|
Є. Ласкиній Сміялися. Був за стіною сміх, Я ж на стіну дививсь, і мав я муку: Мов хвора дівчинка в руках моїх, Була душа, і порожніли руки. Сміялися. Був за стіною сміх Чужий – немов знущатися бажали. Сміялися чужі з чуттів важких І сорому найменшого не знали! Та ні... Лише вечірка там була, Одна з численних. Танці вже набридли, Й сміялись гості просто так, без зла, Мене, когось – чіпати не хотіли. Сміялися. Був за стіною сміх, Вино додатком стало до розмови, Й веселі в час веселощів своїх Не відали, що я плекаю хвору. Сміялися... А скільки вже разів До того я, я сам, також сміявся, Як за стіною муку хтось терпів, Згасав, і сумно горю віддавався! Пригноблений стражданням, думав він, Уже готовий майже до покори, Що з нього я сміюсь, що я, над ним Глузуючи, вже геть забув про сором. Що ж, доведеться визнати, земля Така вже є, і змін на ній не буде: Як сміємось щасливо ти і я, Ридають за стіною інші люди. Та доведеться й визнати, так світ Влаштований, тому він і не гине: Чийсь чути з-за стіни щасливий сміх, А ти і я – ледь не в сльозах, безсилі. Тому я закликаю: не гріши, Коли здавила до життя відраза, Не заздри іншим, думать не спіши, Що за стіною сміх – тобі образа. Буття – мов рівновага, і у нім Хто заздрить, той себе і ображає. Бо викуп – горю і сльозам твоїм Те щастя, що його хтось інший знає. Бажай, щоб в мить, яка – кінець доріг Життєвих, як вже очі б завмирали, Сміялися, був за стіною сміх, І не змовкав, тривав би, все ж тривав би!
|