|
Не був ніхто Керманичем планети, Нікому й пісня Не лилась моя. І тільки він! – Його рука простерта Вказала: світ – Єдиний, мов сім’я. Мене не заворожить Гімн герою, Я не тремчу Кровопроводом жил. Щасливий, Що похмурою порою З ним Почуттям одним І дихав я, і жив. Не те, що ми, Кому усе так близько, – Слони І то здивовані новим: Став скромний хлопчик Із Сімбірська Свойого краю Стерновим. Шторм вирував, І в шквал розчистки Під прикриттям суворих брів Він, ніжний, Думав по-марксистськи, Цілком по-ленінськи Творив. Одважний в розумі І в силі, Лиш доторкався до стерна, Щоб об граніт Дробились хвилі, Давали простір Для судна. Він – капітан, Керманич він. З ним не страшні Ніякі грози. Бо з різних зібрана країн Вся партія – Його матроси. Не бійсь, До моря хто не звик: У заповітах – Їхня сила. На свій ступивши материк, Запалять Зоряні світила. Тоді й поет – Не я вже, ні, – Щасливець інший Поміж вами Складе пісні На честь борні Новими, Іншими словами. Він скаже: «Той лиш був плавцем, Хто гартував Борінням душу И одкрив для всіх, кінець кінцем, Ніким іще не знану Сушу».
|