|
Росія зойкнула від болю, не Гамлета – себе зіграв, Коли по майже добрій волі, в зеніті слави помирав. Росіє, бідна ти, Росіє, яких синів втрачаєш ти?! Пішли оті, що шаленіли: Єсеніни та Шукшини. Тебе, як древнього героя, держава на щиті несла, Вже неважливо, що з тобою несправедливою була. Тебе кляли, тебе любили, плітками лізли по землі, Та записи твої лунали і в підворіттях, і в Кремлі. Ти син Росії із колиски, закручений, немов роги, Що помирав в своєму ліжку з горілкою, та від туги. І воскові свічки палали, офіціозний був хорал, Чуттєві нотки пролунали в промові, що герой сказав. Ах, нам би трішки буть добріше, коли ти жив, летів, страждав, Коли в Париж хотів ти швидше – в Читу чи в Гомель потрапляв. Тепер не треба вже принижень, ні віз, ні звань – одне єство! Ти вище, бо завжди мав стрижень, як символ або божество. Та ось вибагливі вже коні тебе на цвинтар понесли, По тій заплаканій дорозі, де стільки сліз ми пролили. Іди, артист, нехай пустунка тепер тебе благословить, А сіроокая чаклунка до тебе в «Боїнгу» летить. І вся столиця олімпійська схилилась біля ніг твоїх, Труна твоя, мов біла птиця, над натовпом летить у світ. Та ось і все – по божій волі Орфей тепер спокійно спить, Й самотня, у тузі та болі, гітара у дверей стоїть.
|