|
– Ей, привіт! – Добридень, друже... – Ти уроки вчив? – Не дуже... Бо мені завадив кіт! (Навіть звуть його – Бандит...) Ледь підручник я узяв й сів за стіл – як чую: «Няв!» «Йди-но геть! – кажу коту. – Скруту маю я ще ту́: вчитись треба, пихтячи... Так що – дзусь, і не нявчи!» Він же – виліз на стілець, й ніби спить, – от хитрунець! Тільки бачу я оману, і на неї не пристану! «Хитрий ти котячий син!» – й смик його за хвіст!.. – А він? – Підхопився він спрожогу, на стільці подер сукно, скинув зошит на підлогу, а мені подряпав ногу – та і скочив у вікно!.. Втім, на нього я не злюсь, зайвий раз не крикну «дзусь». Тільки каже вся сім’я, що в усьому винний – я. Й заявив я їм ґрунтовно, що – обмова це пуста: спробуйте самі, шановні, втримати за хвіст кота!
|