|
Поміж дітей, що граються в дворі, Вона – смішне, звичайне жабенятко. Заправлене в труси благе сороченятко, Кілечка рудуваті на чолі Розтріпані, рот довгий, зубки – криво, Обличчя риси гострі й некрасиві. Двом пустунам, ровесникам її, Батьки купили по велосипеду, І хлопчаків не догукатись – вредні Ганяють увесь день, забувши знов її. Вона за ними бігає без тями, Хлоп’яча радість більше, ніж своя, Томить її і геть із серця рветься, І дівчинка заливчасто сміється, Вселенською щедротністю сія. Ні тіні заздрощів, ні помислу дурного Істота ця з народження не зна, Їй все на світі так безмежно ново, Так живить все, що інших поглина... І я не хочу думати ні трішки, Що прийде час, дівча прозріє нишком, Відкриє з жахом, що поміж красунь Вона всього лиш бідна сіра мишка... Так вірить хочеться, що серця Вічну Книжку Господь не дасть на неправдивий суд! Так вірить хочеться, налюблене віками, Те, що у глибині її горить, Весь Божий біль в собі переболить І перетопить найстрашніший камінь. І хай ці риси гострі, як ножі, І нічим полонити їй уяву, Палка, дитинна грація душі Вже струменить, як марево по травах... А раз це так, то що ж є красота Й чому її обожнюють так люди? Вона – лиш лампа, хай і золота, Чи той вогонь, що тріпається в грудях?
|