|
Давиим-давио жив у своєму царстві Могутній цар, що називавсь Дем’ян Данилович. Він царював премудро; Було три сини в нього: Клим-царевич, Петро-царевич і Іван-царевич. Та ще була потіха у царя – Чудовий сад; росла у тім саду Предивна яблуня: все золоті Родили яблука на ній. Одного разу В тих яблуках царевих проявилась Велика недостача; цар Дем’ян Данилович так в того засмутився, Що похудів, утратив апетит І захворів безсонням. От нарешті Всіх трьох синів до себе він закликав І так сказав їм: «Друзі ви мої, Сини мої кохані, любий Климе- Царевичу, царевичу Іване І Петре мій царевичу, повинні, Як діти добрі, ви мені зробити Велику послугу: в мій царський сад Западився вночі ходити злодій, І золотих уже багато яблук Пропало; а мені пропажа ця Від смерті гірша. Слухайте ж, сини: Тому із вас, хто упіймать зуміє Під яблунею злодія нічного, Півцарства я ще за життя віддам, А як умру, то залишу і все У спадщину». Коли сини почули, Що їм сказав отець, то зговорились Ходить по черзі в сад і вартувати Там цілу ніч, щоб злодія піймать. Настала ніч, і першим в сад пішов Царевич Клим. Заліг він у густій Траві під яблунею; півгодини Пролежав там, тоді заснув так міцно, Що аж опівдні очі він розплющив І, позіхаючи, на ноги звівся. Вернувшись до царя Дем’яна, він Сказав, що злодій в ніч ту не приходив. Настала друга ніч; Петро-царевич Засів під яблунею чатувати; Годину він перемагав дрімоту, У темряву вдивляючись, – дарма! Нічого вій не бачив – і нарешті Сон подолав його; він повалився В траву і захропів на цілий сад. Давно був день, коли прокинувсь він. Прийшовши до царя, йому сказав він Так, як і Клим-царевич, що вночі Ніхто до царських яблук ие приходив. На третю ніч пішов у сад Іван- Царевич вартувати в час належний Під яблунею; там він притаївся, Сидів тихенько, пильно поглядав І сон відгонив. От коли пастала Глибока північ, сад весь освітило Щось наче блискавка; і що я побачив Іван-царевич? Прилетіла швидко Жар-птиця в сад, немов зоря вогненна, І сяйвом піч перетворила в день. За яблуню сховавшися, Іван- Царевич дивиться, мовчить, не дише, Жде, що то буде. А жар-птиця сіла На яблуню, зірвала із десяток Тих яблук золотих. Іван-царевич, Тихесенько підвівшись із трави, Схопив за хвіст крадійку; а вона Зронила яблука на землю і, рвонувшись, Із рук царенка вирвала свій хвіст І полетіла геть; проте лишилось Одно перо в царенкових руках, І сяєво таке лилось від нього, Що сад увесь навколо вогняним Здавався. До царя тоді Дем’яна Прийшов Іван-царевич, доповів Йому, що злодія найшов, і злодій Був птах, а не людина; на ознаку, Що правду він сказав, Іван-царевич З пошаною подав царю Дем’яну Перо оте, що він його з хвоста В жар-птиці вирвав. З радості отець Розцілував його. Від того часу Не крали яблук золотих, і цар Розвеселивсь, потовщав і зачав По-давньому і їсти, й пить, і спати. Але бажання в нього загорілось: Добуть злодійку, чарівну жар-птицю. Тож він покликав старших двох синів І мовив їм: «Кохані Климе й Петре Царевичі, давно вже вам пора Людей побачити, та і себе Їм показать. З моїм благословенням І з божою помогою рушайте На подвиги, собі здобудьте честь І славу. А мені, царю, дістаньте Жар-птицю; хто із вас її дістане, Тому я за життя віддам півцарства, А як умру, то залишу і все У спадок». Поклонившіїся цареві, Царевичі поїхали в дорогу. Невдовзі після того до царя Прийшов Іван-царевич і сказав: «Мій батеньку, великий царю паш Дем’ян Данилович, дозволь поїхать Мені услід братам. Пора й мені Людей спізнать, себе їм показати І честь собі нажить від них і славу, Та догодити і тобі, цареві, Оту впіймавши чарівну жар-птицю. Тож батьківське мені благословення Ти дай, дозволь у путь далеку рушить». На теє цар сказав: «Іване, любий, Царевичу, ти надто молодий ще, Твій час настане. А тепер мене Ile покидай; старий я вже, недовго І проживу. А як помру я сам, На кого ж бо тоді покину свій Народ і царство?» Та Іван-царевич Наполягав, отож нарешті цар, Хоч нехотя, його благословив. От вирушив у путь Іван-царевич; Він їхав, їхав і прибув до місця, Де розділялася па три дорога. На роздоріжжі він побачив стовп, А на стовпі такий був напис: Хто Поїде просто, буде всю дорогу Голодний і холодний; хто праворуч Поїде, буде жить, та кінь його Помре; а хто ліворуч рушить, сам Помре, та кінь його живим лишиться. Подумавши, звернув Івап-царсвич У правий бік; недовго їхав вій, Як вискочив із лісу сірий вовк І кинувся шалено на коня; Не встиг ігце Іван-царевич взятись За меч, як звір коня його загриз І зник у лісі. А Іван-царевич Понурив голову і далі пішки Помандрував. Ішов недовго він, Як знов із лісу вибіг сірий вовк І голосом людським йому сказав: «Жалію я, царевичу Іване, Що я коня твого загриз. Та напис Ти ж бачив сам на тім стовпі. Що сталось, Те статись мало. А проте забудь Свою печаль, сідай на мене верхи; Тобі служить я чесно обіцяю, По вірі й правді. Та скажи мені, Куди тепер ти їдеш і по що?» І сірому Іван-царевич вовку Все розповів. А сірий вовк йому Так одказав: «Де розшукать жар-птицю, Я знаю. Ну, сідай мерщій на мепе, Царевичу, і вирушимо з богом». І сірий вовк прудкіш, ніж бистрий птах, Помчався з вершником; настала північ, І він спинивсь перед залізним муром. «Приїхали, царевичу Іване! – Сказав він. – Знай, у клітці золотій За цею огорожею живе Жар-птиця; ти її тихенько з клітки Дістань, але нізащо не займай Самої клітки: попадеш в біду». Іван-царевич переліз ограду, В саду побачив чарівну жар-птицю В розкішній клітці золотій, і сад Освітлений був, ніби сонцем. Вийняв Жар-птицю з клітки царський син Іван Та й думає: «А в чім її везти?» Забув він вовка сірого пораду І клітку взяв; та звідусіль до неї Тяглися струни, і гучний навколо Розлігся дзвін; прокинулася варта, Біжить у сад, царевича Івана Хапає і приводить до царя. А цар (він звався на ім’я Далматом) Так запитав його: «Ти відкіля? І хто ти?» – «Я Іван-царевич. Мій Отець Дем’ян Данилович царює В державі славній та могутній; ваша Жар-птиця ночами літать в наш сад Занадилась, щоб красти золоті Там яблука; за нею ж то й послав Мене мій батько, славний володар Дем’ян Данилович». На теє цар Далмат сказав: «Царевич ти чи ні, Того не знаю я; та коли правду Сказав ти, то не царським ремеслом Ти промишляєш; міг мені так просто Сказать: віддай мені, Далмате-царю, Жар-птицю, – я б тобі її віддав На знак того, що ти царя Дем’япа Даниловича, славленого всюди За мудрість і величність, рідний син. Та слухай, я тобі свою жар-птицю Охоче відступлю, коли ти сам Мені коня добудеш злотогрива; Належить він могутньому царю Афронові. За тридев’ять земель Ти в тридесяте царство вирушай І випроси мені в царя Афрона Чудового коня-золотогрива Чи хитрощами роздобудь його. Коли ж повернешся ти без коня, То я розголошу по всьому світу, Що ти не царський син, а злодій; буде Тобі велика соромота й стид». Понурив голову Іван-царевич І почвалав туди, де сірий вовк Чекав його. І сірий вовк сказав: «Царевичу Іване, жаль, що ти Моєї не хотів послухать ради; Та діять нічого; рушати треба За тридев’ять земель, в Афрона царство». І сірий вовк прудкіш за бистру птицю Помчався з вершником; вночі вопи В Афронову державу прибули І біля входу у конюшню царську Спинилися. «Царевичу Іване, Послухай, – сірий вовк сказав, – ввійди У стайню; конюхи сплять міцно; ти Зі стайні легко виведи коня- Золотогрива; тільки не бери Його гнуздечки, – буде знов біда». В конюшню царську увійшов Іван- ІДаревич, вивів із станка коня; Але, на лихо, глянув па гнуздечку І так її вподобав, що забув Про все, що сірий вовк йому сказав, І зпяв з кілка гнуздечку. Та й до неї Тяглися звідусіль співучі струни; Все задзвеніло; конюхи схопились, Царевича Івана упіймали І до царя Афрона привели. І цар Афрон спитав суворо: «Хто ти?» Іван-царевнч те йому сказав, Що і царю Далматові; а цар Афрон повів йому: «Хороший ти Царевич! Ну, чи ж до лиця чинить Таке царевичам? Чи царське діло По ночах шлятися і красти коней? Я міг би зняти голову тобі З плечей; та шаль мені, юначе бравий, Твоєї молодості; я віддам Тобі свого коня-золотогрива, Лише поїдь за тридев’ять земель У тридесяту відсіля державу І привези мені відтіль царівну, Прекрасную Олену, любу дошо Царя Касима; а коли мені Не привезеш її, то я розславлю, Що волоцюга, злодій ти й шахрай». Ізнов понурив голову Іван- Царевич і пішов до того місця, Де сірий вовк чекав його. І вовк Йому сказав: «Царевичу Іване! Коли б тебе я не любив, і духу Мого б тут не було. Ну, годі охкать, Сідай на мене та й рушаймо з богом У тридесяте царство до Касима; Тепер моє, а ие твоє вже діло». І сірий вовк знов поскакав з Іваном- Царевичем на спині. От вони Проїхали всі тридев’ять земель І в тридесятім царстві опинились. І сірий вовк зсадив Івана з себе Царевича та й каже: «Недалеко Тут царський сад; я сам піду туди, А ти чекай па мепо ось під цим Зеленим дубом». Сірий вовк пішов, І переліз садову огоро-ж-у^ І заховався в кущ, і там лежав Тихесенько. Аж от іде Прекрасна Олена, з нею подруги-красуні Та мамки й няшошки. Царівна гожа На прогулянку вийшла; сірий вовк Того і ждав; уздрівши, що царівна Від інших відокремилася, він З куща плигнув густого, ухопив Царівну, взяв її собі на спину Та й геть чкурнув. Тоді зчинили крик Страшенний подруги її, красуні, І няшошки та мамки. Збігся весь Касимів двір, міпістри, камергери І генерали; цар велів зібрать Мисливців і спустити всіх хортів І гончаків, та все було даремне: Вже сірий вовк з царівною й Іваном- Царевичем далеко був, і сліду Не залишилось; тихо й нерухомо Лежала у царевича Івана Царівна на руках (так сірий вовк Сердешну налякав). Та ось потроху Отямлюватись почала вона, Заворушилася і оченята Розплющила прекрасні, а тоді, Очутившись, звела їх на Івана- Царевича і вся почервоніла, Немов трояпда пишна. Спалахнув Іван-царевич теж, і в ту хвилину Вопи одно одного покохали Так сильно, що ні в казці розказать, Ні описать пером того не можна. Глибоко запечалився Іван- Царевич: дуже, дуже не хотілось З царівною Оленою йому Розстатись, віддать її цареві Афронові; боялась і вона Того, як смерті. Сірий вовк помітив Їх горе і сказав тоді: «Іване- Царевичу, печалишся ти марно; Я поможу твоєму горю; це Не служба ще – півслужби: справжня служба Настане ще». І от вони вже в царстві Царя Афропа. Сірий вовк сказав: «Царевичу Іване, треба мудро Чинити нам: я обернусь в царівну; Ти йди зо мною до царя Афроиа, Мене йому віддай, візьми у нього Коня-золотогрива, і рушай З царівною Оленою вперед, І жди мене у місці потаємнім; Вам ждать не буде нудно». Сірий вовк Об землю вдарився і обернувся Царівною. Іваи-царевич здав Його царю Афронові у руки, Дістав у дар коня-золотогрива І тим конем помчався, мов стріла, У темний ліс, де справжпя виглядала Його царівна. У царя Афрона Тим часом готувались до весілля, І в той же день царівну під вінець Повів Афрон; коли ж їх обвінчали І молодий збирався молоду Поцілувать, губами цар Афрон Із вовчою пащекою зустрівся, І гхаща та за ніс його вкусила, І не дружину краспу біля себе, А вовка цар побачив. Вовк не дуже Маніжився, а швидко збив хвостом Царя Афрона з ніг та й стриб у двері! Усі тоді у крик: «Держи, держи! Лови, лови!» Куди там! Вже Івана- Царевича з Оленою-красою Давно догнав проворний сірий вовк. Зійшов тоді з коня-золотогрива Іван-царевич, пересів на вовка, І знову вже вперед вони, як вихор, Летіли; от приїхали у царство Далматове вони. І сірий вовк Сказав тоді: «В коня-золотогрива Я обернусь; а ти мене, Іване- Царевичу, віддай царю, жар-птицю Візьми собі й з царівною удвох Рушай вперед; я скоро дожену вас». Так все зробилося, як сірий вовк Улаштував. Коня-золотогрива Велів цар осідлати і на ньому На лови рушив із блискучим почтом; І попереду всіх помчався він За зайцем; всі придворці загукали: «По-молодецьки скаче цар Далмат!» Та враз із-під царя на всім скаку Шмигнув кошлатий вовк, і цар Далмат Беркицьнувся із вовкової спини Ногами вгору, головою вниз Додолу, увійшов по самі плечі У землю зорану; пручався він, Руками спершись об ріллю, та марно, Ногами дригав тільки. Почет весь До нього кинувсь, визволив царя, Тоді усі страшенно закричали: «Лови, лови! Бери його, бери!» Та брати не було кого; на вовка Ізнову верхи сів Іван-царевич, А на коні сиділа злотогриві Царівна, і під нею злотогрив Пишався й басував. Отак вони Великою дорогою тихенько, Ступою їхали; отож чи довго А чи недовго їхали вони, Та прибули до місця, де Іван- ів ар евич вовка сірого зустрів Уперше; досі ще лежали там Його коня прудкого білі кості, І сірий вовк, зітхнувши, так Івану- Царевичу сказав: «Пора, Іване- Царевичу, тепер нам розлучитись; Я вірою і правдою донині Тобі служив і дякую за ласку Твою до мене; доки буду жити, Тебе я не забуду; дам тобі Пораду на прощання: будь обачний, Лихі є люди. І братам своїм Не вір ти рідним. Бога я благаю, Щоб ти прибув додому без біди І радісною звісткою про себе Мене потішив. Прощавай, Іване- Царевичу!» І зник по слові тім. За другом потужив Іван-царевич І з красною царівною в сідлі, З жар-птицею у клітці за плечима Поїхав иа кояі-золотогриві, І їхали вони днів три, чотири-; І от, прибувши до границі царства, Де царював премудрий цар Дем’ян Данилович, побачили розкішне ІПатро, нап’яте на лужку зеленім. І вийшли із шатра... та хто ж бо? Клим З Петром-царевкчем. їван-царевич Тій зустрічі був радий невимовно, Але братам його у серце заздрість Гадюкою вповзла, коли жар-птицю З царівною Оленою в Іваиа- Царевича побачили в руках: Була нестерпна думка їм – з’явитись Ні з чим до батька, як молодший брат З жар-птицею повернеться до нього, З Прекрасного Оленою й конем- Золотогривом, то іще ж дістане Собі півцарства, а коли помре Отець, то й спадщину обійме всю. І от вони задумали злочинство: Удавши дружбу ніжну, запросили В шатро своє Івана відпочити Царевича з Оленою-красою Після дороги. Увійшли в шатро Ті без підозри. Стомлений Іван- Царевич ліг на постіль та й заснув Глибоким сном; брати того й чекали: Ввіткнули лиходії гострий меч Іванові у груди, серед поля Його лишили, узяли царівну, Жар-птицю та коня-золотогрива І, наче добрі, вирушили в путь. Тим часом нерухомий, бездиханний, Облитий кров’ю, на широкім полі Лежав Іван-царевич. Так мипув Весь день; уже хилитись починало На захід сонце; у страшнім безлюдді Уже над мертвим з чорним вороням Ширяв і крякав, розпустивши крила, Зловісний ворон – хижий птах. І враз, Хто знає відкіля, з’явився сірий Вовк: він, учувши, що біда настала, Прибіг иа допомогу: ще б хвилина, Було б запізно. Догадався вовк, Що мав иа мислі ворон, дав йому На мертве тіло змогу опуститись, І тільки опустився той, він хап Його за хвіст; закрякав чорний злодій: «Пусти мепе на волю, сірий вовче!» – Кричав він. «Не пущу, – той одказав, – Аж поки воропя не принесе Живої й мертвої води». І ворои Звелів летіть своєму вороняті По мертву воду та живу. І син Покірно полетів, а сірий вовк, Гарненько батька відчухравши, став З ним розмовляти чемно, – а старий, Бувалий ворон розповів чимало Про те, що бачив за свій довгий вік Між птиць і між людей. Уважно слухав Його оповідання сірий вовк І дивувався мудрості великій Його речей, проте держав за хвіст Віп цупко птаха; інколи, щоб той Не забувався, м’яв його легенько В кігтястих лапах. Сонце сіло; ніч Настала і минула; зайнялась Зоря; з живою й мертвого водою В двох пляшечках з’явилось вороня, І сірий вовк узяв ті пляшечки, А батька ворона пустив на волю. Тоді вій з пляшечками підійшов До тіла нерухомого Івана- Царевича і мертвою водою Спочатку збризнув, – за хвилину рана Його закрилася, закостенілість Покинула і руки, й ноги; враз Рум’янець на щоках заграв; тоді Живою бризнув сірий вовк водою, Іван розплющив очі, встав, потягся Та й мовив: «Як же довго я проспав?» «І вічно спати б тут тобі, Іване- Царевичу, – вовк сірий одновів, – Коли б не я; сьогодні справжню службу Я відслужив тобі; та знай, вона Остання; ти від цього дня про себе Сам дбати маєш. Тож прийми пораду Від мене і вчини, як я скажу. На світі вже братів твоїх злочинців Немає; їм могутній чарівпик Кощей Безсмертний голови обом Скрутив; а ще той чарівник навіяв На ваше царство сон; твій батько славний І всі його підданці нині сплять Сном непробудним; а твою царівну З жар-птицею й конем-золотогривом Украв лихий Кощей; вони всі троє? Заховані в його чаклунськім замку. Та за свою не бійся наречену, Царевичу Іване: злий Кощей Над нею влади жодної не має, Бо дивовижно сильний талісман Єсть у царівни; вийти ж їй із замку Не можна; волю тільки смерть Кощея Їй принесе: а як найти ту смерть, Не відаю; це знає тільки баба- Яга єдина. Тож повинен ти, Царевичу Івапе, розшукати Оту ягу; вона в дрімучім лісі, У темному бору живе в хатині На ніжках курячих; у праліс той Ніхто ще сліду не проклав; у нього Ні дикий звір не забігав, ні птиця Не залітала; роз’їжджає баба- Яга по світу цілому у ступі, Залізним поганяє товкачем, А слід мітлою вамітає. Ти, Царевичу Іване, лиш від неї Дізнаєшся, де можна смерть Кощея Тобі знайти. А я тобі скажу, Де можеш ти коня добуть такого, Щоб простою дорогою тебе Привіз у ліс дрімучий він до баби- Яги. Відсіль іди на сонця схід; У луг зелений прийдеш; там ростут Посередині три високі дуби, Чавунні двері у землі між ними З кільцем; за те кільце ти підійми Ті двері і зійди униз по сходах; Там за дванадцятьма дверми запертий Кінь богатирський; сам із льоху він До тебе вибіжить; того кгшя Візьми і з богом їдь; він не зіб’ється З дороги. Ну, прощай тепер, Іване- Царевичу. Коли дозволить бог Нам ще побачиться, то буде це У тебе на весіллі, не інакше». І сірий вовк побіг до лісу; вслід Йому дививсь Іван-царевич сумно; Під лісом вовк востаннє оглянувся, Махнув царевичеві в знак привіту Хвостом – і зник. Тоді Іван-царевич, На сонця схід обличчям повернувшись, Вперед пішов. Іде він день, іде І другий, а на третій опинився В зеленім лузі. Там росте три дуби Високі; між дубів знаходить він Чавунні із кільцем залізним двері; Він підіймав двері, а під ними Круті йдуть сходи: ними він униз Спускається, і перед ним внизу Ще другі двері, теж чавунні, міцно Заперті на замок висячий. Враз, Він чує, кінь заржав, і ржання те Таке гучне було, що із завіс Зірвались двері й з тріском повалились; І бачить він, що разом з ними впало Дверей ще одинадцять, теж чавунних; За тими ж то чавунними дверима Давно вже богатирського коня Чаклун запер. Іван-царевич свиснув; Почувши вершника, на молодецький Свист богатирський кінь плигнув із стійла І прискакав, легкий, могутній, красний, Що очі – зорі, полум’яні ніздрі, Мов хмара, грива в нього, – ну, не кінь, А чудо. Щоб його спізнати силу, Іван-царевич по блискучій спині Повів рукою, – під могутнім тиском Кінь захропів і сильно похитнувся, Та встояв, тільки в землю копитами Загруз. Він людським голосом Івану- Царевичу сказав: «Юначе славний, Царевичу Іване, я такого І ждав їздця, як ти. Тобі я рад І вірою і правдою служити; Сідай на мене, та й рушаймо в путь; Усі дороги я на світі знаю, Тож тільки накажи мені, куди Тебе везти, туди і привезу». Іван-царевич в двох словах коневі Все пояснив і, сівши у сідельце, Гукнув на нього. Звивсь могутній кінь, Від радості заржавши, на диби; По стегнах вершник б’є його крутих, І кінь біжить, під ним земля дрижить, Шугає вище від дерев стоячих, Шугає нижче він од хмар ходячих, Переліта через широкий яр І застилає яр вузький хвостом, Грудьми всі перепони пробиває, Немов стріла, легкими копитами Билинки до землі не пригинає, Пилинки із землі не підіймає. Отак пробігши цілий день, нарешті Кінь утомився; біг із нього піт Струмками, весь він оповитий був, Неначе димом, парою. Царевич, Щоб дать йому спочити, хід притишив, Уже було надвечір; чистим полем Іван-царевич їхав, милувався Заходом сонця пречудовим. Раптом Він чує дикий крик, – поглянув... що ж? В гаю зчепились два лісовики, Кусаються, хвицаються, рогами Один одного тичуть. Їх Іван- Царевич запитав: «За що у вас, Друзяки, сварка йде?» – «А от за що, – Сказав один; – три скарби нам дісталось! Кийок-бийок, та шапка-невидимка, Та скатерть-самобраяка – нас же двоє; Як порівну нам розділитись? Ми Засперечалися, і вийшла бійка. Розумний чоловіче, ти порадь, Що діять нам?» – «А от що, – їм Іван- Царевич одповів, – пущу стрілу, А ви біжіть за нею; з того ж місця, Де упаде вона, біжіть до мене Навзаводи; хто перший прибіжить Сюди, той і візьме собі на вибір Два скарби; другий же візьме один. Чи згода?» – «Згода, згода!» – закричали Лісовики і стали поруч. Лук Тугий напруживши, стрілу пустив Їваи-царевич; вслід лісовики Чимдуж метнулись, вирячивши очі, А шапку, скатерть і кийок лишили. Узяв Іван-царевич під пахву Кийок і скатерку, надів спокійно На себе шапку-невидимку, став Незримим разом із конем – і далі Поїхав, кинувши напризволяще Рогатих дурнів, щоб хоч далі бились, А хоч мирились. Богатирський кінь Устиг до сонця заходу прибути В дрімучий ліс, де проживала баба- Яга. У лісі тім Іван-царевич Дивується старим та величезним Дубам і соснам, що зоря вечірня Їх осявала тьмяно; все там тихо: Дерева всі мов уві сні стоять, Не колихнеться лист, не ворухнеться Трава; нема нічого там живого В гущавині безмовній, ані птаха Серед гілок, ні гробака в моху; Лунає тільки в тиші лісовій Гримучий тупіт кінський. От Іван- Царевич опинився біля хатки На ніжках курячих, сказав: «Хатино, До лісу задом повернись, до мене Стань передом». І перед ним хатина Перевернулась; в неї він ввійшов, В дверях спинившися, перехрестився, На всі чотири сторони, як слід, Тоді вклонився низько і, очима Хатину всю окинувши, побачив, Що на долівці там лежала баба- Яга, ногами впершися у стелю, А головою в кут. Почувши стук В дверях, вона сказала: «Ху! ху! ху! От диво дивне! Руського тут духу, Відколи світ, ні видом не видали, Ні слихом не слихали, а сьогодні Той дух аж б’є у ніс. Чого сюди, Царевичу Іване, ти прибув? Неволею чи волею? Донині Тут не проходив ні дібровний звір, Ані легка не пролітала птиця, Ні витязь-молодець п, е проїздив; Тебе як бог сюди заніс, Іване- Царсвичу?» – «Ах ти ж, безмозка відьмо! – Так одповів Іван-царсвич бабі- Язі, – Спочатку нагодуй, напій . Мене ти, молодця; та постели Мені постелю, виспатися дай, Тоді уже мене розпитуй». Баба- Яга, на ноги звівшися, Івана- Царевича обмила, як годиться, І випарила в бані, напоїла, Нагодувала і в постелю спати Його поклала, проказавши так: «Спи, добрий витязю; покаже ранок За вечір краще; спи собі спокійно, Відпочивай, а про свою потребу Мепі розкажеш завтра, поможу Тобі як знаю». Помолившись, Царевич ліг і скоро сном глибоким Заснув і спав до полудня; уставши, Умившися, одягшися, він бабі- Язі докладно розказав, чого Приїхав у дрімучий ліс, і баба- Яга йому відповіла на те: «Ох, взявся ти, царевичу Іване, За справу нелегку, та не журися, Все з поміччю ми божою владпаєм. Я научу, як смерть тобі Кощея Безсмертного дістати; слухай тільки Мепе тепер: на морі-окіяні, На острові великім, на Буяні, б дуб старий, під дубом тим старим Зарито скриню, ковану залізом; У скрині тій лежить пухнатий заєць, А качка сіра в зайці тім сидить, А в качці тій яйце; в яйці ж тім смерть Кощеєва. Ти те яйце візьми І з ним рушай негайно до Кощея. Коли до замку ти його прибудеш, Побачиш: змій дванадцятиголовий Вхід в замок стереже; зо змієм ти Ие здумай битись, є на нього в тебе Кийок-бийок, вгамує він його. А ти, надівши шапку-невидимку, Йди навпростець до чаклуна Кощея Безсмертного; одразу здохне він, Коли при ньому ти яйце розчавиш. Гляди лиш пе забудь, коли пазад Поїдеш, взяти й гуслі-самогуди: Від їх лиш гри твій батенько Дем’яп Данилович, вельможі всі його І царство все, що разом з ним заснуло, Прокинуться. Ну, прощавай тепер, Царевичу Іване; бог з тобою; Твій добрий кінь дорогу знайде сам; Коли ж свій подвиг славний довершиш, То і мене, стареньку, спом’яни Не лихом, а добром». Іван-царевич, Із бабою-ягою попрощавшись, Сів на коня мерщій, перехрестився, По-молодецьки свиснув; кінь помчався, І скоро ліс дрімучий за Іваном- Царевичем пропав з очей; і скоро Мелькнуло попереду краєм синім Під небосхилом море-окіян. От прискакав до моря-окіяну Іван-царевич. Оглянувшись, бачить На березі морськім рибальський невід, А в неводі тім б’ється щука-риба, Тріпочеться. І голосом людським Та щука промовляє так: «Іване- Царенку, визволь з невода мене І в море кинь; тобі я знадоблюся». Іван-царевич просьбу щуки-риби Враз виконав; вона, хвостом плеснувши На знак подяки, зникла в синім морі. На море дивиться Іван-царевич, Не знає, що чинить. У тому місці, Де море з небом нібито злилося, Вій бачить, довгою стягою острів Буяп чорніє; він і недалеко, Та хто туди перевезе? А кіпь І каже: «Ти, царевичу Іване, Про що замислився? Як нам добратись До острова Буяна? От біда! Не клопочися! Я твій корабель, Держися тільки добре иа мені, Не бійсь нічого, вмить перемайнемо!» І в гриву кінську тут Іван-царевич Рукою вплутався, ногами стиснув Коневі боки; богатирський кінь Розлютився, розбігся і стрибнув З крутого берега в морську безодню; На мить і він, і вершник в глибині Пропали; потім з шумом розступилась Широка хвиля, виринув із неї Могутній кінь із вершником своїм; І кіпь почав грудьми та копитами Бить по воді і хвилі пробивати; Вода навкруг кипіла, й шумувала, І пінилась, і розсипала бризки, А кінь баский одважнимп стрибками Під копита залізні загрібав Ревучу хвилю; ніби корабель На парусах, що йде з попутним вітром, Кінь линув уперед, і довгпй слід Шипучою позаду біг змією. І скоро він до острова Буяна Доплив і на його похилий берег Із моря вибіг, піною покритий. Не гаявся Іван-царевич; віп Коня пустив на луки прибережні Гуляти і траву скубти медову, А сам пішов квапливою ходою До дуба, що при березі морськім На пагорбі підносився зеленім. До дуба підійшов Іван-царевич, Хитнув його могутньою рукою, Та дуб міцний не похитнувся; він Ізнов хитнув його – дуб скрипнув; він Іще його хитнув, що сили мав, Дуб похилився, і під ним коріння Заворушило землю; тут Іван- Царевич ще рвонув його – і дуб Упав на землю; із землі коріння Гадюками угору піднялося, І там, де дуб у землю ним впивався, Відкрилась яма глибочезна. В ній Залізом кована стояла скриня; Іван-царевич скриню ту із ями Вмить витяг і висячий збив замок, Узяв у скрині тій за вуха зайця І розірвав його; та тільки встиг Він зайця розірвати, як із нього Враз випурхнула качка, піднялася І швидко полетіла геть до моря. Пустив стрілу Іван-царевич в неї І влучно так, що качку пропизав Наскрізь; закрякала, тріпнулась качка, А з неї раптом випало яйце, І просто в море, і пішло, мов ключ, На дно. Іван-царевич охнув. Миттю, Хтозна-відкіль, з’явилась щука-риба, У хвилі блиснула, тоді пірнула На дпо, хвостом плеснувши, потім знов Сплила, до берега з яйцем у роті Наблизилась і на піску яйце Зоставила, а потім так сказала: «Ти бачиш сам, царевичу Іване, Що я в годину слушну знадобилась». З тим словом щука попливла. Іван- Царевич взяв яйце; і кіиь могутній З Буяна-острова на берег моря Знов переніс його. І суходолом Кінь поскакав, і скоро прискакав Він до горн крутої, що на ній Кощеїв замок був; її підніжжя Стіна залізна вкруг оперезала, А край воріт залізної стіни Дванадцятиголовий змій лежав, І із його дванадцяти голів Шість завжди спали, шість не спали, вдень Та уночі чергуючися двічі На варті; біля тих воріт залізних Ніхто не смів і здалека спинитись, Бо підіймався змій, і від зубів Його вже не було рятунку – він Сам не боявсь нічого, лиш від себе Міг смерть прийняти; жодна інша сила Йому завдати шкоди пе могла. Та кінь був обережний; він Івана- Царевича підвіз не під ворота, А з боку іншого, щоб змій його Не міг постерегти. Іваи-царевич До змія тихо в шапці-невидимці Під’їхав; шість голів потвори злої Дивились пильно круглими очима, Розкривши рот і вишкіривши зуби, Шість інших на гадючих довгих шиях Лежали нерухомо і хропли В глибокім спі. Тоді Івап-царевич Рукою підштовхнув кийка-бийка, Що теліпався в нього на сідлі, Шепнув йому: «Ну, починай!» Кийок, Не довго думавши, з сідла плигнув, На змія кинувся – і ну його По головах і сплячих гамселити, І по несплячих. Той як зашипить, Як стрепєнетьсяі А кийок-бийок Усе його лупщое та лупцює. Лиш тільки він одну роззявить пащу, Щоб ухопить кийка, – еге, стривай, Не квапся надто, бо уже КИЙОК По іншій морді гатить; змій лихий Усі дванадцять пащ розкриє, хоче Кийка впіймать, – а той по всіх зубах, Оскалених, неначе б то на показ, Гуляє, чистить зуби. Змій роти o Усі закриє, всі носи наморщить І лапами схопить кийка-бийка Попробує, – а той тоді його По всіх дванадцяти шмагає карках; Змій, розлютившися, немов скажений, І кидався, і тіпався, і рвався, І дихав полум’ям, і землю гриз, – Дарма! Спокійно, рівно, неквапливо Кийок над ним свою роботу пильну Продовжував і молотив його, Неначе ціп невтомний. Змій нарешті Озлився так, що гризти сам себе Почав, і, кігті в груди запустивши Собі самому, так рвонув шалено, Що розірвавсь надвоє і додолу, Заверещавши, впав і здох. Кийок Над мертвим далі працювать хотів, Як над живим. Але Іван-царевич Сказав йому: «Доволі! годі! буде!» Кийок-бийок, неначе й не було Нічого з ним, знов на сідло стрибнув. Іван-царевич залишив копя Біля воріт і скатерть-самобраику У нього під ногами розіслав, Щоб кіиь натомлений міг підживитись, А сам лішов у шапці-невидимці, З кийком про всякий випадок, з яйцем В Кощеїв замок. Хоч було тяжкенько Йому на гору дертися круту, Проте добрався він таки до замку Кощеєвого. Там він раптом чує, Що недалеко гуслі-самогуди В саду дзвенять. У сад він увійшов І бачить: гуслі на високім дубі Висять і грають, і сама Олена Прекрасна під тим деревом сидить В задумі. Шапку-невидимку знявши, До неї підійшов він і рукою Подав їй знак мовчати, потім їй Сказав на ухо пошепки: «Я смерть Кощеєву приніс: ти почекай Мене на цьому місці; я з ним скоро Упораюсь і повернусь; і ми, Не гаючись, поїдемо». Іван- Царевич знову шапку-невидимку Надів; шукати думав він Кощея Безсмертного в його чаклунськім замку, Та він і сам до саду завітав. Біля Прекрасної він став Олени І дорікати їй почав, що все Вона сумує. Він сказав: «Іван- Царевич твій до тебе вже не прийде, Не воскресити нам його. Та чим же Я не жених тобі, скажи сама, Моя царівна красна ще й прекрасна! То годі ж опиратися дарма, Твій опір з рук моїх тебе не вирве; Вже я...» Кийкові тут шепнув Іван- Царевич: «Починай!» Узявсь кийок По спині тріпати Кощея. З криком, Немов скаяїений, той почав стрибати, Крутитися; Іван-царевич, шапки Не знявши, примовляв усе: «Додай, Додай йому, кийочку! Хай собака Затямить, як дівчат від шлюбу красти, Як пикою звірячою своєю Та сватанням безглуздим докучати Царівнам красним, навівати сон На царства! Бий, лупцюй його, кийочку!» «Та де ти? Покажись! – кричав Кощей. – Хто ти такий?» – «А ось хто!» – відповів Іваи-царевич, шапку-невидимку Зняв з голови і саме в ту хвилину Яйце об землю вдарив, і воно Аж розлетілося; Кощей Безсмертний Перевернувся швидко і подох. Іван-царевич, вийшовши із саду З царівною Оленою, проте Взять не забув і гуслі-самогуди, Коня-золотогрива і жар-птицю. Коли ж вони зійшли з гори крутої, На коней сіли й рушили назад, Гора ж тоді, жахливо затріщавши, Упала з замком, і на місці тім З’явилось озеро, і довго чорний Над ним крутився дим, на всю округу Нестерпно смердячи. Іван-царевич Додому коням їх везти звелів Як знають; сам же з милою своєю Веселий їхав. Скатерть-самобраика По щирості в дорозі їм служила, Готовий завжди був смачний сніданок, Обід, вечеря – все було в свій час: На мураві пахучій рано-вранці, Опівдні під густим розлогим дубом, Вночі – під голубим шатром шовковим, Що з двох складався рівних половин Розділених. При кояшій їх трапезі Дзвеніли гуслі-самогуди їм, Жар-птиця їм світила, а кийок Стояв біля намету на сторояїі. А коні здружені гуляли разом, Качалися на оксамитних луках, Або скубли траву, росою вмиту, Чи, голови на спини положивши Один одному, тихо-мирно спали. Так їхали вони не день, не два І прибули нарешті в царство те, Де царював старий отець Івана- Царевича, премудрий цар Дем’ян Данилович. І царство все, від самих Кордонів аж до царського палацу, Було повите непробудним сном. Де тільки проїздили мандрівці, Все спало; спали впряжені в соху Воли на полі стоячи; при них Із батогом, застиглим у повітрі, Спав плугатар; на стовбовім шляху Спав вершник із конем своїм, і пил, Піднявшись, сонний, пасмом нерухомим Стояв; був у повітрі мертвий сон; На деревах німе дрімало листя, І сонні на гілках птахи мовчали; По селах, у містах було так тихо, Як у труні; і люди по домах, На вулицях, стоячі та сидячі, І з ними все: коти, собаки, вівці В кошарах, коні у своїх конюшнях І дим у коминах, на стінах мухи, – Все спало. Так у батькову столицю Прибув Іваи-царевич із дороги З царівною Оленою удвох. Як в’їхали вони на царський двір, Побачили, що там лежить два трупи – Були то Клим-царевич і Петро- Царевич, що убив їх злий Кощей. Іван-царевич, варту поминувши, Що біля брами царської застигла Вві сні, повів по сходах наречену В покої царські. У палаці був, Із нагоди повернення синів Царевих старших, прегучний бепкет В той саме час, коли убив обох Царевичів і сон па весь парод Навів Кощей; бенкет у ту хвилину Увесь заснув, хто як сидів, хто як Ходив чи танцював; і в тому сні Так і знайшов усіх Іван-царевич; Спав стоячи Данилович Дем’ян, Біля царя міністр його двора Хропів, розкривши рот, не докінчивша Своєї мови; всі вельможі царські Заснули як стояли, до царя Звернувши очі, нині невидющі, З улесливістю на поснулих лицях, Із усміхом, що на губах застиг. До батька підійшов Іван-царевич З Оленою Прекрасною своєю І мовив: «Грайте, гуслі-самогуди». Тоді заграли гуслі-самогуди... І все прокинулось, загомоніло, Затанцювало, заходило, ніби Нічим не перебитий був бенкет. Як цар Дем’ян Данилович побачив, Що перед ним з царівиою-красою Стоїть його улюбленець Іван- Царевич, то від радості він ледве Не збожеволів: він сміявся, плакав, Дививсь, очей не зводячи, на сина, І цілував його, і милував, І під кінець розвеселився так, Що взявся в боки і в танець пішов З Оленою Прекрасною. Стріляти Звелів на радощах він із гармат, Дзвонити в дзвони і народ увесь Оповістити, що вернувсь додому Іван-царевич, і йому півцарства Тепер же відступав цар Дем’ян Данилович, що буде спадкоємцем Вій повним, і що завтра шлюб його З царівною Оленою у церкві Відбутись має, і що цар Дем’ян Данилович весь кличе свій народ До сина на весілля, – військових, Цивільних, генералів та міністрів, Дворян великих і дворян дрібних, Купців, міщан, простолюд весь і навіть Всіх жебраків. Як другий день настав, Повів у церкву молодят Дем’ян Данилович вінчатись: а як їх Перевінчали, то прийшли вітати Вельможі й жони їх і молоду, І молодого; а народ на площі Біля палацу шумував, як море; Коли ж із молодими вийшов цар На ганок золотий, – тоді від крику: Нехай живе наш цар Дем’ян Данилович з царевичем Іваном, Нехай живе його невістка Красна Олена! – всі будови у столиці Здригнулися, і полетіли вгору Шапки з голів, аж білий день затьмивши. От на обід покликані царем Зійшлися гості – вся його столиця; В домах недужі тільки залишились, Та діти, та собаки, та коти. Своє проворство скатерть-самобрапка Явила тут: на ціле місто враз Розкинулась; сама собою площа Заставилась столами, і столи У два ряди вздовж улиць простяглися; На всіх столах був посуд золотий, Не просте скло – кришталь; а під столами Шовкові килими були усюди Розстелені; усім гостям служили У золотих лівреях гайдуки. Обід же був такий, якого в світі Ніхто не бачив: юшка, мов янтар, У величезних блискала каструлях; Тяжкі та жирні, в сажень довжиною, Із Волги стерляді на золотих Узорних блюдах; кулеб’яка пишна, З груздями гуси, каша до сметани, Масні млинці до свіжої ікри, Добірної, як перли; пироги, На черені запечені, у маслі; А для пиття шипучий квас у глеках З кришталю, пиво шумовите, мед Пахучий і вино з усіх земель: Шампанське, і венгерське, і мадера, І рейнське, і наливки розмаїті – Коротше мовить, скатерть-самобрапка Предивне диво того дня створила. Та часу і кийок не марнував: Вся гвардія була за царський стіл Запрошена, ба навіть і міська Поліція, – кийок по-молодецьки За всіх справлявся; у палаці він Стояв на варті; він же по майданах Та вулицях ходив, щоб пильнувати Порядку: як йому стрічався п’яний, Того в холодну прямо стусанами Він заганяв; кого в порожнім домі За кражею віті заставав, того Періщив так, що від злодійства той Навіки відрікався і ставав На путь чесноти, – словом, наш кийок Нечувано цареві прислужився Під час бенкету, і його гостям, І всьому місту. А в палаці царськім Усе кипіло; гості так пили, Так їли щиро, що з облич рум’яних Котився піт; тут гуелі-самогуди Своє мистецтво показали теж: При них оркестр був непотрібен, гості Наслухалися музики такої, Яка ніколи навіть уві сні Не снилась їм. Та от, коли, наливши Вина у заздоровний кубок, цар Дем’ян Данилович проголосить Хотів «на многа літа» молодятам, Суремний звук на площі залунав; Всі вдивувались, всі оторопіли; Сам цар із молодими до вікна Підходить, – що ж явилось їх очам? Карета в вісім коней (в ній сурмач З сурмою попереду) до палацу Серед народу вулицею мчиться; Уся карета золота, а козла З подушкою, оксамитовим криті Покровом; гайдуків позаду шість, Шість скороходів по боках; лівреї На них із сірого сукна, по швах Басони; на каретних дверцях герб: В червленім полі вовчий хвіст і графська Корона. Зазирнувши у карету, Іван-царевич закричав: «Та це ж Мій благодійник сірий вовк!» Його Стрічать він миттю вибіг. Аж і справді Був у кареті сірий вовк; Іван- Царевич до карети скочив, дверці Сам відчинив, підніжку сам відкинув І гостя висадив, а потім, з пим Поцілувавшись, взяв його за лапу, Ввів у палац і сам його цареві Представив. Сірий вовк віддав уклін Цареві, повагом на задніх лапах Всіх обійшов гостей, мужчин і дам, І всім по компліменту, як годиться, Приємному сказав; був він чудово Одягнений: на голові червона Ярмулка з китичкою, а на шиї Шовкова хустка; куртка в золотих Зірках; блискучі з лайки рукавички І шаллю оперезані тонкою З червоного атласу шаровари; На задніх лапах туфлі сап’янові! І па хвості намітка срібна – так Був сірий вовк одягнений; усіх він Привітністю зачарував; не тільки Дворяни прості і середні, – навіть Вельможі царські і придворні дами Та фрейліни – всі захопились ним Безмежно. Гостя поруч із собою До столу посадивши, цар Дем’ян Данилович з ним цокнувся люб’язно, Проголосив здоров’я молодятам, І грім гармат прославний загримів. Бенкет царя й народу аж до ночі Тривав; а як настала темна ніч, Тоді жар-птицю на балконі царськім Поставили, і весь палац, і площа, І вулиці, де веселивсь народ, Ясніш, як день, жар-птиця освітила, І йшло гуляння в місті аж до ранку, Лишився ночувати сірий вовк; Коли ж уранці-рано він почав, Зібравшись в путь, прощатися з Іваном- Царевичем, його Іван-царевич Став умовляти, щоб зостався він У них назавжди, запевняв його, Що почесті дістане він найвищі, Що у палаці матиме квартиру, Що буде він по чину в першім класі, Що зразу всі дістане ордени І все таке. Подумав сірий вовк І лапу дав царевичу Івану На знак, що згоден. І Іван-царевич Так з того втішився, що вовчу лапу Поцілував. Став у палаці жити Та поживать по-царськи сірий вовк. Пора настала – і по довгім славнім Урядуванні мудрий цар Дем’ян Данилович скопчався, на престол Зійшов Іван Дем’янович; удвох Із любою царицею своєю Він довго жив; благословив господь Їх дітками дрібними; сірий вовк Душа у душу жив з царем Іваном Дем’яновичем, няньчився з його Дітьми, сам, як дитя, із ними грався, І меншеньким розповідав казки, А старшеньких навчав читать, писати Та арифметики і їм давав Поради, вельми у житті корисні. Поцарювавши довго і премудро, І цар Іван Дем’янович скончався; За ним услід пішов і сірий вовк В могилу. Та знайшлись в його паперах Докладні записи про все, що він У лісі й між людьми в житті побачив, І ми тепер по записах отих Правдиве це оповідання склали.
|