IШепочуть квіти – прощавай, Схиляючи голівки низько. Ти в снах лише побачиш близько Лани кохані, отчий край. Ну що ж, хороші! Ну то й що ж! Я бачив вас, я землю знаю І цю нову могильну дрож Як ласку й любощі приймаю. IIВесняний вечір. Синій час. Ну як же не любити вас? Як слів привітних не знайти? Я з вами випив би на «ти». Шуміть, левкой і резеда. З душею сталася біда, З душею скоїлась біда. Шуміть, левкой і резеда. IIIДзвіночку милий? Ти чи ні Все дзвониш піснею мені, Що волошки II очей Десь загубились між людей? Доволі пісні! Пожалій! І так вогонь в душі моїй. Як римою до слова «знов», Прийшла вона, моя любов. IVКвітки мої! Не всякий зна, Що серцем я промерз до дна, Не всякий холод цей у нім Розтопить вогником своїм. Не всякий спритністю долонь Спіймати зможе долю злую. Немов метелик на вогонь, Лечу – і полум’я цілую. VЯ квітів не люблю з кущів, Не називаю їх квітками. Хоча й торкнусь до них вустами, Та не знайду пестливих слів. Я квітку щиро ту люблю, Що в землю коренем вростає. Вона одна лиш нагадає Волошку з півночі мою. VIНа горобині теж квітки, Квітки, що провіщають грона. На землю їх вона обронить, Мов град, багряні ягідки. Вони не ті, що на землі, У горобини інші квіти: Вони, як тіло, мусять жити Ділимі в предковічній млі. VIIЛюбов моя! Прости, прости, Пройду повз тебе – сум огорне. Мені за все миліша ти, Як те, що в світі неповторне. О, неповторні ти і я. Помрем – і прийдуть інші люди. Та все ж вони такі не будуть – Я вже не твій, ти не моя. VIIIСкажіть же квіти – прощавай, Голівки посхилявши низько. Що тільки в снах побачу близько Її лице, коханий край. Ну що ж! Хай буде тільки в снах, Я іншим вражений цвітінням, І через те з благословінням Прославлю землю у піснях. IXА люди що – не цвіт весни? Відчуй це, мила, і збагни. Не пустодзвін мої слова. Як гнеться маківка стеблиста. Моя для тебе голова Чи йе трбяйда золотиста? – Наш цвіт і в жар і в холоди Повзе і ходить – хто куди! XЯ бачив, як ходили квіти, І в чулім серці зникло зло, Коли дізнався, що на світі У Жовтні все оте було. Зіткнулись квіти одне з одним, І цвіт червоний не тремтів, Їх більш лягло в снігу холоднім, Та в поєдинку благороднім Вони зітерли всіх катів. XIО Жовтню мій! До болю жаль Червоних квітів, що не стало. Красу троянди ріже сталь, Та все ж я не боюся сталі. Ходячі квіти, цвіт землі! І сталь під силу їм здолати, Зі сталі зроблять кораблі, Зі сталі вибудують хати. XIIІ через те, що я збагнув, Що світ мій не чернеча схима, Цей вірш я думкою натхнув, Що все на світі повторимо. І через те, що я пісням Не пошкодую сили й хисту, Я милій голову віддам, Немов троянду золотисту.
|