|
В знаннях великих – схована печаль, Так говорив творець Екклезіаста. Я не мудрець, та чому мені часто, Так шкода світ, і людство усе жаль? Природа жити хоче, й через те вона, Згодовує мільйони зерен птиці, Та з мільйона до сонця, до зірниці, Чи вирветься із них колись хоча б одна. Гримить весь світ, прохає красоти, Кричать моря, забризкані у піну, Але на пагорбах у зиму сніжну, Лиш обраним дозволено цвісти. Я тільки лише я? Я – лише упірнув, У мить земного існування. Боже правий, Навіщо Ти створив світ милий і кривавий, І розум мені дав, щоб я його збагнув!
|