|
Що попрошу в людей цих я – прекрасних, а чи непрекрасних? Не треба більше нам вождя. Наш вождь розіп’ятий завчасно. І викликаючи лиш сміх, яким втішатися замало, іще я попрошу у всіх: не треба, щоб мене не стало. Я потихеньку так молюсь, заблуканий – про всіх останніх, а сам розтанути боюсь, як в світлі дня промінчик ранній. І смерті боязкість мою даруйте; я прошу так мало: у цім закинутім краю не треба, щоб мене не стало. Вчепившись у стрімку траву, шепочу вже усім і всюди: я просто не переживу того. що я живим не буду. Я словом не прошу своїм ні орденів, ні п’єдесталу, за винятком всього одним: не треба, щоб мене не стало. Як пахне зошиток старий з забутим пелюстком жасмину! Жахливо вибити із гри красу й жахливість світоплину. Забуть про смертних – смертний гріх. О смерте, ти б від нас відстала! Не треба, щоб не стало всіх, не треба, щоб мене не стало.
|