|
Не все ми зрозуміти спромоглись, Звитяги ленінської діти, І нинішніх пісень Співаєм, як колись Зуміли нас баби й діди навчити. О друзі! У веселій метушні Яка журба в краю з таким розколом! Мабуть, того так хочеться й мені, Холоші закасавши, Мчать за комсомолом. Я б за журбу відсталих не винив, Ну де ж таки старим За молодими гнатись! Вони незжатим житом серед нив Лишились догнивать і обсипатись. Адже н мене, Хоч я ще не зістарівсь, А вже на гній прирік життя закон. Чи не тому в шинку струна гітари На мене навіва солодкий сон? Розвій, гітаро, Ці сумні думки! Заграй, циганко, ти мені такої, Щоб я забув отруєні роки, Коли не знав ні ласки, ні спокою. Радянську владу я виню, Моя душа тому від неї плаче, Що світлу молодість мою В борні людській я не побачив. Що бачив я? Я бачив тільки бій, Та замість пісні Чув я канонаду. Чи не тому я по планеті цій, Як божевільний, бігав до упаду? Все ж я щасливий. Серед злив Захоплення я виніс незабутнє. В золототканий цвіт повив Співцеву долю шторм могутній. Я не нова людина І Що й казать? Одна нога – в минулому, без руху, І, прагнучи догнать сталеву рать, Сковзнувши, падаю на другу. Та є в нас інші люди. Ті Від гніту зовсім отупіли. Вони – як висівки пусті Серед подій незрозумілих. Я в очі їхні заглядав. Що, мов коров’ячі, байдужі Поміж буденних мирних справ, Їх кров – як пліснява в калюжі. Не зачіпайте каламуть, Бо сморід буде небувалий. Вони самі в собі помруть, Зотліють, ніби лист опалий. А є й такі, Що вірять в світлу днину І боязко зорять у майбуття. Живіт свій чухаючи й спину. Вони говорять про нове життя. Я слухаю. Почути хочу сам, Про що міркує люд села убогий: «Радянська влада до вподоби нам... Тепер би ситчику та цвяхів трохи...» Як мало просять ці бородачі, Що їли тільки хліб та бараболю. Чому ж я часто лаюся вночі, Картаючи зрадливу долю? Я заздрю тим, Що провели життя в бою, Хто за ідею світлу бивсь до краю. А я, згубивши молодість свою, Тепер ніяких спогадів не маю. Яка ганьба! Я надто низько впав! Зайшов я в суточки вузькі далеко. Я ж дати міг Не те, що дав, Що жартома давалось легко. Розвій, гітаро, Ці сумні думки! Заграй, циганко, ти мені такої, Щоб я забув отруєні роки, Коли не знав ні ласки, ні спокою. Я знаю, не втопить журби в вині І не зцілить душі Самотністю й відколом. Мабуть, того так хочеться й мені, Холоші закасавши, Мчать за комсомолом.
|