|
Серед дітей, що грають у садку, Нагадує вона нам жабенятко. В штанці заправлена сорочечка у цятку, Руде волоссячко, що зібране в пучку́, Великий ріт, і зубки всі кривенькі – Обличчя в неї зовсім не гарненьке. Двом хлопчикам, одноліткам її Батьки купили по велосипеду. Сьогодні хлопці, навіть без обіду, Ганяють у дворі, не бачачи її, Дівча ж біжить, біжить за ними слідом. І радість друзів – зовсім, як своя – Із серця дівчинки назовні птахом рветься, Тому вона радіє і сміється, Охоплена вся радістю буття. Ні тіні заздрощів, не умислу якогось – Істота ця не знає про таке. Їй все на світі так безмірно ново, Так живо все, що іншим – неживе. Не хочу думати я, дивлячись на неї, Що раптом, вроди не побачивши своєї, Помітить з жахом, що серед дівчат Вона лише – незграбна сіра мишка. Я хочу вірити, що серце – то не іграшка, Його зламати неможливо раптом так. Я хочу вірити, що полум’я іскристе, Що у глибинах в неї десь горить, Всю біль збере і спалить її вмить, І буде серце в неї знову чисте. Нехай обличчя риси не такі, Щоб спокусити вродою своєю, Дитячя грація прекрасної душі Нагадує незайману лілею. Якщо це так, то що ж, скажіть, краса? Чому її всі люди так бажають? Посудина вона, яка пуста, Або ж вогонь, що в ній завжди палає?
|