателі не повинні спорікати на автора, коли особи досі представлені, не припали йому до вподоби: се вина Чичикова; тут він повний хазяїн, і куди йому захочеться, туди і ми мусимо плентатись. З нашої сторони, коли справді впаде вина за блідість і незначність осіб і характерів, скажемо тілько то, що ніколи спочатку не видно цілого широкого об’єму і ходу діла. В’їзд в яке б там не було місто, хоч би навіть і в столичне, все якийсь блідий; зразу все сіре і одностайне: тягнуться безконечні майстерні і фабрики, закопчені димом, а відтак вже виглянуть наріжники шестиповерхих домів, магазини, вивіски, величезні перспективи улиць, всі в дзвінницях, колюмнах, статуях, баштах, з містовим блеском, шумом і гримотом і всім, що на диво витворила мисль і рука чоловіка. Як зроблені були перші покупки, читатель вже бачив; як піде діло дальше, які будуть вдачі і невдачі героєві, як прийдеться розпутати і перебороти йому трудніші перепони, як представляться кольосальні образи, як порушаться таємні підойми широкої повісти, розвернеться далеко-далеко її кругозір і вся вона поплине величним ліричним током, се увидить опісля. Много ще дороги прийдеться зробити цілому подорожному поїздові, зложеному з пана середніх літ, брички, в якій їздять безженні, льокая Петрушки, візника Селіфана і трійки коней, звісних вже поіменно, від Засідателя до поганця Лисого. І так ось весь, як стоїть, перед вами герой наш! Але зажадають ще може оконечного означення одною чертою: хто ж він такий під зглядом моральності? Що він не герой, не цілковита досконалість і чеснота, се видно. Хто ж він? значиться, підлець? Чому ж би підлець? по що ж бути таким строгим для других? Тепер у нас підлеців не буває: є люди благонадежні, приємні, а таких, котрі би на загальну ганьбу виставляли своє лице під прилюдне поругання, таких винайдеться хіба яких-небудь два-три чоловіки, та й ті вже говорять тепер о чесноті. Найсправедливіше буде назвати його «хазяїн, приобрітатель». Наклонність до роздобутків – всьому вина: задля неї він зробив діла, котрі світ назве «не дуже чистими» ділами. Правда, в такім характері є вже щось відтручуючого, і той сам читатель, котрий в дорозі свого життя буде дружити з таким чоловіком, буде водити з ним хліб-сіль і приємно проводити час, – стане зараз глядіти на нього косим поглядом, скоро він покажеться героєм драми або поеми. Але мудрий той, хто не помітується ніяким характером, але опинивши на нім глибоко слідяче око, провідує його аж до найглибших причин. Швидко все переміняється в чоловіці: не встигнеш оглянутися, аж вже виріс в нутрі його страшний червак і самовладно повернув для себе всі живі соки. І не раз вже не тілько широка пристрасть, але бодай мізерненька наклонність до чого-небудь дрібного розросталася в чоловіці, вродженім для ліпших подвигів, заставляла його позабувати великі і святі обов’язки і в нікчемних брязкальцях бачити велике і святе. Несчислимий, як піски морські, суть страсті і наклони людські, і всі вони, чи низькі чи високі, в початку покірні чоловікові, і аж опісля стаються страшними його панами. Щасливий, хто вибрав собі з всіх найвищу намієтність; виростає і десятериться з кождою хвилею і мінутою його безмірне щастя і входить він чимраз глибше і глибше в безконечний рай своєї душі. Але є намієтності, котрих вибір не від чоловіка залежить. Вже родились вони з ним в хвилі його появлення на світ, і не дано йому сил виломатися з-під їх власті. Вищими назначеннями вони поводяться, і є в них щось вічне, покликаюче, невтихаюче через ціле життя. Велику роботу суджено їм зробити на землі; все одно, чи в сумрачнім образі, чи в світлій меркотячій появі радуючій увесь світ, – все одно, вони викликані для невідомого людям добра. І може бути, що в самім таки Чичикові намієтність поводяча ним, містить таке, що опісля кине в прах і на коліна чоловіка перед мудрістю небес. І ось ще тайна, задля чого сей образ представлений в являючійся нині на світ поемі.

Але не те важко, що будуть невдоволені героєм; важко те, що в душі живе непоборима певність, що тим самим героєм, тим самим Чичиковим були би вдоволені читателі. Не заглянь автор глибоко в його душу, не поруш на дні її того, що ховається і криється перед світом, не виведи на яву найскритших мислій, котрих нікому другому не повіряє чоловік, а покажи його таким, яким він показався цілому місту, Манілову і другим людям, – і всі були би радесенькі і прийняли би його за забавного чоловіка. А що там кому до того, що ні лице ні весь образ його не носились би як живі перед очима; зато по докінченню читання душа не перетривожена нічим, і можна наново повернути до картового стола, котрим забавляється вся Росія. Так, мої добрі читателі, вам би не хотілося видіти показану напоказ людську бідноту. Пощо, говорите ви, пощо нам того? Хіба ж ми не знаємо самі, що лучається багато поганого і глупого в життю? І без того часто нам приходиться видіти таке, від чого чоловікові зовсім не весело. Радше ж ви представляєте нам хороші, принадні образи; радше нехай ми забудемо своє щоденне горе. «Пощо ти, брате, говориш мені, що діла в господарстві йдуть погано? – говорив поміщик до окомона: – я, братчику, і сам-то знаю без тебе; але ж у тебе хіба нема о чім другім бесіди, або що? Ти дай мені забути об тім, не знати того, – я тоді щасливіший». І ось ті гроші, котрі би могли були хоч що-то поправити діло, йдуть на всілякі средства для приведення себе в забуття. Спить розум, котрий би може міг був винайти несподіване джерело великих средств; а там маєтність бух на ліцитацію – і пішов поміщик тинятися по світі, з душею, готовою в крайній нужді на підлості, котрих би попереду сам перелякався.

І ще почнуть обвиняти автора так названі патріоти, котрі спокійно сидять собі по кутиках і занімаються цілком побічними ділами, призбирують собі капіталики і забезпечують свою долю чужими грошиками; але скоро тілько лучиться що-небудь, по їх думці, образливе для отчини, появиться яка-небудь книжка, в котрій сказана іноді гірка правда, – вони повибігають з всіх кутів, як павуки, побачивши, що в павутину запуталася муха, і всі враз підіймуть крик: «А чи гарно ж то виводити все те на світло, розголошувати все те перед людьми? адже ж все те, що тілько тут описано, все те наше – чи ж то подоба? а що скажуть чужоземці? Хіба ж то любо чути о собі лихий осуд? Думають: хіба ж се не болить? думають: хіба ж ми не патріоти?» На такі мудрі закиди, особливо щодо осуду чужоземців, признаюся, нічого не можна придибати в відповідь. А хіба ось що. Жили були в однім далекім кутику Росії два обивателі. Один був батько родини, по імені Кифа Мокієвич, чоловік сумирного норову, проводячий цілий свій вік в шляфроці. Родиною своєю він не занимався; всі його сили обернені були більше на спекуляційне мізкування і заняття слідуючим, як він називав, фильософічним питанням: «От, приміром, звірина, – говорив він, ходячи по світлиці, – звірина родиться гола. Чому іменно гола? чому не так, як пташина? чому не викльовується з яйця? Як то, їй же Богу моєму, теє то... зовсім не розумієш природи, скоро тілько порядно заглубишся в ню!» Так мислив обиватель Кифа Мокієвич. Але не в тім ще головне діло. Другий обиватель був Мокій Кифович, рідний син його. Був він те, що називається в Росії багатир, і в ту пору, коли батько занимався вродженням звірини, двадцятилітня плечиста натура його так поривалася, щоби резвернутися. Ні до чого не вмів він взятися злегка: все або рука у кого-небудь затріщить, або ґуля набігне на чиїм-небудь носі. Дома і в сусідстві все – від двірської дівки до двірської собаки – втікало геть, побачивши его; навіть власне своє ліжко в спальні він поломав на кусники. Такий був Мокій Кифович, а впрочім був він доброго серця. Але не в тім ще головне діло. А головне діло ось в чім. «Будь ласкав, батечку, паночку, Кифо Мокієвичу, – говорили батькові свої і чужі люди: – що у тебе за такий Мокій Кифович? Нікому від нього супокою нема, такій перевертень!» – «А, а, любить пожартувати, любить пожартувати, – говорив звичайно на те батько; – але ж бо що діяти? битися з ним запізно, та й всі на мене таки закричать, що не маю серця отцівського; а чоловік він гордовитий: поганьби я його при другім-третім – він перестане, але ж бо розголос, от біда! ціле місто знатиме, назве його цілим собакою. Що ж бо, Господи-батьку! думають, що хіба ж мене се не болить? що хіба ж я не отець? Що фильософією занимаюся, та іноді часу нема, то вже я й не отець? Так від бо таки ні, отець! отець, чорт би їх побрав, отець! У мене Мокій Кифович ось тут сидить, в самім серці! – Тут Кифа Мокієвич бив себе дуже крепко в груди кулаком і доходив до цілковитого запалу. – Вже коли він і останеться собакою, то нехай же не від мене о тім дізнаються, нехай не я видав його на наругу!» І показавши таке батьківське чуття, він залишав Мокія Кифовича заниматися дальше своїми багатирськими подвигами, а сам обертався знов до свого любимого предмета і задавав собі знов яке-небудь подібне питання: «Ну, а коли би слон родився в яйці, то певно шкаралупа, знать, дуже була би груба, – гарматою не прострілиш; треба би видумати яке-небудь нове огнестрільне оружжя...» Так проводили вік свій два обивателі сумирного кутика, котрі несподівано, мов крізь віконце, визирнули при кінці нашої поеми, визирнули в тій цілі, щоби відповісти скромно на закид деяких гарячих патріотів, котрі до часу, до пори супокійно занімаються якою-небудь фильософією або придбанням собі достаточків в ущербок сум ніжно любимої відчини, і думають не о тім, щоби не робити зла, але о тім, щоби тілько не говорили, що вони роблять зле. Та ні, не патріотизм і не перше чуття суть причини тих закидів; що іншого криється під ними. Пощо таїти слово? Та й хто ж, як не автор, повинен сказати святу правду? Ви боїтесь глибоко сягаючого погляду, ви лякаєтесь самі сягнути в що-небудь глибоким поглядом, ви любите пролетіти поверх всього недумаючими очима. Ви сердечно навіть посмієтеся над Чичиковим; ви може навіть похвалите автора – скажете: «А все-таки дечому він добре придивився! мусить бути веселого норову чоловік!» І після таких слів, з подвоєною гордістю обернетеся самі до себе, самовдоволена усмішка пробіжить по лиці вашім, і ви додасте: «А все ж таки треба признати, предивовижні і пресмішні бувають люди в декотрих сторонах, та й злодюги притім немаленькі!» А хто з вас, повен христіянської покори, не прилюдно, а в тишині, сам, в хвилях самотньої розмови з самим собою, сягне до глибини своєї власної душі отсим важким запитанням: «А чи нема і в мені хоч якої-небудь часточки Чичикова?» Еге, як би та не так! А ось най пройде в ту пору побіч нього який-небудь його таки знакомий, рангою не надто високий і не надто низький – він в тій же хвилі штуркне під руку свого сусіда і скаже йому, трохи не приснувши зо сміху: «Ади, ади, он Чичиков, Чичиков пішов!» і відтак, як дитина, забуваючи про всяку приличність, приналежну гідності і літам, побіжить за ним наздогін, подразнюючи ззаду і приговорюючи: «Чичиков! Чичиков! Чичиков!»

Але ми почали говорити доволі голосно, забуваючи, що герой наш, котрий спав через цілий час, поки ми оповідали його повість, вже прокинувся і легко може почути так часто повторюване своє прізвище. Він же й так чоловік образливий і невдоволений, коли о нім говорять без поважання. Читателеві, розуміється, і горя мало, чи розсердиться на нього Чичиков, чи ні; але авторові не те, – він в жаднім разі не повинен сваритися з своїм героєм: немало ще дороги прийдеться їм пройти в двійню рука об руку; дві великі часті перед нами – се ж не жарт.

– Ех – хе! що ж ти? – сказав Чичиков до Селіфана, – ти!

– Як то що? жабо якась! як ти їдеш? Ну ж бо, поганяй!

І справді, Селіфан давно вже їхав, зажмуривши очі, тілько зрідка спросоння потрясаючи віжками по боках дрімаючих коней; а з Петрушки вже давно, не знати в котрім місці злетіла шапка, і сам він, перевернувшися назад, опер свою голову в коліно Чичикову, так що той мусив пробудити його штовханцем. Селіфан прочумався, і ляснувши кілька разів по плечех лисого, після чого той пустився тропом, та помахавши поверху батогом на всіх, промовив тонким, співучим голоском: «Не бійся!» Коні розрушалися і понесли як пух легеньку бричку. Селіфан тілько помахував та приговорював: «Ех! ех! ех!» рівномірно підскакуючи на козлі, в міру того, як трійка то вилітала на пригорок, то духом неслася з пригорка, котрими филював цілий битий гостинець, ледве замітно похиляючийся в сей бік. Чичиков тілько усміхався, злегка підлітаючи на своїй шкіряній подушці, бо любив бистру їзду. І котрий же росіянин не любить бистрої їзди? Чи його ж душі, бажаючій закружитися, загулятися, – чи їй же не сказати іноді: «Чорт побери все!» чи їй же не любити бистрої їзди? І як же не любити її, коли в ній чути щось пориваючо-чудового? Бачиться, невідома сила підняла тебе на свої крила, і сам ти летиш і все летить: летять дорожні стовпи, летять назустріч купці на облучках своїх кибиток, летить по обох боках ліс з темними рядами ялиць і сосен, з стукотом топорів та криками ворон; летить вся дорога не знати куди в пропадаючу даль; і щось страшне дочуваєш в тім бистрім мельканні, де не встигає визначитися пропадаючий предмет, тілько небо над головою та легкі хмари та проглядаючий крізь них місяць – тілько вони одні видаються недвижними. Ех, трійко, пташко-трійко! хто тебе видумав! знать, у крепкого тілько народа ти могла родитися, в тій землі, що не любить жарту, а гладкою рівниною розпростерлася на півсвіта, ну, і піди ти рахувати милі, поки в очах тобі не затьмиться. І не хитрий, бачиться, прилад подорожний, не залізними гвинтами обхвачений, а нашвидко, живцем, одним топором та долотом змайстрував і склемезив тебе ярославський розторопний мужик. Не в німецьких високих чоботах візник: борода і рукавиці, і сидить чорт знає на чім; а встав і замахнувся, та затягнув пісню – коні вихром, спиці в колесах змішалися в одно гладке колесо, тілько задудніла дорога і скрикнув з переполоху зупинившийся піхотинець – і он вона понеслась, понеслась, понеслась! І он вже вдалі видно, як щось там поре і вертить воздух.

Чи не так же й ти, Росіє, мчишся, мов прудка, неперегонима трійка? Димом димиться під тобою дорога, гримлять мості, все лишається і оступає позад тебе. Зупинився поражений Божим чудом зрітель. Чи не блискавка се, скинена з неба? що значить тая трівогою проймаюча бистрота? і що за таємна сила лежить в тих таємних конях? Ех, коні, коні – що за коні! Чи то вихри сидять в ваших гривах? Чи чуйне ухо говорить в кождій вашій жилочці? Зачули з висоти знакому пісню – дружно і разом принатужили мідяні груди, і майже не доторкнувши копитами землі, перемінилися в одні витягнені лінії, летячи на воздусі, і мчиться, вся натхнена Богом!.. Росіє, куди ж ти мчишся? дай відповідь! Не дає відповіді. Чудовим дзвенькотом заливається дзвоник; гримить і вітром клубиться розірваний на кусники воздух; летить мимо все, що тілько є на землі, і косо поглядаючи оступаються на боки і дають їй дорогу другі народи і держави.

Гри в карти.
Фетюк, слово образливе для мужчини, походить від букви Ѳ, котру то букву деякі вважають неприличною буквою. – Прим. Гоголя.
Корамора – великий сонливий комар: іноді залетить до світлиці і стирчить де-небудь самотою на стіні. До нього мож спокійно наблизитися і вхопити його за ногу, почім би тілько відсувається або крушняється, як говорить народ. – Прим. Гоголя.
Михайло, в великорускім здрібніло Миша, а мишею, мишкою зовуть також медведя.
Російські банкноти по 10 рублів, як звісно, сиві.

Микола Гоголь. Мертві душі

Переклад: Іван Франко (1882)

Зміст

ГЛАВА I