|
Лавиною хвилі холодні колише Широкеє Чорнеє море. Останній матрос Севастополь залишив – Пішов у безкраї простори. І грізний, солоний, розбурханий вал За хвилею хвилю ущент розбивав. В тумані, в імлі Не видно землі – Пішли в далину кораблі. Кипіла вода штормова за кормою, Як друзі героя шукали. Вмираючи, камінь стискав він рукою, І сині вже губи шептали: «Коли я ту скелю в Криму залишав, З собою шматочок граніту узяв – Щоб всі ми жили На рідній землі, Щоб Крим позабуть не могли. Хто візьме той камінь, нехай поклянеться, Що з честю носить його буде. У бухту любиму він першим проб’ється І клятву свою не забуде. Той камінь завітний пала гаряче, І серце матроське вогнем він пече... Граніт не схолов, Він горе зборов – На ньому ж російськая кров!» І пройде крізь бурі і шторми той камінь, Щоб стати на місце надійно. І чайка крилата полине над нами, І серце заб’ється спокійно. Матрос чорноморський на скелю зійде, Він серце Вітчизні віддав молоде – Щоб мирно ішли У даль кораблі Під сонцем своєї землі.
|