|
Я іду лугами в світлий день травневий. Смугла в рукавичці лайковій рука. Вдалині, за яром, сяє степ рожевий, Широко синіє лагідна ріка. Я – безжурний хлопець. Вся моя турбота – Тільки б слухать пісню, серцем підтягать, Тільки б струмувала свіжа прохолода. Тільки б не згиналась молодеча стать. Вийду за дорогу, вийду під укоси, – Скільки там народу в різному вбранні! Щось граблі шепочуть, щось співають коси. «Ей, поете, слухай, дужий ти чи ні? На землі миліше. Годі плавать в небі. Так би труд любив ти, як квітки в гаю. Чи не та ж селянська кров струмує в тебе? Розмахнись і спритність покажи свою». Ех, коса – не ручка, щоб писати твори, Та рядки виводять нею хоч куди. Під ласкавим сонцем, у весняну пору Тх читають люди з радістю завжди. Свій костюм англійський к бісу я скидаю Що ж, давайте косу, я вам покажу – Я ж хіба не свій вам, чи не з цього краю, Чи селом, де виріс, я не дорожу? Що для мене ями і купин горбочки! Хороше косою в ранішню теплінь На луці виводить трав’яні рядочки, Щоби їх читали і вівця, і кінь. В цих рядочках пісня, в цих рядочках слово. Тим-то й рад я думать, ідучи лужком, Що читать їх може будь-яка корова, Віддаючи плату теплим молоком.
|