|
Я завжди біло заздрю тим, хто пише так, як захотіли, чиї слова незрозумілі – як талий лід, або як дим. Побожно очі витріщав на те, що звалось формалізмом, жахався, та не відрізняв абракадабри і трюїзму. Я ліз зі шкіри в боротьбі із власним глуздом, та одначе анічогісінько в собі я від юродивих не бачив. І я стидався. У труді над «юродивинкою» бився, але єдиного добився: усе життя – то жовтий дім. Я катував себе і мучив, – ну в чому я не доборщив? Усе ніяк не відчибучу щось геніальне: «дыр... бул... щыр...» О, нерозгадані поети, утаємничені предмети на стезях видимих моїх. Я – найнудніший із усіх. Не те, що іншим, вам дано. Вас осягнути – марне діло і те, що є незрозуміле, для вас, як миро і вино. Творці незрозуміло щирі, до чого б ви не дожились, живіть у цїй безсмертній вірі, що зрозуміють вас колись. Щасливці! Страшно разом з тим таку собі оцінку дати, усе так ясно описати, але непізнаним піти.
|