|
Синій туман. Снігове роздолля. Місячним сяйвом сповитий світ. Радісно серцю із тихим болем Щось пригадати із юних літ. Сніг, мов сипучий пісок, на ганку. Місяць так само тоді світив, Коли, натягши із кішки шапку, З отчого дому пішов без слів. Ось я і знову у ріднім краї. Наче вигнанець, стою сумний. Хто мене з друзів отут згадає? Нині в дворі своїм я чужий. Мну я нову соболеву шапку, Хутро не гріє душі мені. Діда згадав і згадав я бабцю І кладовищенський рихлий сніг. Всі заспокоїмось, всі там будуть, Так улаштований світ оцей. Чи не тому так радію людям, Чи не тому так люблю людей. Так от, розчулившись, ледь не заплакав, І, осміхнувшись, душею згас. Хату стару і на ганку собаку Бачу неначе в останній раз.
|