|
М.Я. Метелиця знов тішиться, Вже з ранку в суєті. Не віриться, не віриться, Що ти – вже вчора ти. Сніжинки зовні бісяться, І звуть в пустелю знов. ... Ми три холодних місяці Морозили любов. * * *Сядь-но поруч, мені розкажи, Стільки місяців де відбувалася, На які там пішла віражі, І по сходах яких піднімалася? * * *Хтось тягне душу мукою Ласкавою рукою. Політ сніжинок слухаю, І спокій йде рікою. Шум далекий електрички, Сніг, стежинка – все пішло. Я забув твоє обличчя, Ніби тебе й не було. * * *Я на дзвінки вже звик мовчати, Не відчиню на стукіт двері. Я був довірливим спочатку, Та недовірливий тепер я. * * *Не вірити – рано, а вірити – пізно. Все ближче життєвий оскал. І в закутках мозку, таємно ще, звісно, Зростає десь туга така. * * *Її ми згодом забуваємо Ім’я, ходу і голос нині. Ми поступово зариваємо Одні під іншими хвилини. * * *Від моторошного сказу Гострим болем морщу бров, Обв’яжу бинтами часу Обгорілу я любов. * * *Степів білих сніжність, Лижня нескінченна. Пішла твоя ніжність Навічно, напевно. * * *У хуртовині зникли назавжди Вогні мого останнього вагону. Я забувати став про поїзди. І, наче білі, посивілі чи погони, Лягли сніги на плечі – ось сюди. * * *Навряд чи вірші допоможуть болю, А довгі ночі так диявольськи гіркі. І, нервів віжки розпускаючи поволі, Пишу я знову й знову ці рядки. * * *Коньяк приємно обпікає тил щоки – І кров шипить, і навіть в скроню б’ється, І бачиш світ вже ніби зовсім навпаки... Наразі трохи навскоси, здається.
|