У кожної людини – сто прикмет цікавих, мов історії планет. Є всесвіт неповторності судьби: трудів і днів, шукань і боротьби. Коли хто-небудь непомітно жив, з цією непомітністю дружив, то він прикметним був серед людей своєю непомітністю, єй-єй. Є в кожного таємний власний світ. Є мить духопіднесення в зеніт. Є від усіх прихована пора, коли насподі – сором і жура. Ступаючи на смертний свій поріг, ми забираємо і щонайперший сніг, і перший поцілунок, перший бій – все, що зіткало пам’яті сувій. Так, залишаються і книги, і мости, машини, порятовані грунти; одне – продовжує чиєсь життя, а інше – таки кане в небуття. Це правило безжалісне й старе, що з кожним – неосяжний світ помре. Не забуваєм грішних і земних, а що, по суті, знали ми про них? Що знаємо про рідних нам людей: про друзів, про кохану, про дітей? В нас на очах все батькове життя, а що про батька знаєм до пуття. Вмирають люди... Губляться сліди в ці таємничі, втрачені світи. Мені кричати хочеться щораз, бо так безповоротно це для нас.
|