|
Був якось мельник. Жив собі та й вмер, і трьом синам нічого не залишив, окрім осла, млина й кота, – та й все! От старший син узяв собі той млин, середній брат забрав собі осла, а меншому дістався тільки кіт. Засумував, забідкався юнак: – Брати мої, – він каже, – вдвох з’єднавшись, собі на хліб зуміють заробити. А що ж мені? Кота спекти та з’їсти і потім з хутра вичинити комір, а далі що робити? Чим прожити? – Так міркував він вголос, зажурившись, а кіт лежав на припічку та слухав і раптом каже: – Не сумуй даремно! Ти справ мені лиш чоботи й торбину, щоб міг ходити я на полювання, тоді й побачиш, чи така нікчемна та частка спадщини, що ти одержав! Хазяїн, хоч котові й не повірив, та все ж згадав, що кіт і справді спритний: мишей та пацюків він добре нищив, ще й хитрощі вигадував всілякі – то мертвим скинеться, сторч головою повисне десь, то в борошно вбереться, сховається в димар, чи під діжею лежить, скрутившись кільчиком. Тому-то він слів кота не пропустив повз вуха. І справді: тільки-но він дав котові добрячу торбу й чоботи великі, кіт торбу почепив собі на шию та й рушив полювать в таку місцину, де, як він знав, кролів було багато. У торбу всипав потерухи з сіна, поклав на землю, ліг неначе мертвий і став терпляче ждати, щоб якесь ще недосвідчене в житті крольчатко прибігло скуштувати потерухи. І він недовго ждав. Ось появився якийсь дурненький довговухий кролик, понюхав торбу, носиком поторгав і вліз всередину... А кіт швиденько смикнув за шворку й, торбу затягнувши, розправився в одну хвилину з гостем! Радий з своєї здобичі, мисливець пішов до королівського палацу і попросив про себе сповістити. Король звелів ввести кота в покої. Кіт увійшов, низенько уклонився та й каже так: – Всевладний государю, я вам кроля приніс від свого пана маркіза Карабаса (так назвав він свого хазяїна)! Пошану щиру мій пан вам переказує уклінно і просить вас прийняти цей дарунок! – Скажи маркізові, – король відмовив, що подарункові я дуже радий, і передай йому мою подяку! – Кіт уклонився і пішов додому, і поки йшов він через той палац, всі перед ним вставали й тисли лапу, всміхаючись привітно, адже він був прийнятий ласкаво королем, який, напевно, про державні справи з ним довго вів розмову наодинці!.. А кіт такий був чемний, що навкруг всі дивувалися й гадали, що провів він все життя в найкращім товаристві. Ось трохи згодом знов пішов на влови кмітливий кіт. Засів в густому житі із торбою своєю й там впіймав на цей вже раз двох жирних перепілок, і їх негайно він до короля, як і кроля, поніс у подарунок – все від свого маркіза Карабаса. Охочий був король до перепілок, ізнов звелів ввести кота в хороми і, перепілок власноручно взявши, він наказав маркізу Карабасу подякувати щиро. Так наш кіт ще тижнів три-чотири королеві від імені маркіза Карабаса усе носив кролів та перепілок. От якось він дізнався, що король зібрався на прогулянку з дочкою (а ця дочка його була красуня така, що й світ ще кращої не бачив), і що вони поїдуть аж до річки. Дізнавшися про все це, хитрий кіт враз до хазяїна прибіг і каже: – Якщо тепер послухаєш мене, то станеш і щасливий, і багатий. Але для цього треба, щоб ти зараз пішов купатись в річці. Я вже сам все далі так зроблю як слід. А ти сиди собі в воді та хлюпощися і не турбуйся ні про що! – Таку пораду виконать маркізу Карабасу було не важко. День був теплий. Він пішов охоче, до тієї річки, у воду вліз і в ній сидить по шию. А вже й король з дочкою зовсім близько! Тут раптом кіт як закричить: – Рятуйте!!! Сюди, сюди! – Що сталося? – питає, під’їхавши, король. – Маркіза Карабаса пограбували й кинули у воду!!! Він потопає!!! – Вмить король наказ віддав своїм міністрам і вельможам – всі кинулись тягти з води маркіза. А королеві кіт шепнув на вухо: – Хай буде, государю, вам відомо, що мій маркіз нещасний зовсім голий, бо злодії забрали всю одежу! – (А він одежу сам сховав в кущах.) Король негайно одному з міністрів сказав, щоб той із себе одяг зняв і дав маркізові. Міністр пішов за кущ, роздягся там, і ось в його одежі маркіза кіт представив королю. Король ласкаво привітав маркіза, а через те, що той був з себе красень, не диво, що й красуні королівні сподобався він. Ще й мундир розкішний, хоча для нього трохи й завеликий, – бо наш юнак був тонший за міністра! – все ж вигляд надавав йому чудовий. Коротше кажучи, маркіз усім припав до серця. Сісти разом з ними його в коляску запросив король. А хитрий кіт вперед побіг щодуху. Коли це бачить – косарі на луках збирають сіно. Кіт гукає їм: – Король проїде тут! І якщо ви не скажете, що ці зелені луки є власністю маркіза Карабаса, то він усіх накаже порубати на дрізочки! – Аж ось король під’їхав і запитав: – Скажіть, кому належить ця сіножать? – Маркізу Карабасу! – всі разом закричали косарі, котом-хитрюгою налякані до краю. – Багаті луки маєте, маркізе! – король промовив, а маркіз вклонився і відповів: – Так, луки непогані! Тим часом кіт ще далі поспішив, і серед поля він женців побачив, які в снопи в’язали стигле жито. – Гей, люди добрі! Іде наш король! Він запитає вас: чиє це жито? І якщо ви не скажете йому, що це поля маркіза Карабаса, то він звелить усіх вас порубати на дрізочки! – Аж ось король під’їхав. – Кому належить поле це? – питає він тих женців. – Маркізу Карабасу! – женці йому відповіли з поклоном. Король промовив знов: – Маркізе, ви поля багаті маєте! – А той знов уклонився й відповів спокійно: – Так, непогані! – Кіт все далі біг і всіх зустрічних вчив, як королю відповідать. Був вражений король багатствами маркіза Карабаса!.. І от нарешті до якогось замка прибіг наш кіт. Він знав, що в цих місцях жив Людоїд-чаклун. Про нього кіт багато чув. В одну хвилину він зметикував, що слід робить. Сміливо до замка увійшов і попросив, щоб Людоїд прийняв його ласкаво. От Людоїд спитав: – Які діла вас, коте, привели до мене? – Кіт на це відповів так: – Шановний Людоїде, давно я чутку чув, немовби ви умієте за мить перекидатись, ким тільки схочете. Хотів би знати я, чи справді отаким чудесним хистом ви володієте? – Авжеж, звичайно так! Ось подивіться! – І чаклун зробився жахливим левом з гривою густою і з гострими зубами. Бідний кіт так налякався, що (хоч був в чоботях) одним стрибком під дахом опинився!.. А Людоїд зареготав і знову зробивсь людиною і попросив кота назад зійти. Спустився з даху кіт і каже: – Знати б я хотів, одначе, чи можете ви і в малу тваринку, хоча б у мишеня, перевернутись? – Звичайно, можу, – каже Людоїд, то хитрість невелика! – І одразу зробився він маленьким мишеням. А кіт того й хотів, він тільки – стриб! Схопив і з’їв одразу мишеня!.. Король тим часом і сюди доїхав, спинився і питає: – Чий це замок? – А кіт, з господарем так спритно покінчивши. чекав уже біля воріт уклінно і так казав: – Чи буде ваша ласка проїздом, государю, завітати в цей замок до маркіза Карабаса? – Як? – запитав король. – І замок цей також належить вам, маркізе? Я дивуюсь і дуже радий побувати в ньому! – І наказав король своїй колясці під’їхати до ґанку. Вийшов сам, а королівні руку дав маркіз, і всі пішли по сходах у покої. Там у просторій галереї був накритий стіл і полудник готовий (бо Людоїд на учту запросив своїх знайомих; та вони, дізнавшись, що тут король, не зважились ввійти і подались додому). Ось до столу король пішов з дочкою та маркізом, і почали вони бенкетувати. Коли ж у королівській голові вино зашумувало, він і каже: – Чи не схотіли б ви, маркізе любий, щоб я за вас віддав свою дочку? – Маркіз, звичайно, згодився охоче, і в той же час весілля відгуляли. Кіт залишився при дворі. Зробився вельможею великим і на свята в чоботях оксамитових з’являвся. Він пацюків ловити зовсім кинув, а якщо і ловив, то лиш для того, щоб порозважитись і ту нудьгу, що обняла його на схилі віку, про дні минулі згадкою розвіять.
|