Зміст
Дієві люди:
- Дон Людвіг Камоенс, португальський поет.
- Дон Йозе́ Квеведо Кастель Бранка.
- Васко, його син*.
- Начальник головного шпиталю у Лісабоні.
* Васко Мусінхо де Квеведо Кастель-Бранка1, як то свідчать знавці португальської літератури,
більш від усіх португальських поетів наблизивсь до Камоенса. Його епічна поема «Альфонс Африканський», в котрій найбільш замечательны изображение2
Фердинандових мук і о́писи3 бою Алькассарського4, видана у 1611 році. (Примітка авторова.)
(1579 рік)
I.
Квеведо
Ой, ой, як ви́соко! Невже ж ще вище
Нам треба підніматись?
Шпитальничий
Ні, прийшли.
Квеведо
Ну, дяка Богу! задихну́всь зато́го!..
Так тут він?
Шпитальничий
Тут. Самі́ ось подивіться,
Що в ме́не тут записано в реєстрі.
«Дон Людвіг Камоенс, десятий нумер» –
Й на дверях тут «десятий нумер»: це й він.
Квеведо
Гаразд! Але про нього ти хіба
Не знаєш більше?
Шпитальничий
Ні.
Квеведо
Й ніко́ли ще
Про нього й не чував ти і не знаєш
Що воно такеє єсть?
Шпитальничий
Навіщо тут
І знать мені? Аби був тільки нумер
Что нам до имени, что на до слухов
«Дон Людвіг Камоенс, десятий нумер» –
І все тут, так записано в реєстрі.
Квеведо
Ти чоловік, я бачу, пунктуальний
І в за́писах порядок в тебе...
Боже!
В якій тюрмі його замкнуто! Темно,
Нечисто й тісно! Стіни голі, вікна
Із гратами й низька така ця стеля,
Що душно.
Шпитальничий
Досі тут ми божевільних
Тримали, та йому вже так схотілось
Буть одному, а цей ось нумер був
Тоді порожній, так його сюди я
Й перевів.
Квеведо
До божевільних? Варто!
Ти догадавсь, що діяти; я бачу,
Ти чоловік моторний. Я їх всіх би
Замкнув, оцих проклятих віршомазів,
До божевільних. Тихше! Хто лежить
На ліжку там? Вже чи не він то?
Шпитальничий
Він.
Сеньйор; спить... Я розбуджу.
Квеведо
Ні, не займай,
Я підожду, поки він устане.
Шпитальничий
Так зоставайтесь з Богом тут; а я
Піду: є діло...
Квеведо
Добре, хоч і йди, –
Й за працю ось тобі.
Шпитальничий
Спасибі вам,
Сеньйоре!
II.
Іозе Квеведо і Камоенс.
Квеведо
Ось нарешті я його
Знайшов. Було важненько осюди́
Збиратись, і я радий, що спочить
Хоч трохи можу я. Коли б не син –
Моя нога сюди і не ступнула б;
Та блазень мій зовсі́м здурів, і лихо
Мені велике за їм; не знаю сам,
Що діять; з огидою глядить він
На наше ремесло, і не проценти
Він личить – сто́пи та вірші́ плете,
Та про вінки лаврові неугавно
І сонний і несонний марить. Грошей
Йому не треба, бач; однаково
Йому, чи він багач, чи старець, і
За батька при́водом не йде; слідко́м
За Камоенсом ли́не... Ось тобі
Твій Камоенс, твій взірець. Утішайсь
Любуй ти їм! Отут у шпиталю́
В дранті́ старча́чому лежить з своїми
Він лаврами – стари́й, недужий, ссохлий, хирний,
Безокий, всіми кинутий, великий
Твій чоловік, славетний Лузіади
Співець, що бивсь колись перед Ораном
І перед Цейтою. Ось полюбуй:
Він з божевільними, його усі
Забули, і усе добро його
Тепер іржавий меч один та ліра
Без струн... Навіщо жив? І що нажив він?
«Дон Людвіг Камоенс, десятий нумер»!
І все тут! Так записано в реєстрі...
А я, з кого так часто він, бувало,
Так глузував, котро́го він ослом,
Телячою взивав він головою,
Котри́й ваго́ю продає ізюм
Та виноград, та в добриї крузади
Мараведиси обертає, я –
Я чоловік багатий, при здоров’ю
Й у всіх навкру́г у спільнім поважанню,
Три кам’яниці є, і в море п’ять
Галер я вирядив з усяким крамом!
За славою пішов він, я за грішми
І ось, ми вкупі тут. Нехай його
Мій син побачить, і тоді свій вибір
Нехай він зробить сам. Того ... я
Сюди і зліз; хай синові розкаже
Він сам, шалений цей, якій дурниці
Пожертвував життя своє навіки...
Він воруши́ться, охкає і очі
Одкрив.
Камоенс
Мій сон був знову на хвилину;
То не довічний сон, кінець всьому,
Не смерть була, а смерті тінь... Хто тут?
Невже людина це? Отут? Людина?
У Камоенса! Хто ти, друже? Що
Шукаєш? Ти запевне помиливсь...
Квеведо
О, ні, сеньйоре мій, я вас шукав,
І діло в мене є до вас одно.
Камоенс
А, так! Я й забув, було, що ві́рші
Пишу! Ви, може, хочете, сеньйоре,
На по́хорон а чи весільних віршів,
Чи спів до серенади? У паперах,
Сеньйоре, там шукайте на столі,
Усячини там буде до́сить;
Беру недорого; реалів два,
Не більше, за пієсу.
Квеведо
Ні, сеньйоре,
Не те.
Камоенс
Так може, ви бажаєте,
Щоб вірші вам особні написать?
Ні, ні, добро́дію, не зможу я!
Ви бачите, що хворий зовсіь, вже
І ноги ледве-ледве волочу:
Ні почувань, ані дум нема!..
Что у меня найдется, тем и рад;
Що хочете візьмить собі з запасу.
Квеведо
Ні, не по вірші я сюди прийшов;
Вдивись в мій вид, дон-Людвіге, хіба
Не пізнає́ш мене?
Камоенс
Простіть, сеньйоре,
Не пізнаю.
Квеведо
Не може буть! Ти мусиш
Мене пізнать.
Камоенс
Сеньйоре, не пізнав.
Квеведо
В Калвасі ми ходили вкупі в школу.
Камоенс
Ми?
Квеведо
Так, в Калвасі. Ми частенько там
І билися тоді між себе, й добре
Ти іноді дубасив там мене.
Згадай – пізнаєш: ми знайомі змалку.
Камоенс
Сеньйоре, вибачте, прошу: старий
Я став і пам’яті нема; ніяк
Я не згадаю вас.
Квеведо
Мій Боже! Певно ж
Мене пізнаєш ти, коли скажу,
Що я Йозе́ Квеве́до Кастель-Бранка;
Син матері хрещеної твоєї
Маркітти.
Камоенс
Йозе Квеведо ти?
Квеведо
Квеведо! Той, котро́го ти, бувало,
Телячою дражнив все головою,
Котрого часто так ты...
Камоенс
І чого ж
Шукаєш тут, Йозе́ Квеве́до?
Квеведо
Як
Чого? Бажалося тебе навідать,
Дізнатись, як живеш. По щирій правді,
Невесело дивитись на тебе.
Ти схуднув, наче труп. А я – дивись,
Погладшав як! Так все іде́ на світі!
Хто на ногах, тримайся, щоб не впав:
Іти за щастям склизько...
Камоенс
Правда, склизько.
Квеведо
Ось ти тепер у шпиталю́ нечистім,
Напів-мертвець, слаби́й, безо́кий, ста́рець,
Покинутий...
Камоенс
На що́, Йозе Квеведо,
Ти зморшки лі́чиш на моє́му чолі
І сивизну́ на голові моїй,
Тремтючій від хвороби?
Квеведо
Друже! Ні,
Не сердсь. Хотів сказати я, що часи
Всі відміняються, що вкупі з ними
Теж відміняємось і ми. Тепер
Ти вже не той вродливчик, за котри́м
В старовину́ жінота так ганяла,
З котри́м братались вельможні, – ти
Не той вже Камоенс.
Камоенс
Не той вже, правда!
Але хай доля й зруйнувала душу
Мою, нехай же все було облуда,
Чому життя на жертву самохітно
Віддав я – чи зрозумієш це?
Суддя мені чи може буть якийсь
Квеведо?
Квеведо
Ще й гордує! Ну, коли б
Не син, тобі б зумів заткнуть я пельку!
Твої слова занадто вже жорстокі,
Я іншого привіту сподівавсь
Від давнього товариша. Та правда
Ти хворий, а не те – мене б зустрів ти
Прихильніше. Багато про минуче
Могли б ми побалакать, бо дитинство
Ми вкупі прожили; були веселі
Часи. За школою луку ти знаєш,
Де ми, було, в м’яча гуляли? Знаєш
Високий в’яз... Хто вище злізе? Ти!
Всіх завжди ти випереджав. А наші
Гуля́нки у стрілецтво, там – хто псар,
Хто о́лень, хто були собаки – любо:
Гуляй! Зик, галас, виск і бігани́на...
Згадав ти?
Камоенс
Знаю.
Квеведо
А походи наші
В сусідній сад і там облога яблунь
І поворот зі здобиччю додому,
А іноді з садовником війна
І утікання?
Камоенс
Так, були часи
Веселі! Ми всі були народ
Неугавучий.
Квеведо
Да, лихое время!
А те круте узгі́р’я, на котро́му
Лежала купа каменюк? Воно
Було нам за фортецю: брали штурмом
Її ми, і було багато тут
Очей підбитих в нас і синяків.
Камоенс
Оцей ось в мене шрам зоставсь мені
На спомин – про один такий славетний
Учинок наш вояцький?
Квеведо
А як правду
Казать, то іноді могли гуля́нки
Нам сто́їть дорого. Наприклад хоч,
Поход по річці. Ми усі втомились
І повернулись; ти ж...
Камоенс
Еге, мені
Здавалось, що там далеко був
Новий, в котро́му лю́дської ноги
Ще не бувало, світ; і твердо я
Наважився дійти до нього; сила
Від течії перешкоджала довго
Мені свій замір виконать; нарешті
Її я подолав і вийшов гордо
На завойований бажаний берег...
О, молодо́сте! Роки золотиї!
Дай руку, дай! Ти знаєш, ми з тобою
В часи ті не були друзями: ти
Здававсь... але ти, може, й не такий,
Яким тоді здавався нам... Ну, дай же
Ти руку: змалку ти зі мною гравсь,
Веселість ми ділили вкупі; нині
Похмурий вечір мій ти освітив
Згадка́ми про зорю́ чудову нашу...
Я в самоті такій, що хоч би ти
Лютіший ворог був, усе б тебе
Я б пригорнув до серця.
Квеведо
Ну, скажи ж
Мені, як жив ти й що було з тобою
З тих пір, як ми розстались? Батько мій
Звелів мені скінчи́ть науки, кинуть
Калвас і в Фігуеру їхать. Там
Була інакша справа: довелось
Не про грання́ вже дбати – про роботу.
Камоенс
Мене ж – в Коїмбру доля привела,
В святиню цю науки; і уперше
Там я почув Гомера; Мантуянський
Співець мене причарував своєю
Гармонією, і краси пова́ба
Прийшла мені у душу; що́ в ній досі
Небачиме, незнанеє ховалось –
Втіли́лося* те вмить в чудовий о́браз,
І світом стала темрява, й життям
Все затремтіло, що було вже мертвим,
І невимовного чогось впилась
Мені у груди при́звістка**.
Квеведо
А я,
Признатись, до наук охочий був
Не дуже, й батько мій мене віддав
В крамарчуки знайомому купцеві.
І мушу правду я сказати, що було
Чому повчитися у нього: він
Тімаха був лічити бариши. А ты?
Камоенс
Минули роки; в школі стало
Вже тісно; я послухався жадання
Душі: побачив Лісабон, побачив
Блискучий двір і короля у славі
Державної могутності, і бучність
Його магнатів. Бо́язко на це
Дививсь я зда́лека; мене сліпила
Блискучая картина, і за мрії
Я все вважав.
Квеведо
Зо мною теж лучилось
Точнісінько, як вперше зроду зазирнув
На біржу й побачив там я гори
Із краму.
Камоенс
В той час я там зустрів
Її... О, боже праведний! Як можу
Тепер, зруйнований, мертвець зато́го
Знов пережить ті спомини про нагле
І невимовнеє преображення
Души моєї. Она была прекрасна,
Как бог в своей весне, животворящей
И небеса и землю!
Квеведо
І зо мною
Лучилося так саме: у мого
Хазяїна була одна дочка,
Їй в спадщину усе добро спадало;
Добро ж собі зумів придбать стари́й
Великеє; чи дивно ж, що моє
Загомоніло серце?
Камоенс
О святі
Часи кохання! Спо́гади про вас
І тут в моїй темниці, біля ями,
Немов весни живущої дихання,
Знов відживили душу! Як тоді
Усе, що ні робилося круг ме́не,
Мого кохання гучною луною
Було для ме́не, і усе життя
З минулим, будучим і сьогочасним
Блищало ся́нням райським... Боже! Боже!..
Квеведо
Я сподоба́всь старому: улюбив
Мене за зручність в спра́вах кра́марських
Й своїй дочці сказав він, що за мене
Ії видать замиривсь, і дочка́
Сказала: воля ваша! і тоді ж
Нас заручили...
Камоенс
Щасливий той,
В коханні хто здобув і нагороду!..
Та не було мені призначено її.
Нас розлучили, і в монастирі
Літа її погасли молоді, а мене
Геть течія життя мов понесла.
В війні як лицар я хотів загинуть,
Сів на коня і бивсь під муром
Марокко, був на штурмі Цейти;
Із бою вийшов я напівсліпим,
А смерті не знайшов.
Квеведо
Було зо мною
Не краще. З жінкою не довго жив:
Небіжка вмерла від родів, і дуже
По їй журивсь, та спадщину мені
Великую покинула вона,
Й нарешті це так-сяк зробилось
Відрадою мені.
Камоенс
Переживеш
На світі все . Але ж забуть? Блажен,
Хто носить у душі святую згадку
І вірність усьому найкращому
Що вже давно минуло! І моя
Душа у глибині своїй
Мов чистую лампаду засвітила
Й поезією в ній вона горіла.
Й поезія мені відрадою зробилась:
Я пам’ятаю час, величний час
Мене всього переробив. В той час
Лежав з зав’язаним я оком в шпиталі,
Навкруг все темрява, і темрява в мені...
І ось – сказать не вмію – підійшло,
Чи ні, не підійшло, а прилетіло,
Чи ні, неначе Божеє з небес
Дихання звіяло, – як ранок свіже
І пекуче, немов сонце, і як смерть
Відрадісне і грізне, як грім,
Й звабливе мов ті згуки в арфі –
Й було воно неначе і в мені
І край мене, і вглиб душі моєї
Воно вливалося, і коло чудотворне
Мене тісніш, тісніше обнімало;
І занесла мене непереможна
Могутність та далека в високо́сті...
І пам’ять я згубив, коли ж ізнов
Проснувсь – то був найперший мій
Живий мій спів. І з тій хвилини
Чудової вже зникла ніч в мені
Й навкруг мене, не був я одинокий
І всіми я покинутий не був.
Стражданнівь кубок перед мене
Стояв, питтям цилющим повен;
Моя душа на крилах співів аж
до Бога ринула і найшла у Бога
Розраду, світ, терпіння і заміну!
Квеведо
Мені ж чом пощастило; все своє багатство
Подвоїв я; тоді пошестерив...
А ти як? Що тоді тобі траплялось?
Камоенс
Я в тій землі, де поховав її,
Не міг зостатись. З Гамою славетний
Шлях по морях простяг я, й там,
Під небом Індії, там розітнувсь
В честь Португалії мій голос гучно:
Його відтіль на хвилях Тайо понесла;
Почула враз Європа ймення Гами
І здивувалась; до границь аж Туле
Досяг звитяжний грім моєї Лузіади.
Квеведо
Багато ти за неї одібрав?
У нас тут казано...
Камоенс
Мені дала
гонение и ненависть она.
Величних предків я нікчемним внукам
Насмілився на взір поставить.
Я показав на велетнів цим карлам –
І правда та загин мені вчиняла:
І те, що я кохав, мене отвергло,
І що моєю піснею я вславив,
Тим посоромлений я був – як ворог,
Я Португалией моей отринут...
Я муж, и жалобы я ненавижу;
Але всю душу наскрізь пропекла
Мені ця рана; і не загоїться
Воно, довічно буде рвати
Мене, як розірвала в ті часи,
Як <вітчизна> моя жорстоко
Свого поета і зреклася.
Квеведо
Ну, не сумуй; забудь минуле; хто
Не помиляється в замірах?
Тепер не довелось – так буде потім.
Камоенс
Одного разу і для мене сонце щастя
Сяйнуло ясною зорею. Як
Король наш Себастьян сів на престол,
Досяг його орловий погляд і в мою
Тюрму, кайдани з мене впали, й світ
Й життя повернені мені були ізнову,
Ізнов весна в грудях моїх зів’ялих
Воскресла... То було на хвилину:
Все знищив день битви Алкассарської.
Король наш жертвою упав великої святої думки
І потому віддано Португалію
Пилипові... Страшний той день! О, навіщо
Дожив до тебе я!
Квеведо
Так, день страшний!
Вже що й казать! З тієї доби
Все поганіш та поганіше. Бог на нас
Розсердивсь. Принаймні, ось і ти
Похвастать счастием не можешь!
Камоенс
Сонце
Моє навіки стуманіло, й сумно
Похмурий вечір мій. Забутий я,
Покинутий в недузі і в убожестві.
Я жду кінця на старчачому ліжку...
Єдиного я друга мав – він був
Невільник, іноді я називав
Його в досаді чорною собакою.
Але ж як ледве щастя я згубив,
Зробивсь він боронцем моїм:
Мені він слугував і працював для мене,
І віддавав свою поденну плату
Мені на їжу. А як хвороба
Мене до ліжка прикувала – день і ніч
Сидів він коло мене й розважав
Мене ласкавими відрадними словами,
І, хворий сам, по вулицях тягався
За подаянием для Камоенса.
Й нарешті вибивсь зовсім зі снаги,
без скарги і без горя, він за мене
Умер він – чорная собака! Бог
З небес то бачив... Спочинь, о друже,
Останній друг мій на землі, в твоїй
Святій могилі! Там тобі притулок,
А на землі притулку не буває.
Квеведо
Тепер вже час й до діла взятись.
Коханий друже, невесела доля
Тобі судилась, що й казать! Ти славив
Свій рідний край, і чим же заплатив він
Тобі за славу? Вбожеством.
З надіями пішов ти в світ, а з чим
Прийшов назад? Чистісінько ні з чим –
І ось тепер, як після довгих років
Ми стрілися, тепер, коли ти долю
Свою усю зрівняєш із моєю,
Тота, їй-бо, здається, що... (не сердься!)
Що вибір мій розумніший незмірно
Був від твого. Ось бачиш, я багатий,
І кораблі мій крам по всіх морях
Розвозять; а, бувало, на мене
Дивився згорда ти. Сказати ж правду,
Хоч лаврами і не вквітчав я лоба,
Але ж, здається, мій бариш вагою
Тяжчиший від твого...
Камоэнс
Ты в барышах –
Не спорю. Но на свете много есть
Вещей возвышенных, не подлежащих
Ни мере, ни расчетам торгаша.
Лишь выгодой определять он может
Достоинство; заметь же это, друг:
Лавровый лист скупать ты на вес можешь,
Но о венках лавровых не заботься.
Квеведо
Уж не смеется ль он yад нашим званьем?..
Постой, уж попадись ко мне ты в руки,
Я отплачу тебе порядком.
Образився, я бачу, а до тебе
Прихильний я душею щиро;
То я й прохать тебе прийшов: послухай,
Покинь оцей шпиталь ти, й будь ласкавий,
До мене переходь; мій дім просторен;
Не тільки друзям, в ньому і чужим
Багато місця є. Ну, Камоенсе,
Не відмагайсь-бо й переходь до мене;
У мене ти довільно відпочинеш
Від бід минулих, і мій достаток
Я з радістю з тобою поділю...
Чи ти не суєш, Камоенсе?
Камоенс
Що? що
Ти кажеш? Ти мене до себе кличеш?
Квеведо
Еге ж, до себе, у свій дім тебе
Я кличу. Добре?
Камоенс
У тебе жить?
Та, може, ти ще думаєш, Квеведо...
Ні, ні! Намір цей твій, я певний
В цьому, є добрий. Ну, спасибі;
Але мені спокійно й тут, і я доволен;
І рації тебе теснить нема; та в тім
Відради вже ніякої не буде:
Про радощі давно мені й у сні
Не мариться.
Квеведо
Меня ты потеснишь?
Бач, що задумав! Ні, мені, навпаки,
В пригоді станеш ти; від тебе я
Пособи жду великої.
Камоенс
Від мене?
Пособи ждеш? І можу я тобі
В пригоді стать? Я? Я? Маритель жалкий,
Котрого нікому і ні на що
На світі не було ще треба, і котрий
Тільки й вмів себе згубити? Квеведо,
Чи не шуткуєш ти?
Квеведо
Які там жарти! Сам
Ти поміркуй: мені Бог сина дав.
Вже що й казати, небагато
Таких, як мій Васко; він досі
Відрадою мені був. Я вихвалявсь
Й заздалегідь я веселив себе
Надією, що він моє багатство,
Котре йому усе у спадок припадає,
Подвоїть, ідучи по батьковій дорозі, –
Так ні, бо інше вийшло у нього:
Отцовским званьем он пренебрегает,
Весь закопавсь в пергаменти прокляті
І вкинувся в пісні, і хоче буть поетом.
Камоенс
Безглуздя! Жалкий бред!
Квеведо
Я також сам
Йому кажу; не йме він віри. І для нього
Зробились музи батьком, матір’ю й земним
Усім багатством.
Камоенс
Так марють всі
Вони, та те обман...
Квеведо
Даремно я
Його вмовляв: він слів моїх
І розуміть не хоче. І бачиш ти тепер,
В якій великійти мені пригоді станеш,
Мій друже? Покажи йому на свій
Ти приклад, хайдізнається, як ти,
Його найвищий взірець, щедро був
Нагороджений людями; хай Камоенса
Побачить він у шпиталі, в недузі,
В погорді, без шматка, ще може...
Камоенс
Так,
Нехай мене побачить він! Пришли
Його сюди; я вилічу його
От гибельной мечты. Слепец! безумец!
Я непотрібним уважав життя своє
Аж досі; а тепер я розумію:
Им пугалом должна служить она!
Квеведо
Так ты его остережешь? спасешь?
Камоенс
Остерегу, спасу... Пришли його
Сюды.
Квеведо
Він недалечко; крылья имя
Твое придаст ему; через хвилину
Він буде тут; і вкупі з ним до мене ти
Пожалует желанный гость – не правда ль?
Ты будешь, друг?
Камоенс
Побачим.
Квеведо
Ну, прощай же,
Коханий.
Слава Богу! Все як треба
Улажено. Аби вінтыльки сина
На путь направив... а тоді... він сам
На чорта здавсь мені!.. Хай в шпиталі
хоч й здиха.
|