|
Людина я, і цим уже трагічний. Людина я, і смерть для мене звична, Не найтрагічніше – у ній самій. На неї самовбивці покладаються, Але коли вбивають, наче граються, – Це дикість! І вагатися не смій! Кому чужа трагедія байдужа, За гордовитість той своє заслужить. Та хто ти єсть? Життєвих звихрень пил. Ти без чужих трагедій неможливий. З нещастям інших будь же справедливий, Безтактністю страждань не зачепи. В Белфасті я вчинив не зовсім ґречно: Взяв фотоапарата недоречно, Ним по-туристськи замінивши зір. Зайшовшися за це репетувати, На мене замахнувся автоматом Прищавенький солдатик, наче звір. Я розумів його. Кому охота Лишитись на принизливому фото. Нещасний хлопчик... Не його вина... Попавши в старохристиянський розбрат, У куртці диверсантській (весь – як просьба) Ждав спиною він кулю із вікна. Що передбачити чи бачити він міг. Навколо – скла криводзеркальний сміх, Що жахом переповнював думки. А із-за вікон, сховані чимдалі, На всіх інаковірних чатували Гвинтівочні караючі курки. Хоч як цей вік прогресу не прикрасьте, Терор не тільки десь там у Белфасті, А безробіття – вивертом ігри?.. А скільки знищено поволі і старанно Терором заробляння безнастанним, Що не кривавий тільки до пори!
|