|
Світить місяць золотом своїм, Запах олеандра і левкоя. Хороше бродить серед спокою У ласкавім краї голубім. В далині далекій там Багдад, Де жила й співала Шахразада. Нині їй чужа земна відрада. Віддзвенів давно співучий сад. Привиди земних далеких днів Поросли могильною травою. Ти ж не прислухайся до мерців, Не схиляйсь, мандрівне, головою. Як навколо гарно – озирнись: Цвіт троянди губи так і манить. З ворогом лиш в серці примирись – І тебе блаженством ошафранить. Жить – так жить, любити – то й кохатись. В сяйві місячнім цілуйсь, гори і млій, А як хочеш мертвим поклонятись, То живих тим сном труїть не смій. Це співала й Шахразада срібно, – Так повторно скаже й листя мідь. Тих, кому нічого не потрібно, Тільки можна в світі пожаліть.
|