|
Присвячується П.Чагіну Про свій талант Я дуже добре знаю. Пісні складати – не важкі діла. Але любов До батьківського краю Мені всю душу Й серце обпекла. Писнути віршик Нині всякий може Про місяць, про дівчат і про зірки... Та інше почуття Мене тривожить, І давлять інші Череп мій думки. Я хочу буть співцем Палким і гідним, Щоб мною скрізь Пишалася тепер Моя земля, Як спражнім сином рідним, У штатах молодих СРСР. З Москви я втік у розпалі весни: З міліцією жить Не маю сили – За кожен бешкет мій вони Мене у буцегарню Садовили. На доброту цих друзів не надійсь, – В них дуже твердо Спать на лавці голій І п’яним голосом Читати вірш якийсь Про кліткову канарку У неволі. Я вам не кенар! Я поет! І не рівня якимось там Дем’янам. Нехай буваю інколи я п’яним, Зате далеко Бачу наперед. Я бачу все, Чим дишуть зараз люди, Що наша ера Неабияка, Що ймення Леніна Шумить, як вітер, всюди І мислям хід дає, Мов крилам вітряка. Крутіться, милі! Даль яка без меж. Є що робити Кожному в країні. Сідай, Сергію, Ти за Маркса нині, Рядків премудрих Дивний зміст нюхнеш. Дні, як струмки, біжать У піняву ріку, Пливуть міста в огнях, Подібні зоревію. В Москві недавно був, А зараз ось, в Баку, Вже Чагін розкрива Нам промислів стихію. «Дивися, – каже він, – То ж краще від церков Ці вишки, Що фонтани в вись підносять. З нас привидів містичних, певне, досить, і Ти покажи, поет, Свою живу любов». На морі нафта, Мов персидський килим, І вечір зорями Усіяв неба шир. І я клянуся Серцем ніжнокрилим, Що ліхтарі в Баку Ясніші зір. Я повен дум про індустрійну міць, Я чую голос сил людських сьогодні. З нас досить тих світил, Що у безодні, – Вберем же землю В сяйво блискавиць! І сам собі Я мовлю в нетерпінні: «Прийшла пора І нам з тобою теж, – Сідай, Сергію, Ти за Маркса нині, Рядків премудрих Дивний зміст нюхнеш».
|