|
Опадають останні троянди, Журавлі кудись небом летять, І Природи осінні паради, Помаранчевим листям тремтять. По холодній і голій алеї, Чом ти листям опалим бредеш, Не жаліючи долі своєї, З головою непокритою йдеш? Все життя твоє десь причаїлось, В цих осінніх, вологих дощах, Що ж з тобою тепер приключилось, Чому сльози блищать на очах? Як посмів ти вчинити так з нею, Проганяючи Душу свою, Відпустить, щоб блукала землею? Вона ж згине в далекім краю. Хай й життя твоє далі безкрає, Та сказати хочу тобі, Віроломніше зради немає, Ніж зрада самому собі.
|