|
Д. Апдайку Я на пароплаві «Фрідріх Енгельс». І снує думок суцільна єресь, – хто кого із палуби жене... Я не розумію, що ся стало, – з болем і надривом щось кричало: «Громадяни, слухайте мене...» Палуба хитається та стогне. Під гармошку палуба «чарльстоне», Палуба сьогодні не засне. Там, на баку, плаче здичавіло пісенька, з якої зрозуміло: «Громадяни, слухайте мене...» Там сидить вояк на бочкотарі, прихилився чубом до гітари і мудрує пальцями одне. Він гітару і себе замучив, та одне оте своє озвучив: «Громадяни, слухайте мене...» Громадяни слухати не хочуть, громадяни про своє торочать – Їжа, пиво! Нащо їм сумне? Їм би, може, ще і спати треба? То чого волає він до неба: «Громадяни, слухайте мене...» Той томати он жує та солить, карти хтось засалені мусолить, чобітьми підлогу хтось мозолить, Ну а він гармошку рве та гне. Скільки раз отак усі мовчали, поки душі кожного кричали: «Громадяни, слухайте мене...» Хтось колись їх теж отак не слухав. Ребра розпирала сила духу, та байдужу душу що торкне? І тепер з душею в груди вбиту слухати не хочуть пережите: «Громадяни, слухайте мене...» Ой, боєць, на тлі цієї тари я такий же, тільки без гітари, і мене висотує земне, я іду і руки простягаю, я, уже охриплий, повторяю: «Громадяни, слухайте мене...» Боязно, що чути не бажають, і боюсь, – як чути починають, – Їхні душі пісня омине, може в ній нічого, окрім болю, вимученого оцього з кров’ю: «Громадяни, слухайте мене...»
|