|
Я розлюбив тебе... Банальніша розв’язка. Банальна, як життя, банальна, наче смерть. Я обірву струну жорстокого романсу, Гітару навпіл – що ламати вже комедь?!. Не розуміє те лиш цуценя, здається, Чого ти так мудриш, чого я так мудрю. Як я його впущу – до тебе він шкребеться, А впустиш ти його – він дверь шкребе мою. Так з розуму зійти можна, мабуть, метатись... Сентиментальний пес, ти просто ще юнець. Та не дозволю я собі сентиментальність. Тортури – без кінця чекати на кінець. Сентиментальність – це є злочин надкривавий, Коли розм’якнеш знов, наобіцяеш знов І, крекчучи, спішиш поставити виставу, Назвавши тупо так: «Врятована любов». Для порятунку час – ще там, біля причалу Від тих «ніколи!», від дитячих «назавжди!». «Не обіцяй любов!» – нам поїзди кричали, «Не обіцяй любов!» – нам мукали дроти. Надломленість гілок і неба димна хмарність Попереджали нас, невігласів подій, Що повний оптимізм – є лиш необізна́ість, Що без гучних надій – надійніш для надій. Гуманніше тверезо зважувати петлі, Раніш, ніж їх надіти, – закон вериг гласить. Не обіцяй небес, та дай хоча би землю. До смерті не клянись, та дай хоча би мить. Гуманніш – не тверди «люблю...», хоч любиш, – мудрість. Як важко потім нам, коли, з цих самих вуст, – Порожній звук, брехню почуємо, чи грубість, І хибно повний світ – постане хибно пуст. Обіцянки – це блеф... Любов – це нездійсненність. Навіщо ж під обман вести, як під вінець? Видіння добре – лиш, поки не промайне десь. Гуманніш – не люби, якщо в кінці – кінець. І скиглить бідний пес, нестямно: що за люди?!. І двері – то мою, а то твою – шкребе. За те, що розлюбив, – пробачення не буде. Прости мене за те, що я любив тебе.
|