...Тут ви́на у піні й квіт шалений, І ти, чи ти не моя? Полу́день в цикадах, і у Шопена Закоханий спить рояль. Ми господарі тут, і це наша вілла, Та чому розлюти́вся кущ, Ніби ним колонади тривога обвила, Чіпки́й листопадовий плющ? Ні клумб, ні басейнів і двері всі навстіж, Йдемо ми, безладдя кругом, Негода пройшла буревіями наче, Садиба – суцільний погром. Пивни́ця – розкритим гробо́вцем родинним. З уламків розбитого скла Кров виноградна у землю, могильний Порушивши спокій, стекла. Вапно просипає пробоїн каліччя, І люстрою місяць хитнувсь, Невпевнено наче ковзнув по обличчю Й постать осяяв твою. Із зали відлуння, як голос безликий Взиває у місячній млі. Безногий оцупок рояля-каліки Лежить на естрадному тлі. Не руш! Не чіпай! Бракувало халепи! Пащеку зловісну облиш. Дивись, як він шкірить сво́ю щелепу. Тікаймо! Тікаймо хутчіш! Але ти, нечемна, навіщо навмисно Торкнулася пружності струн! І арфою враз пролунав урочисто Скорботи пронизливий сум. Ще мить – нас уламками стіни накриють. Ні! Не переможе страх Життя! Утікаймо туди, за периметр Зруйнованих балюстрад! На сходах тарахкання, бряцання чутно. Та що ж воно? Чуєш? Там... Рояль, ніби чорна труна, невідступно За нами повзе по п’ятах. Ребром через двері й по сходинах плазом Безнога потвора сповзла. Реве і гримить, бо воліє до сказу, Щоб нас повернути назад. Де наше авто?.. Ось беззубий, здається, Нас наздожене, іще мить: Шуршить в кипарисах. Та з ним жарти кепські. Від відчаю серце щемить. Втікати? Куди! Недосяжні нам гори, А море – промозглий шторм. Примари минулого. Горе нам! Горе! Ми гинемо. Та за що?..
|