|
В жовтій субмарині, В жовтій субмарині четверо англійських хлопаків флотський суп варили, хтозна що творили, океан наллявши в тарілки. Загалом розумно суп для всіх присутніх із музичних кип’ячених нот, немов чайки дружньо бюстьє відчайдушно з спіднім підлітали до висот. Рик ракет – то з рока. Бітли всій Європі довели, що рок – то є пророк. Взявши спиці й шпульки мами-ліверпульки светрики в’язали їм під рок. Ринго Стар, Джон Ленон слізно на тій сцені зал благали так: «Be kind to us! Нам не треба стільки цих шалених криків Матері послухать хочуть нас!» Ті ліверпульчата статно, та без матів, ображать не стали глядачів. Бо, якщо ти ідол, То сприймай нас тихо – По-ці-но-ву-ва-чів! А одне дівчисько (з чубчиком бітлівським), мої вірші вчила недарма... Ось така ж бо доля – дарувала Полю на англійській «Станція Зима». Пошукав Маккартні на всесвітній карті станцію мою цю олівцем, де я був маленьким, де зростав, як редька, де пірнав у річку й озерце. Скажу принагідно, ніби п’ятим бітлом Їздив з ними на концерти я. Та ось так вже сталось – разом не співали, але нині черга вже моя! Я, немов мадони Погляд Йоко Оно, На могилі Джона пам’ятаю у Нью-Йорці все ж. Носом субмарина Джону до могили хід прорила, та лягла там теж. Ангели не скажуть, де матусі в’яжуть нині, для в’язання їхній час. Головне їм, правда ж, діти, а не слава, Мами знову чути хочуть нас! Знають наші мами, де могили-шрами нашої загальної землі. В жовтій субмарині. В жовтій субмарині, як рідня, з бітлами ми знайшлись!
|