|
Є Бабин Яр, а пам’ятників – ні. Крутий обрив, немовби він – надгробок. І страшно, бо вже стільки літ мені, як самому єврейському народу. Я нібито наразі – іудей. Ось я бреду по Древньому Єгипту. А ось я, на хресті розп’ятий, гину, й сліди гвіздків відкриті для людей. Мені здається, Дрейфус – також я. Міщанство – мій донощик і суддя. Мене – за грати. Я попав в кільце. Зацькований, обпльований, оббреханий. І дамочки з брюссельськими манжетами зонтами з виском штурхають в лице. Ввижається – я хлопчик в Білостоці. В калюжах крові, на підлозі, там безчинствують вожді трактирних «точок», й тхнуть спиртом з цибулинням пополам. Я, чоботом відкинутий, безсильний. Даремно я погромників молю. Під гелгіт: «Бий жидів, спасай Росію!» - ґвалтує крамар матінку мою. Російський мій народе! Знаю, ти по суті інтернаціональний. Та часто рук нечистих хазяї твоїм пречистим іменем брязчали. Твоєї знаю доброту землі. Як підло, що паскудників порода - антисеміти пишно нарекли себе «Союзом русского народа»! Мені здається – я – це Анна Франк, прозора, ніби гілочка у квітні. І я люблю. Мені не треба фраз, а щоб взаємно ми були привітні. Як мало можна бачити, відчуть! Не треба листя, і не треба неба. Та можна так багато – просто треба одне одного ніжно пригорнуть. Сюди ідуть? Не бійся – чути гули весни самої – це її прихід. Іди до мене. Дай скоріше губи. Ламають двері? Ні – це льодохід... У Бабинім Яру, де шелест диких трав, суддівський погляд у дерев довкола. Все німо тут кричить, я шапку зняв і відчуваю, сивію поволі. І сам я, як німий суцільний крик, над тисячами тисяч безневинних. Я – кожен тут розстріляний старик. Я – кожна тут розстріляна дитина. Ніщо в мені про це вже не забуде! «Інтернаціонал» хай просурмить, коли навік до цвинтаря відбуде останній на землі антисеміт. Як мовиться, російських я «кровей». Та ненависний в злобі важко, грузько, я всім антисемітам, як єврей, і через те – воістину я руський!
|