|
Серед дітей, що грають у юрбі, Вона нагадувала жабенятко – Заправлена в штанці рубатка, Великуватий рот, зубки криві, І що обличчя гарне – не сказати, Одна прикраса – те волосся рудувате... Двом хлопчакам, одноліткам її, Обом батьки по роверу купили – Значна подія сталась у дворі! Ото вже щастя! Так вони зраділи, Весь день ганяють, нехтують обідом, Дівча ж за ними поспішає слідом... Для неї радість хлопців, як своя, На волю щира втіха з серця рветься, І дівчинка у захваті сміється, Охоплена дарунками буття! Ні тіні заздрості, ні наміру лихого Іще не знає це дівча мале, І бачить світ в чарівності нового, Що для когось вже зовсім неживе! Не хочу навіть думати про те, Що і до неї темний день прийде, Як доведеться з жахом їй збагнути, Що не дала природа їй краси... Та вірю, як настануть ті часи, Не згасить серце тих думок отрута! І хочу вірити, її пречистий пломінь, Який у серця глибині горить, Увесь той біль один переболить, А туга зійде, як весняна повінь. Дарма, що не красунею росте, Їй майже нічим вабити уяву – Дитяча грація її душі, проте, Дарує світу радість нелукаву. А якщо так, то що таке краса, Й чому її обожнюють так люди? То, може – амфора, порожня і крихка, Чи все ж вогонь, що зігрівати буде...
|