|
Сніжна завія дробиться і колеться, Місяць замерзлий з імли вирина. Бачу я знову кохану околицю І крізь метелицю – вогник з вікна. Всі ми бездомники, скільки потрібно нам? – Те, що я маю, пісням віддаю. Ось, як колись, я вечеряю з рідними, Бачу я знову стареньку свою. Гляне, а очі слвозяться, сльозяться, Тихо, безмовно, неначе без мук. Хоче за чашечку чайну взяться, Чашечка чайна падає з рук. Жаль мені доброї, милої, ніжної... Мамо, не треба зажури в наш дім. Хочеш – під звуки гармонії сніжної Сам я про себе тобі розповім. Всюди бував я, всього я набачився. Звідав кохання і горя зазнав Розхуліганився і розпиячився, Кращої ж тебе ніде не стрічав. Ось на лежанці я знов зігріваюсь, Зняв черевики, піджак – на стіну. Знову ожив я і знов сподіваюсь, Яків дитинстві, свого талану. А за вікном під метелиці схлипи, В дикім, гучнім заметільнім саду, Ніби квітки осипаються з липи, Білої липи в нашім саду.
|