|
Ой ви, сани! А коні, коні! Певне, чорт їх на землю приніс. В степовім відчайдушнім розгоні Мій дзвіночок регоче до сліз. Ні зірок, ні собак валування В далині, на глухім пустирі. Приголуб, моя юність, востаннє, Я іще не навік постарів. Заспіваймо, мій кучере, знову, Щоб луна розкотилась в гаю, Про лукаву красу чорноброву І про юність веселу мою. Шапку кину на чуба, бувало, Та сінця покладу до саней, А коли закопитить буланий, – Тільки й згадуй, як звали мене. Де й з’являлася хвацька постава, – У нічну чарівну тишину, І тальянка дівчину лукаву Умовляла тоді не одну. Все минуло. Не вернеш знову. Здох мій кінь, спорожнів наш двір. Загубила тальянка мову І розсипала свій перебір. Та душа моя не схолола, Любий дім і засніжений ліс, Над минулим усім роздоллям Мій дзвіночок регоче до сліз.
|