Жив на світі цар Матвій, Жив у злагоді міцній Із царицею, та в них Не було дітей на гріх. От цариця по лужку, По зеленім бережку Йшла собі якось одна, Гірко плакала вона. Раптом бачить, лізе рак; Він сказав цариці так: «Як мені тебе шкода! Не сумуй, це не біда!.. Кинь журбу свою важку, – Скоро матимеш дочку». «Ой, спасибі, добрий рак! Добра вість і добрий знак...» Та вже рак в струмок пірнув, Слів цариці не почув. Він, звичайно, був пророк, Що сказав – збулося в строк. Народилася дочка У цариці, та така, Що ні в казці розказать, Ні пером описать. Щоб відзначить день такий Цар дає бенкет гучний; І в палац на честь родин Одинадцять кличе він Чародійок молодих. Всіх було ж дванадцять їх. Та дванадцяту одну, Сивокосу, злу, хмурну, Не покликав цар однак... Помилився як же так Наш розумний цар Матвій? Не сподобалось те їй... Та була причина тут: Мав наш цар дванадцять блюд, Блюд коштовних, золотих, Що гостей частують з них. А тепер: немов на зло, Одинадцять лиш було. (Хтось дванадцяте украв. Як, коли? Ніхто не знав.) «Що ж робити? – цар сказав. – Будь що буде!» Й не послав На бенкет старої звать. От зійшлись бенкетувать Гості, сіли за столи, Довго їли і пили, А віддячивши як слід За гостинність і привіт, Стали доньку дарувать: «В злоті будеш походжать, І краса очей твоїх Буде радувати всіх. У добрі, не у журбі, Жити будеш... і тобі Дам я красеня в мужі, Лиш живи та бережи Дім і діточок своїх». Так от десять молодих Чарівниць мале дитя Дарували на життя. Та й пішли собі; гляди, – Вже остання йде сюди. Ще не мовила й слівця, Як із дального кінця Непокликана встає І проказує своє: «Я на святі не була, Та дарунок принесла. У своїх шістнадцять років Стрінеш горе ненароком. В цьому віці достеменно Рученьку об веретено Ти, мій світе, удряпнеш І у цвіті літ помреш». Пробурчавши так, стара Відьма зникла із двора. Та ж, яка лишилась там, Проказала: «Я не дам Всяким відьмиськам-бабам Глум чинити над дитям! Я зніму її прокльон; Буде то не смерть, а сон. Триста років пропливе, – І царівна оживе. Буде довго в світі жить, Будуть внуки веселить І царівну, і батьків Аж до смертних їхніх днів». Гостя, цей оддавши дар, Зникла враз. У смутку цар – Як-то доньку рятувать?.. І, щоб лихо одігнать, Видає такий указ: «Заборонено від нас В нашім царстві на полях Сіять льон, а у домах Веретен щоб зник і дух; З царства вислать всіх прядух». Видав цар такий закон (Скільки зразу заборон!) І почав і їсти й спать, Добре жити-поживать; Дні ідуть, пливуть літа, Царська донька вироста. Розцвілась, як весноцвіт. От їй вже п’ятнадцять літ... Що-то в світі її жде? От з царицею іде Якось цар собі гулять; Та дочку з собою взять Не прийшлося їм; вона, Сидячи весь час одна У світлиці край вікна, Стала хмура і сумна. «Дай, – подумалося їй, – Я палац огляну свій!» Швидко встала і пішла! А кімнат – нема числа! Всім милується вона. Ось кімната ще одна, Незачинена; у ній По драбині гвинтовій На горище хід веде. І сюди царівна йде. Бабця там стара сидить, Гребінь з вовною стирчить. Бабця та пряде, й співа, В пісні тій такі слова: «Веретенечко, крутись, Чисте прядиво, не рвись! Скоро, скоро, в добрий час, Ждана гостя буде в нас». Ждана гостя увійшла, Пряха гості подала Веретено, і умить Стало дівчині боліть, Бо вкололо руку їй, – Світ потьмаривсь золотий, Спить вона вже сном міцним, Разом з нею й царський дім Весь окутується сном. І затихло все кругом. У палац вернувшись свій, Став на ґанок цар Матвій, Похитнувся, позіхнув І з царицею заснув. Почет весь за ними спить, Варта царська теж стоїть, Вся при зброї, в тихім сні, І на сплячому коні Сам хорунжий на чолі. А на рамах і на склі Сонні мухи скрізь сидять, Край воріт собаки сплять. В стайнях коні вороні Гриви звісили рясні. Коні корму не їдять, Коні сном глибоким сплять. Спить і кухар при вогні, І вогонь також у сні – Не палає, не горить, Сонним полум’ям стоїть; Не гойдається над ним Звитий клубом сонний дим; Весь палац і все кругом Обійняте мертвим сном; І поріс навколо бір; І, куди не кинеш зір, Скрізь терник повиростав, Всі дороги перетяв Він у сонний царський дім; І, не топтані ніким, Заросли стежки туди. А підійдеш – жди біди! Там і птах не пролетить, Близько й звір не пробіжить, Навіть хмарку на той ліс Ще ні разу не приніс Вітерець з далеких нив. Цілий вік отак проплив; Вже й забувся цар Матвій, Стерся в пам’яті людській, Бо було це так давно... Люди знали лиш одно, Що у лісі дім стоїть, Що царівна в домі спить, Що їй спати триста літ, Що туди заріс і слід. Повідають лиш діди: Намагалося туди Безліч сміливих ходить, Щоб царівну розбудить, Навіть бились об заклад І ходили, та назад Не прийшов ніхто. З тих пір У страшний ходити бір Не наважувавсь ніяк Ні старий, ані юнак.     Третій вік минав... І ось... Дня весняного якось На мисливство між долин Із псарями царський син Недалеко проїжджав І від почету відстав. Опинився враз один Окрай бору царський син, – Не пройти між диких віт. Зустрічається з ним дід. «Розкажи мені, старий, Що оце за бір такий?» – У дідуся він пита. Головою дід хита, Та одначе розповів, Як чував він од дідів: Що в чудеснім борі цім З давніх років царський дім Зачарований стоїть; Що царівна в домі спить, Що їй сон потьмарив світ І триває триста літ; Що у сні вона чека День у день рятівника; Що путі туди важкі; Як відважні парубки Намагалися пройти, Та одначе до мети Не доходили, – усяк В лісі гинув, неборак. Був хлопчина бойовий Царський син. У казці тій Вчув він правду і коня Враз пришпорив, навмання Кінь, як вітер, мчить у бір Усьому наперекір, І в одну хвилину – там. Що ж явилося очам Сина царського? Весь ліс В огорожі, далі ріс Не терник уже густий – Чагарник розцвів рясний, Скрізь троянд веселий цвіт; Сам розсунув темінь віт Бір сміливцеві навстріч. Витязь вгледів тут увіч Свіже все; ось перед ним Над цвітінням молодим Йдуть метелики в танок; За струмком дзюрчить струмок В’ються, плещуть, блискотять; Птахи крильми лопотять У зеленій гущині; Хащі зовсім не страшні, Ліс пахучий і дзвінкий. Їде витязь молодий Довго між широковіть, Перед ним палац стоїть. Ось його доводить слід До розчинених воріт. Ось у двір в’їжджає він, У дворі стрічає він Тьму людей, і кожне спить: Той як вкопаний сидить; Нерухомо той іде; Той, неначе річ веде, Рот розкрив, але та річ Цілих троє вже сторіч У вустах його мовчить; Той зібрався відпочить, Та лягти іще не встиг, Як в чарівнім сні застиг, Не вмостившися як слід. Нерухомий триста літ Не стоїть він, не лежить І, готовий впасти, спить. Витязь ходить з краю в край, Він здивований украй Сонним царством отаким. Ось і ґанок перед ним. Він по східцях хоче йти (Швидше, швидше до мети!). Та на східцях цар лежить, Із царицею він спить. Перетята вгору путь. Витязь дума: «Як же буть? У палац пробратись як?» І відважився юнак. Він ступає спроквола Через царственні тіла. У палаці все вві сні, Тихо скрізь, як у труні. Ходить всюди царський син, Раптом бачить двері він Незачинені в покій; По драбині гвинтовій Він по східцях вгору йде. Що ж таке там? Де він, де? Вся душа його кипить, Перед ним царівна спить. Мов дитя, лежить вона, Щоки квітнуть, як весна; Вся палає уві сні, Вії блискають рясні; Сонне полум’я в очах; Наче темінь по ночах. Звиті кучері її В коси, що, мов дві змії, Круг чола лягли, тугі. Груди білі, мов сніги. На тонкий, тендітний стан Ліг легенький сарафан. Губи пломенем горять, Руки – лебеді лежать Край грудей її тремких; В чобітках лежать легких Ніжки – диво серед див. Витязь серце розпалив Всім побаченим в ту мить, Мов укопаний стоїть. Непорушно спить вона. Сила сну у ній міцна. Як ту силу подолать? Щоб жадобу втамувать, Утолить душі порив, Він обличчя нахилив До ланіт її палких І горінням вуст жарких, Ніжним диханням її Весь облитий, він свої Почуття не вгамував І її поцілував. Вмить прокинулась вона, Вмить за нею вирина Все зі сну у царстві тім: Цар, цариця, царській дім. Знову гомін, метушня. Як було все; ніби й дня Не минуло з тих часів, Як тут сон все оповив. От по східцях цар іде; Нагулявшись, він веде І царицю у покій, Слідом – почет, наче рій; Струнко вартові стоять; Мухи зграями летять; Підворітний гавка пес; Доїдає свій овес Кінь на стайні; куховар Дме на вогнище – не ж ш, І тріщить вогонь, гориті, І струмочком дим біжить. Все бувале тут. Один Небувалий царський син. Він веде царівну вниз, До грудей її притис, Обіймають їх батьки... Ще додам я залюбки Про весілля і бенкет: Пив я там вино і мед; Хоч по вусах все текло, – В роті й краплі не було. Валентин Бичко ?