Коли його били фашисти в концтаборі
і скалилися: «Попався...»,
він ховав одне – свої пальці кістляві:
аби лише не по пальцях.

А потім викликав вертухай,
фашистик рожевий, прилизаний.
«Ось інструмент... Нумо заграй!..» –
а він: «Не граю лакизам...»

І його виступати з кайлом в руках
на звалищі сміття примусили,
Але в пальцях його – в десяти тайниках
ховалася музика, музика.

А коли просочився – аж зблідла пітьма –
місяць крамольними краплями,
вуглиною в’язень творив крадькома
на підлозі клавіші, клавіші.

У комусь бурчала квасоля гнила,
хтось рідними снив іменами,
а з не поструганих «соль» і «ля»
в пальці скалки впиналися.

І він грав – вже й зажеврів день,
зривався і знов достоту,
хоча одержати міг лишень –
букет із колючого дроту.

Його не брав перелячний нуд,
бо гинуть кругом без розбору.
Більше страхало, що кволий етюд,
особливо в частині мажору.

Він, повернувшись, не пив, не ридав...
Весь, як суцільне – «звідти»,
від полотнини звільнив рояль
і дрібки пилюки витер.

І професор, старий, аж волосся руде, –
у бувальцях, видно, бувалий! –
прослухавши, спитав спантеличено: «Де
ви так добре підготувалися!”

...Грай, піаністе! Відпливає барак –
музичний ковчег твій ноїв,
та криком кричить, проступає крізь фрак
невидимий табірний номер.