|
Старенька рідненька, Живи, як ти живеш. Твою любов і пам’ять Ніжно відчуваю. Та тільки ти Й краплинки не збагнеш – Чим я живу, На світі чим займаюсь. Тепер у вас зима. Ночами місяць проглядає. Я знаю, ти З думками не одна, Як ніби хто Черемуху гойдає І розсипає Сніг біля вікна. Ріднесенька! Хіба заснеш в метіль? І комин жалібно Протяжно завиває. Лягти захочеш, Бачиш не постіль – Вузьку труну; І в ній – тебе ховають. Як ніби тисяча Гугнявіших дячків, Ридма ридає Підла завірюха! І сніг лягає, Ніби п’ятачки, За домовиною Ні жінки, а ні друга. Та більше всього Я весну люблю. Люблю розлив З його стрімким потоком, Де кожній трісці, Ніби кораблю, Такий простір, Що не охопиш оком. І ту весну, Яку я так люблю – Велика революція – Я називаю! За неї лиш Страждаю і терплю, Її одну Я жду і закликаю! Та це паскудство – Холоду планета! Її і Сонцем-Леніним Ніяк не розтопити! Тому З душею хворою поета Я скандалістом став, Бешкетником, став пити. Ще час прийде, І, рідна, маєш знати! Вона прийде, ця бажана пора! Не марно ми Взялися за гармати: Той біля пушки сів, А цей – біля пера. Забудь про гроші ти, Забудь про все. Яка погибель?! Як ти так посміла? Я не корова, І не кінь, і не осел, Щоби мене Виводили із стійла! Я вийду сам, У бажану хвилину, Коли пальнути Вдасться по планеті, Я повернусь, Куплю тобі хустину, А батькові – Що мав він на прикметі. Поки – іде метіль, Як тисяча дячків Ридма ридає Підла завірюха. І сніг лягає Ніби п’ятачки, За домовиною Ні жінки, а ні друга.
|