|
Синій туман. Широчінь білосніжна. Місяць лимонний цідить сік. Серце із болем згадує ніжно Юні літа – незабутні повік. Сніг, мов пісок, біля ганку блискоче. В пору далеку в сяйві такім, Шапку з кота натягнувши по очі, Потай покинув я рідний дім. Знов я вернувся до отчого краю: Хто мене взнає? Стріну кого? Поглядом хату сумну обіймаю, – Давній хазяїн двору свого. Мну у мовчанні шапку новеньку, Соболя хутро не гріє душі. Діда згадав я й бабусю стареньку, Цвинтар у мерзлій траві-спориші. Всі там заснули. Всі підем туди ми. Серце за всіх повне туги й жалю. Тим-то всі люди мені побратими, Тим-то я щиро людей люблю. Тим-то я нині ледь-ледь не заплакав І, посміхнувшись, душею згас. Хату оцю, де на ганку собака, Бачу я ніби в останній раз.
|