|
З чарівливим щемом ця омана – Ось життя. І сильне тим воно, Що рукою грубою тирана Долю провістить йому дано. Я, коли повіки опускаю, Й серце потривоживши, кажу: Так, життя – неправда, та буває Прикриває радощами лжу. Ти на сиве небо глянь одверто – Вгадуй долю в місячній журбі. І вгамуйсь, не домагайся, смертний, Правди, не потрібної тобі. В черемховій заметілі думать Гарно, що життя – стезя, не рай, Легковажні подруги одурять, Псевдодрузі зрадять – і нехай! Хай мене милують ніжним словом, Хай гостріший бритви злий язик, Здавна я живу на все готовий, І до всього я безжально звик. Душу охолоджують ці висі, Не зігріє сяйво зір вогнем. Ті – кого любив я – одреклися, Ті – ким жив – не згадують мене. Але все ж, і штовханий, і гнаний, Я зорі всміхаюсь, що несе Світло... На землі моїй коханій Дякую життю цьому за все.
|