|
Любіночки – слівце, що тіше... На посиденьках, ясна річ, шепнула ти: «Будь сміливіше... Зайди під кофту. Там, як піч», і запросила в груди лише. Ведмідь залякував ланцюг Зустріла хата, скрипнув глухо. «Нас порівняти – я старуха Шістнадцять є?» Набравшись духу, я сдунув з губ, «байдуже», пух: «Давно було вже... в січні ще», і золотився меду трунок. . . . Як танцювали мої зуби по краю гострого ковша, коли поверх старої шуби чекав тебе, любити... «Ша!» – Сказала ти – «Та відвернися!» – Не відвернувся з потрясінь... від захвату! – Співай, молися... сягаючи у неба синь. Ти погрозила, взявши ступку: «Без сорому, не зиркай все ж!», зробивши у душі зарубку, переступила жваво юбку, і трусики, і чобітки, любові мавка... шал меткий. Давно вдова, а не дівчатко, біліша та смуглява десь, мене розділа, ти... спочатку, допомогла рукою днесь. На пасіці в алтайській хащі бентежив млості хижий зсув від щастя; в тебе, «не ледащий», у... всесвіт увійшов – відчув! Я став мужчиною «сміливо» на шубі візника... мрій диво! З отвички боляче в... любові: п’ять років, як загинув муж... Закрила очі мимоволі, його побачивши... чимдуж. Бджолиним вкритий лоб «обрусом». Мені п’ятнадцять, так, дарма, уклінна ти, перед Ісусом, ридала: «Прощення – нема!» І він тебе пробачив, знаю, за те, що люблячи в борні, склом бідної обручки... «з раю», в собі мене лишала... ні? Всією щирістю рис, тіла, грудей небаченно тугіших, ти, наперед тоді хотіла – щоб я любив тебе... у інших.
|