|
Ще наш закон не затвердів, Шумить країна, мов негода. Свавільно хлюпа з берегів, Струївши нас, людська свобода. Росіє! Краю мій чудес! Душа стискається від болю. Вже скільки літ не чутно полю, Як піє півень, гавка пес. Вже скільки літ життя кипить, Сумирні втративши глаголи. Як віспа, ями від копит Порили випаси і доли. Крик, тупіт, зойки голосні, Тачанок і возів розбіги. Невже я сплю і марю в сні, Що з ратищами навісні Нас оточили печеніги? Не сон, не сон, я бачу яв, Недремно бачу, як з розгону Кінь за конем поплив уплав, Загін помчав услід загону. Куди вони? Яка війна? Де відгук є людському слову? Не знаю, місяць вирина Чи вершник загубив підкову? Все сплуталось... Та бачить зір: Вітчизну з краю і до краю Вогнем і шаблями карає Людських усобиць хижий звір. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Росія... Під страшенний дзвін Все цвіт червоний запорошив. І звідкіля узявся він, Бунтар, що людство так стривожив? Суворий геній! Він мені Привабний не в своїй статурі. На вороному скакуні Не мчався він назустріч бурі. З плеча він не рубав голів, Не гнав піхоти з поля брані. Одне в убивстві він любив – Перепелине полювання. Герой умовний до пори – Хто в масці, хто в штанах картатих, А він з юрбою дітвори Катався взимку на санчатах. Він шевелюрою не тряс, Що вабить очі дам салонних. З чолом відкритим, без прикрас – Був найскромніший серед скромних. Сором’язний, простий і милий, Він сфінксом видався мені. Я не збагну, які в нім сили, Що потрясли світи земні? Та він потряс... Вируй, шуми, Здіймайся, віхоло, в негоду, Змивай з нещасного народу Ганьбу острогів і пітьми. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Була пора жорстоких літ, Нас роздирали хижі лапи. На тлі тяжких селянських бід Імперські тішились сатрапи. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Монархія! Зловісна тлінь! Одвічні гульбища, бенкети, І феодал державну лінь Продав буржуям за монети. Народ стогнав і в тьмі страхіть Когось чекав з глибин століть... І він прийшов... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Могутнім словом Повів назустріч дням чудовим, Сказавши так: «Щоб збутись муки, Беріть усе в робочі руки. Для вас один спасенний лад – Це ваша влада, влада Рад». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І ми пішли під брязкіт ночі, Куди його дивились очі, Піїшій, де в маєві знамен Він бачив волю всіх племен... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І ось він мертвий... Плач – як рана. Де горе – муза там німа. Салют останній грянув, грянув, З громадин мідних відбагрянив, – Хто людство спас, того нема. Його нема, а ті, хто з нами, А хто живий лишився тут, Свій край розбурханий з літами В бетон і крицю закують. Для них не скажеш: «Ленін мертвий!» Їх смерть у розпач не звела. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Вони суворо і уперто Його вивершують діла...
|