|
Життя стає на лад. Села колишній житель, Я згадую все те, Що бачив я в краю. Поезіє, Спокійно розкажи ти Історію мою. Селянська хата. Пахне дьогтем збруя, Божник прадавнішній, Лампади вогник зблід. Як хороше, Що бережу я Всі відчуття дитячих літ. Мені дев’ятий. За вікном хуртеча. Лежанка, кіт... Я згадую стокрот: Бабуся щось мені Заводила старече І, позіхнувши, Свій хрестила рот. Ревла хуртеча. Під віконцем Немовби танцювали мертвяки. Тоді імперія Вела війну з японцем, І всім ввижалися Хрести віддалеки. Тоді не знав я Чорних справ Росії. Не знав, для чого І чому війна. Рязанський рідний степ, Де ратай жав і сіяв, Була моя Країна-сторона. Лиш чув, як мужики Не раз когось картали, У чорта гнули, В бога і царя. А їм на те Лиш посміхались далі Та наша кольору Лимонного зоря. Тоді я вперше З римою зв’язався. Запаморочилась Від неї голова. І я сказав: Раз цей свербіж озвався – Всю душу вихлюпну в слова. О роки юності, Сьогодні ви в тумані. Казав мені мій дід, Що так мене любив: «То все дурниці... Ну, а вже як манить, – Пиши про жито, Більше про кобил». Мій мозок, музою В лабети взятий, Плекав тоді Надію в таїні, Що буду я Відомий і багатий, В Рязані пам’ятник Стоятиме мені. В п’ятнадцять літ, Закоханий по вуха, Я мріяв: підросту, Відгороджусь, І ця найкраща в світі Щебетуха Моєю буде – одружусь. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Літа пливли, Літа міняють лиця, – Їм надають Нових прикмет. Сільський той мрійник – Я в столиці Найпершокласніший поет. Відчувши біль Письменницької скуки, Пішов блукати я Між різний люд. Глухий до стріч, Байдужий до розлуки, Вважав я світ клубком облуд. Тоді збагнув я, Що для мене Русь, Що значить слава і Вітчизна. І в серце те, Яким журюсь, Гірка ввіллялася трутизна. Поет... На біса це мені!.. Без мене є тієї твані. Нехай я здохну. Тільки... Ні, Не ставте пам’ятник в Рязані! Росія... Царщина... Відчай... Смішна поблажливість дворянства. Ну що ж! Приймай, Москва, приймай Несамовитість хуліганства. Побачим – Хто кому на глум! І з віршів сечею Забила В салонний вилощений Тлум Рязанська дідова кобила. Не до смаку? Так, так, не те – Подай вам Лоріган, Алое... А хліб отой, Що жерете, – його ж ми, звісно, теє... Гноєм... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Минули ще літа. В літах таке бувало, Чого в словах Не можна передать: На зміну царщині В усій красі постала Могутня робітнича рать. Поневіряння Вкрай мене стомили, І я вернувся В дім тайком. Зеленокоса В спідничині білій Стоїть береза над ставком, Ох і береза! Дивна вся... А груди... Таких грудей У жінки не знайти. З полів везуть облиті сонцем Люди Мені назустріч Жито у скирти. Не впізнають. Для них я перехожий. Якась пройшла, Не глянувши в мій бік. І раптом струм Жарким неясним дрожем, Здається, спину всю обпік. Невже вона? Невже б то не впізнала? Ну й хай іде У світ своїх турбот... Мабуть, без мене Горя їй немало, – Немарно так Стуливсь стражденно рот. В часи вечірні, Напустивши кепі, Аби не видать Криги з-під повік, Я йду роздоллям Скошеного степу Послухать, Як дзвенить потік. Ну що ж? Раз юність полиша – Для добрих справ Пора настала, Щоб збаламучена душа Уже дозріло заспівала. І хай з оновленням села Мене нова Наповнить сила, Як перш до слави Привела Російська дідова кобила.
|