|
То що ж мені Тепер їй написати? Які тепер Їй висловить жалі? Ось він, той лист, Що надіслала мати, Лежить переді мною На столі. Вона в нім пише: «Із далечини Приїдь, як можеш, На святки додому, Купи хустину, Батькові – штани, Така в нас бідність, Що не дай нікому. Безпутне в тебе, синку, Ремесло. Ти подружив Зі славою лихою, Їй-богу, краще вже б тобі Було Ходити в полі за сохою. Стара я стала, Немічна якась, А був би дома, сину, Ти з початку, Була б тепер Невісточка у нас, І на нозі Гойдала б я внучатко. А ти дружину Іншому віддав, Дітей по світу Розгубив юрбою. І без сім’ї, Без рідного гнізда У п’яний вир Поринув з головою. Що сталося з тобою, Сину мій? Ти ж був такий покірний, Соромливий. І говорили всі наперебій: Який Єсенін Олександр Щасливий! В тобі надії наші Не збулись. Тим на душі Все тяжче і все гірше, Що батько марно Сподівавсь колись, Щоб ти за вірші Грошей брав побільше. Хоч скільки б ти Не взяв, Їх не пришлеш ти в дім, І через те Слова так гірко ллються, Що знаю я На досвіді твоїм: Поетам гроші не даються. Безпутне в себе, сннку, Ремесло. Ти подружив Зі славою лихою, Їй-богу, краще вже б тобі Було Ходити в полі за сохою. Тепер суцільний сум, Живем, як у пітьмі. Немає в нас коня. Якби ж не йшов ти з дому. Було б усе І при твоїм умі – Пост голови, либонь, Волвиконкому. Жилося б сміливіш, Ніхто б нас не тягнув, Та и ти б не знав Ні втоми, ні мороки. Навчила прясти б Я твою жону, А ти б, як син, Покоїв наші роки». Я мну в руці листа, Я поринаю в жах. Невже безвихідь На шляхові заповітнім? Та все, що думаю, Я розповім в рядках, Я розкажу В листі одвітнім...
|