|
«Чом проміння тьмяне місяць сіє На сади і мури Хоросана? Наче я ходжу в полях Росії Під покровом сивого туману», – Так вночі спитав я, люба Лало, Мовчазливих кипарисів нині. Та їх рать ні слова не сказала, Гордо звівши чола в небо синє. «А чому так сумно місяць світить?» – Квітів я спитав цієї ночі. «Відчувай, – мені сказали квіти, – По журбі троянди, що шепоче». Пелюстками ружа розплескалась, Пелюстками тихо прошептала: «З іншим Шагане твоя втішалась, Іншого жагуче цілувала. «Той урус, – казала, – не помітить... Серце – пісня, їй – життя і тіло». Ось від чого тьмяно місяць світить, Ось чому печально сполотнілий. Бачив зрад багато він щонічно, Сліз і мук, хто ждав їх, хто не хоче. Все ж благословенні будьте вічно На землі ясні бузкові ночі.
|