|
Дай куточок мені, шпаче, дай, Дай в шпаківні старій мені прихисток. Під заставу я б душу віддав За підсніжників голубих твоїх дихання. І бурмоче, і свище весна. По коліна тополі затоплені Вже проснулися клени – це знак, Мов метелики, ваблять листочками. На полях такий розгардіяш, І струмків така нісенітниця, Геть з горища – весняний шантаж: У гаї стрімголов – в красі ж піняться! Серенаду вже, шпаче, почни! Крізь литаври і бубни історії. Бо ти ж перший співець наш весни Із березової консерваторії. Гей, свистуне, виставу відкрий! Запрокинь ввись рожеву ти голову, Сяйво струн всіх безжально рвучи Аж у горлі гаю березо́вому. І я здатен старатися так, Та шепнув же метелик мандруючий: «Хто горлати весною мастак, Того голосу влітку не чуєте» А весна, а весна ж то краса! Вся душа повна цвіту бузкового. Душе, що ж вже шпаківню здіймай Над садами весняними – сповіддю. На високій жердині селись, Палай в небі весняним мить – за́хватом, Павутинням за зірку вчепись Разом з хором пташиним і за́палом. Хай обличчя вбере світолад, Голубим ти підсніжникам кланяйся, Без свідомості – в радості шпак - Разом з ним в полях ве́сну заманюйте.
|