|
Зоря перегукуе зірку, Димиться вівсяна гладінь – Згадав, як жилось тобі гірко, Матусе, зчорніла, мов тінь. Як перше, виходячи в поле З незмінним ціпком у руці, Ти місяця бачиш півколо, Що плине по сонній ріці. І думаєш тяжко, я знаю, В тривозі й журбі заодно, Що серцем від отчого краю Твій син одцурався давно. А потім на цвинтар звертаєш, Де час, може, й написи стер, В зітханні сумнім споминаєш Моїх ти братів і сестер. Нехай ми росли ножовими, А сестри росли, як май, Не хмурся очима живими І в розпачі рук не ламай. Доволі скорботи! Доволі! Пора вже тобі зрозуміть – І яблуні чують болі, Втрачаючи листя мідь. Так рідко нам дано радіти, Як бачить весняну зорю. Ніж гниллю обтяжувать віти, Я краще на вітрі згорю.
|