Чи впаде в долоні із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля крізь крик електрички кує,
я знову берусь, як найнятий, життя толкувати,
хоч знову, насправді, не знаю, яким воно є.

Себе уявити пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально, та як не миритися з цим?
Ціна не маліє, коли щось простіше від простого,
і велич життя усвідомиш із сумом гірким.

Сережка вільхова поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її – все вже на світі не так
і, мабуть, життя не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є, розміняти на мідний п’ятак.

Сережка вільхова – у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає, хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми і в цей час поміняється світ.

І в новому світлі все суще навколо сприймається,
немов досягаємо краю нової землі
і не помічаємо хвиль, що під нами гойдаються,
на тій же воді та на іншому вже кораблі.

Коли почуття заставляють назад оглядатися,
до тих берегів, де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу, не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий, страхаючий, чорний причал.

Пройдуть і страхи, і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос, і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість, що ця пристань в житті не одна.

Ясніє душа, коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій, коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку, з долоні її відпусти.

І пристані інші хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись, якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль там, де пристань чекає сумна.

Хтось скаже: “Блаженний. Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся. Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон: “Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться – це вже не буде життя.

І незрозуміле – це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках немає твоєї вини,
бо цінність життя не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей, що не мають ціни.

Про що це я? А, про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя за відміряну мить.
Про що це я? А, що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні, в якій ожила і тремтить.