|
Чого б мені Придумати такого, Тепер про що Я мав би написати? На видноті На столику убогім Біліє лист – Його прислала мати. Вона так пише: «Зможеш – навинись. Їдь на святки, Голубчику, на ближні. Мені шаль купиш, Батькові – штани, Тепер наш дім Пообсідали злидні. Не до вподоби, Жах, що ти – пііт, Що ти здружився З славою дурною. Та краще би Ще з малих літ Ходив ти в полі за сохою. Стара я стала, Зовсім нікуди. Лишався б дома – Я б не бідувала. Невістки хочеться Вряди-годи, Я б онучатко На нозі гойдала. А ти дітей По світі розгубив. Віддав другому – Чом? – свою дружину. Сам без сім’ї, Без дружби...Наробив! Взяв і поринув У кабацьку вирву. Ну що з тобою, Сину мій? Такий сумирний В повсякденні. А говорили всі наперебій: Який щасливий Олександр Єсенін! В тобі надії Наші не збулись. Тому душі Болючіше й гіркіше. До думки марно Батько прихиливсь, Щоби за вірші Грошей брав побільше. Хоч скільки б ти Не брав, Ти не пришлеш додому. І через це слова Так гірко ллються, Що знаю я На прикладі твоєму: Піїтам гроші не даються. Не до вподоби, Жах, що ти – пііт, Що ти здружився З славою дурною. Та краще би Ще з малих літ Ходив ти в полі за сохою. Тепер одна журба, Живемо, як в пітьмі. У нас нема коня. А був би ти при домі, То все б було, І з розумом твоїм – Головував би У волвиконкомі. Сміливіше жили б, Ніхто б не утрудняв. І сам би ти Не був такий присталий. Свою б дружину Біля прядки знав. І ти, як син, Беріг би нашу старість». Я жмакаю листа, Бере в обійми ляк. Хіба без виходу Дорога заповітна? Я розповім про все, Що втримую в думках. Все розповість Лист відповідний...
|